Про представницьке урядування

Максиміліан Робесп’єр

Промова, виголошена в Національній асамблеї 10 травня 1793 року

Людина народжена для щастя і свободи, але скрізь вона в рабстві і нещаслива! Мета суспільства — удосконалювати людину й охороняти її права, але воно повсюди утискує її і насаджує глупоту! Настав час нагадати людині про її справжнє призначення; поступ людського розуму підготував цю велику революцію, і саме на вас покладений обов’язок прискорити її.

Щоб виконати таку місію, треба робити якраз протилежне тому, що робилося донині.

Досі мистецтво урядування було тільки мистецтвом грабунку й гноблення більшості на догоду меншості, а законодавство — засобом зведення цих злочинів у систему. Король і аристократи своє діло добре знали; тепер вам слід братися за своє — тобто робити людей щасливими й вільними по закону.

Дати урядові силу достатню для того, щоб громадини завжди шанували права інших громадян, і зробити так, щоб сам уряд ніколи не міг зазіхнути на них, — ось, на мою думку, подвійне завдання, з яким мусить упоратись законодавець. Перше, я гадаю, зовсім неважке. Ну а друге б уважали нездійсненним, якби тільки зважали на події минулі й сучасні, а не дошукувались їхніх причин.

Зазирніть в історію — і скрізь побачите, що урядовці утискують громадян, а уряд узурпує суверенність[1]. Тирани знай говорять про бунт; народ, коли зважиться, нарікає на тиранію,— тоді коли надмір утисків будить у ньому опір і прагнення здобути незалежність. Дай, боже, щоб так і завжди було! Бо народ царює однісінький день, а тирани цілі віки.

Від революції 14 липня 1789 року, а надто після революції 10 серпня 1792 року я чую чимало розмов про анархію, але стверджую: хворобою політичного організму є не анархія, а деспотизм і аристократія. Хай би там що казали, а я вважаю, що саме з цієї, так знеславленої доби в нас завелися закони й урядування, незважаючи на заворушення, які є, власне, передсмертними корчами монархії і спричинені боротьбою неправедного уряду проти рівності.

Анархія панувала у Франції від Хлодвіга аж до останнього з Капетів. Та й що таке анархія, як не тиранія, що зігнала з трону природу й закон і посадила туди людину?

Хвороби суспільства походять не від народу, а тільки від уряду. Чому ж воно так? Інтерес народу — це громадське благо, інтерес урядовця — чисто приватний. Щоб бути добрим, народові треба дбати тільки про себе; урядовець, щоб бути добрим, мусить жертвувати собою в ім’я народу.

Якби я зволив відповісти на дикі й безглузді упередження, то сказав би, що саме влада й розкоші породжують пиху й всі нечестя, а на сторожі чесноти стоять праця, нужда і злидні; що голоси слабких благають справедливості й захисту доброчинних законів, а народ шанує тільки чесність; що пристрасті тих, хто стоїть при владі, прагнуть переступати справедливі закони або ж створювати тиранічні; й наостанку сказав би, що злидні громадян не мають іншої причини, окрім злочинів уряду. Але я збудую свою систему на умоглядних міркуваннях. /156/

Урядування виникло для того, щоб шанували волю загалу, однак самі урядовці керуються волею особистою, а всяка воля прагне до зверхності; і якщо вони вживають для цього державну збройну силу, то уряд стане бичем свободи. Звідси й висновок, що першим пунктом будь-якої конституції має бути захист громадської та особистої свободи від самого уряду.

Це саме той пункт, про який забувають законодавці: всі вони прагнуть міцного уряду, і жоден з них не подумав про засоби повернути урядування до його першості. Вони запровадили незліченні перестороги супроти народних повстань, але всією силою влади підохочують до злочинів уряд. Причини я вже називав; законодавцями світу є самолюбство, сила й підступність. Вони обернули на раба все аж до людського розуму, розбестивши його і зробивши спільником людських нещасть. Деспотизм породив розбещеність звичаїв, а розбещеність підтримує деспотизм. У гіршому випадку саме до такого стану речей доводить деспотичний дух — щоб узаконити несправедливість і обожнити тиранів. Тоді розум — уже божевілля, рівність — анархія, свобода — безлад, природа — химера, згадка про права людини — заколот. Тоді для чесноти споруджують бастілії та ешафоти, для розпусти — палаци, для злочину — трони й тріумфальні колісниці. Тоді є королі, священики, дворяни, буржуазія — і потолоч, але нема народу і немає людей.

Подивіться хоч би на тих законодавців, яких поступ громадської освіченості змусив, здавалося, хоч трохи шанувати принципи; подивіться, чи не пробували вони їх принаймні обійти, коли вже не могли жити у відповідності з ними; подивіться, чи спромоглися зробити щось інше, крім змінити форми деспотизму й різновиди аристократії. Вони врочисто проголошували суверенність народу і брали його в кайдани; цілком погоджуючись, що урядовці — це лиш репрезентанти народу, ставились до них як до зверхників і шанували як ідолів. Усі одностайно вважали народ дурним і бунтівливим, а громадських функціонерів неодмінно чеснотливими й мудрими. Не треба шукати прикладів за кордоном, ми можемо знайти разючі приклади в нашій революції і навіть у діяльності тих законодавців, що були перед нами. Подивіться, як ницо кадили вони фіміам королівській владі, як безсоромно проповідували сліпу довіру до продажних громадських функціонерів, як цинічно упосліджували народ, як по-варварському вбивали його! А подивіться, хто виявляє громадянські чесноти. Пригадайте щиру жертовність знедолених і безчесну зажерливість багатіїв; пригадайте безмежну відданість солдатів і ганебні зради генералів; звитяжну сміливість, великодушну терплячість народу та ниций егоїзм і гидку підступність його репрезентантів.

Але не дуже дивуймося цим несправедливостям. Поринувши в таку глибоку розбещеність, як вони можуть поважати людство, плекати рівність, вірити в чесноту? Горе нам! Храм свободи ми будуємо руками, на яких ще іржа від кайданів! Чим буде наша давня освіченість, як не вічним уроком егоїзму й дурної пихи? Чим були наші звичаї і наші так звані закони, як не кодексом глупоти й ницості, що за своїми численними химерними правилами важив і ділив зневагу до людей? Зневажати і бути зневаженим, плазувати, щоб панувати; бути рабами й тиранами навпереміну; ось він навколішках перед паном, а ось топче народ,— така наша доля, в цьому наше честолюбство, ось ми які, люди шляхетного роду або люди освічені; люди чесні або пристосуванці; законники й фінансисти, правники і військові. То чи варто дивуватись, що стільки тупих крамарів та себелюбних буржуа ще й досі ставляться до ремісників з отим ницим презирством, на яке дуже щедрі аристократи щодо самих буржуа та крамарів? О шляхетні гордощі! Чудова освіта! То ось чому світ ніяк не сягне своєї мети! Ось чому лоно батьківщини шматують зрадники! Ось чому жорстокі поплічники європейських деспотів сплюндрували наші лани, спалили міста, повбивали жінок і дітей! Кров трьохсот тисяч французів уже пролилась; мабуть, проллється кров іще трьохсот тисяч, аби тільки простий трудівник не міг сидіти в Сенаті поруч із багатим хліботорговцем, аби в народних асамблеях ремісник не міг голосувати разом із хитромудрим купцем і чванькуватим адвокатом, аби бідний, розумний і чеснотливий не міг помірятися гідністю з багатим, дурним і розбещеним. Нерозумні! Закликаючи панів, аби тільки не було рівності, невже ви думаєте, що тирани приймуть усі обрахунки вашого жалюгідного марнославства й ницої зажерливості? Невже ви вірите, що народ, здобувши свободу, проливши кров за батьківщину, поки ви відлежувались, або й змовлялись у потемках, дозволить, щоб ви катували його тюрмою і голодом? Ні. Якщо людство, справедливість і честь для вас ніщо, то подбайте принаймні про власні статки, бо надмір людських страждань, які ви так нерозумно поглиблюєте, загрожує їм. Та що може зворушити пихатих рабів? Закон істини, що волає до розбещеного серця, нагадує трубний голос, звернений до могил: хоч який він гучний, але мертвих не збудить.

Тож ви, кому дорогі батьківщина й свобода, беріться самі її рятувати; а що нагальною справою її захисту, справою, яка потребує пильної уваги, є швидке створення Конституції великого народу, то споруджуйте її принаймні на одвічнім підмурку істини! А першим поставте оцей неспростовний принцип: народ добрий, але його депутати можуть розбеститися; від нечестя і деспотизму уряду порятунку слід шукати в чеснотах і суверенності народу. З цього неспростовного принципу виснуймо тепер практичні наслідки, що й будуть основою всякої вільної конституції.

Джерело розбещеності урядів — у надмірі їхньої влади та в їхній незалежності від суверена. Виправляйте ж це подвійне зло.

Почніть із ослаблення могутності урядовців.

Аж до сьогодні політики, які, здавалось, і хотіли щось зробити,— не так щоб захистити свободу, як щоб трохи змінити тиранію,— для досягнення такої мети уявляли собі лише два способи: перший — це рівновага влад[2], а другий — інститут трибунів. /157/

Щодо рівноваги влад, то ми могли дурити себе таким маревом у часи, коли мода майже вимагала від нас шани до сусідів, у часи, коли глибина власного занепаду дозволяла нам захоплюватись усім чужоземним, що мало хоч слабку подобизну свободи. Та поміркувавши трохи, легко побачити, що ця рівновага може бути тільки химерою або бичем, що вона означає цілковиту відсутність урядування, а то навіть доконечно згуртовує конкурентні сили супроти народу; бо, зрозуміло, їм куди краще порозумітись між собою, аніж закликати суверена, щоб він дав собі раду сам. Це ми бачимо в Англії, де золото й влада монарха весь час порушують рівновагу в свій бік; де навіть партія опозиції перебуває у згоді з більшістю, з якою вона нібито воює, а якщо зрідка й дбає про реформу національного представництва, то тільки аби віддалити її. Жахливе урядування, де громадянські чесноти — лише скандальна вистава, де мара свободи вбила саму свободу, де закон освячує деспотизм, права народу стали визнаним об’єктом торгу, а розбещеність уже не має ніякого сорому.

Ет! Що для нас махінації, до яких удається влада тиранів? Треба просто викоренити тиранію; не в сварках своїх панів народи мають шукати перепочинку — гарантом прав народу має бути власна його сила.

Саме тому я й не прихильник інституту трибунів; історія не навчила мене шанувати його. Захисту такої великої справи я нізащо не довірю людям слабким чи розбещеним. Під захистом трибунів народ — це раби. Не до вподоби мені, як римський народ тікав на священний пагорб, шукаючи собі захисників від деспотичного сенату й безчесних патриціїв, я хочу, щоб він залишався в Римі і вигнав звідтіль усіх тиранів. Хоч як я ненавиджу самих патриціїв, та ще дужче зневажаю тих амбітних трибунів, отих мерзенних народних представників, що продавали римським можновладцям і слово своє, і мовчанку, які, коли часом і захищали народ, то тільки щоб гендлювати його свободою.

Є тільки один народний трибун, якого я можу визнати: це сам народ; кожній секції Французької Республіки я надаю права трибуна; й таким чином легко організувати республіку, однаково далеку як від вихору абсолютної демократії, так і від підступного спокою представницького деспотизму.

Але, перше ніж ставити греблі, що мають захищати громадську свободу від надуживань влади урядовців, даймо спочатку цій владі справедливі межі.

Перше для цього правило: термін їхньої влади повинен бути короткий, і чим більша влада, тим рішучіше слід цього дотримуватись.

2. Хай ніхто не обіймає одночасно багатьох посад.

3. Хай влада буде поділена: краще збільшити кількість громадських функціонерів, ніж надати декотрим загрозливу владу.

4. Щоб законодавча й виконавча влада були чітко відокремлені.

5. Хай різні галузі виконавчої влади теж діляться, як тільки можна, за характером справ, і доручаються різним людям.

Однією з найбільших вад нинішньої державної організації є надто великий обсяг повноважень кожного міністерського департаменту, так що різні дуже відмінні своєю природою галузі адміністрування зібрані докупи.

Надто міністерство внутрішніх справ, таке, як його затято зберігають ще й досі, є політичним монстром, який, певно, проковтнув би новонароджену Республіку, коли б натхнена революцією сила народного духу не захищала її весь час — від вад і цієї установи, й окремих осіб.

Зрештою, вам ніколи не вдасться перешкодити представникам виконавчої влади ставати надміру могутніми; отож заберіть у них усю владу і будь-який вплив, не пов’язані з їхніми функціями.

Не допускайте, щоб вони брали участь у народних асамблеях і голосували під час чинності їхньої влади. Це саме правило застосуйте до громадських функціонерів узагалі.

Заберіть від них громадську скарбницю, доручіть її урядовцям і наглядачам, яким годі буде займати високі посади.

Залишіть у департаментах під рукою в народу ту частку громадських податків, яку не буде потреби вносити до загальної каси; наскільки можливо, нехай місцеві видатки оплачують на місці.

І стережіться надавати тим, хто урядує, якісь додаткові грошові фонди, байдуже під яким приводом, а надто під приводом формування громадської думки.

Всі ці творці громадського розуму виробляють саму тільки отруту. Щодо цього ми вже маємо гіркий досвід, і перша проба такої дивної системи не вселяє віру до її винахідників. Ніколи не забувайте, що це громадська думка має судити тих, хто урядує, а не вони мають створювати громадську думку й керувати нею.

Але існує доступний і дійовий засіб для того, щоб заради свободи і щастя народу ослабити силу уряду.

Він полягає в дотриманні принципу, проголошеного в запропонованій мною Декларації прав: «Закон не може захищати те, що шкідливе для суспільства; закон не може змушувати до того, що суспільству корисне».

Викиньте геть давнє прагнення урядів до надмірної влади, залишіть окремим особам, залишіть родинам право робити те, що не шкодить нікому; залишіть комунам можливість порядкувати їхніми власними справами, все те, що не зачіпає істотно загального керування Республікою. Одне слово, дайте особистій свободі все те, що не належить природним чином громадській владі, і ви звільнитесь як від амбіцій, так і від сваволі.

А надто шануйте свободу суверена в первинних асамблеях. Наприклад, скасувавши цей жахливий кодекс, який, нібито щоб урегулювати, заплутує і зводить нанівець право голосувати, ви відберете безмірно згубну зброю інтриги й деспотизму в директорій та законодавчих органів; так само, як спростивши цивільний кодекс, зруйнувавши феодалізм, десятини і всю середньовічну споруду канонічного права, ви надзвичайно звузите сферу правничого деспотизму. /158/ Зрештою, хоч би які корисні були всі ці перестороги, ви нічого не зробите, якщо не усунете друге лихо, про яке я качав,- незалежність уряду від народу.

Конституція повинна особливо подбати про те, щоб накласти на громадських функціонерів значну відповідальність, ставлячи їх у залежність не від окремих осіб, а від суверена.

Той, хто не залежить від людей, одразу стає незалежним від своїх обов’язків, безкарність — це мамка і нянька злочину, і коли урядовець не знає страху, народ завжди в рабстві.

Є два види відповідальності: один вид можна назвати відповідальністю моральною, а другий — фізичною.

Перша полягає переважно в гласності — та чи буде досить, як Конституція забезпечить гласність дій і дебатів уряду? Ні. гласність треба довести до най ширших меж, які лишень можливі.

Вся нація має право знати поведінку своїх репрезентантів. Слід, наскільки можливо, зробити так, щоб асамблея народних депутатів дебатувала в присутності цілого народу. Місцем засідань законодавчого органу мас бути велика й велична споруда, відкрита для дванадцяти тисяч глядачів. На очах у такої значної кількості свідків ні корупція, ні інтрига, ні підступність не наважаться звести голову; загальна воля буде єдиним порадником, лунатимуть голоси тільки розуму й громадського інтересу. А от чи надасть гласності, пропорційної величі нації, допуск кількох сотень глядачів, збитих докупи в тісному й непридатному приміщенні, надто коли цілий гурт платних агентів треться навколо законодавчого органу, щоб перехоплювати й спотворювати істину численними брехливими чутками, які ширяться по Республіці? Що ж воно буде, коли самі репрезентанти зневажають оту частку народу, яка їх бачить; коли вони хочуть затвердити думку, що існує нібито дві окремі людські породи — завсідники тих місць, де вони засідають, та ті, що не мають туди доступу; коли вони без упину паплюжать свідків своїх учинків, обмовлюючи їх перед загалом у своїх памфлетах, паплюжать, щоб зробити гласність не тільки непотрібною, але й згубною для свободи?

Люди поверхові ніколи й гадки не матимуть про те, яким був вплив на Революцію приміщення, де засідав законодавчий орган, а негідники й заперечуватимуть це; але освічені піклувальники про громадське благо з обуренням бачили, як, притягти до себе для боротьби з королівським двором увагу публіки, перші законодавчі збори потім доклали всіх зусиль, щоб позбутися цієї публіки, бо ж вони хотіли накладати з двором супроти народу. Спершу ніби сховав шип у палаці архієпископа, де запровадили військові трибунали, потім вони замкнулися в Манежі, де й оточили себе багнетами, щоб віддати наказ про вбивство найкращих громадян на Марсовому полі, врятувати клятого Людовіка й замінувати підмурки свободи! Однак їхні наступники таки подбали про те, щоб вийти звідти. Король і урядовці старого режиму за кілька день збудували чудову залу Опери, але, на сором людському розумові, збігло чотири роки, перше ніж було споруджене нове приміщення для національного представництва! Та що я кажу? Оце саме місце, куди перебралось представництво, — чи сприяє воно більшій гласності, чи краще відповідає воно національній гідності? Ні, всі, хто бачив, помітили, що тим самим духом інтриги і з благословення розбещеного міністра воно ще хитріше сплановане, щоб сховати продажних урядовців від очей народу (sic). Сталося навіть отаке диво: винайшли нарешті секрет, якого шукали так довго, — позбуватись публіки, допускаючи її; зробили так, що можна бути присутнім на засіданнях, але нічого не чути, якщо не потрапиш у тісний куток для «порядних людей» і газетярів; зрештою, так, щоб народ був присутній і відсутній водночас. Нащадки будуть уражені недбальством, з яким велика нація так довго мирилась із ганебними й грубими махінаціями, що водночас плямували її гідність, її свободу, ставали на заваді її порятунку.

На мою думку, Конституція не повинна обмежитись наказом, щоб засідання законодавчого та інших установлених органів були гласними; вона, крім того, не повинна нехтувати засобами забезпечення якнайбільшої гласності; вона повинна заборонити відпоручникам будь-яким чином впливати на склад аудиторії й самовільно зменшувати розмір приміщення для народу. Вона повинна забезпечити, щоб законодавчі збори засідали серед численного люду й дебатували на очах якомога численнішого загалу громадян.

Принцип моральної відповідальності вимагає також, щоб урядовці в певні строки і досить часто давали точні звіти про свою діяльність; а ці звіти через друк щоб ставали гласними й доводилися до відома всіх громадян; тобто нехай розсилають їх в усі департаменти, в усі установи й комуни.

Спираючись на моральну відповідальність, слід розвинути відповідальність матеріальну, яка, в остаточному підсумку, є найпевнішим охоронцем свободи: вона полягає в покаранні урядовців, що надужили своїм становищем.

Народ, репрезентанти якого нікому не зобов’язані звітувати про свою діяльність, не має Конституції; народ, репрезентанти якого звітують тільки іншим недоторканним урядовцям, не має Конституції, бо ж вони можуть безкарно, на власний розсуд або зрадити народ самі, а чи дати зрадити іншим. Якщо в цьому вбачають сенс представницького урядування, то я приєднуюсь до всіх тих анафем, які виголосив проти нього Жан Жак Руссо. Зрештою, це слово, як і багато інших, погребує уточнення; йдеться, радше, не так про визначення французького уряду, як про встановлення його функцій.

У кожній вільній державі громадські злочини урядовців повинні каратись так само суворо й просто, як і приватні злочини громадян; право карати злочини уряду треба повернути суверенові.

Я знаю, що народ не може бути завжди діяльним суддею; це, власне, й не те, до чого я прагну; але ще менше я хочу, щоб народні депутати перетворювались на деспотів і ставали над законом. Те, що я пропоную, /159/ можна зробити за допомогою простих заходів, які я зараз викладу.

1. Я хочу, щоб громадських функціонерів, призначених народом, він міг і відкликати — за формами, які будуть установлені, і без ніяких інших підстав, окрім неписаного права народу відкликати своїх репрезентантів.

2. Природно, що орган, який виробляє закони, наглядає за тими органами, що мають їх запроваджувати; отже, члени виконавчих органів звітуватимуть про свою діяльність перед законодавчим органом. Проте в разі зловживань карати їх він не зможе, бо не слід залишати законодавчому органові такий спосіб вимкнутися з-під виконавчої влади; але він звинувачуватиме їх перед народним трибуналом, єдиною функцією якого буде розбиратись у надужиттях громадських функціонерів. Трибунал не буде переслідувати членів законодавчого органу за ті чи інші думки, висловлені на асамблеях, а тільки за наявні факти корупції чи зради, яким вони могли б запобігти. Звичайні злочини, які вони могли б скоїти, будуть розглядатись звичайними судами.

Завершивши свій термін, члени законодавчого органу і різні виконавці, або міністри, ставатимуть на врочистий суд своїх довірників. Народ тільки оголошуватиме, чи вони зберегли, а чи втратили довіру. Присуд, що означає втрату довіри, унеможливить виконувати будь-які інші громадські функції. Суворішої кари народ не призначатиме, але якщо репрезентанти матимуть якісь окремі формальні злочини, то їх передаватимуть до трибуналу, встановленого для їхнього покарання.

Такі ж заходи будуть застосовуватись до членів народних судів.

Хоч як доконечно стримувати урядовців, не менш важливо й добре їх обирати; на цьому подвійному підмурку має бути заснована свобода. Не забувайте, що за представницького урядування нема конституційних законів, важливіших, ніж ті, які гарантують чесні вибори.

Саме тут я бачу, як укорінюються небезпечні помилки, саме тут помічаю, як нехтують найпершими принципами тверезого глузду й свободи заради примарних умоглядних абстракцій. Наприклад, хочуть, щоб в усіх місцях Республіки громадяни голосували тільки за кандидата, висунутого згори. Таким чином, заслужена й чесна людина, знана тільки в своїй місцевості, ніколи б не могла представляти своїх співвітчизників; а славетні пройдисвіти, які не завжди є кращими громадянами й найбільш освіченими людьми, або ж інтригани, висунуті потужною партією, панівною в Республіці, довічно й виключно будуть отими потрібними для неї представниками французького народу.

Але водночас суверена сковують тиранічними регламентаціями, в асамблеях скрізь гордують народом, нескінченними формальностями виганяють звідти санкюлотів. Та що я кажу? їх женуть голодом, бо навіть не подумають відшкодувати їм час, віднятий громадськими справами від роботи для забезпечення родини.

Проте ось охоронні принципи свободи, які повинна підтримати Конституція. Все інше — чистісіньке шахрайство, інтрига й деспотизм.

Зробіть так, щоб народ міг брати участь у народних асамблеях, бо народ — єдина опора свободи й справедливості; аристократи й інтригани — це їх душителі.

Ну який сенс у тому, що закон лицемірно шанує рівність прав, коли наймогутніший з усіх законів — нужда — змушує найздоровішу і найчисленнішу партію серед народу зрікатися цих прав! Хай батьківщина відшкодовує людям, що живуть з праці рук своїх, час, який вони витрачають, беручи участь у народних асамблеях; нехай так само вона дає відповідну платню всім громадським функціонерам; нехай виборчі правила, форми обговорення будуть якнайпростішими і найкоротшими; хай засідання асамблей відбуваються в найзручніший час для трудового люду.

Хай усе обговорюють уголос; гласність — це опора чесноти, охоронець істини, пострах для злочину, бич для інтриги. Темряву й таємне голосування залишіть для злочинців і рабів: люди вільні хочуть оголосити свої думки привселюдно. Такий метод виховує громадян і республіканські чесноти. Він личить народові, що здобуває собі свободу і захищає її. Якщо ж перестане личити, то Республіки вже нема.

Ще раз повторюю, хай народ буде цілком вільний на своїх асамблеях: Конституція може встановити тільки загальні правила, потрібні для того, щоб покласти край інтригам і підтримати свободу; будь-який інший утиск — це замах на суверенність народу.

А надто — щоб ніякий конституційний орган влади ніколи не ламав установленого народом порядку і не втручався в його волевияв.

Таким чином ви розв’яжете досі не вирішену проблему народної політичної економії: чеснотою народу й владою суверена врівноважите пристрасті урядовців і схильність урядів до тиранії.

Нарешті не забувайте, що й сама Конституція спирається на всі установи, на всі закони, що їх установив народ, і хоч які вони є, всі вони разом із Конституцією повинні вести до однієї мети. Конституція спирається й на доброчесність, на знання і на розуміння священних прав людини.

Декларація прав — це Конституція всіх народів; усі інші закони мінливі за своєю природою й залежать від неї. Нехай вона буде в голові у кожного, нехай вінчає Народний кодекс; хай першою статтею цього кодексу буде формальна гарантія всіх прав людини, а другою — що всякий закон, який утискує ці права, є тиранічним і нечинним; нехай урочисто носять її під час громадських церемоній; нехай буде вона перед очима народу на всіх асамблеях, скрізь, де сидять його репрезентанти; нехай пишуть її на стінах наших будинків, хай вона буде першим батьківським уроком для дітей.

Може, мене спитають, як із такими суворими пересторогами супроти урядовців я можу забезпечити їхню покірність законам і урядові. Відповідаю, що саме цими пересторогами я й забезпечую. Я віддаю законам і урядові всю ту силу, яку я відібрав у пороків тих людей, що урядували й писали закони.

Повага, яку має урядовець, куди більше /160/ залежить від тієї поваги, з якою він сам ставиться до законів, ніж від влади, якою він користується; сила законів не так у тих збройних силах, що їх підтримують, як у відповідності з принципами справедливості та із волею загалу.

Коли в основі закону лежить громадський інтерес, то сам народ служить йому підтримкою, закон писаний народом і належить народові, а сила його — це сила всіх громадян. Загальна воля й державна сила мають одне джерело. Державна сила в політичному організмові — це ніби рука в людському, яка виконує те, що наказує воля, й усуває все, що загрожує серцю чи голові.

Коли державна сила виконує загальну волю, то в державі свобода і мир, а коли суперечить їй — це держава рабства й неспокою.

Державна сила суперечить загальній волі у двох випадках: або коли закон не є загальною волею; або коли урядовець застосовує її, щоб ламати закон. Отаку жахливу анархію встановили тирани всіх часів, назвавши її спокоєм, громадським порядком, законодавством і урядуванням: усі їхні хитрощі в тому, щоб силоміць відокремити й утиснути кожного громадянина, зробити його рабом своїх гидомирних примх, до яких, ніби оздоба, докладається слово закон.

Законодавці, пишіть справедливі закони; урядовці, святобливо виконуйте їх, — хай у цьому буде вся ваша політика, і ви дасте світові досі не знаний образ великого, вільного й чеснотливого народу.

З французької переклав Петро Таращук /161/

Примітки

[1] Тут і далі суверенність — це самовладність народу, а суверен — це народ (прим. перекл.). Перекладено за виданням: Robespierre. Textes choisis. V. II. Paris, 1973.

[2] Мається на увазі законодавчої, виконавчої та судової (прим. перекл.).

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1989. — №7. — Стор. 156-161.

0 Responses to “Про представницьке урядування”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Липень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: