Український націонал-більшовизм

Ґеорґ Лукач

Закордонна ґрупа Української Комуністичної партії у відкритому листі[1] звернулась до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки по допомогу «пригнобленій» Україні. Лист містить небагато нового: цей стогін лунає в усіх публікаціях антибільшовицької ліґи від октябристів до меншовиків байдуже, виходить він з джерела  буржуазного чи соціял-демократичного. В цій новій старій контрреволюційній заквасці звертає на себе увагу тільки те, що вона може спричинити ліквідацію більшовизму всередині III Інтернаціоналу. Відкритий лист роз’яснює: «В імя інтересів всесвітньої революції, в ім’я успіху комуністичного руху треба взяти під інтернаціональний контроль  російську революції».(стор. 61)[2] Але цей керівний орґан має крім всього иншого будуватися як нинішній Комуністичний Інтернаціонал. Він вимагатиме «включення в його всякої орґанізації й партії, яка визнає принціпи його й умови вступ».(стор. 66) Тобто всіх центристів, опортуністів, дрібних буржуа та націоналістів, що вони під впливом революційної хвилі (чи з инших поточно-політичних причин) бажають вступити до III Інтернаціоналу, не розуміючи при цьому суті комунізму, а тоді вже влагоджувати справи по-їхньому стане за норму. Так редакційний колектив цієї брошури заявляє — і цю заяву поділяє Українська Комуністична партія в цілому — що він стоїть  на позиціях III Інтернаціоналу, а сам кожним своїм словом — зі справжньою міщанської відразою — відвертається від ідей революційного централізму.

Тому ми не повинні погоджуватися розглядати порушене питання як внутрішнє питання III Інтернаціоналу. Цього не дозволяють нам як теоретичні міркування, так і розгляд фактів. Так званий фактичний матеріял взагалі не годиться для обговорення; відтак, він перестає бути фактичним матеріялом. Хоча пан Винниченко та його друзі вельми багатослівні, продукуючи по-справжньому літературний (чи — і цей прикметник пасує цим панам навіть краще — поетичний) потік слів про пригноблення України, брак свободи слова в Совітській Росії тощо, але не наводять на підтвердження своїх заяв жодного конкретного доказу. Вони просто вважають, як майстерні белетристи та журналісти, що часте повторювання рефреном певного твердження саме по собі свідчить про його істинність. При цьому того, що на поверхню виходять дивні протиріччя, вони не помічають або вважають, як вправні белетристи, що ці протиріччя не привернуть увагу читачів. Так, наприклад, весь матеріял, присвячений «бюрократизації» совітських орґанів влади та Комуністичної партії, запозичений з відкритої дискусії всередині Партії. Якщо ви звертаєтесь — а таке звернення ці пани вважають цілком допустимим — до неї як до джерела відомостей, тоді як це в’яжеться із ствердженням, що в Росії не можна висловлювати власні думки? Так на одній й тій самій сторінці (22) пан Винниченко стверджує, з одного боку, що йому не дали жодної можливости працювати в Україні, а з иншого, що йому запропонували посаду заступника голови українського радянського уряду. Ці звинувачення, що вони духовно та морально не підіймаються вище рівня якогось Диттманна чи Мартова, взагалі не можуть бути предметом обговорення. Вони ніщо инше як добровільний поганенький аґітаційний матеріял для орґанізації Ешеріха чи якоїсь подібної антибільшовицької орґанізації.

З теоретичної частини брошури видно, що жодного разу естет в особі пана Винниченка не запропонував по суті чи в методі свого мислення нічого, що здавалось би «марксистським» чи таким можна було би назвати. І коли такий естет, як пан Винниченко та инші автори брошури, робить спробу зробити фразеолоґію комуністичних творів своєю, та відстань, що відокремлює його від їхньої ідейної суті, стає ще очевиднішою. Пан Винниченко є націоналістичним дрібним буржуа і — як такий — переконаним контрреволюціонером. Новим в його творі є тільки те, що він свій дрібнобуржуазний націоналізм намагається видавати не — як меншовики — за «справжній» марксизм (на противагу більшовицькій «фальшивці»!), а за нефальсифікований більшовизм (на противагу «націоналізмові» Р.К.П.). Більшовизм він хоче орґанізувати за своїм власним проектом.

Головною тезою цього нового марксизму є твердження про те, що (примітка: в радянській системі, не в капіталістичному суспільстві) культурна самостійність, національна незалежність є неможливими без самостійности економічної.(стор. 90) Цією своєю тезою пан Винниченко сам себе викрив як чистесенького дрібного буржуа. Він не  може ідейно — як про це писав Маркс у «Вісімнацятому Брюмера» — вийти за межі, визначені його клясовими співтоваришами економічно: за межі капіталістичних «національних держав». По відношенню до цих держав — і тільки до них — є його теза вірною. І він не може збагнути, що економічна реорґанізація совітських республік є лише попередньою, оскільки наразі простір світової революції обмежується територіальною цінністю сьогоднішньої Росії; що кожна нова совітська республіка, якщо тільки у неї є спільний кордон з Росією, має обов’язково до неї приєднуватися; що тільки через майбутнє об’єднання всіх радянських республік можна впоратись з розладом, спричиненим світовою війною, так само як у дійсно розумний спосіб орґанізувати світове господарство таким чином, аби його не руйнувала гонитва за прибутковістю; що означає орґанізоване на соціялістичних засадах світове господарство; і що справжня «національна» та «культурна» незалежність народу взагалі по-справжньому може будуватися тільки на цьому фундаменті. Пан Винниченко цієї проблєми взагалі не бачить. Замість цього він хоче довести, що «ні одна держава в Европі не має стільки об’єктивних умов цього самостійного істнування, як саме Україна».(стор. 51)

Головним носієм цієї дрібнобуржуазно-націоналістичної ідеолоґії є так звана інтеліґенція. Не дивно, що до всякого національного пригноблення вона, як кляса, вкрай вразлива, та у всякому національному звільненні вона бореться за систему, в якій отримала би парахію як «орґанізатор» «національної» культури, як управляючий «національного» апарату влади. Українські дрібні буржуа й інтеліґенція опиняються, одначе, в справді складному зовнішньополітичному становищі. Російські контрреволюціонери є великоросами: отже, у разі їхньої перемоги на них чекає подібна доля. Відтак, ходили і ходять вони без будь-якого пляну бродячими торгівцями від одного контрреволюційного табору до иншого, від Скоропадського і німців аж ось до спроби врешті-решт порозумітися з більшовиками.  Ці наміри вони, як справжня інтеліґенція, прикрили цілою низкою вельми тонко побудованих «революційних теорій», так — для ілюстрації зазначеного наведемо ще один приклад — що «революція в кожній країні повинна спіратися на свої внутрішні сили».(стор. 56) Попри дещо комічне розуміння міжнародного характеру світової революції, виказане тут, виказує ця теза також клясовий інтерес, що він ховається за націонал-більшовицькою ідеолоґією пана Винниченко та його друзів: страх за парахію, що вона їм в «національній державі» Україні могла би дістатися, як вона фактично завдяки світовій війні дісталась їхнім духовним і клясовим товаришам з числа чеських дрібних буржуа, таких як Масарик. Пан Винниченко не може приховати цей мотив в своєму серці й видає його через свої «марксистські» фрази. Він ремствує: «І знову через те можна бачити таке ненормальне явище, що більшість урядових інституцій обсаджено елєментом неукраїнським…»(стор. 30).

Таким чином, виявивши клясову позицію, що з неї походять контрреволюційні ідеї пана Винниченка та його друзів, ворожих до Російської Радянської Республіки та світової революції, ми можемо спокійно перейти до останніх зауважень щодо цієї нової фальшивки міжнародної контрреволюції. Вона би не заслуговувала на таку велику кількість слів, якби пан Винниченко широким жестом не приєднав себе до III Інтернаціоналу, якби він також не намагався сьогодні робити вигляд, ніби його справа є внутрішнім ділом III Інтернаціоналу. Ці претензії слід рішуче відкинути. Не має пан Винниченко з комунізмом абсолютно нічого спільного. У Мартова чи Чернова, можливо, у Вілсона чи Масарика, врешті-решт, навіть у Людендорффа, Горті чи Петлюри може він шукати співчуття своїм пристрастям і бажанням. Ми бажаємо йому успіху та пророкуємо, що у всіх ґазетах антибільшовицької ліґи — від «Freiheit» до «Morning Post» — знайде він повне розуміння. «Фактичний матеріял» пана Винниченка прямо доводить, що в Комуністичній партії цілком можливим є вільне та відкрите обговорення будь-яких орґанізаційних й ідеолоґічних промахів комуністичного руху. І для того, аби брати участь у такому обговоренні, слід стояти на позиціях III Інтернаціоналу, слід бути комуністом. Але це навіть на мить не спадає на розум пану Винниченку. Отже його спробам орґанізувати всередині III Інтернаціоналу демократичну контрреволюцію ми повинні дати відсіч. А в своїй шляхетній справі паплюження пролєтарської революції він вже скоро знайде собі чудових друзів — «ідеалістичні» красиві душі, поетів, мислителів і дезертирів типу Кунфі, Тураті й К°.

Примітки

[1] «Die Revolution in Gefahr!» — Wien, 1921. — прим. «Kommunismus».

[2] Тут і далі посилання на сторінки дано за українським виданням: «Революція у небезпеці!» — Відень-Київ, 1920. — прим. перекл.

З німецької переклав Роман Тиса

Джерело: «Kommunismus», Відень. 1921. Jg. 2. Nr 5-6.