Студенти як революціонери

Роман Тиса

Студенти вищих навчальних закладів є тимчасово деклясованим елєментом. На п’ять-сім років, протягом яких триває навчання, вони «зависають» або — можливо, так краще сказати — опиняються на «нічийній землі» між клясами. Йдеться в першу чергу про 17-18-літніх. Закінчивши школу та вступивши до університету, вони стають на шлях, що веде їх від батьківської домівки і пов’язаного з нею соціального оточення до свого власного місця в одній з кляс, причому не завжди заздалегідь відомо в якій. Перебування у цьому «міжклясовому стані» перешкоджає формуванню клясової — буржуазної чи пролєтарської — свідомости, себто на цей час студенти є відкритими — чи можна навіть сказати вразливими — для ідей. Якщо я не помиляюсь, ще Маркузе вбачив в них, як в одній з соціяльних ґруп, не вбудованих в капіталістичну систему, потенційний революційний суб’єкт. Правильність такого припущення підтвердили бурхливі події в світових столицях в кінці 1960-х — на початку 1970-х, в яких студентство взяло найактивнішу участь. Власне, студенти не стояли осторонь політики й раніше: вони живили рух народників наприкінці XIX ст. і вступали до революційних партій на початку XX ст. в Росії; багато кубинських революціонерів 1950-х були студентами або нещодавніми університетськими випускниками; радянським танкам на вулицях Будапешту в жовтні-листопаді 1956 року пліч-о-пліч з робітниками давала бій шкільна й студентська молодь. Під тиском ідеолоґії, що нав’язує свої шаблони гедоністичної поведінки (пиво, секс, вечірки) природна активність молодих людей спрямовується «не туди» (футбольний фанатизм, расизм, участь у правих квазіпартіях і реліґійних сектах, алкоголізм, масовка у внутрішньоклясових «розборках» панівної буржуазії). Студенти не утворюють суспільної кляси, а відтак, не можуть виробити клясової свідомости. Цьому перешкоджає передусім наперед визначена тимчасовість перебування у міжклясовому стані. Але це ще не означає неможливости цілеспрямованої аґітації. Просто звертатися вона має не стільки до свідомости, скільки, скажімо так, до почуттів, до відчуття приналежности до братства веселих бешкетників. Не обговорюючи поки що конкретні форми аґітації, можна також додати, що вона може бути просякнута й таким духом: немає нічого більш красивого, захоплюючого і вартісного, ніж скористатися шансом, який дає тобі молодість як початок самостійного життя, аби почати його як справу, присвячену зміні і власного життя, і суспільства в цілому на краще. Крім відкритости студентів новими ідеям, додатковим чинником, який має збільшити шанcи на успіх, є природна схильність молоді до бунту проти старших поколінь, а відтак до боротьби треба залучати студентів не тільки з робочих родин, але й вихідців з буржуазії та середніх кляс, які, бунтуючи проти авторитетів своєї, панівної кляси, можуть перейти на бік революції. Щоправда, залишається небезпека, що в критичний момент вони відчують тугу за «рідною домівкою» і перейдуть на бік своєї кляси (про цю небезпеку писав Ґрамші у «В’язничних зошитах»).