Евроцентризм. Критика однієї ідеолоґії

Самір Амін

ГЛАВА II. КАПІТАЛІСТИЧНА КУЛЬТУРА

III. Марксизм і проблєма реального капіталізму

Сьогодні ознакою хорошого тону на Заході вважається участь у копанні могили для Маркса. Однак, на превеликий жаль, цвинтарні теоретики, замість перевершити його внесок у справу пізнання світу, квапляться здати назад з метою повернутися до зручного розкладу теоретичних побудов, що лєґітимізують капіталізм, без найменшого натяку підходити до справи критично. Ми бачили крихкість цих евроцентричних концепцій, так само як і механістичного матеріялізму епохи Просвітництва, на який вони спираються. Але, передусім, ці побудови — як домарксистські, так і постмарксистські (за буржуазною економічною наукою, неоклясичні) — ухиляються від принципового питання природи економічного відчуження, що саме і відріжняє капіталізм. А Марксів найважливіший внесок полягає саме у цій фундаментальній критиці капіталістичного способу виробництва.

Але найважливіше, це — далеко не все. Метою проєкту історичного матеріялізму є також, з одного боку, переосмислення світової історії до епохи Просвітництва в світлі загальної теорії суспільного розвитку, а з иншого — відкриття шляху подолання капіталізму через визначення ефективної політичної стратеґії.

Саме в цьому полягає справжній конфлікт ідеолоґій. З одного боку височіє панівна культура, що намагається узаконити капіталізм: для цього у неї є мітичне пояснення народження капіталізму (евроцентричне пояснення, що виходить з особливости культурного розвитку) і ввічнюється за допомогою проєкту політичного консерватизму, що приймає світ «таким, яким він є» (з притаманним йому поділом на «північ» і «південь»). З иншого боку у нас залишився незавершеним пошук иншої культури, здатної побудувати инший суспільний лад, що подолав би протиріччя, які капіталізм не вирішив і вирішити не може.

Марксизм народився з усвідомлення історичних меж культури Просвітництва у зв’язку з її реальним соціяльним змістом, а саме з усвідомлення меж раціоналізації національного, европейського та світового капіталістичного проєкту. Саме з цієї причини, інструменти, розроблені марксизмом, мають потенційну силу розв’язати протиріччя, що з ними зіштовхнулися філософи Просвітництва. Разом з тим, Марксове вчення в тому вигляді, в якого воно істнуює сьогодні, сформувалася одночасно і поза межами Просвітництва, і на противагу його, внаслідок чого воно несе на собі родимі плями свого походження і залишається незавершеною системою.

Треба вийти за рамки запропонованого Марксом розуміння і, значною мірою, доґматизованих пануючих течій марксизму. Але для того, щоб не виплеснути разом з водою й дитя, слід визначити недоліки клясичної концепції марксизму у двох ключових сферах: розуміння світової історії та бачення стратеґії виходу за межі капіталізму.

Марксистська ідеолоґія насправді дала нове пояснення походженню капіталізму, що воно виходило не з раси чи християнства, а з вивчення способу виробництва, базису та надбудови продукційних сил і виробничих відносин. На відміну від буржуазного еклєктизму, марксизм відводить центральне місце питанню всеохоплюючої суспільної динаміки і водночас пропонує тотальний метод, що пов’язує ріжноманітні елєменти соціяльної реальности (матеріяльна база, політична та ідеолоґічна надбудова). Проте ця подвійна властивість марксистської теорії, незважаючи на позитивні сторони, становить загрозу розвитку своєї ідеолоґії. Природна лінь викликає величезну спокусу знайти у ній остаточні відповіді на всі запитання. Критика та вдосконалення теорії поступаються місцем доґматизму. Обмежений знаннями, наявними у його час, Маркс висунув низку припущень, що мали пояснити загалом і конкретно перехід від рабовласництва у Греції та Римі до февдалізму і далі до капіталізму. Що ж було відомо в середині XIX століття про неевропейські народи? Небагато. І саме з цієї причини Маркс обережно ставився до швидких узагальнень. Як добре відомо, він заявляв, що послідовність рабство—февдалізм—капіталізм характеризує Европу. Тому його робота над «Азійським способом виробництва» залишається незавершеною та несистематизованою. Незважаючи на ці застереження, марксизм вдався до екстраполяції випадку Европи з тим, аби сконструювати універсальну модель розвитку.

Отже, незважаючи на Марксові остороги, марксизм піддався впливу панівної культури та не вийшов за рамки евроцентризму. Адже евроцентричне розуміння марксизму, що воно руйнує його заявку на універсалізм, є не лише однією з можливостей — таке розуміння істнує і, напевне, в марксизмі навіть панує. Цей евроцентричний варіянт марксизму знайшов своє особливо рельєфне вираження у відомій тезі про «азійський спосіб виробництва» та два шляхи: европейський, прямий шлях, що веде до капіталізму, та азійський, що веде у тупик. Цей варіянт має також свою наступну, перекручену редакцію. Проголошуючи універсальність ланцюжка первісний комунізм—рабство—февдалізм—капіталізм—соціялізм (сталінська теорія п’яти формацій), европейська модель поширюється на всю плянету, одягаючи на кожного залізний корсет і цим прирікаючи себе на — цілком справедливу — критику з боку своїх противників.[13]

Проте, мені здається, що вихід з тупика евроцентризму, що під його впливом перебуваються як панівна буржуазна культура, так і вульґарний марксизм, таки істнує. Це можливо, звернувшись до тези про нерівномірність розвитку та застосувавши її до початків капіталізму; за нею виходить, що европейський февдалізм, периферійна форма способу виробництва, заснованого на данині, мав більшу гнучкість, що й уможливила значний успіх у розвитку европейського капіталізму. Ця теза показує, що за рівнем матеріяльної бази, сформованої виробничими відносинами, февдальна формація була лише периферійним, примітивним варіянтом основаної на данині формації. На попередніх сторінках було розглянуто ці самі відносини на рівні культури та ідеолоґії, виявляючи периферійну формацію, основану на данині, в Европі та центральну формацію на арабсько-ісламському Сході. Ця метода так само чудово застосується і у випадку з иншими країнами світу, особливо Китаєм і Японією. Продуктивність цієї методи свідчить за те, що вона дійсно вказує вірний шлях до виходу з глухого кута евроцентризму.

Ідея, що її Маркс висунув щодо стратеґії подолання капіталізму, є тісно пов’язана з його розумінням поширення капіталізму по всьому світу.

Тут Маркс поділяв надмірний оптимізм свого часу. Він вважав, що поширення капіталізму буде невпинним і він швидко знищить усі попередні способи виробництва, так само як і пов’язані з ними суспільні, культурні та політичні формації; одним словом, це поширення капіталізму означатиме знищення відмінностей між ріжними культурами світу на основі спільного для всіх поділу суспільства на дві ґрупи (буржуазію і пролєтаріят) по всіх країнах. Це переконання пояснює його бачення світової робітничої революції і його надію на пролєтарський інтернаціоналізм. Дійсно, Маркс уявляв собі так званий соціялістичний перехід до безклясового суспільства (комунізму) як відносно короткий етап, що він цілком під силу робітничій клясі.

Реальний капіталізм зовсім не схожий на ці явлення. Капіталізм, що поширювався по всьому світу, ніколи не ставив собі за завдання створити єдиний світ. Навпаки, його експансія створила новий поділ, підпорядкувавши суспільні формації на периферії системи, що передували капіталізму, вимогам відтворення капіталу в центральних формаціях. Крок за кроком відтворюючи і поглиблюючи цей поділ впродовж всього періоду світової експансії, капіталізм поставив на порядок денний не пролетарську революцію, а революцію народів, що стали жертвами цієї експансії. І це є другим проявом нерівномірного розвитку. Прагнення переглянути капіталізм, як це було в минулому в залежних суспільствах, було сильнішим на периферії капіталістичної системи, ніж у розвинених центрах. Це слід враховувати, якщо хочеш дійти вірних висновків.

Пануюча система суспільно-економічної думки витісняє на узбіччя це надзвичайно важливе питання реального капіталізму. Оскільки капіталізм є системою, що в ній економіка панує над суспільним життям, то природно, що відмінне бачення сучасного світу спочатку виглядає вельми суперечливим з точки зору їх економічного виміру. Проте, з цієї точки зору вельми суперечливими є саме панівні уявлення. Насправді, з одного боку, заявляється, що питання економіки є світовим, а з иншого боку — розрив у розвитку між ріжними країнами світу пояснюється «внутрішніми» проблємами цих країн. Такий підхід, а він є панівним, унеможливлює осмислення гострих питань. Наприклад, чим можна пояснити те, що єдине ціле капіталістичної системи є настільки ріжним? Чому ця ріжниця поступова не сходить нанівець? Як насправді співвідносяться внутрішня міцність і міцність у світовому маштабі? Чи схожі за своєю природою початки ріжних складових частин системи пояснюють стійкість ріжноманітности, чи вона є продуктом внутрішньої лоґіки розвитку капіталізму? На всі ці запитання буржуазні теорії «розвитку», такі, наприклад, як вульґарний марксизм, пропонують безліч часткових відповідей, часто навіть не переобтяжуючи себе працею узгодити їх між собою, щоб отримати цілісну та працюючу понятійну систему, що в ній поєднувалися б єдність і ріжноманітність.

На противагу незадовільному еклєктизму буржуазної теорії поняття всесвітньої вартости може служити ключовим поняттям неевроцентричної універсалістської парадиґми, спроможної пояснити цю притаманну капіталізмові суперечність. По суті поняття всесвітньої вартости пояснює подвійну поділ, що характеризує капіталізм: з одного боку, нерівномірний розподіл доходів у світовому маштабі, з иншого — зростаюча нерівність у розподілі доходів усередині периферійних суспільств. Ця особливість подвійного поділу на національному та суспільному рівні є дійсною формою вираження закону акумуляції капіталу в світовому маштабі. Цей поділ створює умови для масового відтворення капіталу на світовому рівні через відтворення матеріяльних умов, що забезпечують функціонування транснаціональних клясових союзів, що вони зв’язують правлячі кляси периферії з імперіялізмом. Одночасно цей поділ відтворює якісно відміні суспільно-політичні умови у центрі та на периферії. У першому випадку цей поділ суспільства призводить — через те, що економіка замкнена на саму себе — до збільшення доходу від праці пропорційно до зростання продуктивности, забезпечуючи таким чином безперервність функціонування політичного консенсусу навколо виборної демократії. А у другому випадку, на периферії, цей поділ відокремлює зростання доходу від праці від розвитку продуктивности, тим самим знищуючи демократію. Перенесення вартости, пов’язаної з цим процесом акумуляції, є непрозорим через істнуючу структуру цін, що походить від закону всесвітньої вартости.[14]

Такий підхід продовжують відкидати, що, на мою думку, свідчить про досі не зламану силу евроцентристських упереджень. Адже припустити доречність викладених тез означає погодитися з тим, що розвиток можливий лише через розрив з усім, що підпорядковується закону всесвітньої вартости; иншими словами, це означає від’єднання від системи. Згода з цим вимагає визнання того, що розвиток в рамках світової капіталістичної системи означає для народів периферії тупик.

V. Елєменти справжньої універсальної культури

Заміна старої, евроцентричної парадиґми на нову — справа не проста та довготермінова. Для успішного доведення її до кінця потрібні нова теорія політики та культури, а також економічна теорії та теорія взаємодії всіх цих наук. Всі ці теорії є недостатньо розвиненими як у пануючій у суспільстві буржуазній думці, так і в доктринах, що черпали своє натхнення у марксизмі, одначе вони вкрай потрібні. Такий стан речей склався внаслідок відмови слідувати за Марксом у роботі, що він лише розпочав.

У цій роботі з відновлення марксизму аналіза теорії культури та її ролі в процесі історичного розвитку суспільства є так само важливим завданням, як і складним. Його важливість полягає у тім, що пануючий у суспільних науках буржуазний напрямок думки походив, у першу чергу, з культуролоґічної філософії історії, і коли вона почала поступово втрачати свою переконливість, відступаючи в аґностицизм і відмовляючись від широких, загальних досліджень на користь вузьких, конкретних, буржуазна думка підпала під чари культуралізму. В цьому сенсі немає суттєвої ріжниці між нею та вульґарним марксизмом. Тоді як у концепції так званих «двох шляхів» безуспішно намагаються примирити історичний матеріялізм з евроцентричними упередженнями щодо винятковости европейської долі, в теорії «п’яти формацій» уникають цих складнощів за допомогою зведення до мінімуму специфічних рис аж до того, що штучно відкидаються ріжноманітні варіянти історичних шляхів, аби представити все як механічне повторення европейської схеми.

Але що може прийти на зміну культуролоґічній теорії? Уся складність полягає саме тут — у кричуще очевидній неадекватності наукового знання про суспільство. Я не маю наміру пропонувати довершену та зрозумілу теорію, що має готові відповіді на всі питання у цій галузі. Мої цілі скромніші: виявити кілька елєментів, що така теорія має включити до своєї проблєматики.

При налаштовані соціяльної теорії у напрямку універсалізму слід розпочинати з теорії реального капіталізму та зосереджуватися на головному протиріччі, що постало внаслідок всесвітнього розширення капіталістичної системи.

Це протиріччя можна визначити наступним чином: об’єднання всіх суспільств нашої плянети у світову капіталістичну систему створило об’єктивні умови для універсалізації. Проте, на заваді тенденції до стирання відмінностей між культурами, викликаної універсалізуючою силою товарної ідеолоґії, що лежить в основі капіталістичного розвитку, стоять самі умови нерівномірної акумуляції. Матеріяльною базою тенденції до стирань відмінностей є безперервне розширення ринків у всіх напрямках. Ринки товарів і капіталу поступово охоплюють увесь світ і підпорядковують собі всі сторони суспільного життя. Робоча сила, колись обмежена в своїй міґрації ріжними соціяльних, мовними та юридичними перешкодами, прагне досягнути рівня міжнародної мобільности.

Якщо культурне життя є способом орґанізації використання споживчих вартостей, то гомоґенізація цих вартостей через підпорядкування їх загальній міновій вартості стиратиме відмінності між культурами як такими. Тенденція до гомоґенізації є необхідним наслідком не розвитку продукційних сил, але капіталістичним змістом цього розвитку. Оскільки проґрес у царині продукційних сил у докапіталістичних суспільствах не означав підпорядкування споживчої вартости міновій, то він відбувався ріжноманітними шляхами та методами розвитку. Капіталістична модель означає перевагу мінової вартости, а значить стандартизацію. Тенденція капіталізму до гомоґенізації діє з майже непереборною силою на рівні процесів промислового виробництва, модних напрямків у способі споживанні, образі життя тощо і з дещо меншою силою у царині ідеолоґії та політики. Вона має набагато менший вплив на використання мов.

Як ставитися до цієї тенденції до стандартизації? Люди не жалітимуться вічно про історично незворотне, як, наприклад, ґалізація Окситанії чи поява «кока-коли» на Кубі. Проте, виникає питання про майбутнє. Чи маємо ми прийняти тенденцію капіталізму до стирання відмінностей, так само як приймає розвиток продукціних сил? Чи маємо ми її підтримати чи активно їй не опиратися, не забуваючи при цьому про реакційних характер рухів XIX століття за знищення машин? Чи маємо ми жалкувати лише про те, що всі процеси проходять через клясову призму і як наслідок є неефективними? Чи маємо ми зробити той висновок, що соціялізм рухатиметься у тому ж напрямку, тільки швидше й не так болісно?

На ці питання завжди істнувало два варіянти відповіді. На початку свого життя Маркс вихваляв розвиток продукційих сил, досягнення буржуазії та тенденцію до стандартизації, що виводила людей за межі вузького горизонту сільського життя. Проте, згодом у нього почали з’являтися сумніви, та настрої його творів змінилася. Пануючим напрямком у робітничому русі була пропаґанда побудови «універсальної цивілізації». Віра у злиття культур (і навіть мов) переважала у II Інтернаціоналі: згадаймо про есперанто. Цей наївний космополітизм, швидко розвіяний війною 1914 року, знову з’явився після другої світової війни, коли синонімом проґресу чи бодай модернізації стала американізація.

Проте, будь-яка ґрунтовна критика капіталізму вимагає переоцінки такого типу споживання і життя загалом, що є продуктом капіталістичного способу виробництва. Більше того, така критика не є такою утопічною, як про це прийнято думати: хвороба, від якої страждає Західна цивілізація, є достатнім тому свідченням. Оскільки, насправді тенденція до стандартизації означає щільніше пристосування надбудови до вимог капіталістичного базису. Ця тенденція зменшує протиріччя, що рухають систему вперед, а відтак є реакційною. Стихійний опір стандартизації у таких умовах виражає відмову вступати в експлоатаційні відносини, що лежать в основі всієї системи.

Ба більше: ця тенденція до стандартизації натикається на обмеження, що виникли через нерівномірну акумуляцію капіталу. Нерівномірна акумуляція таким чином пришвидшує тенденції до стирання відмінностей в центрі системи, тоді як на периферії вона практично знищує їх для більшости населення, що не має доступу до сучасного способу життя та споживання, доступного лише для меншости людей. Для людей, позбавлених доступу до елєментарних засобів істнування, результатом є не просто хвороба, але суцільна траґедія. Таким чином реальний капіталізм є перешкодою на шляху розвитку продукційних сил у світовому маштабі, оскільки спосіб акумуляції капіталу, що його накинуто периферії, виключає для неї можливість наздогнати центр. В цьому полягає головна причина, чому капіталізм об’єктивно досі переважає у світі.

В будь-якому разі, хай там яких думок дотримуються щодо цієї моделі суспільства та його внутрішніх протиріч, капіталізм не втрачає своїх позицій. Він зберігає свою привабливість на Заході і в Японії не лише для правлячих кляс, але й для робітників, свідчачи про геґемонію капіталістичної ідеолоґії в суспільстві. Буржуазія «третього світу» не має инших цілей, крім як мавпування Західної моделі споживання та пропаґанди через навчальні заклади моделей орґанізації праці, заснованих на Західних технолоґіях. Народи периферії пали жертвами невпинного процесу уніфікації прагнень і цінностей. Безпрецедентне зростання засобів масової інформації, чия мережа сьогодні охопила весь світ, якісно та кількісно змінило протиріччя, що постало внаслідок нерівномірного поширення капіталізму. Жага долучитися до Західної моделі споживання охопила величезне число людности. Одночасно капіталізм на практиці продемонстрував свою неспроможність задовольнити цю жагу. Суспільства, що звільнилися від підпорядкування вимогам світового поширення капіталізму, мають впоратися з цим новим протиріччям, що є вираженням конфлікту між соціялістичними та капіталістичними тенденціями.

Тупик, отже, є не лише ідеолоґічним, але й цілком реальним. Капіталізм прийшов у тупик, він нездатний завершити роботу, поставлену в порядок денний історії. Криза суспільної думки є, в першу чергу, кризою буржуазної думки, що відмовляється визнати, що капіталізм, це — не «кінець історії», не «завершена і вічна раціональність». Але ця криза також вказує на межі марксизму, що, недооцінюючи маштаби нерівномірности розподілу, притаманної світовому поширенню капіталізму, запропонував стратеґію соціялістичної відповіді на протиріччі, що довела свою невідповідність поставленому завданню.

Для того, щоб насправді зрозуміти це протиріччя, що є ключовим у капіталізмі, будь-яка аналіза має виходити з найважливішого факту, а не другорядних деталей — має виходити з факту істнування поділу на центр і периферію.

Після низки поступок ліві та соціялісти на Заході врешті-решт здалися й облишили спроби висунути імперіялістичний аспект поширення капіталізму по плянеті на центральне місце — місце, яке він і має займати як у критичній аналізі дійсности, так у визначенні напрямків розробки поступових стратеґій. Діючи у такий спосіб, вони капітулювали перед буржуазною ідеолоґією та її найважливішими складовими: евроцентризмом та економізмом.

Власне, під заборону потрапив сам термін «імперіялізм», що його почали вважати ненауковим. Заміна його на більш «об’єктивні» терміни, такі як «міжнародний капітал» і «транснаціональний капітал» не можлива без суттєвого спотворення змісту справи. Так ніби світом керують виключно економічні закони, що виражають технічні потреби відтворення та акумуляції капіталу. Так ніби держава та політика, дипломатія й армія зникли зі світу. Імперіялізм є саме поєднанням потреб і законів відтворення капіталу, соціяльних, національних і міжнародних союзів, що його підтримують, і політичних стратеґій, що ці союзи застосовують.

Отже, щоб зрозуміти сучасний світ, його аналізу слід зв’язати з нерівномірним розвитком й імперіялізмом. Тоді і лише тоді можна буде розробити стратеґію для подолання капіталізму. Головна складність полягає у від’єднанні від світової системи, як вона є у реальності. Ця складність навіть більша для суспільств розвиненого центру, ніж для розташованих на периферії. Саме в цьому полягає на перший погляд непомітне, але важливе значення імперіялізму. Розвинені суспільства центру збудовано на імперіялістичній додатковій вартості, тому вони не бачать потреби у переоблаштуванні всього світу — до цього їх не підштовхує ані їх соціяльна структура, ані переваги, які вони мають, користуючись доступом до природних ресурсів світу. У розвинутих реґіонах світу складніше створити народний, антиімперіялістичний союз, спроможний змінити думку більшости. Для суспільств же периферії, з иншого боку, від’єднання від світової капіталістичної системи є першочерговою умовою розвитку продукційних сил, достатніх для задоволення вимог і потреб більшости. Ця ключова відмінність пояснює, чому всі прориви у капіталістичній системі здійснювалися саме на периферії. Суспільства периферії, що входять у період «посткапіталізму» за допомогою стратеґій, що їх мені здається доречнішими охарактеризувати радше як «національно-народні», ніж як «соціялістичні», стикаються з необхідністю вирішувати всі труднощі, викликані від’єднанням.

Головне протиріччя капіталізму, таким чином, поставило антикапіталістичну революцію у розпорядок денний — революцію, що є антикапіталістичною, тому що вона обов’язково спрямована проти капіталізму, оскільки ї переживають ті, хто потерпає від його траґічних наслідків. Проте, до того, як розпочнеться революція, важливо завершити завдання, що його капіталізм не міг і не може завершити.

Деякі з цих проблєм не є новими: вони від самого початку постали перед Російською та Китайською революціям. Ці проблєми слід розглянути в світлі уроків історії, а це дещо инші, ніж просто повторювати евроцентричне твердження, що соціялізм себе вичерпав і єдиною альтернативою залишилось повернення до капіталізму.[16] Так само, але трохи з иншої точки зору слід розглянути уроки радикальних національно-визвольних рухів, що сягнули свого апоґею підчас доби Бандунґу з 1955 по 1975.[17]

Звісно, так звані соціялістичні суспільства (що їх краще називати «національно-народними» суспільствами) не розв’язали цих проблєм. І це зрозуміло, адже національно-народний перехідний етап обов’язково триватиме значно довшим, ніж будь-хто міг би собі уявити, оскільки на цьому етапі стикаються із завданням розвитку продукційних сил у безперервні боротьбі з лоґікою світової капіталістичної експансії і на основі внутрішніх суперечливих суспільних відносин (що я називаю діялєктикою трьох тенденцій: соціялістичної, місцевої капіталістичної та етатистської). У країнах, що успішно здійснили національно-народні революції (що їх часто називають «соціялістичними»), діялєктика внутрішніх чинників знову починає відігравати вирішальну ролю. Звичайно, оскільки не була до кінця осмислена складність орґанізації посткапіталістичних суспільств, радянський експеримент — у тому вигляді, в якому він істнує — приваблював людей периферії впродовж приблизно 40 років. Маоїстська критика цього експерименту також була впливовою протягом близько 15 років.

Сьогодні краще розуміння справжніх маштабів проблєми породжує менше наївного ентузіязму та більше обачности у слідуванні певним «рецептам» розвитку. Загалом спостерігається розвиток як у практиці, так і в теорії, криза у позитивному значенні цього слова, а не провал, що веде до капітуляції та повернення в лоно «нормальности», себто до повторного вбудовування у лоґіку світової капіталістичної експансії. Зневіра, що охопила соціялістів на Заході, які на виправдання власної слабкости кивають на ситуацію у «соціялістичних» країнах, походить властиво з глибин самих Західних суспільств, і доти, доки соціялісти чітко не усвідомлять неґативних наслідків евроцентричного світогляду, справа соціялізму на Заході не просунеться ані на крок.

Народи периферії не мають иншого вибору, крім того, що послужив ключем до так званих соціялістичних революцій. Звісно, після 1917-го чи 1949-го ситуація змінилась. Умови для нових національно-народних рухів у сучасному «третьому світі» не дозволяють просто відтворити підходи попередніх періодів, заздалегідь окреслені у загальних рисах у кількох рецептах. У цьому сенсі теорія і практика, що надихаються марксизмом, зберігають своє універсальну доречність і тим більше доречність для афро-азійського реґіону. У цьому сенсі так звана соціялістична альтернатива, незважаючи на її межі, має зростаючу силу тяжіння для країн периферії. Повстання проти системи на всьому просторі від Філіппін і Кореї до Бразилії, а також в Ірані й арабському світі, попри всю свою неоднозначність і часто безвихідність, що проявляється на першому етапі розвитку цих повстань, заявляють про відмінний характер свого національно-народного руху. Скептики, в’язні евроцентризму, не тільки не чекали на ці бунти, але оголошували їх неможливими.

Теперішня ситуація викликає аналоґію з довгим елліністичним перехідним періодом. У висновках «Кляси та нації» ми проаналізували цей перехід, розглянувши пару протилежностей «декадансі» і «революційна свідомість», та висунули припущення, що розпад централізації додаткового продукту, заснованої на системі данини, і заміна його февдальним розпорошенням влади, замість представляти неґативний крок назад, був однією з умов наступного, швидкого дозрівання капіталістичної централізації. Сьогодні визволення з-під влади капіталістичної системи через від’єднання від неї є одночасно умовою наступного переосмислення універсалізму. На рівні культури цей триетапний діялєктичний рух від хибного універсалізму капіталістичного евроцентризму до національно-народного підйому і до створення нового вищого соціялістичного універсалізму супроводжуватиметься необхідністю від’єднатися від капіталістичної системи.

Аналоґію можна поширити і на царину культури. Еллінізм створив універсалізм (звичайно, реґіональний, а не ґлобальний) на рівні керівних кляс Стародавнього Сходу. Цей універсалізм, хоча й обмежений своїм клясовим змістом, а відтак, не прийнятний для більшости (що, таким чином, знайшла порятунок у християнстві та мусульманстві, а також у селянському провінціялізмі), став передвісником у певних відношеннях універсалізму, далі розвинутого капіталізмом. Саме це стало однією з причин, чому Відродження зверталося за натхненням до еллінізму. Сьогодні чи не є капіталістичний універсалізм — разом зі своїми евроцентричними обмеженнями — вираженням універсалістської культури правлячих кляс? Чи не викликає його популярний варіянт — вульґаризований для цілей масового застосування заклик до необмеженого споживання на Заході та його жалюгідніший варіянт у «третьому світі» — одночасно і сильне бажання, і відчай від неможливости його задовольнити? Через націоналістичне відторгнення на рівні культури евроцентричного універсалізму «кристалізуються» елєменти майбутнього, вищого соціялістичного універсалізму. Якщо така «кристалізуються» відбуватиметься достатньо швидко, буде скорочено безплідний етап ствердження культури через заперечення.

Оскільки ми живемо в такий переломний час, суперечки стосовно евроцентризму є гарячими. Центральному (европейському) капіталізму відповідає завершене формулювання ідеолоґії капіталізму — евроцентричної політекономії, що, власне, веде у тупик. На периферії ідеолоґії та культури, що вийшли з общинного ладу та ладу, заснованого на данині, всі переживають занепад і кризу, спричинені їх периферійним розташуванням. Проте через брак справжньої універсалістської перспективи, що ґрунтувалася б на критиці політекономії та багатому внеску всіх людей, ми не подолаємо ситуації безплідного протистояння, що в ній евроцентризм одних і зворотній евроцентризм инших конкуруватимуть в атмосфері руйнівного фанатизму.

Морально-політична криза нашого часу не пощадить благополучні суспільства. Евроцентризм переживає кризу, хоча й виглядає міцним і здоровим, особливо в своїх найбільш поживних упередженнях. Тревога перед лицем проблєм, що їх, як видається, неможливо подолати, а також боязнь катастрофи, що її ці проблєми ризикують спричинити, сприяють відродженню ірраціонального, починаючи з зростання популярности астролоґії до появи неофашистських уґрупувань. Таким чином, як це часто буває, реакція на нові проблєми на перших порах є радше неґативною, ніж позитивною. Евроцентричний універсалізм капіталізму критикують не для того, щоб дозволити сформулювати новий універсалізм; всі прагнення універсалізму відкидаються на користь права на відмінність (у цьому контексті мається на увазі відмінність між культурами та формами суспільної орґанізації), що його згадують, аби уникнути розгляду справжніх проблєм. Сьогодні в моді те, що я називаю «провінціялізмом». Думка, згідно з якою всі люди мають право — і навіть можливість — судити инших, приречена на поразку через те, що цю думку відкидають як відносну. Без сумнівів, ця думка може бути помилковою, бути поверхневою, поспішною чи відносною. Слід розуміти, що жодне судження ніколи не буде завершеним, суперечності завжди залишатимуться. Але, звичайно, треба не здаватися і не відмовлятися від ідеї, навіть попри те, що істнують певні сталі уявлення один про одного, які майже завжди є хибними: що французи ніколи не зрозуміють китайців (і навпаки), так само як чоловік жінку тощо, иншими словами не істнує конкретної людини, істнують лише «люди». Ми прикидаємось, що лише европеєць може по справжньому розуміти Европу, а китайці — Китай, християнин — християнство, мусульманин — іслам, оскільки евроцентризм одних доповнюється зворотнім евроцентризмом инших.

На периферії недавній підйом народних масових політичних рухів живиться культурним націоналізмом як відповіддю на культурні аспекти сучасного імперіялізму, що є реально об’єктивною дійсністю, і ці рухи допомогли усвідомити маштаб культурних проблєм нашого часу, що їх вуалював панівний евроцентризм і недооцінював клясичний марксизм. Проте цей підйом мав обмежений вплив на розробку аналізи та основних понять. Навпаки, він викликав ірраціональну емоційну реакцію, яка не може замінити аналізи.

В цих умовах виникли дві — на перший погляд абсолютно ріжні, проте насправді симетричні — літературні напрямки. З одного боку, постала література реліґійних фундаменталістів всяких видів — ісламістів, індуїстів, жидів (про них рідко згадують, але вони, звичайно, істнують), християн, а також ріжні напрямки провінціялізму, що розхвалював перевагу фольклору над усім, — всі вони виходили з гіпотези про «несумісність» ріжних культур. З иншого боку, відбулося відродження прісного буржуазного вихваляння капіталістичного суспільства, абсолютно несвідомого свого фундаментального евроцентризму.

Саме критика культури евроцентризму й протистояння евроцентризму мають вивести за межі цієї розмови двох глухих. Дискусія про маштаб проблєм культури, пов’язаних з нерівномірним розвитком, розвивається непросто і не є однозначною. Головною причиною цього є так звана бідність інструментарію наукової аналізи співвідношень між трьома вимірами, що з них складається суспільна дійсність, — економікою, владою та політикою, культурою й ідеолоґією.

Чи можна уявити тут політичну еволюцію і хто буде сприяти покращенню діялоґу та прискоренню переходу від капіталізму до універсального соціялізму? Відповідальність лівих та соціялізму полягає саме в тому, щоб уможливити це.

Евроцентризм є потужним чинником й у протилежному значенні. Поширенні упередження щодо «третього світу», що сьогодні зустрічають схвальний прийом, роблять свій внесок у рух «вправо». Певні елєменти соціялістичного руху на Заході, звісно, заперечують цю переміну. Проте вони роблять так здебільшого для того, щоб знайти прихисток в иншій, не менш евроцентричній теорії традиційного трейдюніонізму, за якою закласти основи соціялістичного майбутнього можуть лише зрілі (европейські) робітничі кляси. Це безсила теорія, що суперечить найочевиднішим факт історії.

Перед людством постає нове питання. Якщо ми продовжуватимемо рухатися теперішнім шляхом розвитку, протиріччя між «північчю» та «півднем» загостряться ще більше, вони сприятимуть зростанню аґресивного расизму в розвинених капіталістичних країнах, де висуватимуться всілякі гасла проти «третього світу».

Перед народами периферії постає неминучий вибір між національно-народними демократичними зрушеннями й культурним тупиком, що з нього є лише один вихід — у минуле. В свою чергу вибір на користь майбутнього є непростим, оскільки він робиться в умовах тісного взаємозв’язку трьох напрямків — соціялізм, капіталізм і етатизм, при цьому держава є необхідним і водночас суперечливим доповненням до них. Наприклад, бюрократичний варіянт «державного соціялізму», що жертвував демократією на користь «національного розвитку», ще раз продемонстрував, що накладені ним обмеження стають причиною його розвитку та виходу за ці межі. Разом з тим, у протилежному кінці, на Заході, модна теза захисту власне демократичних цілей (що призводить до обмеження права людини та плюралістичної, виборчої демократії) показала свою невідповідність навіть швидше, ніж очікувалось. Як видно з прикладу Бразилії, Філіппін та кількох инших країн, демократія має або породити суттєві суспільні перетворення, або загинути. А ці важливі перетворення є вторгненням у сферу інтересів пануючої в світі капіталістичної системи.

Немає сумнівів, що якби Захід, замість стояти на заваді проґресивним суспільним перетворенням на периферії, підтримав ці зміни, то вага елєменту «націоналізму», присутнього у проєкті від’єднання від системи, була б відповідно меншою. Проте ця гіпотеза є не більш ніж просто щирим побажанням. Суть полягає в тім, що Захід до цього часу був і тепер залишається рішучим противником будь-якого поступу в цьому напрямку.

Визнати це на практиці та в дійсності означає визнати, що ініціятива у справі перетворення світу перейшла до народів периферії. Саме вони, відокремившись від світового розвитку, можуть змусити народи Заходу усвідомити справжню проблєму. Це спостереження, зроблене ще 1917 року, досі ніхто не спростував.

Разом з тим слід також відзначити, що довгий похід національно-народних демократій буде відбуватиметься на складній місцевості, він не обійдеться без конфліктів і нерівноцінного поєднання перемог і поразок. Наївний погляд на «будівництво соціялізму» поступитися місцем усвідомленню необхідности рухатися тяжким, довгим і мало розвіданим шляхом. Відносно неґативні судження, що я зробив стосовно Заходу, не виключають можливости змін і там. Відкриваючи дискусію щодо инших форм розвитку на Заході та сприятливих наслідків, що він може мати для подій на «півдні», я намагався лише нагадати про відповідальність Західних лівих і про можливості, відкриті для них. А чітке усвідомлення руйнівного впливу евроцентризму є однією з передумов змін.

Пануючий варіянт західної ідеолоґії набуває вигляду тотального евроцентризму, своєрідного реваншу над універсалістськими цілями, що з самого початку висувалися в ідеолоґії лівих, а пізніше перетворювалися лівою буржуазією у поняття проґресу, розуму, закону й справедливости. Більше того, відлуння критики евроцентричного капіталізму чується у центрі, адже не істнує жодної великої китайської стіни, що відокремлювала би центр від периферії у світовій системі. Чи не Мао, Че й Фанон були колись героями проґресивної молоді на Заході?

Саме тому ми звертаємось тут до лівих европейських інтелєктуалів з вимогою розпочати справжній діялоґ, оскільки Европа — та особливо Франція — може несподівано для всіх відіграти важливу ролю.

Підпорядкування лоґіці світової економіка вимагає, в дійсності, щоб за придушення повстань народів на периферії — цих жертв системи — і за запобігання небезпеці революційного розвитку, що має перспективи відродження соціялізму в XXI столітті, взялися поліцейські сили. Цю функцію не може виконати жодна країна, крім США. Побудова европейського неоімперіялізму, що звільнить Америку від обов’язків вартового, залишається у найближчому майбутньому нездійсненною мрією. Атлантизм, що до нього веде ця проста капіталістична лоґіка, таким чином невідворотно замикає Европу в тісні рямці комерційного змагання з Японією і США, що залишає її без жодної надій на бодай якусь культурну, ідеолоґічну, політичну та військову автономію. За таких обставин европейський проєкт втрачає свою вагу та зводиться до рівня чогось на кшталт европейської філії Атлантичного проєкту, що в ньому провідну ролю відіграють США.

У відповідь на таку жалюгідну перспективу, що в ній ослаблена европейська конструкція весь час перебуватиме під загрозою розвалу, чи зможе Европа зробити свій внесок у будівництво по-справжньому багатоцентричного — у всіх значеннях цього слова — світу, себто світу що поважатиме ріжні суспільні та економічні шляхи розвитку? Можна припустити, що такий новий світовий порядок може відкрити самій Европі новий шлях до суспільних змін, неможливих в умовах строгої лоґіки конкуренції. Иншими словами, такий розвиток подій може зробити прорив у напрямку розширення неринкового, загальносуспільного простору, а це є єдиним шляхом для суспільного поступу на Заході. У відносинах між Сходом і Заходом слабких представників Европи замінили стратеґи гонки озброєнь і носії небезпечної ілюзії відмежування Радянського Союзу від Східної Европи, що буцімто сприятиме соціялістичному демократичному поступу, в чому проявляє нерішучість Ґорбачов. Ріжні відносини між «північчю» та «півднем» могли би, відтак, розвиватися у контексті, сприятливому для об’єктивно назрілого національно-народного переходу в «третьому світі». Цей варіянт своєрідного «европейського неприєднання» — форма «від’єднання», відповідно до умов цього реґіону світу — є єдиним способом уникнути занепаду, що він інакше стане неминучим[18] Під занепадом я маю на увазі відмову від мобілізуючих маси і справжніх проґресивних соціяльних проєктів на користь щоденного пристосування до дій зовнішніх сил.

Численні причини політичного та культурного характеру вказують на те, що ця можливість не обов’язково є утопічною. Хай там яким історично обмеженим був ґоллізм, він протистояв силам, що справжній маштаб їх небезпеки ми можемо побачити сьогодні. Врешті-решт все починалося несміливо на початку 1970-х, а вже у 1980-ті надії, що їх покладали на Атлантизм, повністю справдилися. Вороже ставлення до ґоллізму пояснюється розчаруванням тих, хто чекав, що Европа — в першу чергу Франція — започаткує у міжнародних відносинах новий порядок. Ніби підливаючи олії в вогонь, є ворожі проґресивній перспективі сили, що грають на евроцентричних упередженнях і спираються на американську геґемонію, таким чином намагаючись досягти неможливого.

Евроцентризм завів світ у глухий кут. Якщо Захід не покине своїх позицій, з яких він традиційно звик керувати всіма сферами політичного життя — особливо відносинами між «північчю» та «півднем», між Заходом і Сходом — зростатиме ризик збройних конфліктів і ризик поширення аґресивного расизму. Більш людське майбутнє — універсалізм, що поважає всіх — не є якоюсь нав’язаною потребою, але є беззаперечно об’єктивною можливістю, за яку слід боротися. Отже, вибір є наступним: справжній соціялістичний універсалізм або капіталістичне евроцентричне варварство. Боротьба вимагає від тих, кого називають «лівими силами», чітку усвідомлювати важливість низки основоположних питань.

Соціялізм знаходиться в кінці цього довгого тунелю. Під ним розуміємо суспільство, що позбулося спадщини нерівномірного розвитку, притаманного капіталізму, й одночасно відкрило для всіх людей на плянеті ширші можливості для розвитку у суспільстві. Таке суспільство стоятиме на вищому щаблі від нашого лише в тому випадку, якщо воно буде всесвітнім і встановить справжній універсалізм, що базуватиметься на внеску кожного — це стосується як людей на Заході, так і всіх тих, чий історичний розвиток був иншим. Очевидно, що довга путь, що веде до мети, не дозволяє сформулювати «точні» рекомендації стосовно майбутніх стратеґій і етапів: політико-ідеолоґічні протистояння, як, наприклад, свого часу між «революціонерами» та «соціял-демократами», є перипетіями цієї тривалої боротьби. Зрозуміло, що природу майбутнього суспільства неможливо передбачити — воно непроникливе як для футуролоґів, так і для любителів наукової фантастики.

Майбутнє попереду, і його ще треба прожити.

ГЛАВА III. ДО НЕЕВРОЦЕНТРИЧНОГО БАЧЕННЯ ІСТОРІЇ

V. Евроцентризм у теорії нації

Евроцентризм знайшов своє вираження практично у всіх галузях суспільної думки. Тут буде розглянуто лише одну з них — теорію нації, оскільки вона має величезне значення і рішучим чином впливає на прийняття політичних рішень.

Суспільна дійсність не обмежується лише реаліями способів виробництва, суспільних формацій, систем освіти, держави, суспільних кляс. Навіть якщо  прийняти до уваги, що в кінцевому підсумки саме вони стоять у центрі ґлобальної дійсности, остання також включає ріжноманіття народів, етносів, родинних структур, мовних і реліґійних спільнот, а також безліч инших форм життя, що реально істнують і займають певне місце у людській свідомості, а отже мають зайняти гідне місце у теорії, що збирає їх всіх до купи. Якщо вивести ці реалії за межі аналізи, як це, нажаль, часто роблять доґматики від марксизму під приводом того, що ці реалії є просто димовою завісою, що приховує основоположні реалії кляси, історичний матеріялізм бідніє та втрачає силу, необхідну для боротьби за зміну світу. Проте немає жодних підстав вважати, що головну ролю в історії завжди грає конфлікт між «основоположними силами». У багатьох випадках вони діють лише опосередковано, і безпосереднє зіткнення відбувається між иншими — так званими «неосновоположними силами». Суть історичного матеріялізму саме полягає у висуванні на першій плян методи, здатної поєднати усі ці реалії. У цьому він протистоїть буржуазному еклєктизму, що він, ізолюючи один від одного прояви дійсности, відмовляється впорядкувати їх в орґанізовану цілісність на основі певних засад необхідности.

Особливість евроцентризму полягає або в розгляданні конкретного европейського розуміння нації, держави та кляс як моделі, що відображає специфіку европейського духу (а значить і як модель для наслідування иншими, якщо вони можуть), або у відкритті загального закону, що неодмінно проявиться і в инших кутках плянети, хай і з запізненням.

В европейському досвіді формування того, що сьогодні називають нацією, тісно пов’язане з формуванням держави і з централізованим обігом на цьому рівні специфічно капталістичного додаткового продукту (об’єднання ринків, в тому числі ринків праці та капіталу). Цей особливий подвійний зв’язок пояснюється саме тим, що февдалізм як недорозвинена форма способу виробництва, заснованого на данині, характеризується фраґментацією влади та надлишком данини у февдальній формі. Незначна частина додаткового продукту, що виходить на ринок, обертається у межах християнської Европи, мусульманського Сходу, а також — через територію останнього — потрапляє до більш віддалених реґіонів. Инша частина продукту, що набуває ринкової форми (на прожитковому рівні), і він так само незначна за розміром, обмінюється на місцевих ринках. Проміжного рівня — того, що сьогодні називають національним ринком, — не істнує. Капіталізм у своєму розвитку виходитиме саме з цього рівня: з одного боку, об’єднання місцевих ринків через збільшення ринкової частки продукту, а з иншого — підпорядкування заморських ринків (що тепер стають «зовнішньою торгівлею») потребам розбудови національного ринку. Саме для цього необхідна держава, що орґанізує ці операції, а також середній за розмірами простір, що відповідав би матеріяльним умовам часу з точки зору оптимальної чисельности населення з відповідною щільністю, транспортною мережею та засобах захисту. Нація була продуктом такого розвитку.

Сталінська теорія нації, що в ній нація виступає як своєрідний продукт капіталістичного розвитку, є нічим иншим як абстрактним і загальним вираженням конкретно цього европейського шляху розвитку. У цьому відношенні вона є по суті евроцентричною. Але ця теорія не є специфічно сталінською. Таких поглядів також дотримувалися Маркс, Енґельс і Лєнін, а також діячі II Інтернаціоналу (й австромарксисти). Вона ще у прихованій формі присутня у революційній буржуазній теорії (Французька революція, що «створила націю»; об’єднання Німеччини, об’єднання Італії тощо). Коротше кажучи, вона не полишає своїх позицій панівної теорії.

Виходячи з цього, націю можна шукати і знаходити в історії. Зокрема, нація чітко проявляється, з одного боку, у розвинених суспільствах, заснованих на данині, де відбувається централізація данини державою, і кляса — збирач данини творить державу (Китай, Єгипет), на противагу недорозвиненим суспільствам, заснованим на данині, (як, наприклад, европейські февдальні суспільства), де данина залишається розпорошеною, а з иншого — при капіталізмі, де конкуренція капіталів (що призводить до вирівнювання норм прибутку) і мобільність праці реґулюються державою (через законодавство, грошово-валютну систему, державну економічну політику). Таким чином, евроцентризм є породженням умов, притаманних саме Европі (відсутність націй у февдальну епоху, одночасне народження нації та капіталізму), чим пояснюється і евроцентричне викривлення загального поняття нації.

Поняття нації чітко з’являється у сформованих суспільствах, не залежно від того, чи є це суспільства способу виробництва, заснованого на данині, (Китай, Єгипет), чи вони капіталістичними суспільствами (европейські нації центрального капіталізму). В умовах недорозвинених, периферійних способів виробництва соціяльно-етнічна дійсність є надто розмитою, аби називатися національною. Це стосується февдальної Европи, адже февдальний спосіб виробництва, це — ніщо инше, як недорозвинений спосіб виробництва, заснований на данині. Це також стосується сучасних капіталістичних периферій. Так само суспільство та нація часто перестають співпадати у перехідні періоди.

У цій аналізі варто зробити ще один крок уперед. Тому що історія европейського розвитку вказує на ще дві важливі речі: по-перше, нація потенційно не істнує до свого створення; по-друге, модель збігу держави та нації є ідеальною, але реалізуються вона на практиці завжди неідеально, і ця модель не відповідає жодним потребам капіталізму.

Націоналістична ідеолоґія виходить з міту про націю, що істнувала до утворення її держави. Дійсність показує, що конґломерати селянських народів впродовж тривалого часу живуть радше як провінційні, ніж національні (введення мови, яка стане національною, вводиться повільно), і буржуазія часів февдалізму і старого режиму часто є радше космополітичною (почувається як дома у всій християнській Европі, її приналежність залежить від фінансових інтересів, політичної відданості та реліґійних переконань), ніж національною у сучасному значенні слова. Вирішальна роля у формуванні нації завше належала державі.

Але ця ідеолоґія перетворилася на силу, що, користуючись автономією, змінила хід історії. Розгляд австромарксистських тез показує, що вона надихала політичні позиції, що вони вступали у протиріччя із вимогами капіталістичного розвитку. Пересаджена з місця свого народження (Західна Европа) на схід і південь, до Австро-Угорщини, Російської імперії, Туреччини й арабських областей, націоналістичній ідеолоґії спричинила розпад цілих утворень, що могли б слугувати основою розвитку більш цілісного капіталізму, ніж той, що пристосовувався до поділу на державі.

ГЛАВА IV. ДО НЕЕВРОЦЕНТРИЧНОГО БАЧЕННЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

I. Реальний капіталізм і постання всесвітньої вартости

З того часу, як Рудольф Баро ввів в обіг вираз «реальний соціялізм», його спіткала відома доля: його використовують як недоброзичливці соціялізму (які приписують соціялізму всі неґативні явища, притаманні режимам, що носять назву соціялістичних), так і захисники цих режимів (які стверджують, що попри все ці режими залишаються соціялістичними, оскільки підсумок їх істнування «загалом позитивний»). Проте нікому не спадає на думку поговорити про «реальний капіталізм». Капіталізм в уяві простої людини, а ми спостерігатимемо такий самий погляд на капіталізм і у дослідників, це — Північна Америка та Західна Европа із серіялу «Даллас» — держава загального добробуту та демократії. Мільйони покинутих дітей у Бразилії, голод у Судані, криваві диктатури центральної Африки, рабство на шахтах Південної Африки, виснажлива праця молодих дівчат на конвеєрах заводів елєктроприладів у Південній Кореї є не справжнім капіталізмом, а тільки залишками попередніх суспільств. Навіть гірше: це неевропейські форми капіталізму, і тільки від народів, що живуть за такого капіталізму, залежить, чи позбавляться вони його, щоб врешті-решт насолоджуватися такими самими плодами поступу, що й люди Заходу. Так чи інакше йдеться за один з етапів розвитку, що веде до стирання ріжниць між культурами у світі, що виглядатиме як Европа.

Світовий капіталізм проявляється у формах, які, як здається, є всім добре відомими, але до яких ми маємо повернутися, нехай не на довго, аби окреслити контури його справжньої природи та вказати на викривлення, спричинені евроцентричним баченням.

Першою характеристик є нерівність у світовому маштабі, що відзначається ріжницею у доходах між країнами. Приблизно співвідношення між розвиненими капіталістичними країнами і країнами «третього світу» становить 15 до 1. Друга характеристика полягає у нерівності розподілі доходів всередині країн, що набагато більш разюча на периферії, ніж у центрі. Так 25% населення належить 10% доходу в центрі й 5% на периферії, 50% населення належить 25% доходу в центрі й 10% на периферії, 75% населення належить 50% доходу в центрі і 33% на периферії[1].

Далі слід зауважити, що ріжноманітні криві, що вони ілюструють розподіл доходів, для всіх розвинених країн проходять близько одна від одної, а це недвозначно свідчить про те, що країни Заходу сьогодні дуже схожі одна на одну в своїй повсякденній дійсності. Навпаки — криві для країн «третього світу» широко розкидані, але розподіл доходу — за кількома винятками — є все одно набагато більш нерівним, ніж у центрі. Як ці факти тлумачать і пояснюють у панівних течіях суспільної думки?

По-перше, стверджують, що ріжниця в середніх доходах приблизно відображає відповідну ріжницю в продуктивності праці; иншими словами, продуктивність праці в розвинених країнах у п’ятнадцять разів більша за ту, що її в середньому досягли у країнах «третього світу». Це точка зору не лише широкої громадськости та буржуазних економістів — її також розділяють економісти панівних течій марксизму.

По-друге, заявляють, що відмінності у світовій структурі внутрішнього розподілу доходів насправді приховують зворотну ріжницю у рівнях експлоатації найманої праці. Пояснимо, що мається на увазі у таких аналізах, що спираються на марксистські засади. Кількість робочої сили, задіяної у всіх розвинених капіталістичних економіках, складає приблизно 400 мільйонів осіб, тоді як доходи від праці (грубо кажучи, зарплатня) становить половину загального доходу. Иншими словами, відношення додаткової праці (прибуток власника та фірми) до необхідної праці, що ним вимірюється рівень експлоатації праці, становить близько 100%. На противагу цьому у всьому капіталістичному «третьому світі» (в якому живе приблизно 1.200 мільйонів активних працівників) доходи від праці (зарплати та доходи дрібних незалежних виробників, селян і ремісників) загалом складають дві третини від усього доходу. Відтак, відношення додаткової праці до необхідної праці не перевищує 66%. Хоча доходи працівників на периферії набагато нижчі ніж у центрі, експлоатація праці інтенсивніша в розвинених країнах. Як неважко помітити, таке висвітлення фактів захищає ту ідею, що інтенсивність експлоатації праці зростає з розвитком капіталізму, а значить й тезу про соціялістичну місію пролєтаріяту розвинених країн. Нерівність у розподілі доходів, що так впадає в очі на периферії, пояснюється иншими причинами, зокрема більшою ієрархією зарплат, нерівномірнішим розподілом земельної власности у більшості країнах, помітнішим розривом між міст і селом, чисельнішою масою злиденних і витіснених на узбіччя життя, що вона до того ж скупчується у меґаполісах «третього світу» тощо.

По-третє, найчастіше висувається припущення про те, що розвиток має загальну тенденцію до поступового скорочення нерівности. Мається на увазі, що стан сучасної периферії є просто станом тривалого переходу до капіталізму. Дехто, щоправда, налаштований не так оптимістично, стверджує, що розподіл доходів не реґулюється жодним специфічним законом. Розподіл є лише емпіричним результатом ріжних економічних і соціяльних фактів, що збігаються чи не збігаються за власною лоґікою. Цьому твердженню можна було б надати марксистську форму, якщо додати, що розподіл доходів залежить від клясової боротьби та взаємозв’язку між національним (буржуазно-селянські та соціял-демократичні союзи) і міжнародним (позиція міжнародного поділу праці) рівнями цієї боротьби. Капіталістична система демонструє спроможність пристосуватися до всіх цих обставин.

Поняття всесвітньої вартости дозволить зрозуміти, чому ідея про те, що ріжниця у продуктивності праці пояснює розбіжність у розподілі доходів у світовому маштабі, є не просто наївною, але уникає розгляду справді важливого питання прихованого переміщення вартости в ціновій структурі. Звісно, для буржуазного економіста ціна охоплює всю господарську дійсність: дохід кожної кляси напряму залежить від його внеску у виробництво, продуктивність кожного фактору виробництва вимірюється його продукцією, якщо не враховувати чинника недосконалої конкуренції. Марксизм засуджує тавтолоґічний характер такого підходу, що він, перш за все, усуває поняття експлоатації. Проте, що цікаво, евроцентричний марксизм відмовляється аналізувати відповідну систему в цілому, згідно з основоположними принципами марксизму, а, уподібнюючись вульґарним економістам, відокремлює аналізу явища експлоатації в центрі від аналізи експлоатації на периферії. В результаті й перші, й другі приходять до того самого висновку, що є просто словесним переказом відомих цифр.

Такий погляд на речі не дозволяє охопити об’єктивну єдність системи. Насправді, ціни, що лежать в основі розрахунків доходів, є безпосередньою емпіричною катеґорією та дорівнюють сумі винагороди за працю, що визначається умовами її експлоатації, та доходу, що обраховується навколо певного рівня (чи певних рівнів). Тепер неможливо визначити порівняльні продуктивності, якщо порівнювати доходи (заробітна платня плюс прибуток). Слід зробити протилежне: почати з порівняльної аналізи умов праці, що визначають порівняні продуктивності та норми експлоатації додаткової праці. Так тенденції до встановлення рівноваги у нормах прибутку накладається на ріжні комбінації винагородження за працю та її продуктивність, що вони змінюються в залежності від умов експлоатації.

Насправді, ці безпосередні та наївні коментарі емпіричних даних ґрунтуються на методолоґічній гіпотезі, що вона, безсумнівно, невідома тим, хто не звик вдивлятися в обличчя сучасного світу, але її легко можна виразити в термінах панівних економічних теорій. Ця гіпотеза полягає у тім, що соціяльна структура кожної національної формації — складової світової системи пояснює і рівень продуктивности праці у цій формації, і розподіл доходів між ріжними суспільними клясами, з яких це суспільство складається. Таким чином світ спочатку розглядається як сукупність національних формацій, що протистоять одна одній, а тоді постфактум — і це у ліпшому випадку — визнається їх взаємопроникнення і взаємовплив.

Поняття всесвітньої вартости надає сенсу безпосереднім емпіричним даним. Це дозволяє нам зрозуміти, чому, якщо продуктивність праці так відріжняється від країни до країни, є помилкою вимірювати цю ріжницю через розподілені доходи. Не задовольняючись поверхневими поясненнями причин проблєми, поняття всесвітньої вартости пропонує основу для роз’яснення причин, що враховує взаємодію внутрішніх і зовнішніх чинників, а значить і особливості периферійного капіталізму. Отже, постання всесвітньої вартости пояснює, чому і як прірва між центром і периферією внутрішньо властива капіталізму.

Обговорити закон вартости, прояснити його функціонування означає, перш за все, проаналізувати взаємозв’язок між об’єктивними умовами суспільного відтворення (себто економічними умови, що визначають загальну необхідну рівновагу між зарплатами і споживанням, прибутком, заощадженнями й капіталовкладеннями) і так званими суб’єктивними умовами (себто клясовою боротьбою). Заявити про істнування діялєктичного зв’язку між цими двома ґрупами чинників означає заявити, по-перше, що люди самі творять свою історію в об’єктивно визначених умовах, а, по-друге, що дії людей впливають на ці самі умови та їх змінюють[2].

Другий том «Капіталу» містить те, що на перший погляд може виглядати як суто економічна демонстрація. Маркс фактично намагається продемонструвати, що акумуляція капіталу можлива у суто капіталістичній системі (що в ній істнує тільки капіталістичний спосіб виробництва і нічого крім нього), і визначити технічні умови досягнення необхідної динамічної рівноваги. У рамках цього формально підходу виявляється, що динамічна рівновага потребує зростання заробітної платні у пропорції, що є комбінацією індексів галузевого приросту продуктивности.

Схема розширеного відтворення, схоже, виявляє істнування точних економічних законів, що їм підпорядковуються всі. Загалом другий том показує, що тоді, як у докапіталістичних способах, коли експлоатація є неприхованою, відтворення вимагає прямого втручання рівня надбудови, при капіталізмі суспільне відтворення виглядає на перший погляд як економічне відтворення. Схеми розширеного відтворення ілюструють основоположний закон, за яким вартість робочої сили не залежить від рівня розвитку продукційних сил. Вартість робочої сили має зростати за мірою розвитку продукційних сил.

До цього часу питання клясової боротьби не піднімалось. Як підійти до нього та розмістити його в системі механізмів суспільних детермінант?

Перший підхід: боротьба кляс за розподіл продукту підпорядковується економічним законам. Тому у ліпшому разі цей підхід може розкрити об’єктивно необхідну норму досягнення рівноваги. В цьому контексті це є своєрідним еквівалентом «невидимої руки» з буржуазної політекономії. Мова «всезагальної гармонії» суспільних інтересів поступається місцем мові, що відповідає «об’єктивним потребам поступу». Це зведення марксизму до економізму: істнують об’єктивні економічні закони, незалежні від клясової боротьби.

Другий підхід є реакцією на вищезгадану аналізу — він проголошує верховенство клясової боротьби, що тепер займає центральне місце. Заробітна платня не витікає із об’єктивних законів розширеного відтворення — вона залежить безпосередньо від протистояння між клясами. Внаслідок цієї боротьби відбувається коригування нагромадження капіталу, якщо для такого коригування істнує можливість. Якщо такої можливости немає, система переживає кризу. Ось і все.

Отже, треба вловити цей діялєктичний зв’язок між об’єктивною економічною необхідністю і втручанням клясової боротьби. Але в якому контексті?

Аналізу можна провести трьома ріжними способами. По-перше, в контексті абстрактного розмірковування над капіталістичним способом виробництва. По-друге, в конкретному контексті національно-соціяльного утворення, що її характеристики є рівень розвитку продукційних сил і продуктивність праці, клясова структура, союзи та конфлікти між ними, і розгляд цієї формації як елєментарної основоположної одиниці аналізи. По-третє, робота безпосередньо на рівні світової системи, що її розглядають як справжню основоположну одиницю, а національні утворення виступають нічим иншим як складовими частинами цієї системи.

Академічна марксолоґія, це — аналіза у першому контексті, евроцентризм — у другому, а те, що пропонуємо ми, — у третьому. В останньому випадку перевага віддається світовим вартостям перед національними формами вартости, так само як міжнародним клясовим союзам і конфліктами, що накладають обмеження на союзи та конфлікти національного рівня та підпорядковують їх собі.

Перетворення вартости на всесвітню, вираження об’єднання продукційних сил в єдину світову систему, означає, що робоча сила має єдину вартість для всієї світової системи. Оскільки цю вартість слід ставити у відношення до рівня розвитку продукційних сил, саме цей рівень характеризує світову систему виробництва як єдине ціле, а не як окремі національні системи виробництва, що вони внаслідок поширення системи на весь світ поступово розчиняються. Проте, робоча сила має ціни, що суттєво відріжняються в ріжних країнах. Ці ціни залежать від суспільно-політичних умов в кожному окремому національно-соціяльному утворенні. Вони можуть бути нижчими, оскільки відтворення робочої сили частково забезпечується перенесенням вартости від некапіталістичного дрібного товарного виробництва на ринок і неринкового виробництва. Набагато більша кількість некапіталістичної ринкової праці (сільські виробники) і неринкової праці (натуральне та приватне господарство) на периферії призводить до перенесення вартости з периферії, де вона створюється, до пануючого центру.

Усвідомлення першочергової важливости поняття всесвітньої вартости дає змогу зрозуміти один принциповий і незаперечний факт, а саме ріжницю у винагороді за працю: оплата праці (зарплати й доходи дрібних виробників) не лише значно менші на периферії, ніж у центрі, але вони менші у значно більшій пропорції, ніж продуктивність праці на периферії та в центрі. Иншими словами, у понятті світової вартости враховується диференційована експлоатація найманої праці капіталом у центрі та на периферії системи й надається цьому факту політичного змісту. Не зважаючи на видиму слабкішу експлоатацію праці на периферії у порівнянні з центром, якщо її вимірювати поточною системою цін і доходів, на периферії праця піддається набагато жорстокішій експлоатації ніж у центрі, адже розрив в оплаті праці набагато перевищує розрив у продуктивності праці.

Тепер ми готові вийти за рамки безпосередньої емпіричної дійсности, бо можемо порівняти рівень доходу від праці з рівнем продуктивности. Відомо, що продуктивність праці у промисловості на периферії порівняна з продуктивністю праці в аналоґічних галузях промисловости в центрі; що у сільському господарстві, проте, продуктивність на периферії у десять разів нижча (це загальноприйнята оцінка); що продуктивність у сфері послуг на периферії дорівнює третині тієї продуктивности, що її можна спостерігати в аналоґічних видах діяльности в центрі. Не вдаючись у деталі реконструкції системи відповідностей між світовою вартістю та цінами, що маємо в результаті, цілком можливо оцінити, що за даних умов перенесення вартости з периферії до центру становило приблизно 400 мільярдів доларів. Це невидимий рух вартости, бо він схований у самій структурі світових цін. Йдеться не про видиме перенесення чи про вивезення іноземним капіталом прибутку, чи про проценти за зовнішнім боргом (що, як відомо, зросли до неймовірних розмірів — до 100 мільярдів доларів), не про капітал, що вивозиться місцевою компрадорською буржуазією.

Цей рух вартости збільшує реальний дохід середніх верств і буржуазії імперіялістичних країн. Без цього руху відношення додаткової праці до необхідної праці в центрі дорівнювало б лише 60%, а не 100%. Щодо норми експлоатації на периферії, то на даний момент вони становить 180%, хоча здається такою, що дорівнює лише 66%. Ріжниця, очевидно, суттєва: коефіцієнти, що визначають відповідні норми експлоатації праці в центрі та на периферії, насправді є зворотними.

Евроцентризм відкидає саму ідею, що можливе перенесення вартости від одного соціяльного утворення до иншого. Маркс свого часу вже відповів на цю сліпоту словами про те, що ці панове не розуміють, як одні люди можуть експлоатувати инших. Вони навіть не розуміють, як одна кляса експлоатує иншу.

Як відбувається ця надексплоатація, що уможливлює здійснення цього перенесення вартости? Якими є її наслідки? Щоб відповісти на ці запитання, основоположною одиницею аналізи має стати світова система в її цілісності. Суспільні кляси є суб’єктами історичного процесу, протистояння і союзи між якими у світовому маштабі визначають: норму додаткової вартости в у світі та її розмір відповідно у центрі та на периферії (а вони відріжняються); розмір додаткової праці, поставленої підлеглими некапіталістичними системами; структуру цін і світових товарів, за допомогою яких ця додаткова вартість перерозподіляється (і ділиться між імперіялістичним капіталом і залежною від нього буржуазіями); середню реальну заробітну платню по світу та її середній розмір у центрі та на периферії; розмір ренти для некапіталістичних кляс (особливо на периферії); торгівельний баланс між центром і периферією; товарні потоки та рух капіталу (а, отже, валютні курсі); тощо.

Ці клясові союзи і протистояння, що мають місце у світовому маштабі (союзи та конфлікти національного рівня, відтак, підпорядковуються першим), відтворюють спотворення у структурі розвитку, спричинене нерівномірним поділом праці. Так вони відтворюють матеріяльні умови, що «роблять внутрішній чинник несприятливим» на периферії, руйнуючи надію на формування проґресивних суспільних сил на кшталт тих, що дозволили робітникам центру вести боротьбу за свої економічні клясові інтереси у сприятливіших умовах, що уможливило одночасне довготривале зростання зарплат і продуктивности. Разом з тим ці умови водночас створюють сприятливий ґрунт для політичних ілюзій буржуазної ідеолоґії, що панують серед робітників центру. Саме ці ідеолоґічні установки — такі, як, наприклад, міжклясова національна солідарність, що витікає з визнання вирішальної важливости джерел сировини для забезпечення стабільного розвитку центру — відтворюють евроцентричну ідеолоґічну геґемонію.

Також концепція піднесення вартости до рівня всесвітньої дозволяє повернутися до питання панівної течії в історичному розвитку розподілу доходу в рамках капіталістичної системи.

Конкретна історія акумуляції у розвинених капіталістичних центрах відома доволі добре. Відклавши убік відомі місцеві варіяції, можна сформулювати зробити наступне узагальнення. Селянська революція, що часто відкриває еру капіталізму, якщо вона достатньо радикальна, зменшує нерівність на селі. Ця зміна є на шкоду февдалам, але водночас веде до зубожіння меншости бідних селян, що переселяються до міст і еміґрують. Спочатку зарплатня робітників встановляються на низькому рівні, що визначається доходом бідних селян. Пізніше, після періоду застою (і навіть спаду), коли вихід безземельних селян сповільнюється, зарплатня демонструє тенденцію до зростати. Починаючи з цього моменту (близько 1860), зарплатня робітників і реальний дохід селян-середняків мають тенденцію зростати одночасно відповідно до зростання продуктивности праці. Істнує навіть тенденція до встановлення рівноваги між середньою зарплатою і доходом селянина, хоча ця тенденція не обов’язково проявляється на кожному етапі акумуляції (це залежить від структури союзів панівних кляс). На пізній стадії капіталізму можлива поява соціял-демократичної тенденції до зменшення нерівности. Але вона розвивається у зв’язку з імперіялізмом тією мірою, якою вигідна позиція у міжнародному поділі праці сприяє перерозподілу доходу в суспільстві.

Аби оправдати свою оптимістичну тезу про те, що периферія починає «наздоганяти» центр (або його «наздогнати» може), евроцентризм змушений висувати припущення про те, що ті самі суспільні союзи, що уможливили поширення досягнень проґресу та суспільної однорідности у центрі, відтворюються (або можуть відтворитися) в процесі розвитку периферії. Про те саме клясична теза Артура Льюїса стосовно двозначности суспільств, що переживають «перехід до розвитку», так само як латиноамериканська «філософія розвитку»[3]. Нерівність є — тимчасовою — платою за бідність. Гіпотеза, що лежить в основі подібних поглядів, полягає в тім, що зовнішній чинник, інтеґрація у світову економічну систему, є принципово вигідним. Цією можливістю для розвитку скористаються неодмінно та швидко, просто все залежатиме від внутрішніх умов, що склалися у ріжних суспільствах «третього світу».

Факти, себто характерне для периферії зростаюче (і не зменшуване) відставання у розвитку, спростовують цей напускний оптимізм: насправді закон акумуляції капіталу в світовому маштабі обумовлює це взаємодоповнююче протистояння структур. Щоб це зрозуміти, слід повернутися до продукційного базису. Якщо дійсно ув’язати розподіл ріжноманітних рідкісних ресурсів (кваліфікованої робочої сили та капіталу) зі споживанням ріжними верствами населення, розбитими на катеґорії за рівнем доходу, виявляється, що в центрі ці ресурси витрачаються на споживання всіма верствами у пропорції, що приблизно відповідає їх частці в споживанні, тоді як на периферії ці ресурси витрачаються на забезпечення споживання багатших верств населення у значно вищій пропорції за їх сукупну частку в загальному споживанні. Це перекіс розподілу на користь панівних верств є тим сильнішим, чим нерівномірнішим є цей розподіл. Продукційна система країн периферії є не відтворенням системи, що була характерною для центру на ранньому етапі його розвитку. Ці системи якісно відріжняються. Що більш розвиненим стає капіталізм на периферії, тим помітнішим стає цей перекіс і нерівність у розподілі доходів[4]. Система, об’єднана у своїй загальній експансії, відтворює диференціацію, себто розрив між центром і периферією. Закон вартости діє не на рівні окремих капіталістичних утворень, а на рівні всього світу.

Ця розбіжність в еволюції розподілу доходів, обумовлена не прикрими обставинами, а основоположним законом акумуляції в світовому маштабі, призводить до глибоких соціяльних і політичних наслідків.

Міць евроцентричних упереджень наочно проявилась підчас дискусій на тему «нееквівалентного обміну». Хай там які неточності присутні у тезах Еммануеля Арґірі, він був абсолютно правий у тому, що постановку питання розпочинав зі спостереження про те, що не істнує марксистської теорії міжнародної торгівлі. Проте, щоб розробити теорію міжнародної торгівлі, що узгоджувалася би з основними засадами марксизму (себто, теорією вартости), необхідно було вийти за рамки вузького марксизму, обмеженого безкінечно повторюваною аналізою одного лише капіталістичного способу виробництва, і наважитися задуматися над законом вартости, діючим у маштабах світової капіталістичної системи. Необхідно було порвати із евроцентричною обмеженістю і задіяти весь універсалістський потенціял марксизму. Настав час, коли нарешті пригодилася Рікардова теорія порівняльних переваг: вона дозволила виправдати міжнародний порядок і патерналізм по відношенню до периферії. Саме тому такий гучний резонанс викликали Еммануелеві тези.

Аналіза системи на основі світової вартости дозволяє поставити питання нееквівалентного обміну в належний контекст. Нееквівалентний обмін у тому вигляді, в якому його можна охопити емпірично на основі наявних цін, відкриває лише видиму частину айсберґу. Основну частину нееквівалентности приховує сама структура цін. Крім того, розрив між центром і периферією у рамках світової капіталістичної системи не можна зводити лише до вимірного економічного простору, незалежно від того, чи є він очевидним (нееквівалентний обмін) чи прихованим (перенесення вартости). На додаток до цього країни центру користуються торгівельними перевагами завдяки доступу до природних ресурсів усієї планети, ренти від технічної монополії, а також сприятливому міжнародному поділу праці (що забезпечує повну зайнятість у часи процвітання та зростання середніх верств).

Само собою зрозуміло, що затуманений евроцентризмом залишається сліпим до будь-яких спроб переосмислити сучасний світогляд на основі поняття всесвітньої вартости. Разом з тим сучасне суспільствознавчі науки мають за будь-яку ціну узгодити своє обґрунтування «неминучих зовнішніх обмежень», «взаємозалежности націй» тощо з власною ж гіпотезою про перевагу «внутрішніх чинників», що насправді витісняє на узбіччя теоретичної розробки вимір, представлений ґлобалізацією.

Це узгодження є неможливим через низку неоднозначностей, де крихкість арґументації варта банальности фактів.

Наприклад, той факт, що на периферії розташовано багато ріжних суспільств використовується як виправдання для висновку, що немає сенсу говорити про периферію як про щось цілісне. Цей арґумент сьогодні переживає відродження популярности, а кількість статей і книг, що в них йдеться про «розпад і кінець „третього світу”», не піддається рахунку. Проте тут немає нічого нового. Насправді, периферія завше була великою і ріжноманітною, визначеною негативно, себто вона була реґіонами системи, що не належали до центру. Пристосування периферії до вимог акумуляції у світовому маштабі відбувається по-ріжному: функції, що виконує периферія, не тільки переплітаються одна з одною у процесу розвитку світової системи, але на кожному етапі розвитку ріжні функції виконуються ріжними периферійними реґіонами. На кожному етапі розвитку також є викинуті на узбіччя, непотрібні системі. Капіталістична система залишається — і з цим не можуть погодитися евроцентристи — руйнівною системою, що її проґрама включає в себе в обов’язковому порядку витіснення на узбіччя тих периферійних реґіонів, що стали непотрібними для застосування капіталу на даному етапі його розвитку. Північно-східна Бразилія й Антильські острови, колись — на стадії меркантилізму — головна (багата) периферія, були зруйновані настільки, що не можуть відновитися до сьогодні. Велика частина Африки, де пов’язана з меркантилізмом работоргівля винищила цілі народи, а країни зруйнував колоніяльний і неоколоніяльний грабунок, сьогодні знаходиться на такому самому шляху до узбіччя цивілізації. Недавнє «відкриття» західними фахівцями з розвитку «четвертого світу» відбулося трохи запізно. Майже п’ятнадцять років тому ми з Андре Ґундер Франком розробили два сценарії виходу з поточної кризи (під назвами 1984 А і Б), один з яких передбачав перебудову периферії, а инший — її витіснення на узбіччя системи, в результаті дійшовши висновку, що в залежності від реґіону та розвитку боротьби в ньому можливий як перший, так і другий сценарій розвитку[5].

Також, виправдовуючись тим, що процес перетворення вартости на всесвітню ще не завершився, можна зробити висновок, що вартість продовжує визначатися дійсністю в рамках національно-соціяльних утворень. Що ґлобалізація є лише тенденцією системи, що має історію поступового формування, і що її створив не помах чарівної палички у «перший день» капіталізму чотири чи п’ять століть тому, але це просто очевидна банальність.

Якщо піти далі за констатацію цих очевидних фактів, тоді можна зауважити, що тенденція до ґлобалізації проявляє себе з самого початку (з епохи меркантилізму) та великою мірою визначає вирішальний аспект водночас діялєктичного та суперечливого поєднання національного та всесвітнього. Відтак, слід проаналізувати етапи, що їх проходила світова система в своєму безперервному розвитку, починаючи в першу чергу з пристосування капіталізму до клясових війн на світовому, а не лише національному, рівні. Евроцентризм, навпаки, пояснює розвиток системи виключно технічно-економічною динамікою у центрах, а також — майже виключно — пристосуванням капіталізму до клясових війн у центрах. Те, що відбувається на периферії, зводиться до статусу просто декорацій до основного пектаклю.

На противагу цьому доволі винахідливому ухиленню від відповідей на гострі питання аналіз поділу на центр і периферію, характерного для світової капіталістичної системи, виділяє державі центральне місце.

Економіки центрального капіталізму є автоцентричними. Це означає, що вони орґанізовані навколо певного ланцюжка, що зв’язує виробництво засобів виробництва і виробництво споживчих товарів; слід розуміти, що зовнішні зв’язки підпорядковано лоґіці функціонування цього ланцюжка. Таким чином оплата праці зростає слідом за зростанням продуктивности. Крім того зовнішні зв’язки автоцентричних утворень, що в жодному раці не є автаркіями, а навпаки — демонструють жагу до експансії й аґресію, дозволяють прискорювати зростання очевидної продуктивности шляхом перенесення вартости на свою користь. Натомість, акумуляція на периферії з самого початку формується потребами акумуляції в центрі. Безперервне пристосування визначає акумуляцію на периферії. Це формулювання протистояння між центром і периферією дозволяє уникнути хибних проблєм економіки недорозвинености, як, наприклад, спеціялізації в обробній промисловості, що є просто формою перетворення на периферію на певному етапі, або протиставлення зовнішнього ринку внутрішньому, тому що акумуляція на периферії основується на розширенні внутрішнього ринку, але воно не стоїть у залежності від принципово важливого зв’язку між виробництвом засобів виробництва і виробництвом товарів масового споживання,  внаслідок чого відбувається таким чином, що поглиблює ссоціяльну нерівність у внутрішньому розподілі доходів.

Формування автоцентричної економіки, з одного боку, й пристосування до світової економіки — з иншого, відбуваються не внаслідок функціонування просто «економічних законів», діючих у політичному вакуумі. Навпаки — вирішальну ролю тут відіграє держава.

У центральних капіталістичних суспільствах присутність держави яскраво проявляється у керуванні акумуляцією. Проте ця присутність є відчутною не безпосередньо — вона навіть відсторонена від ідеолоґічного образу, що його система формує про себе, аби виставити громадянське суспільство й економічне життя так, ніби вони істнують і функціонують без держави. У периферійних капіталістичних суспільствах ж громадське суспільство є малорозвиненим. Економічне життя є слабким і виглядає як додаток до виконання своїх функцій державою, що безпосередньо і помітно займає центральне місце. Проте це лише ілюзія, оскільки держава у дійсності є слабкою в порівнянні із по-справжньому сильними центральними державами. Водночас економічне життя зводиться до процесу пристосування до вимог акумуляції у центрі.

Коротше кажучи, вирішальним якісним критерієм, що дозволяє клясифікувати суспільства світової капіталістичної системи як центральні та периферійні, є природа держави. Суспільства центрального капіталізму характеризуються формуванням національної буржуазної держави, що її ключовою функцією є — крім просто захисту влади капіталу — регулювання умов акумуляції за допомогою національного регулювання, що здійснюється стосовно відтворення робочої сили, ринку, централізації додаткової вартости, природних і технічних ресурсів. Держава створює умови, що ведуть до автоцентричної акумуляції та залежности міжнародних відносин від лоґіки цієї акумуляції. Периферійна ж держава, виконуючи, як і всі держави, функцію захисту внутрішнього панування певних кляс, не регулює місцеву акумуляцію. Відтак, вона об’єктивно є інструментом пристосування місцевого суспільства до вимог світової акумуляції капіталу, що її напрямки визначають потреби розвитку центру. Ця відмінність дозволяє зрозуміти, чому центральна держава є сильною державою (і коли вона стає демократичною в буржуазному значенні слова, це є додатковим свідченням її сили), тоді як периферійна держава є слабкою державою (тому, зокрема, шлях до справжньої буржуазної демократизації є практично заблокованим, а громадянське суспільство істнує неодмінно в обмеженому варіянті).

Иншими словами, формування національної буржуазної держави в одних місцях вступає у протиріччя з формуванням її в инших. Або знову ж таки: недорозвиненість одних є результатом розвитку инших. Також слід уточнити, що це твердження не є симетричним і його не можна перевернути, так що ми не стверджуємо, що вірне зворотне (розвиток одних є результатом недорозвинености инших). Це зауваження, що його доволі часто упускають з виду, і плутанина, що виникає між нашим твердженням і його протилежністю, є причиною серйозних непорозумінь і безплідних суперечок.

Тож якими є історичні умови, що сприяли формуванню національної буржуазної держави в одних місцях і водночас перешкоджають відтворенню цієї моделі деінде?

Історія нам показує, що в центрах формування нової влади під проводом буржуазної сили супроводжувалось укладанням широких союзів між цією новою панівною клясою та иншими клясами: сільськими землевласниками або великими землевласники, дрібною торгівельною буржуазією та ремісниками. Ці союзи були необхідними для того, щоб впоратися із загрозою суспільному ладу з боку робітничої — на цьому етапі, все ще — революційної кляси, як про це свідчить европейська історія ХІХ століття від анґлійського чартизму (1840-ті) до Паризької комуни (1871). Своєю чергою ці форми буржуазного панування породили суспільно-економічну політику, що сприяла вирівнюванню відмінностей у суспільстві шляхом захисту доходів сільських жителів і середніх міських верств. На наступному етапі, що розпочався в кінці XIX століття і в капіталістичному центрі не завершився до сьогодні, до буржуазної влади залучили і стабілізовану робітничу клясу.

Засіб, що за його допомогою досягається суспільний консенсус, поєднує в собі фордизм, як панівну форму орґанізації механізованого робочого процесу масового виробництва, і соціял-демократичну (або кейнсіянську) політику зарплат, як ґарантію розширення ринку для товарів цього масового виробництва. Цей консенсус не виключає клясову боротьбу, проте остання має тенденцію обмежуватися боротьбою за економічний розділ доходів і розгортається далеко від питання орґанізації суспільства загалом, уможливлюючи таким чином функціонування елєкторальної демократії у всім нам добре відомому вигляді.

Підпорядкований стан, що в ньому перебувають периферії світової системи, роблять малоефективними ці форми поступової консолідації всього суспільства. Буржуазія, що з’явилися на історичній арені периферії запізно, стикається з надзвичайними труднощами, коли намагається розширити внутрішні клясові союзи. Спочатку протистояння між центром і периферією спирається на союз між панівним капіталом центру та старими панівними сільськими клясами на периферії (февдальними або землевласницькими). Латинська Америка, що здобула незалежність на початку ХІХ століття завдяки діям саме цих землевласницьких кляс, досі розплачується за цей союз між пануючим капіталом і землевласницькими оліґархіями. В Азії і Африці колоніяльне панування, що зміцнювалося подібним же чином, набуло жорсткіших форм, збільшуючи відсталість цих двох континентів від Латинської Америки. Пізніше, в сучасну епоху, коли внаслідок національно-визвольного боротьби утворюються буржуазні держави та відсуваються від влади місцеві латифундисти, розпочата індустріялізація включається у світову систему на умовах, несприятливих для розширення місцевої ссоціяльної бази. Тут фордизм не супроводжується соціял-демократичним робітничим рухом. Ринок збуту нової промислової продукції орієнтується здебільшого на потреби зростаючих середніх верств. Труднощі, пов’язані із сучасною технікою, що її неодмінно треба освоювати, якщо бажаєш залишатися конкурентноздатним, є такі, що вимагають масового імпорту устаткування, «ноу-гау», капіталу, а за все це треба платити, погодившись, аби мати змогу експортувати в майбутньому, на значно нижчу оплату праці в промисловості. Можна продовжувати наводити приклади на підтримку нашої тези, показуючи, що всі — або майже всі — механізми світової економіки стають на заваді суспільному розвитку на периферії. Наприклад, разюча ріжниця у продуктивності праці в ріжних галузях виробництва, що на ній цілком вірно наголошується в описі недорозвинености, створює та відтворює можливості для економічної ренти, але руйнують можливості досягнення однорідности суспільства. Додамо ще, що протистояння між центрами та периферіями спричинений не лише одними тільки суспільно-економічними механізмами, а держава та світова політика залишається нейтральними та у справу не втручаються. Якщо ми повернемося до ХІХ століття, то не зможемо не помітити, що Велика Британія — беззаперечно тогочасна наддержава — всіма засобами намагалася не допустити утворення автономних центрів. Проте в Европі ці засоби були обмежені европейським балансом сил, що склався на 1815 рік. Влада над океанськими просторами, навпаки, дозволила Британії ефективно втручатися у відносини на Близькому Сході, в Азії та Південній Америці. Европейська коаліція, орґанізована Англією проти Єгипту 1840 року, зіграла вирішальну ролю в провалі капіталістичної модернізації країни. Та сама історія сталася з Південною Америкою, де союз між британським капіталом і латифундистами фактично унеможливив формування инших — теоретично проґресивніших — місцевих соціяльних союзів. Чи змінилася ситуація? Дехто стверджує, що із сучасного світу зникли політичні умови, що заважали формуванню нових національних буржуазних держав. Захід більше не може завадити країнам «третього світу» розвиватися за його образом і подобою, не може заважати їм нав’язувати себе як рівноправних партнерів в рамках світової системи. Щоб пересвідчитися, що це так, достатньо подивитися на проґрес, досягнутий на напівпериферії та у «нових індустріяльних країнах». Їх істнування свідчить за те, що витіснення на периферію не є неминучим і що, якщо воно таки відбувається, то з причин, пов’язаних радше з внутрішніми чинниками, а поява нових центрів цілком можлива попри всі істнуючі зовнішні перешкоди.

Питання «напівпериферій» є заїждженою темою, що ніколи не зникає з дискусій. Адже те, що сьогодні кажуть про напівпериферії, що рухаються шляхом до перетворення на нові центри, можна було сказати і говорилися  про инші напівпериферії, що з них не постало жодних нових центрів і після ста років руху в цьому напрямку.

Немає жодних сумнівів, що в суспільстві, як і в житті, завше істнують проміжні випадки, чи, принаймні, таке є враження. Цей факт сам по собі важко заперечувати. Але має значення не це. Світовою капіталістичною системою рухає сильна тенденція до розмежування, точно так само як за капіталістичного способу виробництва істнує тенденція до протистояння між двома основними клясами — буржуазією і пролєтаріятом. Формування центрів з одного боку, а периферії — з иншого не виключає появу напівпериферії, що вона посідає місце, аналоґічне до середніх верств, породжених конкретним процесом капіталістичної акумуляції. Якщо виключити ці можливості, можна дійти до абсурдного твердження, ніби прірва між центром і периферією утворилася раптом якимось неймовірним чином, а не постала внаслідок конкретного розвитку світової системи.

Водночас поява напівпериферій відкриває справжню природу діялєктики, що керує розвитком, а саме відбувається уподібнення внутрішніх — як сприятливих, так і несприятливих — і зовнішніх — завжди несприятливих і навіть зловісних — чинників. Наприклад, очевидно, що незважаючи на свою відсталість, Німеччина змогла наздогнати й обігнати Британію протягом за кілька десятиліть ХІХ століття. Скільки часу знадобиться Бразилії, щоб наздогнати й обігнати Сполучені Штати Америки? Чи цю можливість взагалі можна серйозно розглядати у видимому майбутньому? Коли заявляють, що Бразилія має потенціял для розвитку і може стати центром першого рівня, хто в цьому сумнівається? Якби в Бразилії відбулася соціяльна революція, тоді справді відкрилися би нові перспективи. Але питання не в тім. Йдеться радше про те, чи спроможна буржуазія Бразилії здійснити реформи такого маштабу, а у разі провалу чи може суто капіталістичний розвиток скорегувати найжорсткіші суспільні протиріччя. Насправді досі не доведено, що згадані напівпериферії ефективно й успішно будують необхідні національні буржуазні держави, спроможні регулювати внутрішню акумуляцію та підпорядковувати вимогам цього процесу акумуляції свою зовнішню політику, себто спроможні протистояти наполегливим вимогам підпорядковуватися вимогам світового експансії капіталу.

У цих умовах краще описувати те, що дехто називає напівпериферією, як справжню периферію, що відповідає поточному етапу експансії світового капіталізму. Инші, себто «четвертий світ», не є сьогодні справжньою периферією, але є тим, що відповідало вчорашнім вимогам світової системи, та рухаються тепер шляхом до знищення.

Кажуть, що проєкт формування замкненої на саму себе національної економіки перетворився на анахронізм, адже національна держава сама втрачає позиції навіть у центрах. Ще треба довести, що напівпериферійні суспільства рухаються тим самим шляхом, яким вже пройшли суспільства зі сформованих центрів, в рамках загальної перспективи єдиного капіталістичного світу, що він нібито перебуває у процесі формування. Цього не доведено, і це неможливо довести, так само як суспільний розвиток найближчого передбачуваного майбутнього буде ріжним у ріжних країнах. Знову ж таки, як заміть аналізи дійсних протиріч і їх конкретної динаміки пропонується апріорне бачення гармонії, що в ній ці протиріччя начебто подолано. Таким чином, висувається припущення про те, що проблєму вирішено, себто маємо справу з абсолютно неприйнятним способом арґументування.

Проблєму можна ефективно вирішити — стерти, так би мовити, ріжницю між центром і периферією — в рамках капіталізму (за правилами світового ринку товарів і послуг) за умови відкриття всіх кордонів необмеженій міґрації робітників! Лише за цієї умови світовий ринок товарів, капіталу і робочої сили міг би теоретично зблизити соціяльно-економічні умови на світовому рівні. Проте більш ніж очевидно, що цей гіпотетичний сценарій є недопустимим для суспільств, з яких складається наш світ у його теперішньому виглядів, і керуватися цим сценарієм означає покинути царину політики та ввійти до царини фантазій.

Старий інтернаціоналізм робітничого руху основувався на ілюзії швидкого зближення умов праці у світі через поширення капіталізму по всій плянеті. Ця позиція не змогла витримати випробування історією. Оскільки було зруйновано інтернаціоналізм народів, відкрився простір для інтернаціоналізму капіталу, що безперешкодно діє на рівні світової системи та вибирає ту чи ту стратеґію для  поділу народів і робітників. Солідарність між останніми можлива, якщо буде відкинуто утопію негайного скасування націй і кордонів, себто солідарність можлива на основі взаємодопомоги національно-народним діям, спрямованим на від’єднання від світової капіталістичної системи.

Примітки до глави II

[13] Див главу III. а також: «Classe et nation», глави. I, II, III, IV, і V; «Modes of Production, History and Unequal Development», Science and Society, літо 1985 року.

[14] Див примітку 10.

[16] Продовження дискусії щодо соціялізму та нашої тези про перехід до національно-народного режиму див: Samir Amin, La déconexion, op. cit.; id. «L’Etat et le developpement» // Socialism in the World (Белград). — 1987. — №58. Див. також главу IV.

[17] Samir Amin, Bandoung, trente ans après, Каїр-ООН, 1985. Щодо питань, безпосередньо пов’язаних з реальними варіянтами політики, читач може звернутися до наших аналіз: La déconnexion, La Découverte, 1986, глава 2, розділ ІІІ; Amin, Arrighi, Frank, Wallerstein, La crise, quelle crise?, Maspéro, 1982; Samir Amin, Une autre configuration des relations Est-Ouest et Nord-Sud est-elle souhaitable, possible, probable?, Дельфійський симпозіум, 1986.

[18] CEDETIM, Le non-alignement europeen, La Découverte, 1981.

Примітки до глави IV

[1] Див. Samir Amin, Classe et nation dans I’histoire et la crise contemporaine, Minuit, 1979, стор. 157-167. За розрахунками, точнішими за представлені тут, кривими Лоренцо та коефіцієнтами Джіні читач може звернутись до: La déconnexion, La Découverte, 1986, chap. 3.

[2] Докладніше про всесвітню вартість та поняття від’єднання див.: Classe et nation, глави VI, VII і VIII; La loi de Ia valeur et le matérialisme historique, Minuit, 1977, глави ll, V і VI, висновки; L’échange inégal et Ia loi de Ia valeur, Anthropos, 1973; L’avenir du maoїsme, Minuit, 1981, перша частина; La déconnexion, La Découverte, 1986; «L’Etat et le developpement» // Socialism in the World (Белград). — 1987. — №58.

[3] Критику основної течії «філософії розвитку», представлену здебільшого Артуром Льюісом, див.: Là théorie de Ia croissance économique, Payot, 1963), а про ідеалізацію розвитку див. La déconnexion, глави 1 і 4.

[4] Хорошим прикладом є арабський світ. Див.: Samir Amin, L’économie arabe contemporaine, Minuit, 1980.

[5] Samir Amin, André Gunder Frank, N’attendons pas 1984 у кн..: A.G.Frank, Réflexions sur Ia nouvelle crise économique mondiale, Maspéro, 1978.

Переклад з французької: «Вперед»

Джерело. Samir Amin. L’eurocentrisme: Critique d’une idéologie. Paris, Anthropos, 1988. Pp. 78-82, 89-100, 124-141.

Advertisements

0 Responses to “Евроцентризм. Критика однієї ідеолоґії”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Вер »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: