Про книгу «До хвилі» та її авторів

Іван Майстренко

Праця Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі» є досі неперевершеним по силі аргументації твором українського комунізму, що з марксо-ленінських позицій обґрунтовує українське радянське самостійництво. Вийшовши друком на початку 1919 року, ця праця стала теоретичною основою усіх течій українського комунізму — боротьбистів, укапістів, федералістів у КП(б)У; персональних виступів О. Шумського, М.Хвильового, М.Скрипника, М.Волобуєва та інших.

Автори книги «До хвилі» дореволюційні більшовики, які під час революції 1917 року працювали в Полтавській організації партії. Національна українська революція 1917 року своєю могутністю переконала їх, що національно-державне відродження України — непереборний факт і що без нього український народ не дістане свого повного соціяльного визволення. Перемога комунізму на Україні тільки через її цілковите усамостійнення — така девіза авторів праці «До хвилі».

Про самих авторів маємо дуже скупі біографічні відомості. Сергій Мазлах родом з Полтавщини, єврейської національности, журналіст з фаху. Під час виходу книги «До хвилі» він мав десь під сорок років. У 1920 році Мазлах був заступником голови Донецького губвиконкому у Луганському і редагував губерніяльну газету «Кочегарка» російською мовою. В роки українізації був керівником ЦСУ УРСР. У роки єжовщини Мазлах був ліквідований, певне, як співавтор цієї книжки. Після виходу друком книжки «До хвилі» Мазлах ніде більше не виступав в обороні ідей цієї праці, ні в яких ухилах в партії участи не брав. Хоча був у добрих персональних відносинах з «ухильниками», також розмовляв українською мовою, що серед старих більшовиків було явищем рідким.

Василь Шахрай був більш яскравою і видатною постаттю. З фаху він був ніби учителем якоїсь повітової гімназії на Полтавщині. Знав європейські мови. У 1917 році був членом Центральної Ради від більшовиків. Членом першого більшовицького уряду України, як народний секретар військових трав. Це говорить за те, що під час першої світової війни він був певно офіцером. Отже, був молодший за Мазлаха. Шахрай брав активну участь у Таганрізькій партійній нараді більшовиків України 18—20 квітня 1918 року. Ця нарада, як відомо, ухвалила постанову про створення КП(б)У і відокремлення її від РКП(б) у самостійну партію, зв’язану з РКП(б) тільки через III Інтернаціонал. Цим самим Таганрозька нарада поклала підвалини також самостійности української радянської держави. Шахрай був одним із найактивніших оборонців самостійницьких постанов Таганрізької наради і очолював там найрадикальнішу в цьому питанні позицію.

Разом з Мазлахом Шахрай виїхав до РРФСР на еміграцію. Жили вони в Саратові і там написали та видали книгу «До хвилі». На першому з’їзді КП(б)У у Москві в липні 1918 року Шахрай (мабуть, також і Мазлах) участи не брав. Він, очевидно, зарані знав, що хазяїн з’їзду ЦК РКП(б) продиктує скасування рішення Таганрізької наради про самостійність КП(б)У. На такому з’їзді Шахрай участи брати не хотів. Взагалі після випуску книги «До хвилі» і після того, як Ленін на прохання авторів книги дати відповідь — чи може більшовик обороняти самостійність України — нічого не відповів, Шахрай після того порвав з більшовицькою партією. На початку двадцятих років у журналі Істпарту КП(б)У «Летопись революции» (пізніше «Літопис революції») згадувалося, що старий більшовик Шахрай, ставши на самостійницькі позиції, зв’язався з повстанським українським рухом. Це, мабуть, відповідає правді. Під час другої радянської республіки на Україні в 1919 році Шахрай перебував на її території нелеґально, в усякому разі неофіційно. Були чутки, що він вів переговори з УСДРП (незалежних), яка тоді підняла повстання проти більшовицької влади, про створення української комуністичної партії. Завірюха громадянської війни загнала Шахрая на Кубань, де його в Катеринодарі денікінці розстріляли під час розправи з Кубанською Радою.

Праця С.Мазлаха й В.Шахрая «До хвилі» мала одне — єдине видання і, мабуть, дуже малий наклад, бо під час громадянської війни та ще на провінції (Саратов) паперу не було. Книга «До хвилі» вийшла на обгортковому брунатному папері, без будь-яких обкладинок. Сьогодні ця книга — раритет. Треба вважати, що основним автором праці «До хвилі» був Шахрай. Про це можна судити хоча б з того, що друга книжка, самого вже тільки Шахрая, випущена в тому ж таки Саратові під псевдонімом В.Скоровстанський, «Революція на Вкраїні» написана тим жестилем, винятково оригінальним в обох книгах.

Автори «До хвилі» мали великі труднощі не тільки з папером, але й з друкарнею. Адже в Саратові не було українських шрифтів і авторам доводилося обходитися без «ї», заміняючи його «і», без «є», заміняючи його «э». Та найбільше труднощів мали автори з власною українською мовою. Літературною мовою вони не володіли, що видно з тексту «До хвилі». У них часто вживається, наприклад, «особистий» замість «особливий». Плутанина цих двох слів була в ті часи явищем масовим серед тої частини української інтелігенції, яка тільки починала навчатися літературної української мови, не маючи до того ні підручників, ні словників. Але Шахрай і Мазлах належали до еліти, а не до масової інтелігенції. Українська інтелігенція їхнього позему не тільки знала, але й творила літературну українську мову. Це свідчить про те, що Шахрай і Мазлах були в українських справах неофітами. І це ж ставить під сумнів твердження істориків КПУ, ніби Шахрай був вихідцем з УСДРП. Українські соціял-демократи такої кляси, як Шахрай і Мазлах, не тільки знали літературну українську мову, але в галузі публіцистики творили її. Та й світогляд авторів «До хвилі» показує, що вони пройшли більшовицьку, а не уесдеківську школу. Зрештою, більшовицький журнал «Літопис революції», що виходив уХаркові в двадцятих роках, писав про Шахрая, як про старого більшовика, а не уесдека. Це тепер Шахрая перероблено на українського соціял-демократа, певно, для послаблення в лавах КПУ враження від його ідей.

Шахраєві й Мазлахові було з кожного погляду легше писати «До хвилі» не українською, а російською мовою. І тому, що вони цю мову знали краще, і, головне, тому, що книга була призначена для більшовицького читача, який української мови не знав. Нарешті, і видати книжку в Саратові було легше російською мовою. Але тут автори «До хвилі» вирішили стати на принципову позицію: комуніст України повинен знати українську мову, мусить принаймні читати нею. Це свідчить про те, наскільки вони були переконані в правильності своїх самостійницьких ідей з комуністичних позицій.

У книзі «До хвилі» читача вражає незнане і до сьогодні в комуністичній літературі сполучення крайнього, безкомпромісного українського самостійництва з ідеями марксизму-ленінізму. Шахрай справді винахідник українського більшовизму, і тому книга «До хвилі» стала євангелією усіх українських комуністичних течій. Нею можна було оборонятися проти звинувачень в «буржуазному націоналізмі».

Але Шахрай не оборонявся. Він нападав. З позицій Ленінової теорії національного питання Шахрай атакував Ленінову національну політику після завоювання влади більшовиками. Звертаючися до Леніна, Шахрай пише: «В часи історичного життя людство так багато чуло дуже гарних слів і бачило так багато діла, котре не відповідає словам, що ми маємо право поставити під підозрілу увагу всяке хороше слово, коли воно веде… до якогось іншого діла. Товаришу Леніне! Доведіть . .. необхідність об’єднання України й Росії, покажіть, у чому ми помиляємося, чим наша аналіза конкретних умов життя і розвитку українського руху є неправильна, покажіть на цьому конкретному прикладі, як треба прикладати пункти 5 резолюції 1913 року, параграф 9 комуністичної програми взагалі,) — і ми так же одверто й привселюдно зречемося самостійности України … Покажіть на прикладі України, Грузії, Латвії, Литви, Білої Русі, Естляндії проведення принципу пролетарської політики: права націй на самовизначення. Бо ми не розуміємо вашої політики. І дивлячись на неї, ми здатні схопитися за голову і скрикнути: «3а що ми голови складали, дурні козачі?».

Як уже сказано, Ленін не відповів авторам «До хвилі» ні на це питання, ні на питання: «Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України?» Тільки наприкінці 1919 року, коли Шахрай уже не жив, Ленін у «Листі до робітників і селян України з приводу перемоги над Денікіном» писав, маючи певне на увазі і останнє запитання Шахрая й Мазлаха: «Серед більшовиків є прихильники цілковитої незалежности України, є прихильники більше чи менше тісного федеративного зв’язку, є прихильники цілковитого злиття України з Росією. З-за цих питань розходження неприпустимі».

Якби Шахрай у той час жив, його напевне не задовольнила б відповідь Леніна. Він напевне вважав би неприпустимим з комуністичних позицій ставлення в один ряд комуністів, які обстоюють самостійність України, і комуністів, які за «єдину неділиму Росію». Бо Шахраєва самостійність, як сказано в «До хвилі», є зрівняння в правах України з Росією. Тобто здійснення комуністичного гасла «самовизначення аж до відокремлення». А комуніст, який обстоює «єдину неділиму» Росію, — це вже великодержавний шовініст, який заперечує рівність націй. Це зрада принципу «самовизначення аж до відокремлення». Проте в словах Леніна є дуже важливий з сьогоднішнього погляду момент. Він допускає можливість для членів партії самостійницьких поглядів. Сьогоднішні спадкоємці Леніна проклинають усяких українських самостійників як «заклятих ворогів народу». Знаменна річ: півсторіччя тому, коли кипіла громадянська війна і радянська влада висіла на волосочку, більшовизм допускав у своїх лавах комуністів-самостійників. Сьогодні, коли СРСР могутня, друга по силі країна в світі, комуністичне самостійництво вважається державною зрадою. Що це таке? Зрада Ленінових комуністичних принципів чи більша, ніж п’ятдесят років тому, небезпека розпаду ошуканством відновленої імперії? Треба думати, що те й друге.

На відміну від інших українських комуністів-самостійників Шахрай уже в 1918 році відчув, що помирити більшовицьку теорію національного питання з більшовицькою практикою неможливо. Теорія, за Шахраєм, інтернаціоналістська, а практика — великодержавницька. Шахрай вимагав від Леніна ясної відповіді — чому це так? Нащо бавитися в окремі уряди УРСР, в окрему КПУ, коли Україна тільки «Юг России»? Ленін вважав вигіднішим «бавитися», прикривати тим бавленням зростаючий централізм і великодержавництво апаратів.

Шахрай п’ятдесят років тому передбачив переродження більшовицької держави у «єдину неділиму», нову тюрму народів. Він спостерігав уже в 1918 році зріст російського радянського патріотизму й суворовщини. У книзі «До хвилі» він звертає увагу Леніна на такі факти: «Дрібна буржуазія переконалася в патріотизмі більшовиків і посунула в партію і совітські установи. .. Поруч з радістю поширення революції’ є ще інші нотки: Росія вертається у свої довоєнні межі… Інтернаціоналізм інтернаціоналізмом, а те, що ми відроджуємо Росію яко Росію, — само собою… А як же буде з самовизначенням’? Чого, наприклад, приєднується Україна: чи тому, що вона висловилася за об’єднання (факти свідчать противне), чи тому, що то є «Південна Росія»? І яка Україна приєднується? Чи буде приєднана Галичина, Україна по той бік Волочиського? І де треба спинитися, щоб сказати: годі, далі «не наше», далі «самовизначилися» не за нас? Тут зовсім трудно встановити: чим відрізняється ваше, т. Леніне, самовизначення від самовизначення Вудро Вілсона?» (Тодішній президент США, якого більшовики обвинувачували в імперіялізмі).

Шахрай пише неначе для сьогоднішнього дня. Ми є свідками не тільки приєднання Галичини, як частини Росії (у Львові ж панівна російська мова, якої там ніколи не знали), але й спроб приєднання Польщі (руками маршала Рокосовського та інших), спроб приєднання інших східньоевропейських комуністичних держав. Ці пляни не відкинені, вони тільки відсунуті до більш сприятливого моменту. Бо сьогодні шлунок імперії не впорується як слід з Україною, Кавказом, Середньою Азією, Прибалтикою. Усюди народи з обуренням запитують: якщо вчора ще дикі народи Африки дістають сьогодні самостійність, то чому поневолені ще за царів народи старовинної культури повинні бути асимільовані?
У книзі «До хвилі» її автори доводять:

1. «Український народ, українська нація уже визначилася». Вона проголосила свою самостійність.

2. Вкраїна не заспокоїться, не перестане боротися за свою національно-державну незалежність, доки не осягне її. «Раніше чи пізніше, чи трудним і кривавим шляхом озброєної боротьби, чи згодою, шляхом демократичного вирішення спірних питань з сусідніми країнами, а Україна буде самостійною й незалежною не на словах тільки, а й на ділі».

3. Возз’єднання України з Росією «прогресивне» тільки для російського великодержавництва. В дійсності ж чим скоріше осягнена буде самостійність України, «тим краще буде і для України і для сусідніх країн, тим менше буде національної гризні і ворожнечі, тим лігший буде дальший поступ економічного, політичного, соціяльного, культурного життя України, тим більший вклад у скарбницю світової культури дасть Україна».

4. Доки не завершене національно-державне відродження України, доки не ліквідоване національне її поневолення, доти «для українського робітника і селянина бути «націоналістом» і «шовіністом» покищо є не тільки історичним правом, а й історичною необхідністю, історичною повинністю». (Підкреслення авторів «До хвилі» — І. М.). «Російський пролетаріят утворив соціяльну революцію. Хвала йому й пошана від щирого серця. Але це ще не значить, що в спадщину від царської Росії він ні каплі не захопив ні «імперіялізму», ні «історичних» чи «етнографічних» прав… ми на власному досвіді переконуємося, що він не позбувся «слабостей» і «помилок» … наше діло попередити російський і український («російського походження») пролетаріят від «можливих помилок»… прямо і одверто заявляємо: ми не злякаємося і справжнього шовінізму, якщо іншого шляху не буде. Клин клином вишибай!. Наш «націоналізм» і наш «шовінізм» цілком і повністю визначається вашим «інтернаціоналізмом»: як ви, так і ми. Тільки ви ховаєтесь за слова, а ми ховатися не хочемо». Шахрай і тут не рве з більшовицькою теорією, коли врахувати заяву і обіцянку Леніна: «В кожному буржуазному націоналізмі пригнобленої нації є загальнодемократичний зміст проти гноблення, і саме цей зміст ми безумовно підтримуємо». З більшовицькою теорією й обіцянками рве більшовицька практика після перемоги Жовтневої революції.

5. Автори книги «До хвилі» вважали актуальним створення Української Комуністичної Партії (більшовиків) і під цим гаслом випустили свою працю.

Але практика показала, що створити самостійну українську компартію не пощастило не тільки Шахраєві й Мазлахові, але й пізнішим самостійницьким групам українського комунізму. Сьогодні проблема створення самостійної української комуністичної партії вже не актуальна.

Але програма боротьби за повне національне та соціальне визволення українського народу, висунута Василем Шахраєм, стає сьогодні ще більш актуальною, ніж тоді, коли вийшла книга «До хвилі». Бо російський більшовизм перетворився на одвертого поневолювача українського народу. І в боротьбі за його визволення поширення ідей Шахрая може принести велику користь. Шахрай ідейно обеззброює поневолювача, б’є його тими аргументами, якими поневолювач хоче прикрити й виправдати своє панування над українським народом.

Передмова до кн.: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною». — Нью-Йорк: Пролог, 1967.