RAF: міф про тероризм

rafОлег Бардяк

The RAF is dead—but the struggle for liberation is not!

Autonome Antifa, July 1998

Здається про цю орґанізацію вже все написано. І добре і погане. І критика і схвалення. І здавалося б все вже мало бути зрозумілим, або принаймні здаватися таким для середньостатистичного, незацікавленого, але більш-менш обізнаного обивателя. Але назагал воно все здається трохи не так, бо, навіть забувши власні симпатії чи антипатії, з якими в принципі можна визначитись, лишаються речі, котрі мені, як громадянину конкретної країни, і учаснику конкретної історичної ситуації зовсім не ясні.

Таким чином, не намагаючись зачепити, якихось серйозних історичних аналізів, чи вкотре ствердити, що RAFівці були невинні, бо породила їх система, або навпаки те, що вони ідеалісти, котрі заради примарних ідеалів стали злочинцями, просто візьмемо міфи з приводу RAF, і спробуємо поговорити про них в сучасному українському контексті.

Отже міф: 34 вбивства котрі тримали в страху всю Німеччину

«Студенти не роблять репетицію повстання ─ вони чинять опір. Летіла бруківка, розмітались в друзки вітрини офісу Шпринґера в Берліні; палали авто, були захоплені водомети, розгромлена редакція часопису «Більд», було пробито автомобільні шини, паралізовано міський транспорт, перекинуто вантажівки, відбулись сутички з поліцією ─ було застосовано насильство, фізичне насильство, та попри це, постачання шпринґерівських газет зупинити не вдалось, рух вуличного транспорту було порушено лише на кілька годин. За вітрини заплатить страхова компанія. Замість спалених вантажівок на вулиці вийдуть інші, парк поліцейських водометів не зменшився, і в майбутньому їх браку не відчуватиметься.» Так в 1968 році Ульріка Майнгоф писала з приводу студентських демонстрацій після яких було зроблено замах на життя Руді Дучке. Таким чином відбувалося розчарування в ефективності і дієвості масових протестів, так починалася міська ґерилья (або принаймні так вона починалася в статтях Майнгоф).

Проте факт залишається фактом ─ студенти чи просто молоді люди, котрі побачили те, що добитися чогось вуличними виступами неможливо, створюють підпільну партизанську орґанізацію (як в принципі можна зрозуміти з їх слів і дій) з терористичними методами діяльності, задля відкриття «внутрішнього фронту» боротьби проти капіталістичної системи. Праві вони були чи ні, занадто чи не занадто болісно сприймали те зло, котре несе з собою Капітал, перестає по великому рахунку бути важливим після того, як в «боротьбі за демократію» американські війська вбивають невинних жителів в Іраку, а ісламські терористи щодня в тому ж Іраку підривають бомби під такими ж як вони самі мусульманами, просто трохи не тої конфесії. Бо сенс навіть не в неспівмірності кількості жертв, а в тому, що фактичний тероризм в ім’я «правди, добра і справедливості» зараз став повсякденною практикою, причому не лише в Іраку. І вже подекуди не розбереш де правда, де кривда, а де «так випадково бомба потрапила в житловий масив».

Саме тому й дивуєшся подекуди тому, що ще й зараз RAFівців розглядають як страшне зло, паростки котрого досі потребують викорінення, саме тому смішно стає коли генеральний прокурор Штутгарта (котрий у часи «німецької осені» був одним зі слідчих, що розбирали справу RAF) стверджує, що ще й досі зустрічає людей, котрі зі страхом згадують ті часи. Дивно, бо в такому випадку мешканцям, наприклад того ж Донецька на початку 1990-х (коли в бандитських перестрілках гинули випадкові перехожі), чи Львова, в котрому останнім часом відбувається якась кримінальна катавасія з убивствами і пограбуваннями, напевно треба б було давно померти від неврозів чи інших розладів психіки. Дивно, коли А. Онопрієнко вбиває близько п’яти десятків людей, ніхто за це до нього не застосовує систему «пустих коридорів» ─ це в нашій, аж ніяк не демократичній країні, де й ставлення до в’язнів відповідне.

Проте це все перестає бути дивним, коли розібратися в тому, хто ж був жертвами вбивств і замахів RAF і в тому, що говорили ті, хто робив замахи. Добре відомо, що жертвами RAF (не враховуючи 10 поліцейських і кількох солдатів) були, ті, хто представляв верхівку даного суспільства, хто, відповідно, мав великий медійний капітал в даному суспільстві. Це є одним з пояснень чому RAFівці стали найнебезпечнішими злочинцями, чому Бриґітт Монгаупт й досі називають найнебезпечнішою жінкою в ФРН, чому людям могли дати (і давали) тюремний строк лише за знайомство з членами RAF.

Відповідно треба розібратися в причинах, через які можемо твердити про таку сильну роль медійних ресурсів в сприйнятті RAF. Бо ж для порівняння в латиноамериканських країнах, хай навіть медіа були слабшими, проте й сама ґерилья аж ніяк не мала принаймні на початку такої кількісної підтримки, яку мали RAFівці (можемо це стверджувати на основі сили студентського руху кінця 60-х чи кількості співчуваючих і сквотів). Відповідно до цього можемо говорити про спрямованість самих же RAFівців на своєрідну «медіа-війну», проте не в розумінні надання собі популярності через медіа, а в розумінні боротьби, перш за все, за донесення своїх ідей до широкої громадськості. Це в принципі й відмічали самі учасники RAF, коли говорили про намагання перш за все показати глибоку «фашистськість» системи західного суспільства. Звідси можемо висновувати те, що смерть Баадера, Енсслін, Распе і Майнгоф в тюрмі за обставин, котрі вказували радше на вбивство, ніж на самогубство зіграла може навіть більшу роль для виконання фактичної мети RAF, ніж викрадення і вбивство Шлеєра. Тобто сприймати діяльність RAF в цілому зручніше було б як своєрідний фреймінґ (діяльність з інтерпретації реальності), а не війну проти всього суспільного ладу, як це часто зображують.

Це звичайно дуже дивно чути ─ фреймінґ, відносно вбивств і пограбувань, і відповідно треба розібратися в цьому твердженні. Отже поглянемо спочатку на вихідну ситуацію, котру маємо, у кількох її основних пунктах: пункт перший ─ розчарування протестами (В цьому сенсі можемо говорити про ситуацію, котра склалася з затуханням студентських виступів, вбивством Огнезорга, нападом на Дучке, тобто всіма відомими фактами з початку діяльності RAF); пункт другий ─ глибоке розчарування тією суспільною системою, котра існувала в даній країні (теж загальновідомо, що в Німеччині ситуація з RAF ускладнювалась ще й тим, що багато людей в керівництві країни були свого часу пов’язані з нацистами); пункт третій ─ революційна боротьба в країнах «Півдня» (так само відмітимо, те, що самі ж RAF івці вважали основним фронтом боротьби з капіталом ─ «третій світ», і бачили потребу відкрити другий, власне допоміжний фронт в країнах «розвинутого капіталізму»).

Тож ніби виходить війна. Або принаймні насильство. Або принаймні так пишуть газети. Бо дивна все-таки війна. Дивна, бо на війні зазвичай не вибачаються за поранених робітників (як це було після вибуху на концерні Шпринґера), дивна, бо на війні точно не жаліють за вбитими рядовими солдатами (як сказала в своєму судовому виступі Бірґіт Гоґефельд), дивна, бо на похоронах вояків (чи бандитів) не відбувається масових акцій в їх підтримку (як було на похороні Ульріки Майнгоф). Чим же тоді можемо назвати міську ґерилью як не, перш за все, пропаґандивною кампанією, а вже потім терористами, бандитами, міськими партизанами (потрібне підкреслити)?

Пропаґанда звичайно трохи дивна, навіть більше того, самі ж пропаґандисти напевно б не погодились з таким твердженням, проте, я все ж спробую аргументувати дану позицію. Почну з того, що, як можемо побачити в вихідних обставинах, маємо невелику ґрупу людей кардинально незгодних з ситуацією в суспільстві. По-друге, ці люди переконані що всю важкість даної ситуації розуміє критично мала кількість людей, ба навіть співчуваючі не сприймають все так гостро як воно є насправді. По-третє, відповідно до першого і другого пунктів, цим людям потрібно пояснити іншим всю критичність ситуації котра складається, а стандартні способи цього пояснення (в їхньому сприйнятті) себе вичерпують. По-четверте, відповідно до третього, треба шукати нові методи для відображення критичності ситуації, причому вони мають діяти швидко і яскраво. Відповідно до цього маємо обґрунтованість радикалізації дій тих, хто колись був представником суспільного руху, щоб мати змогу, з малим залученням людських ресурсів на початковому етапі (через розчарування попередніх учасників) швидко досягти бажаних результатів. Під чим розуміємо, в даному випадку, (оцінюючи адекватно): зміну існуючої оцінки стану справ всім (точніше більшістю) суспільством, задля подолання і швидкої зміни несправедливої, на думку активістів, суспільно-політичної системи і подальшої побудови нової, кращої. Саме таким чином можемо пояснити причину вибачень перед пораненими робітниками та вибачення за вбивство натівського рядового. І саме тому стає ясно, як на фоні цього всього було вбито учасницю RAF, котра захотіла вийти з орґанізації ─ неможливо виходити з такого типу рухів, цього не дозволяє сама логіка їх діяльності. Тобто, ставши активістом, мусиш ним залишатися до кінця, інакше ставиш під сумнів претензію руху на універсальність та правильність постульованих ідей, а це ─ найгірший удар по ньому.

Відштовхуючись від тез, наведених вище, яскраво бачимо, що для виконання поставлених перед собою завдань (хай навіть декларуються вони не як головні, можливо) руху того типу, яким була RAF, просто необхідно отримати доступ до якомога ширшої аудиторії, що відповідно може бути зроблено за допомоги якого-небудь медіа-ресурсу. В свою чергу, доступ до медіа-ресурсу спричиняє обов’язкове потрапляння в поле медіа, що в свою чергу призводить до того, що Жан Бодріяр називає імплозією смислу, тобто до зміни смислу події засобом масової інформації (йдеться про те, що навіть репортаж не може охопити реальної суті явища, і не лише через економічну логіку діяльності ЗМІ як в Бурдьє, а взагалі через різне сприйняття суті того чи іншого вчинку чи явища суспільними активістами та репортерами). От і виходить, що бійці RAF бачать в пограбуванні банку «експропріацію на потреби ґерильї», репортер, що пише цю замітку ─ «чергове пограбування банку», а студент, котрий це читає, ─ «дію по зміні системи».

Таким чином стає зрозумілим, що злочинність і «тримання в страху всієї Німеччини» перетворюється радше на конструкт придуманий пресою і нею ж підтримуваний (бо треба заробляти, а заробляють на сенсаціях, або просто новини змінюються під дією їх власної системи цінностей). Жаль лише, що сама ж RAF не могла відхрещуватись повністю від таких конструктів, через специфіку тих методів, котрими діяла, і ідей, котрі сповідувала, бо вийшла великою мірою «війна на полі суперника». Тут зробимо знову ліричний відступ в бік кубинської ґерильї і зауважимо, що слабкий розвиток медіа справив дуже корисний вплив на їх перемогу, бо влада не мала серйозної можливості продукувати смисли в тих місцях де діяла ґерилья. Окрім того, такі конструкти посприяли певному негативу в сприйнятті RAF навіть з боку тих, хто їм ніби симпатизував, тому й звучить так часто інша назва RAF ─ «телемрійники», напевно тому й здав Ульріку Майнгоф той, нібито лівий викладач, котрий потім всю винагороду дав у фонд підтримки ув’язнених бійців RAF.

«Мораль» міфу: Про методи суспільних рухів

Звичайно, все вище написане ─ великою мірою продукт «розмірковувань з-приводу» і ніяким чином не є претензією на якесь остаточне судження. Проте, деякі цікаві тези хотілося б підсумувати, щоб все-таки показати RAF, як певний різновид соціального руху, а не як ошалілих терористів чи безголових романтиків. В принципі таких тез дві:

1. RAF робила всі свої напади не (тільки) заради війни чи реального відкриття «другого фронту» антикапіталістичної боротьби, а перш за все, заради залучення і зміни свідомості простого населення, що по-великому рахунку їм вдавалося краще, ніж «війна як така».

2. Через потребу зміни свідомості, боротьба RAFівців проходила великою мірою на полі медіа, котрі, через властиву їм здатність до продукування нових смислових конструктів, змінили весь зміст діяльності RAF в сприйнятті суспільною свідомістю.

Відповідно до цих двох тез можемо говорити про приклад RAF для сучасних суспільних рухів. Чого ж учить цей приклад? Перш за все того, що радикальні дії не завжди приносять бажаних наслідків, особливо тоді, коли вони «переосмислюються» ЗМІ. По-друге, того, що інколи бувають моменти, коли всі (більшість) вважають твою позицію неправильною, проте навіть в таких випадках не обов’язково кидати те, в що віриш і може колись якісь учні скажуть вашим противникам щось на зразок: «RAF права ─ ви фашисти». По-третє, краще інколи не зважати на ЗМІ, а навіть старатися, щоб вони обходили своєю увагою акції і проводити реальну мережну мобілізацію, а не медіа-війни (хоча RAF не займалися практично медіа-війною).

На своєму судовому процесі, лідер третього покоління RAF Бірґіт Гоґефельд ствердила потрібність переосмислення їхнього прикладу новими борцями за кращий світ, тож напевно й справді учасникам соціальних рухів нашого часу треба намагатися переосмислювати діяльність RAF, забувши при цьому про журналістські штампи з приводу цієї орґанізації.

Література:

Жан Бодріяр. Симулякри і симуляція. ─ Київ: «Основи», 2004.

Пьер Бурдье. О телевидении и журналистике, ─ Москва: Фонд «Прагматика культуры», 2002.

Том Вейг. Телемечтатели: Фракция Красной Армии: 1963-1993. ─ Гродно: ГОУПП «Гродн.тип.», 2004.

Ульріка Майнгоф. Від протесту до спротиву. // «Ї», Львів. №25, травень 2002.

Биргит Хогефельд. К истории РАФ. ─ http://fak2000.chat.ru/raf.htm

2007 р..

Advertisements

0 Responses to “RAF: міф про тероризм”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    Бер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262728  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: