Іван Соколовський
Якщо спробувати визначити «World Music» коротко, то це провінційна музика. Істнує центральна, «столична», непровінційна культура. Про неї часто говорять як про культуру Заходу. Але ґеоґрафія відіграє тут саму останню роль. Необхідно визнати, що істнує певна «центральна» всюдисуща й технолоґічно бездоганна культура, певний домінуючий культурний тип. Цей тип культури часто називають «масовим». Термін «маса» в даному разі вживається в тому сенсі, котрий був розкритий Хосе Ортеґою-і-Ґассет у чудовій книзі «Повстання мас».
«World Music» є епіфеномен «масової» культури. Не може бути провінції без центру, і загальне захоплення «World Music» було інспіровано центром. Воно вдало вписалось у структуру самої «масової» культури, стало доволі прибутковим бізнесом. Щорічно проходять десятки фестивалів «World Music» – найвідомішим з них є «Womad» (Велика Британія) і «Worldwide Music Days» (Берлін). Істнує також велика кількість фірм, що займаються виключно «World Music».
Успіхи «World Music» багато в чому викликані падінням інтересу до комерційних форм музики. Основна публіка, що слухає «World Music», це – багаті меломани. А це означає, що «провінційність» стає елітарною. Ті, хто не чекає нічого нового і цікавого з Нью-Йорка, наполегливо шукають чогось у Зімбабве, Індонезії чи на Алясці. Відбуваються парадоксальні речі: провінціяли з усього світу їдуть у пошуках еротики до Парижу, мріють потрапити на концерти Мадонни або оглянути полотна Енді Воргола, а француженка Еммануель пізнає справжнє мистецтво кохання не в Парижі, а в Гонконзі. Багатомудрий Брайєн Іно нишпорить по світу в пошуках нової музики, зустрічає в Москві божевільного Петю Мамонова, замість продюсувати крутих музикантів з Лос-Анджелеса, яких там, до речі, хоч греблю гати, художники наслідують стилю аборигенів, їдуть на пленер куди завгодно, аби тільки подалі від впорядкованого «цивілізованого» світу.
Провінціяли рвуться в центр, еліта центру готова під мікроскопом розглядати провінцію, аби знайти щось живильне та чисте, не займане «цивілізацією».
Росія велика не тільки ґеоґрафічно – не менш великим і величезним є її культурний потенціял. Численні народності, що населяють Росію, не були асимільовані центровою «масовою» культурою тією мірою, якою була асимільована культура Африки чи Латинської Америки. «Афро-латина» давно вже увійшла в сферу столичної музики й була асимільована. Форми афро-латинської музики давним-давно стали «масовими», її виконують і слухають у всьому світі. Якутський, татарський або український фольклор ніколи не був розтиражований далі ареалу його культурно-мовного носія. У «столиці» про нього часто і не здогадуються. Росія потенційно надзвичайно багата в сенсі культурного матеріялу для асиміляції його «масовою» культурою.
Рух «з провінції – до центру» в Росії досить слабкий. На вулицях европейських міст африканців з ґонґами або латиноамериканців з ґітарами зустрінеш на кожному розі. Якути-ж або башкири, не входячи до останнього часу в «загальносвітовий» («столичний») культурно-інформаційний простір, не знають ціни своїй народній творчості й готові віддати її безкоштовно. Але «столиця» (немає значення – Берлін, Нью-Йорк або Париж), будучи насправді далеко не так блискуче освічена, як це часто здається, нічого не чула про республіку Саха, Башкоторстан або Жмеринку. На фестивалі «Worldwide Music Days’92» у Берліні, в статті, присвяченій участі гурту «Ятха», говорилось, що Тува розташована між тайгою і тундрою. У таку «страшну» далечину жоден «столичний» мешканець Европи чи Америки не поїде, хоча (за зручних для нього обставин) йому буде цікаво щось послухати або подивитися. Звідси висновок: Захід не настільки ініціятивний по відношенню до глибин Евразії, а Евразійська провінція не настільки «прозахідно» налаштована, щоб їх зустрічний рух міг успішно здійснитися найближчим часом. Росія може увійти до «World Music» потенційно, але не входить до неї актуально. Сили тяжіння евразійської провінції і західного «масового» центру не такі великі.
Народи Росії мають ще й свій центр «масової» культури – Москву, Петербурґ тощо. Про «провінційну» культуру можна говорити в Росії тільки по відношенню до міської масової культури, яку можна позначити терміном «інтеліґентська» культура. Між західним центром і російської провінцією стоїть посередник – міська «интеліґентська» культура. Оскільки інтеліґенція часто любить стилізуватися під народ, то в очах Заходу природні культурні форми евразійських народів надійно сховані творчою активністю московсько-петербурзької «тусовки». Адже «фірмачі» приїздять не до якутських оленярів, бурятських пастухів, російських доярок або башкирських бджолярів, а до московських і пітерських журналістів, художників, музикантів. Тому західне проникнення «презервується» культуролоґічною орієнтацією перекладачів-інтеліґентів, «тусовочна» культура котрих служить своєрідною ширмою і міцно затуляє собою природну культуру. Жоден художник не зверне уваги фірмача на народні промисли, поки під виглядом місцевої екзотики не втюхає свій «аванґард»; жоден столичний музикант не розповість про фольклор, поки не підпише контракт на власну творчість. Москва і Пітер зайняті продажем власної штучної екзотики і не допустять конкуренції з боку екзотики природної, ґеоґрафічно опосередкованої. З иншого боку, представникам «природної» культури тяжіння до центру майже не властива. Ті, хто вступає в конкуренцію, починають руйнувати справжній фольклор, підсилюючи до радикалізму «екзотичний елємент». Де народ робить зараз матрьошки або штампує «народні» пісні? Виключно у Москві. У «народних» музичних валютних колєктивах навіть простих народних фізіономій вже не побачиш, але зате багато гриму «а ля рюс», «а ля татари» тощо. Це нагадує мені анекдоту А.І.Ґєрцена про слов’янофіла К.С.Аксакова, який одягався так «по-російськи», що «мужики на базарах приймали його за персіянина». Радикалізація екзотичних рис народної культури – одна з важливих ознак «World Music». В цілому «World Music» входить в естетику «New Age» і несе на собі відбиток постмодернізму. Щоправда, на відміну від «New Age» «World Music» «цитує тексти» окремо, не змішуючи «цитати» з різних «творів», з різних культур.
Звичайно поняття «провінційність» не вичерпує сутности розглянутого нами феномена. Провінційність буває і комерційною. «World Music», це – звичайно, фольклор, народна музика. Сам по собі фольклор провінційним не є. Але відбір того, що функціонує в світі як «World Music», робиться не зсередини фольклору, а ззовні, себто з точки зору західного столичного смаку. Тому можна сказати, що «World Music», це – та частина фольклору, яка сприймається західною публікою як екзотика, як щось незвичайне, яскраве, особливе. З точки зору «провінціялів» будь-якої місцевости в їх фольколорі немає нічого екзотичного. Вони слухають його з дитинства. Екзотикою фольклор стає лише тоді, коли піддається чужорідній для нього оцінці. Відтак, «World Music», це – фольклор, що розглядається з боку, це – «чужий» і «далекий» фольклор, а не «свій» і «близький». Для «провінціяла» екзотичним є життя «столиці», для «столичної» людини екзотичним є все «провінційне». Так що критерій того, що можна називати «World Music», а що не можна, лежить в естетичній установці «столиці» і повністю від неї залежить. «World Music», це – експортний варіянт народної творчости, де «екзотичні» елєменти нарочито радикалізовані.
«World Music» є фольклором, що пройшов західну технолоґічну обробку. Ця музика поширюється в диґітальній (цифровій) якості. Записи, зазвичай, високотехнічні й вироблені в кращих студіях Европи або Америки. Кожен нюанс має прослуховуватися. Акустична своєрідність народних інструментів підсилюється можливостями звукозаписуючої техніки. Це зовсім инший звук, ніж на народних святах і ритуалах. Кожен звук записаний і оброблений окремо, істнує елємент аранжування, відсутня спонтанність, необмежена кількість і якість учасників скорочені до найталановитіших і специфічних виконавців.
Однією з особливостей «World Music» є те, що, на відміну від фольклору, тут майже немає анонімности. Творчі особистості, що працюють в цьому стилі, морфолоґічно адекватні західним стандартам. Істнує автор, виконавець, аранжувальник, продюсер тощо. Нормальний народний фольклор про такі речі ніколи не чув. У ліпшому разі у фольклорі є відомі майстри та їхні учні, але аж ніяк не зірки. У «World Music» є свої charts, свій гіт-парад, що реґулярно складається мережею радіостанцій, які спеціялізуються на «World Music». Так що африканці вступають у змагання з малайзійцями або індусами за перше місце в гіт-параді. Де, дозвольте спитати, критерій? У смаках західної публіки. Скільки разів крутилися пісні того чи иншого «World Music»-виконавця по радіо, скільки LP чи CD продано тощо? Сьогодні модніші індуси! Набридли індуси – подавай малайців! Набридли малайці – замінимо їх китайцями!.. З точки зору автентичної фольклористики такі речі непорівнянні. Порівнянні лише творчість всередині якоїсь народної традиції, але не самі ці традиції. Але для «вільного» естетичного смаку західної людини немає ніяких перешкод. Як щось потрібно, то це можна купити. Що краще розкуповується, те й у «топі». Зрештою, оцінка «World Music» зводиться до результатів продажу на західних ринках, до «цивілізованої» пристрасти до всього екзотичного…
У нас істнування і розвиток «World Music» можливий тільки після того фантастичного моменту, коли Росія «увійде до співдружності цивілізованих держав». Тоді нам стане дуже нудно, і ми захочемо екзотики. А поки цього не сталося, ми можемо стати лише постачальниками цієї самої екзотики на західний ринок.
Переклад з російської
Надруковано у ж-лі: «Экзотика», Москва. — №2, 1994. — С.40-41.
Вперед 