Українська ідеолоґія. Частина 2. Піночетофілія

Роман Тиса

Покійний «верховний вождь нації» не дає спокою українським політикам й інтелєктуалам[1]. Він розпалює їхню уяву, може, навіть сниться їм. Вони марять Піночетом, суворим, але справедливим батьком капіталізму, спасителем від хаосу, економічної кризи, корупції, від чого завгодно — навіть від «комуністичної катастрофи». Саме спасителем видається чилійський політик Вікторові Каспруку, авторові допису «Чилі-1973: як країна уникла комуністичної катастрофи» для «Українського тижня»[2]. Цей текст невеличкий, але знаменний — як багатством метафор («відкриття шлюзів до комунізму»), дивовижною образністю («влади людей, на плечах яких ніколи не було погон») та глибиною історичного знання («у 70-х … почалося відродження економіки країни»), так і винахідливістю щодо захисту військової диктатури («можливо, що його намагання змінити Чилі на краще не завжди відповідали стандартам прийнятих світових демократичних норм, але він також є відповідальним за створення цивілізованої нації»). Хоча образне «вітаю, вождю!», адресоване Піночетові, соромливо заховано за спробу вивчити події 40-річної давнини «з точки зору історичної правди та історичної справедливості», правди та справедливости в історика катма.

Приміром, Каспрука обурює, що «за радянських часів увесь інформаційний потік стосовно подій у Чилі мав однозначне спрямування й потрактування, в результаті чого вимальовувалася вповні однозначна картина. Законно обраний народом президент герой-мученик Альєнде з одного боку та кровожерливий диктатор генерал Піночет з протилежного, чесні та прогресивні устремління чилійського народу та на противагу їм ница зажерливість світового капіталізму». Каспрука обурює чуже «однозначне спрямування» — свого-ж упередженого ставлення він не зауважує. Пише так, ніби сьогодні, за «українських часів», пропаґанда пропонує складну картину подій. Де він це бачив? У кого? Де ці шедеври історичного живопису та майстри пензля? Покажіть їх! Сам Каспрук не з таких, позаяк відтворює — скільки може, звісно — «інформаційний потік однозначного спрямування», як у СРСР, тільки в дзеркальному, так би мовити, відображенні: у нього законно обраного президента-мученика (що дійсно загинув, обстоюючи власні принципи та право на гідне життя для багатьох) перетворено на безвідповідального експериментатора («привів економіку Чилі до неминучого краху») та чемпіона сваволі («довільно трактував закони і права людини»), а кровожерливого диктатора (що встановив режим, що замордував тисячі людей і зламав долі сотням тисяч) — на фахівця-економіста («відродження економіки країни») і просто-таки творця «цивілізованої нації». Така неоднозначна картина виходить «з точки зору історичної правди та історичної справедливості» у реклямного аґента, що під виглядом «відродження економіки країни» та «створення цивілізованої нації» вихваляє геть инший крам — окупація країни власною армією, позахмарне збагачення купки «обраних», зубожіння решти, культурна вбогість і повсюдний страх. Товар, до слова, не його: сам Каспрук лише різнороб розумової праці, «балакаюча голова» істнуючого ладу. Тим-то на думку приходять слова Микити Шаповала, ніби писані про Каспрука та йому подібних: «…інтеліґенція має трудитися над оправданням капіталізму та експлоатації, І вона страшенно занята цією працею, роблячи це „не за страх, а за сумління“. І що найцікавіше при тім — аж розривається від крику, що вона природній добродій для народу, що вона — провідник народу, його „представник“ і при нагоді — природня влада над ним»[3].

Отже, Каспруковий допис нехай не свіжий, але типовий, взірцевий, можна сказати, випадок своєрідної хворобливої закоханости в диктаторському режимові — піночетофілії. Публіцист прагне поширити відомості про предмет свого ревного закохання серед якомога ширшого товариства, відтак завзято затруює суспільство. А те, бувши непримхливим, уважає фальсифікат за цілющий напій.

1.

Починає Каспрук не з Піночета, а з Альєнде (що хронолоґічно правильно). Завдяки йому дізнаємось, що «Альєнде і надалі залишається у Чилі доволі контроверсійною персоною. Одними чилійцями він розглядається мало не як герой, інші засуджують його за провокування військового перевороту». Одразу, в першому-ж абзаці, український прокурор, виходячи з власного уявленням про стан громадської думки в чужій країні, порушує питання провини і тут же його вирішує: провина за жахи військового перевороту та дальшого режиму покладено не на заколотників, а на їхніх жертв. Усе дуже просто: то не військові — під орудою Піночета — сплянували та здійснили переворот, це Альєнде їх спровокував. Там само як приваблива дівчина провокує ґвалтівника, а беззахисний пенсіонер — грабіжника. Самі винуваті! Звертаю увагу не тільки на сам негідний прийом перекладання провини на жертву, але і на те, що з такою оцінкою минулих подій не погоджуються — яка несподіванка — в Чилі. Якщо політика Альєнде й уряду Народної єдности ще є суперечливою, то щодо Піночета громадська думка в країні майже одностайна: три чверті опитаних чилійським Центром дослідження сучасного суспільства (CERC) напередодні 40-ї річниці військового перевороту назвали Піночета диктатором, і лише 9% вбачають в ньому одну з найвеличніших постатей чилійської історії[4]. Згідно з тим самим опитуванням, 55% чилійців вважають 17 років диктатури не вартими доброго слова, а з приємністю говорять про них знову лише 9%. Показовим є випадок, що мав місце підчас прощання з тілом колишнього диктатора у грудні 2006-го року. Онук ґенерала Карло Пратса, попередника Піночета на посаді головнокомандувача армії, Франсіско Куадрадо Пратс плюнув на виставлений у каплиці труп (діда Пратса підірвали за наказом Піночета разом з дружиною в автомобілі в Буенос-Айресі). Проте який нашому піночетофілу клопіт, що йому думка чилійців? Він знає ліпше за них: Альєнде — головний провокатор.

З’ясувавши, що дійові особи перевороту невинні, можна виправдовувати самий акт перевороту: «Нині, коли від часу цих трагічних подій пройшло вже так багато часу, можливо небагато хто пам’ятає про те, що менше ніж за місяць до військового перевороту чилійська нижня палата проголосувала за резолюцію Acuerdo de la Camara de Diputados… — про усунення Альєнде від влади. За неї прогодував 81 депутат, і лише 47 проти. Таким чином народ, через своїх демократично обраних представників, вимагав припинити над ним комуністичні експерименти». Альєнде-ж просили по-хорошому: йди! А він не пішов. От тільки забуває знавець демократичних процедур, що Альєнде обрали президентом не «демократично обрані представники» (його не в парляменті призначили президентом), а безпосередньо народ шляхом прямого таємного голосування, себто навіть більш демократично, ніж якби за нього проголосували депутати. Якщо-ж фахівець з демократії натякає на імпічмент, то треба зазначити, що ця процедура вимагає не менше двох третин голосів сенаторів (верхньої паляти Національного конґресу), а не депутатів (нижньої паляти Національного конґресу). Згадана істориком «резолюція», це — так звана «угода палят», ухвалена опозиційною більшістю в конґресі 22-го серпня, в якій Альєнде звинувачували в «порушенні законности» та закликали збройні сили не підпорядковуватися наказам уряду[5]. Вона було ухвалена простою більшістю і не мала юридичної сили. Все одно дивно, що президент, який «демонстрував свою неповагу до основних демократичних принципів», не розстріляв конґрес з танків. Далі хотілося би запитати, що означає «народ … вимагав припинити над ним комуністичні експерименти»? Написано так, ніби йдеться не за зазнаного і заслуженого політика, а за нациста-втікача — колишнього концтабірного лікаря чи інопланетянина-садиста. Альєнде-ж не з Марса прилетів. Він був досвідченим і відомим політиком: був міністером охорони здоров’я в уряді Педро Аґірра Серда (1939-1942), чотири рази обирався до сенату (1945, 1953, 1961 і 1969) та був його президентом (1966-1969). До 1970-го року брав участь у трьох президентських виборах (1952, 1958 і 1964). Його «експериментальна» проґрама виборцям була знайома, й голосував народ за нього і ці «експерименти» свідомо. Ще у 1940-х Альєнде вніс законопроєкт про створення загальнонаціональної системи медичного обслуговування — першої в західній півкулі, в тому числі в США[6].

Ба більше, «комуністичні експерименти» провадив і попередник Альєнде на президентській посаді — Едуардо Фрей. Провадив, щоправда, у своєрідний спосіб — нерішуче, про око, не реформи провадив, а пару з соціяльного чайника випускав. Скажімо, в рамках аґрарної реформи за шість років, з 1964-го по 1970-й, було експропрійовано 1408 великих маєтків (площею 80 га і більше), а це становило лише третину від обіцяного в передвиборчій проґрамі. Далі обіцяв, але не ввів проґресивну шкалу оподаткування доходів фізичних осіб, тому головним джерелом надходжень до бюджету залишилися непрямі податки, що важким тягарем лягали на плечі немаєтних верств населення[7].

Отже, запит на «комуністичні експерименти» в суспільстві був, і Альєнде, як міг, намагався його задовольнити.

Цікаво, як Каспрукові виступи на захист військового режиму та його метод порятунку від «комуністичної катастрофи» майже слово в слово повторюють заяви самих чилійських військових, наче їх писано в одному пропаґандистському підрозділі. От що сорок років тому казав член хунти, командувач військово-повітряними силами ґенерал Ґуставо Лі Ґусмана: «Франція лежить у руїнах, до влади в ній майже прийшли марксисти; Італія переживає часи безладу, де ніхто нічого не розуміє; Анґлія заплуталась у соціялізмі, що його ніхто не розуміє. Світ б’ється у конвульсіях; економічна криза та політичне протистояння загострилися до найвищого ступеня. На противагу всьому цьому ми в далекому кутку світу маємо останню можливість, що її подарував нам верховний творець… Ми переконані, що це, напевне, остання можливість для нашої країни. Уряд, очевидно, втратив усі інструменти запобігти проходу до влади марксистів. Збройні сили, будемо говорити відверто, є останньою надією для Чилі»[8].

Ось цікаве жонґлювання цифрами: «Драматична політична ситуація полягала в тому, що більшість чилійського народу не була згодна з перетворенням Чилі на соціалістичну марксистську кубинську модель держави. Іншими словами, від самого початку майже ⅔ чилійських виборців не хотіли бачити Альєнде на президентській посаді». Автор сміливо перетворює всіх, хто не проголосував за Альєнде 1970-го року, на його противників, а самого Альєнде — на братів Кастро. По-перше, «фіналістів» президентських виборів було троє: Сальвадор Альєнде (Народна єдність, 1.070.334 голосів, 36,6%), Хорхо Алєссандрі (Національна партія, 1.031.159, 35,3%) і Радоміро Томіч (Християнсько-демократична партія, 821.801, 28,1%)[9]. Як хтось не голосував за Альєнде, це ще не означає, що саме Альєнде він вважав найгіршим вибором для країни. Якщо дотримуватися лоґіки жонґлєра, тоді можна стверджувати, що «від самого початку ⅔ чилійських виборців не хотіли бачити на президентській посаді Алєссандрі (ставленика великого капіталу)». По-друге, якщо «від самого початку майже ⅔ чилійських виборців не хотіли бачити Альєнде на президентській посаді», як так сталось, що на муніципальних виборах у квітні наступного, 1971-го року 50,9% проголосували за блок лівих партій, що його очолював президент, якого «не хотіли бачити»[10]? А на додаткових виборах до парляменту в березні 1973-го року — 43,4%[11]? По-третє, хай там як сильно цього бажає Каспрук, Чилі не повторила би кубинський досвід просто через те, що була розвиненішою, аґрарно-індустріяльною країною на відміну від Куби, що вона, як відомо, напередодні революції 1959 року була не просто аґрарною, а монокультурною країною — «цукорнотростиновою республікою».

«Власне, якби Сальвадор Альєнде був обраний на президентську посаду в 1970 році більш демократично, а не 36 відсотками голосів виборців, він би, скоріше за все, не демонстрував свою неповагу до основних демократичних принципів», — пише Каспрук так, ніби військові прийшли до влади шляхом всенародного голосування, здобувши стовідсоткову перемогу, а затим виявили надзвичайну повагу до демократичних принципів. Власне, якщо Альєнде був такою патолоґічно авторитарною особистістю, якою його зображує кабінетний мученик за демократію, то чому він загалом мав — після виборів — перейматися відсотками, що їх він набрав? Якщо він був закоханим у владу тираном-садистом (не забуваймо — «комуністичні експерименти»!), його мала хвилювати лише перемога й утримання влади. Який зв’язок між відсотками та «неповагою до основних демократичних принципів»? Ну, було би обрано його 99% голосів, і що?

Пан Ашотуттакого продовжує виправдовувати злочини військових і поліції, скоєні як у день перевороту, так і після, за допомогою прийому, що його дитяча безпосередність здатна розчулити серце найсуворішого судді: він відокремлює умисну дію — продуману, спляновану військово-політичну операцію — від її наслідків. Він пише: «Таким чином: порушення прав людини, котрі були скоєні військовою диктатурою пізніше, повинні бути відокремлені від безпосередньо військового перевороту, який був широко підтриманий переважною більшістю чилійського суспільства». Я думаю, не варто зупинятися на досягнутому. Треба сміливо йти далі — відокремити не тільки військовий переворот від дальших порушень прав людини, але й самі порушення — від порушників. Чому ні? Нехай порушення заживуть власним судовим життям. Процес над порушеннями! Свободу порушникам! Під кінець свого допису юрист-новатор по суті так і робить, одверто знімаючи з військових будь-яку відповідальність: «З іншого боку, не можна не запитати: а чи могло бути інакше в умовах жорстокої і безкомпромісної війни ідеологій, у якій були винні не Чилі, а наддержави в особі СРСР та США?» Виходить винні не Чилі (себто не Піночет) — а СРСР і США! Щодо безсоромного втручання уряду США в чилійські справи написано нижче, але до чого тут СРСР?

Нарешті військові — ці рятівники демократії — скидають президента-диктатора в ім’я свободи та процвітання багатостраждальної батьківщини: «Президент Сальвадор Альєнде, який довільно трактував закони і права людини, за роки свого правління привів економіку Чилі до неминучого краху. І коли багато спроб вирішити питання його президентства мирним шляхом (через політичні канали) не спрацювали, то військові були змушені втрутитися і діяти так, як того вимагав чилійський народ. Якщо б цього не сталося, то у Чилі все сьогодні було б так само, як на Кубі чи у Венесуелі». З цих слів виходить, що скинув Альєнде пацифістський гурток законослухняних членів «громадянського суспільства», а економіка Чилі в наступні роки пережила якщо не космічний злет, то помітне пожвавлення. Написано так, ніби військова хунта переймалася виключно правами людини. Не зрозуміло тільки, звідки тоді 3.065 вбитих і «зниклих без відома», 40.018 заарештованих і катованих у в’язницях[12] (і це лише офіційно підтверджені цифри)? А 500.000 еміґрантів (5% населення)[13]? І якщо військові діяли «так, як того вимагав чилійський народ», виходить, чилійський народ вимагав масових вбивств і втечі з батьківщини?

Як бачить стан — і причину такого стану — речей на Кубі «латиноамериканіст» Каспрук, зрозуміло: комуністичне пекло, суцільний морок, непередаваний жах. А що сьогодні, себто 2013 року, не так у Венесуелі («якщо б цього не сталося, то у Чилі все сьогодні було б так само, як … у Венесуелі»)? Що там, нафтові родовища поросли травою? Повітря видають за талонами? За читання «Українського тижня» розстрілюють на місці? Який там «неминучий крах»?

Відтак не дивує вже, що народ у цього вигадливого журналіста дорівнює армії: «…військові були змушені втрутитися і діяти так, як того вимагав чилійський народ». Он як! Виявляється, тільки той є «народом», хто в уніформі, а хто в уніформі, той і «народ». Одкровення, хоча й не відкриття: дві з половиною тисячі років істнувала одна подібна держава, і називалась вона Спарта. Схоже, що справжнім ідеалом журналіста, що видає себе за демократа, є не демократія, а військово-аристократичний режим, що за нього більшість населення перебуває на правах кріпаків і рабів (ідеал цей цікавий тим, що міститься в минулому, себто руху вперед, поступу на передбачає). Якщо стати на цю точку зору, не збиватиме з пантелику той факт, що не істнує фото штурму президентського палацу цивільними (хоч би й панянками, які брали участь у «маршах порожніх каструль»). Немає фото, де б перетворений на концтабір Національний стадіон у Сантьяґо охороняли «дружинники». Адже народ, це — армія, тому цілком достатньо самих військових, а цивільні нехай сидять по домівках. Урядова хунта — вся з військових (за Каспруком, з народу). За два перші роки правління армії військові (за Каспруком, народні) витрати зросли до 535 млн. дол. США (292 млн. у 1972[14]). Чисельність збройних сил (за Каспруком, народу) зросла з 110.000 у 1973-му до 165.000 у 1982-му[15]. Чудово! Чилійський народ вимагав більше танків, і він їх отримав!

2.

Загалом перше речення «президент Сальвадор Альєнде, який довільно трактував закони і права людини, за роки свого правління привів економіку Чилі до неминучого краху» демонструє неабияку здатність правозахисника-економіста бачити чіткий причинно-наслідковий зв’язок там, де хтось инший побачив би нісенітницю (а заразом показує спритність історика у виконанні свого коронного номера — виправдання перевороту та дальше встановлення військового режиму). По-перше, правозахисник пише, що Альєнде «довільно трактував закони і права людину», а тому «привів економіку Чилі до неминучого краху». Себто, коли Альєнде «довільно трактував закони і права людину», він вів «економіку Чилі до неминучого краху». Проте коли «режим Піночета прославився масовим порушенням прав людини» (себто робив те, що Каспрук закидає урядові Альєнде), то тим забезпечив «відродження економіки країни». По-друге, економіст стверджує, що Альєнде «привів (!) економіку Чилі до неминучого (!) краху». Виникає запитати: якщо крах був неминучий, тоді до чого тут Альєнде? Саме в цьому пункті про неминучість краху я хочу з істориком погодитися — звісно, з певними застереженнями, а саме: крах економіки Чилі — без зміни економічного базису та зламу експортної залежности — був неминучим (що переконливо задемонстрували роки правління Піночетівських «військових економістів»).

Уповільнення темпів зростання чилійської економіки розпочалось задовго до приходу до влади уряду Народної єдности. 1964-го року зростання становило 1,6%, 1965-го — 2,4%, 1966-го — 4,6%, 1967-го — 0%, 1968-го — 0,6%, 1969-го — 1%, 1970-го — 0,7%[16]. 1964-го року індекс споживчих цін збільшився на 38%; 1966 року темп зростання уповільнився до 17%, але 1970-го року індекс знову підскочив на 35%[17]. Зовнішня заборгованість Чилі збільшилась з 600 млн. дол. США 1960 року до 3 млрд. дол. 1970-го року. Це при тому, що ціни на мідь (головний продукт експорту та джерело 75% валютних надходжень) у 1964-1970 рр. зросли на 45% на лондонському ринку та на 81% в Нью-Йорку[18].

Уряд Альєнде — в умовах падіння ціни на мідь на 35% (за один рік: з початку 1970-го року до січня 1971-го), браку іноземний інвестицій і кредитів — спромігся до травня 1971-го року збільшити обсяги промислового виробництва на 17% у порівняні з попереднім роком. Зросла зайнятість: у великому Сантьяґо безробіття скоротилось з 8,3% у грудні 1970-го року до 5,2% у червні 1971-го, а в грудні 1971-го рівень безробіття становив уже 3,8%. Індекс споживчих цін скоротився з 35% 1970-го року до 22% 1971-го. Відбувся помітний зсув у перерозподілі національного доходу: частка в ньому тих, хто отримував зарплатню (себто найманих працівників), зросла з 54% 1970-го року до 59% 1971-го. Багато бідняків вперше у житті змогли дозволити собі купувати м’ясо[19].

Можливо, «неминучим крахом» економіст називає націоналізацію гірничодобувної, автомобільної та приладобудівної промисловости, націоналізацію банків, що відбулась у Чилі 1971-го року? Якщо так, то його вустами говорить сама буржуазія, адже для неї будь-яка експропріяція приватної власности, переорієнтація засобів виробництва з безперервної акумуляції капіталу на задоволення суспільних потреб (у даному разі за посередництва держави), себто припинення для неї можливости експлоатувати чужу працю й отримувати надприбутки, завжди означає економічний крах. Для буржуазії економіка, це — тільки капіталістична економіка, а все, що протистоїть господарству, заснованому на приватній власності на засоби виробництва, все, що висуває такому господарству альтернативу усуспільнення, це — жах, крах, кошмар. Особистий економічний крах ця кляса, що завжди є меншістю суспільства, намагається представити суспільству як крах більшости, крах економіки, крах самого суспільства. Одночасно зростання власного багатства вона помпезно називає «відродженням економіки» чи навіть «економічним дивом», і це правдиве диво — купка нероб живе краще за масу робітників.

І наскільки «довільно трактував закони і права людини» Альєнде чи його товариші? Цікаво, що би це могло означати, адже відомо, що за часів правління уряду Народної єдности нікого не розстріляно за саботаж, не запроторено до в’язниці за страйк, не катовано за антиурядові настрої чи публічну критику: продовжувала виходити друком опозиційна преса, зокрема крайня права ґазета «Меркуріо» (цікаво, що коли до влади прийшли військові, вони закрили всі друковані видання, окрім «Меркуріо» й такої-ж правої «Терсера де ля ора»).

Каспрук не ризикує розповідати про економічну політику Альєнде або Піночета мовою цифр. І правильно робить — цифри, як вже показано та буде показано далі, збрехати не дадуть. Тим-то замість економіки він, як правдивий педант, протягом п’яти абзаців обговорює другорядне питання — з’ясовує, чи вбили Альєнде чи він сам застрелився, і якщо вбили, то хто. «Смерть Альєнде у Радянському Союзі видавали за вбивство від рук військової хунти. Абсолютно інші факти наводить американський дослідник Віктор Вольський, користуючись матеріалами, які оприлюднив у своїй книзі „Cuba nostra…” відомий фахівець з Латинської Америки, французький журналіст Ален Аммар» тощо. Гурра! Нарешті розкрито всі кубинські таємниці! Тепер, завдяки кубинознавцю і його популяризаторові ми знаємо всю правду. Найголовніше, що від безпосереднього свідка. Тільки фотокарток бракує. У згадані книжці, напевне, і відповідні світлини є? Могли-ж за сорок років вони з’явитися. А ще за сорок і зйомки «прихованою камерою». Насправді, якщо вже зайшло за це, давно відомо, що Альєнде покінчив життя самогубством[20]. Таємницею це лишається лише для тутешніх піночетофілів.

3.

Впадає в око відчайдушна спроба довільно поєднати непов’язані твердження, що їх намагаються поєднати за допомогою сполучника «але» та прислівника «тому». Чому одне випливає з иншого, розуміє хіба що сам автор. «Затятий противник лівих поглядів, Піночет брав активну участь у боротьбі з Комуністичною партією, котра набирала популярність у Чилі. Але, як сумлінний військовий, проти думки влади намагався не йти». — Як Піночет «брав активну участь у боротьбі з Комуністичною партією», намагаючись «проти думки влади … не йти», коли в країні здійснювався «комуністичний експеримент»? Як «сумлінний військовий», кажете? А може як конформіст, як обережний кар’єрист, що чекає слушного моменту? Висновок піночетофіл робить справедливий: «Мабуть саме тому в 70-х, коли влада в Чилі знаходилась в руках лівого уряду Сальвадора Альєнде, Піночет став генералом». Дійсно саме тому, що був пристосуванцем і вмів помовчувати. І пречудова характеристика морального обличчя дивізійного ґенерала: «У 1973 році він обійняв посаду головнокомандуючого і, як відзначають, не в останню чергу тому, що Альєнде вважав: Піночету можна довіряти. Проте вже через декілька місяців Августо Піночет очолив збройний переворот». «Сумлінному військовому» довіряли, а він вдарив у спину. Героїчний вчинок! І продуманий заздалегідь: після пучу 11 вересня 1973-го року Піночет згадував, що вже 13 квітня 1972-го року в ґенеральному штабі за його керівництва проаналізували можливість здійснення антиурядового перевороту[21].

Історик продовжує розслідування і знаходить головного винуватця військового перевороту: «Великою мірою олії у вогонь підлив і візит кубинського лідера Фіделя Кастро до Чилі. Це трапилося у найбільш напружений для Альєнде час, коли президент намагався заспокоїти політичні пристрасті, що розгорілися в країні. Цілих три тижні Кастро тріумфально роз’їжджав по Чилі, ігноруючи заклики чилійських міністрів повернутися додому». От, виявляється, хто злодій — Кастро. Іноземний політик у листопаді 1971-го року відвідав Чилі з офіційним візитом — не військову базу будував чи тортурний центр, не ґвалтував місцевих панянок, не торгував наркотиками у дитячих садках, не палив книжок, а іґнорував «заклики чилійських міністрів». Який нахаба! Підступний підбурювач!

Захисник парляментської демократії пише: «Фідель Кастро на всі лади розхвалював радикальні кроки свого режиму, нападав на парламентську демократію та агітував за марксистську революцію». Очевидно, аби сподобатися цьому демократу, кубинський революціонер мусив закликати до державного перевороту, встановлення військової диктатури, терору проти незгідних з владою, «шокової терапії» в економіці (інфляції, знецінення заощаджень, безробіття, розпродажу дохідних державних підприємств, зменшення податків для багатіїв, нерівномірного перерозподілу національного доходу між ріжними верствами населення, розширення прірви між багатими та бідними, витіснення більшости населення на узбіччя економічного, суспільного та політичного життя).

З Каспрукової статті загалом виходить, що вирішальним було втручання лише однієї іноземної держави — Куби, але це неправда. Не кубинський уряд, а уряд США намагався спочатку не допустити перемоги Альєнде на президентських виборах, а коли той таки переміг, президент США Ричард Ніксон наказав Центральному розвідувальному управлінню розпочати в Чилі таємні операції[22]. Їхня мета, сформульована Ніксоном: «якомога сильніше натиснути на уряд Альєнде, щоб запобігти його зміцненню і обмежити його здатність провадити політику всупереч інтересам США та [Західної] півкулі»[23]. ЦРУ спішно виконало наказ. Дуже швидко 360 тис. дол. США було асигновано на операції з дискредитації Альєнде та підриву його уряду, в тому числі на підкуп членів чилійського конґресу (щоби ті блокували урядові ініціятиви, а «народ, через своїх демократично обраних представників, вимагав припинити над ним комуністичні експерименти»)[24]. В середині вересня 1970-го року — за місяць до затвердження результатів виборів у чилійському конґресі — ЦРУ вже підготувало перший плян державного перевороту, що мав відбутися до інавґурації новообраного президента[25]. Тоді-ж розпочався пошук кандидатів у «вожді нації»[26]. Цього не встигли зробити у вересні 1970-го року, але робота тривала. Аби підірвати платоспроможність Чилі, уряд США доводив міжнародним банкам, що надавати позички урядові Альєнде не треба. Доводив вельми переконливо: за три роки свого правління уряд Народної єдности зміг запозичити на світовому фінансовому ринку лише 65 млн. дол. США (для порівняння: за перші два роки при владі хунта отримала від Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Міжамериканського банку розвитку, урядових і приватних фінансових установ Заходу більше 2 млрд. дол.)[27]. Проте доляри до Чилі потрапляли. Щоправда, в инші руки: більше 1,5 млн. дол. ЦРУ передало через чилійського мільйонера Аґустіна Едвардса Істмана та його ґазету «Меркуріо» діловим асоціяціям, громадським орґанізаціям і воєнізованим формуванням (таким, як неофашистська «Патрія і лібертад» — «Батьківщина та свобода») на влаштування протестів, саботажу та тероризму проти уряду Альєнде[28]. Ці гроші допомогли чилійській опозиції, себто чилійській великій буржуазії, чинити опір поступовим суспільним перетворенням і розв’язати у країні громадянську війну: її останнім актом став пуч 11 вересня 1973-го року[29].

Обурює демократа все — навіть те, що уряд Народної єдності провадив не кулюарну, а публічну політику: «Його чилійські послідовники голосно обговорювали проекти повної експропріації капіталістичної власності, встановлення так званого „народного правосуддя” і формування „демократичної армії”». Зауважимо: «голосно». Себто відкрито говорили про свої пляни та пропонували обговорити їх громадою.

Читаємо в Каспрука: «Протягом всього терміну свого правління Августо Піночет не переставав називати себе патріотом. Людиною, котра врятувала країну від хаосу і від комуністичної загрози. У 70-х роках багато чилійців дотримувалися такої ж точки зору. Саме тоді почалося відродження економіки країни, а в життя людей повернулася, здавалося, стабільність». О, це чарівне слово «стабільність»! Десь я його вже чув… Дійсно в перші роки військової хунти промислове виробництво стабільно… падало: період з 1973 по 1976 рр. відзначився «зростанням» у… -5% — -25% (від мінус п’яти до мінус двадцяти п’яти відсотків) залежно від року[30].

У перший рік правління військової хунти катастрофічно зменшився випуск товарів широкого вжитку, зокрема випуск всіх друкованих видань (книг і періодики) впав на 40,3%, напоїв — на 19,7%, одягу — на 16%, меблів — на 14,9%, побутової елєктротехніки — на 10,7%[31]. Чилійський ескудо девальвував на 1200%[32]. Інфляція за перший рік правління хунти становила не менше 611%; за перші два роки, за офіційними даними самої-ж хунти, індекс цін зріс у 91 (дев’яносто один) раз, а хліб, наприклад, загалом подорожчав у 227 (двісті двадцять сім) разів! За той самий період офіційний прожитковий мінімум підняли лише в 10 разів. За офіційними даними, реальна заробітна плата за десять місяців, з вересня 1973-го року по липень 1974-го, впала на 29%[33]. Споживчий кошик з 45 кг хліба, 45 л молока та 100 автобусних квитків (необхідних, аби дістатися до/з роботи) у Сантьяґо коштував 17% мінімальної місячної зарплатні працівника державного сектору у вересні 1973-го року, а вже у липні 1975-го року — 73%. Не дивно, що продаж автобусних квитків у Сантьяґо впав до 32% від «нормальної» кількости[34]. Розмір мінімальної заробітної платні впав навіть нижче рівня прожиткового мінімуму.

Цікаво, який Альєнде заважав економістам у зав’язку розбудовувати господарство — нехай навіть тільки в інтересах вузького кола панівної верхівки (чим вони в принципі й займалися) — у роки після перевороту? Не інакше як «тяжка спадщина чилійського соціялізму». Але-ж не може вона бути такою тяжкою — при владі Народна єдність була лише три роки. Хунта — з огляду на її методи — мала б виправити ситуацію за рік-два. Одначе впродовж всього правління хунти (1973-1990) темп зростання чилійської економіки, коли вона таки зростала, постійно відставав від темпів таких країн Латинської Америки, як Арґентина, Бразилія, Колумбія, Мексика[35]. Девальвація національної валюти — спочатку ескудо, а потім песо — проти дол. США за 1973-1990 рр. становила 105.000 (сто п’ять тисяч) %[36]! Ще одне велике економічне «досягнення»: 17,6% безробіття в період з 1976 по 1982 рр. (зірковий час «чиказьких хлопчиків»)[37]. Це вам не Альєнде (3-8% залежно від року)[38]. Після піднесення 1976-1981 рр. (що його причиною був зовсім не розвиток внутршінього ринку та галузей виробництва, покликаних задовольняти потреб населення, зовсім не стимулюванням попиту всередині країни, але пожвавлення кон’юнктури на світових ринках) 1982 року економіка знов пережила крах, і валовий внутрішній продукт зменшився на 14,2%; станом на середину 1980-х 45% чилійців жили за межею бідности[39]. Ось так «військовою хунтою був створений спеціальний механізм контролю за інвестиціями, котрі надходять до країни, що дозволило Чилі благополучно проминути кризові для Латинської Америки 80-і роки»: 45% чилійців у 1980-ті «благополучно» опинилися за межею бідности!

За дванадцять перших років «відродження економіки країни», себто з 1973-го по 1985-й, витрати на медицину скоротилися вдвічі, а рівень споживання найбідніших 20% населення Сантьяґо зменшився на 30%; одночасно рівень споживання найбагатших 20% зріс на 15%[40]. В останні роки Піночетівської диктатури доходи найзаможніших 10% землевласників зросли на 90%, а частка найбідніших 25% селян у сукупному доході, продукованому в сільському господарстві, впала з 11% до 7%[41].

За два роки після приходу військових до влади здійснилась одна заповітна мрія всіх «патріотів»: приватизація. Станом на вересень 1975-го року з 480 підприємств, що перебували у державному управлінні до пучу, 220 було повернуто їхнім колишнім власникам, 26 були в процесі повернення, 56 були продані, 59 були в процесі продажу, 69 до продажу готувались і лише 20 мали залишитися у державній власності[42]. Часто підприємства продавали новим хазяям за половину їхньої реальної вартости, прибуткові підприємства — за ціною збиткових[43]. От що означає «створення привабливих умов для іноземного капіталу та визначення стратегічних цілей розвитку завжди залишалося там прерогативою держави»: розпродати державне майно або просто передати його без викупу приватним власникам, аби ті здійснили «відродження економіки» своїх, окремо взятих родин. Що-ж до долі «пересічного чилійця», то хто їх тих пересічних рахував? Вони — мізерія проти «стабільности», казарменої «стабільности». Їхнє місце — за межею бідности.

Публіцист виставляє чилійців невдячними дурнями: «Однак опозиція режиму Піночета існувала завжди. До середини 80-х ліві партії знову почали набирати популярність. До протестів проти дій влади приєднувалися тисячі чилійців». Ґенерал їм економічне відродження приніс, а вони йому — дулю. І далі: «Судячи з усього, Піночет переоцінив міру своєї популярності в народі. У 1980 році його уряд оголосив про прийняття Конституції країни. У ній вказувався термін проведення президентських виборів. Передбачалося провести референдум про те, чи має бути Піночет єдиним кандидатом на цю посаду. На подив самого генерала, народ висловився за альтернативні вибори». Який демократ! Дивує, звісно, не так Піночетова самозакоханість, як те, що його популярність у Чилі досі переоцінює щонайменше один український публіцист.

Не зрозуміло яку таку «моду» має на увазі автор «Чилі-1973», коли пише: «Між тим, чи існували в Чилі об’єктивні передумови для побудови соціалізму з „чилійською специфікою”? Чи успіх Альєнде на виборах був наслідком „моди” на лівизну, що охопила тоді Латинську Америку? Якщо так, то наскільки „мода” на політичні ідеї здатна співіснувати з реальним життям без збитку для останнього?» До чого тут «мода»? Добре, що хоч в лапках: піночетофіл ніби здогадується, що насправді ні до чого. Цікаво, а хвиля революцій, що охопила не один, а три континенти в 1900-1920-х, теж була «модою»? А народи Африки, що впродовж більше як тридцяти років вели боротьбу проти колоніялізму й імперіялізму, просто не хотіли відстати від «моди»? А далі Каспрук, шукаючи причину у виборі більшости чилійців на користь соціялізму, пише про бідність і конфронтацію із США: «Адже Чилі до 1970 року була аж ніяк не найбіднішою країною, на відміну, наприклад, від Нікарагуа, і не конфронтуючою з наддержавою США, як це робила їхня сусідка по регіону Куба». А соціялістичні революції — революції, що виступають під гаслом побудови соціялізму, — не завжди трапляються у найбідніших країнах континенту чи світу. Ось вам приклади на додачу до Чилі: Росія, Угорщина, Венесуела. До чого тут Куба? Як можна порівнювати Чилі до 1970-го року з Кубою після 1959-го, після перемоги революції? Так, буржуазні чилійські уряди — навіть найпроґресивніші з них — на протистояння зі США ніколи не наважувалися. Так само як не наважувався, а навпаки — товаришував зі США кубинський диктатор Батіста.

Дізнаємось, що в Чилі мали спростувати якусь аксіому: «То чи спростовує чилійський досвід ліберальну аксіому про те, що для оздоровлення економіки і її успішного розвитку необхідна наявність тандема „вільний ринок — демократія”? І наскільки модель економічного розвитку, обрану при Піночеті, можна взагалі вважати ліберальною?» Цю аксіому спростовує вся історія розвитку капіталізму, від часів Генріха VIII до кризи світової фінансової системи кінця 2000-х. Щойно капітал відчуває загрозу для себе, себто для темпів своєї акумуляції, він кличе до держави: «Рятуйте!». І та рятує, адже це буржуазна держава. Як коротко і влучно про це колись написали клясики: «сучасний уряд це є лиш комітет, що порядкує спільними справами всеї буржуазії»[44].

Ще одне не підкріплене жадними даними твердження: «…зараз саме Чилі є єдиною країною на американському континенті на південь від Сполучених Штатів, яка не належить до третього світу. І це відбулося саме завдяки генералу Піночету». Що таке «третій світ», питання дискусійне, але не щодо Латинської Америки: в західній півкулі на південь від США країн «першого світу» немає.

З оцих рядків на нас уже дивиться не Піночет, а Болівар: «Можливо, що його намагання змінити Чилі на краще не завжди відповідали стандартам прийнятих світових демократичних норм, але він також є відповідальним за створення цивілізованої нації. По суті мало чим відрізняючись від Олівера Кромвеля [sic!], англійського лорда-протектора, чия статуя нині прикрашає британський парламент». Знову дурні чилійці не читають Каспрука, а перед президентським палацом у Сантьяґо ставлять пам’ятник… Альєнде. Справді, жадних пам’ятників Альєнде, якщо для тебе «з точки зору історичної правди та історичної справедливості варто було б задатися питанням — чому саме такі непересічні політичні постаті як Альєнде та Піночет, котрі обидва опікувалися національними та державницькими інтересами, ввергли дорогу їм батьківщину в прірву лівих та правих політичних надмірностей». Себто Альєнде та Піночет, це — два рівноправні вибори («непересічні політичні постаті»), двох рівноправних крайніх позицій («лівих та правих політичних надмірностей»). Вкотре вже горе-публіцист — тепер убравшись у шати шукача історика-правдолюба — вдається до негідних прийомів. Цього разу він спочатку, покликаючись на позірну зовнішню схожість, за допомогою нехитрих слів «непересічний», «обидва піклувались» і «надмірність» прирівнює двох політиків і два історичні явища (так ніби йдеться за один предмет, забарвлений у два ріжні кольори), а потім, уже розглядаючи їх як рівнозначні, грається в «об’єктивне історичне дослідження». От надмірності хунти відомі, а що можна назвати «надмірністю» в політиці уряду Народної єдности? Те, що він дозволяв друкувати опозиційні засоби інформації (такі, як ґазета «Меркуріо»), часто фінансовані з-закордону (не Кубою, не СРСР, навіть не КНДР)[45]? Те, що він не зачинив посольство США? Те, що вирішив покласти край жорстокому грабуванню бідних багатими? В чому «надмірність»? У наступних двох реченнях ототожнення уряду Народної єдности та військової хунти повністю завершено: «Виглядає так, що вони обидва прирекли Чилі на ситуацію диявольської альтернативи — диктатури „лівих” або диктатури „правих”, відрізавши свою країну від нормального шляху розвитку. До диявольської альтернативи їх підвели відомі з біблійних часів „благі наміри” та бажання досягти їх здійснення без надмірних зусиль». Але-ж в тому й річ, що між 1970-м і 1973-м жадної диктатури в Чилі не було, а от опісля була. Саме військова диктатура робила все можливе, щоб позбавити більшість населення будь-яких шансів на життя, гідне людини. Уряд Альєнде, на жаль, діяв не завжди рішуче. А от чилійська буржуазія та її бойовий загін — збройні сили — дійсно демократичними процедурами не переймались.

4.

Слово про жертви. За датами, цифрами та процентами не видно людей, що їхнім життя і здоров’ям «творець цивілізованої нації» надобрював «відродження економіки». За макроекономічними показниками не розгледіти облич. Тим-то подивімось на перелік жертв, до яких призвела спроба «змінити Чилі на краще», на тих, кого диктатор і його поплічники прибирали зі шляху, що буцімто вів до змін на краще («адже, — визнає сам захисник прав людини, — режим Піночета прославився масовим порушенням прав людини»). Хто були ті люди? Може, дійсно злодії чи — прости господи! — терористи? Народ хоче «стабільности», є людина, готова її забезпечити (з багатим казарменим досвідом), а тут підривні елєменти. Зрозуміло, що розповісти тут про тисячі людей неможливо; ось кілька імен і обставин гибелі, що складають нехай короткий, але повчальний список:

Отця Альсіна з Еспанії, що працював в одній з лікарень, схопили невдовзі після перевороту та доправили до Національного стадіону в Сантьяґо за «влаштування складу зброї в підвалі лікарні». Жадного складу, звісно, не знайшли, проте в жовтні за містом було знайдено труп священика.

Ґенерала Альберто Бачелєт закатували до смерти 1974-го року. Йому помстилися за співпрацю з урядом Народної єдности (він очолював державну орґанізацію з розподілу та продажу товарів) і відмову підтримати пуч. (2006 року дочка ґенерала, соціялістка Мішель Бачелєт стала президентом Чилі.)

Католицький священик Майкл Вудворд, громадянин Великої Британії, опікувався бідняками в портовому місті Вальпараїсо. Його заарештували за кілька днів після пучу, катували та вбили. Тіло не знайдено.

Чарлз Горман — американський журналіст і кінорежисер-документаліст, через тиждень після перевороту викрадений і вбитий на стадіоні в Сантьяґо.

Телєжурналіста Роберто Ґальо, християнського демократа та противника Народної єдности, застрелили за те, що він намагався зупинити побиття салдатами вагітної жінки.

Антоніо Кланса, консервативного журналіста та представника багатої поміщицької родини, вбили у вересні 1975-го року карабінери у власному будинку разом з дружиною. Командував карабінерами капітан із родини, що з нею Кланси мали суперечку щодо однієї земельної ділянки.

Орляндо Лєтельєр — колишній посол Чилі в США, вбитий у Вашинґтоні 1976 року (в його автівку заклали вибухівку). Разом з ним загинув його американський секретар Ронні Карпен Моффітт.

Журналіст з демохристиянського табору Іґнасіо Мірет був убитий після триденних катувань племінником члена хунти Ґуставо Лі.

Вже згаданий на початку Карлос Пратс був попередником Піночета на посаді головнокомандувача армією. Його вбили разом з дружиною в Буенос-Айресі 1974-го року. Живучи в сусідній країні в добровільному вигнанні, Пратс уникав публічних політичних заяв, хоча в приватних розмовах не приховував своєї огиди до військового режиму.

Кармело Сорія — еспанський дипломат, що працював в Економічній комісії країн Латинської Америки та Карибського басейну при ООН (Сантьяґо), викрадений і вбитий 1976 року.

Френк Теруджі — американський журналіст, викрадений військовими та вбитий на стадіоні в Сантьяґо у вересні 1973-го року.

Віктор Хара — популярний автор-виконавець. Одразу після пучу заарештований і замордований на сумнозвісному стадіоні в Сантьяґо.

Профспілкового лідера Серхіо Чаконе офіцери військово-повітряних сил топтали ногами на вулиці кварталу, де він жив, при цьому всіх мешканців кварталу примусили дивитися на розправу. Після знущань, що тривали близько години, Чаконе кинули до вантажівки й увезли. За тиждень дружині видали тіло.

Це лише кілька імен вбитих чи «зниклих» збройними силами та ДІНА (чилійською політичною поліцією). А були сотні тисяч посаджених під домашній арешт, затриманих без дозволу суду, катованих, зґвалтованих, скалічених (таких, як дружина християнського демократа Бернардо Лєйтон, якого аґенти хунти намагалися — але не змогли — вбити у Римі 1975-го року) чи померлих від травм, завданих підчас тортур (як журналістка-католичка Кармен Морадор, що померла від крововиливу в мозок 1978 року через три роки після викупу — не визволення, а викупу! — з чилійської в’язниці). Як бачимо, Піночетові та «братам по хунті» заважали всі — священики, співаки, журналісти, дипломати, військові, політичні діячі, чилійські громадяни, іноземці. Всі, хто не бажав армійської «стабільности». Так своєрідне попередження: стережіться, коли ваші цілі, бажання і переконання не співпадають з прагненнями ґенералів, що переймаються «національними та державницькими інтересами». Або якщо ви просто опинились у неправильний час у неправильному місці поруч «патріотів» і «творців цивілізованої нації».

Примітки

[1] Див.: Сергій Грабовський. 11 вересня: чергове фіаско української журналістики? // Media Sapiens. — 16 вересня 2013 (http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/standards/11_veresnya_chergove_fiasko_ukrainskoi_zhurnalistiki/); Валентин Мороз. У пошуках українського Піночета? / Передмова Андрія Парубія. — Львів: Сурма, 1999. — 24 стор.; Кирило Оровецький. Авґусто Піночет і розділена країна // Українська правда. — 18 грудня 2006 (http://www.pravda.com.ua/articles/2006/12/18/3188939/?attempt=2); Олекса Підлуцький. Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани» // «Дзеркало тижня». — 11 липня 2003 (http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/avgusto_pinochet_general,_yakiy_odyagnuv_na_natsiyu_zalizni_shtani.html); Ратушняк: мій взірець — диктатор Піночет // BBC Ukraine. — 18 грудня 2009 (http://www.bbc.com/ukrainian/ukraine/2009/12/091218_ratushnyak_ie_sp.shtml); Євген Хрест. Пам’яті генерала Піночета // Бандерівець. — б/д (http://banderivec.ho.ua/index.php?page=pages/zmist5/zmist520). Не забуваймо про передвиборчий образ Анатолія Грищенка, цього вічного кандидата в президенти від «партії сильної руки», та реклямні плякати Фронту змін 2012-го року (щоправда, треба зазначити, що на них Арсеній Яценюк нагадував радше британського аристократа-фашиста, ніж чилійського ґенерала-диктатора).

[2] Віктор Каспрук. Чилі-1973: як країна уникла комуністичної катастрофи // Український тиждень. — 17 вересня 2013 (http://tyzhden.ua/History/89443).

[3] Микита Шаповал. Інтеліґенція і пролєтаріят. — Відень—Київ, 1920.

[4] Gideon Long, “Chile still split over Gen Augusto Pinochet legacy”, at BBC News: Latin America & Caribbean, 9 September 2013 (http://www.bbc.com/news/world-latin-america-24014501).

[5] Иосиф Лаврецкий. Сальвадор Альенде. — Москва: Молодая гвардия, 1974. — С. 238.

[6] Alfredo Estrada, Celia Iriart, Silvia Lamadrid and Howard Waitzkin, “Social Medicine then and now: Lessons from Latin America”, in American Journal of Public Health, June 2001, pp. 1592–1601.

[7] Organization of American States, Inter-American Committee on the Alliance for Progress (CIAP), OAS/Official Records/Ser. H/XIV CIAP 468. Report on the Economy of Chile. Washington, D. C., February 16, 1971, p. 11.

[8] Andre Gunder Frank, Economic Genocide in Chile: Monetarist Theory versus Humanity, Nottingham: Spokesman Books, 1976, p. 50.

[9] Dieter Nohlen: Chile, Das Sozialistische Experiment. Hamburg: Hoffman und Campe Verlag, 1973. S. 132.

[10] Николай Платошкин. Чили 1970-1973 гг. Прерванная модернизация. — Москва: Русский фонд содействия образованию и науке, 2011. — С. 299. Цікаво відзначити, що, коли 1972-го року Ричард Ніксон був обраний президентом лише 33% голосів виборців, ані Альєнде, ані Кастро, ані навіть Брєжнєв не кинулися рятувати заокеанську демократію й орґанізовувати в США військовий переворот на тій підставі, що, мовляв, ⅔ американських виборців не хочуть бачити Ніксона на президентській посаді.

[11] Там же. С. 414.

[12] “Chile recognises 9,800 more victims of Pinochet’s rule”, at BBC News: Latin America & Caribbean, 18 August 2011 (http://www.bbc.com/news/world-latin-america-14584095). Инші джерела називають цифри у 40.000 вбитих і 300.000 тих, що пройшли через концентраційні табори та тортурні центри (Gunder Frank, op. cit., p. 68) або 11.000 вбитих лише у перший рік диктатури (Greg Chamberlain, Phil Gunson and Andrew Thompson, The Dictionary of Contemporary Politics of South America, London: Routledge, 1989, p. 228).

[13] Cristián Doña-Reveco, Amanda Levinson, “Chile: A Growing Destination Country in Search of a Coherent Approach to Migration”, at Migration Information Source, 6 June 2012 (http://www.migrationpolicy.org/print/4257#.Vg1P2ZfQNPM). «Сама хунта і призначений нею декан факультету точних наук Національного університету скаржаться [наприкінці 1975-го року], що країну вже залишили близько чверти науково-технічних працівників, а на самому факультеті темп втечі кадрів збільшився з чотирьох співробітників на місяць часів „тоталітарного марксиста” Альєнде до одинадцяти на місяць тепер, коли панує хунтівська „свобода”» (Gunder Frank, op. cit., p. 68).

[14] U.S. Arms Control and Disarmament Agency: World Military Expenditures and Arms Transfers 1971-1980, p. 43.

[15] Paul W. Drake (ed.) and Ivan Jaksic (ed.), The Struggle for Democracy in Chile (revised edition), University of Nebraska Press, 1995, p. 83.

[16] Эдвард Бурстин. Чили при Альенде: взгляд очевидца. — Москва: Издательство политической литературы, 1979. — С. 45.

[17] Там же. С. 44.

[18] Informe económico anual 1970. Oficina de Planificación Nacional (ODEPLAN). — Editorial Universitaria, Santiago, 1971, p. 10.

[19] Эдвард Бурстин. Чили при Альенде. С. 118.

[20] Interview with Forensic Expert Who Confirmed Chilean President Salvador Allende Committed Suicide, at Democracynow.org, 11 September 2013 (http://www.democracynow.org/blog/2013/9/11/interview_with_forensic_expert_who_confirmed_chilean_president_salvador_allende_committed_suicide).

[21] Фёдор Cepreeв. Чили: анатомия заrовора. — Москва: Международные отношения, 1986. — С. 104.

[22] Peter Kornbluh, The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability, New York; London: The New Press, 2003, p. 1.

[23] Див. службову записку Національної ради безпеки США від 9 листопада 1970 року.

[24] Kornbluh, op. cit., p. 12.

[25] Ibid., p. 13.

[26] Ibid., p. 16.

[27] Gunder Frank, op. cit., pp. 85-87. Президент Світового банку Роберт МакНамара (перед тим, як очолити Світовий банк, цей «банкір» працював….міністером оборони США) не дав уряду Народної єдности жадного цента, але показав себе вельми щедрим з хунтою: за перші три роки правління військового уряду йому виділили — попри заперечення з боку деяких членів ради директорів банку із Західної Европи — позичок на 133 млн. дол.

[28] Peter Kornbluh, op. cit., p. 89; Covert Action in Chile 1963-1973. Staff Report of the Select Committee to Study Governmental Operations with Respect to Intelligence Activities, U.S. Senate, 18 December 1975. U.S. Government Printing Office Publication 63-372.

[29] Докладніше про вбивства, замахи на вбивства, провокації, демонстрації, страйки, блокади, диверсії на підприємствах, підрив залізничних колій і ліній елєктропередач та инші акти саботажу, орґанізовані чилійською опозицією, а також про її зв’язки з ЦРУ, див.: Эдвард Бурстин. Чили при Альенде. С. 167-244; Фёдор Cepreeв. Чили: анатомия заrовора. С. 73-120; Ariel Dorfman, Pilar Aguilera (ed.) and Ricardo Fredes (ed.), Chile: The Other September 11: An Anthology of Reflections on the 1973 Coup, Melbourne: Ocean Press, 2006, 120 pp.; Oscar Guardiola-Rivera, Story of a Death Foretold: The Coup Against Salvador Allende, September 11, 1973, New York: Bloomsbury Press, 2013, pp. 121-365; Jonathan Haslam, The Nixon Administration and the Death of Allende’s Chile: A Case of Assisted Suicide, London; New York: Verso, 2005, 245 pp.; Peter Kornbluh, op. cit., pp. 79-160; Lubna Z. Qureshi, Nixon, Kissinger, and Allende: U.S. Involvement in the 1973 Coup in Chile, Lanham: Lexington Books, 2009, 192 pp.

[30] Gunder Frank, op. cit., p. 78-79.

[31] Ibid., p. 24.

[32] Ibid., p. 28.

[33] Ibid., pp. 62-63.

[34] Ibid., p. 66.

[35] Див.: Andrés Solimano and Raimundo Soto, Economic growth in Latin America in the late 20th century: evidence and interpretation, Santiago: U.N. Economic Development Division, 2005.

[36] U.S. Treasury Reporting Rates of Exchange as of September 30, 1973; U.S. Treasury Reporting Rates of Exchange as of September 30, 1990. Українському читачеві буде цікаво порівняти, наприклад, з гривнею: з моменту введена в обіг готівкової гривні, себто з вересня 1996-го по вересень 2013-го (ті самі сімнадцять років), вона «полегшала» по відношенню до дол. США на 350%.

[37] Henry Clayton Wickham & Hannah Stone, “Chile’s coup 40 years on: authoritarianism’s economic legacy”, in The Santiago Times, 11 September 2013.

[38] Gunder Frank, op. cit., p. 67.

[39] Wickham & Stone, op. cit. Треба розуміти, що політика «економічного ґеноциду» (як її характеризував німецько-американський економіст Андре Ґундер Франк) була не випадковою, а цілеспрямованою. Велика буржуазія, інструментом якої була армія, цього навіть не приховувала. От що писав головний орґан цієї кляси, а заразом і військового режиму, ґазета «Меркуріо» у лютому 1975-го року: «Поточна політика економічної нормалізації і досягнення більшої стабільности передбачає жертви з боку населення, тим-то вона викликає критику з ріжних боків. Зміни в структурі цін, що покликані перш за все віддати пріоритет розвитку сільсько господарства, політика зниження тарифів, покликана покласти край нерозбірливому захисту певних галузей економіки, а також встановлення обмінного курсу, що має врівноважити платіжний балянс і стимулювати експорт, натикаються на опір і критику… Завдання полягає у поступовій відмові від неефективних галузей промисловости, що їх будували в рамках моделі „національно-орієнтованого” розвитку через дискримінаційний захист видів діяльности, що в них країна не мала очевидних переваг» (Gunder Frank, op. cit., p. 38). Иншими словами, «політика економічної нормалізації» означала перетворенні Чилі з аґрарно-індустріяльної країни з розвиненим внутрішнім ринком на аґрарну країну-експортера сировини, що мала супроводжуватися винищенням частини населення.

[40] Noam Chomsky, Year 501: The Conquest Continues, South End Press, 1999, pp. 190-191.

[41] Duncan Green, The Silent Revolution: The Rise of Market Economics in Latin America, New York: Cassell Press, 1995, p. 108.

[42] Gunder Frank, op. cit., p. 29.

[43] Joseph Collins and John Lear, “Pinochet’s Giveaway: Chile’s Privatization Experience”, in Multinational Monitor, May 1991.

[44] Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Комунїстичний манїфест. — Клівленд: Виданє Української федерації Американської соціялїстичної партії, 1917. — Стор. 9.

[45] Kornbluh, op. cit., p. 6.