Карл Маркс

Георгій Плеханов

Тридцять п’ятий нумер «Искры» виходить в світ у день двадцятиріччя смерти Карпа Маркса[1],a що йому і належить у ньому перше місце.

Якщо вірно, що великий міжнародній рух пролетаріяту був найвизначнішим громадським явищем XIX століття, то не можна не визнати, що засновник Міжнароднього товариства робітників був найвизначнішою людиною цього століття. Борець і мислитель воднораз, він не тільки зорганізував перші кадри міжнародньої армії робітників, але й викував для неї спільно з своїм незмінним другом Фрідріхом Енґельсом ту могутню духовну зброю, що з допомогою її вона вже завдала ворогові силу поразок і що з часом дасть їй цілковиту перемогу. Якщо соціялізм став наукою, то цим ми завдячуємо Карлу Марксові. І якщо свідомі пролетарі добре розуміють тепер, що для остаточного визволення робітничої кляси потрібна соціяльна революція і що ця революція має бути ділом самого робітництва, якщо вони є тепер непримиренні й невтомні вороги буржуазного ладу, то тут відбивається вплив наукового соціялізму. З погляду «практичного розуму» науковий соціялізм різниться від утопічного саме тим, що рішуче викриває корінні противенства капіталістичного суспільства і нещадно виявляє всю наївну марність усіх тих, іноді дуже дотепних і завжди цілком добротливих, плянів громадської реформи, що їх пропонували соціялісти-утопісти різних шкіл як найвірніший засіб припинити боротьбу кляс і примирити пролетаріят з буржуазією. Сучасний пролетар, що засвоїв теорію наукового соціялізму і лишається вірний її духові, не може бути революціонером і логікою і чуттям, цебто не може не належати до «найнебезпечнішої» відміни революціонера.

Марксові випала велика честь зробитися найосоружнішим для буржуазії соціялістом XIX віку. Але йому саме і випало велике щастя зробитися найбільш поважаним учителем пролетаріяту тієї самої доби. Тим часом як навколо нього зосереджувалася лють визискувачів, його ім’я набувало чимраз почеснішої популярности серед визискуваних. І тепер, на початку XX віку, свідомі пролетарі всіх країн вбачають у ньому свого вчителя і пишаються ним як одним з найглибших і найвсеосяжніших розумів, однією з найблагородніших та самовідданіших вдач, що їх знає історія.

«Святий, що його пам’ять святкують 1 травня, зветься Карл Маркс», писала одна буржуазна віденська газета наприкінці квітня 1890 р. І справді, щорічна травнева демонстрація робітників цілого світу це — величне, хоч і не навмисне чествування пам’яті геніальної людини, що її програма об’єднала в одне струнке ціле повсякденну боротьбу робітників за ліпші умови продажу своєї робочої сили з революційною боротьбою проти чинного економічного ладу. Тільки це чествування не має нічого спільного з релігійними святами; сучасний пролетаріят тим більше шанує своїх «святих», чим більше їхня діяльність сприяла наближенню того щасливого часу, коли визволене людство впорядкує своє царство небесне на землі, а небо віддасть янголам і птахам.

До злісних нісенітниць, поширюваних про Маркса, належить вигадка, що автор «Капіталу» ставився вороже до росіян. А справді, він ненавидів російський царат, що завжди відігравав ганебну ролю міжнароднього жандарма, готового душити всякий визвольний рух, хоч би де він починався.

За всіма серйозними проявами внутрішнього розвитку Росії Маркс стежив з таким глибоким інтересом і головне так досконало знаючи предмет, що це навряд чи можна було подибати в будь-кого з його західньо-европейських сучасників. Німецький робітник Леснер розповідає в своїх спогадах про нього, як він радів, коли з’явився російський переклад «Капіталу», як йому приємно було вірити, що в Росії вже є люди, здібні розуміти й поширювати ідеї наукового соціялізму. З передмови до російського перекладу «Маніфеста комуністичної партії», що його підписали він і Енґельс, видно, що співчуття до російських революціонерів і нетерпляче бажання швидше побачити їх переможцями приводило його навіть до чималого переоцінювання тодішнього нашого революційного руху. А про те, як щиро вітали в його гостинному домі[2]  російських вигнанців, промовляє його ставлення до Лопатіна і Гартмана. Його нелад з Герценом був спричинений частково випадковим непорозумінням, а частково цілком заслуженою недовірою до того слав’янофільського соціалізму, що його провісником у західноєвропейській літературі, на жаль, зробився наш земляк під впливом тяжких розчарувань 1848-1851 рр. Гостра Марксова вихватка проти цього слов’янофільського соціялізму в першому виданні I-го тому «Капіталу» заслуговує не осуду, а похвали, особливо тепер, коли цей соціалізм відроджується у нас як програма партії так званих соціялістів-революціонерів. Нарешті, щодо завзятої боротьби Маркса з Бакуніном у Міжнародньому товаристві робітників, то вона не має нічого спільного з російським походженням цього анархіста і дуже просто пояснюється непримиренною про­тилежністю поглядів[3]. Коли видання групи «Освобождение труда» поклали початок поширенню соціял-демократичних ідей між російськими революціонерами, Енґельс у листі до В.І.Засуліч висловив жаль, що це сталося не за життя Маркса, що, як він каже, радо вітав би літературний почин цієї групи. А що сказав би великий автор «Капіталу», як би йому довелося дожити до теперішніх часів і довідатися, що він має вже багато й багато прихильників серед російських робітників? Якою радістю сповнилося б його серце, якби йому довелося почути про події, подібні до недавніх подій у Ростові над Доном[4]. За його часів російський марксист був дуже рідке явище, і передові російські люди дивилися на це рідке явище щонайменше з посмішкою добродушного жалю; тепер Марксові ідеї панують у російському революційному русі, а ті російські революціонери, які за старою звичкою відкидають їх, цілком або частково, справді давно вже, — і не зважаючи на свою здебільшого дуже гучну революційну фразеологію, — перестали бути передовими і непомітно для себе перейшли в чималий табір відсталих.

Чимало дрібниць говорилося і повторювалося також про його часті полемічні сутички з супротивниками. Миролюбні, але недалекі люди, пояснювали ці сутички його начебто невтримним запалом до полеміки, що знов таки і собі нібито породжувалася його буцім лихою вдачею. Справді, ту майже безнастанну літературну боротьбу, що її доводилось йому провадити, особливо на початку його громадської діяльности, спричинювали не властивості його особистої вдачі, а громадська вага ідеї, яку він боронив. Він був один з перших соціялістів, що зуміли і в теорії і на практиці цілком стати на погляд клясової боротьби і відокремити інтереси пролетаріяту від інтересів дрібної буржуазії. Тим то не дивно, що йому доводилося часто й вороже стикатися з теоретиками дрібнобуржуазного соціялізму, дуже численними тоді, особливо серед німецької «інтеліґенції». Припинити полеміку з цими теоретиками означало б відмовитися від думки тісно з’єднати пролетаріят в особливу партію, що має свою власну історичну мету, а не плентається позаду дрібної буржуазії. «Наші завдання, — казав Марксів журнал «Нова Рейнська Газета» у квітні 1850 р., — це нещадна критика, скерована навіть більше проти наших нібито друзів, ніж проти наших явних ворогів; і, посідаючи таку позицію, ми залюбки зрікаємося дешевої демократичної популярности». Явні вороги були менше небезпечні саме тому, що вони не могли вже запаморочити клясової свідомости пролетарів, тимчасом як дрібнобуржуазні соціялісти з їхніми «позаклясовими» програмами ще вели за собою багатьох і багатьох робітників. Боротьба з ними була неминуча, і Маркс провадив її з йому властивим і незрівняним умінням. Його прикладу не повинні забувати ми, російські соціял-демократи, яким доводиться діяти в умовах, дуже подібних до умов, що були в передреволюційній Німеччині. Ми, можна сказати, з усіх боків оточені дрібнобуржузними теоретиками специфічного «російського соціялізму», мусимо твердо пам’ятати, що інтереси пролетаріяту зобов’язують і нас нещадно критикувати наших нібито друзів, приміром, добре відомих нашим читачам «соціялістів-революціонерів», — хоч би як обурювала наша нещадна критика лагідних, але недалеких друзів миру та згоди між різними революційними «фракціями».

«Марксова наука — сучасна «альґебра революції»[5]. Розуміти її мусять усі ті, хто хоче свідомо боротися з заведеним у нас ладом. І це до такої міри вірно, що навіть багато ідеологів російської буржуазії колись відчували потребу зробитися марксистами. Марксові ідеї були незамінні для них в їхній боротьбі з допотопними теоріями народництва, що гостро суперечать новим економічним відносинам Росії. Це добре зрозуміли ті наші молоді буржуазні ідеологи, що краще за інших були обізнані з сучасною літературою громадських наук. Вони стали під прапор марксизму і, борючися під цим прапором, набули досить великої попупярности. А коли народників розбили дощенту, коли їхні старозавітні теорії обернулися в купу потворних руїн, тоді наші новоявлені марксисти вирішили, що марксизм уже зробив своє діло, і що настав час його суворо критикувати. Ця «критика» відбувалася під приключкою, що громадська думка мусить іти вперед, але єдиним її результатом було те, що, прикриваючись нею, наші недавні спільники зробили рух назад і розташувалися на теоретичних позиціях західньоевропейських буржуа соціял-реформаторського відтінку. Хоч який жалюгідний був цей результат так галасливо проголошеного «критичного» походу і хоч як важко було російським соціял -демократам бути присутніми під час цих «критичних» перетворень людей, разом з якими вони щойно виступали проти одного спільного ворога і з якими вони сподівалися пізніше остаточно зблизитися, — але, добре поміркувавши, вони мусіли були признатися, що відступ наших неомарксистів на «священну гору» буржуазного реформаторства не тільки цілком природний, але він ще посередньо потверджує правильність матеріялістичного розуміння історії, що його виробив Маркс. 1895-1896 рр. у нас захоплювалися марксизмом такі особи, що ні своїм громадським становищем, ні розумовим і моральним своїм складом не мали нічого спільного ні з пролетаріятом, ні з його визвольною боротьбою. Був час, коли на марксизм була мода по всіх петербурзьких канцеляріях. Коли б таке становище могло тривати, то воно доводило б, що засновники наукового соціялізму помилялися, запевняючи, що спосіб думання визначається укладом життя, і що вищі кляси не можуть бути носіями соціяльно-революційних ідей нашого часу. Але «критика» Маркса, що почалася негайно після того, як закінчилася боротьба проти реакційних прагнень народництва, ще раз потвердила, що Маркс і Енґельс мали рацію: спосіб думання «критиків» визначився їхнім громадським становищем; повстаючи проти «фанатизму догми», вони справді повставали тільки проти соціяльно-революційного змісту Марксової теорії. Їм потрібний був не той Маркс, що протягом цілого свого життя, сповненого праці, боротьби й нестатків, палав священним вогнем зненависти проти капіталістичної експлуатації: Маркс — проводир революційного пролетаріяту — здавався їм непристойний і «ненауковий», їм потрібний був тільки той Маркс, який у «Маніфесті комуністичної партії» проголосив, що він готовий підтримувати буржуазію, скільки вона є революційна в своїй боротьбі з абсолютною монархією і дрібним міщанством, їх інтересувала тільки демократична половина соціяльно-демократичної програми Маркса. Це було цілком природно; але самі ті цілком природні прагнення наших «критиків» робили очевидною цілковиту безґрунтовність всяких покладань на них як на соціялістів. Їхнє місце в лавах ліберальної опозиції, якій вони й дали — в особі редактора «Освобождения» п. П.Струве — уважного, старанного й талановитого літературного виразника[6].

Доля Марксової теорії доводить її вірність. І це не тільки в Росії. Відомо, що західні вчені довго нехтували нею, як невдалим плодом соціяльно-революційного фанатизму, але час минав, і з плином часу ставало чимраз ясніше, навіть і для очей, які дивилися крізь окуляри буржуазної обмежености, що плід соціяльно-революційного фанатизму має принаймні одну безперечну перевагу: він дає надзвичайно плодючу методу дослідження громадського життя. Що більше посувалося вперед наукове ви­вчення первісної культури, історії, права, літератури й мистецтва, то чимраз тісніше підходили дослідники до історичного матеріялізму, хоч більшість  або зовсім нічого не знала про Марксову історичну теорію, або як вогню боялась його матеріялістичних, — цебто, на думку сучасної буржуазії, неморальних і небезпечних для громадського спокою, — поглядів. І ми бачимо, що матеріялістичне пояснення вже починає набувати собі в учених колах права громадянства. Твір американського професора Зеліґмана «Економічне пояснення історії», який нещодавно вийшов англійською мовою, доводить, що офіціяльні жерці науки потроху усвідомлюють велику наукову вагу Марксової історичної теорії. Зеліґман дає нам зрозуміти водночас і ті психологічні причини, що заважали досі буржуазному вченому світові правильно визнати й зрозуміти цю теорію. Він прямо й одверто говорить, що вчених лякали Марксові соціялістичні висновки. І він намагається розтлумачити своїм співбратам по науці, що соціялістичні висновки можна відкинути, засвоївши тільки історичну теорію, яка лежить в основі їх. Це дотепне міркування, яке, слід зауважити, хоч і несміливо, але зовсім виразно вже висловлено в «Критических заметках» п. П.Струве, являє новий доказ тієї не нової вже істини, що легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж ідеологові буржуазії перейти на погляд пролетаріяту. Маркс був революціонер до кінця нігтів. Він повстав проти бога – капіталу, як гетевський Прометей повстав проти Зевса. І, подібно до цього Прометея, він міг сказати про себе, що його завдання є виховувати таких людей, які, вміючи й по-людському страждати і по-людському тішитися, зуміли б «не поважати тебе» — божество, вороже людям. А буржуазні ідеологи саме цьому божеству й служать. Їхнє завдання саме й є обстоювати його права духовною зброєю, як поліція і військо підтримують їх січною і вогнепальною зброєю. З визнання буржуазних учених користуватиметься тільки така теорія, що не здаватиметься їм небезпечна для бога- капіталу. Вчені Франції і взагалі країн французької мови в цьому багато одвертіші за всіх інших. Ще відомий Лявелле казав, що економічна наука має бути перебудована заново, бо вона перестала відповідати своєму призначенню, відколи легковажний Бастія скомпрометував оборону чинного ладу. А зовсім недавно А.Бешо у книзі, присвяченій французькій школі політичної економії, ані трохи не соромлячись, оцінював різні економічні вчення з того погляду, яке з них «дає ліпшу зброю супротивникам соціалізму». Отже, зрозуміло, що ідеологи буржуазії, що засвоюють собі Марксові ідеї, неодмінно стоятимуть «під знаком критики». Міра їхнього «критичного» ставлення до Маркса є міра невідповідности поглядів цього непримиренного й невтомного революціонера до інтересів панівної кляси. Зрозуміло також і те, що буржуа, який послідовно мислить, радше признає за вірні історичні Марксові ідеї, аніж його економічну теорію: історичний матеріялізм легше знешкодити, ніж, приміром, вчення про додаткову вартість. Ця остання, — що їй один із найвидатніших буржуазних «критиків» Маркса дав виразну назву теорії експлуатації, — назавжди збереже за собою в осві­чених і вчених буржуазних колах репутацію безґрунтовної. Над економічною теорією Маркса й освічені буржуа наших часів віддають перевагу «суб’єктивній» економічній теорії, яка має ту добру властивість, що явища економічного життя суспільства вона розглядає поза всяким зв’язком їх з його продукційними відносинами, в яких корениться джерело експлуатації пролетаріяту буржуазією і про які через це нагадувати дуже незручно тепер, коли клясова самосвідомість робітників посувається вперед таким швидким кроком[7].

Економічні, історичні й філософські Марксові ідеї можуть прийняти у всій грізний повності їхнього революційного змісту тільки ідеологи пролетаріяту, клясовий інтерес якого зв’язаний не з зберіганням, а з ліквідацією капіталістичного ладу, з соціяльною революцією.

Примітки

[1] Маркс вмер 14 березня 1883 р. № 35 «Искры» вийшов 1 березня 1903 р., за чотири місяці до другого з’їзду партії, де стався розкол на більшовиків і меншовиків. (Ред.)

[2] Той самий робітник Леснер говорить, що Марксів дім «був завжди відкритий для всіх надійних товаришів».

³ Колишній «марксист», а нині вульгарний економіст М.Туган-Барановський у своїх «Очерках из новейшей истории политической економии» (стор. 294) повторює анархічну плітку, що Маркс немовби сприяв поширенню друкованого наклепу на Бакуніна. Тут не місце розглядати докази, подавані звичайно на підкріплення цієї вигадки. Ми докладно поговоримо про них у «Заре», де легковажний твір Туган-Барановського дістане гідну оцінку. Але не завадить зауважити, що наш колишній «марксист» зовсім не потурбувався перевірити своє джерело. Він безпідставно повторює обвинувачення, яке, коли його не доведено, знов таки стає наклепом.

[4] В листопаді 1902 р. відбувся в Ростові над Доном страйк, коли робітники улаштовували величезні мітинґи за містом. (Ред.)

[5] Не лише альґебра, але й аритметика. Чит., приміром, листування, історичні праці Маркса – Енґельса, учення про повстання як мистецтво тощо. (Ред.)

[6] 3 новіших авторів згадаймо Бюхера, фон-дер Штайнена. Гільдебранда, Еспінаса, Гернеса, Файерґерда, Ґроссе, Чікотті й цілу школу американських етнологів.

[7]Історичний матеріялізм включає як свою невід’ємну частину теорію клясової боротьби і вчення про диктатуру пролетаріяту (чит. у  Леніна — «Держава і революція». Твори, т. XXI, стор. 391-393 — про те, що головне в теорії Маркса є визнання диктатури пролетаріяту). Викинути не з істмату умудрилися ревізіоністи, що звели істмат до абстрактної соціології буржуазного ґатунку. Думка Плеханова: «легше знешкодити історичний матеріялізм, ніж науку про додаткову вартість» стосується саме до такого абстрактного «соціологічного» зревізованого істмату, який ми маємо у механістичних та ідеалістичних ревізіоністів, в їхніх теоріях суспільства «взагалі». Плеханов скочується до такого ж трактування, допускаючи, що зфалшувати істмат легше, ніж теорію додаткової вартости. Він визначає істмат і як методологію, і як соціологію (чит. «Основні питання марксизму»). Ленін визначає історичний матеріялізм як методологію і як теорію суспільно-економічної формації. В листі до Потресова Ленін згадує, «як один наш спільний знайомий розносив мене дощенту за те, що я назвав матеріялістичне розуміння історії «методою». А в праці «Що таке друзі народу» Ленін, кажучи, що Маркс «вперше поставив соціологію на науковий ґрунт», тут же додає, що Маркс зробив це, «установивши поняття суспільно-економічної формації» (Твори, т. І, 1 вид., стор. 73). Істмат як наука про загальні закони розвитку суспільно-економічних формацій в їхньому виникненні, розвитку і переході одної в іншу відрізняється як земля від неба від буржуазної соціології, про яку Ленін в інших своїх творах говорить іронічно, ставлячи цей термін у ланки (чит., приміром, замітки на книгу Бухаріна в XII «Ленинском сборнике»). Визначення істмату як науки про загальні закони розвитку суспільно-економічних формацій в їхньому виникненні, розвитку й переході одної в іншу формацію, — не має нічого спільного не тільки з абстрактним соціологізмом, але і з ріккертіянським запереченням науки про суспільство, як науки, що встановлює загальні закони суспільного розвитку. Істмат — це наука про загальні закони розвитку суспільно-економічних формацій, і спроби ревізіоністів заперечувати його значення як теорії суспільних явищ ідуть по лінії заперечення історичної закономірности і приводять до вивчення окремих відірваних одна від одної формацій за допомогою «істмату» як «загальної методології», що сходить до низки наперед встановлених засад». (Ред.)

Надруковано у кн.: Георгій Плеханов. Твори. — Харків, Держвидав України, 1930.