Ноам Чомскі і міф про свободу слова

Андрій Кулаков

Якби вам порекомендував прочитати книжку Уго Чавес, ви би її прочитали? Не певен, що всі дослухаються до думки венесуельського президента розбишаки, який своїми витівками може вивести із себе навіть по-шляхетному холоднокровного короля Іспанії. Але коли авторитетна New York Times Books Review пише, що автор, якого згадав президент Венесуели, за енергією, розмахом, новизною та впливом ідей – мабуть, найповажніший із нині живих інтелектуалів, то вже обов’язково слід звернути на нього увагу.

І його прихильники, і його вороги визнають значущість цієї особи в сучасному науковому, інтелектуальному і політичному житті. І ті, й другі радять його читати. Хоча би тому, що половина американського істеблішменту зустрічає його публічні лекції оваціями, а половина – публічно бойкотує цю людину. Хоча би тому, що він у 1980 – 1992 рр. був найбільш цитований серед живих учених. Хоча би тому, що він 1957 року в своїй роботі „Синтаксичні структури” здійснив революцію в мовознавстві, даючи життя новому напряму – генеративізму. Хоча би тому, що він, маючи кафедру у Масачусетському технологічному інституті й колонку у New York Times, є найвідомішим американським дисидентом і критиком політики Штатів. Хоча би тому, що за свої виступи проти війни у В’єтнамі він потрапив за грати, а під час війни у Нікарагуа відкрито підтримав сандиністів і переїхав до цієї країни на кілька років. І хоча би тому, що важко уявити сучасний лівий рух без згадки про його ім’я, не звертаючи увагу на те, що вимовляється воно по-різному: хто каже Ноам Хомські, а хто – Ноам Чомскі.