Про нігілізм

Жан Бодріяр

З нігілізму зникли похмурі кольори у стилі Ваґнера і Шоленґлера, туманні кольори кінця XIX століття. Він більше не бере свого початку ні у Weltanschauung (світогляді) декадансу, ні в метафізичній радикальності, породженій смертю Бога та всіма тими наслідками, які з неї випливають. Нігілізм сьогодні — це нігілізм прозорості, і деякою мірою він радикальніший і рішучіший, ніж його попередні історичні форми, адже ця прозорість, це перебування у підвішеному стані — невід’ємні ознаки системи та всієї тієї теорії, яка все ще претендує на її аналіз.

Коли Бог помер* ще був Ніцше, аби розповісти про це, — великий нігіліст перед обличчям Вічного і перед трупом Вічного. Але перед удаваною прозорістю всього на світі, перед симулякром матеріалістичного чи ідеалістичного справдження світу в гіперреальності (Бог не помер — він став гіперреальним) вже більше немає теоретичного чи критичного Бога, необхідного для розпізнання своїх.

Світ і ми всі живими увійшли в симуляцію, у згубну, ба навіть не згубну, а індиферентну сферу відстрашування: нігілізм, і то незвичним чином, повністю реалізувався не через руйнування, а через симуляцію та відстрашування. З активного, насильницького фантазму, з міфу і сцени, якими він був, також і в історичному плані, він перейшов у прозоре, по-фальшивому прозоре функціонування речей. То що ж лишається від теоретично можливого нігілізму? Що за нова сцена може відкритися, що на ній знову могли б з’явитися ніщо і смерть як виклик, як ставка у грі?

Ми перебуваємо у новій і, без сумніву, нерозв’язній ситуації щодо попередніх форм нігілізму.

Його першим великим виходом є Романтизм: він за часів Революції Просвітительства відповідає руйнуванню порядку видимого.

Сюрреалізм, дадаїзм, абсурд, політичний нігілізм є його другим великим виявом, який відповідає руйнуванню порядку смислу.

Перше ще є естетичною формою нігілізму (дендизм), друге — політична форма, історична й метафізична (тероризм).

Ці дві форми стосуються нас лише почасти або й зовсім не стосуються. Нігілізм прозорості вже не естетичний і не політичний, він вже не запозичує, чи то з процесу винищення видимого, чи то з процесу винищення смислу, останні вогні чи останні нюанси апокаліпсису. Апокаліпсис припинився (лише алеаторний тероризм ще намагається бути його відображенням, однак він уже втратив ознаки політичного, і в нього залишився тільки один спосіб для появи, який водночас є способом зникнення: засоби інформації; але засоби інформації — це не та сцена, де щось розігрується, — це стрічка, доріжка, перфорована картка, щодо якої ми вже навіть не глядачі: отримувачі). Апокаліпсис закінчився, і сьогодні ми маємо справу з прецесією нейтрального, з формами нейтрального та індиферентності. Мені спадає на думку, чи може існувати якийсь романтизм, якась естетика нейтрального. Гадаю, що ні, — все, що лишається, це зачарування пустельними, індиферентними формами, самим дійством системи, яка зводить нас на ніщо. Але зачарування (на відміну від спокуси, пов’язаної із видимим, та діалектичного судження, пов’язаного із смислом) — це найвищою мірою нігілістична пристрасть, пристрасть, притаманна способу зникнення. Ми перебуваємо під чарами всіх форм зникнення, зникнення нас самих. Ми меланхолійні і зачаровані — така наша загальна ситуація в епоху мимовільної прозорості.

Я нігіліст.

Я констатую, я приймаю, я примиряюсь з велетенським процесом руйнування видимого (і спокуси зовнішніх виявів) на користь смислу (репрезентації, історії, критики тощо), який є головним фактом XIX століття. Справжня революція XIX століття, революція нового часу, полягає в докорінному руйнуванні видимого, у звільненні світу від чарів та його зануренні в насильство інтерпретації та історії.

Я констатую, я приймаю, я примиряюсь, я аналізую другу революцію, революцію XX століття, революцію постмодерності, яка є велетенським процесом руйнування смислу, рівним попередньому руйнуванню видимого. Те, що вражає своїм смислом, гине від смислу.

Діалектична сцена, сцена критична спорожніли. Сцени більше немає. І немає терапії смислу чи терапії смислом: терапія сама є частиною загального процесу поширення індиферентності.

Сцена аналізу сама стала невизначеною, алеаторною: теорії стали хиткими (насправді нігілізм неможливий, адже він ще залишається теорією, хай позбавленою надії, але визначеною, уявним кінця, Weltanschauung катастрофи)[1].

Сам аналіз є, можливо, вирішальним елементом велетенського процесу зледеніння смислу. Той приріст смислу, який вони вносять, їх змагання на рівні смислу абсолютно вторинні порівняно з їхньою коаліцією у льодовиковому, четвертинному дійстві з розтину та надання прозорості. Необхідно усвідомлювати, що хоч би яким чином рухався аналіз, він рухається в напрямку до зледеніння смислу, він сприяє прецесії симулякрів та індиферентних форм. Пустеля розростається.

Імплозія смислу в засобах інформації. Імплозія соціального в масах. Безконечне зростання маси в міру прискорення системи. Енергетичний глухий кут. Точка інерції.

Інертна доля насиченого світу. Явища інерції прискорюються (якщо можна так сказати). Форми, що зупинилися, розмножуються, і зростання припиняє свій рух у розростанні. Ось у чому ще один секрет гіперморфозу, того, що йде далі, ніж його власний кінець. Це могло б стати нашим власним способом руйнування кінцевих цілей: йти далі, аж надто далеко в тому самому напрямку — руйнування смислу через симуляцію, гіперсимуляцію, гіперморфоз. Заперечувати власний кінець через гіперфінальність (ракоподібне, статуї з острова Пасхи) — чи це не ще один непристойний секрет раку? Реванш розростання над зростанням, реванш швидкості в інерції.

Щодо мас, то вони також потрапили в цей гігантський процес інерції, зумовленої прискоренням. Вони становлять цей процес розростання та пожирання, який зводить на ніщо будь-яке зростання і будь-який приріст смислу. Вони становлять це коло, в якому страхітлива фінальність спричинила до короткого замикання.

Саме ця точка інерції і є тим, що сьогодні зачаровує, будить пристрасть, і тим, що відбувається навколо цієї точки інерції (тож кінець прихованому шарму діалектики). Якщо бути нігілістом — це віддавати пріоритет цій точці інерції та аналізові цієї ірреверсивності систем, коли вони доходять до точки неповернення, тоді я нігіліст.

Якщо бути нігілістом — це бути в полоні нав’язливої ідеї про спосіб зникнення, а не про спосіб виробництва, тоді я нігіліст. Зникнення, афанізія, імплозія, фурія Verschwindens (зникнень). Вибіркова сфера способу зникнення (реального, смислу, сцени, історії, соціального, особистості) трансполітична. Власне кажучи, це не такий вже й нігілізм: у зникненні, в пустельній, алеаторній та індиферентній формі вже немає навіть фальшивого пафосу, патетики нігілізму — цієї міфічної енергії, яка досі становить силу нігілізму, його радикальний характер, його міфічне заперечення, його драматичну антиципацію. Це вже навіть не звільнення від чарів, що відбувається в тональності, яка сама сповнена чарів, спокуси та ностальгії за звільненням від чарів. Це всього-на-всього зникнення.

Сліди цього радикального характеру способу зникнення знаходимо вже у Адорно та Беньяміна, паралельно з ностальгійним вправлянням у діалектиці. Адже існує ностальгія за діалектикою і, без сумніву, найтонша діалектика з самого початку ностальгійна. Але якщо зануритися глибше, то у Беньяміна й Адорно існує інша тональність, тональність меланхолії, пов’язаної з самою системою, невиліковної й за межами будь-якої діалектики. Саме ця меланхолія систем бере сьогодні гору над тими іронічно прозорими формами, які оточують нас. Саме вона стає нашою фундаментальною пристрастю.

Це вже не сплін чи солодка меланхолія кінця століття. Це й не нігілізм, націлений певним чином на те, щоб упорядкувати все шляхом руйнування, нігілізм як почуття злостивості. Ні, меланхолія — це головна тональність функціональних систем, сучасних систем симуляції, програмування та інформації. Меланхолія — це якість, притаманна способу зникнення смислу, способу випарування смислу в операційних системах. Тому ми всі меланхоліки.

Меланхолія — це те раптове охолодження, що характерне для насичених систем. У той момент, коли надія врівноважити добро і зло, істинне і хибне і навіть протиставити одна одній деякі цінності того самого порядку, коли більш загальна надія на якесь співвідношення сил та якусь мету розсіялася без сліду. Повсюди, повсякчасно система занадто сильна: вона гегемоністська.

Аби протистояти цій гегемонії системи, можна вдатися до хитрощів бажання та до революційної мікролоґії буденного, підносити на щит молекулярний зсув чи навіть звеличувати кулінарну справу. Та це не зарадить крайній потребі завдати системі поразки на очах у всіх.

Це робить лише тероризм.

Він є тією зброєю реверсії, яка стирає залишок, подібно до того, як одна-єдина посмішка стирає цілу розмову, як один-єдиний спалах заперечення у раба стирає всю могутність і насолоду хазяїна.

Чим більш гегемоністською є система, тим більше вражають уяву найменші її невдачі. Виклик, хай навіть нікчемний, є відображенням ланцюгових збоїв. Лише ця ні з чим не порівнянна реверсивність привертає сьогодні увагу на нігілістичній сцені, покинутій політичним. Вона єдина мобілізує уявне.

Якщо бути нігілістом — це доносити, аж до межі нестерпності гегемоністських систем, цю радикальну зброю глуму та насильства, цей виклик, на який система примушена відповісти власною смертю, тоді я терорист і нігіліст у теорії, так само як інші є терористами і нігілістами зі зброєю в руках. Теоретичне насильство, а не істина, є тим єдиним ресурсом, що залишився у нас.

Однак саме в цьому й криється утопія. Бо було б чудово бути нігілістом, якби ще існувала радикальність, — так само як було б чудово бути терористом, якби смерть, зокрема й смерть терориста, ще мала якийсь сенс.

Однак саме тут речі стають нерозв’язними. Бо цьому активному нігілізмові, наповненому радикальністю, система протиставляє свій нігілізм, нігілізм, що несе нейтралізацію. Система також нігілістична, в тому значенні, що вона має властивість обертати все, в тому числі те, що її заперечує, на індиферентність.

У цій системі смерть сама вражає своєю відсутністю. Вокзал у Болоньї, свято пива у Мюнхені: мертві нейтралізуються завдяки індиферентності, і в цьому тероризм є мимовільним співучасником усієї системи — не політично, а в прискореній формі індиферентності, насадженню якої він сприяє. Смерть не має більше сцени, ні фантазматичної, ні політичної, де вона могла б представляти себе, де вона могла б грати себе, церемоніальну чи насильницьку. І в цьому перемога іншого нігілізму, іншого тероризму — нігілізму і тероризму системи.

Сцени більше немає, немає навіть тієї мінімальної ілюзії, завдяки якій події можуть набувати ознак реальності, — немає більше ані сцени, ані духовної чи політичної солідарності: що для нас Чилі, республіка Біафра, втікачі на човнах, Болонья чи Польща? Усе це з’являється на екрані телевізора, аби перетворитися на ніщо. Ми живемо в епоху подій, що не мають наслідків (і теорій, що не ведуть до висновків).

Смисл уже не має на що сподіватися. І це, без сумніву, саме так: смисл підвладний смерті. Але те, що він підкорив своєму ефемерному пануванню, те, що він задумав ліквідувати, аби встановити панування Просвітництва, видимість,— вона безсмертна, невразлива навіть до нігілізму смислу чи нігілізму відсутності смислу.
Саме тут і починається спокуса.

[1] Є культури, в яких існує лише уявне їх витоку і немає жодного уявного кінця. Є культури, одержимі ними двома… Можливі два інші приклади… Мати лише уявне кінця (наша, нігілістична культура). Не мати жодного уявного, ні уявного витоку, ні уявного кінця (культура, що наближається, алеаторна).

1981

Наводиться за кн.: Жан Бодріяр. Симулякри і симуляція. — Київ, Основи, 2004.