Антоніо Ґрамші
Зошит 8, §‹21›. Сучасний Державець. Під цією назвою варто зібрати всі ідеї політичної науки, що можуть сприяти написанню твору політичної науки, задуманого й орґанізованого як «Державець» Макіявеллі[1]. Особливість «Державця» полягає саме в тому, що це не систематизований трактат, а «жива» книга, в якій політична ідеолоґія стає «мітом», себто фантастичним і художнім «образом», чимось середнім між утопією і схоластичним трактатом, що в ньому що в її межах доктрина та раціональний елємент втілені в образі кондотьєра[2], що він пластично та «антропоморфно» символізує «колєктивну волю», Процес формування «колєктивної волі» представлене не почерез педантичне обґрунтування та клясифікацію принципів і критеріїв способу дії, але як «гідність та обов’язки» певної людини, а це змушує працювати художню уяву та надає форми пристрастям.
«Державця» Макіявеллі можна було б сприймати як історичний приклад сорелівського «міту»[3], себто політичної ідеолоґії, що не є ані тверезою утопію, ані розсудливою доктриною, але є твором конкретної фантазії, що впливає на роз’єднаний і розпорошений народ, щоби підбурити його та орґанізувати його колєктивну волю. Утопічний характер «Державця» полягає в тому, що державець історично не істнував, об’єктивно та безпосередньо не являвся італійському народу, а був щирою доктринерською абстракцією, символом керівника, «ідеального кондотьєра». Можна простежити, як Сорель від поняття ідеолоґії-міту не дійшов до розуміння політичної партії, а зупинився на концепції професійної спілки; щоправда, для Сореля «міт» найпослідовніше виражений не в профспілці як орґанізаторі колєктивної воли, а у практичній дії профспілки та у вже істнуючій колєктивній волі — у практичній дії, що її найповнішим втіленням мав би стати загальний страйк, себто, так би мовити, «пасивна діяльність», яка ще не увійшла до «активної та конструктивної» фази. Але чи може міт бути «неконструктивним», чи можна, не виходячи за межі інтуїції Сореля, уявити, що продуктивним буде інструмент, що полишає «колєктивну волю» на примітивній і початковій стадії її формування заради руйнівного роз’єднання (заради «розколу»)?
Сучасний Державець, державець-міт не може бути реальною людиною, конкретним індивідом — він може бути тільки орґанізмом, складним елєментом суспільства, що в ньому починає набувати конкретних обрисів колєктивна воля, що здобула визнання та вже встигла частково ствердитися практично. Цей орґанізм уже надано історичним розвитком, він є політичною партією, першою клітинкою, що в ній з’єднуються паростки колєктивної воли, які прагнуть стати універсальними й тотальними. Лише безпосередня та неминуче історико-політична дія з конче швидким, блискавичним реагуванням, може втілитися в конкретній особистості; швидкість реакції має стати необхідною за великої безпосередньої небезпеки — небезпеки, що миттєво розпалює пристрасті та фанатизм, вбиваючи критичність мислення та іронію, здатні зруйнувати «харизматичну» постать кондотьєра (як це сталося з Булане[4]). Але така безпосередня дія самою своєю природою не може бути довготривалою та орґанічною: майже завжди вона буде ідентичною з реставрацією та реорґанізацією, але аж ніяк не характер, властивий утворенню нових держав і нових національних та соціяльних структур (як це було з «Державецем» Макіявеллі, де аспект реставрації був суто риторичним елєментом, тісно пов’язаним з уявленнями про Італію, спадкоємицю Риму, покликану відновити лад і могутність Риму), характер «охоронний», а не ориґінально творчий, себто такий, що передбачатиме, що вже істнуюча «колєктивна воля» знесилена, розпорошена, і треба знову зосередитись і підкріпити її, а це геть не означає, що її слід створювати ex novo [з нічого. — Пер.] і спрямовувати на досягнення конкретних цілей, що їх конкретність ще не проявилася й не були скритиковані історичним досвідом. «Абстрактний» характер сорелівської концепції «міту» проявляється у ворожому ставленні (що набуває форми пристрасної етичної відрази) до якобінців[5], що вони були, безумовно, «катеґоричним» «втіленням» Макіявеллевого Державця. «Сучасний Державець» повинен мати розділ, присвячений якобінству (в тому широкому значенні, яке вже описане в инших нотатках) як приклад того, як конкретно формувалась і діяла колєктивна воля. А для цього треба, щоби колєктивна воля і політична воля загалом були визначені в сучасному розумінні; воля як активне усвідомлення історичної необхідности, як головний герой реальної та справжньої історичної драми. Першу частину (розділ) дійсно слід присвятити «колєктивній волі», поставивши питання так: коли можна говорити про істнування умов для формування та розвитку національно-народної колєктивної воли? Відци постає необхідність історичної (економічної) аналізи соціяльної структури певної країни та «драматичного» зображення спроб пробудити цю волю, роблених впродовж століть, і причин їхньої дальшої поразки. Чому в Італії за Макіявеллі не було абсолютної монархії? Треба звернутися по досвід аж Римської імперії (питання мови[6], інтелєктуалів тощо), щоб з’ясувати функцію середньовічних комун і значення церкви. Причину невдач неодноразових спроб створити національно-народну колєктивну волю слід шукати в істнуванні певних соціяльних ґруп, що утворилися внаслідок занепаду буржуазії комун, в особливому характері инших ґруп, що відображають міжнародну ролю Італії (місцезнаходження вселенської церкви). Ця позиція обумовлюють внутрішню ситуацію, що її можна назвати «економіко-корпоративною», себто з політичної точки зору особливою формою анархічного февдалізму: у цій ситуації завжди була відсутня справжня «якобінська» сила — та сама сила, що вона покликала до життя й орґанізувала національно-народну колєктивну волю і застнувала сучасні держави. Чи є, зрештою, умови для цієї воли або, інакше кажучи, яким є теперішнє співвідношення між цими умовами та протиборчими силами? Традиційно протиборчими силами була земельна аристократія і земельна власність загалом, себто особлива «земельна буржуазія», паразитична спадщина, що її залишила сучасності поразка буржуазії комун (сотня міст[7], міста безмовності[8]). Будь-яке формування національно-народної колєктивної воли буде неможливим, якщо маса селян-землеробів не увірветься — вся водночас — у політичне життя. За це боровся Макіявеллі своєю реформою ополчення, так вчинили якобінці підчас Французької революції; в цьому розумінні слід бачити якобінство Макіявеллі, що випередило час, зародок — більш-менш плідний — його концепції національної революції. Вся історія, починаючи з 1815 року[9], показує зусилля традиційних кляс, спрямовані на недопущення того, щоби така колєктивна воля була сформована, на збереження «економічно-корпоративної» влади в міжнародній системі пасивної рівноваги.
Важливу частину «Сучасного Державця» слід присвятити питанню інтелєктуально-моральної реформи, а саме питанню реліґії чи світогляду. Також у цій царині ми бачимо традиційну відсутність «якобінства» та страх «якобінства», виражений у філософії (останній приклад: Бенедетто Кроче[10]). Сучасний Державець має бути провісником і орґанізатором інтелєктуально-моральної реформи, що означатиме створення ґрунту для подальшого розвитку національно-народної колєктивної воли задля досягнення більш високої і всезагальної форми сучасної цивілізації.
Оці два ключові положення — формування національно-народної колєктивної воли, що її орґанізатором і дієвим активним вираженням є «Сучасний Державець», й інтелєктуально-моральна реформа — мали б утворювати структуру всієї праці. Конкретні пункти проґрами слід включити до першої частини, себто вони мають «драматично» випливати з оповіді, а не бути безживним і педантичним переліком арґументів. (Чи можлива культурна реформа та підвищення громадянського статусу пригноблених верств суспільства без попередньої економічної реформи та зміни їхнього становища в суспільно-економічному житті? Тому інтелєктуально-моральна реформа не може не бути зв’язаною з проґрамою економічної реформи; насправді проґрама економічної реформи є тим конкретним способом, у який втілюється будь-яка інтелєктуально-моральна реформа. «Сучасний Державець» мірою свого розвитку перевертає всю систему інтелєктуальних і моральних відносин, оскільки його розвиток насправді означає, що кожна дія сприймана як корисна чи шкідлива, як добра або лиха залежно від того, як вона співвіднесена власне з «Сучасним Державцем» і як зміцнює його владу чи опирається їй. Він у свідомості посідає місце божества або катеґоричного імперативу, стає основою сучасної світськости та повної секуляризації всього життя і всіх традиційних відносин.)
Примітки
[1] Нікколо ді Бернардо деї Макіявеллі (1469-1527) — флорентійський політичний діяч, мислитель, історик. Автор книг «Державець» (Il Principe, 1513), «Про військове мистецтво» (Dell’arte della guerra, 1520), «Історія Флоренції» (Istorie fiorentine, 1526) та инших. Трактати флорентійця, передусім найвідоміший з них — «Державець», схожі на яскраві оповідання, де перед читачем пишаються героїчні постаті всесильних і мудрих правителів, жорстоких кондотьєрів тощо. Але їх не можна сприймати буквально; як алєґорії вони потребують «перекладу» мовою практичної політики. Це ріднить його з Ґрамші, що його в’язнична цензура змушувала викладати свої думки «езоповою мовою» і чиї тексти також треба «розшифровувати». — тут і далі прим. «Вперед».
[2] Кондотьєр (італ. condottiero) — командир загону професійних військових найманців на службі в італійських містах-державах пізнього Середньовіччя та Відродження XIV-XVI ст.ст. Послугами кондотьєрів користувалися і римські папи. Їхні загони (компанії) налічували від кількох сотень до кількох тисяч вояків. З походження кондотьєри були переважно аристократами, але не конче італійцями: до Італії їхали воювати за гроші лицарі з Німеччини, Франції, Анґлії. Траплялось, що кондотьєри захоплювали владу в містах і ставали диктаторами. Італійською це слово означає «виконавець», «найманець», «підрядник».
[3] Жорж Сорель (1847-1922) — французький теоретик революційного синдикалізму. Власні спроби поєднати соціялізм з інтуїтивізмом французького філософа Анрі Берґсона (1859-1941) вважав відновленням революційної сутности марксизму. Він критикував економічний детермінізм, вважав хибним чекати, поки капіталізм висотує себе, щоби здійснити соціяльну революцію. Виходячи з того, що поняття клясової боротьби є осереднім у соціялізмі, Сорель висунув тезу про те, що головні положення марксизму слід розглядати як «міти». Найпотужніший з цих «мітів» — загальний страйк, що він, на думку французького теоретика, розчищає шлях до захоплення влади. Загальний страйк є насильницькою дією, і саме почерез насильство робітнича кляса розвиває етику величної місії, знищує буржуазію та закладає моральні та економічні основи майбутнього соціялістичного суспільства. Сорель є автором книжок «Розкладання марксизму» (La Décomposition du marxisme, 1908), «Роздуми про насильство» (Réflexions sur la violence, 1908), «Дрейфусіянська революція» (La Révolution dreyfusienne, 1909), «Матеріяли до теорії пролєтаріяту» (Matériaux d’une théorie du prolétariat, 1919) та инших. Його твори були досить популярні в Італії та вплинули на формування тамтешньої соціялістичної думки.
[4] Жорж Буланже (1837-1891) — французький ґенерал і політичний діяч, військовий міністер у 1886-1887, символ реваншизму. Звільнившись із армії, 1888 року очолив шовіністичну антиреспубліканську партію («буланжисти») і сконтактувався з монархічними колами. Пізніше був обраний до Палати депутатів. Як ватажок масового руху, що в парадоксальний спосіб об’єднував монархістів і ліваків, Буланже був такий популярний, що на початку 1889 французький уряд почав побоюватися, що він готує військовий переворот. Було видано наказ про його арешт. Ґенерал втік закордон спочатку до Брюсселю, потім до Лондона. Мешкав на острові Джерсі (що у протоці Ля-Манш). Покінчив життя самогубством у Брюсселі на могилі коханки, вистреливши собі в голову.
[5] Якобінці — учасники Якобінського клюбу, радикальне крило Великої Французької революції (1789-1794), що у 1793-1794 встановили революційну диктатуру та режим червоного терору. Так їх названо через місце проведення їхніх засідань — домініканський монастир св. Якова на вул. Сен-Жак у Парижі. Найвідомішими членами клюбу були Жан-Поль Марат (1743-1793), Максиміліян Робесп’єр (1758-1794), Жорж Дантон (1759-1794), Луї Антуан де Сен-Жюст (1767-1794).
[6] У Середні віки католицька церква боролася з використанням народних місцевих мов (т. зв. «вернакулярних мов») та прагнула зберегти латину як «усенародну» мову, оскільки латина мала вагу для церковної монополії на знання, а відтак й інтелєктуальної геґемонії в суспільстві. Проте зупинити послуговування народними мовами було неможливо. Так у XIII-XIV ст.ст. завдяки поетам Данте Аліґ’єрі (1265-1321) та Петрарці (1304-1374) флорентійська мова (або флорентійський діялєкт) стала літературною. Розвитку народних мов сприяло процвітання міст-держав (комун), що вели політику, незалежну від папи римського, а інтелєктуальна геґемонія Флоренції сприяла ствердженню флорентійської як національної італійської мови. Занепад комун у XVI ст. та постання влади князів і герцоґів, а заразом і поява правлячої касти, ізольованої від народних мас, призвели до закостеніння мови. Італійська, як колись латина, перестала бути розмовною, бути мовою повсякдення. Мовне питання було почасти вирішено в Італії у другій половині XIX ст., коли після об’єднання країни італійська повністю замінила латину як мову освіти. Але продовжують жити реґіональні мови (офіційно не визнані): ліґурійська, п’ємонтська, сардська та инші, що ними і говорять, і пишуть.
[7] «Сотнею міст» Ґрамші називає населені пункти — аґломерації бурґів (вільних міст) сільської буржуазії та борґатів (сіл) великих селянських і батрацьких мас у районах великого землеволодіння (Апулія, Сицилія). Так у Середньовіччі називали Італію.
[8] «Міста безмовности» — назва поезій (переважно у жанрі сонету) Д’Аннунціо з «Елєктри», другої книги його циклу «Хвала» (Laudi, 1902-1918). Серед цих міст — Берґамо, Віченца, Лукка, Падуя, Піза, Равенна, Ріміні, Сполето, Феррара тощо. Всі вони мали славне минуле, але тепер є другорядними провінційними містечками, часто не більшими за села, побіля монументальних руїн — безмовних свідків колишньої величі та процвітання.
[9] 1815 рік — рік «Ста днів» французького імператора Наполеона I (1869-1821), себто його повернення з заслання на острові Ельба та нетривалого повторного правлінні, його остаточного падіння та початку монархічної реставрації.
[10] Бенедетто Кроче (1866-1952) — італійський філософ-ідеаліст (неогеґельянець), впливовий автор і суспільно-політичний діяч-ліберал, міністер освіти у 1920-1921. Свою філософію він називав «абсолютним ідеалізмом». Автор книг «Історичний матеріялізм і марксистське економічне вчення» (Materialismo storico ed economia marxistica, 1900), «Естетика як наука про висловлювання та як загальна лінґвістика» (Estetica come scienza dell’espressione e linguistica generale, 1902), «Лоґіка як наука чистого поняття» (Logica come scienza del concetto puro, 1908) та инших. У «Зошитах» Ґрамші багато заочної полєміки з Кроче.
Переклад з італійської: «Вперед»
Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carcere. Giulio Einaudi editore, Torino 1975. — Quaderno 8 (XXVIII), §‹21›. — P. 951-953.
Вперед 