До проблеми української економіки

Михайло Волобуєв

I. Вступні зауваження

Теоретичних робот, присвячених радянському господарству, покищо небагато: перед радянськими економістами стоїть стільки суто практичних завдань, що для теоретичної аналізи просто не вистачає часу. Проте потреба теоретичного обґрунтовання практичних заходів, потреба в теорії, як знарядді прогнозу, досить гостро відчувається і практиками, і теоретиками. Ми стаємо свідками того, як за останній час ширяться дискусії в питаннях соціяльної природи нашого радянського господарства, тенденції його розвитку тощо.

Не дивно, що саме по цій лінії з’ясування взаємин соціялістичного і товарово-капіталістичного секторів нашого господарства, тенденції розвитку цих секторів і загального напрямку економічного росту, в першу чергу прямувала аналіза. Безперечно, ці проблеми є центральні. Було б однак помилкою вважати, що цими проблемами й обмежується теоретична аналіза господарства СРСР.

Не слід забувати, що наше господарство є складна є д н і с т ь, і що до окремих частин цієї складної єдности слід підходити, як до суцільних народньо-господарських комплексів.

В цікавій статті тов. Гринька про «Планові проблеми /132/ української економіки», в основу якої покладено його доповідь на 1-му З’їзді Держплянів, ми маємо спробу довести необхідність саме такого підходу до характеристики нашого господарства, зокрема щодо України.[1] (Для того, щоб ставити це питання спеціяльно щодо України, є особливі причини, про які скажемо далі).

Тов. Гринько констатує передусім певне розходження між проєктом районування Держлляну СРСР і практикою нашого господарського будівництва на Україні. Як відомо, держплянівський проєкт розподіляє український господарський терен на два краї («області») — «Південно-Західний» і «Південно-Гірничо-Промисловий». Проте на практиці районування у нас здійснене в інший спосіб — шляхом переходу на триступневу адміністративно-тєриторіяльну систему.

Чим же пояснюється таке розходження? Тов. Гринько, відповідаючи на це, пише: «Дехто гадає, що українці тут припустили помилку, що в найближчий же період життя примусить підійти до краєвого («обласного») поділу безпосередньо. В питанні цьому повна ясність потрібна. І ясність ця в тому полягає, що на найближчий і при тому доволі довгий історичний період треба зняти з обговорення питання про краєвий поділ України, як такий, що він протирічить найважливішим першорядним завданням політичного будівництва УСРР. /133/

Життя проказує не краєвий поділ України, а дальшу консолідацію її, як республіки, і з цього виходити треба також і в економічній політиці. Інакше кажучи, значить це, що в підході загальносоюзних органів до України — встановити треба підхід до України, як до  н а р о д н ь о – г о с п о д а р с ь к о г о  ц і л о г о…» (підкреслення автора) і далі «… ми зробили за останні роки в загальносоюзному маштабі значні досягнення в розумінні усвідомлення наших народньо-господарських можливостей і шляхів, — в розумінні нагромадження багато емпіричного матеріялу задля оцінки окремих народньо-господарських груп. Уся ця робота йшла в основному вертикальними розрізами окремих народньо-господарських галузей, в загальносоюзному розрізі без належного обраховання того, які соціяльні шари і групи, які національні республіки і краї вони прорізають, та як прорізування це відбивається на  е к о н о м і ч н о м у  та  с у с п і л ь н о м у  л а д і  о с т а н н і х (підкреслення наше — М.В.). Прийшов час представити народньо-господарський розвиток спілки і в іншому аспекті обрахувати лад окремих народньо-господарських районів і республік та країв.

Такий, умовно кажучи, горизонтальний розгляд народньо-господарських питань в Радянському Союзі, поряд з вертикальним, що далі вживається, є конче потрібний з самої природи нашого Радянського Союзу, як Союзу народів…»[2] /134/

Необхідність саме такого підходу до українського народнього господарства, на думку т. Гринька, викликається, передусім, політичними міркуваннями (неприпустимість розриву лівобережного індустріяльного пролетаріяту від правобережного селянства, питання про Західню Україну, зовнішньо-політична вага консолідації України, як республіки). Безперечно, ці політичні мотиви є надзвичайно важливі. Однак, не лише вони потребують такого підходу до України. Ми спробуємо далі довести це певною теоретичною аналізою і вказати на ті помилки в нашому практичному господарському будівництві, що їх передумовою є невизнання чи неповне визнання України за народньо-господарське ціле. Маленьким одсвітом цього є хоч би величезна плутанина порядку термінологічного, і плутанина не випадкова (неясність викладу — неясність думки). Деякі економісти взагалі уникають вживати назву Україна. Замість того, віддають перевагу назвам «Південь», «Південний район» або, додержуючись термінології Держпляну СРСР: «Південно-Західній», «Південно-Гірничо-Промисловий». Нерідко здибуємо навіть тепер «Південь Европейської Росії», «Південно-Російське Господарство». Прикладів не доводиться шукати. Кожне число руських економічних журналів дає нам приклади ці, майже кожна книжка з питань районування теж дає для того багато матеріялів. В дальшому в низці цитат з цих творів нам доведеться здибувати цю термінологію, і тому тут ми не будемо ілюструвати це положення.

Звичайно, справа не в термінології, а в її методологічній /135/ основі. Коли говорять про українське народне господарство, як про південний район СРСР, значить, приймають за аксіому постулят абсолютної єдности нашого господарства і говорять про окремі його частини, як про  г е о г р а ф і ч н і  райони. Коли цей південний район взагалі перестають розглядати, як єдиний, а говорять виключно про окремі частини основних економічних  в е р т и к а л е й  господарства СРСР, тим абсолютно одкидають навіть саму можливість розглядати ці вертикалі, елементи їх у комплексі національно-районному.

В чім же основа такого підходу до українського народнього господарства, де є коріння помилкового невизнання його суцільним господарським організмом?

На нашу думку, ця основа така: 1) історично-неправильний підхід до питання єдности дореволюційної російської економіки і неправильне розуміння природи взаємин руської (великоруської[3]) та української дореволюційних економік, 2) неясність постановки питання про природу взаємин цих економік після Жовтня. Отже, щоб арґументувати наші погляди на українське народне господарство, ми вважаємо за потрібне з’ясувати саме ці два центральні питання. Почнімо з першого — з /136/ певної історичної довідки, що вона має показати, чи мала дореволюційна українська економіка ознаки національного господарського організму і, в разі такі ознаки були, які утворились взаємини між цим національно-господарським організмом і великоруською економікою.

II. Про типи колоніяльної залежности

Як відомо, в свій час багато дебатів викликало питання про те, чи мала Росія колонії. Тов. Покровський у збірці «Марксизм и особенности исторического разития России» пише про це так: «Перед 1905 роком, а почасти і навпісля, у нас дуже поширено було балачки про те, чи Росія колоніяльна країна, чи ні, колоніяльний у нас тип розвитку або ні. При тому мали на увазі, що Росія сама є колонія для західньо-европейського капіталу. Не звертали уваги на другий бік питання, що Росія сама є одна з найбільших колоніяльних держав світу… Щодо площі колоній своїх — Росія посідала перше місце… Що Сибір, Середня Азія та Кавказ є колонії, багатьом це у нас незрозуміло було через те, що підручники географії під „колоніями” розуміли заморські володіння, а всі перераховані країни з основним ядром „Російської імперії” нерозривний зв’язок мали… Коли ж розуміти під „колонією” те, що всі письменні люди розуміють, ц.-т. країну менш культурну проти метрополії і таку, що служить для останньої за джерело сировини, а в новіший час за місце, куди капітал експортують… /137/ то всі ці країни виявляються, як найзразковіші колонії…» (Згадана збірка, ст. 110-111).

Тепер не доводиться вже переконувати в непра¬вильності визначення колонії — як «заморської землі». Однак слід визнати, що й те традиційне визначення колонії, що його наводить тов. Покровський, є занадто загальне, а тому й недостатнє. Мабуть, не випадково, виходячи саме з такого загального визначення, т. Покровський у наведеній цитаті не згадує про такі колонії царської Росії, як Польща, Фінляндія, Україна. Аджеж до них не можна прикласти універсальної формули «менш культурна» і «ринок сировини». Щодо Фінляндії можна казати про вищий, а ніяк не про нижчий, порівняно з дореволюційним руським, рівень культури. Щодо всіх цих країн не можна обмежуватись визначенням їхньої економічної ролі, як ринку сировини. Аджеж всі вони мали власну обробну промисловість. Однак все це аж ніяк не означає, що країни ці не були колонії царської Росії. Та правильний підхід до аналізи характеру колоніяльної залежности цих країн потребує передусім певної клясифікації типів колоніяльної залежности.

В марксистській економічній літературі звичайно уживають клясифікацію типів колоніяльної залежности за критерієм ступенів політичної та економічної підлеглости. Відрізняють звичайно колонії чистого типу, що вони характеризуються цілковитою відсутністю політичної і економічної самостійности; колонії, що економічно не самостійні, але в політичному відношенні зберігають певну частку самостійности /138/ (часто ілюзорної, як, наприклад, в сучасних Аравійських державах); далі спостерігаємо колонії, що мають певну дозу політичної і економічної самостійности, але економічна діяльність у великій мірі залежить од певної імперіялістичної чи країни, чи групи їх. Останній тип колоніяльної залежности принято звати «напівколоніями».

В цій клясифікації вже поняття «напівколонії» є не досить удосконалене, напівколоніями бо звуть і Мехіко, і Польщу (сучасну) і дореволюційну Росію. Загальною ознакою всіх напівколоній є певна політична незалежність. Що ж до ступеня економічної залежности, тут може бути багато варіянтів. Зокрема велике значення в цім відношенні має аналіза інвестування чужоземного капіталу і співвідношення його з «національним» по найважливіших ділянках народнього господарства. При такій аналізі цілком можливо, що напівколонія в економічному відношенні може бути в гіршому становищі навіть за звичайну колонію. В той же час можливий і варіянт такого порядку, що колонія в економічній галузі досягне ліпшого становища за напівколонію. В останньому випадку можливе виникнення своєрідної помилки: недоцінки пригнічення економічного, розгляд національного пригнічення виключно з погляду мовно-національного. «Національне пригноблення — це та система визиску і грабіжа пригнічених народів, ті заходи зневоленого обмеження права державности пригнічених народів, що їх імперіястичні кола запроваджують» /139/[4] — так визначає тов. Сталін суть послідовно колоніяльної політики.

Щодо тих колоній, що досягли певного рівня економічного розвитку і перестали бути відсталішими порівняно з метрополією, — часто вважають, що тут елемент економічного пригнічення усовується, а разом з тим дана країна ніби перестає бути «справжньою колонією». Вся плутанина виникає через те, що вважають, ніби колонія має бути обов’язково відсталішою порівняно з метрополією, і що колоніяльна політика обмежується лише «експлуатацією відсталого господарства колонії».

Відомо, що саме це спричинялося до помилки польських соціялістів у питанні про право відокремлення і самовизначення колоній. Польські соціял-демократи вважали, що можна і слід вимагати права самовизначення для Туркестану, Кавказу, але не можна для України, Польщі, Фінляндії. Перші вони вважали за Азію, другі — за Европу. На їхню думку колоній, у власному розумінні цього слова, в Европі немає, політична бо й економічна концентрація плюс звичайний розвиток капіталізму перетворили ці країни на неподільні частини російської економіки. Заперечуючи цим поглядам, т. Ленін писав:

«… Капіталізм у Польщі, в Фінляндії, на Україні. в Ельзасі безперечно розвиває продукційні сили і сильніш, і швидше, і самостійніш, як в Індії, /140/ в Туркестані, Єгипті та по інших колоніях чистішого типу. В Европі в залежних націй є й свій капітал і легка можливість на різноманітніших умовах дістати його. В колоніях свого капіталу нема, а то майже немає, в обстановці фінансового капіталу колонія не може дістати його інакше, як в умовах політичної підлеглости…» і далі — «…виділяючи колонії, протиставлючи їх Европі, польські товариші вдаються в таку суперечність, що вона відразу руйнує всю їхню помилкову арґументацію»…[5]

III. Колоніяльна політика царату щодо України за доби промислового капіталізму

Для предмету статті нашої важливий тут ясний розподіл, що його проводить тов. Ленін щодо колоній різних типів, зокрема колоній царської Росії. З погляду політичного, скажімо, сучасний Єгипет має далеко більше самостійности, як Україна царських часів, але з економічного погляду навіть сучасний Єгипет має меншу самостійність у розвиткові продукційних сил порівняно з тодішньою Україною.

Цілком ясно, що форми колоніяльної залежности України від Росії не завжди були однакові. Щоб виявити форми ці для імперіялістичної стадії розвитку руського капіталізму, ми повинні коротко /141/ зупинитись на основних історичних етапах перетворення української економіки на колоніяльний придаток руської.

Переяславська угода і дальші події поклали край політичній незалежності України і відкрили шлях руському торговельному капіталові опанувати новою колонією. От що пише про це професор Оглоблин: «Основи українського та руського економічного життя в XVIII сторіччі були одні — сільське господарство. Але в той час, як продукти господарства українського кілька віків уже були відомі за кордоном, проклавши туди міцний шлях, — руське сільське господарство лише починало туди шлях прокладати. І русько-торговельний капіталізм, вільніш у прорубане до Европи вікно визирнувши, повинен був потурбуватися закриттям деяких дверей, і передусім самостійної торговлі української, аби запобігти шкідливих для нього вітрів. Руська промисловість, молода та незміцніла, не могла би сама із старою та міцною західньо-европейською на перебій іти з-за панування над ринком українським. Інтереси руського купецтва владно проказувавали ліквідацію української торговлі. Мова йшла про те, щоб українську торговлю на цілком нові, незнайомі їй, шляхи повернути…»[6]

Як відомо, чужоземний торговельний капітал (що мав широкі інтереси на Україні) за часів Хмельниччини пробував був підтримувати Польщу в її /142/ боротьбі з Україною. Але згодом встановлюється безпосередній зв’язок між ним і Україною. В боротьбі з українською економічною незалежністю Москва намагалася не тільки забрати цю чужоземну торговлю до своїх рук (що виявилось у першій стадії в прагненні обмежити чорноморську торговлю), але й витиснути українські товари з руських ринків та перетворити Україну на ринок для руської промисловости. Ще за часів Хмельницького ці тенденції виявились у заведенні мита на українські товари і взаємних репресаліях.

«Оволодіння Києвом давало Москві можливість здіснювати в якнайскоріший спосіб свої меркантилістичні пляни і допомагало провадити на Україні колоніяльну політику, через що Україна поступовно ставала за ринок для руської обробної промисловости».[7]

Чисто адміністративні заходи, як, наприклад, карантини, сполучалися в цій царині із заходами економічними: «… Руські купці, які приїжджали на Україну, в свою чергу скуповували хліб та вино, при чому за голодних років з успіхом спекулювали на хлібі. Торговля йшла так жваво, що полковник Лесницький висловлювався, що московити пустять українців ходити в лаптях та рогожі… Потім того появились в умовах, коли вибирали гетьманів (в руському тексті «при виборах» — М. В.), /143/ довга низка статтей щодо обмеження української торговлі в межах Московської Держави…»[8]

Зі зміцненням пануючого положення руського торговельного капіталу на Україні, останній перестає жахатися експортної Чорноморської торговлі, не забуваючи, однак, про боротьбу з українським капіталом: «Імперія не тільки посувалася до Чорного моря, а ще треба було ці здобутки зміцнювати на окраїнах іншим способом. Торговельний капітал при Катерині найшов спосіб на це:

«… Искоренить развратное (украинцев) мнение, по коему поставляют себя народом от здешнего (великорусского) совсем отличным. Малая Россия, Лифляндия и Финляндия, — писала Катерина до Вяземського, — суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями. Нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однако ж и назвать их чужостранцами и обходиться с ними на таком же оснований есть большее, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью — глупость. Сии провинции, также Смоленскую, надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу…»[9]

В наслідок цієї боротьби руський купець став панувати над українським ринком і «… натуральні /144/ багатства, що були всій Европі відомі, як необмежені щодо кількости… стали за предмет торговлі одної з провінцій Росії»…[10]

Підірвавши українську торговлю, Москва розпочинає широку колонізацію півдня України, сприяючи разом з тим розвиткові великого дворянського землеволодіння. Та процес дальшого розвитку колоніяльної політики царату на Україні був дуже складний. В той час, як у царині чорноморської торговлі знесилений український торговельний капітал іде річищем російського під його проводом, у внутрішній торговлі помічаємо процес певної асиміляції капіталів:

«… Наслідки російської економічної політики складні та двоїсті були. З одного боку, вони обезкровлювали торговлю українську, що її було тепер втягнуто до орбіти російської, очевидячки, в інтересах останньої і прямо чи посередньо українську промисловість підривали. Заборона вільного експорту поташу, смольчуга та салітри послаблювала українську поташну та салітряну промисловість. Заборона довозу закордонних товарів відкривала фабрикатам руських мануфактур шлях на Україну і тим самим перешкоджала дальшому розвиткові промисловости української.

З другого боку, незадоволеність українського господарства фабрикатами західньо-европейськими, що її мало пом’якшували послуги фабрики руської, /145/ могла бути за серйозний стимул до розвитку української промисловости».[11]

Та перед тим, як цей процес нового розвитку української промисловости почався, довелося Україні витримати тяжкий період безпосереднього зруйнування національної промисловости: «…Мануфактуру на Україні не було широко розповсюджено. Руська буржуазія XVII і XVIII сторіччя не вважала за вигідне розвивати українські фабричні підприємства і відпускати вироби їхні до західніх країн та в Росію, де продукти українські легко з руськими конкурували.

Згадані причини викликали до життя влаштування торгово-промислових бар’єрів, при допомозі яких імперський уряд міг реґулювати експорт з України й імпорт до України. Захищались при цьому й фіскальні інтереси імперії: що більше бар’єрів було, то більші прибутки очікувалися до імперської скарбниці, що її широко мотали. Порушення бар’єрних правил тягло штрафи та конфіскації товарів, на чому фіск також не програвав. Такий стан речей не сприяв розвиткові виробництва на Гетьманщині, і вона шукала, в силу того, що вище сказано, виходу в різноманітних політичних комбінаціях, з яких найрельєфніша за Мазепи відбулася …»[12] /146/

Адміністративні заходи було скеровано передусім на ті галузі промисловости, що їх розвиток руському господарству загрожував.

«…Так звана „зрада” Мазепи, „бесполезного предателя Петра”, як образно сказав професор Ключевський, розв’язала руки петербурзьким властям щодо України взагалі, і поташно-смольчужного промислу зокрема. В 1718 році обмежено видобуток поташу через заборону нові поташні буди ставити, в 1719 р. поташ і смольчуг було визнано за казенні товари, ніби для того, щоб ліси від винищення зберегти».[13]

«…В шкляній промисловості України часів XVII і XVIII сторіччя не помічаємо явищ первісного нагромадження. Навіть великі маєтності повинні були обмежитись підприємствами для покриття, головним чином, потреб свого хатнього господарства. Така ж доля спіткала на Україні і паперові заводи…

В наслідок правових обмежень, що їх було викликано міркуванням протекціонізму, шкляна промисловість, що в XVII сторіччі всі дані для дальшого розвитку мала, — в наступному віці стала хиріти. Отже Україна не лише не могла все шкло на руський ринок подавати, але і власний ринок її відчувати став недопродукцію предмету цього. Шкло /147/ розцінювати стали, як дуже цінний товар…»[14]

Така ж доля чекала й на сукняну промисловість українську.

«…Сукняне виробництво був на Україні промисел старий і розвинений. Валюші були звичайна приналежність кожного, хоч трохи впорядкованого, господарства…»[15] — пише проф. Оглоблин. Московський уряд пильно стежив за тим, щоб обмежити цю розвинену галузь промисловости. Приміром, щодо великої почаівської мануфактури, то було видане таке розпорядження: «…В нынешнее лето — вивезти фабрику в великороссийские городы»,[16] і врешті її перевезли до с. Ревни, Брянського, потім Трубчевського повіту.[17]

Низкою заходів такого порядку цю галузь промисловости було зруйвовано. Тут, однак, процес був складніший, російський бо капітал здибав сильний опір польської текстильної промисловости: «…Одна з основних тенденцій капіталістичного розвитку Росії — захопити український ринок — здибала серйозні перешкоди з боку руської сукняної промисловости. Кволий розвиток останньої, особливо зважаючи на зріст української промисловости, в першої /148/ чверти XIX сторіччя і потребував митної охорони з боку держави і повного усунення чужоземної конкуренції, щоб ринком українським опанувати. Розвиток польської сукняної промисловости в 20 роках сторіччя і швидкий зріст довозу польського сукна в межі України передусім торкався українського ринку…»[18] і далі «…Послаблюючи українську сукняну промисловість і довіз польського сукна посередньо, однак допоміг українському сукняному ринкові надовго зберегти незалежність свою від руської промисловости. Дуже характерно те, що навіть усередині сторіччя руське сукно пануючого становища на українському ринкові ще не посідало…»[19]

Таке становище викликало відповідні заходи щодо польської промисловости: «…Зріст привозу польських фабрикатів, головним чином, сукна, і, в першу чергу, на Україні, і був причиною того, що окремим тарифом 1832 р. ще й у зв’язку з польським повстанням розпочато заходи, щоб обмежити польський імпорт в межі Росії й України…»[20]

Переміг російський капітал: «… В середині 50-их років процес захоплення українського ринку руськими капіталами було мало що не закінчено. Руська промисловість продавала тут лише текстильних /149/ виробів на 20 мільйонів карбованців (близько одної третини загального виробництва всієї текстильної промисловости імперії), що становило в 1834 р. 86,9% із загального збутку текстильних товарів і близько одної чверти (24,8%) всього обігу українських ярмарків. Проте участь чужоземного капіталу в торговлі мануфактурними (текстильними) товарами на українських ярмарках середини сторіччя визначалась лише в один мільйон карбованців, що становить 4,3% загального збуту мануфактурних виробів. Успіхи протекційної системи, безперечно, були: чужоземну промисловість, головним чином, текстильну, з українського ринку було вигнано…»[21]

Наведемо ще приклад з винокурної промисловости: «Навіть тоді, коли від минулої волі на Україні лишились мизерні рештки, довіз українського вина припускався з умовою, щоб „в кабацких доходах не приключилася (казне) убыль”. Такі розпорядження зачинили руський ринок для збуту українського вина, і українські продуценти примушені були його на південь збувати. З другого боку, той же імперський уряд обстоював, щоб і його шинки справно працювали і щоб на Україні не існувало перешкод до зменшення винного промислу…» [22]

Серед власників українських підприємств часів XVIII ст. можна відзначити «…повну відсутність /150/ українського шляхетства та купецтва. Цариця Катерина, князь Меньшиков, барони Строганови, граф Владіславіч-Рагузинський, граф Мініх — ось короткий, але яскравий реєстр, що безмежно чужий Україні…»[23] І це не випадково: «…Не випадково в реєстрах українських фабрикантів майже до самого кінця XVIII сторіччя не здибуємо місцевого шляхетства, навіть ті нечисленні ймення, що відомі нам у цім відношенні за другу половину XVIII сторіччя і початок XIX, далеко більш зв’язані були з Петербургом, як з Україною. А за добу Гетьманщини всі великі мануфактури її зв’язано було з дуже гучними прізвищами, близькими Україні, але чужими їй. Невкладність організації їхньої, підпорядкування потребам державного господарства імперії, частенько відсутність постійного ринку і реґулярного збуту, конкуренція руської промисловости, коротко кажучи те, що рання мануфактура в українському народньому господарстві самотнє і відокремлене становище посідала, самотнє ще більш тому, що вона пасинок російської економічної політики була, все це й спричинилось до загибелі її. Окремі підприємства жили довго й за все довге життя своє вони, що не виросли з українського економічного побуту, зуміли зійтися з ним, врости в той економічний ґрунт, який вони і навколо себе обробили…»[24] Та це явище захоплення українських /151/ підприємств не українцями і плюс до того розвиток великого землевласнення мало й свою зворотню сторону: «…Монополію московських мануфактур не вільно було порушувати. Цю думку не один раз одверто висловлювали накази російського уряду. Для українського народнього господарства визначено було ролю — чисто колоніяльного господарства. Проте послідовний програм цей лишився близько що невиконаний… Широке втілення сюди руського великого замлевласнення значно послабило колоніяльне становище України. Шлях до цього відкрила катастрофа 1708 року»…[25]

Минаючи переходові етапи, перейдемо до XIX сторіччя. Цей час був періодом певного зм’якшення гостроти суперечностей руського та українського капіталів на українському ринку. Зміст і завдання колоніяльної політики змінюється: «…Вся вага питання в тому полягала, чи збереже руська промисловість пануюче своє на українському ринкові і чи забезпечить для себе шляхи через Україну до південних і східніх ринків, чи, навпаки, розвиток українського промислового капіталізму покладе край переможньому ходові руського капіталізму на Південь. З історичного погляду розв’язання питання, звичайно, було ясне. Руське купецтво, яке брало участь в українській промисловості, обмиловуе для себе спеціяльні галузі виробництва, і ми спостерігаємо /152/ розгалуження інтересів двох груп руського капіталізму в українському господарстві…»[26]

Українська торговля зростає, але це не змінює колоніяльного становища України: «… Вивіз хоч і грандіозно росте, та росте тільки товаром-сирцем, товаром-півфабрикатом, деколи й на шкоду власній промисловості, як це, наприклад, було з вивозом вовни, через те й Україна залишала на собі все ще давній свій характер виключно сільсько-гостюдарчої, і то хліборобської, головним чином, країни, через те Україна тісніше вв’язалася в економічну систему з Росією, обмінюючись з нею своїм хлібом та сирцем за її мануфактуру, за її металевий товар. Це й було причиною, що Україна все ще перебувала на становищі колонії російського капіталу, її все ще експлуатував російський підприємець, проти якого на ринку, однак, пробував, хоч і нес¬міло, виступати тепер дрібний місцевий підприємець — капіталіст, виступаючи в ролі нового опонента на місці давнього попередника свого — дворянина…» [27]

Українська промисловість і торговля продовжують перебувати в значній мірі в руках руських. От цікаві дані 1832 року (дані 1832 р. для промисловості) Власники фабрично-заводських підприємств): /153/

І далі: «… Майже всі сальні (салгани) були в руках руських купців і міщан. В руках руського купецтва було багато підприємств інших галузей виробництва (свічносального, шкіряного тощо). Деякі з них були великих розмірів. Так у Києві, де сильно розвинено було українську шкіряну промисловість, найбільший шкіряний завод належав Орловському купцеві Серебренікову (кол. Ланте). На заводі постійно працювало 65 чоловік… Великих розмірів був також завод мідних, залізних і чавунних виробів руських купців Дехтерьових у Києві. Часто руські купці і власники заводів, мешкаючи /154/ в Росії, звідти розпоряджувались своїми українськими підприємствами».[28]

Тут ми підходимо до нової фази, що відповідає (поступовому перетворенню України на колонію «европейського типу».

Перш як перейти до конкретного показу того, чим визначалось колоніяльне становите України, як колонії «европейського типу», слід зупинитись на деяких теоретичних питаннях.

Попередні історичні довідки ілюструють процес поступової втрати українським економічним організмом своєї економічної незалежноcти. Той факт, що процес цей розпочався до того, як український капіталізм зміг утворити національну державу, полегшив справу ліквідації решток економічної самостійности. Аджеж відомо, що тенденція національного оформлення властива саме капіталістичної стадії розвитку.

Проте, помилково було б гадати, що єдність українського господарського терену остаточно було знищено. Єдність руської та української «економіки плюс до того інші руські („азіятські та европейські колонії”) давала те, що звуть „єдиною російською економікою”. Факт існування цього складного комплексу, що його було побудовано на основі експлуатації колоній» — не дає, однак, права відкидати наявність певних центробіжних тенденцій серед пригнічених колоній. Безперечно, форми зв’язку між метрополією та колоніями евролейського /155/ типу відмінні від зв’язків метрополії з колоніями типу азіятського. В останньому випадкові маємо ми справу з експлуатацією відсталих господарських форм передовою капіталістичною економікою, в першому ж і господарство колонії є капіталістичне. Колонії «азіятського типу» і «колонії европейського типу» не відокремлені абсолютно межею. Між ним є багато переходових форм, і колонія «европейського типу» лише «показує майбутнє» для колонії азіятської, в разі її господарський розвиток відбуватиметься й далі на основі колоніяльної залежности. Для наших часів термін «колонія азіятського типу» трохи застарів, бо серед азіятських (географічно) колоній відбувається процес перетворення їх на колонії «европейського типу». Експорт капіталу, ця важлива для часів імперіялізму форма використання господарського терену, розкладаючи докапіталістичні форми господарства і сприяючи розвиткові продукційних сил колонії в капіталістичній формі, перетворює таку «азіятську колонію на европейську». Яскравий приклад тому Індія, де розвиток національного капіталізму змінює поволі і політичні форми залежности. Як на приклад переходової форми можна вказати хоч би Азербайджан — колонію царської Росії. Факт існування в Азербайджані високо розвиненої нафтової промисловости, високі форми концентрації та централізації капіталу не повинні, однак, давати привід для тверджень, що Азербайджан для царської Росії став за колонію «европейського типу». Відповідаючи тов. Мікояну, який зробив саме цю /156/ помилку, тов. Сталін у своїй промові на Х-му з’їзді РКП зазначає: «… т. Мікоян неправий, говорячи, що Азербайджані з деяких боків вище за руські провінції. Він, очевидячки, плутає Баку з Азербайджаном. Баку виріс не з нетрів Азербайджану. а його набудовано згори зусиллями Нобеля, Ротшільда, Вішав та інш. Щодо самого Азербайджану, вій с країна найвідсталіших патріярхально-февдальних відносин…»

Інакше стоїть справа з національно-господарським тереном колонії «европейського типу». Та щоб форми його колоніяльної залежности виявити, треба встановити взаємини його зі світовим господарством.

IV. Світове імперіялістичне господарство, як антагоністична єдність. Модифікація типів колоній за часів імперіялізму

Дискусія щодо визначення поняття світового господарства може багато що дати і для визначення господарства національного. В той час, як для буржуазних економістів проблема визначення світового господарства стає непереможна, складна через те, що вони шукають містичного суб’єкту світового господарства, для економістів марксистської школи питання стоїть в іншій площині. Тов. Бухарін цілком правдиво зазначає, що «…соціяльні господарства аж ніяк за свою посилку не мають суб’єкту, /157/ що господарює й керує всією сукупністю економічних відношень».[29]

Розвиток цього світового господарського комплексу відбувається в протирічних формах. Світове народне господарство капіталістичного періоду не є проста сума національних господарств, як гадає К.Тишка,[30] а динамічна система взаємин окремих національних комплексів на базі світового поділу праці і світової боротьби «…Капіталістичне світове господарство є система продукційних відношень і відношень обміну у світовому маштабі, що їй відповідають».[31]

Ленін пише про утворення світового господарства таке: «…капіталізм, що розвивається, знає дві історичні тенденції в національному питанні. Перша: пробудження національного життя і національних рухів. Боротьба проти всякого національного пригноблення, створення національних держав. Друга: розвиток і учащання всіляких зносин між націями (руйнація національних перепон, створення інтернаціональної єдности капіталу, економічного життя взагалі, політики, науки тощо). Обидві тенденції є світовий закон  к а п і т а л і з м у. Перша /158/ переважає на початку його розвитку, друта характеризує спілий капіталізм, що йде до свого перетворення: в соціялістичне суспільство…»[32]

Чи значить це, що друга тенденція — тенденція до інтернаціоналізації знімає з черги питання про національно-господарський термін. Польські соціял-демократи на чолі з Розою Люксембурґ так і гадали, проте це глибока помилка. Поперше тому, що рівень капіталістичного розвитку різних частин світового господарства неоднаковий, і деякі його частини проходять ще першу стадію розвитку, що в ній властива «перша тенденція», тобто тенденція національного оформлення. Подруге ж тому, що світове  к а п і т а л і с т и ч н е  г о с п о д а р с т в о  є не просто єдність, а єдність  а н т а г о н і с т и ч н а.

Вейц у своїй праці «Виробничі сили світового господарства» визначає цей антагонізм в такий спосіб: «…На площі сучасної світової економіки можемо ми простежити рівнодіючу двох груп сил, що обумовлюють рух світового господарства і господарства окремих держав. Рівнодіюча першої групи сил, що окремі господарські комплекси до світового господарства посовують, обумовлена є самим зростом кінетичних виробничих сил, що він відбувається в умовах загального й окремого поділу праці, при чому останнє є наслідок розподілу потенціяльних продукційних сил в узькому й широкому розумінні на земній кулі. Рівнодіюча другої групи сил /159/ обумовлена іманентним кожному капіталістові прагненням максимально привласнювати і реалізувати додаткову вартість, а разом з тим, і послаблювати щодо свого капіталу загальну тенденцію норми прибутку до зниження. Ці центробіжні сили прагнуть до того, щоб економічно підпорядкувати потенціяльні центри виробничих сил інших держав і щоб ототожнити  с в і т о в е  господарство зі своїм та встановити над ним гегемонію».[33]

Інґредієнтами світового господарського комплексу. як видно з цього, є многонаціональні капіталістичні комплекси, інакше кажучи, імперіялістичні держави, при чому прагнення цих імперіялістичних господарств до світової єдности проходить в антагоністичних формах, шляхом поширення свого господарського терену до меж світового господарства. От чому тенденції інтернаціоналізації світового господарства протистоїть могутня тенденція його націоналізації».

«…Розвиток світового капіталізму приводить, з одного боку, до інтернаціоналізації господарського життя й економічного нивелювання, з другого боку, і непомірно більше, — той же самий процес господарського розвитку докраю загострює прагнення до «націоналізації» капіталістичних інтересів…» — пише Бухарін.[34]

Звичайно ця тенденція «націоналізації» глибоко /160/ відмінна від прагнень утворити національну державу, що характеризує першу стадію розвитку капіталізму. В сфері ідеологічній ця модифікація національних прагнень відбивається так: «…Національна ідея визнавала право всіх націй на самостійне державне буття, і тому кордони держави визначалися для неї природними межами нації … Навпаки, тепер національна ідея перетворилася на думку про те, щоб власну націю над усіма націями звеличити. Ідеал тепер — забезпечити власній нації панування над світом: прагнення стільки ж безмежне, як і тепер прагнення капіталу до прибутку, з якого воно виникає…[35]

В антагоністичній формі тих тенденцій до «націоналізації» капіталу відбивається розвиток світової виробничої бази і світовий поділ праці за свої посилки, як правдиво зазначає тов. Бухарін, має посилки «природні», що випливають з особливостей географічного порядку і посилки соціяльні.

Ці останні зокрема приводять до поділу країн на аґрарні та індустріяльні, пояснювати бо поділ цей виключно географічними умовами глибоко помилково.

От один із прикладів виникнення промислових районів через посилки порядку соціяльного: …В лісній та лісостепній зоні можна здибати густо населені райони, що мають відносне аґрарне перенаселення продукцією місцевого сільського господарства /161/ і перетворюються поволі на райони промислові, навіть коли немає будь-яких мінеральних багатств…»[36]

Ці соціяльні посилки можуть мати за основу свою тимчасові і «випадкові» чинники, але в разі достатньої тривалости останніх виникає низка обставин, що сами вже стають за чинник поділу праці. Розвиток промисловости в Ленінграді відбувався всупереч вимогам географічного «поділу праці», через причини, про які скажемо нижче, але розвиток цей, утворивши кадри висококваліфікованої сили, тим утворив і «соціяльну» посилку поділу праці.[37]

Історично обумовлена нерівномірність розвитку продукційних сил за часів імперіялізму не тільки не пом’якшується, а загострюється, становлячи закон його: «…Фінансовий капітал і трести не послабляють, а посилюють різницю між швидкістю зросту окремих частин світового господарства», пише Ленін.[38]

Аналізуючи соціяльні посилки поділу праці доби /162/ імперіялізму слід мати на увазі згадану вище тенденцію «націоналізації» капіталу.

Відсвітом і консеквенцією антагоністичної форми прагнення світового господарства до едности є той дивний з першого погляду факт, що зріст світового господарства, єдности його, йде поруч з збільшенням тенденції автаркії. В автаркістичних тенденціях цих відбивається саме  п р а г н е н н я  к о ж н о г о  с а м о с т і й н о г о  к о м п л е к с у  г о с п о д а р с ь к о г о  д о  м е ж  с в і т о в о г о, о д н и м  з  п е р е д у м о в  ч о г о,  з а  ч а с і в  і м п е р і я л і з м у,  є  я к н а й б і л ь ш а  н е з а л е ж н і с т ь  н а ц і о н а л ь н и х  м о н о п о л і т и ч н и х  о б ‘ є д н а н ь  д а н о ї  д е р ж а в и  від впливу інших і конкуренції їхньої.

Прагнучи дістати вищу норму прибутку, фінансовий капітал однак не може залишитися в старих кордонах і намагається далі поширювати свій господарський терен. Тому автаркістичні тенденції не можуть бути абсолютні (поміж іншим, Вейц у цитованій вище праці переоцінює ці автаркістичні тенденції, ігноруючи соціяльні форми їх).

Однак ці тенденції дають себе відчувати, змінюючи економічно-географічну малу світу. Яскравий зразок того — розвиток нових галузей промисловости в Німеччині за часів війни і бльокади. Це все обумовлює  п е в н е  в і д х и л е н н я  р о з в и т к у  с в і т о в и х  п р о д у к ц і й н и х  с и л  в і д  т о г о,  щ о  є  о б ‘ є к т и в н о  н а й р а ц і о н а л ь н і ш и й. Звісно, визначення цього «об’єктивно найраціональнішого розвитку» є надзвичайно складне /163/ завдання. Веберівська теорія «штандорта» (транспортно-пристосованого виробничого центру) багато чим може допомогти в цій справі в разі обрахувати ці явища соціяльного порядку, що вони вже обумовили виникнення достатнього комплексу таких обставин, які сами стають за чинники поділу праці (дивись вище приклад з Ленінградом). Та нашим завданням не є тут докладний розгляд цього складного явища. Ми згадали про нього з метою з’ясувати основне питання — питання про тип і форму колоніяльної залежности колонії «европейського типу».

Імперіялістичний господарський комплекс є єдність антагоністична. Тенденція до націоналізації капіталу за часів імперіялізму означає не створення однонаціональної (мононаціональної) держави, а держави багатонаціональної. Захопивши і визискуючи багатонаціональний терен інших країн, імперіялістична метрополія не знищує, однак, і не може знищити центробіжних тенденцій пригнічених національних організмів. Вважаємо за потрібне зазначити, що, говорячи тут про національний господарський організм, — ми далекі від зв’язування цього питання з питанням про суб’єкт його. Це не менш марна спроба, як і для суб’єкта господарства світового. Етнографічний суб’єкт національного господарства, тобто національна більшість, що посідає даний терен, хоч і важливий, але не достатній критерій для визначення єдности національно-господарського терену. «…Національний склад населення один з важливіших економічних факторів, але /164/ не одинокий і не найважливіший серед них».[39] Нація в марксистському розумінні — це не лише етнографічна єдність. «…Нація — це є спільність мови, терен у, економічного життя, (підкреслення наше), психічного складу, спільність, що вона історично склалась і що в спільності культур проявляється…»[40]

Національна єдність є консеквенція всього господарського розвитку, що його спочатку особливо щільно зв’язано з особливостями природного оточення. Нація, як «…історична категорія, є категорія певної доби, а саме доби капіталізму, що розвивається…» (Сталін).

Історичні умови можуть розірвати терен посідання нації, але на перешкоді знищенню національної єдности стає тут низка обставин, зокрема мовно-культурних, спільність, що вона, виникши, стає сама за чинник, який сприяє господарському з’єднанню.

Центробіжні тенденції, національні рухи колоній азіятського типу в міру розвитку там капіталістичних відносин, полягають в першій стадії — в прагненні до мононаціональної держави. «…Економічна основа цих (національних — М.В.) рухів у тому є, що для певної перемоги товарового виробництва необхідно завоювати внутрішній ринок, необхідно /165/ державні території об’єднати з населенням, що однією мовою говорять…»[41]

Колонія европейського типу — це капіталістично оформлений госладарський організм. Така колонія в тому малоймовірному за часів імперіялістичного панування випадку, коли б вона стала самостійна,[42] стала б прагнути господарської автаркії. Відокремлення її на капіталістичній основі поставило б її в лави імиеріялістичних країн, в антагоністичній формі здійснюючи іманентну тенденцію світового господарства до єдности. Автаркістичні тенденції привели б до того, що розвиток її продукційних сил теж був би далекий від гармонійности й обє’ктивно-найраціональнішого поділу праці. Всі потенціяльні можливості були б далеко не використані. Аджеж: прагнення до відносної автаркії тут означає відхилення розвитку продукційних сил даного господарського терену від того, що міг би бути, в разі це прагнення не мало б місця. Та про це може бути мова лише тоді, коли буде знищено капіталістичний устрій, що він в самій основі ховає це протиріччя, як для часів імперіялізму протиріччя інтернаціонального виробництва і національного привласнення (Бухарін). /166/

Отже, в разі відокремлення даного національного організму від іншого, колонією «европейського типу», якою він бува, неминуче певне відхилення розвитку продукційних сил від «ідеального» випадку. Та це відхилення буде, умовно кажучи, не більшим, як для інших самостійних країн. Інакше стоїть справа з тими колоніями «европейського типу», що їх приєднає до себе визволена колонія в порядку «ототожнювання світового господарства зі своїм та гегемонії над ним». Для цих господарських теренів, для економічно-залежних національно-господарських комплексів правдиве буде таке твердження: відхилення розвитку  ї х  п р о д у к ц і й н и х  с и л  б у д е  б і л ь ш и м  щ о д о  о б ‘ є к т и в н и х  с в і т о в и х  п о т е н ц і й,  б о  н а  ц е  в і д х и л е н н я  м а т и м е  в п л и в  щ е  м е т р о п о л і я,  е к о н о м і к а  м е т р о п о л і ї. Схема така. Перше відхилення обумовлюється чинниками соціяльними, фактом конкуренції монополістичного капіталу «великих» імперіялістичних країн. Відхилення друге обумовлюється залежністю даного колоніяльного господарського терену (европейського типу) від економіки метрополії, що остання для неї є за центр господарського життя.

Отже, тепер можемо ми відповідь дати на те питання, що на початку статті поставлено: суть наслідків колоніяльної залежности для колонії «европейського типу» полягає передусім у відхиленні ро¬звитку продукційних сил на користь економіки метрополії. Для аналізи ступеня колоніяльної залежности такої колонії значення мають дані: про рівень /167/ розвитку обробної промисловости, що показує, в якій мірі колонія вийшла зі становища ринку сировини для промисловости метрополії, далі (що безпосередньо зв’язано з першим) дані про ті зміни в економічній структурі колонії, що їх приніс із собою капітал, що його імпортовано, в міру органічного його втілення до економіки колонії (зокрема велике значення має питання про те, який капітал імпортовано, в позичковій чи виробничій формі), звичайно, не втрачають значення свого і дані, що показують безпосередній хижацький визиск колонії (хоч би зрівнання вартостей довезених та вивезених продуктів).

V. Колоніяльна політика щодо України за доби фінансового капіталізму

Тепер ми можемо повернутися до нашої історичної довідки про Україну. В економічному житті України післяреформних часів ми можемо відзначити дальший розвиток і зміцнення пануючого становища руської обробної промисловости. От яскраві дані, що це пануюче становище змальовують. (Див. табл. на стор. 169).

З цього приводу тов. проф. Яворський правдиво зазначає «…Само собою розуміється, що така перевага російської легкої фабрично-заводської промисловости над українською, не зважаючи на зріст останньої, в умовах краєвого господарства, безумовно віддавала український ринок в руки російського промислового капіталу, що міг спокійно продовжувати /168/

/169/

свою колоніяльну політику на Україні, яку і так уже систематично вів з XVIII ст. російський торговий капітал. Найбільш разючим фактом було те, що бавовняна промисловість на Україні була цілком нерозвинена, не зважаючи на те, що до чорноморських пристаней привозили так багато бавовни, що її відсіль перевожено залізницями до Росії, та те, що Україна рік-річно стільки вивозила вовни за межі свої, в першу чергу до Росії, спроваджуючи за те на дорогі гроші вовняну матерію з Росії й Польщі. Але справа стояла некорисно для України і з іншими ділянками обробної промисловости Так, напр., продукція льону, конопель давала всього 6,6% всієї російської продукції, хоча населення України до Росії виносило 22,6%, продукція паротягів і вагонів давала 7,3% російської промисловости продукція скла — 8,8%, продукція стеаринових свічок — 4%, продукція дерев’яних виробів — 11,2%, хемічних — 7%, і тільки харчова продукція давала нормальну цифру до 25,4%. Це недвозначно доводить, що Україна все ще не могла покрити своїх потреб власною обробною промисловістю і мусіла неминуче спроваджувати продукти обробної промисловости з Росії… Тільки хліборобські машини могла Україна не тільки вивозити, а ще й ввозити з Росії.

/170/

«Таким робом Україна продовжувала на внутрішнім своїм ринку вести нерівну конкуренцію з московською промисловістю, хоча без упину йшла в розвитку промисловости вперед» (Яворський, стор. 118).

Характерно, що нерозуміння цього соціяльного чинника, відхилення розвитку продукційних сил російського[43] господарського терену від об’єктивно найраціональнішого приводить деяких економістів до помилкового розв’язання питання про причини централізації російської промисловости по руських районах.

Наведімо приклад з праці М.В.Вольфа «Географическое размещение русской промышленности».[44]

«…Центральний Промисловий край був за місце, де перша руська промисловість розвивалась. /171/

Було б величезною помилкою шукати причини розвитку промисловости Центрально-Промислового краю в природних ресурсах її, тобто в багатстві сировиною та паливом. Місцеві палива і місцеву сировину використовує лише незначна частина обробної промисловости краю, найважливіші ж виробництва на девізному паливі зґрунтовано.

Розвиткові промисловости Центрально-Промислового краю сприяло географічне її становище й доля району, що з ним зв’язана, зокрема умови її заселення …»[45] і далі «…За трохи незрозумілий може з першого погляду здаватися металічний ухил промисловости так Північно-Західнього краю, як прибалтицьких губернень. Не маючи ані залізняку, ані палива, придатного для металургічної .промисловости … район примушений був і паливо, і метал для своєї промисловости з-за кордону або півдня та Уралу привозити, тому розвиток мідної металургійної промисловости в такому районі може здаватися за нераціональний.

Проте, не дивлячись на такі, здавалось би, несприятливі умови постачання, металообробна промисловість району (без гірничозаводської) перед війною становила більш, як третину металообробної (без гірничозаводської) промисловости Росії.

Безперечно, на розвиток петербурзької та ризької металопромисловости впливали деякі історичні умови. Особлива увага, що Петро І і деякі з його /172/ нащадків звертали на Петербург, як молодий адміністративно-культурний, торгово-промисловий центр, тяжіння молодої руської промисловости до місця, де було б їй найзручніше, в контакті перебувати з промисловістю західньо-европейською, від якої вона до певної міри залежала, і низку інших причин — усе це сприяло зміцненню петербурзької (а також і ризької) металопромисловости за минулий час. В дальшому — всі ці причини поволі відпали, але в наслідок тривалої їхньої сили в Петербурзькому районі зростала міцна галузь важкої промисловости, що її було несприятливо щодо центрів сировини розташовано, але вона продовжувала розвиватися через те, що була в щасливішому щодо ринків збуту становищі…»[46]

Це зразок тої плутанини, що виникає, коли консеквенції певних історичних обставин хочуть розглядати як першопричину. Недалеко пішов і Гінзбург, що в своїй «Экономии промышленности» пояснює факт розвитку текстильної промисловости не в Туркестані, а в «Центральному Промисловому районі», і металургійної промисловости — в Ленінграді … транспортними умовами. Але тут саме і треба пояснити, чому ж не будували залізниць в Туркестані, а щодо України це взагалі неправильно, як показує простий аритметичний підрахунок транспортових витрат. Основа основ помилок цих економістів, як і багатьох інших — нерозуміння того, /173/ яке значення в географічному розташуванню промисловости в межах Росії відогравала колоніяльна політика царату.

Велику перевагу мала Україна проти Росії в цукровій, гірничій і по деяких галузях металургійної промисловости. Щодо цукрової це пояснюється, поперше, зв’язками її з місцевим аґрарним капіталом (див. вище про значення розвитку великого землевласнення), подруге, абсолютною перевагою природних умов. Хоч треба зазначити, що були спроби затримати перетворення України на центр цукрової промисловости шляхом штучної підтримки руської (центральних губерень).

«…Не порівнюючи між собою окремі губернії України чи Росії, одзначмо в цілому, що вже передакцизна доба розвитку цукрової промисловости в кол. Російській державі закінчилася виразною перемогою України. На Україні цукроварство найшло сприятливі умови для свого розвитку і досятло, порівнюючи до Росії, чималого успіху. Це видко з тих чисел, що р. 1848-49 на Україні скупчувалося 62,0% цукроварень з тих, що діяли на Україні та в Росії разом, 68,39% робітництва, яке працювало по них, 74,1% худоби (коней та волів) та інш. Далі на Україну припадало 75,8% від загальної тоді площі засіву цукрового буряку 77,7% збору самого буряку, до того ж пересічно врожайність досягала на Україні 31,5% бекр. з десятини проти 63,7% у самій Росії (тут якась помилка в числах — Ред.). Опріч того, на Україні з десятини здобували пересічно 26,9 пуд. цукру проти 18,2 у Росії, виробляли /174/ 82,3% продукції цукру-піску (більшість за продукцією цукроварень на Україні одержувала 15,2 ф. цукру з одного берк. буряку, тим часом як у Росії — тільки 11,4 ф. тощо). «…Досить відомо, що цукр.-бур. промисловість у межах кол. Російської держави розвинулася (власне, почалася) на Московщині. Перехід же та поширення її на Україні сталося мало не виключно природними чинниками, що на Україні були сприятливіші для культури цукрового буряку…»[47]

«… Отже, виникнення цукробурякової промисловости на Московщині, задержання її там (чималою мірою через пільги, які давалися для викурювання горілки), коли роля ґрунту та підсоння для культури цукрового буряку вже усвідомилася, пересування її до України без виразного ефекту підвищення врожайности й інш. мають промовляти за вплив тут чи не більшою мірою економічно-соціяльних чинників. Певною мірою вони були сприятливіші для цукро-бур. промисловости на Московщині в першій чверті XIX ст. і почали потім повільно змінюватись на користь України».[48]

Щодо розвитку гірничої та певної частини металургійної промисловости, її розвиток пояснюється передусім впливом чужоземного капіталу. Його /175/ приплив на Україну гостро змінив економічно-географічну мапу, сприяючи швидкому розвиткові продукційних сил гірничо-промислового району. Для чужоземного капіталу не мали безпосереднього значення централістичні великодержавні прагнення руського капіталізму. Він як би відсунув русьський капітал на друге місце, включивши український господарський терен до своєї системи експлуатації.

«…Металургійна промисловість України почала переганяти російські металургійні підприємства, викликаючи занепокоєння в колах російських підприємців. 1890-ми роками Україна стала постачати чавун для всіх російських ринків, усуваючи конкуренцію інших постачань. Так, напр., ленінградський ринок дотепер користувався закордонним чавуном, почасти уральським, останніми роками звернув свій попит на Україну, беручи відсіля такі маси чавуну, що закордонний привіз з 1894 до 1896 р. зменшився в 2 і пів рази, а одночасно низько впали ціни на уральський чавун, навіть у Польщі, не зважаючи на розвиток власної металургійної промисловости, рік-у-рік зростав попит на український чавун.

Таким побитом Україна стала, дякуючи великому попитові на її чавун, першим його продуцентом, що постачав свій продукт на всі кінці Росії без огляду на далечину віддалення, недвозначно вказуючи на майбутню централізацію цього постачання, /176/ якої так стали лякатися російські економісти…»[49]

Ця затримка розвитку уральської промисловости пояснюється зокрема відсутністю припливу капіталів на Уралі.[50] Тут досить ясно виступає це протирічне становище щодо української промисловости, в якому опинився руський капітал, дякуючи втручанню чужоземного. Яскраву картину переваги української промисловости над руською дає така таблиця (див. нижче)

Добування вугілля по всій Росії з 1893-1900 років збільшилось на 83,5% по Домбровському району — на 26%, по Донбасу — на 153%».[51]

/177/

Обмін заліза і сталі[52]

М.Гольман пише («Русский империализм»): «…В міру того, як Південь відсовував Урал (в 1908 році Південь виробляв 68%, а Урал — 21%), технічні удосконалення на Півдні сягають останнього слова европейської науки, продуктивність праці велика. При високій нормі експлуатації норма прибутку висока, а дешевина південного чавуну забивала інші райони.,.»[53]

Загальна виплавка чавуну в Росії зростає так:[54] /178/

До того ж концентрація металургійної промисловости на Україні теж держала перед порівняно з руською:

Концентрація метал, промисловости в Росії[55]

Що такий високий рівень розвитку промисловости пояснювався імпортом чужоземного капіталу, ніхто сумнівів не має. Туган-Барановський пише: «Дуже характерно, що південно-руські заводи побудовано переважно коштом чужоземних капіталів».[56] /179/

«Вестник финансов» (1897 р., ч. 17) теж визнає це явище «…із числа заводів, що на Україні, чисто російських можна назвати тільки 2: Сулинськии завод Пастухової і Олександрівський завод Брянського Т-ва. Всі інші або належать цілком до чужинців, або в сумішку з росіянами. Так, напр., завод Новоросійського Т-ва, Юзівський, належить до англічан, Глянцевський — до французів, Дніпровський, Швденно-Російського Т-ва — до бельгійців, Дружковський, Донецького Т-ва — до французів і т. д.»[57]

Характерний розподіл капіталів у Росії: «… Слід указати, також на значну ролю чужоземного капіталу.  Н а  п і в д н і — ф р а н ц у з ь к о г о  й  б е л ь г і й с ь к о г о,  а  в  р е ш т і  р а й о н і в — н і м е ц ь к о г о,  з а  в и н я т к о м  У р а л у,  д е  г н і з д и в с я  ч и с т о  р у с ь к и й  к а п і т а л (Підкреслення наше — М.В.) напів з англійським…»[58]

Загальний розподіл чужоземних капіталів по районах виявляється в таких даних:[59]

/180/

А от дані про розвиток фінансового капіталу: «…Всі 16 доменних (південних заводів — М.В., 204-523 тис. крб. акц. капіталу) знаходились в повному розпорядженні банкового капіталу. Панування франко-бельгійського банкового капіталу вия¬вилось у розпорядженні 13 товариствами з капіталом 170.546 тис. кбр., що складає 83% всього акц. капіталу, що вкладено в південне доменне виробництво…»[60]

Все це підтверджує той висновок, що розвиток певної частини української обробної промисловости відбувався коштом чужоземного капіталу. За цікавий покажчик деякого протиріччя, у всякому разі не тотожности, інтересів останнього з руським капіталом є такий факт: «…Будування залізничих шляхів на Україні мало ще одно важливе завдання: це умовлення експорту збіжжя за кордон з чорноморських портів. В цьому, однак, питанні українські підприємці глибоко розходилися з російськими, що вперто доводили на всі лади зайве затрачування грошових капіталів, до речі, не своїх, а /181/ закордонних, англійських, французьких та німецьких, на будування залізничих шляхів Чорномор’я, мовляв, фрахти з чорноморських пристаней до Марселю або Лондону зависокі в порівнянні з близькою балтицькою мережею пристаней, а кількість товарів мала. Зрештою кількість збіжевих транспортів, — заявляли вони, — приходить до чорноморських портів водою Дніпром, Доном і Бугом — або на волах з поблизьких районів, тільки незначну частину можна возити залізничними шляхами, через те й ніколи не стануть на Україні важливим засобом збіжевого транспорту, бо не видержать конкуренції з дешевим чумаком…»[61]

Досить цікаво також, що розробка криворізьких покладів залізняку почалась лише за допомогою французького капіталу.[62] М.В.Вольф теж зазначає, що «…скептичне ставлення до криворізьких рудних багатств панувало і в урядових, і учених сферах майже щодо 1880 року…»[63]

Цей історичний спір Криворіжжя та Уралу був вирішений втручанням чужоземного капіталу всупереч тенденціям національного руського капіталу. Отже, не зважаючи на незначну ролю в українському революційному господарстві національних капіталів українського походження, акція чужоземного /182/ капіталу обумовила високий темп розвитку капіталізму на Україні.

Не маючи сил затримати цю акцію, руський капіталізм компенсував себе в галузі текстильної та інших галузей промисловости, де роля чужоземного капіталу була менша. Не відмовлявся руський капіталізм і від прямого продовження щодо України старих колоніяльних традицій: «…з 1868 р. до 1890 р. (за Яснопольським) 9 українських губерень дали прибутків російській державі 2.899.200.000 крб., а одержали від неї 1.749.000.000 крб., цебто дали на 1.150.600.000 крб. більше, ніж взяли з 1893 р. (по Поршу) до 1910 р. Держава російська мала з України прибутків 3.289.600.000 крб., а видатків 2.605.200.000 крб., тобто різниці в 684.400.000 крб. … Царський режим другої половини XIX і початку XX ст. накинув на Україну більший фінансовий тягар, ніж у старі часи Гетьманщини…»[64]

В наслідок такої політики в галузі фінансової та галузі обробної промисловости, як зазначає проф. Яворський, Україна залишилась переважно рільничою країною, хоч її тяжка індустрія і досягла високого рівня розвитку.

«…Велетенське підняття промисловости торкалося тільки гірничо-заводської її ділянки, що концентрувала свої підприємства на півдні Лівобережжя. Інші ділянки промисловости, в першу чергу легка фабрична та кустарна промисловість, далеко відставали од росту важкої індустрії, далеко /183/ не дорівнювались російській промисловості названих категорій. Причина цієї одсталости України в цьому напрямку економічного розвитку була та, що конкуренція російська пильно берегла свої колоніяльні права на Україні од масового споживача, а закордонний капітал ще не цікавився звити своє гніздечко в цій ділянці виробництва, а коли і цікавивсь, то ще не велів через революцію 1905 року розвинути як слід своєї діяльности..»[65]

Проте не можна зрівнювати в цьому відношенні Україну з Азербайджаном (див. вище). Там велику промисловість оточували відсталі господарські форми, тут велику капіталістичну промисловість оточували досить широко розвинені капіталістичні відносини в сільському господарстві. В 1894 році «в Україні продукувалось 70% вартости с.-г. машин, що їх взагалі вироблювали в Росії. Поруч з цим зростав % сільсько-господ. машин з-за кордону. Значно поширювались парові молотарки.[66] Порівняно вища товаризація селянських господарств (вплив експорту) обумовила й вищу диференціяцію села.[67]

Сильно зрушений за час прилучення району до світової хлібної торговлі процес виділення кріпких шарів злегка затримала криза. Ближчий зв’язок із східньоевропейським, головне англійським /184/ ринком, значне здешевлення фрахту не дали згальмуватись процесові розшарування селянських продуцентів…»[68]

Ми кінчаємо нашу історичну довідку. Ми намагалися тут стисло показати фази розвитку колоніяльної політики царату на Україні і спростувати шкідливу казку про  п о в н у  єдність дореволюційної російської економіки. Тенденції до концентрації господарства протистоїть зріст центробіжних сил, що зростають відповідно розвиткові продукційних сил, національно-господарських теренів. Коли говорять про єдність дореволюційної руської та української економіки, мають на увазі лише першу тенденцію, забуваючи про другу — центробіжну, вірніш — про прагнення  у в і й т и  д о  с к л а д у  с в і т о в о ї  г о с п о д а р с ь к о ї  с и с т е м и  б е з п о с е р е д н ь о,  а  н е  ч е р е з  р о с і й с ь к у  е к о н о м і к у. Концентраційний процес на капіталістичній основі відбивається в протирічній формі автаркістичних тенденцій. Тому не слід обманювати себе фактом концентраційних тенденцій в російській дореволюційній економіці. За цими тенденціями треба помічати й сепаратистські сили української економіки. Отже, на питання, чи була єдина російська дореволюційна економіка, слід дати таку відповідь: вона була єдиною на антагоністичній, імперіялістичній основі, але з погляду центробіжних сил пригнічених нею колоній вона була комплексом  н а ц і о н а л ь н и х  економік. /185/

Таким побитом дали ми відповідь на перше питання, що його на початку статті поставили. Ми показали, що українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилась на колоніяльному становищі.

VI. Про ліквідацію колоніяльної спадщини після перемоги пролетаріяту

Правильна постановка питання про історію взаємин руської і української економік за часів капіталізму може усунути багато помилок і непорозумінь і щодо сучасних проблем цього порядку. Передусім це дає можливість правильно поставити питання про ліквідацію колоніяльної спадщини царату в економічній царині. Та це потребує також внести певну ясність в питання про взаємини руської та української економік після революції. Отже, переходимо до цього.

З колоній европейського типу Фінляндія, Польща в наслідок революцій оформились в «самостійні» держави.[69] Україна ж ввійшла вже не як колонія, а як рівноправна Республіка до складу СРСР. Той факт, що колишні колонії Росії, що ввійшли до складу СРСР, були здебільшого колонії азіятського типу, зумовив своєрідний напрямок усіх наших декларацій і практичних заходів щодо розв’язання національного питання. /186/

«…Суть національного питання в РСФРР в тому полягає, щоб знищити ту відсталість (господарську, політичну, культурну) національностей, яку ми від минулого наслідували, щоб дати можливість відсталим народам догнати центральну Росію і в державній, і в культурній, і в господарській справі…»[70] — каже тов. Сталін. В такому ж розрізі ставилось питання і на XII з’їзді. Звичайно, находились і такі товариші, що, виходячи з неправильного розуміння російської «єдности» і повторюючи старі помилки люксембурґіянства, взагалі відкидали національну проблему. Нагадаймо хоч би деякі виступи тов. П’ятакова: «соціялістичне господарство має охопити весь світ або більшу частину світу, має неминуче охопити рясну низку націй. Тому (це «тому» прямо чудо — це клясичний зразок відсутности будь-якої логіки — М.В.) з чисто господарсько-економічного погляду незалежність націй момент застарілий, неможливий, що вижив себе…»[71]

Небагато чим кращий і виступ його на VIII з’їзді. Там він заявив таке: «…В разі ми економічно об’єднуємо, будуємо один апарат, одну Вищу Раду Народного Господарства, одне управління залізницями, один банк тощо, то все це самовизначення „виєденого яйця” не варте. Це або просто дипломатична гра, що її в деяких випадках грати треба, /187/ або це гірше за гру, коли ми це за серйозне приймаємо…»[72]

Тов. Єнукідзе в свойому виступі на XII з’їзді так і розуміє національне питання. Для нього воно важливе лише з погляду міжнароднього. Не слід було б згадувати ці старі помилки, коли б вони були дійсно старі, коли б не відчувались вони аж до цього часу.

Та більшість партії була не на боці тих товаришів. Партія прийняла ленінську постановку національного питання щодо відсталих країн колишніх азіятських колоній. Переможна пролетарська революція, зупинивши історичний процес капіталістичного розкладу відсталих господарських форм цих колоній, відкрила перед країнами цими можливість безпосереднього переходу до соціялістичної фази розвитку, минаючи капіталізм. Це завдання розв’язується шляхом кооперування дрібних продуцентів під керівництвом передової соціялістичної промисловости і шляхом розвитку місцевої промисловости, шляхом індустріялізації цих районів. До речі, слід визнати за глибоко помилкові ті погляди, що аґрарні райони ці мають І залишитися на довгий час аґрарними. [73]

Однак так стоїть справа лише щодо відсталих /188/ країн. Що господарський бік національного питання має тут різноманітні варіянти, виразно підкреслювали вже давно. Так, тов. Сталін у промові своїй по національному питанню на X з’їзді зазначає: «…В Росії нараховується 22 країни, при чому одні з них сильно захопив промисловий розвиток, і вони мало чим відрізняються від Росії в промисловому відношенні, інші не пройшли ще стадії капіталізму і в корені відрізняються від центральної російської дійcности, треті — цілком забиті. Охопити всю цю різноманітність країн по всіх її конкретностях у тезах неможливо…» Та, на превеликий жаль, це питання, ця проблема  с в о є р і д н о с т и  н а ц і о н а л ь н о ї  п о л і т и к и  д л я  т а к о ї  к р а ї н и,  я к  У к р а ї н а,  єдина з колишніх колоній европейського типу, що ввійшла до складу СРСР — не ставилась і в дальшому. На XII з’їзді мова знову йде виключно про відсталі країни: «…Треба, щоб, опріч шкіл і мови російський пролетаріят ужив усіх заходів до того, щоб по країнах і відсталих щодо культури Республіках, — а відстали вони не по своїй провині, а тому, що їх розглядали раніш, як джерела сировини, — треба досягти того, щоб по цих республіках було влаштовано огнище промисловости. Деякі спроби в цьому напрямкові зроблено»…

Проте цілком ясно, що проблема ліквідації колоніяльної спадщини царату щодо України стоїть інакше, як до країн відсталих. Щодо України мова йде передусім про розвиток обробної промисловости, щодо України мова йде не про підтягування її /189/ темпу промислового розвитку до темпу руського, а про остаточне усунення наслідків тих штучних перепон, що їх чинив царат на шляху розвинення продукційних сил України. Нашим завданням повинна стати ліквідація того відхилення розвитку продукційних сил України від об’єктивно найраціональнішого, що воно було наслідком певної колоніяльної політики (про те, що саме ми вважаємо за об’єктивно найраціональніший розвиток продукційних сил, ми вже вище показали).

В разі революція перемогла б не лише в колишній Росії, а по всій земній кулі, чи в усякому разі по основних країнах, становище було б таке: визволені з-під національного пригнічення колонії відсталого типу (чистого типу) під керівництвом передових соціялістичних індустріяльних країн поступово б розвивали своє господарство і входили б безпосередніми частинами до складу світового господарства в його соціяльній єдності, де б світовий поділ в міру зникнення тимчасових історичних відхилень все більше наближався б до об’єктивно раціональнішого. Колонії ж европейського типу, скинувши залежність свою від економік метрополій, ввійшли б,  я к о  р і в н о п р а в н і  частини, до світового господарського комплексу. Вони б стали залежні  н е  в і д  о к р е м и х  ч а с т и н  цього світового господарства як єдности. Той факт, що перемога революції захопила лише частину світового господарства, колишню Росію, ускладнює справу. Панування капіталістичних взаємин на більшій частині земної кулі і перемога революції пролетарської /190/ на 1/6 частині розриває єдине світове господарство на дві частини. Хоч це з першого погляду здається парадоксом, але не буде помилкою сказати, що ми маємо тепер дві світові господарські системи: одну капіталістичну, другу соціялістичну.

Нерозуміння того, що після революції колишня російська економіка перестала бути єдиною економікою, національним руським господарством, спричиняється до тверджень, про неможливість побудувати соціялізм  в  о д н і й  к р а ї н і. Вже в самій постановці цього питання є глибоко методологічна помилка. Звичайно, можна умовно називати СРСР «одною країною», коли мова йде про протиставлення СРСР, як єдности всьому капіталістичному світові. В разі ж мова йде про  в н у т р і ш н ю  характеристику економіки СРСР — називати її економікою  о д н о ї  к р а ї н и  було б великою помилкою. Аджеж така постановка питання виявила б нерозуміння того, що після революції українська економіка тепер є  р і в н о п р а в н а  і спільно з руською має піднести до свого рівня господарського розвитку свої колишні азіятські колонії царату.

Які завдання стоять перед таким своєрідним господарським комплексом? Його залежність від світового капіталістичного господарства є ще досить міцна, але завдання будівництва соціялізму потребують від СРСР прагнути до все більшої незалежности від господарства світового. Коротше кажучи, мова йде про своєрідну  в і д н о с н у  соціялістичну автаркію. Та автаркію цю здійснюють не на антагоністичній капіталістичній основі. Ми маємо /191/ в СРСР не економіку метрополії і колоній, а співробітництво різних національних економік. Однак, тримаючи курс на соціялістичну автаркію, не слід забувати про неминучість перемоги соціялізму і по інших частинах земної кулі, а, значить, і про неминучість утворення світового соціялістичного господарства. В тому малоймовірному випадкові, коли б революція не перемогла аж до часу, поки ми не здійснили б повністю соціялістичної перебудови нашого господарства, поки не збудували б соціялізму в сучасних межах СРСР, соціялістична автаркія була б цілковита. Та навіть тоді ми повинні були б так спрямувати розвиток нашого господарства, — у тій мірі, звичайно, як дозволяють вимоги незалежности (відносної автаркії), — щоб обрахувати неминучість включення господарства СРСР до  с о ц і я л і с т и ч н о г о  с в і т о в о г о  г о с п о д а р с т в а. Це означає обрахувати майбутній  с в і т о в и й  п о д і л  п р а ц і  й так будувати наше господарство, щоб автаркія не завела його аж До труднощів установити зв’язок з цим майбутнім світовим соціялістичним господарством.

З погляду національно-економічної характеристики СРСР це означало б такий курс будівництва, який до певної міри обрахував би неминучість майбутнього  б е з п о с е р е д н ь о г о  включення національних організмів, що до складу СРСР входять, до складу світового соціялістичного господарства.

Звідсіль ясно, яке велике значення має підійти до аналізи господарства СРСР. як до комплексу національних економік, а до кожної національної /192/ економіки, як до певної цілосности — потенціяльної (колишні азіятські колонії) або реальної (Україна, Росія).

Та з такої теоретичної постановки питання мають випливати і певні практичні висновки. Ми вже тепер маємо за даними п’ятирічного пляну на Україні вищий темп будівництва, як по всьому Союзу (зріст на 205% проти 102% Союзу). Зріст галузей про¬дукції засобів продукції передбачується в 116,5% проти 95,9% по Союзу. Національний зиск на душу населення зростає на Україні на 37,5%, а по Союзу на 30,7% і т.д.[74] Найважливішим, з чинників соціялістичної перебудови нашого господарства й разом з тим найяскравішим покажчиком зросту його продукційних сил є будова  Д н і п р е л ь с т а н у. Потенціяльні продукційні сили, що їх тисячі років приховував Дніпро, здійснення проєкту будівництва перетворить на реальні і дасть українському народньому господарству величезну енерґетичну базу. Ми далекі від думки в якійбудь мірі зменшувати значення цього будівництва. Проте, не слід забувати і про економіко-політичний бік справи. Дніпрельстан — велике діло; велике значення мають і ті дані про загальний зріст нашої промисловости; що їх вище наведено. Та не можна забувати і про другий бік справи. Коли ми підходимо до України, як історичного цілого, коли ми встановлюємо певний курс на майбутній світовий поділ /193/ праці, ми масмо оцінювати дані нашого господарського будівництва саме з цього погляду. І передусім маємо ми запитати, чи є у нас в дійсності підхід до України, як єдности.

а) Р а й о н у в а н н я

На початку статті ми наводили думку т. Гринька про те, що такому підходу протирічить т.зв. районування України за проєктом Держпляну СРСР. Надзвичайна важливість цього питання примушує нас докладно зупинитися на цій проблемі, щоб виявити, в якій мірі правдиво заперечувати Держплянівському проєкту.

Ідея економічного районування СРСР безпосередньо народилася від ідеї електрифікації.[75] Дехто пробує встановити трохи іншу «генеалогію» цього питання. Так, у лроф. Александрова[76] ця «генеалогічна» лінія веде від радянських проєктів аж до … Петра І. У Кніповича справа стоїть не краще. Він пише таке: «…У відміну від західньої Европи, Росію вже доволі рано об’єднано було в єдину державу і вона не розпадалася на низку самостійних політичних витворів, як це було в Німеччині або в Італії. Польща, Фінляндія, Прибалтика звичайно являли собою гостро відмінні частини, але /194/ в цілому, повторюю, гострих політичних особливостей не було … Тому у нас з надзвичайною гостротою повинно було стати питання про районування…»

Для згаданих авторів: 1) неясна, незрозуміла своєрідність «єдности» Росії (для Кніповича суть єдности лише в відсутності «политических особенностей»); 2) незрозуміла для них, очевидячки, і цілковита відміна соціяльної сути районування часів царату і часів СРСР. Ми не хочемо брати на себе тяжкий і невдячний обов’язок ліквідації неписьменности щодо нацпитання серед деяких руських економістів. Справа не в тім, а в тому, щоб не припустити погляди ці відбитися в практиці господарського будівництва. Безперечно, при всій зовнішній спорідненості окремих проєктів районування дореволюційних часів (звісно, не Петра та Катерини, а XIX і початку XX ст.) не можна прирівнювати дореволюційних заходів районування до сучасних.

Говорячи про історію радянського районування, не можна забувати про щільну зв’язність його з адміністративними питаннями. От що казав тов. Риков у відповіді про районування на XII з’їзді РКП: «…Як я вже вказав на початку своєї доповіді, досвід шести років переконав мене в повній неможливості систематично, пляново правити країною, особливо керувати економікою країни, спираючись на ту систему, яку ми маємо тепер. Я гадаю, що весь господарський розвиток нашої Республіки і прийдешню систему адміністративно-господарської /195/ організації радянської Держави повинно побудувати на основі організації країв (областей). Саме складання єдиного пляну (а про плян багато ми вже років казали), саме складання єдиного пляну в Москві без опорних пунктів по краях… цілком не можна здійснити. Більш за те, я особисто цілком переконаний у тому, що дальший розвиток господарського життя нашої країни що далі більш зґрунтовуватиметься на все більшій специфікації окремих районів… Близько рік тому ми умовились з Держпляном, що вони поруч із працею щодо складання Урядницьких Всеросійських плянів організують в складі Держпляну й краєві секції і спробують обрахувати, як обрізки єдиного текстильного, паливного, залізничого, скляного і т.д. плянів, як обрізки ці вміщаються і зв’язуються в тому чи іншому районі або в тому чи іншому краї…»[77] Що характерно в наведеній цитаті, це виразна перевага принципу вертикального поділу над горизонтальним, тобто національно-порайонним (щодо останнього — мова йде лише про комбінацію «обрізків» пляну).

Певна зв’язаність проблеми районування з адміністративними питаннями не означає, однак, що її суть це адміністративний поділ СРСР. Районування Держпляну є, передусім, економічне, при чому в основу його покладено принцип економічної закінчености /196/ району разом з певною спеціялізацією в загальносоюзному маштабі.

«До цього часу багато хто районування розумів, як територіяльну перекройку. Від цього погляду треба раз назавжди відмовитись. Територія ні в якому разі не ділиться, а організується. Районування не є прийом децентралізації, а, навпаки, один з найважливіших методів концентраційних сил, уваги, волі, керовництва й організації в радянському будівництві…»[78] і далі… В основу  р а й о н у в а н н я  повинно бути покладено економічний принцип. За район треба виділяти своєрідну, по можливості закінчену територію країни, що, дякуючи комбінації природних особливостей, культурних надбань минулого часу й населення з його підготовкою до продукційної діяльности являв би собою одне з кілець загального ланцюга народнього господарства …»

«…II. За нашою конституцією й загальними основами нашої національної політики, економічний принцип районування повинно бути виявлено в такій формі, щоб він служив в матеріяльному й духовному розвиткові всіх національностей і племен РСФРР стосовно до особливостей їхнього побуту, культури й економічного становища. Проголошений Радянською владою принцип самоврядування повинно зберегти, і економічне районування має послужити /197/ за базу для найвищого розвитку національних об’єднань з господарського боку. Відповідно цьому: а) кордони автономних республік та країв (областей) при входженні до складу економічного краю (области) не потрушуються, дрібні входять, як підрайон, більші утворюють самостійний і найбільші утворюють в складі свойому кілька районів».[79]

Щоб закінчити з основною методологією районування, наведімо витяг з тез проф. Александрова, що їх ухвалила конференція робітників районування 24-28-П — 1922. §3. «…Райони при цьому (при районуванні — М.В.) утворюють комбіновані господарства з певною спеціялізацією в бік природних ресурсів району і навичок населення… §4. В основу поділу покладено потрійний поділ: край, округа, волость…»[80]

Для теми, що її ми розглядаємо, особливе значен¬ня має остання теза. Як бачимо, поділу народного господарства за критерієм суцільности господарського організму республік тут немає. Ще виразніше це виявляється в такій постановці: «…Села об’єднуються в райони, райони в округи, округи в краї, краї в Державу».[81]

Що між таким поділом і принципами національної /198/ єдности господарських теренів є певна непогодженість, як не сказати більше — протиріччя, це відчувалося досить ясно. Вже в наведених вище основних тезах про районування є спроби примирити ці два принципи. Та найгостріше це питання постає щодо України. І це не дивно. Щодо більшости наших республік, мова йде про те, що їх терен  м е н ш и й  з а  к р а й  (область) або що їхні кордони не спадаються з кордонами Держпляну. Україна, за проєктом Держпляну, поділяється на два пляни: її терен  б і л ь ш и й  за один край (область). Принципи народньо-господарської єдности України гостро протирічать такому розриву її терену. Деякі економісти розуміють це протиріччя хоч і не досить глибоко, напр., Баранський у своїй економгеографії пише: «…Щодо українських районів тут, передусім, треба мати на увазі, що з кордоном української республіки Держплянові довелось мати справи, як „з величиною постійною” і в усякому разі такою, що не підлягає відсувуванню всередину України».[82] УСРР після РСФРР є наймогутніший член радянської федерації, значення України в загальній економіці Союзу стільки велике й вона становить собою єдність, що стільки міцно склалась з боку історичного та економічного, що перш, як переходити до окремого огляду тих двох районів, на які вона, за схемою Держпляну, поділяється,  т р е б а  д а т и  х о ч  к о р о т е н ь к у  х а р а к т е р и с т и к у  е к о н о м і к и  У к р а ї н и  в  ц і л о м у» /199/ (підкреслення наше — М.В.)[83] і далі: «…Тільки схема районування, що її Держплян запропонував, вперше дає цьому районові кордони, що цілком важку індустрію Півдня охоплюють. Треба, однак, відзначити, що здійснення держплянівського проєкту поділу здибує істотні перешкоди національно-політичного характеру: роздвоєння одної України і включення до одної з частин України Кримської республіки, що до РСФРР входить. Тим часом УСРР перейшла від губерніяльного поділу до округового, залишаючись однак одним краєм…»[84]

Одначе справа не лише в політичних труднощах. Ми вважаємо Україну за народньо-господарське ціле.

Факт мовно-культурної єдности того, що ми звемо національно-господарським тереном, є, як ми вже казали, лише консеквенцією єдности економічної і надає боротьбі за визволення цього терену з капіталістичної колоніяльної експлуатації форму боротьби національної. Але об’єктивні основи цього прагнення до національного об’єднання не слід забувати.

Соціялістична господарська єдність національно-господарських комплексів не може будуватися на розриві цих комплексів на незалежні частини. Тут забувають про дальшу перспективу, коли національно-господарські комплекси мають увійти до складу світового господарства, з початку єдности, а потім, /200/ у дальшій перспективі, розійтись, по частинах,  в і д п о в і д н о  с в і т о в о м у  р о з п о д і л о в і  п р а ц і.

Проєкт Держпляну з цим не рахується, він орієнтується на  а б с о л ю т н у  автаркію СРСР і на збереження за Центральним Промисловим краєм пануючого становища.

Тов. Барановський каже про це досить одверто: «…Зверхмагістралі, доповнити їх електрифікацією Волги, зв’яжуть Москву з усіма потрібними їй джерелами сировини і палива — Донбас, Баку, Туркестан, Сибір, Північ, закордон; тим самим вигоди  ц е н т р а л ь н о г о  с т а н о в и щ а  М о с к в и  (підкреслення наше — М. В.), які вона зуміла зберегти і поширити, і при наступній перебудові на електричну силу…»[85]

З таким проєктом не може Україна погодитись не лише з політичних міркувань.

Для кваліфікованого русотяпа проблема єдности України не існує. Він накреслює собі свої абстрактні теми, не рахуючись з національною політикою партії та влади, не рахуючись з тим, що Україна не провінція Росії.

От, наприклад, А.Котов, накресливши свою абстрактну схему «економічних ляндшафтів», простосердо запитує: «Чи можемо ми на підставі нашого вивчення накреслити перспективний плян розвитку, політику й конкретні заходи».

На це можемо лише позитивно відповісти. Дійсно, /201/ чим гірші кордони нашої смуги від кордонів Білоруси або України? В межах нашої смуги існує строго визначений економічний ландшафт. Різні райони нашої смуги вироблюють цілком різні товарові лишки. Знаючи лишки і гуртову продукцію, нам не тяжко було б вирахувати весь зиск народній у цілому і по найголовніших галузях, далі побудувати облік міста з селом, «намітити експорт продуктів, зі смуги й імпорт до смуги».[86]

Гірша цього схема «тільки» тим, що вона є схемою «взагалі», що вона вважає СРСР за абсолютну і постійну єдність.

Та ми вже раз зрікалися обов’язку ліквідувати неписьменність. Для того, щоб критикувати проєкт Держплянівського районування треба передусім зрозуміти, що таке колишня єдність Росії і чим має бути єдність СРСР.

Тому слід відкинути і такий погляд, що розглядає господарську залежність районів, виходячи з обмеженого погляду абсолютної російської автаркії. От що пише Гінзбург:

«Жоден район не може повністю покрити свій попит власною продукцією і кожен район мусить віддавати свою продукцію іншим районам … Цим створюється основа єдности Рад. Спілки…»[87]

Гінзбург не розуміє, що господарська єдність СРСР не в тому, що «жоден район не може покрити /202/ попит свій власною продукцією», а в соціяльній єдності господарської системи СРСР, не розуміє він і того, що цей поділ праці між «районами» сучасного терену СРСР має заступити майбутній світовий поділ праці між національно-господарськими організаціями світового Союзу Соціялістичних Радянських Республік.

Щоб не зупинятися на цьому питанні, далі нагадаємо, що плян електрифікації, на якому побудовано плян районування, складали тоді, коли Україну захопили контрреволюційні сили.

Тому і «…в пляні Гоелро по суті справи Україна відсутня, а в ньому представлено лише Донбас та рудно-металургійний район в особі Дніпрельстану. Тому  п о р я д  з  т е р и т о р і я л ь н и м  о х о п л е н н я м  У к р а ї н и  в  п е р е г л я н у т о м у  п о в и н н о  з а б е з п е ч и т и  п і д х і д  д о  н е ї  з  п о г л я д у  в з а є м о з а л е ж н о с т и  ї ї  ч а с т и н,  ц. – т.  п і д х і д  д о  н е ї, я к  д о  н а р о д н ь о г о  г о с п о д а р с ь к о г о  ц і л о г о…»[88] (Підкреслення наше — М.В.).

Не можна обстоювати плян, що побудований на тимчасовому історичному виключенні України, як цілого. Але ще гірше, що цей плян побудований на принциповому невизнанні цієї єдности. Щоб нас не обвинуватили в необґрунтованості такого закиду, встановимо, з яких поглядів виходить автор /203/ проєкту районування, проф. Александров. От що він пише:

«…З того часу, як вікно в Европу зачинилось, а всю державу було оточено ворогами і її роздирали зсередини, Москва знову прийняла на себе ролю збирача, як за 400 років до …. періоду, що переживаємо…»[89]

Така методологічна основа підходу проф. Александрова до завдань районування.

Не знаємо, як кому, а нам здається, що таким гарним поглядам місце не в книжці, що видано радянським видавництвом, а в будь-якій ювілейній збірці до «300-ліття дома Романових».[90]

Та що чекати від шановного професора, коли для нього «…ще більші труднощі становило і становить і тепер національне питання»[91] і «як не вижиті сторінки нашого будівництва фігурує „перекройка” за національною ознакою»…[92] /204/

Яка шкода, що в СРСР живуть не лише руські, тоді певно не було б «перекроювання» за національною ознакою.

Коли читаєш цю «клясичну» працю, так і згадуєш одну промову на XII з’їзді РКП.

«…Торговець, аґент державного тресту, скалки старої руської буржуазії, наш державний апарат, що його вже досить схарактеризовано — ось той основний механізм, що він перш за все відновлює зв’язок окремих країв, що розірвано за перший період революції. В протиріччі цього механізму — основний початок нашої національної політики, основна трудність розв’язання національного питання…»[93]

Не було б рації сперечатися проти поглядів Александрова і «іже з ними», коли б цей самий Александров не був би автором проєкту районування.

Звісно, ще не вдалося здійснити повністю районування, але вже й відчуваються перші його наслідки.[94] /205/

Союзні економічні органи розглядають підлеглі їм організації союзних республік, як безпосередню частину свою, забуваючи, що в той яке час ці організації с складова частина національного господарського організму. Систематичність цього дає підставу обстоювати деякі зміни в господарській організації, де було б застережено більше права для господарських центрів України, для чого зокрема переглянути старий поділ промисловости на союзну і республіканську.

Поділ промисловости на союзну і республіканську, така централізація промислового плянування, що з погляду єдности України є  п о в н а  д е ц е н т р а л і з а ц і я, і в наслідок того надзвичайна складність завдання будувати загальний плян українського народнього господарства — це лише перші консеквенції пляну районування, що його, на щастя, ще не  п о в н і с т ю  щодо України реалізовано.

Ми цілком погоджуємося з поглядом тов. Базарова, що: «…Вивчення окремих елементів народньо-господарської с у к у п н о с т и та підсумування наслідків, що получено, не може привести нас до пізнання народньо-господарського цілого, бо для того, щоб науково зважити кожний окремий елемент, для того, щоб установити міру впливу його, для того, щоб відокремити істотне від неістотного, треба вже заздалегідь знати і взаємозалежності, і ланцюгові зв’язки, через які сполучаються в одне /206/ всі елементи даного конкретного народнього господарства.

Народньо-господарське «ціле» взагалі э не статистична сукупність, а органічна єдність…»[95]

Та практика планування народнього господарства України є чудовий зразок саме такого статистичного підходу — для нас повністю невідомі всі дані народньо-господарської сукупності — що не дає можливости побудувати достатньо обміркований плян.

В тому не винен український Держплян. Це є наслідок загальної системи.

В наслідок цієї системи виходить, що «Металургійні заводи проєктують по різних місцях. Криворізький — у Гіпромезі, Магнітогорський в Уральському філіялі.

Проєкт Магнітогорського заводу Гіпромез кілька разів забракував, і тепер його знову перероблюють філіями. Машинобудівельні заводи, що вироблюють однорідну продукцію, також проєктують по різних місцях. Так: вагонобудівельний Дніпровський проєктують в Оргометалі, а Нижньо-Тагінський вагонобудівельний — в Уральському філіялі і в Гіпромезі…»[96] /207/

«…Проєктування Криворізького заводу провадилось без обрахування того, що … буде побудований Дніпрельстан…»[97]

Централізуючи керівництво господарством Укра¬їни, союзні господарські органи разом з тим де¬централізують це керівництво.

Ми кажемо децентралізують, виходячи з того, що Україна є й лишається народньо-господарське ціле.

Ще один дрібний, але характерний приклад такої «децентралізації»: в статті про «План железнодорожного строительства» автор Борісов, перелічуючи нові українські залізниці, не вносить до цього проєкту зверхмаґістраль, що пройде через Донбас (на Москву). Очевидячки, на його думку, зверхмаґістраль це вже не частина українського господарства.

В наслідок такої «децентралізуючої» «централізації» не обраховуються в достатній мірі історичні особливості українського народнього господарства і, що найголовніше, своєрідні способи ліквідації спадщини колоніяльної політики щодо України (своєрідні проти інших колоній).

Небезпеку віщують вже такі дані: зріст продукції предметів широкого споживання на Україні накреслено на 44% проти 67% Союзу.[98] /208/

Це посередньо показує відставання темпу зросту української обробної промисловости, а саме її зріст є одна з найперших умов ліквідації цієї спадщини. Та й пряма господарська раціональність потребує підвищити темп цього зросту. Так, щодо текстильної промисловости транспортування бавовни з Нью-Орлеану до Москви (через Мурманськ) коштуватиме 1 крб, 48,5 коп. в гой час, як для Харкова через Одесу — 66,2 коп.[99]

Надзвичайне здивування своєю безглуздістю ви¬кликає п’ятирічний плян Цукротресту. За цим пляном передбачається побудувати 22 нові цукроварні, з яких на Україну припадає 41%, хоч її продукція становить 82%». Більш за те, плян передбачає ліквідувати низку цукроварень на Україні, хоч вони не дають збитків, як деякі цукроварні РСФРР. Той же плян накреслює до 1931 року збільшити могутність цукроварень:

При чому порівняно з 1913 роком міць заводів УСРР зростає на 8,7%, а по курському району — на 17,7%, найбільший же відсоток зросту припадає на Орловську, Тульську, Тамбовську губерні і Кубань. Продукція цукру за пляном збільшується по Україні на 67,5%, а по РСФРР — на 109,7. Отже, доводиться /209/ погодитися з тов. Чернишовим, що плян Цукротресту передбачає «цукроварне виробництво поволі до РСФРР пересувати».

Та, може, за це говорить економічна раціональність?

Ні, це не так: на 1931 рік вартість одного пуда цукру в довійськових копійках франко-станція відправлення виявляється:

На один пуд підвищення виробництва цукру по УСРР припадає 6,9, а по РСФРР — 7,53 коп. До того як, треба мати на увазі, що елементарні вимоги ефективности цукропромисловости полягають в орієнтації на достатньо високу гущину населення, якій вимозі лише Україна відповідає. В повному погодженні з таким пляном є й постанова побудувати Інститут Цукрової Промисловости в Москві, а не в Києві.

Тяжко довести, для чого це робиться, але це лише консеквенція загального пляну. Як тут не погодитись з тов. Ландо, що пише: «Аж ніяк не можна за перманентної фінансової кризи національної цукрової промисловости, при наявності багаточисленних непрацюючих цукроварень і великого недовантаження сировиною працюючих заводів, при невикористанні на 40-50% наших районів промислової бурякосівби, що вони давно виправдали себе при неприпустимій ще дорожнечі цукру, що ми вироблюємо /210/ по цих природних районах, — розводити теплічні ростини і влаштовувати експерименти, що дорого коштують…»[100]

Кому ж і для чого потрібні такі «експерименти»? Не краще стоїть справа і щодо металургійної промисловости. В найстислішому і найвиразнішому вигляді проєкти щодо останньої формулює Федорович.[101] Він пише: «…Треба утроїти продукцію Півдня,[102] збільшити в 8 разів виплавку чавуну на Уралі і до життя викликати найбагатіший Кузнецький басейн, заснувавши в ньому новий металургійний центр…».

На превеликий жаль, цей проєкт відсовування України на трете місце, очевидячки, не лише особиста думка автора.

За 5-річним пляном ВРНГ СРСР з загальної програми будівництва 26 нових заводів на Україну припадає лише 3.

В разі підрахувати підсумки нового промислового будівництва, вийде, що частка України падає, а Уралу зростає:[103] /211/

Отже, після підвищення 1929 р. — 30 р., в наслідок закінчення будівництва нових Уральських заводів, частка України в 1930-31 році повинна гостро зменшитись і має тенденцію зменшуватись далі.[104]

В основі такого курсу перенести центр продукції засобів продукції до РСФРР є в більшості випадків песимістичне ставлення до природних багатств Криворіжжя. Однак, треба мати на увазі, що оцінки технічної експертизи тут далеко неодностайні і що далеко неодностайні, з другого боку, оптимістичні оцінки уральських покладів.

«…За даними книги А.К.Мейстера поклади Кривого Рогу значно перевищують поклади великоросійських руд Уралу, а саме — 500 міл. тонн Криворіжжя протистоять 380 міл. тонн усього Уралу. При цьому існує низка умов, що значно підвищують сприятливість умов рудної розробки в Криворіжжі: а) ми маємо тут справу з надзвичайним компактним місцем рудних покладів, що їх розташовано на надзвичайно обмеженій території, в той /212/ час, як місце находження руд Уралу розтягнуто з півночі на південь на 1500 верстов, і вони в великій мірі мають характер гніздових, а найбільші поклади, «Магнітогорське» — знаходяться в районі, що майже не має лісів, у великому віддаленні від поодиноких на Уралі покладів коксового вугілля (Кизелівських) і від Кузнецького басейну за 2000 верстов (грубо); б) криворізька руда значно вища щодо якости за уральську руду в середньому, і в той час, як по Уралу за високосортну вважають таку, що має від 50% заліза і навіть нижче, — Криворізьку руду, що має нижче 50% взагалі не плавлять і в згадану величину покладів її зовсім не введено, через це трата уральської руди пересічно значно вища за ту, що на Півдні, що тягне з собою і підвищену трату коксу на пуд виплавленого чавуну; в) Уральська руда в більшості місць покладів її з заглибленням розробок набирає шкідливі примітки, що обумовлює її збагачення в той час, як криворізька має постійну якість і чистоту незалежно від глибокости розробки…»[105]

Проте «…фаворизування Уралу коштом Півдня і Кузнецького басейну, що його проводить Головметал, яскраво виявилось уже при поділі на поточний (1926 р. — М.В.) рік кредиторів на проєктування нових заводів. З 1700 тис. карбованців, що асигновано на цю тему, більш як 1 міл. призначено /213/ на проєктування Магнітогорського, і лише 300 тис. крб. — на проєктування Криворізького…»[106]

Капітальні витрати на заводах України становлять 3 крб. 97 коп. на один пуд збільшення продукції, а без витрат житлобудівництва — 3 крб. 34 коп., на Уралі ці витрати становлять 5 крб. 25 к. на 1 пуд (без витрат на житлобудівництво — 4 крб. 70 коп.). Вартість Магнітогорського заводу — 81 міл. крб. при тій же продукційності собівартість продукції на заводах, що запроєктовано при тому ж залізничому тарифі (1) 85 коп. пудо-верства) і різних технічних умовах, виявляється в таких даних:

За один пуд в копійках[107]

Коментарії зайві. Цифри говорять самі за себе. Не говорять вони лише одного — чому з ними не рахуються, чому  в с у п е р е ч  г о с п о д а р с ь к і й  д о ц і л ь н о с т і  н о в і  з а в о д и  б у д у ю т ь  в с е  ж  т а к и  н е  н а  У к р а ї н і. /214/

б) Т р а н с п о р т

До того ж треба мати на увазі транспортні умови.

«…При пересічних протягах від Центрально-промислового краю для Півдня — 1000 верстов, Уралу — 2000 верстов і Кузнецького басейну на 4000 верстов і. коли прийняти одну пудо-верстну ставку за перевозку чавуну, ми матимемо вартість чавуну в Центральному Промисловому Краї: південного — 75 коп., уральського — 1 крб. 10 коп., кузнецького 1 крб. 20 коп., а відповідні величини для Південно-Західнього Краю — 87 коп., 1 крб. 06 коп., 1 крб. 10 коп. Отже, південний чавун коштуватиме по основних районах, що метал споживають, на 19-35 коп. дешевше, що категорично відповідає на питання про відносну оптимальність кожного з цих районів.

За цих умов уральський коксовий чавун нездатний конкурувати по всій европейській частині, опріч самого Уралу та невеликого району, що до нього належить. Ще гірше стоїть справа при порівнянні з кузнецьким чавуном, що він здатний конкурувати з уральським на самому Уралі. Наприклад, радіюс поширення магнітогорського чавуну за цих умов не може перевищувати 200 верстов, а коли ця далечінь перевищується, корисніше застосувати Кузнецький район…»[108] /215/

Потяги на Урал з Кузбасейну повертатимуться порожні, що теж відбивається на раціональності експлуатації.

«…Для розв’язання урало-кузнецької проблеми треба будувати залізницю (вартість її за проєктом намічено в 116 тис. крб., з верстви), тоді як на Україні місця покладів залізної руди та вугілля вже з’єднано Катерининською залізницею. Опріч цього, віддаленість Донбасу від Криворіжжя в 4 рази коротша за віддаленість між Уралом та Кузбасейном, отже і після того, як буде побудовано Урало-Кузнецькі залізниці, перевозка в 4 рази дешевша, як для уральської. Врешті, якщо виходити з можливости будувати нові металургійні заводи так у районі коксівного вугілля Донбасу, як і залізної руди в Кривому Розі, маршрутні потяги Катерининської залізниці завантажені будуть по обох напрямках (вугіллям з Донбасу і рудою з Кривого Рогу), тим часом як маршрутні потяги з Кузбасу з вугіллям для Уралу повинні будуть повертатися порожні, що теж мусить удорожчувати транспортні витрати уральської металургії і маршрутну перевозку вугілля…»[109]

Цікаво, що один з прихильників «Урало-кузнецького варіянту» досить одверто заявляє, що один з мотивів захисту цього проєкту є необхідність виправити /216/ «неправильність нашої довійськової політики щодо Уралу».[110]

Та нашу політику тут має визначати економічна раціональність і з погляду цієї раціональности слід визнати «здійснення урало-кузнецького проєкту за нераціональний і такий, що суперечить принципам індустріялізації СРСР».[111]

Не менш необґрунтований і проєкт будівництва нового заводу сіль.-госп. машин у Ростові. Вартість нового заводу плюс витрати житлобудівництва становить 57 міл. крб., в той час як при далеко менших витратах поширення Дніпропетровського комбінату дало б не менший ефект.

Ми не будемо зупинятися на таких питаннях, як довга боротьба за будівництво Дніпрельстану проти мало раціонального проєкту чисто районового значення (Свирстрою), хоч і тут є багато цікавих моментів. До речі, не можна не зазначити, що розв’язання питання про будівництво Дніпрельстану далеко не остаточно усуває хиби і недоречності старого пляну електрифікації. Що Україна посідала в цьому пляні місце абсолютно не відповідне її господарській ролі (і тим більш потенціяльним можливостям), показують такі дані:

Дані по районах, краях та республіках СРСР про /217/ могутність районних електростанцій і станцій комбінатів по роках п’ятиріччя 1926-31 рр. (в тисячах кіловат).

(Дані запозичено з «Матеріялів до п’ятирічного пляну», стор. 75).

Отже, в 1927 році могутність українських електростанцій майже в 12 разів менша проти РСФРР і, що ще характерніше, в 2,5 рази менша проти ЗСФРР. Ледве чи хто зможе довести, ніби це в будь-якій мірі відповідає дійсній питомій вазі України в господарстві СРСР. Навіть коли обрахувати, що електрифікація УСРР (зокрема здійснення дніпровського будівництва) іде поруч з будівництвом нових заводів, що надає цій роботі складнішого проти деяких країв РСФРР (ЦПО та Ленінградський район) характеру. Навіть тоді не можна зменшити значення того факту, що лише в 1931 році і лише в наслідок закінчення будівництва Дніпрельстану стане менша згадана диспропорція.

Однак не будемо ілюструвати цього далі. /218/

Не будемо казати і про проєкти будувати заводи сіль.-госп. машин у Центральному Промрайоні та в Сталінграді (тобто в районах з нерозвиненим с.-г. машинобудівництвом). Не будемо нагадувати і про відому історію з 3-річною затримкою в союзних інстанціях питання про скляний завод у Києві. Досить і наведеного. Але наші зауваження щодо промисловості! були б неповні, в разі ми не згадали б про одне традиційне «заперечення» проти того, щоб форсувати розвиток промисловости на Україні. «Це заперечення порядку політико-стратегічного: Україна, мовляв, — це майбутній перший пляцдарм війни». Тов. Гринько пише про це: «Не можна заперечувати того, що вона є, з одного боку, країна переважно сільсько-господарська, з другого боку, як прикордонна, вона не може на найближчі роки претендувати на форсування промислового будівництва в великих маштабах. Є всі підстави стверджувати. Що таке міркування є в істотному протиріччі не лише з народньо-господарськими перспективами, але й з політичними інтересами України і Союзу в цілому.

На користь широкої індустріялізації України промовляє передусім логіка економічного розвитку СРСР…»[112]

«Стратегічні» ж ці міркування зводяться нанівець, в разі підійти до них з політичним критерієм.

Адже саме інтереси обороноспроможности України /219/ викликають потребу посилити пролетарський вплив на селянські райони Правобережжя — що перше має зустріти удари ворога. Отже, не можна не погодитися з тов. Гриньком, що «…політично-стратегічні міркування примушують не лише зосереджувати далі від кордону найважливіші промислові підприємства, але й соціяльно їх змінювати, по пролетарському цементувати прикордонні райони…»[113]

Перша умова для чого — індустріялізації цих останніх.

в) Б ю д ж е т

Щоб закінчити, треба ще коротко зупинитися на справах бюджетових. Основне питання тут — це бюджетні права. За союзною угодою з 28/ХІІ-20 р. Україна до 1/Х-22 р. взагалі не мала власного бюджету. Але й бюджет 22-23 років будували при досить неясних і неоформлених правових підставах, хоч сесія ВУЦВК ще 27/V-22 р. ухвалила прискорити оформлення бюджетових прав України.

Величезне значення права будувати бюджет, як одного з чинників економічного оформлення України, як цілого, притягувало й увагу партії. Ще V конференція КП(б)У 1923 року в резолюції про «Нацмоменти в радянському і партійному будівництві» підкреслює: надати «…республікам — членам Союзу досить широкі фінансові і, зокрема, /220/ бюджетові права … і забезпечити за союзними республіками дійсну можливість контролювати союзні органи…»

Але, не зважаючи на це, до останнього часу існував надзвичайно незадовольняючий порядок конструювання та затвердження бюджету (в якій мірі це питання розв’язано новим положенням — скажемо далі).

Передусім треба мати на увазі, що «…Бюджет набуває лише тоді характеру фінансового пляну ведення державного господарства на даний час. коли в ньому повністю відбивається вся різноманітна діяльність республіки. Коли ж він лише частину діяльности держави відбиває, — тут між бюджетом і урядницьким кошторисом усовуються межі і бюджет є ближче урядницький кошторис, чи точніш прибутково-витратний кошторис уряду, як балянсове охоплення всієї сукупности проявів державного життя…»[114]

Довгий час союзні органи вважали, що дефіцитність для всіх союзних республік є неминуча властивість (див. стор. 25 «Положення» від 29/Х-24 р).

Не доводиться казати, в якій мірі абсурдно це щодо України. Далі старе законодавство мало низку неясностей, що ще погіршувало становище республіканського господарства.

Врешті, союзне законодавство підходило до всіх /221/ республік з одною міркою, що теж не могло не викликати низку вад.

Найгостріш це виявляється в питанні про частину України в союзному бюджеті і про непомірно великий % вилучення зиску українського народ-нього господарства на союзні потреби. Щоб не було непорозумінь, що мова йде не про те, чому взагалі вилучується певний % — аджеж це пояснюється існуванням загально-союзних витрат, — а чому вилучується  т а к и й  великий %.

От цікаві дані щодо цього. Тов. Рейнгольд в статті «Эволюция государственного бюджета СССР»[115] приводить такі дані розподілу народнього господар¬ського зиску (в міл. крб.):

Коротко кажучи, Україна передала за цей рік 35 міл. крб. на інші союзні республіки.

Тов. Доброгасв,[116] виходячи з дуже цікавих, хоч /222/ трохи спірних підрахунків, доповнює ці дані такою таблицею:

Тобто ми маємо право сказати, що «… протягом 4 років, що їх розглядається, фінансовий балянс України був гостро від’ємний, цебто значна частина продуктів України поза її межами витрачалася. Темп цього від’ємного сальдо загалом був на одному рівні з темпом розвитку державного господарства. /223/ Лише в 1924-25 р. ми маємо найгостріше відхилення, коли близько 1/3 всіх прибутків України було витрачено поза її межами…»[117]

Додамо ще, що автор згаданої статті на підставі підрахунку пропорційної участи України в союзних витратах зменшує загальну цифру сальдо фінансового балянсу за 4-річчя з 446 міл. до 382 міл. крб., що вони становлять більш-менш точну цифру тих прибутків України, які поза її межами витрачено.

Ми цілком погоджуємося з оцінкою такого великого % вилучення прибутків України, що її дає Доброгаєв. Просимо вибачити за трохи довгу, але цікаву цитату:

«…Україна братерськи допомогла нам (іншим республікам, — М.В.), зціливши їхнє культурне та господарське будівництво. Такий позитивний ефект цієї суми для інших союзних республік природно повинен був певну шкоду господарському та культурному розвиткові України заподіяти, через те дальше дотатування Україною менш міцних республік союзних, що вже є необхідний і позитивний факт радянської національної політики, повинно бути, однак, проаналізовано з погляду меж і кордонів. Коли ж дати цьому процесові йти в дальшому тим же темпом, який ми в минулому мали, природно, що здоровий і міцний господарський організм може позбавитися сили коштом надмірного і /224/ частенько малоефектного будівництва по інших господарських районах». І далі: «Міркування, що вище наведено, дають нам підставу вважати за досить обґрунтований висновок про надмірну від’ємність фінансового балянсу УСРР. Коли вважати, що сума в 385 міл. крб. є та підтримка, яку повинно було зробити для менш міцних союзних респуб¬лік, щоб підтягти їх до середніх всесоюзних норм, то з цього не слідує, що цю суму повинно покрити виключно з прибуткових ресурсів України. Ми гадаємо, що наявність в нашій спілці двох республік РСФРР та УСРР, приблизно рівних щодо своєї міцності, зобов’язує обидві брати участь у дотуванні державного господарства менш міцних республік»…[118]

Незадовольняюче становище з бюджетним законодавством, що воно фактично зробило з бюджету України «кошторис», викликало природні вимоги — змінити це законодавство.

Досить характерно, що НКФ СРСР в своєму проєкті намагався остаточно знищити бюджетні права союзних республік. Напр., він пропонував віднести всі витрати на фінансування господарства «до Союзного бюджету». Далі він доводив централізацію до nec plus ultra, що викликало неґативну оцінку з боку Держпляну СРСР («централізація не ідентична посиленню пляновости»). Остаточна редакція закону не відбиває цілком цих суто нейтралістських /225/ поглядів. Проте, закон лишає в низці пунктів незадовольняючий стан.

Перша й основна хиба його — це те, що він однаковий для всіх союзних республік без обрахування питомої ваги їх. Це знову приведе до непомірно високого % вилучення українського народньо-господарського зиску. Далі щодо затвердження бюджетів права ЦВК союзних республік знову обрізані.

Правдивим же розв’язанням питання було залишити за союзним центром загально-економічні директиви :

«…Змінений на основі цих загальних директив союзного уряду республіканський бюджет об’єднується з бюджетами інших республік та загальносоюзним в єдиний бюджет Союзу СРР, для якого остаточною інстанцією, що затверджує, ЦВК СРСР. Той порядок, що існує тепер, коли союзні НФК, Держплян, РПО й РНК вважають, як би за обов’язок свій змінити по нетрях своїх канцелярій республіканські бюджети настільки, що й пізнати не можна, повинно бути в основі змінено…»[119]

Існуючий же порядок затвердження бюджетів пе¬ретворює так звані бюджетні права України в фікцію. /226/

VII. Висновки

Ми кінчаємо. Ми намагались довести, що і з погляду історичного, і з погляду аналізи сучасного етану речей є всі дані, щоб вважати Україну за народне господарське ціле. Ми спробували показати, до яких хиб і помилок приводить відсутність такого підходу.

Перша і основна умова виправити хибі ці — підійти до України не як «провінції», не лише, як до «Півдня СРСР», а як до історично оформленого національно-господарського організму. Звідси, з такого підходу випливають і безпосередні практичні висновки:

1. Слід переглянути районування Держпляну і раз на завжди відкинути спроби розривати єдиний український національно-господарський терен за критерієм поділу праці в межах колишньої Росії.

2. Треба забезпечити за українськими економ. центрами права й можливості дійсного керівництва  в с і м  народнім господарством без вийнятку.

3. Задля того зокрема слід змінити існуючий порядок керівництва промисловістю.

4. За Союзним Держпляном та іншими центрами повинно зберегти загально-директивні функції.

Українські господарські пляни підлягають зміні /227/ лише в разі протиріччя цим директивам. Загальносоюзні господарські пляни підлягають попередньому розглядові на Союзному З’їзді Держплянів і остаточному затвердженню  д в о м а  палатами ЦВК СРСР.

5. Бюджетне законодавство слід індивідуалізувати, застерігаючи від занадто великого вилучення народньо-господарських прибутків поза межі України і встановити за остаточну інстанцію затвердження українського бюджету — ВУЦВК.

6. Сучасні пляни індустріялізації треба переглянути, відкинувши тенденції розглядати руську економіку, як пануючу.

7. Зокрема треба переглянути з погляду економдоцільности плян будівництва нових заводів.

8. Беручи на увагу високий темп аґрарного перенаселення в СРСР, слід встановити відповідну  в с е у к р а ї н с ь к у  систему реґулювання притоку робочої сили з тим, щоб стежити за  п р о п о р ц і й н и м  розподілом місць на українських заводах між УСРР та РСФРР.

9. Треба застерегти за Україною та іншими союзними республіками права «дійсної контролі за діяльністю союзних органів» (V конф. КП(б)У), де ще, на превеликий жаль, досить часто відчувається вплив старих великодержавних фахівців-економістів.

Економічне питання — центральна частина національної проблеми сучасности.

З цього, однак, не випливає, що ми не оцінюємо /228/ політичний бік справи. Зрозуміло, що часто доводиться всупереч вимогам прямої господарської доцільности робити те, що проказують вимоги порядку політичного. Ми зважуємо цей момент. Ми розуміємо, що ті практичні заходи, та централізація, яка провадиться, викликаються і тим, що наш центр — Москва — є не звичайний центр, а центр світової пролетарської революції. Та з цього аж ніяк не слід, що немає місця для критики порушень загальної лінії, особливо, коли порушення ці саме й шкодять цій політичній стороні справи, даючи зброю в руки всіх ворогів революції.

В своїй статті ми й ставили питання про порушення й хиби саме такого порядку.

Ліквідація «провінціяльного становища» нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку продукційних сил, забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно-господарського організму, остаточного відмовлення розглядати її, як просту суму районів єдиної неподільної економіки.

На цьому боці нац. проблеми слід зосередити увагу, щоб небезпечні тенденції конкуренції між двома економіками СРСР не було використано ворожими нам силами для роз’єднання великого братерського співробітництва трудящих усіх націй.

Такий рецидив національної ворожнечі вже не на мовно-культурному, а на  е к о н о м і ч н о м у  ґрунті — є річ можлива. /229/

Стара мудрість говорить «Concordia parvae res crescunt, discordia maximae dilabuntur» [згодою малі державі зміцнюються, а від незгоди найвеличніші розпадаються].

І не для поглиблення цієї discordia [незгоди], а для встановлення згоди між двома найбільшими республіками СРСР — поставили ми статтею цією питання про взаємини України з СРСР.

Не слід забувати, що Україна є не лише «Південь СРСР», не можна, неприпустимо забувати, що вона й Україна! /230/

Стаття «До проблеми української економіки» була надрукована в журналі «Більшовик України» (ч. 2-3 за 1928 р.)

Примітки

[1] Ми вживаємо назву «Україна» в розумінні УСРР в її політичних кордонах.

[2] Журнал «Планов. Хоз.», ч. 6. 1926 р. Згадана стаття.

[3] Ми відрізняємо поняття «російська» і «руська» економіка. За «російську економіку» ми вважаємо весь народньо-господарський комплекс, що посідав терен колишньої Росії, за «руську» — лише «національне господарство».

[4] Сталін, Промова на квітневій конференції РСДРП(б) 1917 р.

[5] Ленін. «Итоги дискуссии о самоопределении: т. XIII, ст. 414-415-416.

[6] Проф. Оглоблин. «Очерки истории укр. фабр. мануф. в Гетьманщине», ст. 38.

[7] Проф. Слабченко. «Організація господарства України», т. III, стор. 3.

[8] Проф. Слабченко. «Організація господарства України», т. III, стор. 146.

[9] С.Єфремов. «Історія українського письменства», стор. 122.

[10] Проф. Слабченко. Цит. пр., стор. 178.

[11] Проф. Оглоблин. «Очерки истории укр. фабр. мануф. в Гетьманщине», стор. 38-39.

[12] Проф. Слабченко. «Оганизация хозяйства Украины», том II, стор. 92.

[13] Проф. Слабченко. «Организация хозяйства Украины», т. II, стор. 153.

[14] Проф. Слабченко. «Организация хозяйства Украины», т. II, стор. 150.

[15] Проф. Оглоблин. «Очерки истории укр. фабр. мануфакт. в Гетьманщине», стор. 87.

[16] Проф. Оглоблин. «Очерки истории укр. фабр. мануфакт. в Гетьманщине», стор. 62-63.

[17] Там само, стор. 29.

[18] Проф. Оглоблин. «Очерки истории укр. фабр. предкапиталист. фабрика», стор. 28.

[19] Там само, стор. 29.

[20] К.Воблий. Т. І. стор. 349. Цитую за Яворським, вил. І. стор. 257.

[21] Проф. Оглоблин. «Предкапиталист. фабрика», стор. 44-45.

[22] Проф. Слабченко. «Орган, народн. хоз. Украины», т. II., стор. 139.

[23] Проф. Оглоблин. «Очерки истории укр. фабрики. мануф. в Гетьманщине», стор. 211.

[24] Проф. Оглоблин; цит. пр., т. І, стор. 216.

[25] Проф. Оглоблин. Там само, стор. 40 (т. І).

[26] Проф. Оглоблин, т. II, стор. 40.

[27] Проф. Яворський. «Україна в стані капіталізму», вип. І. стор. 241.

[28] Проф. Оглоблин, т. II. cтор. 47, 106-107.

[29] Бухарін. «Мировое хозяйство и империализм», стор. 16.

[30] Тишка. Мирохозяйственные проблемы соврем. индустр. госуд., стор. 19. «Сумма народних хозяйств, на которьіе существенно влияет положение мирового рынка, образуют мировое хозяйство».

[31] Бухарін, ibid., стор. 14.

[32] Ленін. Критические заметки по национальиому вопросу, т. XIX, стор. 46.

[33] Вайц. Произ. силы. «Мир хоз.», стор. 20-21.

[34] Бухарін. Мировое хозяйство и империализм, стор. 99.

[35] Гільфердінґ. Финансовий капитал. Розділ XX, стор. 399, рос. видан. 1922 р.

[36] План. Хоз. III, 1927. С.Бернштейн — Коган. К вопросу о методе специальных частей зкономической географии, стор. 216-217.

[37] Див. про це цікаву статтю проф. Діманштейна. «О районировании машиностроительного промысла». Журн «Хоз. Укр.», ч. 7, 1927 р.

[38] Ленін. «Империализм, как новейший зтап капитализма», т. XIII, стор. 312.

[39] Ленін. «Критические заметки по национальному вопросу», т. XIX.

[40] Сталін. «Марксизм и национальный вопрос».

[41] Ленін. «О праве наций на самоопределение», т. XIX.

[42] Мова йде не про політичну, а про економічну самостійність. Політичну самостійність колонія здобути може, але це не означає ще самостійности економічної. Яскравий приклад — Польща.

[43] Нагадуємо, що, говорячи про російський господарський терен, ми розуміємо всю пореволюціину Росію, як складну антагоністичну єдність.

[44] Ми обіцяли наводити приклади термінологічної (чи тільки термінологічної?) плутанини. Яскравий приклад — цитована праця, де Україна в 1927 році фігурує під назвою «Юг России».

[45] М.В.Вольф. Географ. размещение русской промышлеиности, стор. 27.

[46] М.В.Вольф. Географ. размещение русской промышленности, стор. 27.

[47] Укр. Акад. Наук. Праці семінару для виучування народи, госп. Укр., вип. II.

[48] Плевако. З матеріялів до історії цукр.-бур. промисловости на Укр., стор. 248-249.

[49] Яворський. Україна в епоху капіталізму, т. III, стор. 27.

[50] Див. про це у Лагунова: «Укр. металопромышленность и широкий рынок» (Труды комиссии по металу при Госплане УССР), стор. 43.

[51] Див. Финн-Енотьевский. Капитализм в России. т. І.

[52] Запозичено у М.Яворського, т. III.

[53] М.Гольман. Русский империализм, стор. 165.

[54] Дані запозичено у Ванага — Финансовый капит. в России накануне мир, войны, стор. 75.

[55] Дані запозичено у Ванага. Финансовый капитал в России накануне мировой войны.

[56] Туган-Барановський. Русская фабрика.

[57] Взято у Яворського, т. III, стор. 33-34.

[58] М.Гольман. Русский империализм, стор. 167.

[59] Взято у Вольфа М.В. Географическое размещение русской примышленности.

[60] В.Ванаг. Финан. капитализм в России, стор. 68-69.

[61] Яворський, т. II, стор. 78.

[62] Див. про це у Ефименка. Історія укр. нар., т. II.

[63] М.В.Вольф. Географ, размещение русской промышленности, стор. 53. До речі для самого Вольфа характерний той же скептицизм.

[64] О.Ефименко. Ibid., стор. 161.

[65] Яворський. Укр. в епоху кап., т. III, стор. 17-18,

[66] Дані взято у А.Гайстера. «С. хоз. до 1905 г.», т. І.

[67] Див. про це там же цікаві дані по Херсон. повіту (стор. 93-95).

[68] Ibid., стор. 99.

[69] Ці колишні колонії переживають тепер тяжкий процес включення в нову імперіялістичну систему. Отже, самостійність їх є досить відносна.

[70] 3 промови тов. Сталіна на X з’їзді РКП.

[71] 3 промови тов. П’ятакова на квітневій конференції РСДРП(б) 1917 р.

[72] 3 промови тов. П’ятакова на VIII з’їзді РКП.

[73] Напр., яскраво відбиває ці погляди стаття проф. Диманштейна про районування метальової промисловости СРСР. Журн. «Хоз. Укр.», ч. З, 1927 р.

[74] Всі ці дані взято зі статті Введенського. «Хоз. Укр.», ч. 6, 1927 р.

[75] Дивись про це доповідь Держпляну РСФРР. З Сесії ВЦВК 1921 року; видання ВЦВК, 1922 року, стор. 1.

[76] Проф. Александров. «Основы хозрайонирования СССР». Издательство «Зкономич. Жизнь», 1924 г.

[77] 3 доповіді тов. Рикова про районування на XII з’їзді РКП.

[78] «Районирование СССР». Збірка матеріялів про районув. з 1917 по 1925 р., Москва, Планхоз, 1926 р., стор. 11.

[79] Згадана збірка, стор. 47, «Тезисы, выработанные комиссией ВЦИК по вопросу об зкономическом районировании России», §1.

[80] 3 тез, що ухвалено конф. роб. районув. 24-28 II — 1922 — 3 б, стор. 40.

[81] Там же, стор. 11.

[82] Баранський. «Зкономгеография СССР», стор. 25.

[83] Там же, стор. 150.

[84] Ibid., стор. 158.

[85] Ibid., стор. 97.

[86] А.Котов. Проблемні размещения сельского хозяйства и промышл.

[87] А.Гинзбург. Пром. райониров. СССР, стор. 76.

[88] Гр.Гринько. Плановые проблеми Укр. экономики, «Пл. Хоз.», ч. 6, 1926, 188.

[89] Проф. Александров. Хоз. Районирование СССР, стор. 11. До речі, в цій книжці про Україну взагалі не згадується. Це — «Юг Европ. России, Юг России», але не Україна.

[90] Проф. Александров, ibid., стор. 14.

[91] Ibid., стор. 46.

[92] До речі, коли неґативній рецензії т. Єфімова про цю книжку заперечував т. Волков (в «Пл. Хоз.», ч. З, 1925 р.), т. Єфімов, відповідаючи писав: «Есть районирование по всеоб’емлющем РСФСР 1921 г. и в СССР в 1925 г.». Шкода лише, з цим не погоджуються, очевидячки, фахівці Держпляну.

[93] XII з’їзд, промова т. Яковлева.

[94] Цікаво, як розуміють його різні економісти. До речи, це буде й прикладом термінології. Для т. Введенського («Хоз. Укр.», ч. 6, 1927. «Осн. нач. хоз. Укр. на ближ. 5 лет») «Союз — единое целое», а «Украйна — условное единое целое» (стор. 19). Для тов. Котковського («Пл. Хоз.», ч. 6, 1926 — «Зконом.-географ. данные о нацавтоном.») через невідомі причини до складу «Юга Европ. России» входить поруч з Кримською СРР і АМСРР. Чому, невідомо.

[95] В.Базаров. «Громоновская концепция народно-хозяйственного целого и плановое хозяйство». Журн. «План. Хоз.», ч. 6, 1927.

[96] Журнал «Пл. Хоз.», ч. 6, 1927, стор. 68-69. Стаття Гварахия «О строительстве новых металозаводов» (за матеріялами НКРСІ СРСР).

[97] Ibid., стор. 70.

[98] Дані взято з статті Введенського «Осн. нар. хоз. зад. Укр. на ближ. 5-летие», «Хоз. Укр.», ч. 6, 1927 р.

[99] «Укр. Економ.», 16/I — 1926. Ч. 12 (613).

[100] «Укр. Зконом.», 18 і 21.III — 27 р. Ст.Ландо про «Всесоюзн. Сах. Пром.».

[101] Федорович. «Урало-Кузнецька проблема», стор. 21.

[102] Ще один з нечисленних прикладів: України немає. Є «Юг» або, ще краще, «Юг России», стор. 41.

[103] Див. «Укр. Экон.», 30.IV — 26, ч. 669.

[104] Федорович пише про це досить одверто. Див. стор. 23 його книжки або його статтю в «Укр. Экон.», ч. 94 (795).

[105] «Хоз. Укр.», ч. З, 1927 р. ст. Діманштейна — «Проблема районирования метал. пром.», стор. 18.

[106] «Укр. Екон.». 30.IV-26 (699), ст. проф. Діманштейна.

[107] Всі дані ці запозичено з «Укр. Екон.». від 23.IV — 27 р. Дивись також ст. «Проблема районування металопромисл.», стор. 99.

[108] «Хоз. Укр.», ч. З, 1927 р., ст. проф. Діманштейна — «Пробл. район, металопр.».

[109] «Хоз. Укр.», ч. 1, 1926. Д.Каплан. — «К проблеме…». стор. 29.

[110] «Пл. Хоз.», ч. 7, 1926 р. Гарвия. — «О перспективах металопромышленности».

[111] Праці комітету при Держпляні СРСР, пр. Діманштейна — «Проблема районування металопромисловосте», Стор. 22.

[112] Пл. Хоз. ч. 6, 1926. Гр. Гринько, «План пром. Укр. Эконом.», стор. 185.

[113] Ibid., стор. 186. 220

[114] Хоз. Укр. ч. 10, 1926: Доброгаев — Новій закон о бюджетных правах.

[115] Вестник Финансов ч. 7, 1924. Цитую таблицю. що обробив Доброгаєв. Хоз. Укр., ч. 7, 1927.

[116] Доброгаєв — Пробл. фин. бал. Украины. Хоз. Укр., ч. 2. стор. 66.

[117] Доброгаєв — Пробл. фин. бал. Украины. Хоз. Укр., ч. 2, стор. 86.

[118] Ibid., стор. 89-90.

[119] Хоз. Укр., ч. 5-6, 1926. Доброгаєв. — Фин. взаимоотношение Союза и Республик.

Джерело: Документи українського комунізму. — Нью-Йорк: «Пролог», 1962. — Стор. 132-230.