Національність і інтернаціональність

Карл Кавтський

Передмова редакції.

По виданню таких брошур, як Михайленка — «Національне питаннє в Росії й війна»; «Росія й Україна»; М.Залїзняка — «Самостійна Україна несоціялїстичне гасло?»; «Українці, Росія й війна»; Ю.Ручки — «Російські соціялїсти й теперішня війна» заспокоїли ми бодай в малій мірі потребу розглянути ся в теперішній ситуації, витвореній війною, і зясувати собі наші національні змагання під теперішню хвилю.

Тепер приступаємо до видання праць цїлого ряду соціялїстичних теоретиків національної справи, незнаннє яких зі сторони українських соціялїстів страшенно було зашкодило їм в роках 1905-1907 і незвичайно ослабило їх позицію в національній справі супроти російських соціяль-демократів, централїстів і денаціоналїзаторів, і инших соціялїстичних і несоціялїстичних московських партій і ґруп.

В першу чергу йдуть і доси ще не перестарілі дві працї Михайла Драгоманова про національну справу: «Чудацькі думки про українську національну справу» і «Листи на наддніпрянську Україну». Написані на основі величезного матеріялу, роботи сї й доси мають перворядну вагу для всїх, хто хоче основно познайомити ся з національною проблємою. Богато поглядів Драгоманова про українську національну справу й доси ще не втратило своєї ваги.

Далї видаємо працї про національну справу К.Кавтеького, К.Реннера, Ф.Ляйтнера, Е.Пернерсторфера, визначних теоретиків соціялїзму, на яких роботи й погляди в національній справі й доси не звертають уваги або й не хотять розуміти не лише московські соціялїсти, але й деякі українські, що привикли всю свою мудрість черпати лише з російських рук.

Нарештї йдуть роботи про національну справу російських соціялїстів-революціонерів, які хоч і не мають виразної проґрами (а ще менше тактики) в національній справі, але бодай розуміють її величезну вагу й ставлять ся ворожо до московського централїзму.

Праця К. Кавтреького — «Національність й інтернаціональність», яку тепер видаємо, появила ся яко додатковий зшиток до «Neue Zeit», р. 1908. Маючи характер критики деяких поглядів на національну справу Отто Бауера, подає вона все ж дуже богато нових думок і ориґінальних поглядів. Особливо треба підчеркнути, що Кавтський дуже високо оцінює змагання до сотворення національних держав і значіннє національної держави для розвитку самої нації.

За редакцію

Микола Залїзняк.

Національність і інтернаціональність.

1. Поняттє нації.

В нїякім иншім краю не опанувала національність так дуже цїлого полїтичного, а навіть суспільного життя, як власне в Австрії і тому ледви чи яка иньша держава зможе виказати ся так багатою лїтературою про національне питанне. Тому нема нїчого дивного, що першу докладну працю про національне питанне з марксівського становища написав також австрієць. Є се поважний том марксівських студій Отто Бауера під заголовком «Die Nationaitätenfrage und die Sozialdemokratie» (Відень, Ігнат Бранд.)

Бауер подає загальну теорію національности, одначе фактичний матеріял, на якому він її будує, бере він переважно з области австрійського життя. А друга половина його книги служить до практичного примінення його теорії до австрійських відносин. В сїй точції стрічаєть ся він з Реннером, який вже перед ним обговорював національні питання Австрії в цїлім ряді праць; а власне ще в 1899 роцї як «Synopticus», «Staat und Nation», потім в 1902 роцї під псевдонімом Шпрінґер в працї «Der Kampf der österreichischen Nationen um den Staat» (рецензія Елєнбоґена в «Neue Zeit» XX, 2, ст. 253 і друга Макса .Адлєра, тамже ст. 641), а врешті в 1906 роцї теж як Шпрінґер (в передмові вже як Реннер) в книзі «Grundlagen und Entwicklungsziele der österreichischen-ungarischen Monarchie», обговореній Мерінґом щойно недавно в «Neue Zeit» (XXV, 2, ст. 507 і д.)

Похвала, яку Мерінґ висказав там Реннерови, може так само без застереження відносити ся й до Отто Бауера. Оба вони знають докладно Австрію і вміють знаменито послугувати ся методою історичного матеріялїзму. При сім показуєть ся дуже виразно, як мало ся метода є простим шабльоном, а власне через ріжнородність праць обох авторів. Оба вони опрацьовують той сам предмет після одної і тої самої методи, до того ще в тіснім особистім звязку, і оба вони доходять в усіх істотних точках до тих самих результатів, хоча кождий з них впказуєть ся зовсїм ориґінальними працями. Реннер пише як реальний полїтик, Бауер як учений дослїдник; Реннер як правник, Бауер як економїст; сила першого полягає в діялєктицї і в практичних проєктах, а сила Бауера в розкриванню замотаних взаїмних відношень і залежностей; одначе сього не можна розуміти так, що-би кождий з них обох не доходив до поважних, цінних результатів також і в областях, які є спеціяльністю другого. Можна би сказати, що в Реннера переважає ляссалївський, а в Бауера марксівський спосіб думання.

Одначе факт, що марксїзм анї трохи не є рівнознач¬ним з якимсь шабльоном і зовсїм не означає сліпої присяги на слова вчителя, виступає ще виразнїйше, як через порівнаннє ріжниць поміж Бауером і Реннером, тодї, коли візьмемо під увагу ріжницю, яка заходить поміж ними обома з одного, а иньшими представниками наукового соціялїзму з другого боку, які так само займали ся австрійським національним питаннєм. І так оба вони знаходять ся передовсїм в цїлковитій суперечности до батьків сього соціялїзму, до самого Маркса й Енґельса. Що становище сих послїдних з часів. 1848 року відносно до національного питання стало ся неможливим до удержання, се виказав я був ще в 1896 роцї в своїй передмові до книжкового видання серії марксівських статей про «Revolution und Konterrevolution in Deutschland». Хоч як далеко одначе я там віддаляю ся від Маркса й Енґельса, то всеж таки не можу я підписати ся під усїм тим, що розвивають Бауер і Реннер.

Ріжницї поміж нами походять по части мабуть звідси, що ми представляємо собою три покоління, з яких кожде пізнало Австрію в иньшій ситуації, одначе вони мають свою причину певно також і в сїм, що дотично нації ми маємо до діла з суспільним витвором, який лише тяжко даєть ся уняти в одностаїшу цїлість, з продуктом суспільного розвитку, який хоча й становить один з наймогутнїйших чинників дальшого суспільного розвитку, одначе не був нїколи перемінений якимись нормами або якими небудь правилами в один означений, стисло відграничений суспільний орґанїзм. Національність — се суспільне відношеннє, яке безнастанно міняєть ся й яке серед ріжних відносин означає щось зовсїм від себе відмінного, се — Протей, який вимикаєть ся нам з під рук, коли хочемо його вхопити, але який всеж таки всюди істнує й має на нас могутний вплив.

Живемо в часах, коли у Франції процвитає гервеїзм, коли нїмецька соціяльна демократія обговорює свої обовязки супроти своєї нації, коли російська революція розворушила ріжні нації царської імперії, а Жиди хочуть конститувати себе як націю, — в часах, коли з другого боку Анґлія робить змагання, щоби утворити разом з Канадою, Австралією й полудневою Африкою міжокеанову національну державу, тодї як рівночасно на її порозі знова підносить грізно свою голову ірляндський націоналїзм. І тому якраз тепер набирають дослїди над поняттєм і житєвими проявами національности знов особливого інтересу. Через те набирають також такі дослїди, як Бауера й Реннера, більшого значіння, як льокально-австрійське. А завдяки свойому опанованню предмету й одноцїльности та плодотворности своєї методи отвирають вони богатство нових поглядів також і для тих, які не можуть слїдкувати за ними по всїх їх дорогах.

Правда, книга Бауера викликує заміти вже при самій своїй вихідній точцї, а власне при своїй дєфінїції поняття нації.

Вправді Бауер розуміє слушно націю, як продукт суспільного розвитку.

Він каже дуже гарно:

«І так для нас нація — се не є нїчого сталого, се лише процес творення, обумовлений в своїй сути тими умовами, серед яких люди борять ся о удержаннє свойого житя й о захованнє роду. А що нація не повстає ще в такім стані, в якім люди шукають лише за своєю поживою, а не здобувають собі її працею, коли вони доходять до посїдання своїх засобів до життя дорогою простого самовільного взяття в посїданнє, оккупації знайденого нїчийого добра, — а тільки доперва аж на тім степені розвитку, коли чоловік здобуває собі від природи добра, яких потребує, працею, — то й повстаннє нації й особлива індівідуальність кождої нації з окрема є обусловлені способом працї людей, тими средствами працї, якими вони послугують ся, тими силами продукційними, якими вони володїють, тими відносинами, які вони при продукції між собою завязують. Повстаннє нації, кождої нації з окрема, навчити ся розуміти як частину історії боротьби природи з людством — отсе велике завданнє, до роввязки якого зробила нас здібними історична метода Карла Маркса» (ст. 120. 121.)

Все те є дуже слушне. Але спеціяльна дефініція нації, яку Бауер нам подає, є того рода, що або належить розуміти її так широко, що вона не виказує нїчого, чим нація відріжнювала ся би від иньших суспільних витворів, або вона не відповідає дїйсности.

Він називає націю спільністю культурною й спільністю характеру, яка витворюєть ся зі спільности долї.

Спільністю долї є кождий суспільний витвір; кожда суспільність має свої спільні долї й традиції; рід, громада, держава, цеховий стан, партія, а навіть акційна спілка. І богато а отсих витворів означає також і культурну спільність і основана на спільній культурі своїх членів, для яких знова стає посередником дальшої спільної культури. А спільність долї й культури може дуже добре розвинути також і спільний характер членів, і то як в роді, так і в містї, також в цеху або навіть і в кастї, а навіть і в лонї партії, коли вона досить довго розвиває свою дїяльність і представляє з себе клясову партію, яка стоїть в різкій протилежності! до иньших партій і кляс.

З другого боку одначе не становить спільність долї й культури якоїсь групи людей нїчого такого, що відріжнювало-би строго одну націю від другої. Нїмецького й француського Швайцарця лучить мимо ріжиицї їх національности далеко тїснїйша спільність долї й культури, як нїмецького Швайцарця й Віденця або Гольштайнця.

А де в лонї якоїсь нації витворять ся великі клясові ріжницї, там виростають в нїй також і культурні ріжницї, які йдуть далеко глибше, як багато культурних ріжниць поміж націями, між тим коли з другої сторони рівність кляси спричиняв часто також і культурну спільність поміж членами тої самої кляси рідших націй. Нїмецький і данський селянин в Шлезвіку стоять зі собою на всякий спосіб в тїснїйшій культурній спільности, як нїмецький селянин в Шлезвіку й нїмецький журналїст і артист в Берлїнї W., між тим коли сї послїдні знаходять ся в тїйснїйшій культурній спільности з журналїстами й артистами в Парижі.

Факт клясових ріжниць провадить отже й Бауера до парадоксального твердження, що націю творять тільки такі частини нації, які приймають участь в культурі, дотепер лише пануючі й визискуючі кляси.

«В часах Штавфів не істнувала нація в нїякій иньшій формі, як тільки в культурній спільности лицарів…. Одноцїльний національний характер, який був витвором однородности сього культурного впливу, був тільки характером одної національної кляси…. В усїм тім. що об’єднувало націю, не мав мужик нїякої участи…. Тому нїмецькі мужики зовсїм не творять тодї нації, вони є тільки комірниками нації.» (ст. 49, 50.)

«В сусіїільности, побудованій на приватній власности засобів працї, становлять пануючі кляси — колись ті, що жили на лицарський лад, а тепер освічені — націю, себ-то загал людей, у яких та сама освіта, сформована історією нації на посередництвом одностайної мови й національного виховання, викликує посвояченнє характерів. Широкі народні маси не творять одначе нації.» (ст. 136.)

Націю сотворить з них доперва аж соціялїзм еволюціонїстично-націомальна полїтика . . . сучасної робітничої кляси.»

«Вона може . . . називати ся еволюціонїстичною полїтикою, бо вона не тільки не хоче ставити перепон дальшому розвиткови національного характеру, але навіть змагає до того, аби з цїлого народа зробити доперва націю, дати йому можливість розвинути ся в націю. Їй розходить ся не тільки о розвиток нації, але о розпиток цїлого народа в націю.» (ст. 160.)

Є се дуже бистроумна думка з дуже правдивим ядром; але дотично національного питання спроваджує вона нас на блудний шлях, бо вона розуміє націю в такім змислї, який нам просто унеможливляє розуміти силу національної думки в усїх клясах в часах теперішних та причини нинїшних національних противенств цїлих народів.

Бауер входить тут в суперечність з одним фактом, який констатує Реннер, а власне, що якраз мужик є опорою національности. Він показує мам, що в Австрії (включаючи сюди й Угорщину) цїлий ряд міст змінив в протягу останного столїття свою національність. З нїмецьких стали вони угорськими або чеськими. Иньші нїмецькі міста з’осібна Відень втягнули в себе величезний доплив чужих національностей і присвоїли їх нїмецькій нації. Тимчасом по селах остали ся навпаки язикові границі майже цїлком незмінені.

В більших містах Австрії удав ся був дїйсно на початку девятнайцятого століття процес ґерманїзації; усї вони були нїмецькими, за винятком хиба Галичини, Хорватії й італійської области. Але се, що остало ся національним, — се було власне селянське населенє і о нього розбила ся переміна Австрії в національну державу. Як усього, що переказали йому батьки, так теж і своєї національности держить ся мужик цїпко, між тим коли чоловік з міста, а з осібна інтелїґент, показує далеко більшу здібність примінювати ся до обставин. Коли-би тільки освічені становила націю, тодї треба би хиба сказати, що на початку девятнайцятого століття істнувала в Австрії, за винятком Поляків й Італійцїв, лише одна нація, а іменно нїмецька.

Але не дальше, як з культурною спільністю, дійдемо ми також з національним характером, який має знаменувати й становити націю.

Річ певна, що поодинокі ґрупи людей можуть розвинути в собі осібний ґруповий характер, який є з правила властивістю кождого з їх поодиноких членів, себ-то певні згідности в зовнїшних проявах, в способі почування і думання, які улекшують поміж ними їх взаїмну симпатію й порозуміннє. Такі спільні характери виступають там, де якась ґрупа людей живе довший час серед тих самих умов — під тим самим підсоннєм, серед того самого оточення і при такім самім способі працї і життя. Вони можуть стати навіть дїдичними, коли ті умови в протягу поколінь не змінять ся, і тодї вони будуть проявляти ся через якийсь час в потомках навіть тодї, коли сї дістануть ся під вплив иньших життєвих умов, так, що сим способом вони можуть прибрати форму расових характерів.

Всяка окрема Форма боротьби о істнованнє вимагає окремих тїлесних і духових прикмет. Всї ті, які знаходять ся в їх посїданню, мають найлїпші вигляди удержати ся при життю й розмножити ся, як довго ся окрема форма істнує. Крім сього одначе приносить також всяка окрема форма способу життя і зовнїшних впливів окремі наслїдки зі собою, які не все потрібують бути корисні для одиницї або для даного роду, але перед якими вони можуть ухилити ся тільки з трудом або навіть і зовсїм нї. Ї так характер народів, які є ограничені до ростинної поживи, є відмінний від характеру таких народів, які живлять ся переважно мясною стравою.

Врештї належить тут взяти під увагу ще й закон корреляції, після якого не можуть наступити певні зміни якогось орґану, не потягаючи рівночасно за собою певних змін в иньших орґанах.

Знаною річею є, як на примір впливає кастрація на цїлий орґанїзм і на характер.

«Коли в якоїсь ростини збільшить ся через пересаджене її на сухий ґрунт число й сила волосків на листках, то ся зміна впливає на відживленнє иньших частин і може потягнути за собою скороченє билини, а вслїд за сим більше стиснену форму цїлої ростини» (Гекель).

Усе те мусить доводити до сього наслїдку, що в ґрупах людей, які живуть відповідно довгий час серед тих самих умов, поодинокі одиницї набирають тенденції розвивати в собі ті самі черти характеру, які є для них властиві і які відріжияють їх від иньших ґруп.

Де цїла нація живе серед тих самих умов, там вона й розвине в собі один національний характер. Тим менше одначе може бути про нього бесїда, чим ріжнороднїйшими є відносини, серед яких живуть поодинокі члени нації, чим більше відмінними є на приклад ґеоґрафІчні умови — доли й високі гори, середземеллє й морське побереже, — далї, чим більше поступив подїл працї й роздїл на кляси — рільництво й промисл, велике місто й село, освічені й анальфабети і т. д., а врештї чим більше ріжнить ся хід поступу суспільного розвитку поміж поодинокими частинами нації, що наприклад спричинює, що одні живуть ще в на пів февдальних відносинах, а другі виказують уже високо розвинений капіталїстичний спосіб продукції.

Ще перед кількома десятилїттями можна було від біди говорити про російський або угорський національний характер[1] тому, що в сих народів загал нації складав ся з мужиків і зі змужичілих більших властителїв земельних, їх державний простір виказував всюди той сам характер рівнини, їх економічний розвиток так поволи поступав, що не викликував нїяких замітних ріжниць в поодиноких частинах нації, а міське населеннє було ще незначне й творило ся по части з примандрувавших мужиків, які заховали ще мужицький характер, по части з національних чужинцїв (на Угорщині з Нїмцїв і Жидів), які не мали впливу на націю.

Але як ствердити національний характер у модерної нації як нїмецька, якої простір обіймає такі ріжнородні країни — побережа північного й східного моря та північно-нїмецьку рівнину з одного, а альпенські височини з другого боку, а поміж тим знова найріжиороднїйші околицї, від усміхненої, теплої долини Райну з близько двотисячлїтною культурою аж до культурно відсталої, занидїлої области Одри! А в лонї сеї нації величезні суспільні роздїлення. Тут пів-февдалїзм в Меклєнбурзї й Позенї, там капіталїзм у своїм найвисшім розвитку в Саксонії та вуглевім ревірі Руру. Тут мілїонові міста, як Берлїн і Відень, а попри них забуті світом оселї. А потім ще ріжницї кляс, станів і заводів.

В чім міг-би полягати тут якийсь означений національний характер, який відріжняв-би нїмецьку націю від иньших? Чи його представником є мешканець надрайнських околиць чи горішної Баварії? Чи Гольштайнець чи Віденець? Чи його типом є Фавст чи Карло Моор? Бісмарк чи дядько Брезіґ?

З другої сторони ми бачимо, що там, де дві нації зі собою граничать і живуть біля себе серед таких самих життєвих умов, обі вони розвивають в собі такий самий характер. Так на приклад Нїмцї й Чехи в Чехах або голяндські західні та пруські східні Франційцї, які тепер належать до двох ріжних націй. Якась нація може також наслїдком полїтичних подїй змінити свою національність, не зміняючи при тім свого характеру, коли лише її жи-тєві умови остануть ся такими самими. Альзацький мужик остає такий сам, чи він називаєть ся Жан чи Ганс.

На всякий випадок національний характер великих культурних народів становить таку проблєматичну та невловиму появу, що є се неможливою річю, бачити в отсїй павутині, що її роздирає всякий подув вітру, ту звязь, яка з зелїзною силою тримає нації в купі та відграничуе їх очевидячки від иньших націй.

Не зовсїм воно зрозуміло, чому Бауер не хоче признати сею звязю, а властиво найсильнїйшою зпоміж всяких иньших, які лучать націю в одну цїлість — тої, що лежить ясно на долонї, а власне мову. Над сим питаннєм переходить він трохи побіжно:

«Чи се може спільність мови, яка сполучає людей в одну націю? Але Анґлїйцї та Ірляндцї, Данцї та Норвежцї, Серби та Хорвати говорять тою самого мовою, а через те ще не становлять одного народу; Жиди не мають нїякої спільної мови, а всеж таки вони є нацією…. Питаннє нації можна поставити і розвязати тільки на основі поняття національного характеру…. Нація стає нічим для того, хто хотїв-би її відректи ся (?). Чиж Анґлієць, який живе в Берлїнї й уміє говорити по нїмецьки, стає вже через те саме Нїмцем?» (ст. 2.)

Отсе й усе, що Бауер говорить про сю справу.

Пригляньмо ся передовсїм сьому Анґлїйцеви в Берлїнї. Нїхто нїколи не твердив, щоби хто небудь тратив свою національність через вивченнє другої мови або щоби хто небудь належав до стількох націй, скільки мов він розуміє. Анґлієць остане Анґлїйцем, як довго, він говорить по анґлїйски лїпше, як всякою иньшою мовою. Але коли-би він пожив в Берлїнї без нїякої стичности з Анґлїйцями так довго, щоби аж забув по анґлїйськи й нїмецька мова стала для нього тою мовою, яку він знав-би ліпше від кождої иншої, тодї він став-би наслїдком сеї зміни мови Нїмцем, причім його характер не потребував-би анї трохи змінювати ся.

Адже-ж яким иньшим способом можна змінити свою національність, як не через зміну мови, якою говорить ся залюбки, якою найліпше володїєть ся? Хиба не через зміну характеру!

А тепер що до Анґлїйцїв і Ірляндцїв, Данцїв і Норвежцїв, Сербів і Хорватів. Чи вони може доказують, що національна спільність не є язиковою спільністю ? Чи-ж не говорять усї Анґлїйцї тою самою мовою? Чп-ж не так само всї Данцї, всї Серби? Правда Анґлїйцї мають спільну мову з Ірляндцями, Данцї з Норвежцями, Серби з Хорватами. Але-ж се ще не доводить, що кожда національна спільність не є одночасно й спільністю язиковою, а доводить те, що часом може одна язикова спільність обнимати дві нації (і більше, н. пр. Анґлїйська також і Американцїв, Австралійцїв і иньших), що спільність мови не є одинокою характерною признакою нації, що побіч неї істнують ще й иньші. одначе се нїяким способом не доказує нїчогісінько проти факту що до сих признак належить і мова та що вона є зпоміж них найважнїйшою.

Правда, що справа представляла ся би інакше, коли-би істнували нації, з яких кожда належала-би до ріжних язикових спільностей. І Бауер таки пробує навести на се докази, але йому вдаєть ся представити тільки один одинокий випадок і йому справило-би велику трудність вишукати ще якийсь другий; до того ще випадок сей відносить ся до нації, що до якої є се ще дуже спірною справою, чи вона взагалі уявляє з себе націю, й яка на всякий випадок, хоча-би її навіть за таку признати, творить таку націю, яка не має нїгде собі рівної; тому нїхто не може брати її за типовий приклад нації. Нїхто не знає про се ліпше від самого Бауера, який в своїм роздїлї про «Національну автономію Жидів» доказує дуже переконуюче, що те, що має приміненнє до всїх націй, не підходить лише до Жидів, і що сї послїдні як нація не мають перед собою нїякої будучности.

Очевидно, що Жиди говорять ріжними мовами. Але чи-ж Жиди, що говорять по нїмецьки, не є членами нїмецької нації, а Жиди, що говорять по француськи. не є Французами? Окремою нацією почувають себе Жиди тільки в східній Европі, але там і говорять вони своєю власною мовою, не по гебрейськи вправдї, але зіпсутою нїмецькою мовою, жидівським жарґоном, який відріжняє їх від їх окруження.

В дїйсности були Жиди первісно окремою нацією зі спільною мовою, потім стали вони релїґійною спільністю, яка прийняла в себе членів найріжнороднїйших націй і розширила ся серед иапріжнороднїйших народів. Коли потім христіянство відібрало жидївській релїґійній спільності! можливість розширяти ся й далї при помочи пропаґанди серед европейських народів, тодї Жиди стали окремою расою, бо їм було заборонено закліочати подружа, а тим самим і розмножувати ся поза обсягом їх релїґійної спільности, а крім сього стали вони, як представники перенятої ще з римських часів грошевої господарки серед варварської натуральної господарки Ґерманів. — окремим суспільним станом. Коли хто хоче схарактеризувати сю роль, яку Жиди відігравали в середних віках і яку ще й нинї відограють в східній Европі, то далеко ліпше буде означити її назвою касти, як назвою нації. Не поміж націями сучасної Европи, з якими ми тут маємо дїло, але поміж кастами Індій подибуємо такі явища, які відповідають тому становищу Жидів, яке витворило ся після зруйновання Єрусалиму та скріплення хриетіянства. Змагання піддержати Жидів як окрему націю — се в дїйсности тільки змагання продовжити їх істнованнє як окремої касти. Такі стремлїння були-би незрозумілі в модернії державі. Вони можуть істнувати і навіть розвивати ся тілько під ганебною господаркою московської бюрократії або румунських боярів.

Для пізнання істоти нації вказуваннє на приклад Жидів не дає — нїчого. Але се й є один одинокий випадок, який Бауер може напровадити для опрокинення погляду, що національна спільність є спільністю язиковою.

В тім самім степенї, в якім національний характер є проблєматичний і тяжкий до схоплення, є навпаки національна мова недвозначною і ясною признакою, яку кождий відразу може пізнати. І коли національний характер є для суспільного співдїлання людей цїлковито без найменшого значіння, то навпаки мова є першою умовою всякої суспільної дїяльности. Люди, які не говорять нашою мовою і з якими ми не можемо порозуміти ся, стоять поза кругом нашого суспільного життя. В протиставленню до них почуваємо ми себе злученими суспільно з усїми тими, що говорять нашою мовою, який-би там не був їх характер і їх соціяльне становище. На чужинї показуєть ся національна ріжниця часто далеко могутнїйшою від найяркійшого клясового противенства. Нїмецький робітник, який попаде до Франції, не розуміючи нї слова по француськи й не маючи біля себе клясових товаришів, що балакали би по нїмецьки, буде почувати себе серед француських пролєтарів мимо всего свойого інтернаціонального та свідомо клясового світогляду дуже невигідно та самітно, і він повітає з радістю першого-лїпшого Нїмця, який до нього заговорить рідною мовою, навіть хоч-би се був якийсь експльоататор, проти якого він в ріднім краю виступив-би до боротьби з ненавистю.

Величезна роля мови в суспільнім життю може нам пояснити в великій мірі, звідки береть ся та сила національного почування. Навпаки спільність національного характеру, про який нїхто властиво добре не знає, як він виглядає, і який практично не має на наше суспільне співжиття замітного впливу, не поясняє в сім напрямі нїчогісїнко.

Факт, що Бауер не хоче нїчого знати про мову, як про рішаючу признаку нації, в тим дивнїйший, що власне як раз в Австрії національні питання виступають лише як питання язикові.

2. Консолїдація нації.

Мова є найконечнїйшим знарядом суспільних зносин. Вона йде поруч з ними й з них випливає. Тим самим одначе вже також сказано, що обсяг уживання якоїсь мови є обусловлений первісно суспільними відносинами. Люди, які мають удержувати поміж собою правильні зносини, мусять говорити тою самого мовою. Круг таких зносин, отже також і обсяг уживання сеї окремої мови, якою там говорять, може бути відповідно до ріжних відносин — дуже ріжнородний і його розширеннє залежить від способу продукції, від укладу поверхні землі, від комунікаційних відносин. Вузька, відокремлена гірська долина, яка лежить здалека від усяких світових шляхів і якої продукти вистарчають для її мешканцїв, може розвинути в себе окрему мову та заховати її цїлими століттями; навпаки, мешканці околиць, положених над великою рікою, яка служить їм за комунікаційний шлях, дійдуть легко до якоїсь ширшої язикової спільности.

Одначе загалом беручи можна сказати, що обсяги уживання поодиноких мов мусїли бути первісно дуже незначні, що одначе вони з поступом економічного розвитку розтягають ся чимраз більше, так що чимраз більше мов зникає з поверхні землі. Загальна скількість Індіян в північній і полудневій Америцї виносить около 10 мілїонів, а число їх мов виносить після уміркованих обчислень аж сто. Деякі дослїдники подають його навіть значно виспіє й підносять його на 400 і ще більше.

Тимчасом обсяг одної тільки анґлійської мови обіймає тепер 125 мілїонів — в протягу одного століття побільшив ся він майже шість разів.

Як довго одначе населеннє якогось язикового круга не стало осілим, так довго розширеннє сього останнього опираєть ся на дуже хитких основах. Номади розлучують ся так само легко, як і сходять ся разом. Сьогодня мусить якесь племя вислати геть частину своїх людей, щоби вони пошукали собі нових пасовиск або ловецьких теренів, бо або число населення занадто побільшило ся, або елєментарні катастрофи, посуха, повінь чи пошести зменшили можність легкого виживлення для всїх. Злишна частина мандрує в дальші околицї та перещіплює туди зі собою свою мову, яка потім прибирає серед нових відносин окремий розпиток. Але навіть і цїле племя, прогнане зі свойого сталого осідку ворожими силами або елєментарними катастрофами, може зайти поміж нове окруженнє, якому воно може переказати свою мову, але від якого воно може й навпаки перейняти його мову й затратити свою власну. Легко також лучать ся часами ріжні племена в одно для довшого або коротшого співжиття, а то для виконання якогось підприємства, яке переходить сили поодинокого племени, чи то для підпертя ворога, чи то для нападу, чи то для довшої спільної мандрівки. Співжиттє ріжнородиих елєментів мусить впливати також на їх мову, подекуди може навіть витворити нову мову. Таким способом творять племена в кочовничій стадії мрачний хаос, який то збільшаєть ся, то зменшаєть ся, тут прориваєть ся, там стягаєть ся до купи — так, що витвореннє сталих націй є дуже утруднене. До перва аж стале поселеинє переносить народи зі стану неозначеної прамраковини в стан різко від себе відграничених суспільностей. Ми вже бачили, яке велике значіннє має мужик для заховання нації. Так само велике значіннє має: він також і для її творення. Враз з територією, яку якась нація на стало заселює, одержує вона вже міцний ґрунт під ногами в кождім значінню сього слова. Її відносини стають від тодї трівкійшими, вона консолїдуєть ся.

Але не тільки для трівалої злуки, але також і для трівалого відокремлення націй набирає тепер територія великого значіння.

Так само як спільність мови, може також і спільність території витворити цїлий ряд спільних інтересів, поглядів, почувань, яких не подїляють иньші народи, що замешкують иньші території, навіть коли вони й говорять тою самою мовою. А коли якийсь нарід здобуде чужу національну територію. 8аволодїє нею та почне її визискувати, то він стане національним ворогом без огляду на те, чи говорить тою самою мовою чи ні.

Таким способом поясняють ся сї випадки, що ріжні нації можуть говорити тою самою мовою, і що язикова спільність не все покриваєть ся з національною спільністю. Є се ті висше згадані випадки, які Бауер протиставив поглядови, що язикова спільність є найпервіснїйшою признакою нації. Вони лише доказують, що нація не є так простоскладною появою, як многі думають, і що вона уявляє з себе історичний витвір ріжнородних чинників.

Дальшим способом консолїдації нації стає з поступом суспільного розвитку письмо. Мова, основа національної спільности, через се утрівалюєть ся, її зміна утруднюєть ся. Твореннє нових націй дорогою змішання давних тим способом, що сї послїдні витворюють спільну мішану мову, подибує тепер значні перешкоди. Навпаки, розширенню нації пособляє тепер та обставина, що мова одної нації стає мовою лїтературною, уживаною в письмі, яку переймають також другі нації з посвояченими мовами.

Розговірне слово можна передати далї тільки за посередництвом особистих зносин. Натомість писане слово не прішязане до особи того, що пише; воно може говорити до пізніїйших поколінь, коли той. що його написав, вже давно помер, може говорити до народів, до яких його автор нїколи не дістанеть ся. Але знова-ж писане слово не може нїколи віддати цїлком вірно слова розговірного. Кільканайцять букв азбуки не можуть вичерпати богатства людських звуків. Писане слово все представляє властиво тільки натяк на слово розговірне і сей натяк викликує через призвичаєннє вражіннє сього останнього. Там, де дві мови посвоячені зі собою, стає можливим, що обі вони уживають тої самої писаної мови, яка при читанню викликує у кождої з них ті самі вражіння. Тому члени обох язикових спільностей можуть порозуміти ся зі собою письменно, хоч устно вони не могли би зробити цього.

Треба тут завважити, що під язиковим посвояченням не треба конечно розуміти посвояченнє в такім значінню, в якім посвоячені людські одиниці з собою; себ-то щоби посвоячені мови мусїли конечне походити від одної спільної матери, від прамови або щоби врешті всї мови повстали з одної одинокої прамови.

В основі таких поглядів лежить несвідомо для нас мойсеєвий переказ про сотвореннє світа, яке вже давним-давно признано за наївний міт, яке одначе мимо сього всеж таки ще впливає на наш спосіб думання. Ще Лямпрехт говорить про «першу пару родичів» як прапочаток народу. Одначе ми мусимо собі представити, що не якась одна одинока людська пара повстала десь на самім початку істновання люд скости, тільки що на далекім просторі, може на ріжних просторах перетворювали ся поволи малнолюди в численних чередах — в людей. Кожда зпоміж сих черед, яка первісно ледви чи удержувала які небудь зносини з иньшими чередами, мусїла певно розвинути для себе окрему мову. Ми можемо отже припустити, що в початках людскости істнувала не одна, але безчисленне множество прамов. Одначе се ще не значить, щоби кожда з
них ріжнила ся від иньших цїлковито в усіх напрямах. Також і для людської дїяльности має мимо всїх іллюзій свободи волї свою обовязуючу силу засада, що ті самі причини викликують ті самі наслїдки. При такій самій фізичній орґанїзації та серед таких самих зовнїшних умов заховують ся люди в такий самий спосіб. Тому можуть ріжні народи викликати зовсїм такі самі суспільні появи цїлковито незалежно від себе. На се не звертаєть ся часто належної уваги. Коли в двох ріжних народів знайдено схожі зі собою суспільні інституції, перекази, твори штуки і т. д.. то многі дослїдники зараз-же припускають, що се є доказом, що оба народи стояли колись зі собою в якійсь звязи, що вони або творили колись один нарід і опісля роздїлили ся. або що принайменше сусїдували зі собою і один від другого щось собі присвоїв. Очевидно є се можливе, але не є конечне. Ми знаходимо такі схожости також в випадках, в яких подібні взаїмні відносини є цїлком виключені. І так н. пр. істнував, як се дуже гарно виказав Кунов, устрій граничних мархій так само в Перуанцїв як і в Ґерманів.

Подібно можемо ми припустити, що також і відносно мови витворювало ся серед таких самих обставин те саме, серед подібних обставин — подібне, що отже мови, які витворили ся серед таких самих обставин і в таких самих околицях поміж ріжними ордами незалежно від себе, виказували певну схожість, певне ітосвояченнє зі собою. Иньші посвоячення повстали потім із того, що один нарід наслїдком розмноження дїлив ся на більше народів, з яких кождий заховав давну мову та розвивав її дальше. З другої сторони одначе може лучити ся випадок, що народи з ріжними мовами попадають в трівку тїснїйшу стичність зі собою і що кождий з них стільки перейме від другого, що їх мови вправдї не стануть такими самими, але бодай схожими зі собою або. як говорить ся, посвояченими.

Таким чином посвояченнє мов більшої скількости народів, які, як на приклад племена, зібрані під назвою Ґерманів, перемандровували здовж і поперек континент цїлими столїттями, а притім безнастанно стикали ся зі собою, лучили ся в одну цїлість то знова розходили ся — може мати найріжнороднїйші причини. Воно не свідчить нїчого про те, щоби істнував якийсь «спільний матірний нарід Ґерманів», як се приймає Бауер (ст. 31.), анї тим менше не доказує істновання одної спільної прамови, яка-би доперва по сталім поселенню поодиноких племен розбила ся на діялєкти. Загалом беручи, поступає хід розвитку мови не від одностайности до многородности, тільки навпаки.

Як-би там одначе зрештою й не повстало се посвояченнє ріжних мов, фактом є, що письменна (чи лїтературна) мова становить засіб об’єднання всїх тих народів, які говорять посвояченими мовами, в одну нову язикову спільність, та злучення народів з посвояченими мовами, які зі собою сусїдують, в одну спільну велику націю. Спільна письменна мова стає тепер мовою національною, а мови, якими говорять поодинокі народи в границях сеї нової національної епільности, спадають до значіння простих діялєктів. А новий національний вузол затискаєть ся тим міцнїйте та тїснїйше. чим більше розвиваєть ся на основі спільної письменної мови спільна національна лїтература.

Але так само як територія, може також і письменна мова та національна лїтература не тільки національно обєднати народи з посвояченими мовами, але також їх національно роздїлити. Долїшно-нїмецька мова далеко більше посвоячена з мовою голяндською, як з алємандською або баварсько-австрійською. А так само територіяльно й культурно стоять мешканцї нїмецького морського побережа далеко близше до Голяндцїв, як до нїмецьких Альпейцїв. Але вони приняли разом з сими останними ту саму письменну мову та дістали свою часть з тої самої національної лїтератури, в тім самім часі, коли голяндська мова розвинула свою власну лїтературу. І власне ся власна письменна мова та лїтература, а не державний роздїл, відокремив Голяндцїв від нїмецької нації, до якої належать і нїмецькі Швайцарцї мимо своєї державної самостійности. Мешканець нїмецького північно-морського побережа порозумієть ся устно з набережними жителями мешканцями Зідерзе лекше, як набережними мешканцями цюрихського озера, але Лїлїєнкрон або Френсен пише тою самою мовою, що Ґотфрід Келлєр або К. Ф. Маєр.

Отто Бауер має очевидно на увазї передовсїм лїтературну спільність, коли представляє націю як культурну спільність та твердить, що в часах Гогенштавфів репрезентували націю тільки лицарі, а опісля освічені верстви; народні маси, передовсїм мужики, були тільки комірниками нації.

Так говорить він в однім місци про те. «що наша клясична поезія брала участь у виковуванню одноцїльного характеру нїмецької нації тим способом, що ставала ся для кождого Нїмця його особистим пережішаниєм, його опредїленнем, його долею. А що сказано тут про нашу кляснчну поезію, те саме відносить ся не в меншій мірі також і до нїмецького «просвічення»… Що тодї нїмецьке міщанство само придумало й що воно з чужих думок перетопило у власний витвір, се менше більше також ще й нині становить наш духовний доробок. Економічний розвиток вісїмнайцятого століття витворив був отсю культуру: але коли вона вже раз повстала, стала вона живим, безнастанно дїлаючим і впливаючим чинником, який в свойому дальшому віддїловуванню формує одностайно пізнїйші покоління та обєднує націю як культурну спільність таким способом, що впливає на кожду одиницю нації з окрема.

«Але рояумієть ся! Навіть і тепер не впливає ще нїмецька міщанська культура а усею своєю силою на цїлий нарід, ще й нині має вона значіннє і вплпв тільки для посїдаючих і пануючих, кляс нашого народу» (ст. 81, 82).

Нема отже нїмецької нації, яка-би обнимала цїлу націю. Одначе чи маємо ми які-небудь вигляди побачити коли-небудь власне таку націю? Нїколи, коли її істнованнє є обусловлене й залежне від її «одноцїльного характеру», який має витворити ся наслїдком одноцїльного характеру її лїтератури. Наскїльки ся остання його взагалї коли-небудь мала, то він чим далї тим більше затрачуєть ся. І нїколи вона також і в минувшинї не витиснула на нїмецькій нації знамени одноцїльного характеру.

Лїтература — се не збірне поняттє цїлої культури, але тільки її частина. Можна-би її може як язикову культуру відріжнити від культури технїчної, вчисляючи до сеї останньої плястнчну штуку й музику. Сей послїдний рід культури не потребує до дальшої передами — мови, щоби дістати ся до иньшнх націй. Спільність такої самої технїчної культури може обнимати численні язикові спільности. З другого боку одначе не є також спільність лїтератури одиноким, анї навіть найважиїйшим. а вже зовсїм не найпервіснїйшим вузлом національної спільности. А вже хиба найменше держить ся ся останна спільністю національного характеру, якого нїхто не може докладно ствердити та який нїгде не виступає в легкій до пізнання та очевидній формі. Натомість характерні признаки й обєднуючі вузли розговірної мови, території та лїтературної мови так і бють в очі, є приступні та легкі до пізнання без нїяких мірковань навіть для найпростїйшого ума і безнастанно впливають на націю. Вправдї історична спільність долї може серед корисних обставин розвинути з сеї спільности ще також і спільність власного національного характеру, який тодї без сумнїву причинить ся до ще тїснїйшого національного співжиття та до ще яркійшого відокремлення члена нації від чужинця. Одначе така спільність характеру не становить конечної умови для повстання та дальшого істновання нації, тим більше, що вона є знаменною найчастїйше тільки для примітивних степенїв розвитку, де нема ще значнїйшх суспільних роздїлів, або для малих народів з незначним простором замешкання, а крім сього має вона тенденцію затрачувати ся в такім самім степенї, в якім нація розширяєть ся та дїлить ся в нутрі на стани та кляси.

3. Інтернаціональні культурні круги.

Ми бачили, що мова представляє собою найважнїйше средство суспільних зносин. В тій самій мірі, в якій враз з економічним розвитком розширяють ся сї зносини, мусить зростати також і круг тих людей, які говорять тою самою мовою. З сеї причини повстає серед поодиноких націй тенденція розширювати ся й приймати в себе иньші нації, які затрачують свою мову й приймають мову иньшу. а іменно або мову переважаючої нації або мову мішану.

Але ся тенденція стрічаєть ся з протитенденціями. Ми бачимо, що міжнародні зносини зростають далеко швидше, як нації, що спільности людських зносин розширяють ся далеко швидше, як спільности язикові. Розвиток взаїмних зносин між людьми допровадив уже до трьох великих культурних спільностей. Кожда з них розвиває осібну культуру, якої основні лїнїї можна подибати в усїх її частях в рівній мірі.

Сї три культурні спільности, що обнимають найбільшу частину світа, дадуть ся найлїпше подїлити відповідно до релїґій, які кожда з них визнає. Є се христіянський культурний круг з майже 600 мілїонами членів, ісламський з 250 мілїонами членів і буддійський, що враз з близько собі посвояченим браманським числить майже 700 міліїонів членів.

Одначе кождий з сих культурних кругів обнимає дуже ріжнородні мови й нації. В лонї кождого з них є переважна частина культури не національна, тільки інтернаціональна.

Міжнародні зносини мають одначе ще дальший вплив. Вони розширяють ся чимраз більше й впроваджують всюди панованнє того самого капіталїстичного способу продукції; таким способом стають отсї три великі культурні круги разом з позісталою рештою чимраз більше одним однопільним простором з спільною культурою, а границі поміж поодинокими націями і сими культурними кругами зникають чимраз більше. В слїд за сим стає чимраз то живійшоїо потреба одної одноцїльної світової мови. Рівночасно одначе ми бачимо, що надбудова, яка взносить ся на сїй економічній основі, приймає зовсїм протилежний напрям, що національне почуваннє не тратить своєї сили, навпаки часто навіть зростає, і що зпоміж відсталих культурно націй одна за другою підіймаєть ся зі стадії несвідомости в стадію національного освідомлення. творить собі свою власну національну лїтературу та через те консолїдує в як найсильиїйший спосіб свою національність.

Обі сї так суперечні тенденції не можна на перший погляд нїяк зі собою погодити. Одначе, як се часто буває, тут милить позірність. Та сама причина може викликати два дуже зі собою суперечні рухи. Коли я вкину в воду камінь, то він швидко спустить ся прямовісно на дно. Але рівночасно викличе він на поверхнї води рух, який розходить ся в напрямі поземім перстенями і хвилями та довго ще не успокоюєть ся після того, як камінь давно вже осїв на дні води та стратив всякий рух.

В сїм випадку взаїмний звязок обох ріжнородних рухів є простий і легкий до пояснення. Далеко більше скомплїковані суспільні рухи, які всї без виїмку переходять через призму свідомості! численних людських одиниць, з поміж яких певно всї свідомі того, чого хотять. але багато з них не усвідомляє собі розмірів та роду того, що можна осягнути, а вже найменше властивих причин своєї волї. Тим являєть ся на перший погляд просто неможливою річю повязати все зі собою економічні факти з духовим життєм, бо се останнє видасть ся часто цїлковито незалежним від перших. А одначе кождого разу, як тільки поглянути глибше при приміненню зіарксівської методи, показуєть ся ясно взаїмна звязь обох рухів і залежність духового руху від економічного навіть там, де перший розвинеть ся в такім напрямі, який стоїть в суперечности до напряму розвитку другого.

Коли розвиток язикової спільности й нації не покриваєть ся з розвитком спільности культурної, коли розміри cеї послїдної швидко переростають розміри першої, то факт сей стоїть передовсїм в звязку з сим, що чоловік не мусить конечно говорити тільки одною мовою. Він може вивчити й опанувати більше число мов. В сих місцях, в яких сходять ся для взаїмних зносин численні нації, виступає се часто на яву в драстичніїі Формі. Так от в Царгородї є досить багато людей, які володїють дванайцятьма мовами.

Де одначе загал двох народів знаходить ся в безнастанній найтїснїйшій спільности взаїмних зносин, там витворить ся через се вправдї двоязичність, але вона буде тілько переходовою стадією. Де кождий говорить двома межами, там станеть ся врешті все тільки одна з обох мов загально пануюча і то з усяких причин — чи тому, що вона є мовою багатшого або сильнїйшого народу, чи тому, що отвирає вплив доскональшій лїтературі, міжтим коли друга такої не має, — або знова з обох мов витворить ся нова мова, мова мішана, як на приклад анґлїйська або француська. Давна нація зникає, не тому, щоби вона вимерла або що би її культурна спільність перестала істнувати, але просто тому, що вона перестає говорити своєю мовою, що приймає иньшу, як більше доцільну.

Одначе з поступом економічного розвитку повстає окрема кляса з осібним завданєм посередничення в зносинах поміж народами — а власне купцї. Де така кляса витворить ся, там нема вже більше потреби, щоби цїлий нарід говорив мовою того другого, з яким хоче ввійти в економічні зносини. Вистарчає, коли вміють се купцї. Але поява купця сходить ся разом з початком осїлости народу й стоїть з нею очевидно в причиновій звязи. Де загал населення привязаний до рілї, там мусить принайменше частина його вести далї кочовниче життє та посередничити в зносинах поміж народами. Рівночасно одначе звужає стале поселеннє виднокруг народної маси, збільшаючи притім тягар її працї. Через те пособляє воно відокремленню від иньших народів, зменшає потребу, охоту та можність виучувати ся чужих мов. Той сам економічний розвиток, який витворює через повстаннє купецького стану можливість безнастанного поширювання міжнародних зносин і розтягає наслїдком розширення продукції товарів чимраз більше круг економічної культурної спільности, консолідує в такий спосіб націю та відмежовує її острійше від иньших народів.

Дальший хід суспільного розвитку покликує до життя місто, а в нїм верству інтелїґенції — первісно переважно аристократичних земельних власників, які одначе перемінили сільську відосібненість та грубість на міські звичаї й тут віддали ся плеканню штуки й науки або публичній дїяльности — проводу та заряду громадськими справами. В отсих кругах розбудив ся дух науки й шукання за глибшими взаїмними відносинами річей, але також і реформаторський дух. У великім місті, під впливом торговлї, доконуєть ся суспільний розвиток швидше як на провінції, але зростають теж сильнїйше та доходять до свідомости в острійшій формі — клясові противенства. Повстає змаганнє до нових соціяльних і полїтичних форм, з другої-ж сторони появляєть ся для пануючих конечність боронити істнуючих порядків виказуванням їх добрих сторін, бо вони не вважають ся вже більше за щось само зрозуміле й природне. Серед такої атмосфери мусять торговельні зносини з чужими народами мати свій вплив також і на освічені круги та побудити їх інтерес для зносин з сими націями не тільки з чисто економічних оглядів, але й иньших. І так шукаєть ся за границею за внешою мудрістю або за висшою штукою, за первовзорами та прикладами; або принайменше дивить ся на заграницю як на предмет обсервацій та дослїдів, не-наче-б на природу, щоби дорогою порівнювання видобути з неї нові точки погляду та артистичні вражіння. Зносини з чужими людьми стають чимраз більше потребою освічених людей, яку вони заспокоюють по части через подорожі, по части через читаннє чужої поетичної й научної лїтератури, котру собі спроваджують.

Чим більше розширяють ся взаїмні зносини, чим більше зростають міста й чим більше одна кляса освічених віддаєть ся виключно штуцї, науці та полїтицї, віддаляючи ся притім чимраз дальше від наївної, первісної штуки, життєвої мудрости та полїтики народної маси, тим більше прибирає висша освіта, слїдуючи за торговельними зносинами, характер інтернаціональний, тим більше мусить як освічений чоловік, так і купець, вміти володїти більшою скількостю мов, тим менше може йому вистарчити знаннє самої тільки його національної мови.

Де істнує поміж більше народами від довшого часу тісна вимінна та культурна спільність, там осягає одна нація або кілька націй, перевагу, завдяки своїм висшим економічним, воєнним, науковим або артистичним здобуткам. Іх мови стають такими, які мусить знати кождий купець і кождий інтелїґент сього інтернаціонального культурного круга; їх культура — себто наука, штука, лїтература — надає свій характер цїлій культурній спільности. До такої ролї дійшли в басенї Середземного моря при кінци старинних віків мови грецька та латинська. В іcлямськім світі відограє таку ролю мова арабська; в христіянськїм культурнім крузї — який очевидно обнимає також Жидів і атеістів — стали світовими мовами мова нїмецька, анґлійська та француська. Кождий іителїґент сього культурного круга, до якої нації він-би не належав, чи се буде Фінляндець чи Портуґалець, Норвежець чи Болгарин, — мусить знати принайменше одну з сих мов. коли хоче брати участь в модерній культурі. А всякий науковий, поетичний або полїтичний здобуток котрої-небудь з націй сього круга стає аж тодї складовою частю модерної культури, коли його переложить ся на одну з поміж сих трьох світових мов, о скільки він не є відразу вже в одній з них написаний.

Можливо, що економічний і полїтичний розвиток додасть до сих трьох мов ще четверту, як мову світову, а власне російську. Але так само є можливим, що одна з них, іменно анґлїйська, стане одинокою унїверзальною мовою. Вона не тільки найбільше поширена в межах обсягу так званої христіянської культури, але стає також чимраз більше мовою освічених верств в лонї буддійсько-браманського та іслямського культурного круга. З поміж світових мов зростає її обсяг найшвидше. З початком девятнайцятого століття було начислено щось трохи понад 20 мілїонів Анґлійцїв, 30 мілїонів Французів, стількиж Нїмцїв (всїх відповідно до розговірної мови, не після державної приналежности). Тепер нараховують в тім самім значінню дещо понад 40 мілїонів Французів, понад 70 мілїонів Нїмцїв і 125 мілїонів Анґлійцїв.

Під формою виступлення на історичну арену світових мов, купцїв і освічених верств доконуєть ся злука націй в інтернаціональні культурні спільности. І нїколи не була ся злука тїснїйшою, як тепер, нїколи не була чисто національна культура менше можливою як тепер.

Вражає се дуже дивно, коли Отто Бауер говорить все тільки про національну культуру та ставить за цїль соціялїзму се, щоби впровадити народні маси в посїданнє національної культури.

Але коли приглянути ся близше його ілюстраціям національної культури, то покажеть ся, що в неї «національне» се те самісіньке що «народне», себ-то се, що є спільне всякому демократичному та соціялїстичному рухови без огляду на ріжницї мови.

Так от вказує він на соціяльну полїтику робітничої кляси:

«Законодавство для охорони робітників і боротьба заводових спілок, підвисшеннє заробітної плати та скороченнє часу працї — ось конечні передумови того, щоби широкі народні маси стали членами національної культурної спільности. Тому-то не знає девятнайцяте столїттє нїякого більшого національного діла, як велику, геройську боротьбу за скороченнє часу працї, великий рух 1. мая.

«Але робітнича кляса знає, що — які б великі нї були успіхи її боротьби — вона не зможе нїколи дійти в капіталїстичній суспільности до повного посїдання національної культури. Аж соціялїстичний устріі віддасть національну культуру в посїдані-іб цїлого народу та через те перетворить цїлий нарід в націю. Тому й мусить бути всяка еволюційно-національна полїтика одночасно також і полїтикою соціялїстичною» (ст. 164. 165.).

Щоби показати нестійність сих дедукцій, вистарчнть, коли ми замість загального поняття «національної культури» покладемо назву якої-небудь конкретної нації:

«Підвисшеннє заробітної плати та скороченнє часу працї є конечні, коли широкі народні маси Словінцїв мають стати членами словінської культурної спільности…. Аж соціялїстичний устрій віддасть словінську культуру в посїданнє цїлого словінського народу».

Не полїпшить ся справа, хоча буде й менше впадати в око, коли ми покладемо на місце словінської от хоч-би нїмецьку або француську націю. Культура, до якої змагають словінські, українські й румунські пролєтарі, — се та сама культура, за яку борять ся нїмецькі, француські, анґлїйські пролєтарі, се — модерна інтернаціональна культура, з якої всяка національна культура, навіть найбільше розвинених культурних націй, є тільки одною частиною. Національна культура не вистарчає вже тепер нїде до впровадження когось в посїданнє цїлої модерної культури. До сього потреба тепер ще вміти огорнути більше як саму тільки національну культуру, володїти кількома мовами або принайменше одною мовою світовою.

Нїхто не схоче заперечити факту, що наше економічне житте та наука інтернаціональні, що нїхто не зможе слїдити за ними та мати над ними перегляд, хто не володїє принайменше одною світовою мовою. Але навіть в сїй области, яка ще найбільше виразисто носить на собі національне знамя, себ-то в белєтристицї, де язикова форма відограє найважнїйшу ролю, де мова є не тільки средством для взаїмного порозуміння, але також і для викликання артистичних вражінь, де отже .можна-би ще найскорше говорити про національну окремішність, навіть .і там неможливо вдоволяти ся самою національною культурою. Навіть і там треба знати світову лїтературу, коли хочеть ся зазнати впливу модерної культури в цїлій її повні. З огляду на велике значіннє, якого набирає тут язикова форма та з уваги на особливу окремішність кождої мови становить переклад якраз в сїй области тільки недостаточний сурроґат, і то ще сурроґат, який для малих націй з незначним кругом читачів можна зробити приступним тільки в дуже недостаточній мірі. Ось тут доперва потрібне знаннє світових мов, коли хочеть ся додержати кроку з модерною культурою. І певно можна припустити, що між нами живе не один добрий Нїмець, який осягнув великі здобутки для модерної культури, а на якого одначе національна нїмецька белєтристика останної половини століття мала далеко менший вплив, як от хоч-би такий Золя або Мопассан, такий Ібзен або Кілланд, такий Турґенєв або Толстой. А коли він одушевляєть ся Шіллєром і Ґете, то може не менше й Шекспіром.

Коли соціялїстичний устрій зробить народні маси освіченими, то він дасть їм також можність опанувати більше мов, мов світових і в сей спосіб зробити ся учасниками цїлої інтернаціональної культури нашого культурного круга, а не тільки окремої культури якоїсь поодинокої національної язикової спільности.

А коли ми вже раз зайдемо так далеко, що загал населення наших культурних держав буде володїти крім своєї національної мови ще й другою або й більше світовими мовами, тодї’ вже тим самим буде дана й основа до повільного замикання і цїлковитого зникнення насамперед мов менших націй, а опісля до остаточного зілляння цїлої культурної людскости в одну мову й одну національність так, як після часів Олександра Македонського народи східного басену Середземного Моря злучили ся в одну культуру геллєнську, а народи західного басену зілляли ся пізнїйше в одну романську національність.

Ріжнородність мов в лонї нашого культурного круга утрудняє членам приналежних до нього ріжних націй взаїмне порозуміннє між собою та стає перешкодою в їх культурнім розвитку. Але тільки соціялїзм зможе побороти ся перешкоду, а буде він мусїв довго віддїловувати, поки йому вдасть ся підняти неї народні маси на так високий степень освіти, щоби він поробив притім замітні поступи.

Одначе вже тепер мусимо ми усвідомити собі, що наша інтернаціональність не уявляє з себе якогось окремого роду націоналїзму, який відріжняєть ся від міщанського лише тільки тим, що не виступає аґресивно, як сей, тільки признає кождій нації ті самі права, до яких сам змагає з огляду на свою власну націю, та притім признає кождій з них повну суверенність. Сей погляд, який переносить основну точку анархїзму з одиниць на нації, не числить ся з тїсною культурною спільністю, яка істнує поміж націями модерної культури. Сї останні творять в дїйсности економічно й культурно одно одиноке суспільне тїло. якого успішний розвиток полягає на гармонійнім співдїланню всїх його частин, що дасть ся осягнути тільки тодї, коли кождий підпорядкуєть ся цїлости. Соціялїстичний інтернаціонал не творить якогось конґльомерату суверенних націй, в котрих кожда може робити, що їй подобаєть ся, під умовою, що не буде нарушувати рівноправности других націй, — тільки один орґанїзм, який функціонує тим досконалїйше, чим лекше порозумівають ся його частини й чим більше однодушно дїлають вони після спільного пляну.

Сього погляду є певно також і Отто Бауер. Одначе він у нього затрачуєть ся поза його підчеркуваннєм національної культури й суверенности. А ся справа становить таку сторону національного питання, яку якраз в соціялїстичнім творі, що розвиває загальну теорію нації, треба було конечно піднести і висвітлити.

У нього виступає тільки та сторона демократичного руху, яка може подекуди довести до скріплення національного моменту.

4. Національна держава.

Ми бачили, що купцї та освічені верстви стають посередниками інтернаціональної культурної спільности. Рівночасно одначе стають вони також і найвизначнїйшими носителями національної самосвідомости, яка кріпшає й здобуває серед народу чим-раз більше терену в тій самій мірі, в якій розвивають ся інтернаціональні зносини й інтернаціональна культурна спільність.

Чим більше продукція стає продукцією товарів, тим менше можуть поодиноким одиницям вистарчити їх дотеперішні средства особистих зносин, особистої памяти та традиції, як також методи обчислювання в голові, що все було достаточним, як довго кожде селянське господарство продуковало на спосіб батьків і витворювало само собі властиво все те, чого потрібував мужик. Тепер-же розходить ся о те, щоби вміти виставляти й знаджувати більше скомплїковані обрахунки, які можна зробити тільки на папері, щоби вміти усталювати на папері права й обовязки, списувати документи та їх вміло читати, подавати письменні звістки та їх вміло перечитувати; без листів, калєндара, ба навіть і без часописей не обійдеть ся сьогодня вже навіть і мужик.

Коли передтим усего того, що було потрібне до житя виучував ся син від батька, а дочка в домашнім господарстві матери, то тепер потрібно до сього школи. Коли далї ся остання була перед тим привілеєм посїдаючих кляс, то тепер є певний степень шкільного образовання цїлого народу конечною передумовою для успішного розвитку цїлої суспільности. Одначе се образованнє обмежуєть ся тільки до найконечнїйшої міри, на вивчення чужих мов не має нарід часу. Коли висші школи служать між иньшим все також і до вивчення важних культурних мов крім своєї власної, то народна школа є з самого вже заложення школою чисто національною. Нарід не хоче й не може побирати науки в иньшій мови, як у своїй власній. Він домагаєть ся вчителів власної нації, яких відразу розуміє.

Одначе з розвитком продукції й наук повстає серед народної маси потреба також і иньших інтелїґентів, а не лиш тільки вчителів. З осібна серед дрібних посїдачів, серед мужиків, крамарів і ремісників потреба адвокатів, а серед усїх — потреба лікарів. Так само і з ними може норозумівати ся нарід тільки тодї, коли вони говорять його власного мовою.

Але врешті повстає тепер для народних мас враз з поширеннєм знання читання і писання серед них, також і можність приймати принайменше частинну участь у висшій культурі, о скільки вона поширюєть ся письмом і друком.

Ся культура інтернаціональна, але народна маса, яка говорить тільки одною мовою, може брати в ній участь тільки в тій мірі, в якій язикова культура дістає національну форму. Язикові витвори інтернаціональної культури тільки тодї зможуть зійти в народні маси та знайти серед них зрозуміннє та поширеннє, коли національні письменники їх передтим переймуть і зрепродукують в національній формі.

Таким способом зростає в народї в міру поступаючого розвитку товарової продукції потреба кляси інтелїґгенції, яка говорить його власною мовою, потреба інтелїґенції національної, а змаганнє до язикової культури приймає форму змагання до формально національної культури, хоча-би її зміст мав не знати який інтернаціональний характер.

Коли в нації розбуджуєть ся потреба національної кляси інтелїґгенції, то знова в лонї сеї кляси виростає змаганнє до великої, освіченої нації. Величина нації, до якої належиться, не є рівнодушною нї для одного її члена в межах капіталїстичного способу продукції, найменше вже для сучасних кляс, а навіть також і для робітника. Сей так само виходить, при таких самих иньших даних, тим лїпше, чим більшою є його нація; тим ширшим є простір його свобідного руху. Правда, він може виеміґрувати також і поза межі сього простору та знайти собі зисковну працю, але-ж він стоїть тодї в більшій залежності! від капіталїста та може тяжше порозумівати ся зі своїми товаришами в такім краю, де не говорять його мовою. А так само і для капіталїста приносить се значні корнети, коли він належить до великої нації — ми не говоримо тут ще про державу. Люде, які говорять його власною мовою, купують радше в нього, як у чужинця. Але остаточно ще ся язикова перешкода дасть ся якось усунути та й пролєтар зуміє легко навчити ся з чужої мови на стільки, скільки потрібує, щоби вміти знайти ся серед иньшої нації.

Але натомість далеко більше, як сї оба, заінтересований в величинї своєї нації інтеліїґент. Для нього є мова щось більше, як просте средство порозумівання в суспільних зносинах, вона є для нього одним з найважнїйших, навіть часто одиноким, знарядом, тай то таким, якого він ледви чи зможе замінити на иньший. Коли капіталїст і пролєтар зуміє навчити ся без великого труду з чужої мови на стільки, на скільки йому се конечне, щоби при її помочи порозуміти ся, то інтелїґентовії се в найбільшій части випадків не вистарчає. Поет, так само як бесїдник, чи се буде полїтіік, чи правинк, чи духовник, мусить володїти своєю мовою в цїлій її силї та тонкости, в цїлій її повнї та звучности. а знова-ж чоловік науки мусить володїти нею в її яености та точности. Чим більша досконалість його мови, тим більші — очевидно все при таких самих иньших даних — успіхи інтелїґента. Поминаючи нечисленні, особливо одарені одиницї, доходить ся одначе до такого повного володїння мовою тільки тодї, коли послуговало ся нею від малої дитини. При нинїшнім способі виховання можна отже володїти майстерно з правила тільки матірною мовою. Інтелїґент мусить виучувати ся чужих мов, коли хоче присвоїти собі витвори інтернаціональної культури; одначе о скільки він сам хоче причинити ся до сеї культури, то він може се найчастїйше зробити тільки в матірній мові. Його авдіторію творить отже передусїм тільки його власна нація. Щасливий той інтелїґент, який належить до великої нації або навіть до такої, якої мова стала мовою світовою. В сїм останнім випадку говорить він до цїлого світа. Натомість інтелїґент, який належить до малої нації, а ще в додатку до нації вбогої, відсталої, яка має лиш незначне число освічених в своїх рядах, може що правда присвоїти собі інтернаціональну культуру в найповнїйшнх розмірах через вивченє чужих мов, одначе для своїх власних причинків до культури не знайде він часто зовсїм нїякої публики, хоча-би вони й були найґенїальнїйші та наймогутнїйші. Або він буде змушений послугувати ся чужою мовою, в якій він зможе виразити свої духові плоди тільки в дуже недосконалій формі.

Тому нїхто не змагає до величи своєї нації так гаряче, як власне інтелїґент, особливо, коли він походить з малої нації. Якраз ті самі освічені круги, які як найпильнїйше виучують чужі мови та стоять під найсильнїйшим впливом інтернаціональної культури, вони власне найбільше дбають про чистоту своєї власної мови та старають ся о поширеннє її обсягу дїлання, о випертє заграничної лєктури. Одним словом, найбільше інтернаціональні елєменти в нації є одночасно також в ній найбільше національними.

Але національні почування скріпляють ся ще більше наслїдком повстання модерної держави, яка випливає з тої самої причини, що й зріст інтернаціональних взаємин: а власне з капіталїстичного способу продукції.

В середних віках складала ся держава з численних малих кантонів та округів, граничних мархій, які правили самі собою, були економічно незалежні, а з державною властю були повяаані тільки тонкими нитками залежности. В кождім із сих суспільних витворів панувала зовсїм природно тільки одна мова. Алеж-бо й не заходила зовсїм нїяка потреба, щоби неї ті окремі орґанїзми, що творили державу, говорили тою самою мовою. Державна власть мала так мало дїла з внутрішною адміністрацією поодиноких округів і кантонів, що їх многоязичність не спричинювала нїякої замітної недогоди. Також і підчас війни боров ся контінґент кождого з сих малих громадських орґанїзмів окремою ґрупою, а тодїшна тактика не була ще так розвинена, щоби заходила підчас якої битви конечна потреба виконувати такі хитрі стратеґічні еволюції, які вимагали-би взаїмного порозуміння поміж військами та поміж офіцирами ріжних континґентів. Військо могло виповнити свою задачу без великих трудностей так само добре й тодї, коли в його рядах панувала многоязичність.

Сей стан річей змінив ся, коли капіталїзм приніс зі собою грошеву господарку, коли поодинокі кантони й округи ввійшли зі собою в тїснїйші економічні зносини, а рівночасно також на місце самоуправи малих публичних орґаиїзмів вступила адміністрація при помочи апарату сцентралїзованої, платної бюрократії, на місце-ж февдального війська васалїв — осібний платний військовий стан. Що правда, сей останний ще й тепер давав ся поки-що погодити з фактом многоязичности. Очевидно, що тепер розпало ся військо на всїлякі роди оружа, а кождий з них ще на підроздїли, які мусїли пляново й згідно зі собою працювати та з яких кождий мав виконувати підчас битви після пляну полководця найріжнороднїйші, часто навіть дуже складні еволюції. Але все таки були се завеїгди ще тїсно збиті маси, що мали тут порушати ся, військо було механїзмом, але не орґанїзмом, а його рухи, вивчені перед-тим старанно на полі вправ, були натури простоскладної, шабльонової, повторяли ся все в той сам спосіб і виконували ся безпроволочно, як тільки впали дотичні слова команди. Мова команди та мова висших офІцирів мусїла бути одноцїльна. Зрештою одначе міг собі кождий жовнїр говорити мовою, якою хотїв.

Важнїйшим стало питаннє одноязичности для бюрократії, якій припали тепер найважнїйші та найріжнороднїйші справи судівництва, полїції, як також справи економічні, митові, комунікаційні, податкові і т. д., які вимагали часто довгих пояснень і справоздань. Означало се безконечне утрудненнє та спинюваннє в полагоджуваиню державних справ, коли цїлий бюрократичний апарат не говорив тою самою мовою. Тому-то сцентралїзований бюрократичний абсолютизм намагав ся всюди завести одноязичність в державній адміністрації.

Одначе бюрократи мусїли розмовляти не тільки поміж собою, але також і з населеннєм, в рухи якого полїційна держава вмішувала ся на кождім кроці. До сього було потреба, щоби також і репрезентант держави розумів мову населення. Так само важною як одноязичність в бюрократії стала тепер справа одностайности мови також і серед народу.

Тому вже абсолютна держава вісїмнайцятого столїття зміряє до того, щоби стати національною державою, в якої границях говорять тільки одною мовою. Вона шукає за новими здобутками найрадше в таких околицях, в яких говорять такою самою мовою, яка панує в її власних границях. З другої сторони одначе намагаєть ся вона накинути пануючу мову тим з поміж своїх підданих, які нею не володїють, послугуючи ся притім передовсїм помічю школи. Адже-ж вірено тодї загально — а ще й нинї вірять в се деякі бюрократи, — що школа може людину сформувати зовсїм так, як бажають собі сього її руководителї. В ріжних випадках удало ся дїйсно перевести таке національне нївельованнє, що правда не через школу, тільки наслїдком взаїмних зносин в межах держави.

Одначе там. де взаїмні зносини не мали на стільки сили, щоби наклонити членів чужих язикових спільностей до уживання пануючої мови, там викликали змагання бюрократії до язикового уодностайнення якраз противні наслїдки, як вони мали на меті. Чужі нації почали тепер почувати себе давленими та насилуваними. Удїлюваннє науки в пануючій мові являло ся для них тільки даремною тратою сили та часу їх дїтей, які не могли-ж робити в нїй нїяких поступів, воно було для них рівнозначним з позбавленнєм їх дїйсної, пожиточної науки, якої вони конечно потребували. А коли чи в урядах чи перед судом вели ся розправи в пануючій мови, то члени иньших націй знаходили ся теж в некористнім положенню. Крім сього мали члени нації, якої мова творила мову державну, вже відразу з самої природи річей перевагу в лонї бюрократї, над членами иньших націй, навіть при цїлковитім рівноуправленню всїх націй, через те, що вони володїли відразу вже тою мовою, якої їх товариші з иньших націй мусїли доперва з трудом виучувати ся. До того ще треба додати й обставину, що для членів пануючої нації стояли відразу отвором усї можливі средства образовання, які для членів иньших націй оставали ся доти недоступними, доки вони не з’уміли присвоїти собі знання пануючої мови в державі. Перехід синів ремісників і мужиків в ряди бюрократії став для націй, які не говорили державною мовою, незвичайно трудною річю.

Таким способом повстає в таких націях в лонї держаи з мішаним національно населеннєм ворожий державі настрій, одначе не ворожнеча проти всякої держави взагалі, тільки проти тої, в якій вони живуть, повстає змаганнє до відірвання від неї на те, щоби як самостійна нація — евентуально враз з одноплемінниками, які ділять таку саму долю в сусїдній державі — з’орґанїзувати ся в самостійну державу. Так само як в пануючій нації, так теж і в поневоленій родить ся стремліннє до національної держави.

Се стремлїннє зміцняєть ся ще більше наслїдком появи демократичного руху, який родить ся з невідкличною конечністю на певній висоті розвитку капіталїзму з одної сторони, змагання кляси капіталїстів захопити державну вдасть в свої руки та зробити її послушною своїм інтересам, а з другої сторони з поступу освіти серед робучих кляс. ремісників, мужиків, робітників, та зі зросту їх взаїмних зносин, врешті з розвитку почти і преси. що все перемагає поволи їх льокальну вузькоглядність та защіплює в них інтерес до державної, а навіть і світової полїтики.

Так-то повстає демократичний рух, себ-то змаганнє замінити з одної сторони бюрократію самоуправою менших адміиістраційних одиниць, а з другої сторони, піддати державну бюрократію контролі, о скільки вона не може бути замінена в повисший спосіб, кермувати нею при помочи і за посередництвом центрального парляменту.

Там де бюрократія і нарід належать до ріжних націй, заострюєть ся тепер антаґонїзм між ними обоїми 3 другої сторони одначе стає змаганнє до сотворення парляменту одначасно також і змаганнєм до сотворення парляменту національного, бо тільки такий може відповісти потребам нації й тільки в такім може нація дійти дїйсно до слова. Так, як бюрократія мусить бути одноязичним механїзмом, коли має працювати справно, без отяжілостп та внутрішного тертя, так само мусить бути ним також і парлямент, який-жеж і має єною назву від говореня.[2]

Можна очевидно позволити, щоби кождий посол виголосив в парляментї свою промову довільною мовою; одначе який-же вона має мати вплив, коли загал слухачів її зовсїм не зрозуміє? Як має бути можливою яка небудь пожиточна й плідна дебата або ак може істнувати який небудь правильний провід нарадами, коли предсїдатель не розуміє, що говорять посли і коли одна часть членів парляменту не розуміє, що говорить друга або що зараджує предсїдатель?

Вже на деяких наших інтернаціональних конґресах повставали величезні трудности в нарадах, а прецїнь ведуть ся на них наради тільки в трьох світових мовах, якими говорить багато з присутних. які є відомі кождому предсїдателеви, і наради тягнуть ся тільки через вісім днів на тему загальних основних справ. А тепер уявім собі парлямент, в якім один говорить по угорськи, другий по хорватськи, третий по румунськи, четвертий по нїмецьки. Нїхто не розуміє другого, предсїдатель володїє тільки угорською мовою. І в сей спосіб мають вести ся наради близько через двіста днїв в родї, не тільки в повній палаті, але й по комісіях, не тільки про загальні основні справи, що до яких кождий учасник нарад вже відразу досить з’орієнтований. але й про поодинокі параґрафи скомплїкованого проєкту закона!

Одначе не тільки з погляду населення і демократичних засад, але також з погляду самого правительства є се тепер, в часах парляментаризму та демократії, ще більше як в часах бюрократичного абсолютизму необхідною річю, щоби держава була національно одноцїльна.

Трудности та завданя правительств збільшають ся в модерній державі; вони потребують чимраз більше одноцїльної бюрокатії; тимчасом національні розбіжности та аспірації грозять їй чимраз більше розбиттєм на атоми, внунтрішним розкладом. А невигідна для правительств демократія кріпшає якраз там, де вона сходить ся разом з націоналїзмом покривджених націй. Врештї стає чимраз більше пекучою потреба впровадити одностайність мови також і в армії. В модернім способі ведення війни дістають малі відділи чимраз більше власної ініціятиви та свободи рухів і кождий з них стає чимраз більше та частїйше перед конечністю примінювати ся швидко до зміняючих ся обставин. З механїзму стає армія орґанїзмом. Величезним, але дуже вразливим орґанїзмом, якого справне фунґованнє залежить в великій мірі від того, щоби офіцири не тільки вміли гукнути рядовикам кілька слів команди, але щоби вони стояли в безнастаннім порозумінню з рядовиками та ділили ся взаїмно своїми спостереженнями. А не вистарчає ще, щоби офіцир порозумівав ся тільки зі своїми власними людьми. Серед замішання модерної битви поодинокі полки можуть легко зовсїм перемішати ся зі собою, Офіцири відлучити ся від своїх військ та бути приділеними до зовсїм иньших. Які-ж трудности потягне се за собою, коли кождий полк говорить иньшою мовою!

Ми не можемо писати тут цїлої книги, тому мусимо вдоволити ся деякими зазначеннями того великого значіння, якого набирає в модерній державі одностайність мови. З сього бачимо ясно з одної сторони, як величезну вагу має для сеї держави обставина, щоби вона складала ся з одної одинокої національности, а з другої знова сторони, як незвичайно важною річю є се для кождої нації, щоби вона була з’орґанїзована в свою власну державу.

На жаль, як дотично нації, так і держави, не взяв Отто Бауер в достаточній мірі під увагу значіннє мови. В змаганнях до сотворення національної держави бачить він тільки прояв самооборони перед всяким чужинецьким панованнєм, як також потребу капіталїзму здобути собі широкий внутішний ринок збуту; а врештї бачить він в них наслїдки впливу революційного націоналїзму міщанства, яке хоче доцільно устроїти державу, вважаючи її за штучний, а націю за природний витвір, і для того намагаєть ся приспособити державу до нації.

Річ певна, що всї ті мотиви мали свій певний вплив, але їх ще замало, щоби пояснити величезну силу прінціпу національности в модернім полїтичнім життю. Тільки той, хто візьме під увагу те велике значіннє, яке має для держави справа мови, зможе оцінити в цїлїй повнї сю силу, з якою дасть ся відчувати в полїтиці наших часів прінціп національности.

Одначе не є се нїякий припадок, коли Отто Бауер недоцїнює сили стремлїнь до сотворення національної держави. Його любов належить до миогонаціональної держави (Nationalitätenstaat). Зробити її здатною до життя та милою до замешкання — ось його гаряче старанне, і до сеї власне цїли зміряють його дослїди над сутю та життєм нації.

5. Многонаціональна держава.

Національна держава є найбільше для модерних відносин відповідною формою держави, такою, в якій вона може найлекше виповнювати свої завдання. Але не кождій державі судило ся осягнути сю форму. Як у модернім способі продукції все ще таки лишили ся численні господарські методи з часів февдалїзму, а навіть з часів примітивного комунїзму, так само теж подибуємо в устрою та складї сучасних держав останки тих часів, коли держава могла складати ся з найріжнороднїйших національних складових частин, без нїякого зменшення своєї сили, без нїяких надзвичайних внутрішних потрясень та противенств. Навіть національні держави носять в собі нераз останки давної многонаціональної держави. Побіч них одначе істнують держави, які в цїлости остали ся державами многонаціональними.

Всї вони є державами, яких внутрішній уклад остав ся з яких-небудь причин відсталим або ненормальним. Се видно ясно дотично Туреччини та Росії, одначе воно відносить ся також і до двох економічно високо стоячих держав, а власне до Бельґії й Швайцарії. Обі вони є нейтральними державами, обі завдячують своє істнованнє — так-само як Туреччина — не в малій мірі сїй обставині, що нїякий їх сусід не хоче віддати їх другому. Се відносить ся особливо до Бельґії. Як Франція, так і Голяндія острили собі на неї зуби в сїмнайцятім і вісїмнайцятім століттю. Коли-би вона досить вчасно, ще десь в сїмнайцятім століттю, стала француською власністю, то певно була-би одержала цїлковито французький характер. І навпаки, коли-би вона тодї перейшла була на трівку власність Голяндії, тодї були-би Флямандці утворили разом з Голяндцями одну однопільну націю, яка може-би була з’асимілювала Вальонцїв. Але Франція не хотіла віддати Бельґії нїкому другому, а тимчасом заздрість иньших великих держав не допустила її саму до того, щоби вона могла придбати її собі, бо через те її сила занадто скріпила ся би. Особливо Анґлія мусїла все виступати проти сього, бо Антверпія є одною з найбільших пристаней Европи, положеною до того ще якраз проти гирла Темзи. Велика держава, яка-би знайшла ся в посїданню сеї пристани та устя Шельди, стала-би небезпечним сусїдом для імперії островів, бо її нї звідки иньше не можна-би було успішнїйше заатакувати. як власне звідси. Так-то мусїла Бельґія остати ся маленькою самостійною державою, будучи мячом до гри для великих держав; не можна було перевести в життє тенденцій до прилучення її до котрої з національ¬них держав. Через те, що дві держави, Франція і Голяндія, тягнули її кожда до себе, вона так і остала ся на половину долїшно-нїмецькою; з її 7 мілїонів мешканцїв говорить 42 процент тільки по флямандськи, а 38 процент тільки по француськи.

Вже не таким мячом до гри була для сусідів Швайцарія. Крім їх заздрости відограда тут значну роль при захованню її незалежности також ще войовничість її мешканцїв, як також розмірна вбогість та недоступність найбільшої частини її державного простору. Одначе власне якраз та сама недоступність була рівночасно й перешкодою в її полїтичним розвитку. Товариш Реннер хотів би зробити з Австрії «монархічну Швайцарію» — республику з Франц Иосифом на чолї. Одначе чи хотїв-би він перещіпити також і суверенність (швайцарських) кантонів, зпоміж яких кождий дотепер ще заховав свою власну правну структуру ? Аджеж якраз те саме, що Отто Бауер і Реннер так завзято поборюють, і зовсїм слушно, а власне федералїзм «історично-полїтичних індівідуальностей», се значить в перекладі з австрійської мови на нїмецьку, федералїзм передіставших ся з февдальипх часів всяких державних витворів їх вітчини, тих усіх королївств, князївств і архикнязївств, ґрафських мархій та укняжених ґрафств, все те знайде він в Швайцарії в найвисшім степені, де істнує союз майже суверенних, законсервованих ще з февдальних часів маленьких держав, а зовсїм не союз націй.

Швайцарія істнує як многонаціональна держава без внутрішних національних антаґонїзмів власне тому, що вона не є анї нїякою модерною анї одноцїльною державою з одноцїльною адміністрацією. Навіть її армія нагадує мимо доконаних обмежень прав поодиноких кантонів, все ще трохи февдальне військо, яке складало ся з континґентів поодиноких кантонів.

Як в Бельґії, так і в Швайцарії крім сього стоїть одначе з національного погляду справа далеко ліпше, як в Австрії. Бельґія має тільки дві мови. Швайцарія три, не вчисляючи сюди деяких малесеньких віддомків иньших націй. Але зпоміж двох бельґійських мов одна є мовою світовою, якої вже відразу кождий освічений мусить вивчити ся Тому-то й істнує майже мілїон Бельґійцїв, які володіють обома краєвими мовами — більшість з них мабуть Флямандцї. Зпоміж трьох швайцарських мов дві є мовами світовими, а одна, італійська, є культурною мовою перворядного степеня. Кождий, хто володів тільки одною з тих мов, має перед собою розкритий багатий культурний скарб. Знаннє двох або навіть і всїх трьох краєвих мов не є тут нїяким тягаром, тільки зиском, до якого змагає кождий, кому тільки позволяють на се обставини. Таким способом язиковий роздїл не даєть ся відчувати тепер анї в армії анї в союзнім парляментї та перед судом, анї навіть в школї. Тільки що недавно описував Альґер Доза в «Courrier European» (18. жовтня) відносини в деяких швайцарських громадах на н]мецько-француській язиковій границі, які давнїйше говорили по француеьки, тепер-же говорять по нїмецьки, але шкільну науку побнрають та проповіди вислухують все ще давшім звичаєм в мові француській. При далеко розширеній двоязичности не робить се власне нїяких трудностей.

Інакше знова стоїть справа в Росії, але й там вона трохи менше складна, як в Австрії. Росія — се сцентралїзована велика держава з численними національностями, але основне ядро, переважаючу масу населення творять Москалї, иньші ж нації живуть головно на окраїнах держави. Зпоміж населення європейської Росії є 84 мілїони москалів,[3] проти яких стоїть 8 мілїонів Поляків, 5 мілїонів Жидів, 3 мілїони Литовцїв, приблизно стількиж Фінляндцїв, 2 мілїони Нїмцїв, по одному мілїонови Вірмен та Румунів і т. д. Росія може зовсїм безпечно наділити сї нації автономією, а навіть вони могли-би, о скільки лише замешкують збитою масою пристаючі до себе території, відлучити ся цїлковито від головного краю, не нарушуючи через те нї трохи основ його істновання.

Інакше річ маєть ся в Австрії. Вона ріжнить ся від Швайцарії та Бельґії великою скількістю своїх націй; є їх девять, а коли почислити Словаків окремо від Чехів і Сербів окремо від Хорватів — одинайцять. А зпоміж мов усїх тих народів тільки одна є мовою світовою, іменно нїмецька, тільки одна така, що розкриває безпосередно значну частину інтернаціональної культури.

А знова від Росії ріжнить ся Австрія тим, що нї одна зпоміж її націй не має замітної чисельної переваги над другими, нї одна з них не замешкує центра держави. Нїмцїв є 11 мілїонів. Мадярів 9 мілїонів. Чехів разом зі Словаками 8, Поляків і Українцїв по 4 мілїони, майже етількиж Сербо-хорватів, Румунів 3, Словінцїв понад 1 мілїон. Італійцїв майже 1 мілїон. Вичислені при кінци нації живуть на окраїнах, але три великі нації, Нїмцї, Мадяри та Чехословаки, розтягають ся кожда з них аж до центра держави. Недалеко Відня, в Прешбурґу, стикають ся вони зі собою. Зпоміж усїх многонаціональних держав Европи. за винятком хиба європейської Туреччини,[4] нїяка не находить ся з огляду на свої національности в так тяжкім положенню, як Австрія. Вона не представляє якогось типу многонаціональиої держави, для такої не істнує взагалї нїякий тип; кожда з них се зовсїм окремий для себе, осібний факт. Вона містить в собі проблєму національностей в її найбільше замотаній та найтяжшій формі.

6. Будучність Австрії.

Отто Бауер обговорює многонаціональну державу не взагалі як таку. Се й було-би таки тяжко. Він розслїджує тільки видносини Австрії, «найвисше розвиненої зпоміж усіх многонаціональних держав Европи». Сї дослїди становлять головну частину його працъ, не тільки що до обє-му, але й іцо до змісту. Вони обнимають його найбільше блискучі та найліпше передумані партії. Хто хоче розуміти Австрію, той мусить побіч твору Реннера перестудіювати також і працю Бауера.

Я мусїв-би написати грубу книгу, коли-би хотів передати тут усї ті думки, які насувають мені виводи Бауера про Австрію. Тут я мушу від сього відступити, бо вже й так мої замітки стали понад міру обширні; а в багатьох точках, що до яких я мав-би тут висказати ся, потрібував би я тільки повторити в иньшій звязи те, що я вже був давнїйше сказав в своїх попередних статях про національне питаннє в Австрії.

Для того я поминаю тут описи Бауера, як творила ся Австрія й як перемінювали ся її національні відносини, хоча як раз сї партії належать до найліпших в його книзі. Тут хочу я розглянути тільки се средство, яке він пропонує для виратовання позірно зовсїм безнадійної ситуації Габсбурської монархії.

Можна думати собі про дальшу будучність Австрії як кому подобаєть ся — а в сїй точції я дуже відбігаю від Бауера і Реннера, — певною річю є. що при теперішних відносинах сил держави нема обави, щоби вона незадовго розпала ся. Одначе так само певною річю є також факт, що її національні відносини стали неможливі до знесення та що вони незвичайно спинюють всякий соціяльний та полїтичний поступ.

При капіталїстичнім способі продукції має кождий суспільний орґанїзм тенденцію до безнастанного розросту. Як кожде поодиноке підприємство, так теж і кожда поодинока нація намагаєть ся розширити ся. Одначе в національній державі може нація зростати тільки лише через побільшеннє держави, а се є можливе в Европі виключно тільки дорогою війни. Але рівночасно стала буржуазія в Европі дуже миролюбива, вона боїть ся революції, а знає, що тепер в слїд за всякою війною появляєть ся революція. Отсе одна з причин, для чого всї модерні держави переходять скільки лише можна до кольонїяльної полїтики та старають ся в сей спосіб побільшити свій державний простір. Се є все ще скорійше можливим, як розширюваннє в самій Европі. Тимчасом не всї держави знаходять ся в тім положенню, щоби могли провадити успішну кольонїяльну полїтику. Вже Німеччина не мала можности, мимо своєї великої мілїтарної та економічної сили, придбати собі такі кольонїяльні посїлости, які мали-би дійсну вартість. Італія потерпіла зі своєю кольонїяльною полїтикою ганебну невдачу, а Росія мусїла рівнож дорого заплатити за свою східно-азійську полїтику експанзії. Австрія падаєть ся до кольонїяльної полїтики наслїдком свойого ґеоґрафІчного положення ще менше, як сї держави. Вона й не була на стільки нерозумна, щоби на неї зважити ся.

Одначе в многонаціоиальній державі не становить теж розширеннє державного простору одинокого способу, щоби розширити простір нації. Се може так само добре стати ся дорогою відпирання иньших націй в межах даної держави.

Боротьба національностей у нутрі Австрії відвертає інтерес її володарів та правлячих кляс її народів від кольонїяльної полїтики й творить одну з причин, чому Австрія не перла ся до неї. З другої сторони одначе мусить недостача всякої полїтики територіяльних здобутків для держави незвичайно заострювати взаїмне змаганнє її народів до розширення в границях її державного простору.

В такій ситуації зросла австрійська соціяльна демократія та стала полїтичною силою, яка має брати участь в полїтичній дїяльности партій та націй. Вона не складала щоправда присяги на істнованнє держави, але ся остання істнує реально та не показує найменшої охоти уникнути з лиця землі перед настаннєм найблизшої европейської революції. Одначе се ще не вистарчає, коли соціяльна демократія має проґраму тільки на випадок настання сього моменту, який може бути близше або дальше, але якого поява на всякий спосіб не залежить від її вподоби. Вона мусить мати ще й проґраму для теперішности, для цїлей практичної дїяльности, як також для цїлей пропаґанди. Бо пропаґанда дїл є все успішнїйша від пропаґанди слів, як тільки розуміти під пропаґандою дїл не пропаґанду злочинів, але плідної та добре обдуманої практики.

Така проґрама можливих вже тепер до переведення реформ стрічаєть ся часто в багатьох точках з проґрамами реформ міщанських полїтиків. Одначе соціяльна демократія ріжнить ся в своїй щоденній, муравлиній дїяльности на ґрунті істнуючого устрою навіть від найдальше йдучих зпоміж сих полїтиків передовсїм тою безоглядністю та енерґією, з якою вона ставить та заступає свої домагання, а потім своїм ясним розуміннєм недостаточности всїх частинних реформ, які можуть собі бути не знати як пожиточними та конечними, але які все викликають протидїяльність посїдаючих кляс, що вимагає знову нових боротьб і реформ. Нїяка частинна реформа на ґрунті приватної власности продукційиих средств не є в силї змінити загальний характер модерного способу продукції та запевнити пролєтаріятови зносне істнованнє.

В такій державі як Австрія, мусить соціяльна демократія до загальної проґрами, яку має спільну з братними партіями иньших країв, додати ще осібну проґраму в справах національних.

Крім оглядів на пропаґанду та на практичну дїяльність, примушують її до сього ще згляди на справу орґанїзації. Спершу був в Австрії тільки нїмецький пролєтаріят розвинений на стільки, щоби серед нього прийняла ся соціялїстична пропаґанда, але за час чотирох десятиліть сеї пропаґанди одна національність держави за другою виступала в круг модерної інтернаціональної культури та витворювала з себе пролєтаріят, який стремить до сеї культури, але може доступити до неї, о скільки се культура язикова, в нинїшних часах тільки в формі національної культури в сей спосіб, що йому зробить ся її доступною в мові його нації. Так-то мусить соціялїстична пропаґанда й її орґанїзація стати по формі національною, хоча по свойому змістови є вона інтернаціональною. Тому австрійська соціяльна демократія потребує національної проґрами не тільки для держави, але також для партії й заводових спілок. Також і тут мусить вона сотворити форми, які-би уможливляли згідну спільну дїяльність ріжних націй в рамках тої самої орґанїзації.

Коли отже Бауер і Рениер означують як основу сеї проґрами автономію націй, то я вже з гори стою на тій самій точцї погляду, бо я вже майже перед десяти літами вказав був в «Neue Zeit» на «Федералїзм націй» як на одиноке средство, яке подекуди було-би в силї усунути принайменше найгірші національні противенства з дороги поступу («Neue Zeit» XVI, 1, «Боротьба національностей і державне право в Австрії» ст. 516 і д., 555 і д.. і «Ще про боротьбу національностей в Австрії» ст. 723 і д. Порівн. теж «Чеське державне право і соціяльна демократія» XVII, 1. ст. 397 і д. і «Кріза в Австрії» XXII, 1, ст. 39 і д.)

Ся проблєма стоїть в суперечности як до централїзму так і до того федералїзму, який хоче бути побудований на основі традиційного поділу на «королївства та краї». Вона нї трохи не означає переможения ідеї національної держави, а є лиш приміненнєм сеї ідеї до особливих відносин в Австрії, переміною сеї останньої в союз національних орґанїзацій — певного рода національних держав. Вона відкидає автономію королївств і країв власне якраз тому, що многі з них не є національними державами, тільки рівнож державами многонаціональними, часто в маленьких розмірах. Так на приклад обнимае малий Шлезк (в 1900 роцї) з не цїлими 600.000 мешканцїв 280.000 Нїмцїв, 130.000 Чехів, 180.000 Поляків. Федералїзм перенятих в спадку від історії «королївств і країв» не озиачав-би тут подїлу Австрії на національні держави, а потягнув-би тільки за собою перенесеннє всїх тих площин тертя, які містить в собі многонаціональна держава, з цїлости на части, отже їх помноженнє та зріжнородненнє.

Але як-же уконститувати поодиноку націю? Найблизшою була-би засада, щоби усталити простір, який кожда нація замешкує, і піддати їй в його межах самоуправу їх національними справами.

Проти сього наводять Реннер і Бауер факт, що нації в Австрії не занимають замкнених зовсїм областей, тільки живуть переважно перемішані зі собою так, що їх стисле територіяльне розмежованнє не є можливе. Тому-то пропонують вони замість територіяльного прінціпу прінціп особовий. Нації мали-бн уконституовати ся незалежно від території як окремі корпорації, подібно як реліґійні стоваришення.

Що правда, при переведенню сього прінціпу в життє показуєть ся, що нація не може істнувати без території. Нехай там не знати скільки членів нації живе в суміш з иньшими національностями, ядро нації мусить все занимати якусь компактну територію. Там-же концентруєть ся (також) життє її язикової культури, а без безнастанного додопливу з сеї теріторії та без сталого впливання її язикової культури мусїли-би члени нації, що живуть розсіяно й у суміш з иньшими націями, незабаром затратити свою язикову спільність та національність.

Одначе язикова спільність, яка давнїйше була в як найтїснійшій злуцї з спільністю взаїмиих зносин, лишила ся, як ми вже се бачили, позаду поза розростом сеї останньої, стала в великій мірі від неї незалежною, і для того територіяльний уклад націй зробив ся зовсїм відмінний від укладу економічних зносин. Сї останнї лучать все прилягаючі до себе частини якогось ґеоґрафічного простору в одну цїлість. В межах такого простору можуть одначе жити разом члени численних національностей, з другої знова сторони може якась нація розтягати свій національний простір через більшу скількість просторів, що становлять окремі економічні та торговельні осередки, через краї, які нераз навіть не граничать зі собою, тільки становлять національні острови.

Тому уклад держави відповідно до потреб економічних зносин або технічної культури прийме иньші форми, як його уклад відповідно до потреб язикових зносин або язикової культури. Перший буде мусїв сформувати ся все після замкнених, ґеоґрафічно все докладно відграничених областей, другий-же буде часто обнимати відірвані полоси, буде знаходити ся в етані безнастанного вагання та буде потребувати нримінення особового прінціпу, коли схоче допровадити до тїсної алуки всїх членів якоїсь нації.

Реннер випрацював дуже подрібно в своїй книзї «Боротьба австрійських націй о державу» незвичайно бистроумний плян орґанїзації Австрії на сих основах, який плян акцептує також і Бауер. Після нього Австрія ділить ся на округи, які самі собою правлять. Кождий з сих округів обиймає по можности тільки мешканцїв, приналежних до тої самої нації. Всї округи з тою самою національністю творять разом націю. Тут маємо уконституованнє нації на основі територіяльного прінціпу. Се обнимало-би на думку Реннера около девять десятих усїх округів. Остала-би ся ще одна десятина округів, в яких жили-би разом в більшій скількости дві або більше націй. До них примінюєть ся вже особовий прінціп. В кождім зпоміж таких округів творять члени одної иаціональности окрему для себе корпорацію, яка управляє сама своїми національними справами в окрузї. Всї такі корпорації з тою самою національністю прилучають ся до великого орґанїзму цїлої нації, яка про всї свої національні справи становить сама. Але се справи не иньші, тільки справи язикової культури.

Слушно переносить Реннер на національности, яких уконституовання він домагаєть ся, не всї державні функції, тільки лише такі, які служить язиковій культурі, властиво тільки шкільництво. Для всїх иньших справ задержує він подїл держави на означені, повязані зі собою адмінїстраційні області, які кожда держава вже тепер має.

Так орґанїзувть ся Австрія в двоякий спосіб, після областей взаїмних зносин і після націй.

Ся подвійна орґанїзація — се дуже ориґінальна та плідна думка, яка остаєть ся в високім степені гідною уваги навіть і для тих, котрі мали-би дещо до закинення поодиноким подробицям.

На жаль одначе я не можу подїляти того оптимїзму, який оба наші австрійські товариші привязують до своїх проєктів. Бауер думає:

«Сей устрій, запроєктований Щпрінґером, кладе цїлковито край боротьбі між націями о власть… Походу кляс не спиняє тепер нїяка вже більше національна ворожнеча».

Так далеко я-би не йшов. Певна річ, що нїякий иньший устрій не є в силі так дуже злагоджувати національних спорів і протидїлати боротьбі націй о власть, як власне устрій, запроєктований Шпрінґером. Одначе також і він не може усунути всїх площин тертя, навіть і в тій области, в який автономія націй виступає в цїлій повні, себто в области шкільництва.

Ся автономія вимагає, щоби кожда нація удержувала свої школи з власних засобів. Одначе в Австрії істнують дуже вбогі нації, а попри них нації багаті, се значить нації з значним числом багатих членів. Поміж нїмецькими капіталїстами можна подибати найбільше та найчастїйше таких, що тягнуть для себе надвартість з цїлої Австрії, хоча вона вістала витворена також і иньшими націями. З другої сторони творить нїмецький Відень центр держави, там мають свій осїдок усї державні центральні власти зі своїми доходами та своїм апаратом. Туди теж зїзджають ся врешті в зимі великі земельні власники, які там протрачують свої земельні ренти.

Попри се істнують нації, які складають ся тільки з малоземельних селян, ремісників і пролєтарів, у яких продуктивність працї наслїдком технічної відсталости, часто також наслїдком неврожайнсти їх краю, є мала, і які мусять через те віддавати цїлу надвижку свойого нужденного витвору понад свої низькі вимоги — державі та чужим експльоататорам.

Таким способом ріжницї що до багатства та податкової видатности є поміж поодинокими коронними краями дуже великі.

Після Равхберґа[5] платить пересїчно безпосередних податків кождий Українець 3,5 корон, кождий Серб або Хорват 3,6 корон, тимчасом кождий Нїмець 22,4 корон (в Долїшній Австрії навіть 42,6 корон!)

Тому шкільництво Українців і Дальматинцїв випало-би далеко мізернійше, як у Нїмцїв. Тому можна зовсїм певно припустити, що вбогі нації стануть споглядати зависним оком на багаті та почнуть домагати ся від держави, щоби вона сю несправедливість вирівнала. Одначе кожде вмаганнє в сїм напрямі мусить стрінути ся з опором Нїмцїв.

Ще тяжше дадуть ся виключити національні тертя в тих областях, для яких національна автономія не може мати обовязуючого значіння. Як на приклад буде стояти справа з державною мовою? Берненська проґрама в національній справі з 1899 року нашої австрійської братньої партії висказуєть ся про се дуже обережно:

«Ми не признаємо нїякого національного привілею, тому відкидаємо домаганнє одної державної мови; о скільки має бути потрібною яка посереднична мова, про се буде рішати державний парлямент».

Також Бауер і Реннер не кажуть про сю справу нїчого докладнїйшого. а прецїнь се питаннє мови — все одно, чи будемо говорити про державну чи про посередничну мову — містить в своїм лонї найбільші конфлїкти.

Пригадаймо собі тільки те значіннє, якого набрала тепер справа одноцїльної мови для армії. З чисто мілїтарного погляду є її многоязичність чинником в найвисшім степенї невигідним. Коли вже не можна його усунути, то вже хиба найменше, при чім мусить обставати військова найвисша управа, є одноцїльність мови команди для всїх членів армії, як також одноцїльність «посередничиої мови» для офіцирів. Що одначе в такім станї річей містить ся певного рода покривджений для всїх тих націй, які говорять иньшою мовою, як ся мова команди та «посереднична» — се річ ясна.

Але також і як внутрішна урядова мова бюрократії є одноцїльна мова конечно потрібна. Вже й без того повільне та дрібничкове бюрократичне урядованнє стало-би вже зовсїм не до знесення, коли-би урядам прийшло зносити ся зі собою в ріжних мовах, а кождий з’ужитий притім акт мав-би був бути виготовлений в ріжних мовах. А до того ще обсяг державної бюрократії зростає безнастанно. Подумаймо тільки про удержавленнє зелїзниць. Також і тут знаходимо ми отже знова конечне покривдженнє усїх тих націй, яких мова не є рівночасно й внутрішною урядовою мовою, тут лежить також матеріял до вічних національних конфлїктів. А в парляменті? Також і тут усталюєть ся одна посереднична мова, без огляду на се, чи її ухвалено, чи нї, — і тою мовою, яка є відома більшости членів парляменту, будуть посли переважно послугувати ся. Ті-ж, котрі нею не володіють, не зрозуміють, о що йде справа, а коли вони самі схотять забрати слово, то знова не зрозуміє ніхто їх. Предсїдателї як теж і мінїстри мусять знати сю фактичну посередничну мову — всї ті, що її не розуміють, знаходять ся отже також і в сїм напрямі в гіршім положенню. Покривджені нації старають ся вправдї ріжними маніпуляціями та домаганнями відзискати назад рівноправність, але не можуть нїчого иньшого осягнути, як тільки підсичувати невдоволеннє.

Врештї може центральне правительство також і при надаваню особистих або льокальних користей — посад та титулів, будов зелїзниць і каналів і т. д. — відносити ся до поодиноких націй прихильно або навпаки їх кривдити.

Тою мовою, яка в Австрії вже з гори є призначена сповняти роль посередничної та державної мови й не може бути заступлена нїякою иньшою, є мова нїмецька не тільки як мова найсильнїйшої та економічно найвисше розвиненої нації, але також як одинока світова мова з поміж усїх австрійських мов, як та мова, якої мусить на всякий спосіб вивчити ся кождий інтелїґент в державі, коли хоче узискати доступ до модерної культури.

Одначе через те саме й сказано вже, що ті елєменти, які володіють нїмецькою мовою, будуть мати в Австрії все користнїйше становище від иньших. Вони є одинокими, яким стоять отвором усї найвисші становища в державі, одинокі, які нею правлять, які ведуть провід в армії, які впливають на парляментарні рішення.

Се упривілейованнє, яке лежить в природї річей та не дасть ся усунути нїякою зміною конституції, буде все викликувати зависть та невдоволеннє не-Нїмцїв. Є се виключеною річю, щоби можна знайти таку конституцію, яка усунула-би що до Австрії цїлковито боротьбу націй о власть в державі.

Одначе одно міг-би зробити проєктований Реннером державний устрій: він міг-би покласти кінець боротьбі націй о школу, як теж о власть в межах громад і округів, тій найбільше дрібничковій та злосливій породї національної боротьби, яка має найбільший вплив на велику частину маси, а власне на дрібноміщанські та селянські елєменти. Вправдї боротьба націй о власть в державі не була-би ще через те цїлковито усунена, одначе вона була-би з одної сторони ограничена до великих цїлей, а з другої сторони до таких цїлей, які широких мас населення не багато й обходять. Тодї повстала-би можність заінтересувати їх до иньших питань більше як до національних, а де вже національна боротьба стала-би неминучою, там могла-би вона стратити свою остроту, а тодї національна вражливість вменшала ся би та перестала-би затемняти погляд на те, що доцільне та можливе.

Австрійська многонаціональна держава не осягнула би в сей спосіб ще височини та справности держави національної, одначе вона підняла ся би на всякий випадок на найвисший уровень, який є взагалі досяжний для многонаціональної держави.

Не можна одначе думати, що тодї вже розкрив ся би широкий шлях для великої та плідної реформаторської дїяльности. Так неначеб тільки національні спори її спинювали! Ми бачимо, як неплідним став усюди міщанський парляментаризм завдяки нинїшній полїтичній та соціяльній ситуації ріжних верств буржуазії. Тут ми не можемо сього об’основувати, се вимагає окремого для себе розгляду. Одначе сам факт не підлягає нїякому сумнівова. Ми потребуємо тільки пригадати собі ту безсильність навіть міщанського радикалїзму, який тепер панує у Франції та Анґлїї. Якжеж можна тут ожидати чогось більшого від австрійського парлямеиту? Боротьба національностей падає тут безсильности міщанського парляментаризму тільки ще особливий характер і ще більше її скріпляє.

Одначе власне якраз з причини сеї безсильности являєть ся для нас ще річю як найбільше сумнївною, чи дасть ся коли-небудь перевести в життє автономію націй в сей спосіб, як се пропонують Бауер і Реннер, заки ще пролєтаріят здобуде полїтичну власть. Бо одиноко тільки сей заступав з цїлою силою та рішучістю домагання національної автономії. Сам Бауер мусить признати факт, що національні противенства запустили дуже глибоке коріннє серед иньших кляс, одначе він сподїєть ся. що національна боротьба стане врешті невиносимою для всїх.

«Не з мирного успособлення народів і кляс, тільки з безнастанно зростаючої національної ненависти, з щораз-то більше зростаючого огірчення та завзяття національних боротьб, з цїлковитого застамовлення всякої дїяльности всїх законодатних корпорацій, наберуть протитенденції. які змагають до національного мира, зростаючої сили та більш означений зміст. Національна боротьба є творцем національної автономії». (ст. 594.)

Покищо отже сподїєть ся Бауер навіть заострення національних противенств. Певна річ, що вони будуть чимраз сильнійше викликувати тугу до національного мира. Одначе сим ще не сказано, щоби вони наводили на міщанські кляси тугу власне якраз до того виходу, який пропонує соціяльна демократія. Визискуючі кляси почувають всї без виїмку непереможну відразу до льокальної самоуправи, яку вони ненавидять далеко більше, як загальне право голосовання до центрального парляменту. Вони сподіють ся, що тут пролєтаріят ще на довгі часи буде в зникаючій меншости супроти мужиків і дрібного міщанства. Тимчасом істнує вже багато промислових околиць, в яких переважає пролєтаріят. Як правдоподібним є заостреннє національних боротьб в найблизшій будучности, так неправдоподібним знова є наверненнє буржузаії до ідеї демократичної самоуправи.

Побіч буржуазії являть ся в Австрії впливовим чинником також бюрократія. На неї та на її голову, себ-то на корону, числять отже Бауер і Реннер в особливо високій мірі. Без автономії націй, говорять вони, клонить ся держава до упадку, отже бюрократія та монархія, які найбільше заінтересовані в удержанню держави, мусять заступати ся за автономію націй та розвивати на сїм полї дїяльність в тім самім напрямі, що й соціяльна демократії!. Рівнобіжна дїяльність сих обох чинників, які довели щойно боротьбу на виборче право до так щасливого кінця, мусить поступати наперед і надалї, а особливо розвиток річей на Угорщинї мусить її приспішити:

«Внутрішні сили в державі пруть до цезаризму, який робить думку демократичної рівности а національної свободи зарядом пласти корони». (ст. 436.)

А перед тим:

«Конечність держави жити та удержати ся при жптк> « енльнійша від жажди пановання бюрократії! Як тільки бюрократія вже не зможе більше правити роздертою національними боротьбами Австрією, тодї вона сама буде ще закликати народ до співучасти в управі державою.» (ст. 403.)

Се являєть ся для мене просто ілюзією, а до того ще ілюзією небезпечною. Вона суперечить всякому історичному досвідови. Або може маємо припустити, що Габсбурґи та їх бюрократія осінені особливою божою ласкою?

Не можна давати ся зводити на манівцї фактом, що корона поперла була справу виборчої реформи. Поминїм вже тут цїлковито питаинє, який вплив мала російська революція на сей факт — російські жовтневі днї 1905 року та нечайне одушевлениє австрійського правнтельства для загального й оезпосередного права голосовання, до якого воно щойно тілько недавно було віднесло ся цїлковито неґативно, сходять ся хронольоґічно цїлковито разом. Одначе через реформу виборчого права не зрекло ся правительство нї на один волосок зі своєї власти та зі своїх прав. Виборча реформа була переведена не коштом бюрократії та корони, тільки коштом передовсїм шляхти. Загальне н рівне право голосовання було все улюбленим зпарядом «цезаризму», говорячи словама Бауера. Одначе нїколи не прийшло-би було на думку французьким або нїмецьким соціялїстам почувати за введеннє виборчої реформі якусь особливу вдяку для Наполєона III зглядно для Бісмарка, або витягати в того висновок, що від сих володарів можна сподівати ся «демократичної рівности» та «національної свободи».

Певно, цезаризм зміряв до певної рівности, а власне до такої самої безсильности всїх кляс супроти правительства та його знарядів власти, себ-то бюрократії та армії. Власне якраз на те, щоби спровадити сю безсильність, щоби певні висші кляси зашахувати низшими клясами, являєть ся для цезаризму загальне й рівне виборче право серед певних відносин відповідним средством. Але воно є відповідним средством тільки тодї, коли він може рівночасно спустити ся на бюрократію та на армію, коли вони обі панують всевладно та стоять йому без ограничення до диспозіції. Проти всякого ограничення бюрократичної власти демократизацією адміністрації боронила ся все й всюди бюрократична монархія як найенерґічнійше, без огляду на те, чи вона мала цезаристичний, чи який иньший характер. Найскорше ще може вона погодити ся з льокальною самоуправою — одначе тільки по селах — в чисто аґрарнім краю. Там центральна власть через те не ослабить ся. Сільський демократичний коммунїзм є, як звісно, основою орієнтального деспотизму. Але в краю з численним міським населенєм, що більше, з сильним пролєтаріятом, означає навпаки широка льокальна самоуправа особливо для більших областей, як н. пр. округів, які обнимають численні громади — таку небезпеку для абсолютної власти центрального правительства, що воно нїколи на се добровільно не згодить ся.

А Бауер та Реннер сподіють ся. що вона буде рука в руку з пролєтаріятом змагати енерґічно до такого стану річей!

Також і угорські відносини не зміняють нїчого в сїм огляді. Очевидно, що істнує там таке полїтичне положеннє, яке вимагає в інтересі корони переведення виборчої реформи в напрямі загального і рівного права голосовання, а вимагає ще більше пекучо як по сїй стороні Литави. Те. що Бауер і Реннер говорять про сю ситуацію та про її причини, є знамените. Похвала, якою з приводу сього Мерінґ наділює працю Реннера, є вповні заслужена. Бауер доповняє та справляє її в одній важній точцї.

Як західня Австрія, так теж і Угорщина стає тепер чимраз більше ареною дикої національної боротьби. Коли нації, які становлять більшість в краю, Словаки, Румуни, полудневі Славяне та Нїмцї, зносили дотепер терпеливо панованнє мадярської шляхти, то тепер вони пробуджують ся з поступом економічного розвитку до свідомого національного життя та починають бурити ся проти своєї безправности.

В сїй точцї стрічають ся вони з династією, яка рівнож веде боротьбу з тою самою мадярською шляхтою, бо ся остання не була нїколи типом сервілїстпчної двірської шляхти, тільки виступала все енерґічно проти монархії так-само, як от хочби її пруська товаришка. І так само як ся. домагаєть ся вона з криком державної помочі для себе та всякого рода любовних дарунків. Притім є вона ненаситна та посуваєть ся в своїх домаганнях чимраз дальше, остаючи під напором чимраз більше вростаючої (матеріяльної) руїни. Так дійшла вона тепер аж до границї, якої переетуплення вона бурливо домагаєть ся, через яку одначе корона за нею піти вже не може. Угорська шляхта хотїла-6и загорнути для себе монополь на офіцирські посади в угорськах полках, отже завести угорську мову в командї. Одначе в інтересї одноцїльности армії мусить корона тримати ся й на далї нїмецької службової мови. Кождий монарх почуваєть ся прецінь в першій лінії передовсїм і все найвисшим вождом. Тут лежить корінь його власти, а тому, хто його на сїй точцї нарушує, виповідає він війну.

Але угорська мова в командї зовсїм ще не вистарчає для угорської дрібної шляхти. Посади, які стоять для них отвором в бюрократії та армії, не вистарчають для них і для їх рівно численних як і голодних потомків. Вони хотять ще більше добре платних посад, а до сього потребують вони розвиненого промислу. І тому треба його всїми силами як найскорше витворити, тому домагають ся вони такої митової полїтики, яка хоронила-би його перед австрійським промислом. Отже побіч військового роздїлу Угорщини від Австрії ще й економічний. Ще тільки династія має сполучувати обі частини. Але на як довго? Приклад Норвеґії показує, як легко дасть ся розірвати звязь перзональної унії, коли обі части мають суперечні зі собою інтереси. Таким способом прогалина поміж Габсбур-ґами й угорською шляхтою стає чимраз глибша.

В боротьбі сих обох чинників знаходить отже корона в поневолених угорських національностях бажаного союзника. Вона мусить передовсїм змагати до того, щоби їх скріпити. Де сеї цїли надаєть ся незвичайно власне загальне й рівне виборче право. Тому то на Угорщині, а не в Австрії, відкрила насамперед корона своє прихильне для виборчої реформи серце. А що виборча реформа стала швидше дійсністю в Австрії, як на Угорщині, се треба завдячувати напорови й силі австрійського пролєтаріяту.

Боротьба корони з Мадярами знаходить ся доперва в початковії стадії. Кожда з обох сторін добачує небезпеку, яка грозить їй з противного боку, одначе кожда з них знає також силу противника та через те не може вважити ся на рішаючий атак. Роблять ся ще старання, щоби дійти до взаїмного порозуміння, одначе розвиток справ піде своїм власним ходом понад замірами людей. Ми мусимо бути приготовані на се, що на Угорщині будуть щораз більше заострювати ся національні боротьби, але буде теж і зростати противенство між короною і шляхтою. З такого стану річей можуть повстати несподїванки великанського рода, які будуть мати великий вплив на західну Австрію. Пролєтаріят має всї причини до того, щоби слїдити за сим розвитком з як найбільше напруженою увагою та мусить бути все приготований на те, щоби використати кожду ситуацію на стільки, на скільки лиш її можна використати. Одначе також і тут одно тільки є певне: заостреннє противенств та боротьба натомість як найбільше неправдоподібною річю є наверненнє бюрократії та корони до системи національної автономії, далеко йдучої демократичної самоуправи. Навпаки. Чим могутнїйше будуть кипіти боротьби, тим більше стане бюрократія бояти ся випустити зі своїх рук керму правлїння та полишити поборюючих себе противників їх власній долї, тим енерґічнїйше буде вона берегти всї свої знаряди власти.

Проґрама національної автономії не має нїяких виглядів на те, щоби позискати для себе одну, зпоміж пануючих в Австрії кляс і сил. Поодинокі ідеольоґи можуть собі нею одушевляти ся. Може бути, що бюрократія прийме також і з проєктів Бауера і Реннера деякі думки для себе та впровадить дещо з сього в життє, до чого не потрібна буде демократична самоуправа. Але власне ся остання, ядро проєктів наших товаришів, не може в лоні нїякої зпоміж великих кляс Австрії, за винятком одного пролєтаріяту, числити на могуче та повне одушевлення попертє.

Одначе все те не означає ще зовсїм, щоби працї Бауера й Реннера про національне питаннє не мали нїякого пожитку, се означає тільки, що їх значіннє лежить по части в иньшій области, як се припускають наші оба товариші. Для зреволюціоновання Австрії, яке з сього конґльомерату народів зробило-би міцну, животну державу, вони ледви чи багато принесуть; не тому, щоби їх пропозиції не провадили до цїли, тільки тому, що міщанська суспільність і міщанська держава стали всюди, отже і в Австрії, неспосібними спромогти ся на щось більше, як на нужденну латанину. Для правлячих державних мужів в Австрії стануть мабуть пропозиції Бауера й Реннера не чимсь більше, як хиба тільки свіжим жерелом нових латок, які зроблять стару латанину ще більше ріжноманітною. «Das Gfrett»(Латанина) се чисто австрійське, тяжке до перекладу на лїтературну мову поняттє, останеть ся сиґнатурою Габсбурґської монархії аж до її блаженного кінця.

Натомість як найбільше значіннє будуть мати сї працї наших товаришів для сили й спійности австрійської соціяльної демократії. Попри всякі закиди, які можна-би ще піднести з огляду на деякі подробицї, означають отсї працї все таки значне поглибленнє та проясненнє тих поглядів, які мусять стати основою національної полїтики в державі, краю та громаді, як також внутрішньої орґанїзації та пропаґанди нашої австрійської братньої партії.

Особливо плідним повинен-би при тім стати проєкт Реннера, щоби надати Австрії двоякий рід орґанїзації — одну для завдань язикової культури, по націям (після націй) причім мав-би знайти приміненне особовий прінцін, а другу орґанїзацію для завдань технічної культури, збудовану вже виключно на територіяльній основі.

Без огляду на се, чи і о скільки сей проєкт міг-би знайти яке практичне прнмінениє для цїлей держави, останеть ся Фактом, що він є плодом того розвитку ідей, який дасть ся примінити також і для орґаиїзації партії.

Так само як держава, має також і партія подвійне завданнє: одно з обсягу язикової культури, а власне завданнє пропаґанди, яка конечно домагаєть ся орґанїзації партії по націям на основі особового прінціпу, як що має бути веденою в достаточних розмірах і доцільно. А побіч сього друге завданнє. себто завданнє розвитку своїх сил, дїяльности в полїтичній, заводовій (професіональній) та спілковій области, до чого конечно потрібна є тїсна й одноцїльна злука всїх пролєтарських сил без ріжннцї національности в межах певних, замкнених у собі територій.

Як важною й потрібною є національна автономія для завдань письменної й устної, полїтичної й заводової пропаґанди, так знова небезпечною може вона стати в области практичної дїяльности.

Заходить тут позірна суперечність, одначе ми вже бачили, що вона-ж переходить через цїлу суть модерного культурного розвитку, який з одної сторони поширяє чимраз більше обсяг інтернаціональної культури та формує інтернаціональні відносини чим раз тїснїйше, а з другої сторони висуває для певних культурних областей національний момент чимраз сильнїйше на перший плян. Перебороти всї сї суперечности в сусиільности, се вже буде колись всюди завданнєм побідного пролєтаріяту. Але перебороти їх вже тепер в лонї пролєтарських орґанїзацій боротьби, се — завданнє передовсїм пролєтаріяту, що бореть ся в многоиа-ціональних державах, перш усього австрійського пролєтаріяту, тої найвисше розвиненої зпоміж усїх великих многонаціональних держав, тої держави, в якій національне питаннє принимає найтяжші форми. Тут власне перш усього розходить ся о се. щоби знайти синтезу поміж національною автономією і централїстичною орґанїзацією, синтезу тих обох прінціпів, зпоміж яких кождий потрібний для боротьби пролєтаріяту, але й кождий з них окремо для себе може мати недостаточиий, що більше, навіть і шкідливий вплив.

Також і на сю тему знає Бауер сказати багато дечого гарного й справедливого, на жаль одначе він сам собі замкнув дорогу й можність зрозуміти засадничо синтезу націоналїзму з інтернаціоналїзмом та її дальше розвинути, бо-ж він розуміє націю не як язикову спільність, тільки як спільність культурну, як спільність цїлої культури взагалі, в межах якої він не відріжнює її національного характеру від інтернаціонального. В сїм лежить головна і засаднича хиба його книги, черев те загородив він собі доступ до многих важних думок, через те дійшов він до величезного перецїнення національного, а цїлковитого занедбання інтернаціонального моменту.

Працї Реннера не терплять від сеї хиби. Раз тому, що він обговорює тільки спеціяльно австрійські справи, а не хоче подавати представлення істоти нації взагалї, а потім ще й тому, що в нього нація означає в далеко більшій мірі язикову, як загально культурну спільність.

Коли Бауерови вдасть ся усунути сю хибу, тодї стануть його працї про націю та про національні питання основою не тільки для практичної дїяльности австрійської партії, але також для партійної інтернаціональної теорії, а через те саме також і для інтернаціональної соціялїстичиої практики. А той подвійний уклад держави й партії по націям і по територіям, якого домагають ся та який об’основують Реннер і Бауер, повинен-би набрати значіння також для укладу соціялїстичних адмінїстраційних орґанїзацій.

З хвилею, коли пролєтаріят здобуде полїтичну власть, впадуть разом з миогими иньшими, перенятими з минувшини традиціями, також і переняті державні границї. Міжнародні відносини стали так тісними, що навіть міщанські полїтики домагають ся вже сьогодня одного европейського, або принайменше одного середноевропейського митового союза, а домаганнє се підносить ся чимраз голоснїйше. Одначе капіталїстичний хід річей зі своїм безнастанним заострюваннєм економічних протнвенств провадить до безупинного зміцнювання митових границь які роздїлюють держави від себе. Як так багато дечого иньшого, Що вже тепер було-би для міщанського світа корисним ба навіть конечним, але до чого він є неспосібний або чого не може осягнути через перешкоди, випливаючі з ріжних непереможних окреміших інтересів, — так теж і Сполучені Держави Европи стануть можливими доперва аж через побіду пролєтаріяту. Але не тільки лише можливими, вони стануть навіть напевно дїйсністю.

З держав Европи повстане тодї така союзна держава національностей, яке се хотїли-би її зробити в Австрії Бауер і Реннер. Той сам проблєм, який має сьогодня чначиннє для перестрою Австрії, вирине тодї з огляду на справу устрою сього нового суспільного орґанїзму: подвійна орґанїзація по націям і по економічним областям сотворить щасливу розвязку також і сього нового проблєму. В сїм напрямі може Австрія стати ще зразком: усї ідеї, які соціялїстичні мислителї Австрії на сю тему проголосять, усї досвіди, які пролєтарські орґанїзації Австрії про се зберуть, врештї всї успіхи, які сї ідеї й сї орґанїзації здобудуть в національнім питанню по найріжнороднїйшіїх областях австрійської полїтики — все те запліднить перетвореннє цїлої Европи, що більше — цїлого круга европейської культури.

А сама Австрія стане тодї злишною також і для тих націй, які ще сьогодня думають, що вона їм доконче потрібна. Коли цїла Европа буде поділена після націй та після економічних областей — де-ж тодї буде в союзній державі місце ще для одної союзної держави? І коли дальше всї нації теперішньої Австрії злучать ся зі своїми одноплемінниками зпоза границь істнуючого державного простору в суспільні витвори, які мають для цїлей язикової культури власну автономію, то які елєменти остали-би ся ще тодї для окремої многонаціональної держави?

Примітки

[1] Неслушно полємізує Бауер з моїми виводами в «Neue Zeit» XVIII, 2, ст. 464. Я не заперечую там істновання російського, тільки одного всеславянського характеру.

[2] По фрянцуськи parler = говорити. Ув. пер.

[3] Автор вчисляє сюди в незнання справи й Українцїв. Ув. пер.

[4] Брошура писана перед балканською війною 1912 року. Ук. пер.

[5] Статистичні основи австрійської реформи виборчого права. Берно, Іррґанґ. 1,50 кор.

Переклад з нїмецького.

Джерело: Карл Кавтський. Національність і інтернаціональність. — Наклад і друк друкарні Партії Українських Соціялїстів-Революціонерів, 1915.

Advertisements

0 Responses to “Національність і інтернаціональність”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: