Імперіялізм і розлам соціялізму

Владімір Лєнін

Чи є зв’язок між імперіялізмом і тією потворно-гидкою перемогою, що її дістався опортунізм (у формі соціяль-шовінізму) над робітничим рухом в Европі?

Це основне питання сучасного соціялізму. І після того, як ми цілком установили в нашій партійній літературі, по-1-ше, імперіялістський характер нашої доби і даної вині; по-2-ге, нерозривний історичний зв’язок соціяль-шовінізму з опортунізмом, а так само їх ідейно-політичний однаковий зміст, можна й повинно почати розглядати це основне питання.

Почати доводиться з якнайточнішого і найповнішого визначення імперіялізму. Імперіялізм є особлива історична стадія капіталізму. Особливість ця потрійна: імперіялізм є (1) — монополістичний капіталізм; (2) — паразитичний капіталізм або капіталізм, що загнивав; (3) — капіталізм, що вмирає. Зміна вільної конкуренції на монополію є головна економічна риса, суть імперіялізму. Монополізм виявляється у п’ятьох головних формах: 1) картелі, синдикати й трести; концентрація виробництва дійшла того ступню, що спричинив ці монополістичні спілки капіталістів; 2) монопольне становище великих банків: 3—5 величезних банків верховодять всім економічним життям Америки, Франції, Німеччини; 3) захоплення джерел сировини трестами й фінансовою олігархією (фінансовий капітал є монополістичний промисловий капітал, що злився з банковим капіталом); 4) розподіл світу (економічно) міжнародні картелі вже почали. Таких міжнародніх картелів, що володіють усім світовим ринком і ділять його «полюбовно» — доки війна не переділяли його — набираються вже понад сто! Вивіз капіталу, як надто характеристичне явище у відзнаку від вивозу товарів за монополістичного капіталізму, тісно зв’язаний з економічним і політично-територіяльним розподілом світу. 5) Розподіл світу територіяльний (колонії) закінчено.

Імперіялізм, як вища стадія капіталізму Америки та Европи, а потім і Азії, склався цілком до 1898—1914 р.р. Війни еспано-американська (1898), англо-бурська (1900—1902), російсько-японська (1904—1905) та економічна криза в Европі 1900 р. — ось головні історичні віхи нової доби світової історії. /272/

Що імперіялізм є паразитичний капіталізм або капіталізм, що загнивав, це виявляються, передусім, у тенденції до загнивання, яка відзначав всяку монополію за приватної власности на засоби виробництва. Ріжниця між республікансько-демократичною та монархічно-реакційною імперіялістською буржуазією стираються саме тому, що та і друга гниє живцем (це ані трохи не усуваю неймовірно швидкого розвитку капіталізму в окремих галузях промисловости, по окремих країнах, за окремих періодів). По-2-ге, загнивання капіталізму виявляються в утворенні величезної верстви рантьє, капіталістів, що живуть зі «стрижки купонів». У чотирьох передових імперіялістських країнах, Англії, Північній Америці, Франції й Німеччині, капітал у цінних паперах складаю по 100—150 мільярдів франків; це дає щорічний прибуток не менше 5—8 мільярдів на країну. По-3-те, вивіз капіталу є паразитизм у квадраті. По-4-те, «фінансовий капітал прагне панування, а не свободи». Політична реакція по всій лінії — властивість імперіялізму. Запроданність, величезні підкупи, панама в усіх формах. По-5-те, експлуатація пригноблених націй, нерозривно зв’язана з анексіями, і особливо експлуатація колоній купкою «великих» держав щораз більше перетворюю «цивілізований» світ на паразита на тілі сотень мільйонів нецивілізованих народів. Римський пролетар жив коштом суспільства. Теперішню суспільство живе коштом сучасного пролетаря. Це глибоке зауваження Сісмонді Маркс особливо підкреслював. Імперіялізм трохи змінює справу. Привілейований прошарок пролетаріяту імперіялістських держав живе почасти коштом сотень мільйонів нецивілізованих народів.

Зрозуміло, чому імперіялізм є капіталізм, що вмирає, переходовий до соціялізму: монополія, що виростає із капіталізму, є вже вмирання капіталізму, початок переходу його в соціялізм. Велетеньське усуспільнення праці імперіялізмом (те, що апологети — буржуазні економісти звуть «переплетення») значить те саме.

Виставляючи це визначення імперіялізму, ми стаємо в повну суперечність з К. Кавтським, що відмовляються вбачати в імперіялізмі «фазу капіталізму» і визначає імперіялізм[1] як політику, що їй фінансовий капітал «віддає перевагу», як прагненню «промислових» країн анектувати «аґрарні» країни[2]. Це визначення Кавтського теоретично наскрізь фалшиве. Особливість імперіялізму — панування якраз не промислового, а фінансового капіталу, прагнення анектувати якраз не лише аґрарні, а всякі країни. Кавтський відриває політику імперіялізму від його економіки, /273/ відриває монополізм в політиці від монополізму в економіці, щоби прочистити дорогу для свого вульґарного буржуазного реформізму, як от «роззброєння», «ультра-імперіялізм» та інші дурниці. Суть і мета цього теоретичного фалшу цілком сходить на те, щоб затушкувати найглибші суперечності імперіялізму і виправдати таким чином теорію «єдности» з апологетами імперіялізму, одвертими соціяль-шовіністами й опортуністами.

На цьому розриві Кавтського з марксизмом ми вже досить спинялись і в ч. «Социал-Демократ», і в ч. «Коммунист»[3]. Наші російські кавтськіянці, «окісти», з Аксельродом і Спектатором на чолі, не виключаючи Мартова і в значній мірі Троцького, — взяли за краще обійти мовчанкою питання про кавтськіянство, як напрямок. Боронити те, що писав Кавтський підчас війни, вони побоялись, відбувшись або звичайним вихвалюванням Кавтського (Аксельрод у своїй німецькій брошурі[4]), що її О. К. обіцяв надрукувати російською мовою), або приватними листами Кавтського (Спектатор), де він запевняє, що належить до опозиції і по-єзуїтському намагається звести на нівець свої шовіністські заяви.

Зауважимо, що в своєму «розумінні» імперіялізму, — що є рівнозначне з підфарбуванням його, — Кавтський іде назад не лише порівняно з «Фінансовим капіталом» Гільфердінґа (хоч хай там як сам Гільфердінґ нині боронить Кавтського і «єдність» з соціяль-шовіністами!), але й порівняно з соціяль-лібералом Дж. А. Гобсоном. Цей англійський економіст, що не має й тіні претенсій, щоб зватися марксистом, далеко глибше визначає імперіялізм і викриває його суперечності в свойому творі 1902 року[5]. Ось що писав цей письменник (у нього можна знайти мало не всі пацифістські й «примиренські» тривіяльності Кавтського) з приводу особливо важливого питання про паразитизм імперіялізму:

Подвійного роду обставини послаблювали, на думку Гобсона, силу старих імперій: 1) «економічний паразитизм» і 2) формування війська з підлеглих народів. «Перша обставина є звичай економічного паразитизму, що йдучи за ним, владна держава використовує свої провінції, колонії і підлеглі країни, щоб збагатити свою керівничу клясу і підкупити свої нижчі кляси, щоб вони були спокійні». Щодо другої обставини Гобсон пише:

«Одним з найдивніших симптомів сліпоти імперіялізму» (в устах соціяль-ліберала Гобсона ці пісеньки про «сліпоту» імперіялістів більш до речі, ніж у «марксиста» Кавтського) «є та безжурність, що з нею Великобрітанія, Франція та інші імперіялістські нації стають на цей шлях. Великобрітанія пішла далі за всіх. Більшу частину тих боїв, що ними ми завоювали /274/ нашу індійську імперію, провадило наше військо, складене з тубільців; в Індії, як останніми часами і в Єгипті, великі постійні армії перебувають під начальством брітанців; мало не всі війни, зв’язані з підкоренням нами Африки, за винятком її південної частини, провели для нас тубільці».

Перспектива розподілу Китаю викликала у Гобсона таку економічну оцінку: «Більша частина Західньої Европи могла б тоді набрати вигляду й характеру, що тепер мають частини цих країн: південь Англії, Рів’єра, місця Італії й Швайцарії, що їх найбільше одвідують туристи і заселюють багатії, а саме: маленькі купки багатих аристократів, що дістають дивіденди й пенсії з далекого Сходу, з трохи значнішою групою професійних службовців і з більшим числом хатніх слуг і робітників у перевозовій промисловості, що остаточно оброблює фабрикати. А головні галузі промисловости зникли б, і масові продукти харчування, масові напівфабрикати притікали б, як данина, з Азії і з Африки». «Ось які можливості відкривав перед нами ширший союз західніх держав, европейська федерація великих держав: вона не лише не посувала б уперед справи всесвітньої цивілізації, а могла б визначати величезну небезпеку західнього паразитизму: відокремити групу передових промислових націй, що їхні вищі кляси дістають величезну данину з Азії і 3 Африки, і за допомогою ці$ї данини утримують величезні приручені маси службовців і слуг, занятих уже не виробництвом масових землеробських і промислових продуктів, а особистим услуговуванням або другорядною промисловою роботою під контролем нової фінансової аристократії. Хай ті, хто ладен відмахнутись од такої «теорії» (треба було сказати: перспективи) «як не вартої розгляду, вдумаються в економічні й соціяльні умови тих округ сучасної південної Англії, що їх уже доведено до такого становища. Хай вони подумають, яке величезне поширення такої системи стало б можливе, якби Китай був підпорядкований економічному контролеві отаких груп фінансистів, «умістителів капіталу» (рантьє), їхніх політичних та торговельно-промислових службовців, що витягають зиски з найбільшого будь-коли відомого в світі потенціяльного резервуару, щоб споживати ці зиски в Европі. Видима річ, ситуація дуже складна, гру світових сил надто тяжко взяти під облік, щоб зробити дуже ймовірним це або інше перше-ліпше пояснення майбутнього в одному тільки напрямку. Але ті впливи, що керують імперіялізмом Західньої Европи в теперішній час, ідуть у цьому напрямку і, якщо вони не натраплять на протидіяння, якщо їх не буде відхилено в другий бік, вони діятимуть в напрямку саме такого завершення процесу».

Соціяль-ліберал Гобсон не бачить того, що це «протидіяння» може чинити лише революційний пролетаріят і лише у /275/ вигляді соціяльної революції. На те він і соціяль-ліберал! Але він чудесно підійшов ще 1902~го року до питання і про значіння «Сполучених Штатів Европи» (до відома кавтськіянцеві Троцькому!) і всього того, що затушковують лицемірні кавтськіянці різних країн, а саме: що опортуністи (соціяль-шовіністи) працюють разом з імперіялістською буржуазію якраз у напрямку утворення імперіялістської Европи на плечах Азії й Африки, що опортуністи об’єктивно являють собою частину дрібної буржуазії і деяких шарів робітничої кляси, підкуплену коштом імперіялістського надзиску, перетворену на сторожових псів капіталізму, на тих, що розбещують робітничий рух.

Цей економічний, найглибший зв’язок саме імперіялістської буржуазії з опортунізмом, що переміг нині (чи надовго?) робітничий рух, ми зазначали не раз, не тільки в статтях, але й у резолюціях нашої партії. Звідси ми робили, між іншим, висновок про неминучість розламу з соціяль-шовінізмом. Наші кавтськіянці вважали за краще обходити питання! Мартов, напр., ще в своїх рефератах пускав софізм, що в «Известиях заграничного секретариата О.К.» (№ 4 від 10 квітня 1916 р.) висловлений так:

«… Справа революційної соціяль-демократії була б дуже кепська, навіть безнадійна, якби найкваліфікованіші групи робітників, що розумовим розвитком найбільш наблизились до «інтелігенції», фатально йшли від неї до опортунізму»[6]…

За допомогою дурненького слівця «фатально» і деякої «підтасовочки» обійдено той факт, що певні прошарки робітництва одійшли до опортунізму та до імаеріялістської буржуазії! А софістам О.К. тільки й треба обійти цей факт! Вони викручуються тим «казенним оптимізмом», що ним нині похваляються і кавтськіянець Гільфердінґ і багато інших: мовляв, об’єктивні умови ручаться за єдність пролетаріяту і за перемогу революційної течії! мовляв, ми «оптимісти» щодо пролетаріяту!

А справді вони, всі ці кавтськіянці, Гільфердінґ, окісти, Мартов і Ко. — «оптимісти… щодо опортунізму. В цьому суть!

Пролетаріят є дитина капіталізму — світового, а не лише европейського і не лише імперіялістського. В світовому маштабі, 50 років раніш чи 50 років пізніш — з погляду цього маштабу питання окреме — «пролетаріят», звичайно, «буде» єдиний і в ньому «неминуче» переможе революційна соціяль-демократія. Не в цьому річ, п. п. кавтськіянці, а в тому, що ви нині, в імперіялістських країнах Европи плазуєте перед опортуністами; які є чужі пролетаріятові, як клясі, вони слуги, аґенти, провідники впливу буржуазії, і, не визволившись від них, робітничий рух лишиться буржуазним робітничим рухом. Ваша проповідь «єдности» з опортуністами, з Леґінами та Давідами, Плехановими або Чхенкелі та Потресовими тощо, є> об’єктивно, /276/ оборона поневолення робітництва імперіялістською буржуазією за допомогою її кращих аґентів у робітничому русі. Перемога революційної соціяль-демократії в світовому маштабі абсолютно неминуча, але вона йде і піде, відбуваються й відбудеться лише проти вас, буде перемогою над вами.

Ті дві тенденції, навіть дві партії в сучасному робітничому русі, що так виразно розійшлися в усьому світі 1914—1916 р.р., простежили були ще Енґельс і Маркс є Англії протягом низки десятиріч приблизно з 1858 по 1892 рік.

Ні Маркс, ні Енґельс не дожили до імперіялістської доби всесвітнього капіталізму, що починаються не раніш як 1898—1900 роками. Але особливістю Англії було вже з половини XIX віку те, що, принаймні, дві найбільші відзначні риси імперіялізму там були наявні: (1) неосяжні колонії і (2) монопольний зиск (через монопольне становище на всесвітньому ринку). З обох поглядів Англія була тоді винятком серед капіталістичних країн, і Енгельс з Марксом, аналізуючи цей виняток, цілком ясно й певно зазначили зв’язок його з перемогою (тимчасовою) опортунізму в англійському робітничому русі.

В листі до Маркса з 7 жовтня 1858 року Енґельс писав: «Англійський пролетаріят фактично щораз більше збуржуазюютьса, так що ця найбуржуазніша з усіх націй хоче, очевидно, довести справу кінець-кінцем до того, щоб мати буржуазну аристократію і буржуазний пролетаріят поруч з буржуазією. Певна річ, з боку такої нації, що визискує ввесь світ, це до певної міри правомірно». В листі до Зорґе з 21 вересня 1872 р. Енґельс повідомляє, що Хейлз (Hales) зчинив у федеральній раді Інтернаціоналу великий скандал і провів вотум догани Марксові за його слова, що «англійські робітничі проводирі продалися». Маркс пише до Зорґе з 4 квітня 1874 р.: «Щодо міських робітників тут (в Англії), то доводиться пошкодувати, що вся банда проводирів не попала до парляменту. Це був би найпевніший спосіб позбавитися цієї наволочі». Енґельс говорить у листі до Маркса з 11 серпня 1881 р. про «гірші англійські тред-юньйони, що дозволяють керувати собою людям, яких купила буржуазія або принаймні оплачує їх». У листі до Кавтського з 12 вересня 1882 р. Енґельс писав: «Ви питаєте мене, що думають англійські робітники про колоніяльну політику? Те саме, що вони думають про політику взагалі. Тут нема робітничої партії, є тільки консервативні й ліберальні радикали, а робітники спокійнісінько користуються разом з ними з колоніяльної монополії Англії та її монополії на всесвітньому ринкові».

7-го грудня 1889 р. Енґельс пише до Зорґе: «…Найогидніше тут (в Англії) — буржуазна «шанобливість» (respectability), що перейшла робітникам у плоть і кров… навіть Том Мен, /277/ що його я вважаю за найкращого з усіх, говорить з охотою про те, що він снідатиме з лордом-мером. Коли порівнюєш з цим французів, — бачиш, що значить революція». У листі від 19 квітня 1890 р.: «рух (робітничої кляси в Англії) йде вперед під поверхнею, захоплює дедалі ширші шари і до того переважно серед непорушної до цього часу найнижчої (курсив Енґельса) маси, і недалеко вже день, коли ця маса знайде сама себе, коли їй ясно стане, що саме вона сама є ця колосальна рухлива маса». 4 березня 1891 р.: «невдача спілки докерів, що розпалася, «старі», консервативні тре-юньйони, багаті і саме через те полохливі, лишаються самі на полі бою» … 14 вересня 1891 р.[7]: на нью-кастльському конґресі тред-юньйонів переможено старих юньйоністів, ворогів 8-годинного робочого дня, «і буржуазні газети визнають поразку буржуазної робітничої партій (курсив скрізь Енґельсів)…

Що ці думки Енґельсові, повторювані протягом десятиліть, висловлював він і прилюдно, в пресі, доводить передмова його до другого видання «Становище робітничої кляси в Англії», 1892-го року. Тут говориться про «аристократію в робітничій клясі», про «привілейовану меншість робітництва» у протилежність «широкій масі робітництва». «Маленька, привілейована, пильнована меншість» робітничої кляси одна тільки мала «довгочасний пожиток» від привілейованого становища Англії в 1848 — 68 р.р., «широка маса у кращому випадкові користувалася тільки з короткочасного поліпшення»… «Після краху промислової монополії Англії англійська робітнича кляса втратить своє привілейоване становище»… Члени «нових» юньйонів, спілок не-навчених робітників «мають одну незмірну перевагу: їхня психіка є ще незайманий ґрунт, зовсім вільний від спадщини «шанобливих» буржуазних забобонів, що збивають з пантелику голови краще поставлених «старих юньйоністів» … «Так званими робітничими представниками» називають в Англії людей, «що їм прощають їхню належність до робітничої кляси, тому що вони сами ладні втопити цю свою властивість у океані свого лібералізму» …

Ми навмисне навели досить докладні витяги з безпосередніх заяв Маркса й Енґельса, щоб читачі могли в цілому вивчити їх. А їх треба вивчити, в них варто уважно вдуматися. Бо тут суть тієї тактики в робітничому рухові, що її диктують об’єктивні умови імперіялістської доби.

Кавтський і тут уже спробував «замутити воду» і підмінити марксизм солоденьким примиренством з опортуністами. У полеміці з одвертими й наївними соціяль-імперіялістами (як Ленч), що виправдують війну з боку Німеччини, як руйнування монополії Англії, Кавтський «виправляє» цей очевидний фалш за допомогою другого так само очевидного фалшу! На місце цинічного /278/ фалшу він ставить солодкуватий фалш! Промислова монополія Англії давно зламана, каже він, давно зруйнована, її нічого й не можна руйнувати.

У чім фалш цього арґументу?

У тім, що, по-1-ше, обминається колоніяльну монополію Англії. А Енґельс, як ми бачили, уже в 1882 році, 34 роки тому, цілком ясно її відзначив! Якщо промислова монополія Англії зруйнована, то колоніяльна не тільки лишилася, але надзвичайно загострена, бо всю землю вже поділено! За допомогою своєї солоденької брехні Кавтський протягав буржуазно-пацифістську та опортуністично-міщанську ідейку, що, мовляв, «воювати нема заради чого». Навпаки, капіталістам тепер не тільки є заради чого воювати, але й не можна не воювати, коли хотіти зберегти капіталізм, бо без насильницького переділу колоній нові імперіялістські країни не можуть одержати тих привілеїв, що з них користуються старіші (і слабіші) імперіялістські держави.

По-2-ге. Чому монополія Англії пояснює перемогу опортунізму (на час) у Англії? Тому, що монополія дає над-зиск, себто лишок зиску зверх нормального, звичайного в усім світі капіталістичного зиску. З цього надзиску капіталісти можуть викинути частинку (і навіть не малу!), щоб підкупити своїх робітників, утворити щось на взір спілки (згадайте славнозвісні «альянси» англійських тред-юньйонів із своїми хазяями, що їх описали Вебби) — спілки робітників даної нації з своїми капіталістами проти решти країн. Промислова монополія Англії зруйнована ще в кінці XIX віку. Це безперечно. Але як сталося це руйнування? Чи так, що всяка монополія зникла?

Коли б це було так, то примиренська (з опортунізмом) «теорія» Кавтського мала б певне виправдання. Але в тім то й суть, що це не так. Імперіялізм є монополістичний капіталізм. Кожен картель, трест, синдикат, кожен велетенський банк є монополія. Над-зиск не зник, а лишився. Експлуатація від однієї, привілейованої, фінансово-багатої, країни усіх інших лишилася і збільшилася. Жменька багатих країн — їх усього чотири, коли говорити про самостійне і справді колосально-велике, «сучасне» багатство: Англія, Франція, Сполучені Штати та Німеччина — ця жменька розвинула монополії у неосяжних розмірах, дістає надзиск кількістю в сотнях мільйонів, коли не мільярдів, «їде на спині» сотень і сотень мільйонів людности інших країн, бореться поміж собою за дільбу особливо розкішної, особливо ласої, особливо спокійної здобичі.

У цім якраз економічна й політична суть імперіялізму, що найглибші суперечності його Кавтський притушковуд, а не викривав.

Буржуазія «великої» імперіялістської держави економічно може підкупати верхні прошарки «свого» робітництва, кидаючи /279/ на це одну-другу сотнягу мільйонів франків на рік, бо її над-зиск виносить, мабуть, коло мільярда. І питання про те, як ділиться цю маленьку датку між робітниками-міністрами, «робітниками-депутатами» (згадайте чудову аналізу цього поняття в Енґельса), робітниками учасниками воєнно-промислових комітетів, робітниками-урядовцями, робітниками, організованими у вузько-цехові спілки, службовцями і т. д. і т. д., це вже питання другорядне.

В 1848—68 р.р. і почасти пізніше монополією користувалася тільки Англія; тому в ній міг на десятиліття перемогти опортунізм; інших країн ні з багатющими колоніями, ні з промисловою монополією не було.

Остання третина XIX віку була переходом до нової імперіялістської доби. З монополії користається фінансовий капітал не однієї, а кількох, дуже небагатьох, великих держав. (У Японії та Росії монополія військової сили, неосяжної території та особливої зручности грабувати чужородців, Китай та ін. почасти доповнює, почасти заміняє монополію сучасного, новітнього фінансового капіталу). З цієї ріжниці виходить те, що монополія Англії могла бути незаперечена десятиліття. За монополію сучасного фінансового капіталу люто змагаються; почалася доба імперіялістських воєн. Тоді робітничу клясу однієї країни можна було підкупити, розбещити на десятиліття. Тепер це неймовірно, либонь навіть неможливо, та зате менші (ніж в Англії 1848—68 р.р.) прошарки «робітничої аристократії» підкупити може і підкупає кожна імперіялістська «велика» держава. Тоді «буржуазна робітнича партія», за надзвичайно глибоким виразом Енґельса, могла утворитися тільки в одній країні, бо тільки одна мала монополію, та зате надовго. Тепер «буржуазна робітнича партія» неминуча і типова для всіх імперіялістських країн, але, з огляду на їхню шалену боротьбу за дільбу здобичі, неймовірно, щоб така партія могла надовго перемогти в низці країн. Бо трести, фінансова олігархія, дорожнеча та інш., дозволяючи підкупати жменьки верхів, усе дужче тиснуть, пригнічують, нищать, катують масу пролетаріяту та напівпролетаріяту.

З одного боку, тенденція буржуазії та опортуністів обернути жменьку найбагатших, привілейованих націй на «вічних» паразитів на тілі решти людства, «спочити на лаврах» визиску негрів, індійців та ін., держачи їх упокореними за допомогою новітнього мілітаризму, озброєного чудовою технікою до винищування. З другого боку, тенденція мас, гноблених дужче від попереднього, що терплять усі муки імперіялістських воєн, скинути з себе це ярмо, повалити буржуазію. У боротьбі між цими двома тенденціями неминуче розгортатиметься тепер історія робітничого руху. Бо перша тенденція не випадкова, а економічно «обґрунтована». Буржуазія вже народила, вигодувала, /280/ забезпечила собі «буржуазні робітничі партії» соціяль-шовіністів по всіх країнах. Відміни між оформленою партією, напр., Біссолаті в Італії, партією цілком соціяль-імперіялістською, та, скажімо, напівоформленою майже-партією Потресових, Ґвоздьових, Булкіних, Чхеїдзе, Скобелевих та Ко., — ці відміни неістотні. Важливо те, що економічний одлам верстви робітничої аристократії до буржуазії наспів і завершився, а політичну форму собі, ту чи іншу, цей економічний факт, цей пересув у відносинах між клясами знайде без особливого «труда».

На згаданій економічній основі політичні установи новітнього капіталізму — преса, парлямент, спілки, з’їзди та ін. — утворили відповідні до економічних привілеїв та даток для шанобливих, смирненьких, реформістських та патріотичних службовців та робітників політичні привілеї та датки. Прибуткові та спокійні теплі місця у міністерстві або в воєнно-промисловому комітеті, у парляменті та в різних комісіях, у редакціях «поважних» леґальних газет або в правліннях не менш поважних та «буржуазно -слух’яних» робітничих спілок — от чим приваблює і нагороджує імперіялістська буржуазія представників та прихильників «буржуазних робітничих партій».

Механіка політичної демократії діє в тім самім напрямку. Без виборів у наш вік не можна; без мас не обійтися, а маси за доби книгодруку та парляментаризму не можна вести за собою без широко розгалуженої, систематично переведеної, міцно устаткованої системи лестощів, брехні, шахрайства, жонґлювання модними та популярними слівцями, без обіцянки праворуч і ліворуч яких завгодно реформ та яких завгодно благ робітникам, — аби вони відмовилися від революційної боротьби за повалення буржуазії. Я б назвав цю систему ллойд-джорджизмом, іменем одного з найпоступовіших та найспритніших представників цієї системи в клясичній країні «буржуазної робітничої партії», англійського міністра Ллойд-Джорджа. Першокласний буржуазний ділок і політичний пройдисвіт, популярний промовець, що вміє говорити які-завгодно, навіть ррреволюційні промови перед робітничою авдиторією, здібний проводити величенькі датки слух’яним робітникам у вигляді соціяльних реформ (страхування та ін.), Ллойд-Джордж служить буржуазії чудово[8], і служить їй саме серед робітників, переводить її вплив саме в пролетаріяті, там, де найпотрібніше і найтрудніше морально підкорити собі маси.

А чи велика ріжниця між Ллойд-Джорджем та Шайдеманами, Леґінами, Гендерсоеами та Гайндманами, Плехановими, /281/ Реноделями та Ко? З останніх, заперечать нам, деякі повернуться до революційного соціялізму Маркса. Це можливо, але це — нікчемна ріжниця у мірі, коли брати питаная в політичному, себто масовому маштабі. Окремі особи з нинішніх соціяль-шовіністських вождів можуть повернутися до пролетаріяту. Але течія соціяль-шовіністська або (що є те саме) опортуністична не може ані зникнути, ані «повернутися» до революційного пролетаріяту. Де популярний з серед робітників марксизм, там ця політична течія, ця «буржуазна робітнича партія», присягатиметься і божитиметься іменем Маркса. Заборонити їм цього не можна, як неможна торговельній фірмі заборонити вживати будь-якої наліпки, будь-якої вивіски, будь-якої реклями. В історії завжди бувало, що імена популярних серед пригнічених кляс революційних вождів після їхньої смерти вороги їхні намагалися привласнити собі, щоб дурити пригноблені кляси.

Факт той, що «буржуазні робітничі партії», як політичне явище, утворилися вже по всіх капіталістичних передових країнах, що без рішучої, нещадної, боротьби по всій лінії проти цих партій — або, все одно, груп, течій та ін.— не може бути й мови ні про боротьбу з імперіялізмом, ні про марксизм, ні про соціялістичний робітничий рух. Фракція Чхеїдзе, «Наше Дело», «Голос Труда»[9] у Росії та «окісти» закордоном — не більш як відміна однієї з таких партій. Ми не маємо ні тіні підстав гадати, що ці партії можуть зникнути до соціяльної революції. Навпаки, що ближче буде ця революція, що могутніше розпалиться вона, що крутіші й дужчі будуть переходи та стрибки в процесі її, то більшу ролю відіграватиме в робітничому рухові боротьба революційного — масового потоку проти опортуністичного — міщанського. Кавтськіянство не становить ніякої самостійної течії, не маючи коріння ані в масах, ані в привілейованому шарі, що перейшов до буржуазії. Але небезпека кавтськіянства в тім, що воно, користуючись з ідеології минулого, силкуються примирити пролетаріят з «буржуазною робітничою партією», відстояти єдність його з нею, тим піднести авторитет її. За одвертими соціяль-шовіністами маси вже не йдуть: Ллойд-Джорджа обсвистали в Англії на робітничих зборах, Гайндман пішов з партії, Реноделів та Шайдеманів, Потресових та Ґвоздьових боронить поліція. Прихована оборона соціяль-шовіністів від кавтськіянців найнебезпечніша.

Один з найпоширеніших софізмів кавтськіянства — покликання на «маси». Ми, мовляв, не хочемо відірватися від мас та масових організацій! Але вдумайтеся в поставу цього питання від Енґельса. «Масові організації» англійських тред – юньйонів були в XIX віці на боці буржуазної робітничої партії. Маркс і Енґельс не мирилися з нею на цій підставі, а викривали її. Вони не забували (1), що організації тред-юньйонів безпосередньо /282/ обіймають меншість пролетаріяту. І в Англії тоді і в Німеччині тепер не більш 1/5 пролетаріяту є в організаціях. Серйозно думати про те, що за капіталізму можна включити в організації більшість пролетарів, не доводиться. По-2-ге — і це головне — питання не стільки в числі членів організації, скільки в реальному, об’єктивному, значінні її політики: чи маси репрезентуй ця політика, чи масам служить, себто визволенню мас від капіталізму, чи репрезентує інтереси меншости, її замирення з капіталізмом? Саме останнє було вірне для Англії в XIX віці, — вірне тепер для Німеччини та ін.

Від «буржуазної робітничої партії» старих тред-юньйонів, від привілейованої меншости Енґельс відрізняє «нижчу масу», справжню більшість, апелює до неї, не зараженої «буржуазною шанобливістю». От у чім суть марксистської тактики!

Ми не можемо — і ніхто не може — урахувати, яка саме частина пролетаріяту йде і піде за соціяль-шовіністами та опортуністами. Це покаже тільки боротьба, це вирішить остаточно тільки соціялістична революція. Але ми знаємо з певністю, що «оборонці батьківщини» в імперіялістській війні репрезентують лише меншість. І наш обов’язок через те, коли ми хочемо лишитися соціялістами, іти нижче й глибше, до справжніх мас: у цім все значіння боротьби з опортунізмом і весь зміст цієї боротьби. Викриваючи, що опортуністи та соціяль – шовіністи на ділі зраджують і продають інтереси маси, що вони обстоюють тимчасові привілеї меншости робітництва, що вони запроваджують буржуазні ідеї та вплив, що вони на ділі спільники та аґенти буржуазії, — ми тим самим вчимо маси розпізнавати їхні справжні політичні інтереси, боротися за соціялізм та за революцію через усі, довгочасні та болісні, перипетії імперіялістських воєн та імперіялістських замирень.

Роз’ясняти масам неминучість і конечність розламу з опортунізмом, виховувати їх до революції нещадною боротьбою з ним, зважати на досвід війни, щоб викривати усі паскудства національ-ліберальної робітничої політики, а не для того, щоб приховувати їх, — ось єдина марксистська лінія в робітничому рухові світу.

У наступній статті ми спробуємо підсумувати головні відмінні особливості цієї лінії у противагу до кавтськіянства.

Написано восени 1916 р.

Надруковано в грудні 1916 р. у «Сборнике Социал-Демократа» № 2.

Підпис: Н. Ленін. /283/

Примітки

[1] Мова йде про статтю Кавтського «Der Imperialismus» («Імперіялізм»), видруковану в «Die Neue Zeit» № 21 від 11 вересня 1914 р. на стор. 908—922. — Прим. ред.

[2] «Імперіялізм є продукт високо розвиненого промислового капіталізму. Він полягає в прагненні всякої промислової капіталістичної нації підкоряти й прилучати до себе щораз більше аґрарних країн, незалежно від того, якою нацією їх заселено» (Кавтський в «Neue Zeit» 11/IX. 1914). — Прим. Леніна.

[3] «Коммунист» видавала в кінці 1915 р. Редакція Ц.О. «Социал-Демократ» разом з Ю. П’ятаковим та Є.В. Бош (П. та Н. Київськими). Вийшов усього один (подвійний) нумер. Дальший вихід «Коммуниста» виявився неможливим через розходження між редакцією Ц.О. та групою Бухаріна—П’ятакова. В № 1—2 «Коммуниста» вміщена була, поруч з статтями Леніна і Г. Зінов’єва, стаття К. Радека «Чверть віку розвитку імперіялізму», що в ній проведено погляд тієї частини ціммервальдівської лівої, до якої належали й «Київські» та що з нею дискутував Ленін в низці статей. «Коммунист» становив бльок з групою Бухаріна—П’ятакова. Бльок цей виявився недовговічний. Замість «Коммуниста» редакція Ц.О. в жовтні 1916 р. випустила «Сборник Социал-Демократа».

В журналі «Коммунист» надруковано статті: Н. Леніна, Г. Зінов’єва, Н. Бухаріна, К. Радека, А. Паннекука, П. Київського та ін., і низку матеріялів з Росії. — Прим. ред.

[4] Ленін має на оці брошуру P.P. Axelrod «Die Krise und die Aufgaben der internationalen Sozialdemokratie» (П. Аксельрод. «Криза в міжнародній с.-д. і її завдання»), що вийшла в Цюріху в серпні 1915 року. — Прим. ред.

[5] J.A. Hobson «Imperialism», London, 1902. — Прим. Леніна.

[6] Мова йде про «Листи з Росії» без підпису в відділ «З партії» в № 1 «Известий О.К. Р.С-Д.Р.П.» від 10 лютого 1916 р. — Прим. ред.

[7] Ленін цитує такі листи Маркса й Енґельса: 1) лист Енґельса — до Маркса 7 жовтня 1858 р., вміщений у «Der Briefswechsel zwischen Friedrich Engels und Karl Marx» («Листування між Фрідріхом Енґельсом і Карлом Марксом»), том II, стор. 289—291, під № 461; 2) лист Енґельса — до Зорґе 21 вересня 1872 р., вміщений у «Письмах Беккера, И. Дицгена, Ф. Энгельса, К. Маркса и др. к Ф.А. Зорге», 2-е вид. Дауге, М. 1913 р., стор. 69—71, під № 34; 3) лист Маркса — до Зорґе 4 квітня 1874 р., вміщений там же, стор. 150—153, під № 62; 4) лист Енґельса — до Маркса 11 серпня 1881 р., вміщений у «Der Briefswechsel zwischen Friedrich Engels und Karl Marx» («Листування між Фрідріхом Енґельсом і Карлом Марксом»), том IV, стор. 432—433, під № 1325; 5) лист Енґельса — до Кавтського 12 вересня 1882 р., надрукований як додаток до брошури Кавтського «Solzialismus und Kolonialpolitik», Berlin, 1907, стор. 79—80 («Соціялізм і колоніяльна політика», Берлін, 1907); 6) лист Енґельса — до Зорґе 7 грудня 1889 р., вміщений у згаданих вище «Письмах к Зорге», стор. 356—359, під № 166; 7) лист Енґельса — до Зорґе 19 квітня 1890 р., вміщений у «Письмах к Зорге», стор. 370—374, під № 170; 8) лист Енґельса — до Зорґе 4 березня 1891 р., вміщений у «Письмах к Зорге», стор. 400—402, під № 185; 9) лист Енґельса — до Зорґе 14 вересня 1891 р., вміщений у «Письмах к Зорге», стор. 412—413, під № 191;. — Прим. ред.

[8] Нещодавно в одному англійському журналі я зустрів статтю торі, політичного супротивника Ллойд-Джорджа: «Ллойд-Джордж з погляду торі». Війна одкрила очі цьому супротивнику на те, який чудовий прикажчик буржуазії цей Ллойд-Джордж! Торі помирилися з ним! — Прим. Леніна.

[9] «Голос Труда» — меншовицька газета, що виходила в 1916 р. в Самарі, після закриття газети «Наш Голос», з тим самими складом співробітників. Всього вийшло 4 числа. — Прим. ред.

Джерело: Н. Ленін (В. Ульянов). Твори. Том XIX. 1916-1917. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1931. — Стор. 272-283.

р.