Література – двійник націоналізму

literatura2Саймон Дюрінґ

Треба визнати, що увесь європейський культурний досвід позначений впливом імперіалізму, оскільки історія Заходу — це розповідь про експлуатацію інших суспільств. Поки що націоналізм є щось інше, ніж те, що йому приписує імперіалізм. Це є, і досить специфічно, батареєю дискурсивної та репрезентативної практики, яка визначає, легітимізує чи вконституйовує вартість специфіки нації-держави чи індивідуумів як членів нації-держави. Націоналізм супроводжує новітні держави, повністю виявляючи, себе в суб’єктах, буття яких просочене їхньою національністю.

Можна бути націоналістом, не будучи імперіалістом. Звичайно, як і вказує на це цитата з Газлітта, націоналізм часто сприймають як форму свободи. Його найпотужніший вияв — культурний націоналізм — розвивався всупереч імперіалізму. Гердер, який запровадив (в німецьку мову) слово „націоналізм”, пов’язує серію концепцій — Volk, Bildung, мова-як-свідомість-і-дія, симпатія, органічна форма — в намаганні з’ясувати те, що ми тепер називаємо відмінністю культур. Але цей концептуальний стрижень пронизує імперіалізм перекрученим вказуванням шляху єдиного дискурсу, який приводить до взаємозаперечних результатів. З визначеннями „культура” і „нація” Європа початку XIX ст. стала ареною окремих культур, які виринули після утворення націй. Імперіалістична думка тому панує в культурології, що культури здатні більше боротися, ніж нації; ієрархія культур неначе б закріплює ідентичність, тоді як ієрархія націй ніби просто належить до історії та політики. Виходячи з такого розподілу, імперська нація, конкуруючи з іншими, повинна розглядати себе як таку, що має всесвітньо-історичну культуру.

Незважаючи на антиімперське спрямування культуралізму (culturalism) в момент його зародження, твердження, що націоналізм не пов’язаний з культуралізмом, розглядається як опорний пункт відправлення. Я відмовляюся від позиції, яку займає більшість гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є
природно загрозливою ідеологічною формацією. Важливо запам’ятати, що націоналізм має не таке розуміння впливу і значення у периферійних народів, як у світовій силі. Давайте також запам’ятаємо, що нація-держава більшою чи меншою мірою є політична інституція, яка має ефективність та легітимність у тому світі. Модерність відновлює себе у нації-державі. Абсолютне відкидання націоналізму чи відмова від розрізнення різних видів націоналізмів приводить до такого способу мислення, яким інтелектуали, особливо постколоніальні, відмовляються від ефективних політичних дій.

Тому я переконаний, що сьогодні твори такої колонії першого світу, як Австралія, повинні бути націоналістичними. Таку позицію найлегше зайняти тут, в Австралії, оскільки тут, на відміну від багатьох країн „третього світу”, націоналізм не використовується проти чисельних меншин та племінних груп. Тут націоналізм може підтримувати зв’язок зі свободою, дозволяючи нам чинити опір культурному та економічному імперіалізмові і залишатися поза технологією ядерної війни, яка із сучасними системами комунікації визначає сьогоднішній інтернаціоналізм. Ці погляди дуже важливі, і вони приводять нас до питання: що ж як не культура захищає від культурного, економічного і військового вторгнення імперіалізму?

Ні більше, ні менше. Можна захищати звичаї та обряди, пам’ять, можливість контролювати розвиток і перерозподіл власних ресурсів. Деякі чинники сприяють утворенню тоталізуючої павутинки для культуралізму, а деякі — ні. Це означає, що націоналізм повинен діяти для широкого діапазону різних груп нації, хоча він не має потреби містити в собі „багатокультурність” (multiculturalism), концепцію, яка підтримує зв’язки як з ліберальним плюралізмом, так і з культуралізмом.

Можна також захищати права, щоб надати причинам особливости і локального характеру. Ми можемо припускати, що сьогодні причиною є ні мрія про порядок, ні засіб, як це було у часи Просвітництва, ще менше основи реальности, як в ідеалізмі. Найкраще було б схарактеризувати це як саморефлексійний спосіб
читання того, чого немає під руками і чого не здали до архіву. Тобто, сьогодні причиною є „теорія”, яка утверджує заклики до ідентичности, віру в джерело як визначення сутности і погляд, що мова — це очевидний інструмент вираження чи комунікації. Якщо захищати локальність у рамках цієї політичної інституції, зважаючи водночас на причину як теорію, то тоді треба оголосити непродуктивним,
наприклад, літературний канон як націоналістичний. І саме це стане важливим як для перевірки різних видів націоналізму, так s для історичного пересування між літературою та узаконенням нації.

Переклад Марії Зубрицької

Advertisements

0 Responses to “Література – двійник націоналізму”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    Бер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262728  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: