Закордонна ґрупа Української Комуністичної Партії
Шановні Товариші!
Революція в Росії і на Україні стоїть перед великою небезпекою. А наскільки ця революція є частиною революції всесвітньої, остільки ця небезпека загрожує й усьому визвольному рухові світового пролєтаріяту. Через те кожний, хто приняв ідею соціялістичної всесеітньої революції в свій світогляд і свою акцію, хто щиро, гаряче й дієво зацікавлений в перемозі експлуатованих кляс над клясами визискувачів, той тим самим приняв на себе й відповідальність за кожний рух революції, за ті чи инчі жертви, за успіхи й поразки її.
І тому обовязком кожного революціонера є свідоме, уважне й обдумане відношення до всіх засобів і методів боротьби за спільну справу визволення всіх поневолених. Революція на Сході Европи не є справою тільки Росії та руських, а тому відповідальність за неї мусять нести всі революціонери.
На цій же підставі й Закордонна Ґрупа Української Комуністичної Партії вважає за свій обовязок і право звернути увагу европейських і американських товаришів на ту небезпеку, яка зараз дуже загрожує революції в Росії і на Україні. /3/
I.
Звідки ж іде ця небезпека? На чим вона основується?
Прихильники та оборонці провідниці Російської революції, Російської Комуністичної Партії, намагаються пояснити майже всі неґативні явища в Росії головним чином блокадою західно-европ. імперіялізму та контрреволюцією. Коли б, мовляв, не було блокади, то всі дефекти економічного життя швидко було б усунуто і тим заспокоєно невдоволення мас, яке лоходить тільки з економічного стану Росії; коли б не було контрреволюції, то не було б і де-яких різких політичних, адміністративних та инчих явищ.
3 другого боку, контрреволюціонери ріжних соціяльно-політичних відтінків, починаючи з соціял-патротів і кінчаючи реакційним чорносотенством, стараються іменно комунізм та сістему радянської влади представити єдиною причиною і тяжкого економічного стану Росії та України, й невдоволення народніх мас. При цьому ідеольоґи контрреволюції наводять цілу низку фактів і явищ, які мають діскредітувати іменно революцію, комунізм і радянську владу в очах не тільки світової буржуазії, але й пролєтаріяту. /4/
Комуністи ж усякими способами й засобами силкуються заперечувати ці факти, ховати їх од світу, замовчувати.
І та, і друга сторона на голому факті істнування чи неістнування певних явищ хочуть виправдати свої соціяльні позіції.
І коли б правильність цих позіцій, дійсно, залежала тільки від факту істнування тих явищ, то треба було би признати позіції контрреволюції більше правильними, бо факти справді в більшости суть.
Але річ не в тих чи инчих явищах а в причинах їх. І от тут треба виразно зазначити, що одна з причин цих явищ є не в тому, що в Росії відбувається соціялістична революція й істнує радянська влада, а в тому, та революція там костеніє, мертвіє, не розвивається, а занепадає, що іменно радянської влади там уже майже немає.
Це звучить абсурдом: в соціялістичній, радянській Росії, яка перша розпочала революцію, яка провадить її більше трьох років, яка стоїть на чолі всесвітньої революції, в цій самій Росії революція занепадає і в ній же радянської влади в дійсности немає! Ці слова можна би назвати наклепом, провокацією. Але кожний щирий комуніст, що по знайомиться зі станом річей в Роси, а особливо /5/ з методами, політикою й тактикою керуючою революцією Російської Комуністичної Партії, та всіма тими наслідками, які походять од того, буде змушений, хоч з трівогою й болем, визнати справедливість цього виводу. І питання для такого комуніста буде тільки в тому: чи замовчувати далі всі ті явища й причини їх, а там самим, значить, ухвалювати їх, сприяти їхньому заглибленню й закоріненню, чи винести їх на суд, на обмірковання, на вирішення комуністичних революційних орґанізацій усього світу, щоб тим самим вплинути на зміну причин тих явищ, що загрожують революції в Росії й на Україні.
На думку Закордонної Ґрупи Української Комуністичної Партії дальше замовчування певних явищ російської революції в теперішній стадії їх розвитку не тільки вже не користне, а навіть дуже шкодливе. Поки не пізно, їх треба винести на суд критики, треба всім комуністам і революційним соціялістам усіх націй активно вмішатись у справу революції в Росії і на Вкраїні. Вважається загально в російських ком. Кругах, що кожне слово критики Рос. Ком. Партії, не тільки її проґрами, але й методів і тактики, є вже контрреволюція. Цим тероризується не тільки всякий почин, але і всякий інстинкт самокритики, без якої ніяка діяльність і особливо користно-творча діяльність /6/ просто немислима. Треба знайти мужність з погляду революції, в інтересах революції, та з погляду ідейної соціяльно-політичної рідности з тою самою Рос. Ком. Партією, — взяти під рішучий, обєктивний розгляд ті неґативні явища рос. революції, які зараз загрожують революції в Росії і на Україні, та які ні війною та її наслідками, ні блокадою, ні навіть тяжким економічним станом Росії і Вкраїни пояснити не можна.
Тактика ховання неґативних явищ являється, повторяємо, шкодливою, бо контрреволюційна преса все одно що дня виносить їх на світ, не зустрічаючи авторітетних і переконуючих заперечень. Тільки ідеольоґи контрреволюції дають цим явищам такі пояснення, які скріпляють соціяльні позіції контрреволюції і капіталізму та підривають довірря і прихильність широких европейських працюючих мас до самої ідеї комуністичної революції та радянської в лади.
На наш погляд, є дві причини, які нині викликали крізу революції в Росії і на Вкраїні: це теперішня тактика Російської Комуністичної Партії, яка взяла в свої руки виключний провід соціялістичної революції в Росії і на Вкраїні та її національна політика. /7/
II.
Характерним, кричущим явищем російської революції в сучасному її періоді, являється внутрішнє протиріччя між деклярованою комуністичною проґрамою і формами та методами її здійснювання, що часто стоять в цілковитій суперечности з самим духом комунізму й являються гальмуючим і реґресивним фактором революції.
Мова йде не про суму та якість революційних досягнень, які також не відповідають деклярованій проґрамі, а які в належній мірі можуть бути здійснені тільки протягом довгого процесу.
Мова йде не про негайне здійснення „соціялістичного раю” в таких аґрарних країнах, якими є Росія і Україна, і до того винищених та зруйнованих світовою різнею народів. Ні! Ця суперечність має своє джерело в самій орґанізованій, людській волі, у волі тих, яких історичні умови винесли на найбільш відповідальний пост перед історією, перед пролєтаріятом всіх народів і перш за все перед власним пролєтаріятом.
Соціялістична революція відбувається тільки тоді з успіхом для соціялізму, коли розвиток її відповідає отсій кардинальній умові: зміні матеріяльних умов людського громадянства мусить відповідати відповідна зміна його психічного буття. /8/
Поняття „людське громадинство” тут до певної міри не на місці. В тій фазі розвитку людського громадянства, яка є перехідною від капіталізму до соціялізму, а в якій пролєтаріят захоплює в свої руки політичну владу, можемо говорити тільки про сам пролєтаріят, себ-то про трудящі маси міста й села.
Коли пролєтаріят бере сам свою долю у власні руки, то натуральна річ, що він має рішаючий вплив на матеріяльні умови свого істнування. Але по скільки аванґардом пролєтаріяту є його партія, пролєтарська партія, свідома своїх завдань і цілей, то в соціялістичній революції комуністична партія має всі можливости впливати на зміну матеріяльних, а тим самим і психічних умов істнування трудящих мас в соціялістичнім напрямі.
Зміну матеріяльних умов провадиться шляхом знищення сістеми анархічного капіталістичного господарства з його правом приватної власности і переведення його на сістему соціялістичного. Захопивши політичну владу, комуністична партія експропріює експропріяторів, усуспільнює засоби продукції, нищить панування капіталістичних кляс, словом вносить основну зміну продукційних відносин в громадянстві.
І коли комуністична партія стоїть на висоті свого історичного завдання, колії її ряди переняті на скрізь цим завданням, коли /9/ її розум, серце й совість віддані всеціло соціялізмові, себ-то ідеї визволення пролєтаріяту, а разом з тим і усеї людськости з усіх кайдан, які їх дотепер гнітили і гнітять, то можна бути певним, що їх творча праця і енерґія в напрямі зміни матеріяльних умов трудящих мас, при найбільших труднощах цеї праці сприятиме процесові гармонізації психічного буття зі зміненими продукційними й соціяльними відносинами. Величезна робота втягнення працюючих мас в нові способи й форми думання й світовідчування, революціонізування живої робітничої сили, цього величезного фактора в революції й господарстві будуть розвиватися з успіхом.
Без відповідного розвитку цього психічного буття у трудящих мас процес матеріяльної соціялізації громадянства єсть у самій своїй основі загрожений, а тим самим загрожена й сама соціялістична революція.
Російська Комуністична Партія, захопивши в октябрі 1917 р. політичну владу, поклала найпершим своїм завданням знищити весь апарат буржуазної держави, знищити економічно буржуазію і перевести соціялізацію продукції. Це було кольосальне, історичне завдання її. Це завдання в певній мірі вона виконала. Кажемо: в певній мірі. Бо його зреалізовання є питанням не місяців і двох, трьох років, а довгого часу. Бо це є цілий процес. /10/
Але яка-ж кольосальна ріжниця між початковою стадією соціялістичної революції в Росії (1917, 1918 і почасти 1919), а теперішньою, що почалась з того моменту, як значіння й сила рад (совєтів) упали, а їх місце заняли абсолютний централізм і сістема так зв. „единоличія”!
При рівних умовах розвитку революції був тоді серед робітничих мас міста й города та звязаної з ними всіми своїми інтересами інтеліґенції той святий запал й одушевлення, який охоплює людину, переняту тільки великою ідеєю, такою ідеєю, що вмерти за неї є солодкою річчю. Душа робітника перетоплювалася. Вона наповнювалася змістом усього того, що на його очах діялося і змістом безпосереднього будучого розвитку. Революція „робилась” коллєктивом, робітничого масою. І вона в ній і нею жила. Між ціллю та методами й засобами її здійснення не було протиріччя. І це мало значіння не тільки льокальне, національне, а інтернаціональне. Російська революція стала двигуном всесвітньої революції.
Яка-ж відмінна картина соціялістичної революції в Росії і на Вкраїні тепер!
Вона костеніє й мертвіє. Маси в повній апатії і невдоволенню. Їх порушує тепер сила і примус, а не святий запал і огонь революції, А це невдоволення приймає иноді грізні форми. Чим усе це пояснити? /11/
Розуміється, психічне буття, свідомість, активність, нові способи думання й світовідчування робітничих мас залежать від нових продукційних відносин, зміна в останніх буде відповідно перетворювати й свідомість участників їх. Це було б зовсім правильно, коли б свідома людська воля не входила одним із складових факторів усього процесу революції, коли б перетворення соціяльного ладу відбувалось стихійно, незалежно від хотіння й керування людської орґанізуючої сили.
Але ж проводирі Російської Ком. Партії з повним правом посилаються на ролю й значіння свідомої волі в революції, показуючи на свою проґраму й тактику, як на орґанізуючий і направляючий фактор в усьому русі.
І от, коли приступити до уважного й обєктивного аналізу цього формуючого й направляючого революційні сили фактору революції, до політики й тактики Рос. Ком. Партії, то тут і виявиться отте кричуще протиріччя між ціллю та методами й засобами її здійснення, яке зараз особливо впадає в очі.
Коллєктивізм є основа комуністичного вчення, комуністичного господарства, комуністичної психіки. Комунізм одкидае святість авторітетів, домінуючу ролю осіб в історії, індівідуалізм і абсолютизм у діяльности людей. Але кожному відомо, що ніколи ще в Росії святість /12/ авторітетів не підносилась так високо, не піддержувалась так безоглядно, як комуністичною партією в Росії, ніколи здається критика й сумнів у непогрішимости осіб не заборонялась і не каралась так, як забороняється і карається в Росії. Індівідуалізм і абсолютизм являються признаними, ухваленими методами орґанізації революційних сил; „єдінолічіє” в партії, в орґанах влади, управління й господарства, зведення коллєктйвів до ролі статистів при індівідуумах є нормальне явище в сучасній Росії і на Україні. Ясно, що, маючи в основі своєї орґанізуючої дїяльности такі прінціпи, тактика Рос. Ком. Партії не є всилі провадити з успіхом процес зміни психічного буття пролєтаріята, не може орґанізувати його свідомість в комуністичному дусі, навпаки такими методами вона затвержує в психіці мас старі індивідуалістичні форми думання, старі психічні звички, старі етично-соціяльні нахили, заложені й затвержувані віками абсолютистичного й капіталістичного анархо-індівідуалізму. Через ці методи робітничі маси в революцію не втягуються, вони являються пасивним матеріялом, яким авторітарно оперує невелика ґрупа людей. Не беручи активно, безпосередньо участи в творенню нових відносин, маси не можуть розвивати своєї клясової й коллєктивістичної свідомости, а через те революція для них являється незрозумілим, тяжким, /13/ хаотичним, а тому ворожим процесом. Більше того: методи „едінолічія”, індівідуалізму й персонального централізму, що наслідком своїм мають сухий бюрократизм та бонапартизм, вносять надзвичайну деморалізацію в робітничі маси. Бачучи приклади партійних відповідальних робітників, що не підлягають в своїй діяльности ніякому контролю з боку коллєктиву і не несуть відповідальности перед ним, бачучи, як ухвалене „єдінолічіє” несе з собою прівілеї особам, маси гублять повагу до самої ідеї коллєктивности, в них починає розвиватися персональний еґоїзм, прагнення до захоплення яко мога більше цінностей для себе. Сервілізм перед дужчими, занепад ідейности, відсутність колишнього революційного запалу, прімітивний індівідуальний утілітаризм — тепер загальне явище серед партійних і непартійних мас російського й українського пролєтаріяту. Так само не рідке явище, що широкі маси до всяких лозунґів, відозв, заяв, проклямацій ставляться з скептичним застереженням: „Е, це ми вже давно чуємо, а що саме правда, то невідомо”. І легко собі уявити, як нехтування „правдою”, се-б-то погодженням, гармонізацією формул з діями, вносить розклад в етику середніх людей, як ослаблює їхню волю і готує з них звичайних соціяльних паразітів і лицемірів. Простий розум не бачить через цю подвоєність ніякої ріжниці між попередніми владами /14/ й владою комуністів: і ті крали, хабарничали, брехали, робили хороші заяви й деклярації, так і тут так само все робиться. Ідея справедливости, ідея соціяльної й економічної рівности таким курсом політики надзвичайно захитана. Маси не можуть абстрагувати, не можуть робити аналізів законів революції й жити майбутніми переспективами; вони будують свій світогляд, свою віру, свої сімпатії на конкретних, теперешніх явищах, вони їх бачать, з них виходять у своїх оцінках, у них вірять. Вони не можуть мислити, як теоретики: перемога революції в далекому майбутньому принесе справжню рівність і правду. Маси інстінктом схоплюють тенденції тої чи инчої політики й відповідно тому реаґують. А сучасні тенденції не обіцяють їм ні рівности ні справедливости. Вони бачать, що комуністи-комісари беруть хабарі, крадуть, роскошують, живуть як „буржуї”, а робітники працюють, голодують, бідують. І що далі, то ці тенденції збільшуються, закорінюються, народжується немов якась нова буржуазія „совбурія” (совітська буржуазія), ніби нова кляса визискувачів, яка живе з робітничої надвартости, яка своїм істнуванням і соціяльнім станом фактично топче ногами ідею знищення панування паразітарних кляс. Яка ж ріжниця між колишніми царськими хабарниками і паразітами-чиновниками і комуністами-комісарами, „совбурами”? /14/ На віщо ж битись, голодувати, коли за царських чиновників робітникам принаймні легче, ситніще й тепліще жилося? Що ж таке соціялізм, комунізм, революція? В заявах, декляраціях тільки?
От-так почуває і мислить багато з : робітничих несвідомих мас Росії й України. А серед кращих, сівідоміщих елєментів робітництва росте апатія, зневірря, пригніченість, невдоволення.
І головною причиною такого явища є не економічний стан, не боротьба з контрреволюцією, а тактичні методи проводирів правлячої партії, дізгармонічність між ціллю і засобами, непогодженість між заявами, резолюціями, декляраціями з одного боку і фактами, ділами, реальною щоденною політикою — з другого.
Така є картина дійсного стану революції в Росії й на Вкраїні. А через те, наприклад, такі питання, як діктатура кляси, пролєтаріяту, чи діктатура партії (що так дебатується в Европі) в Росії не їстнує, бо там ні діктатури пролєтаріяту, ні діктатури партії немає, там є діктатура осіб, авторітетів, невеличкого абсолютного центру. Партія, як така, не є партією в звичайному розумінню цього слова. Ні течій, ні напрямів у ній немає, крім напряму авторітетів. Всякі спроби творити /16/ щось нове, боротися за нові методи хоч би всередині партії, бюрократично караються. Ні свободи слова, ні свободи зібрань в партії немає.
Ідеольоґи таких методів тактики арґументують їх революційною доцільностю й необхідностю, — „инакше неможливо”: коли допустити волю аґітації й пропаґанди хоч би навіть комуністичних, але инакше від центру мислячих течій, то при відсталости, нерозвинености, незвичці російських народніх мас до орґанізації, при їхній малій клясовій свідомости настане дезорґанізація, розпад і загибель революції. Тільки силою залізного кулака й військовою дісціпліною можна вдержати в цілости і партію і владу. Через те, мовляв, і дійсної влади совітів допускати неможливо, і в самій партії всяку „єресь” треба рішуче убивати.
На нашу думку, це є признання в неможливости взагалі соціялістичної революції в Росії. Але ж тоді треба це чесно, голосно, отверто признати, здати свої позіції й не приносити зайвих жертв.
Ми, українські комуністи, тримаємось инчого погляду, ми думаємо, що дійсно соціялістична революція в Росії і на Вкраїиі не тільки можлива, але й може укріпитися і побідити. Тільки для того насамперед потрібні инчі методи провадження її серед широких мас. /17/ Не тільки „можливо инакше”, а необхідно потрібно инакше. Не маси винні, а політика партійних вождів. Коли б ця політика була инча, коли б Російська Комуністична Партія була дійсно живим, творчим орґанізмом, плоттю від плоті робітництва, маси з ентузіязмом ішли би за нею, вірили їй, творили революцію разом з нею. Коли ж партія почала перетворюватись у бюрократичний апарат, коли стала одриватись од мас і витворювати з себе якусь упрівілейовану касту, не довіряючи робітничим масам, сумніваючись у них і навіть боячись їх, коли вся революційність партії на місцях стала виливатись у ряд паперових ціркулярів, деклярацій і канцелярської „волокити”, то маси почали одходити, одриватись од партії, а тим самим почався одход і від тих ідей, які проголошувались партією. Недовірря стало обопільним. Недовірря стало переходити в ворожнечу, особливо розогріте злочинною, провокаторською діяльностю місцевих, призначених „бонапартиків”-комуністів, що попримазувались з матеріяльних інтересів до комунізму. Ця ворожнеча стала навіть подекуди бути причиною озброєних повстань. І зовсім не рідко можна побачити таке характерне явище, особливо на Вкраїні: повстанці, виступаючи проти істнуючої влади, заявляють: „ми — большевики, ми за радянську владу, але геть комуністів і комісарів”. /18/
В цих наївних лозунґах обєктивному обсерваторові можна побачити старі симпатії мас як до колишніх большевиків, так і до сістеми радянської влади. „Комуніст” же і „комунія” для них є тепер сімвол безправности, бюрократизму, насильства, антідемократизму. В заявах і декляраціях провідників сучасного курсу комуністичної політики часто говориться, що в Росії здійснюється й істнує справжня демократія, робітниче-селянська. На жаль, це тільки хороші заяви, які завдають повну брехню дійсности. В вище-наведених лозунґах повстанців звучить протест самих народніх мас проти топтання прінціпів робітничої демократії, а так само проти наклепів, ніби більшість повстань провадяться під контрреволюційними гаслами, за буржуазну демократію.
Розуміється, ґрунтом для повстань переважно являється економічні причини. Село, будучи тепер головним продуцентом матеріяльних цінностей (а також повстанського руху), не маючи компензації від міста за свої цінності, вступає з ним у конфлікт. Невдоволення мас (як села так і міста) на ґрунті тяжкого економічного стану є скрізь, його радікально можна знищити тільки відновленням господарства. Але доцільна революційна політика повинна полягати не в тому, щоб доводити невдоволення до гострих вибухів, а щоб усякими способами стримувати /19/ його. Методи ж, наприклад, аґрарної чи продовольчої політики російських комуністів настільки не доцільні, настільки не революційні, що їх можна назвати на піставі тих наслідків, що вони дають, просто провокаційними й контрреволюційними. Маси сільської бідноти цими методами не тільки не втягуються в комуністичну свідомість, а навпаки немов навмисно відштовхуються від неї. /20/
III.
Ілюстрацією наших загальних виводів може послужити лист тов. В.Винниченка до українських робітників і селян, який вважаємо відповідним тут в цілости навести:
Товариші!
Мій приїзд на Україну, переговори з Ц.К. Р.К.П. і К.П.(б.)У. про вступ у партію й правительство, а також, нарешті, мій виїзд з України викликають ріжні чутки та пояснення, що часто не відповідають дійсности. Через те вважаю за свій обовязок коротко й обєктивно здати перед Вами у цій справі відчит. На жаль, я не маю змоги (через незалежні від мене обставини) оголосити цього листа в пресі (на Україні), щоб дати справоздання перед широкими масами, тому прохаю кожного товариша поширити цього листа хоч в писаному вигляді яко мога більше.
Єдиною метою мого приїзду на Вкраїну було бажання взяти активну участь в обороні революції й будуванню української робітниче-селянської державности. Виїзжаючи з-за кордону, я закликав найчеснішу частину Української еміґраційної інтеліґенції рішуче стати на бік совітської України, їхати за мною туда й не дбаючи ні про які почесні посади, ролі й т.п., щиро, чесно, самовіддано взятись /21/ до тяжкої, чорної, великої роботи соціяльного й національного визволення віками гнобленого нашого народу.
І от така гірка іронія, що я, як раз ось тої роботи, до якої кликав других, не міг для себе дістати; а за те діставав більш те, проти чого застерігав: почесні посади, портфелі, матеріяльні вигоди, словом усе те, що може задовольнити честилюбність і особистість. Чотирі місяці мого перебування в Росії й на Україні марно пішли на змагання взяти дійсну, активну участь у праці. Мені пропонувалося бути членом українського совітського уряду, бути навіть заступником голови Ради Народніх Комісарів і народнім комісаром з тим або инчим портфельом. Здавалось би, що цим ніби вже давалася можливість дійсної і великої роботи. На жаль, роботи в цих посадах як раз і не було, бо я міг тільки мати голі титули без можливости виконувати яку небудь конкретну функцію в уряді, що мала би значіння для державного будівництва Радянської України.
Причина такого чудного явища полягає не в тому чи инчому відношенню до моєї особи, а в загальній тактиці й політиці як у цілій Росії так і на Вкраїні керуючого центру революції, — Російської Комуністичної Партії. Основна риса цієї політики є абсолютний централізм як у партії, так /22/ і в усіх галузях її діяльности, — економічній, державній, політичній, національній і т.д. Але цей централізм стоїть у глибокій суперечности з проґрамою партії й тенденціями самої революції. Через те вся діяльність керуючої партії має дві сторони: одну — формальну, проґрамову, декляративну, другу — дійсну, реальну, не декляративну.
Будучи відірваною від Росії й України, „Закордонна Ґрупа Україн. Ком. Партії”, до якої я належу, мала змогу зазнакомитись тільки з декляративною, проґрамовою стороною діяльности керуючої партії. Судячи про становище на Вкраїні по тих офіціяльних документах-декляраціях, що доходили за кордон, а також по тих майже офіціяльних відомостях, які вона листовно одержала від бувших боротьбістів, теперішніх членів Комуністичної Партії (большевиків) України, наша орґанізація вірила, що українська робітниче-селянська державність справді твориться, що, будучи в федеративному звязку з Совітською Росією, беручи поміч у неї й сама даючи сили на спільну справу, вона в той же час самостійно розвиває свої внутрішні сили. Так само Закордонна Ґрупа гадала, що Комуністична Партія (большевиків) України, стоячи в тісному звязку з Рос. Ком; Партією, має певну самостійність істнування й діяльности, що вона походить з широких пролєтарських мас села й міста України, що /23/ тісно звязана, поріднена з цими масами й у них черпає свою силу.
Так судила Закордонна Ґрупа Укр. Ком. Партії по декляративній стороні керуючої партії. Цілком поділяючи таку проґраму й політику, вона делєґувала мене на Україну, яко свого представника, для участи в спільній справі.
Але ця участь була унеможливлена другою, недекляративною стороною діяльности керуючої партії, а саме її політикою безоглядного, абсолютного централізму.
Керовники Р.К.П. пояснюють свою політику централізму революційною необхідністю і доцільністю. Нею вони пояснюють навіть можливість трьохлітнього істнування радянської влади, а також усі дотеперішні успіхи в боротьбі з контрреволюцією і економічною дезорґанізацією.
Одначе я, глибоко шануючи авторітет окремих керовників Р.К.П., дозволяю собі все ж таки думати, що така політика є велика загроза самій революції. Сістема абсолютного централізму, на мою думку, є одним з факторів, що ослаблюють і навіть гальмують сили революції в Росії й на Україні. Всяку справедливу ідею, сказав т. Лєнін, перебільшенням можна привести до абсурду, до безглуздя. Цілком справедливо, що сили революції повинні бути сконцентровані й централізовані. Але якими методами? Керовники /24/ Р.К.П. вибрали метод абсолютного централізму, який виключає метод демократизму. Цим досягнено того, що керуюча революцією партія з живого, творчого орґанізму зійшла на велику, сліпу машину, якою керує невелика ґрупа людей. Прінціпом призначення відповідальних керовників партійних орґанізацій і знехтуванням прінціпу виборности зроблено те, що в партії пропало чуття відповідальности перед колєктивом, а замісць його запанувала бюрократична підлеглість одного урядовця другому, вищому. Всі неґативні риси бюрократизму цією сістемою введено в партію. Карієризм, запобігання перед дужчим, зневаження слабшого, безконтрольність, занепад ініціятивности, творчости і т.д.
Всім відомо й гріх це ховати, що партійні орґанізації загубили тепер колишню натхненність, творчий запал, порив самодіяльности, активність у вирішенню пекучих місцевих питань. Тепер це пасивна, покірна, бездумна й безкритична маса, яка керується й посувається на ту чи иншу акцію не стільки силою внутрішніх рушіїв, як силою зовнішнього наказу „начальства”.
Оборонцями цієї політики вихваляється створена таким методом „залізна дісціпліна” в партії. Але треба чесно признати, що ця дісціпліна є не так дісціпліною комуністів, членів партії, товаришів і співборців, як /25/ дісціпліною бюрократів, урядовців, салдатів. Не стільки з переконання, з відданости справі, з віри в необхідність саможертви походить ця дісціпліна, як з страху кари, або бажання „вислужитись”. Не стільки дісціпліна партії, як дісціпліна канцелярії й казарем. Але хвалитись цим комуністам нема чого, бо така дісціпліна була за царизму серед його урядовців, така є й у буржуазних урядів, навіть ще „міцніща”. В даний момент немов самою партією помічено свої дефекти. Але помічено тільки вияви хвороби: бюрократизм, бонапартизм, закостенілість апаратів, апатію орґанізації і т.д., а самої хвороби, основної причини цих явищ — сістеми абсолютного централізму — не помічено. І можна зарані сказати, що поки не буде змінено в самій основі сістему партійного буття й діяльности, доки не буде змінено абсолютний централізм на демократичний централізм, доти дух революційности, активности, самодіяльности партійних мас буде глушитися, доти енерґія творчосте буде занепадати, будуть розростатися всі ті хоробливі явища, що тепер підточують і мертвлять аванґарди революції.
Прикладаючи метод абсолютного централізму що до самої своєї партії, керовники революції, розуміється, цілком послідовно прикладають його й до всіх инших сторін /26/ революції. Прінціп абсолютизму лежить в основі державної політичної, економічної, національної й всякої иншої політики. Звідци походить і прінціп „єдінолічія”, бюрократизації й мілітаризації всіх радянських установ, підприємств і всієї влади. Ні для кого не є тайною, що „совітської влади”, як такої, влади рад у совітській Росії й Україні майже вже немає. Прінціп абсолютного централізму виключає цю форму влади. Совіти зведено до ролі декоративних установ. Оборонці такої сістеми пояснюють це станом війни. Під час війки, мовляв, все мусить бути мілітаризовано. Але в цьому поясненню сплутано цілі з засобами. Під час війни все мусить давати максімум напруження й концентрації сил. Це є ціль. Але не скрізь і не завсігди мілітаризація й абсолютистичний прінціп суть найкращі засоби для цієї цілі. Що може бути корисним для армії, для специфічної орґанізації людей, то як раз може бути шкодливим для партії, яка має цілком відмінну соціяльну й орґанізаційну природу. Те саме можна сказати й про ради. Рота чи полк салдатів мусить безкритично й негайно виконувати накази свого начальника. І що точніше й „механічніше” це буде зроблено, то краще відповідатиме загальному плянові військової операції. Але прикласти це саме до партійної орґанізації, чи до ради робітничих депутатів — неможливо, бо революційне, /27/ творче життя не є ряд простих військових операцій, і роль партійної орґанізації не припадає до ролі полка. Змагання мілітаризувати й закути в залізо абсолютного централізму партію, радянську владу й все життя — приводить до абсурду.
Це найкраще видно на прикладі України, Тут все мілітаризовано й централізовано. Вважається, що на Україні революцією керує незалежно партія українського пролєтаріяту й незаможнього селянства, що має й свою незалежну назву — „Комуністична Партія (большевиків) України”. Але це є декляративна, формальна сторона. В дійсности, по суті, партії українського пролєтаріяту міста й села ще немає. К.П.(б.)У. є тільки областна орґанізація Р.К.П. Більшість відповідальних керуючих партійних діячів цієї орґанізації прислано й призначено з центру, Політичним Бюро (Політбюро) Центр. Ком. Рос. Ком. Партії. Весь Ц.К. Ком. Партії (б.) України не є вибраним, а призначеним з центра орґаном. Так само більшість керовників місцевих орґанізацій є прислані й призначені Політбюром Ц.К. Р.К.П. Склад самої К.П.(б.)У. через таку політику абсолютизму є самий припадковий і мало поріднений з широкими робітничими масами України. Бюрократизація й мілітаризація партії, безвідповідальність відповідальних робітників перед орґанізацією, безконтрольність /28/ їх і залежність тільки від вищого начальства, дають змогу ріжним непевним, непролєтарським і нереволюційним елєментам заповнювати собою ряди партії. Через це іменно на Україні, де найбільше прикладається прінціп абсолютного централізму, можна помітити таке ненормальне явище, що великий процент партійних членів складається з елєментів дрібноміщанських, чужих місцевому населенню, незнайомих з місцевими умовами й через те тільки шкодливих.
Так само вважається, що Укр. Соц. Рад. Республіка є самостійна, незалежна робітниче-селянська держава. Але це тільки в декляраціях. В дійсности ж політика абсолютного централізму керовників революції звела не тільки державну самостійність України, але навіть її самодіяльність на нівець. Тут так само все, що можна, сцентралізовано. Особливо в сфері економіки. Промисловість, транспорт, робітничий ринок, продовольча справа, фінанси, все це залізними дротами прикуто до московського центру, звідки даються накази й директиви, що часто абсолютно не можуть бути погоджені з українськими умовами, але які силою „залізної дісціпліни” мусять бути бюрократично виконаними.
Декляративно й офіціяльно істнує Правительство У.С.Р.Р. Але воно не є виборне, не є навіть сформоване К.П.(б.)У., /29/ а призначене Політбюро Ц.К. Р.К.П. Це є бюрократичний апарат московського центра, який мусить провадити дані йому директиви в дусі загального прінціпу найстрогіщого централізму. І знову через це можна бачити таке ненормальне явище, що більшість урядових інституцій обсаджено елєментом неукраїнським, чужим українській національности, незнайомим ні з мовою українських широких мас, ні з особливостями українського життя. Більше того, значна частина урядовців на Україні, в руках яких є керування головним чином економічним життям України, не будучи комуністами й революціонерами по суті, а тільки приписаними з карієристичних мотивів до ком. партії, будучи пройняті старою русіфікаторською й централізаторською ідеольоґією, сугубо, старанно переводять у життя всі заходи абсолютного централізму.
Як не можна керуючому центрові зробити закид, що він з великодержавних, руських мотивів, піддержує прінціп абсолютного централізму, так навпаки, де-яких аґентів його на Україні, отих „спеців” і ріжних „русотяпів”, що примазались до партії, можна характеризувати, як свідомих русіфікаторів, як великодержавних централістів і „єдинонеділимцїв”. А що вони переважно мають безпосередню владу над економічним життям України, то ними прінціп абсолютного /30/ централізму доводиться до цілковитого абсурду й величезної шкоди не тільки господарству України, але й самої Росії, та й усій справі революції. Наводити тут усім на Україні відомі приклади цієї політики немає рації. Досить сказати, що вся економічна політика по методу абсолютного централізму приводить до голого викачування з України її матеріяльних ресурсів. Яких небудь серіозних, сістематичних, пляномірних заходів до орґанізації, підняття й розвивання економічних сил України, рахуючись з її одмінними умовами й особливостями, не робиться. Навпаки, ідея створювання власного економічного, господарчого внутрішньо-самостійного центру, що керував би всім економічним життям України, вважається за контрреволюційну. А ті діячі, навіть прислані з Росії, що хочуть совістно поставитись до своїх обовязків, що, бачучи кричущу необхідність іменно такого центру на Вкраїні, стараються вести свою роботу в такому напрямі, — ті хутко одкликаються назад і навіть обвинувачуються в українському шовінізмі (будучи часто самі по національності руськими!).
Нема що казати, що така політика, навіть з погляду чисто матеріяльної користі є тільки шкодлива для революції, бо нема сумніву, що при иншій політиці навіть „викачати” з України можна було би далеко більше, „Специ”, „русотяпи”, русіфікатори-централісти, /31/ примазані до комунізму, люблять поясняти те невдоволення, яке помічається на Вкраїні серед широких мас, тим, ніби Україна — країна особливо дрібно-буржуазна, контрреволюційна, націоналістична й т.п. Проти цього треба рішуче запротестувати. Українська сільська біднота впродовж усієї революції, нераз доказувала свою клясову ворожість як до великої буржуазії так і до дрібної. Повстання укр. селян проти дрібнобуржуазної політики Центральної Ради, повстання проти великобуржуазної гетьманщини, знову боротьба з Директорією, все це показує, що український сільський пролєтаріят і півпролєтаріят мав в собі виразний клясовий інстинкт і гостро виступає в обороні своїх інтересів. Сама можливість істнування радянської влади на Україні за всі рази була обумовлена симпатіями до неї цих елєментів українського села: без них ніякі військові сили нічого не вдіяли б. Та, нарешті, той успіх, який має в даний момент ідея „комнезаможів” на селі, показує, що клясові протиріччя укр. села зовсім не затерті якоюсь спеціфічно-українською дрібнобуржуазністю. Але-тут же треба одзначити, що ті самі комнезаможі, які так охоче беруться до боротьби з куркулем, як раз і являються найбільш протестуючим елєментом проти шкідливої продовольчої політики спеців і бюрократів. І от, ця бюрократична, простолінійна /32/ продовольча, економічна, земельна, адміністративна, національна і т.д. політика абсолютного централізму є як раз причиною невдоволення мас, а не сістема радянської влади; іменно ця політика найбільш піддержувала й зміцняла, як впродовж усієї революції так і тепер контрреволюційні течії. Це треба чесно признати.
Що до національного питання, яке на. Україні займає поважну ролю, то тут помічається те саме, що й в инших галузях життя. Керуючий центр революції, Р.К.П., розуміється, не має ні в проґрамі, ні в ближчих своїх цілях ніяких русіфікаторських або ворожих національному відродженню гноблених націй завдань. Але загальна основна політики абсолютного централізму з невблаганою неминучістю приводить як раз до цього. В заявах цілком щиро й охоче проклямується повна національно-культурна самостійність, рівноправність усіх мов і т.д. Останніми часами, з огляду на висунену життям необхідність ближче підійти до україн. села, керуючими центрами висунено навіть лозунґ „українізації партії”, „влади” і т.д. Але всі ці деклярації, заяви й лозунґи мусять лишатися незреалізованими. Ясно через що: коли найважніщі галузі життя не мають своїх центрів на Україні, коли всі апарати уряду й влади обсажено присланим з московського центру елєментом, /33/ коли вони залежать тільки від того центру і зносяться тільки з ним, то яка ж може бути мова про їх українізацію? Для чого? Ясно, що коли економічне життя таким способом централізоване, то так же мусять бути централізовані й усі залежні від нього галузі. І говорити про національно-культурну самостійність при цій умові неможливо. Це буде тільки одною деклярацією, а в дійсности пануватиме й культура й мова тої національности, яка управляє економікою країни. Так воно й є тепер, не вважаючи на щире бажання дати справжню рівноправність національних культур. Такої рівноправности немає: українська мова, як торік була, так і тепер лишилась мовою нерівноправною, як урядували раніще мовою московського центру по всіх інституціях українського правительств а, так урядують і тепер, як одсилались назад папери, писані українською мовою, так одсилаються й в цей момент. Бо так мусить бути при такій загальній політиці. Мусить навіть бути підозріле відношення взагалі до всього українського, як до чогось, що порушує сістему абсолютного централізму, що має якісь свої особливости й вимагає окремої, відмінної їх орґанізації. Через це не диво зустріти в найщиріщих неукраїнців комуністів відношення до комуністів Українців як до „нечистих” комуністів, як до потенціяльних контрреволюціонерів. /34/ Не диво бачити деяких Українців і комуністів, членів К.П.(б.)У., які, щоб заслужити право бути „справжніми” комуністами, майже одреклися своєї національности, стали ренеґатами й часом з більшою ворожостю виступають проти національних українських змагань, а-ніж самі неукраїнці. Так, повторяю, мусить бути, поки прінціп абсолютного централізму в усій політиці керуючої партії вважається за єдино-правильний. Все, що порушує цей прінціп, мусить вважатися за шкодливе для революції, себ-то за контрреволюційне.
Отже, коли взяти на увагу все вище сказане, то ясно буде, через що саме я не міг взяти участи в сучасному укр. сов. правительстві. Так само повинно бути ясно, через що мені пропонувалось номінально взяти участь в йому і в той же час не давалось можливости дійсної праці. Номінальна участь моя мала би заспокоїти деякі українські недовірчиво настроєні до цієї політики елєменти й привести їх до згоди з методами абсолютного і московського централізму. З другого боку малося на увазі, що я з часом стану „справжнім” комуністом, себ-то відречуся домагань національного визволення працюючих мас українського народа, перестану бути, як це зробили многі, Українцем, і тоді мені можна буде доручити й якусь реальну функцію. Одначе я, не перестаючи бути комуністом, не /35/ перестаючи прагнути визволення працюючих і пригноблених кляс від усякого гніту, поневолення й експлуатації, в той же час іменно через це не можу брати участи в такій політиці, яка шкодить цьому визволенню.
Що було в моїх невеликих індівідуальних силах, я все робив, щоб хоч трохи змінити тенденції, напрям цієї політики. Мене запевняли, що тенденції ці зміняться. Були навіть моменти, коли мені здавалось, що я помилявся, що тенденції абсолютного централізму ослабли, що може перемогти прінціп демократичного й федерального централізму. Але, на жаль, я не помилявсяся, тільки уступки керуючих центрів вимогам життя приймав за зміну самої основи політики. На жаль, вся сістема абсолютного централізму вважається, як і перше, непохитно-правильною.
Через те, не маючи змоги ні змінити її, ні погодитись з нею, я мусів одмовитись від участи і в уряді й у тій партії, яка проводить цю політику. Бо моя участь для ширших українських кругів мала би той знак, що я цю політику поділяю. І цим я ніс би відповідальність не тільки перед собою, а й перед тими українськими елєментами, які можуть мати довірря до мого імени.
Але глибоко помилились би ті, що гадали б на підставі цього, що я вважаю якусь иншу політичну партію більш здатного до /36/ визволення працюючих. Ні одна політична партія, крім комуністичної, не може цього зробити. І кожний працюючий, кожний експлуатований, кожний, хто не живе з чужої праці й щиро, чесно хоче послужити знищенню соціяльного зла, той повинен бути членом тільки комуністичної партії. Всяке визволення працюючих кожного краю, а так само й України, повинно бути справою самих цих працюючих. І коли намагання російських комуністів дати це визволення укр. масам зовні, поминаючи їхню безпосередню участь в цьому, є надзвичайно шкодливою помилкою, то сподівання дрібноміщанських укр. елєментів на „допомогу” европейської буржуазії можна назвати просто злочинством. „Поміч” буржуазії антантської чи польської — буде в тому, що з її перемогою влада на Україні перейде до рук великобуржуазних кляс, — поміщиків, фабрикантів, банкирів і т.д. Не кажучи вже про люту соціяльну реакцію та економічне поневолення укр. мас, що прийде з владою великої буржуазії, буде ще знищено й національні досягнення, бо як раз великобуржуазні кляси на Україні не є національно-українські, вони як раз являються найбільш свідомими й запеклими ворогами нац.-укр. відродження. Всяка орієнтація на Антанту, Польщу чи на яку небудь иншу буржуазну силу є зрада укр. народу, народу селян і робітників. /37/ Тільки його власними силами може бути здобуте справжнє визволення як соціяльне так і національне.
А для цього повинні злити свої сили насамперед свідомі укр. робітники міста й села в міцно збиту, правильно орґанізовану свою власну комуністичну партію, в передову армію всіх працюючих України. На Україні в даний момент є дві комуністичні партії 1. керуюча, урядова „Комуністична Партія (большевиків) України” і 2. „Українська Комуністична Партія”. За кордоном є „Закордонна Ґрупа Укр. Ком. Партії”. Всі ці орґанізації в імя інтересів революції повинні обєднати свої сили в єдину комуністичну партію України, внутрішньо самостійну, поєднану з иншими робітничими і комуністичними партіями світу через спільний, вищий, міжнародній орґан комунізму — ІІI. Інтернаціонал.
Процес світової революції довгий. Аванґард її в Росії й на Україні, може, ще не раз терпітиме поразки в велитенській боротьбі. Контрреволюція всіх національних кольорів може ще не раз буде тішитись своїх перемог. Але дійсні борці за долю пригнічених і визискуваних повинні в поразках учитись бачити свої помилки й виучуватись кращих способів перемоги.
Одною з помилок, що серіозно загрожують успіху революції в Росії й на Україні /38/ є сучасна політика абсолютного централізму керуючих центрів. Свідоме українське робітництво повинно зробити рішучі, енерґічні заходи, щоби змінити цю політику й якомога швидше знищити всі ті загрозливі явища, що походять од неї.
Одним же з найкращих способів перемоги є тісне, дружнє обєднання всіх сил проти спільного ворога. Але обєднання це мусить бути не механічне, не бюрократичне, а скуте внутрішньою, свідомою дісціпліною, вільною самодіяльностю, активностю мас, їх ентузіязмом. Основою обєднання повинен бути прінціп федерації пролєтарських партій і держав, прінціп дійсної рівноправности всіх федеративних частин і тісного союзу їх у спільному міжнародньому орґані. Тоді тільки і в партіях і в країнах зможуть бути викликані до життя й використані до найдальшого кінця всі внутрішні сили кожного орґанізму. Тоді тільки як слід буде озброєна революція.
Особливо повинні пильно подумати над цим члени Р.К.П. та К.П.(б.)У., що більше всіх несуть відповідальности за долю революції. А надто Українці, члени цих партій, повинні памятати, що історія робітниче-селянського, віками гнобленого, експлуатованого й упосліженого народу читко запише на своїх сторінках їхні помилки, вільні й невільні.
З товариським комуністичним привітом
В.Винниченко. /39/
Цей лист відкриває нам не тільки основні риси загальної тактики Російської Комуністичної Партії, але також кидає ярке світло на національну політику цеї партії на Вкраїні, яку просто, маючи на увазі інтереси революції, не можна инакше назвати як злочинною.
Які є глибокі інтенції і цілі цеї політики, ми про це далі скажемо. Тут уважаємо потрібним зазначити, що така сама політика абсолютного московського централізму провадиться й що до других національностей, які входять у склад „Російської Соціялістичної Федеративної Совітської Республіки”. Татарська, Башкирська, Кирґизська, Азербайджанська, Туркестанська Совітські Республіки так само істнують тільки в декляраціях, в дійсности ж є тільки бюрократичні орґани московського центру, які нічого спільного з радянською владою тих національностей не мають. /41/
IV.
Пригляньмося трохи ближче національній політиці керовників Російської Комуністичної Партії на Вкраїні.
Український нарід біля трьох століть був під варварським і деспотичним утиском руського царизму. Безпощадне переслідування всього українського, глум, зневага з українського слова, заборона розвитку духових форм українського народу (переважно сільського й робітничого) — всі ці методи національного й клясового панування російського февдального й февдально-буржуазного абсолютизму переслідували одну ціль: в імя „єдиної і неділимої Росії” знищити, змести з лиця землі українську народність! Не має й не може бути ніякої української мови, ніякого українського народу, ніякої України — є тільки руська мова, руський нарід, Росія! Це був катеґоричний імператив російської февдальної і февдально-буржуазної політики супроти України і її народу. І ця політика проводилась усіми можливими способами жандармами, поліцією, провокаторами, тюрмою, Сибіром, в рівній мірі, як руською ґазетою, книжкою, школою, церквою, театром і т.д.
Не диво, що сифіліс руського шовінізму ввійшов у кров руського громадянства. Ми /41/ не помилимось, коли скажемо, що 99% руської буржуазної інтеліґенції стояло на становищі повної неґації української народности, а 98% соціялістичної руської інтеліґенції всяких партійних відтінків стояло на цьому самому. Плєханов, Троцький цинічно не визнавали істнування української народности.
Революція принесла повну несподіванку всім руським шовіністам і україножерцям. Такий підйом національний всіх верств українського народу, якого були ми свідками в 1917 р., є в історії безприкладний. Це дається пояснити тільки страшною, брутальною національною неволею на Вкраїні і тим, що революція принесла можливість визволення українських народніх мас. В тих умовах на Вкраїні, які історично склались, революція ця приняла спершу проґресивний національно-демократичний характер. Цілком природно, що національне визволення вилилось у стремління до державно-національної самодіяльносте й незалежности, як найкращого способу вільного національного істнування. Українська національно-державна політика мала так довго успіх, як довго вона була проґресивно-демократичною і як довго революція в Росії мала дрібноміщанський демократичний характер (правительство Керенського). Але з цею хвилею; коли українська національно-демократична /42/ революція стала приймати що раз то більше й виразнійше дрібнобуржуазний і контрреволюційний характер і тим самим, стала нехтувати інтереси українських трудящих мас, і з цею хвилею, коли в октябрі 1917 р. прийшли до влади в Петрограді і Москві руські большевики, з цею хвилею боротьба українського національного правительства стає боротьбою дрібноміщанської контрреволюції проти соціялізму. Це було, ясним для всіх, коли фактична влада в національній дрібноміщанській Україні опинилась в руках Петлюри.
Натурально, народні і трудящі маси України відвернулись від українського дрібноміщанського правительства. Петлюра мусів іти проти свого народу і бути лакеєм імперіялістів західної Европи і їх слуг, як Пілсудський і инші. За те українські трудящі маси звернули всі свої симпатії в сторону руських комуністів і Совітської Росії. І це робили вони в найкращій вірі. Адже ж ні одно правительство в світі не давало — на словах! — такої повноти національної свободи, як совітське російське! Ні одна досі соціялістична партія в світі не проголошувала так уперто і торжественно так зв. право націй на „самовизначення аж до відділення”, як це робила Російська Комуністична Партія, якої аґітатори залили /43/ Україну, і в імя цих лозунгів відразу здобули Україну.
Як же використали російські комуністи для соціялістичної революції цей великий фактор, це прагнення поневоленої національности до свого визволення? А додамо тут, використання комуністичних симпатій національної трудової України з огляду на її економічне становище, її природні невичерпані багацтва, її хліб, цукор, вуголь і залізо, означає de fасtо непобідимість соціялістичної революції, по крайній мірі, на землях бувшої царської Росії. Не страшна ніяка блокада для Совітської Росії, коли б вона мала за собою дружній, справжній союз народніх мас України, цеї країни, що до світової війни була житницею не тільки всеї Росії, але Европи! Але російські комуністи своєю національною політикою не тільки не привернули на свій бік цю силу, а навпаки підняли її проти себе. Захопивши владу на Вкраїні в 1918 році, руські большевики запровадили той же царський старий національний режим диктатуру руської культури. До чого доходив цей режим, можна судити по тому, наприклад, що руські большевики топтали ногами портрети українського поета Шевченка, розстрілювали українських учителів за одну їхню національність, так само, як царські поліцаї й чорносотенці /44/ глузували з усього українського, з соромицькими лайками вимовяли саме слово „Україна”.
Наш лист мусів би розростися надзвичайно своїми розмірами, коли б ми захотіли троха подрібніще змалювати, як то руські комуністи приєднували трудящі маси України на бік комунізму і радянської сістеми устрою громадянства.
„Успіх” цеї надзвичайно “доцільної” праці руських комуністів на Вкраїні поки що такий: так звана „совітська” влада на Вкраїні держиться по містах і то по більших, головно в їх центрах, і то силою… штика; поза місто влада комісарська не сягає: село живе незалежним своїм політичним, економічним і орґанізаційним життям. Це одна сторона картини. Друга важніща: повстання на Вкраїні є перманентним явищем. Воно звертається з елєментарною силою проти кождого ворога національної робітниче-селянської України. Майже кождий український селянин є узброєний так званим „куцаком”, цею симболічною повстанською винтовкою з укороченим прикладом і зрізаним дулом. Проти всіх чужих наїздників як і своїх клясових ворогів звертається куцак українського селянина. Та що найважніще для нас, цим куцаком є постійно загрожувана вся так звана „українська радянська соціялістична /45/ Україна”, себ-то влада московської комісарської касти на Вкраїні. Руські комуністи люблять оправдувати свої злочини на Вкраїні тим, що приписують повстання тут проти себе „куркулям”, себ-то багатим українським селянам. Це просто неправда. Є і вибухають постійно куркулівські повстання, але не менше, коли не частіще й повстання української селянської бідноти. А що найважніще, це те, що національне гасло, яке піднімалось і піднімається у всіх протирадянських повстаннях, мало успіх у тих повстанчих районах (Київщина, Полтавщина, Чернигівщина), де в виступах приймала участь селянська біднота, — і навпаки, це гасло майже не фіґурувало і не фіґурує в чисто куркулівських повстаннях Херсонщини.
Протирадянські і протикомуністичні повстання на Вкраїні — це є результат української національної політики руських комуністів.
Шкодливість цеї політики нарешті стала настільки ясною для всіх, що самі керовники Рос. Ком. Партії рішили переглянути свої методи. В резолюції Центр. Ком. Р.К.П. від грудня 1919 року було ясно виявлено всі помилки й намічено немов би новий курс національної політики на Україні. Член Центрального Комітету Рос.-Ком, Партії і голова українського правительства, /46/ X.Раковський до цього моменту отверто проголошував на Україні „диктатуру руської культури”.
Після резолюції отверте проголошування спинилось. Резолюція зразу оживила симпатії до комунізму українських національних елєментів, почалась консолідація революційних національних сил.
Але… на жаль, і тут була тільки деклярація. В дійсности резолюція в життя не переводилась. Навпаки, нам відомо, що посилаючи партійних робітників на Вкраїну, Ц.К. Р.К.П. давав їм таємну інструкцію провадити стару політику абсолютного московського централізму, а тільки цього не проголошувати, для публичних же офіціяльних виступів вживати резолюцію. Але хутко навіть і того не стало: резолюція Ц.К. Р.К.П. зробилась забороненою для якого будь ужитку партійних робітників, за переведення її в життя членів Р.К.П. висилали з України і карали переводом на гірші посади, більше чесних і послідовних навіть арештовували. Тактика — одне деклярувати, а друге робити, — тут як найкраще виявилась. До якого абсурду доводить така політика, можна бачити хоч би з такого явища. Як відомо, скрізь у всіх заявах, нотах і міжнародніх виступах російські комуністи виставляють /47/ Україну як самостійну радянську республіку, з самостійним правительством. В дійсности ж не тільки за пропаґанду самостійности, але й за пропаґанду федерації з Росією членів самої Рос. Ком. Партії переслідується і карається, як висилкою з України так навіть і арештом. /48/
V.
Національну політику Російської Комуністичної Партії на Вкраїні не можна ніяк уважати питанням тактики, хоч би навіть хвилевої. Є глибока, традиційна ціль цеї політики, неначе в спадщині одідичена руськими комуністами по кровю і болотом збризганою політичною історією Московщини і Росії. Це є традиційна політика збереження руськими за всяку ціну „єдиної і неділимої Росії”. Повторяємо: за всяку ціну! Розуміється, що Україна в російській імперії була більше чим Індії в анґлійській. І тому сама думка про істнування української мови завсігди відбирала солодкий сон руським. Кожний прояв національної свідомости й руху на Вкраїні вважався злочином проти російської державности, який від Петра Великого аж до останнього Романова кваліфікувався „сепаратизмом”.
Як це не прикро говорити, мусимо сконстатувати, що і для руських соціялістів і комуністів цілість і неподільність границь бувшої царської Росії була й є так само святістю, якою була вона для царських ґенералів, руських поміщиків, фабрикантів, чиновників, учених і літератів.
Щоб там не балакали про це самі руські комуністи, як би вони на нас не кидалися, не заперечували нашого тверження своїми проґрамовими заявами, торжественними декляраціями /49/ раціями і всякими хорошими декламаціями, факт є фактом: національна політика Російської Комуністичної Партії на Вкраїні, це політика „єдиної і неділимої Росії”, в яку тільки вони вкладають инший зміст, чим їх \ попередники.
Коли би доказом істнування цеї політики і особливого тепер розпаношення її не мала б бути уся теперішня, сумна дійсність на Вкраїні, то про неї можна би писати вже тепер цілі томи на підставі книжок, брошур і инших публікацій, видаваних під офіціяльною фірмою Р.К.П. ґазетних статтей, промов найвидніщих діячів руського комунізму, декларацій, явних і тайних інструкцій і т.д.
І коли розумна людина, а до того соціяліст, що вміє дивитись на історію, на її явища й факти з точки погляду діялєктичного розвитку, захотіла би на правду на хвилину запитати, що за історичний змисл, в сощялістичному розумінню цього слова, криється в цій політиці руських комуністів, то треба сказати, що він буде в надзвичайному клопоті, щоби на це запитання дати відповідь.
Руські комуністи кажуть: „Між частями Росії (себто Польща Литва, Прибалтійський Край, Білорусь, Україна і т.д.) істнує глубока економічна звязь, вони складали навіть в цьому громадянстві протирічій, яким являється /50/ капіталізм, один економічний орґанізм” (Радек).
Не вже воно так?! Не вже так може говорити комуніст?! Не вже можна говорити про „один економічний орґанізм” цілого комплексу країн, зкитованих з собою штучно насильством, підступом, відбоями, залізом і кровю? Не вже Австро-Угорщина становила „один економічний орґанізм”? Не вже Анґлія є тим самим? І т.д. і т.д.?!
Але ми, як сощялісти, не є прилонниками економічної відокремленности країн. Ми проповідуємо економічний федералізм не тільки Европи, але й усього світа, бо знаємо, що ні одна держава, ні один нарід не вистарчає економічно для себе і що тільки в соціялістичній федерації всіх їх є запоручено людське матеріяльне істнувакня всіх народів і кождої людини. І ми бажаємо, щоб у цю соціялістичну економічну федерацію Европи і світа входила й наша соціялістична Україна.
З другого боку, коли б уже треба було доказувати, що Україна, як національна держава, сама про себе може істнувати, то ми мусимо сказати, що ні одна держава в Европі не має тільки обєктивких умов цього самостійного істнування, як саме Україна.
Коли б в дійсности цей арґумент, соціялістично зрозумілий, мав би оправдувати всю адміністраційну, економічну, національно-політичну й культурну політику Російської /51/ Комуністичної Партії на Вкраїні, то що б, наприклад, сказали про неї чеські або німецькі комуністи, коли б вони знайшлися — ми їм цього не бажаємо! — в нашій шкурі?! Що б сказало чеське чи німецьке робітництво, коли б їх захотіла сучасна Москва ущасливити тим самим „тісним, соціялістичним союзом”, яким вона окупаційно обдарувала українське?
Який же на ділі фантом затемнює зір руських комуністів, приклоиників „єдиної, неділимої Росії”, хоч би совітської?!
Чи може потішають себе надіями, що вдасться їм засімілювати Українців? Яке ж божевілля!
Чи можуть вони мати тепер на це бодай найменшу надію, коли національна свідомість на Вкраїні ніколи не стояла так високо, як саме тепер, коли міста на Вкраїні прибирають український характер, коли Київ по відпливі чужого буржуазного елєменту став чисто український, коли на українське село, як це прекрасно знають руські комуністи з гіркого для них досвіду, руський без української мови не має чого показуватись?
3 усеї тактики й політики Російської Комуністичної Партії виходить, що носієм соціялістичної революції на Вкраїні являється і може являтися тільки руський і зрусифікований городський пролєтаріят. Все инше — це „контрреволюція” і „дрібно-буржуазний /52/ націоналізм і що одинокою соціяльно основою єдиної, неділимої совітської Росі являється той самий елємент.
Але результатом усеї тактики й національної політики згаданої партії є те, що проти цього руського й зруинфікованого пролєтаря, на якому виключно оопирається як на єдиній своїй соціяльній силі, Російська Комуністична Партія в своїй політиці, стоїть уся національна робітниче-селянська Україна.
Чи здають собі з цього справу руські комуністи? Чи хочуть вони над цим задумуватись? Вони, що пропаґують соціялістичну революцію в цілому світі, що в Азії піднимають віками неволені народи, але на Вкраїні, найважніщій нині країні для революції, що ж вони роблять і чим можуть пояснити свою безсильність?
Погляньмо на цифри.
Яко країна рільнича не тільки на сучасному щаблі, але й в перспективі дальшого розвитку продукційних сил, Україна, що числить поверх 40 міліонів населення, з загального складу трудового населення в процесі соціяльно-економічного розвитку, встигла виділити не більш 15% пролєтаріяту, при цьому ці його ряди дробляться між промисловим і сільсько-господарським пролєтаріятом. Коли з цього проценту приблизно 10% припадає на промисловий пролєтаріят, то можемо пойняти, що тільки 7% в найкращому /53/ випадку 8%, припадає на неукраїнський городський пролєтаріят на Вкраїні серед якого найбільший процент становить руський і зрусифікований городський пролєтаріят. В порядку природної близькости до завдань соціялістичної революції на Вкраїні, слідуючою содіяльною силою буде розпорошене, напівпролєтаризоване, бідкіще селянство, що в загальній кількости дає біля 30% населення. Може дехто подивується такій значній скількости селянського напівпролєтаріяту. Але ж нічого тут дивного немає. Треба сказати, що на Україні хліборобський промисл розвинений. Цим пояснюється великий процент української селянської бідноти, яка почерпує головну частину своїх засобів до істнування не з власного індівідуалького хазяйства, а з праці по великих поміщицьких хазяйствах, з доволі розвинутою сістемою поділу праці. Далі йде доволі компактна маса так званого середнього селянства, що складає біля 45% всього населення. Значна частина цього проценту припадає на великі селянські хазяйства (куркулячі), яких власники є головною соціяльною основою і силою контрреволюції на Вкраїні.
Так було. Тепер соціяльний склад України значно змінився, і то змінився користніще, як для соціяльної революції, так ї з національного українського погляду. Це /54/ явище цілком натуральне. За капіталізму націоналізуючий і реасиміляційний фактор капіталу показався, як знаємо з широкого досвіду, сильніщим і від асиміляційного, й головно цим треба пояснити відродження всіх так зв. неісторичиих, себто поневолених народів. О скільки ж сильніщий цей фактор всюди там, де економічна й політична сила капіталу і його носія буржуазії ломиться, або зломана! Де країна наближається до соціялізму, який означає повне національне визволення кождого поневоленого народу!
Яка ж безнадійність, а з погляду соціялізму яка злочинність — опирати Російській Комуністичній Партії свою політику на Вкраїні виключно на цій соціяльній силі, що становить maximum 8% населення, котра знов в свою чергу через реасиміляцію зрусифікованого українського робітництва, яка бистро поступає, мусить що далі, то більш і більш падати?!
Але яка б користь для соціялістичної революції на Вкраїні, в Росії, для всесвітної соціялістичної революції була б, коли б керовництво процесом цеї революції було в руках тих комуністичних сил, що орґанічно звязані зі всією сумою соціяльно-економічних і національних умов та можностей України?! /55/
VI.
Цілком зрозуміло, що в імя рятування самої ідеї комунізму й революції серед українського робітництва мусіла виникнути така комуністична орґанізація, яка б своєю дїяльностю хоч до певної міри виправляла б злочинні помилки рос. комуністів, яка б показувала, що не комунізм є винний у таких вчинках, а тактика й політика руських комуністів.
Такою партією є „Українська Комуністична Партія*’. Вона стоїть на ґрунті III. Інтернаціоналу, вона активно бере участь у совітських установах, вона веде боротьбу з контрреволюцією. Але через те, що вона точно, послідовно намагається переводити в життя офіціяльні резолюції й постанови Центрального Комітету Російської Комуністичної Партії (як наприклад згадану резолюцію від грудня І919 р.), за це, — і тільки за це! — її переслідується, їй одбірається можливість щось друкувати, членів її так само висилається з України, арештовується. Більше того: коли Укр. Ком. Партія заявила про своє бажання вступити в III. Інтернаціонал, приймаючи всі умови вступу, її в III. Інтернаціонал не було прякято. Через що? Через те немов, що по реґламенту від кожної країни (держави) має бути представлена у III. Інтернаціоналі тільки одна партія. На Україні офіціально /56/ немов істнує „Комуністична Партія (большовиків) України”, вона і входить у III. Інтернаціонал од України. Але навіть „Ком. Партію (большевиків) України” не було принято як самостійну партію, вона мусіла ввійті як провінціональка орґанізація в склад російської делеґації. І тут як не мож краще пробивається вся тенденція національної політики провідників руського комунізму: Україна ці область, провінція Росії! „Українській Ком. Партії” Ц.-Комітетом Р.К.П. було неофіціяльно заявлено, що вона або мусить цілком влитися в „Ком. Партію (больш.) України”, (се-б-то в Російську Комуністичні; Партію), приймаючи без застережень всю її шкодливу тактику й політику, або ж Українській Комуністичній Партії ніколи не бути в III. Інтернаціоналі. А по скільки в III. Інтернаціоналі вплив Ц.К. Рос. Ком. Партії є абсолютно домінуючий, по стільки цю загрозу треба брати цілком серіозно.
Те саме вийшло з Закордонною Ґрупою Українськ. Ком. Партії. З листа тов. В.Винниченка видно, які позіції займає Закордонна Ґрупа. Так само, як і „Українська Комуністична Партія”, вона проґрамово стоїть на позіціях Російської Комуністичної Партії, а в національному питанню цілком приймає резолюцію Ц.К. Р.К.П. від грудня 1919 р. Але це іменно /57/ було причиною того, що Зак. Ґр. не було принято в III. Інтернаціонал.
Посилаючи т. В.Винкичекка на Україну, Закорд. Ґрупа мала на меті допомогти обєднанню всіх революційних сил на Україні. Одначе тов. Винниченкові зразу ж було заявлено, що його персонально буде принято з великою охотою, але з умовою, щоб за ним не вступала У.К.П. і що взагалі ніякого обеднання непотрібно.
Дійсно, не зважаючи на всі стремління до того українських комуністів, обеднання не сталось. Тов. В.Винниченко, будучи офіціяльним делєґатом Закордонної Ґрупи Україн. Ком. Партії, неофіціяльно являвся одночасно представником національних українських комуністичних сил. В його лиці революційна й комуністична Україна простягала братню руку революційній і комуністичній Росії. Виїзд тов. Винниченка зза кордону на Вкраїну вніс дезорґанізацію в ряди української контрреволюції, ослабив її сили, викликав порив революційних укр. елєментів, підняв їхні надії на остаточне розвязання старих непорозумінь з руськими товаришами, на можливість спільного провадження обєднаними силами революції. Надії на зміну національної політики на Вкраїні, сподівання на можливість здійснювання проґрами, постанов і резолюцій самої ж Рос. Ком. /58/ Партії привернули на бік революції ті елєменти, які до сього часу ставились з великим недовіррям до політики рос. комуністів.
Але надії не справдились. Тов. Винниченко йшов на максимальні уступки. Він не домагався ні негайного здійснення тої державної самостійности, яка так афішується, ні негайної федерації, ні навіть якоїсь зміни істнуючого стану, він тільки хотів, щоб була дана можливість потроху, повільно вносити зміни в істнуючий стан для майбутніх нормальних відносин. А для цього він хотів, щоб було принято один прінціп: революція в кожній країні повинна спіратися на свої внутрішні сили, ними провадитись і розвиватись. А виходячи з цього прінціпу, робити певні реальні консеквенції.
Але, розуміється, політика абсолютного, персонального, московського централізму виключає всяку самодіяльність, самостійність, федерацію, соціялістичний демократизм і так само не може приняти прінціпу розвитку революції кожної країни її внутрішніми силами. І через те обєднання не сталось. Простягнену руку українських комуністів одштовхнуто.
Цим хотіла Російська Комуністична Партія немов доказати, що для того, щоб /59/ мати право й можливість Українцеві бути комуністом і брати участь у революції, треба перестати бути Українцем, змінити свою національність, одмовитись од стремління забезпечити працюючим масам своєї нації рідні їм і легкі способи духового розвитку.
І характерно: всяке домагання українських комуністичних елєментів використати національний фактор як допомагаючу революції силу вважається за націоналізм, дрібно-буржуазність, контрреволюційність. А в той же час проводирі Російської Комуністичної Партії не вагаються використовувати руський націоналізм у самих підозрілих формах. Вони не соромляться звертатися в сфіціяльннх відозвах до „православного” руського народу, кличучи його на боротьбу з Поляками, які хочуть захопити руську землю. Вони устами колишнього контрреволюціонера ґенерала Брусілова звертаються до білоґвардейських руських офіцерів, запрошуючи їх одстоювати проти Поляків „велику Росію”. Вони в офіціяльних своїх орґанах (комуністичних!) друкують шовіністичні, імперіялістичні поеми, в яких вихваляється „современный Калита-Москва”, що „к тяжелым жилистым рукам снова прибирает край за краем”. Коли б українські комуністи /60/ соту долю того націоналізму дозволили собі виявити, що російські комуністи, їх було б просто розстріляно за контрреволюцію.
VII.
Ми, українські комуністи, бачучи близько наслідки тактики й національної політики Р.К.П., вважаємо за свій обовязок голосно сказати всім европейським і американським товаришам, що бони приносять надзвичайну шкоду революції. В імя інтересів всесвітньої революції, в імя успіху комуністичного руху треба взяти під інтернаціональний контроль російську революцію.
Ми знаємо, що наш голос перед громом авторітетів (і заслужених авторитетів) російської революції буде звучати слабо для европейських товаришів. Ми знаємо, що до наших слів будуть ставитися з застереженням: ми, українські комуністи, не так давно стояли в рядах тих, що бились проти большевиків. Ми не будемо входити тут у пояснення, які історичні, національні чи які инчі причини були для того. Але тепер ми болючим досвідом, у боротьбі, в огні й крови прийшли до твердого й глибокого переконання, що тільки рішуча, безкомпромісова, негайна боротьба пролєтаріату з капіталізмом може /61/ дати визволення всій людськости від того зла і лиха, що має в собі буржуазний, лад. Ми комуністи. Ми визнаємо величезну заслугу російських товаришів, які знайшли в собі силу й мужність бути до кінця послідовними революційними марксістами й першими підняти війну проти світового капіталізму. Ми розуміємо історичні й психольоґічні підстави, на яких керовники російської революції будують свої тенденції бути єдиним, безапеляційним, авторитарним центром революції всього світу, не кажучи вже про Україну. І ми охоче визнали би тимчасово, хвилево й безапеляційність і авторитарність, і найабсолютнійший централізм, і деспотизмі, аби при цьому здійснено було одну умову: щоб від цього революція розвивалась, а не занепадала. Бо ми, українські комуністи, може найбільше, ніж хто инчий, зацікавлені в розвитку революції, в яко мога швидчому захопленню нею других країн і поваленню капіталістичного ладу на земній планеті. Бо ми зацікавлені в подвійному визволенню працюючих мас нашого народу: в соціяльному і в національному. Ми знаємо, що тільки комуністична світова революція дасть нашим масам цілковите всестороннє визволення; тільки дійсне, консеквентне запровадження в життя комуністичної проґрами і комуністичних методів може забезпечити як усім /62/ поневоленим клясам, так і національностям усі форми їх матеріяльного й духового розвитку. Через те ми так і домагаємось од руських товаришів, щоб вони були послідовними, дійсними комуністами, щоб вони в усіх своїх актах і тенденціях додержувались своїх же власних постанов і проґрами.
І через те ми, українські комуністи, вважаємо за свій обовязок і за своє право звернутись до европейських і американських товаришів з такими пропозіціями:
1. Виразно, отверто й у всій повноті поставити питання: хто має керувати світовою революцією, хто має бути дійсним її штабом — III. Інтернаціонал чи Центральний Комітет Російської Комуністичної Партії?
Бо тепер III. Інтернаціонал, (як усім відомо й чого російські товариші не ховають), являється тільки відділом Ц.К. Р.К.П., тільки парадною установою без фактичного значіння в світовій революційній політиці.
2. III. Інтернаціонал, як дійсний, верховний. правосильний і фактичний орґан світової революції, повинен взяти /63/ під своє керування й контролю революцію в Росії й на Україні. Негайно мусить бути призначена комісія III. Інтернаціоналу для розслідування всіх методів тактики й політики Російської Комуністичної Партії.
Ми знаємо, що на наші пропозіції деякі члени III. Інтернаціоналу тільки посміхнуться. Але ми звертаємось до справжніх комуністів, для яких ні амбіції окремих людей чи цілих орґанізацій, хоч би як заслужених, не можуть стояти вище інтересів революції. Ми звертаємось до дійсного комуністичного Інтернаціоналу. І коли в теперешньому його складі є люди, що не бояться ніяких авторітетів, ми певні, що вони з належною серіозностю поставляться до нашої пропозіції й постараються обєктивно вияснити зачеплені нами питання.
Ми глибоко певні, що, коли таку комісію буде призначено, коли склад її буде незалежний від Ц. К. Р. К. П. і коли вона буде обективною й безсторонною в своїх розслідуваннях, то всі наші виводи що до тактики російських товаришів будуть нею ствержені.
Не тільки українські комуністи, але члени самої Р.К.П. представлять сій комісії /64/ цілий ряд документів і фактів, які говоритимуть самі за себе.
Одним із доказів справедливости позіцій українських комуністів і їхнього критичного відношення до тактичних методів керовників Р.К.П. є те, що в самій Р.К.П. вже назріло невдоволення цими методами. Наслідком цього явилась між инчим нова перереґістрація партії, дано дозвіл на свободу слова в партії, признано, наприклад, продовольчу політику помилковою, констатовано бюрократизм в партії, омертвілість її апаратів і т.д.
Але все це підтвержуючи тільки наші позіції, нам усе ж таки надав можливости надіятись, що від цих заходів станеться якась радікальна зміна в діяльности партії. Перереґістрація партії вже були, але замісць одних бюрократів, паразітів і контрреволюціонерів у партію входили другі на їх місце. Доки істнуватиме прінціп абсолютного й персонального централізму, доки над індівідуумами не буде контролю коллєктива, доки відповідальність партійних робітників не буде перед орґанізацією, а не перед персональним партійним начальством, доти ніякого оздоровлення й очищення партії не може бути, бо насамперед нездоровою, нечистою є сама сістема, вона з здорових і чистих /65/ робить — мусить робити! — нездорових, нечистих.
Вкінці ми пропонуємо:
3. Вибрана комісія III. Інтернаціоналу • мусить основно й совісно контролювати національну .політику Російської Комуністичної Партії.
Матеріялу для пізнання національної політики цеї партії, яку ми схарактеризували як політику „єдиної і неділимої Росії”, так багато, що про це тут зайва річ більше говорити.
Далі, Закордонна Ґрупа Української Комуністичної Партії звертається до членів III. Інтернаціонала з такими запитаннями:
1. Чи вважають товариші бажаним для успіху революції обєднання в комуністичному Інтернаціоналі яко мога більше революційних сил і включення в його всякої орґанізації й партії, яка визнає прінціпи його й умови вступу? Коли товариші визнають це бажаним, то чи не можуть вони відповісти українським робітникам, через що, на яких підставах, /66/ з яких мотивів Українську Комуністичну Партію, що визнає проґраму III. Інтернаціоналу й усі умови вступу до його, що бере активну участь у проведенню радянської влади на Вкраїні, що всіма силами бореться з контрреволюцією через що саме цю партію не принято в III. Інтернаціонал?
Ми вважаємо потрібним нагадати товаришам, що всяка країна (держава) має право бути представлена в комінтернаціоналі своєю комуністичною партією. Україна, як відомо з усіх нот, заяв і деклярацій російського совітського уряду, є самостійна, незалежна радянська держава. „Комуністична Партія (большевиків) України” є тільки областна орґанізація Російської Комуністичної Партії, вона не може представляти в Інтернаціоналі самостійну державу, через це вона входить у склад російського представництва.
І це цілком послідовно й льоґічно, що під „Маніфестом 2. Конґресу III Комуністичного Інтернаціоналу” є підписи всяких можливих країн на світі — Латвії, Естонії, Турції, Перзії, навіть Кореї, немає тільки підписів представників комуністичного руху України. /67/ Це зрозуміло. Але ні нам, ні українським робітникам не зрозуміле, через що „Українська Комуністична Партія”, що не є областною орґанізацією Р.К.П., що має своїм завданням орґанізацію внутрішніх комуністичних сил України, українського пролєтаріята міста й села, через що цю партію не допущено, в комінтернаціонал?
Через що разом з цією партією, а також Закордонною її Ґрупою, яка тепер ввійшла в склад цієї партії, одпихаються від участи в вищому комуністичному інтернаціональному (а не руському!) орґані українські революційні комуністичні сили?
2. Европейським товаришам, що входять у склад III. Інтернаціоналу, краще видно ті чи инчі мотиви, якими керується Російська Комуністична Партія в своїх діях. Ми просимо цих товаришів відповісти нам і українським робітникам, з яких мотивів виходить Центральний Комітет Російської Комуністичної Партії, проголошуючи й реклямуючи самостійність Української Совітської Республіки, а в життю суворо переслідуючи тих, хто приймає серіозно це проголошування? Та не тільки тих, хто самостійність або /68/ федерацію, а навіть просту самодіяльність, місцевих сил хоче переводити в життя? Які ближчі чи дальші інтереси революції вимагають такої чудної й провокуючої на обурення мас тактики?
3. Як ставляться европейські товариші, члени III. Інтернаціоналу, до сістеми радянської влади? Чи вважають вони її корисною формою диктатури пролєтаріяту, чи ні? Коли вважають корисною, то чи не гадають вони, що тільки одне голе проголошування радянської влади без фактичного істнування її є шкодливе для революції? І чи ті делєґати III. Інтернаціоналу, які суть в йому від европейських країн, можуть з чистим сумлінням сказати своїм робітникам, що дійсно бачили радянську владу в Росії й що можуть поручитись, що це не одна вже фікція, не декорація, а дійсна державна влада політичних мас?
4 Яким методом краще розвивати клясово-нерозвинену свідомість мас: моральним, /69/ духовим, ідейним впливом партії, втягнення мас у процес пролєтарсько-державної роботи й влади, чи одсуненням їх од фактичної участі в цьому, обмежуючись проклямаціями, декретами й карами?
Що краще: чи боротись у рядах робітничих депутатів за свій вплив, боротись ідейно, силою своєї соціяльної проґрами, своїми дійсно комуністичними вчинками, чи просто фізичною силою звести ради до порожніх фікцій, а владу всю віддати „єдінолічним” комісарям з правом розстрілу тих, хто не погодиться з таким „впливом”?
Ми могли би задати европейським товаришам ще багато запитань, але нам здається, що коли б товариші захотіли щиро, як комуністи, відповісти хоч би на ці запитання, їм довелось би насамперед зробити те, що ми пропонуємо: зробити розслідування діяльности Рос. Ком. Партії в Росії й на Україні.
На закінчення ми звертаємось до европейських товаришів, членів III. Інтернаціоналу, з таким проханням: /70/ „Закордонна Ґрупа Української Комуністичної Партії” ввійшла в склад „Укр. Ком. Партії”. Цей наш лист викличе ще більші репресії над нашою партією на Україні. Ми прохаємо европейських товаришів дозволити нашим товаришам на Україні звертатись до представників европейських партій у III. Інтернаціоналі за судом над ними за ті чи инші вчинки. Не оборони й захисту українських комуністів дій просимо, а тільки суду перед карами, але не суду Р.К.П. і не революційних трибуналів, які суть бюрократичними орґанами тої самої Р.К.П., а суду европейських товаришів, представників у III. Інтернаціоналі.
І так само ми готові віддати себе кожної хвилини під суд европейських товаришів за сказане нами в цьому листі. І ми непохитно певні, що, коли буде цей суд, чи европейських товаришів, чи історії, то не нас буде осуджено за ту велику шкоду революції, яку їй тепер робиться в Росії й на Україні і в цілому світі.
Xай живе дійсна революційна послідовно-комуністична тактика!
Геть з націоналізмом і шовінізмом! /71/
Хай живе дійсний, верховний орґан революції, III. Комуністичний Інтернаціонал!
Хай живе всесвітня комуністична революція!
Відень, дня 9.XI.1920
в день третіх роковин соціялістичної революції в Росії.
ЗАКОРДОННА ҐРУПА УКРАЇНСЬКОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ
Адреса Зак. Ґрупи:
Відень, XVIII., Hans Sachsgasse, 18, I. /72/
Джерело: Революція в небезпеці! — Відень-Київ: Бібліотека «Нової Доби», 1920. — Стор. 3-72.
Вперед 
Чудесная работа, заслуживающая всяческой популяризации.