Скрипник: український патріот… більшовик, інтернаціоналіст

203-7-2Геннадій Ефіменко

Головною рисою історії України ХХ ст. була її суперечливість. Однак вона була похідною від суперечливості вчинків осіб, які творили українську історію. Такою особою був Микола Скрипник (1872-1933), один з найбільш визначних українських радянських діячів; 7 липня виповнюється 70 років з дня його трагічної загибелі. З погляду сьогодення іноді буває важко зрозуміти мотиви та мету його вчинків. Він обіймав чимало державних посад: голова Народного секретаріату (уряду більшовицької УНР), нарком внутрішніх справ, юстиції та генеральний прокурор, голова Держплану УСРР тощо. Однак в Історію він увійшов саме як нарком освіти (1927—1933), що провів гігантську роботу на ниві національно-культурного розвитку України та сприяв національному відродженню.

Діяльність М.Скрипника не вкладається у якесь прокрустове ложе, іноді здається, що одні його вчинки логічно заперечували інші. Беззаперечна підтримка основних напрямків соціально-економічної політики більшовицького керівництва, його методів внутріпартійного і державного управління та відданість ідеї «окремішності» національно-культурного розвитку української нації. Визнання «злиття націй» кінцевою метою у національному питанні та наміри здійснювати нічим не обмежене національне будівництво і розвинути національну самосвідомість українців. Постійна підтримка ленінського, а потім і сталінського, курсу у боротьбі з різного роду «ухилами» й «опозиціями», зокрема і у боротьбі з «українським націоналізмом» та вимоги приєднати до УСРР заселені переважно українцями землі Кубані та Центрально-Чорноземної області… Як усе це поєднувалося в одній людині, чому став можливим феномен М.Скрипника і чому стався крах його сподівань?

Характеризуючи більшовицьку ідеологію, С.Хантігтон зазначив, що на відміну від суперечок між слов’янофілами та західниками у дореволюційній Росії, основним пунктом яких було питання про те, чи зможе Росія відрізнятися від Заходу, не відстаючи при цьому від нього у розвитку, комунізм знайшов кардинально нове рішення проблеми. Згідно з новою ідеологією, після революції не Росія мала наздоганяти Захід, а навпаки, Захід – Росію. Бо вона – передова і радянська організація суспільного життя — чекає на Захід у майбутньому. Аналізуючи діяльність Скрипника, можна з впевненістю сказати, що він повністю поділяв цю ідею і робив усе можливе для її втілення у царині національної політики. Перш за все це стосувалося його розуміння інтернаціоналізму та шляхів досягнення кінцевої мети більшовиків у національному питанні — «злиття націй». Скрипник вдало використав теорію «батька народів», згідно якої спочатку мав відбутися розквіт націй та національних мов, потім їх зближення, коли поряд з національною мала використовуватися якась спільна мова, і лише на третьому етапі – злиття усіх націй в одну. Український нарком освіти та його прихильники прийняли цю теорію, однак другий та третій етапи вони бачили можливими лише за умов досягнення розквіту націй, тобто завершення першого етапу, у світовому масштабі. Тому намагалися сприяти культурному розвитку неросійських народів СРСР – це мало слугувати прикладом для інших країн. Тобто «спрацьовувала» ідея – «ми передові, а ви незабаром станете такими, як ми». Про якусь конкретну майбутню світову мову не йшлося, але наголошувалося, що такою не може стати російська, оскільки вона заплямована примусовою русифікацією в царській Росії та існуючими великодержавницькими забобонами в радянському суспільстві. Таке ставлення М.Скрипник вважав справжнім інтернаціоналізмом.

Чи суперечили такі настанови прийнятим в загальносоюзному масштабі? Однозначно – ні. Така посилена увага до проблем національно-культурного будівництва диктувалася згори, адже вона активно працювала на ідею світової революції. Прикладів цього є багато, наведемо лише один, що стосується мовної сфери: протягом 1918—1935 рр. в СРСР було створено або переведено з інших на латинську абетку 58 алфавітів, у тому числі сім – з кирилиці. Більше того, напередодні «великого стрибка» за дорученням центральної влади була створена комісія, що розробила та обґрунтувала доцільність переходу російської писемності з кирилиці на латиницю, слідом за якою планувалося здійснити ті ж дії стосовно української та білоруської мов. У світлі цього пропозиції Скрипника ввести в українську мови літери ZS для позначення звуків «ДЗ» та «ДЖ» виглядають зовсім невинно.

Успішному втіленню в життя скрипниківських настанов в національній політиці сприяв його імідж справжнього більшовика. Адже він був членом комуністичної партії з часів її заснування і не був помічений у різного роду опозиціях та ухилах. Завдяки цьому українізація стала сприйматися всерйоз як в партійних колах, так і в найширших верствах населення. Прогрес був очевидним: у 1930— 1932 рр. вже не йшлося, як волав у 1927 р. О.Шумський, про «перебування українця-партійця під постійним підозрінням в націоналізмі» та про гасла на зразок «Украинизация без украинцев» та «Мы проведем украинизацию не украинскими руками». Більше того, чимало фактів свідчить, що скрипниківська національна політика виходила за відведені їй Москвою межі.

Існувало ще одне нездоланне протиріччя. Водночас із запровадженням навчання українською мовою та укорінюванням української мови в державних структурах, внаслідок насильницької колективізації, фактичної заборони релігійних громад та втручання в побут і місцеві звичаї руйнувався етнічний менталітет, духовна культура українців. Тобто знищувалася саме та національна окремішність, яку скрипниківці намагалися зберегти за допомогою розвитку української мови, освіти та культури. А така руйнація не могла сприяти підтримці влади основною масою населення. Тому не дивно, що на українських землях був найсильніший опір сталінській політиці у 1930—1932 рр. Українізація, попри всі намагання, не стала дійовим засобом совєтізації суспільства. Село котилося до катастрофи.

В цих умовах перед Скрипником особливо гостро постала проблема вибору між відданістю національній справі і більшовизму. І хоча у 1932 — на початку 1933 р. він фактично виступав проти підвищених темпів хлібозаготівель (що спеціально підкреслив у своєму листі до Сталіна Каганович влітку 1932 р.) та пошуку винуватців у невдачах на селі на місцях, стати на шлях відкритого протистояння не зміг.

Однак і Сталін, угледівши небезпеку втратити Україну, почав планувати конкретні кроки по їх подоланню. Оскільки в УСРР посилилися антимосковські настрої та симпатії до супротивників московського більшовизму – українських національних урядів, то і основні вороги були швидко знайдені – українські націоналісти. Під цей «ухил» потрібно було знайти (чи вигадати) конкретних винуватців, а заразом — блискучий хід! – і оголосити їх винними у проблемах на селі. Однак, як свідчать документи, «козли відпущення» були визначені не відразу. М.Скрипник певний час був поза підозрою. Основний удар як під час сумнозвісної постанови 14 грудня 1932 р., так і під час лютневого 1933 р. пленуму ЦК КП(б)У спрямовувався проти колишніх боротьбистів – Любченка та Хвилі. Відразу після пленуму Любченко попрямував до Москви з ретельним обґрунтування своєї «невинності» – і зміг переконати «вождя». Більше того, його звинувачення проти Скрипника, викладені в листі до Сталіна ще у лютому 1933 р., стали основою для звинувачення наркома освіти в націонал-ухильництві.

Здавалося б, нонсенс – національно-культурне будівництво в Україні, яке ставили у приклад іншим радянським республікам та яке не впливало безпосередньо на економічне становище села, стало об’єктом посиленого «очищення». Але насправді – закономірність. Адже ця сфера була єдиною слабо контрольованою Москвою, що само по собі викликало занепокоєння верхів. Водночас ця непідконтрольність дала можливість Сталіну та його оточенню, які начебто не несли відповідальності за стан справ в цій сфері, розправитися з провідниками українізації. Тому наголосивши на тому, що «саме помилки й промахи, допущені КП(б)У в здійсненні національної політики, стали однією з головних причин прориву 1931—1932 рр». Москва вбивала двох зайців – і провину з себе знімала, і домагалася уніфікації національно-культурних процесів…

Ні самому колишньому наркому освіти, ні його прихильникам не надавалася можливість якось пояснити свої дії. Вони були відрізані від засобів масової інформації та й не бажали йти проти лінії ЦК ВКП(б), а тим більше публічно дискутувати питання національної політики. Авторитет комуністичної партії та її лідерів для них був понад усе. Скрипник добре розумів несправедливість звинувачень у націоналізмі та бачив, що насправді призвело до голоду. За спогадами сучасника на питання, чому він не бореться за правду, Скрипник рішуче заявив: «Не можна! В цьому вся суть. Це нанесе великої шкоди партії. Не всю правду можна сказати зараз партії та народу. Це може призвести до розколу, до катастрофи. Це озброїть ворогів і багатьох відштовхне від нас». Єдність партії та утримання нею влади, класова позиція виявились для Скрипника важливішими за законність та справедливість, за любов до України. Але водночас він і не став активним учасником кампанії боротьби проти «українського націоналізму», не зрадив людей, з якими тривалий час плідно співпрацював, не погодився вже навесні 1933 р. на посаду генерального прокурора СРСР, проти введення якої він категорично виступав.

Отримавши вказівки з Москви, П.Постишев з червня 1933 всіляко намагався схилити Скрипника до принципового визнання допущених помилок. Однак досягти цієї мети повною мірою не вдалося. Хоча Скрипник й визнавав, що у його роботі було чимало недоліків, проте принципів своїх не зрадив. Чотири рази у резолюціях політбюро ЦК КП(б)У звучала пропозиція колишньому наркому освіти написати покаянного листа. Та всі документи, які він подавав на розгляд керівництва КП(б)У, не задовольняли П.Постишева. Потрібного «зізнання» сталінському посланцю отримати не вдавалося.

3 липня 1933 р., отримавши третього такого листа Скрипника та ще не опрацювавши його, члени політбюро ЦК КП(б)У прийняли рішення про проведення 7 липня 1933 р. широкого збору харківського активу. На цьому зібранні мав виступити М.Попов з доповіддю на тему: «Про націоналістичні ухили в лавах української організації та про завдання боротьби з ними». Очікувався також виступ Скрипника з покаянням, лист-статтю якого збиралися опублікувати саме до цих зборів. Оскільки наступного дня виявилося, що нове «зізнання» не задовольняє Постишева, то 5 липня політбюро прийняло рішення останній раз запропонувати Скрипнику усе-таки написати листа. При цьому зазначили, що в основі такого послання «мають бути положення, висунуті тов. Постишевим». Водночас було наголошено, що зібрання харківського активу відбудеться у будь-якому разі.

Однак не так сталося, як гадалося. Після того, як на засіданні політбюро вранці 7 липня 1933 р. його члени в черговий раз накинулися на Скрипника, вимагаючи покаяння, він зрозумів, що вже нічого змінити не можна. Після цього засідання Скрипник покінчив життя самогубством. Помираючи на руках у Косіора, він просив вибачення тільки за цю – справжню — свою помилку.

Остаточний вибір між Україною та більшовизмом Микола Скрипник зробити так і не зміг. Credo життя цієї людини знайшло вираз в таких її словах: «…Щоб український селянин пішов за донбасівським пролетарем… треба, щоб донбасівський пролетар став на бік українського селянина в національному змісті. Українська культура є одна з передумов перемоги соціалізму на Україні».

Джерело: «День», Київ. — №113, 5 липня 2003.

Advertisements

0 Responses to “Скрипник: український патріот… більшовик, інтернаціоналіст”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Лип »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: