Ів.М-ко (Іван Майстренко)
Якби я підходив до нашої дискусії з таким запалом, як це робить Вс.Фелікс, я мав би право, слідом за ним, назвати оцю мою відповідь йому — «Ліквідація ринку — це реставрація сталінізму». При чому ця назва була б більш обґрунтована, ніж назва його статті — «Ринок — це реставрація капіталізму». Бо, як я далі доведу, ринок не обов’язково означає капіталізм, в той час як передчасне зникнення ринку через його заборону, е таки справді сталінський «соціялізм».
Щоб зробити мене реставратором капіталізму, Вс.Фелікс приписує мені твердження, яких я не висловлював. Мої позиції він характеризує так: «Приватної власности на засоби виробництва ніби не існує, підприємства є у власності колективів. Така економіка цілком відрізняється від сталінської. Але чим вона відрізняється напр. від сучасної американської… ? Справді усуспільненої економіки немає і в Ів.М-ка». І Вс.Фелікс доводить, що корпорації власників в Америці і робітничі колективи (як власники підприємств) в безвласницькому суспільстві, але в умовах ринку, це те саме.
Але тут Вс.Фелікс робить дві помилки. По перше, я в статті «Ринок і безвласницьке суспільство» (попереднє ч. «Вперед») зовсім не зачіпаю питання — кому в безвласницькому суспільстві належатимуть засоби виробництва — державі, чи локальним об’єднанням громадян (робітничі колективи, кооперація, муніціпалітети). Вс.Фелікс зовсім безпідставно від мого імени, але без моєї згоди, роздав усуспільнені підприємства робітничим колективам. Я цього не робив. Не тому, щоб я був проти цього, а тому, що це питання ніякого відношення до проблеми ринку не має. Але, роздавши від мого імени усуспільнені засоби виробництва робітничим колективам, Вс.Фелікс робить другу, вже не етичну, а теоретичну помилку: він ототожнює робітничі колективи з капіталістичними корпораціями. Я з цим не згоден. Робітничі колективи тільки тоді могли б стати капіталістичними, коли б вони були побудовані за акційним принципом, як то пропонує Ульмська РДП. Але насадження капіталістичних принципів в атмосфері відсутности капіталізму є утопія. Робітник може бути акціонером тільки поруч капіталіста, для прикриття фактичної влади капіталіста маривом тих самих акцій, що їх має й капіталіст. За відсутности капіталістів акційний принцип вступає в протиріччя з трудовою ментальністю, як принцип паразитарний, що припускає прибуток не відповідно затраченої праці, а відповідно кількості власних акцій, придбаних може й через картярську гру, чи хай навіть і через невинний подарунок. Робітничі ж колективи, як трудові об’єднання працівників, володіючи засобами виробництва, були б напевне підприємствами в засаді антипаразитарними, тобто, антикапіталістичними.
Одначе Вс.Фелікс змушує мене відриватись від основної теми дискусії — роля ринку в безвласницькому суспільстві. А ця тема така широка, що, боюсь, я її не охоплю і в цій статті. Отже, повертаюсь до проблеми тільки ринку, тим паче, що й Вс.Фелікс суть зла бачить не в робітничих колективах, а в ринкові, який і безвласницькі робітничі колективи робить капіталістичними.
«Ринок без зиску неможливий, бо немає сенсу продавати, щоб купувати, і купувати, щоб продавати» — каже Вс.Фелікс. Але ринок саме для того й існує, щоб купувати й продавати без зиску. В простому товаровому господарстві, де, як відомо, ні капіталізму, ні зиску не існувало, швець шив чоботи на ринок, чи на замовлення, не одержуючи ніяких зисків, а тільки щоб обміняти продукти своєї праці на продукти праці інших фахів. Він продавав, щоб купувати. І тільки. Ніколи й ні за яких умов ринок не був джерелом зиску. Ринок це співвідношення вартостей, мірило людських зусиль, затраченої праці. Це терези, на яких зважується, що чому дорівнює. Пізніше, коли з’явився торговельний посередник, продуцент давав йому винагороду за реалізацію своїх виробів. Але це знову таки не зиск, а тільки торговельний прибуток, який від зиску відрізняється тим, що зиск є нова вартість, випродукована на виробництві в процесі /13/ споживання робочої сили, а торговельний прибуток не є ніяка нова вартість, а тільки переуступлена підприємцем частина зиску, або ремісником частина його праці. Це дуже важливий факт, що торговельний посередник бере торговельний прибуток не з покупця, а з продуцента, від якого він дістав товар для перепродажу. Якщо торговельний посередник сильніший за продуцента, він вириває для себе більшу частину його зиску, чи його власної праці (коли продуцент сам виробляє товар), але ціна на ринкові формується не відповідно волі торговця, а відповідно вкладеної в товар праці, вона залежить від виробництва, а не від ринку.
Звичайно, в сферу ринку вриваються сили, які постійно порушують його закони. Так, приміром, під час голоду власник хлібних запасів, користуючись монопольним станом, не хоче іноді продавати хліб за нормальними цінами, а грабує голодних, тобто, ціни на хліб визначає тепер не співвідношення вартостей, а сваволя продавця.
Я думаю, що непорозуміння що до ринку Вс.Фелікса виникло в зв’язку з тим, що поняття «ринок» він сприймає не як категорію економічну, а як категорію обивательську. Завдяки війні, нестачі продуктів, шаленій спекуляції, ринок усюди перетворився на джерело швидких і злочинних збагачень. На зміну нормальному ринкові, що зважує вартості товарів, прийшла сліпа гра спекулянтських монополій, що руйнують споживача (обивателя). Але це вже заперечення самого ринку. У мене ж іде справа про відновлення нормального ринку, як вимірювача трудових вартостей.
Смертельний ворог ринку це монополії, що фальшують його закони собі на користь. Так напр. американські капіталісти, використовуючи свої монополії і їхній вплив на державу, штучно утримують низькі ціни на с.-г. продукти, дістаючи в такий спосіб додатковий прибуток коштом експлуатації фармерів через ринок. В СССР держава-монополіст визискує громадян ще й через торгівлю, продаючи товари за свавільно визначеними цінами.
Ми з Вс.Феліксом обидва проти грабування споживача. Але грабіжництво витікає не з ринку, а. навпаки, з ліквідації його — повної (як в СССР), чи часткової (як в світі капіталістичних монополій). Я за усуспільнення монополій, що в даному разі означає повернення ринкові його справжніх функцій — вимірювача й обмінювача трудових вартостей. Таким ринок був в умовах простого товарового господарства, де не існувало монополій. Таким нормальним ринок може бути в умовах безвласницького суспільства, де зникає монополія держави-тоталітариста і власником засобів виробництва стає народ.
В накресленому мною пляново-ринковому господарстві усуспільнені господарства працюють теж для того, щоб «заробити», тобто, в мариво якогось виграшу через ринок залишається. Але це вже щось зовсім інше, ніж за капіталізму. По перше, зникає зиск, бо додатковим продуктом розпоряджаються самі продуценти (чи через демократичну робітничу державу, чи безпосередньо через приналежні їм підприємства). Вони утримують ринкових посередників (не приватних. а підконтрольні їм кооперативи), так само, як і у Вс.Фелікса коштом додаткового продукту утримуються розподільчі крамниці. Тільки у Вс.Фелікса все побудовано на свідомості й обов’язку, а тут на господарському розрахункові: погану продукцію виробляєш — не продаси й збанкротуєш. Це ще не соціялізм, не Енґельсів «скок з царства необхідности в царство свободи», але велике наближення до нього. А Вс.Фелікс в другій половині своєї статті пробує відразу ввести нас в «царство свободи», в суспільство з радами консументів, з купонами замість грошей, з книгами плянів для кожної родини завгрубшки з добру біблію, і т.д. Він прикидає устрій, де господарським процесом керує тільки свідома людська воля, де нема ринкової стихії, гонитви нажитись коштом інших через ринок (як в різних того, виграшних позиках тощо).
Чому я не підтримую цієї схеми Вс.Фелікса? Невже мені подобається система ринкового, хоч і не капіталістичного, ажіотажу? Невже я не хочу, щоб людина була зовсім вільним і свідомим керманичем життя, а не рабом пристрастів, збуджуваних ринковою стихією?
Ні, я хочу того, що й Вс.Фелікс — цілковитого визволення людини від паразитарних інстинктів, породжених «власницьким свинством». Але я виходжу не тільки з того, що мені хочеться, але й з того, що з неминучістю витікає з підсовєтської дійсности. А з тої дійсности витікає насамперед свобода трудової діяльности людини і цю свободу не можна, на мою думку, реалізувати без ринку. Якщо ж в реалізації цієї свободи післябольшевицьке суспільство дійде до потреби цілковитої ліквідації ринку за схемою Вс.Фелікса чи за якоюсь іншою, я охоче приєднаюсь до рішення більшости. Але я в нього не вірю, бо заміна гнучкого риту бюрократичними балянсами себе не виправдала.
3 приводу бюрократичного плянування в московському «Крокоділі» недавно була вміщена карикатура, передрукована й капіталістичною пресою. Родина купила шафу для одягу. Новенька, красивенька, але… нижня шухляда не витягається. Дід тягне за шухляду, бабка за діда, внучка за бабку, жучка за внучку — тягнуть, потягнуть — витягти не можуть. Чому? Бо виробники шафів не зацікавлені, вони працюють не на споживача, що має купити на ринкові їхню продукцію і тим гарантувати їм заробіток, а на плян, на заявки (запотребовання), де суддею якости продукції виступає не споживач, який захотів — купив, захотів — не купив, а різні комісії. А через комісії, хай би вони були виділені навіть «радами консументів». куди легше пропхати оту шафу, що намальована в «Крокоділі», ніж продати її консументові. який, купуючи за кривавицю (а не по талонах), рахується тільки з власною потребою, а не з продуцентом. І саме тут плянування Вс.Фелікса нічим не відрізнятиметься від совєтського. бо там і там настанова не на ринкову контролю, а на людську свідомість. Мовляв, робітник, з сорому перед споживачем, або зі страху перед пляновим законом, свідомо дбатиме за добру якість продукції. Це утопія. І Енґельс в неї теж не вірив, бо й його «царство свободи» витікало не з громадського обов’язку, а з автоматизації виробничих процесів, коли робітник може й не хотів би дати доброї якости, та вона сама виходить зпід машини.
Людина існує не для бюрократичних плянів і схем, навіть не для перманентного обов’язку, який кожного стомлює, а для радости життя і тому воліє читати не нудні й грубі біблії державних плянів, а цікаві книжки, поезії й газети. І якщо большевизм міцно держиться за насильницьке («законне») плянування, то не через його переваги і навіть не зза комуністичного доктринерства, а щоб примусовою («плянованою») працею й примусовими («пляновими») цінами грабувати громадян СССР. Це робиться не з садистичної пристрасти до насильства, а з конечности. Абсолютистська диктатура довела до того, що своє існування вона може виправдувати перед революцією тепер тільки боротьбою за ліквідацію капіталізму в інших країнах воєнною силою. Мовляв, ніякий інший революційний режим не спроможний мобілізувати ресурси для війни так, як тоталітарна диктатура. Чого одначе вартий такий спосіб змагання з капіталізмом, ми переконалися в 1941 році, коли громадяни СССР здавали фашистам без бою зброю, виготовлену в порядку примусового плянування. І якщо історія дозволить ще раз таким способом перемагати капіталізм, то це не значить, що той спосіб досконалий, це значить тільки, що капіталізм настільки себе пережив, що навіть бездарне сталінське плянування й ціла нікчемна система сталінізму може з ним змагатись.
Ринок є продукт технічного, а не суспільного розподілу праці. Він витікає не з клясової структури суспільства, а з фахової, з того, що одні продукують, скажімо, ковбаси, а інші меблю і тисячорічний досвід людства не винайшов способу, кращого за ринок, щоб постачити ковбасникові потрібну йому шафу, а столярові ковбасу в пропорціях цін, відповідних затраченій праці. Перескочити ж через зрівнювання затраченої праці в продуктах (ринок), як то хоче Вс.Фелікс, річ неможлива на теперішньому ступені розвитку суспільства. Тим паче неможливо це зробити революційним способом. Бо революції усували завжди тільки ті людські відносини, які витікали з суспільного розподілу праці, і ніколи не міняли відносин, зв’язаних з технічним розподілом праці. В цій сфері теж відбуваються зміни, але не методами соціяльних революцій. При чому специфіка змін у сфері техніки полягає не у внесенні елементу свідомости, а якраз навпаки — в заміні свідомости автоматом. Ринок не є сфера техніки, але ця ділянка суспільних відносин, витікаючи з технічного розподілу праці, увесь час ішла до автоматизації, до звільнення людської свідомости від складних і, зрештою, неможливих математичних обрахунків трудових затрат в товарах.
А Вс.Фелікс тягне суспільний процес у зворотний бік: замість розвантажити людську свідомість від техніки організації виробництва й розподілу, замість автоматизації виробництва й розподілу, він відбирає ці функції у ринку й завантажує ними людську голову, при чому не тільки фахівців, а цілого суспільства, заводячи плянові «біблії» для кожної родини, так неначе людям нічим більше займатися у вільний час. Я розумію, коли це робить «геніяльний» Сталін: у того іншого ви ходу немає. Але чого революціонерам чіплятись за реакційно-бюрократичні вигадки?
В наш вік технічна революція постійно вносить автоматизм не тільки у виробництво, але і в торгівлю (продавальні автомати), в облік (бухгалтерські машини). Технічний проґрес разом із зміною людської свідомости, може призвести до того, що зникне потреба порівнювати кількість затраченої праці в обмінюваних продуктах. Як в добрій родині люди працюють для спільного добра, не враховуючи скільки заробив я, а скільки ти. Але в суспільстві це залежатиме не так від високої свідомости, як від високої продукційности праці, коли справді не буде потреби рахуватись, яка кому річ потрібна. За таких обставин може зникнути потреба в ринкові, як у вимірювачеві вартостей — «твого» й «мого». Але то музика далекого майбутнього. /14/
Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 3-4 (23-24), 1952. — Стор. 13-14.
Вперед 