Союз пролетаріяту з дрібною буржуазією проти світового імперіялізму

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Революція на Україні виявила ще один яскравий факт. У той час, коли в Росії дрібна буржуазія, власне селянство, яке складає головну масу її, з самого початку революції виступає поруч з робітниками на всьому протязі революції, на Україні з самого початку революції селянство пішло окремим від пролетаріяту шляхом.

Єдність пролетаріяту і дрібної буржуазії відбивалася в спільних Совітах робітничих і селянських депутатів, в союзі меншовиків і с.-рів до жовтня, більшовиків і лівих с.-рів після жовтня, аж поки в липні 1918 року лівоесерівська авантура не дискредитувала ініціяторів повстання і не штовхнула селянську бідноту до партії комуністів.

Не те ми спостерігаємо на Україні. Тут робітничий рух і селянський рух з самого початку пішли різними шляхами. Злиття Совітів селянських депутатів з Совітами робітничих депутатів, скількинебудь постійного і тривалого, не було. Навпаки, з самого початку революції ми бачимо два центри, котрі стоять весь час гостро й напружено один проти одного: Ц.Рада і Совіти.

Коли ми характеризуємо події на Україні, котрі складалися головним чином в обопільних стосунках Ц.Ради і Совітів, яко поділ на селянський і робітничий рух, то се треба розуміти cum grano salis, з обмеженнями. Ми маємо на увазі лише пануючу течію, пануючі фарби того, що ми спостерігаємо в обопільних стосунках Ц.Ради і Совітів.

Бо, з одного боку, в Центральній Раді з липня 1917 року, поруч з Радою Селянських і Радою Військових депутатів (що за клясовим змістом було те саме, бо Рада Військових депутатів була представництвом того ж таки села, тільки переодягненого у салдатський одяг, і при тому найбільш енергійну і свідому частину села), ми бачимо Раду Робітничих депутатів, обрану в кількості 100 чоловік на Всеукраїнському робітничому з’їзді 11-15 липня. Та й до сього з’їзду українське робітництво брало жваву участь у національно-визвольній боротьбі.

Найбільш яскравим доказом, однак, являється існування української соціял-демократичної робітничої партії, яка народилася ще в 1904-05 роках, котру висунула на історичну сцену не вигадка «інтеліґентів», а революційна хвиля селянського повстання 1902 року на Полтавщині й Харківщині. Треба «ґрунтовно» знайомитися з Україною з вікон гостиниці «Марсель» у Києві, щоб з великою пихою чоловіка, котрий «все видел, высмотрел», потім заявляти яко абсолютну істину: «Український пролетаріят являється по своєму походженню чисто руським». «Ґрунтовний» X.Раковський, як звичайно, «слона то и не приметил»! Якби Україна інтересувала голову мирової делегації в Києві трохи більше, ніж торішній сніг, то він, навіть не виходячи з кімнати «Марселя», міг би прочитати невелику брошуру М. Порша про робітництво на Україні за тим таки переписом 1897 року, який відомий і X.Раковському. На жаль, ми не маємо зараз під руками сієї брошури і тому не можемо навести ні повної назви її, ні відповідних цифр. Оскільки ж ми пам’ятаємо, М.Порш на підставі ґрунтовної (не за зразком X.Раковського) аналізи і досліду перепису 1897 року (а хиби сього перепису «відомі») прийшов до висновку, що неукраїнського робітництва на Україні тоді було коло 500 тис. (здається, 416 тис.), що складало лише третю частину (як не помиляємося) всього робітництва України. Хай після того кількість робітників «чисто руського походження» збільшилася. Алеж ясно, що в усякому разі український пролетаріят є «чисто руського походження» лише наполовину, а друга половина (принаймні) «чисто українського походження».

Інакше хай нам «марксист» інтеліґент X.Раковський пояснить, як могла існувати, користуватися досить великим впливом українська соц.-дем. партія?

Отже, робітництво також брало (і бере) участь у національному визвольному українському рухові. Але завдяки загальному нижчому культурному рівневі українських мас (наслідок цивілізаторської політики царату і національної неволі) і українське робітництво складало головним чином нижчі шари робітництва, не порвало зв’язків з селом — і в робітничому рухові на Україні воно грало другорядну ролю. в голові робітничого руху йшло більш розвинене неукраїнське робітництво (не тільки «чисто руського походження»), а головну силу національно-визвольного руху складало селянство. Але характерне, головним провідником сього руху являлися не у.с.-ри, а у.с.-д.

З другого боку, Совіти теж не являли собою «чисто клясових» організацій, як Ц.Рада не була «чисто національним» органом. Се тільки розхлябаний російський чи «інтернаціональний» інтеліґент з «Дни нашей жизни» Л.Андреєва, «вечный студент» і п’яниця Онуфрій шукає «тихого семейства», щоб зразу ж учинити скандал з мордобоєм. Тільки такому інтеліґентові якраз і шукати скрізь «чистого інтернаціоналізму», щоб негайно виявити своє великоруське чи румунське «чисте» походження! 2,5 століття Україна перебувала колонією Великороси. Бичі й скорпіони на протязі двох з половиною століть вживалися істинно руськими румунами Пуришкевичами, «космополітами» великоруської породи Валуєвими, «українцями» «малоросами-теж» Родзянками, Скоропадськими, щоб вибити з дурної «хохлацької» (миле, але згорда! — казав Скоропадський) голови всякі химерні думки про «сепаратизм»; «національна» й «інтернаціональна» наука цілі століття доводила, що «етнографічні відміни українців від руських самі по собі незначні», бо ті й другі ходять на двох ногах, говорять людською мовою, тільки дуже простою, «наївною» для «освічених інтернаціональних» інтеліґентів, і мають навіть часто такий самий ніс, як у великоросів. «Інтеліґент» В.Винниченко брехав, коли казав на 2-му військовому з’їзді, що українці не мають ще свого носа. Цілі століття «наука» доводила, що ніякої «національної свідомости» в українських селян нема, і вони аж кричать та пруть у Росію. Не хочемо України! — кричать в одну душу, коли їх тягнуть силоміць «судейські чиновники, в роді Шелухіна» (і де тільки береться те кляте зілля!). Корнетові з «Сатирикона» треба було попасти на гавптвахту в 1912 році, щоб з старої газети, якою було заклеєне вікно, вичитати, що 1-ша Державна Дума розпущена, і потім «преподнести» сю «Америку» капітанові «по начальству». X.Раковському треба було пробути в «Марселі» три місяці, щоб потім «преподнести по начальству» російському пролетаріятові «Америку»: ні в Букарешті, ні в Москві, ні навіть у «Марселі» в Києві немає ніякої «національної свідомости». Можете уявити собі: 25 000 селян щодня все нам писали й кричали: каравул! рятуйте! «Уп’ять українщина!» Зате під руськими прокламаціями власною його селянською рукою стояло:
«прочел с удовольствием»!

Україна, як і вся Росія, була мілітаризована. При тій системі розміщення війська, яку провадив царський уряд і яку перебрав Тимчасовий уряд, Україна була засіяна залогами великоруського, польського війська, а українці були розпорошені по північному фронту, в Петрограді, на Волзі і т. д.

Совіти робітничих і салдатських депутатів на Україні мали тому більш «неукраїнський» вигляд. Отже, сі Совіти об’єднували в своїх колах переважно робітництво, салдатів й інтеліґенцію «чисто руського походження». Розуміється, і тут ми говоримо лише про пануючі фарби.

Осе все треба мати на увазі, щоб судити про революційний рух на Україні, щоб вияснити собі дійсний характер ворожнечі «чисто національної» Ц.Ради і «чисто клясових» Совітів, щоб зрозуміти, чого українське робітництво майже зливалося з селом, було більш «національне», а «неукраїнська» дрібна буржуазія була більш «інтернаціональною», більш зливалася з робітництвом. Щось аналогічне можна було спостерігати в Петрограді, де українські частини виділялися своєю «революційністю» й «інтернаціоналізмом», а коли повернули до Києва, то стали «націоналістичними» і «контрреволюційними»: чого втручаєтеся в наші справи? Ідіть ви у себе в Великоросії порядкуйте, а ми будемо на Україні порядкувати! Ми самі впораємося з “своєю” буржуазією! — говорили вони.

Коли брати загальні риси, то поділ на українську й неукраїнську демократію на Україні виявлявся ще яко ворожнеча між «чужим», «неукраїнським» городом і «нашим», «українським» селом.

Розкол робітництва, відхід головної маси українського селянства від найбільш передової частини робітництва України — ось ґрунтовний факт, що виявився під час революції. Сей розкол набрав одвертих форм у листопаді 1917 — березні 1918 року.

Характер і зміст сього розколу краще всього можна з’ясувати на одному з якнайголовніших домагань українського селянства — націоналізація землі, перехід її в розпорядження української демократичної держави, домагання українського земельного фонду. Тов. Кулик говорить, що заможні селяни не хотіли ділитися, але не тільки з селянами Великоросії, а й України. І з’ясовувати домагання власного земельного фонду так «просто» і «зрозуміло» можна тільки для дітей перших кляс «катеринославської» семінарії. Коли пригадати, що ось уже два десятиліття Україна дає найбільший відсоток виселенців у Сибір, Туркестан й ін. краї, то, виходячи з сих «карманних» міркувань, селяни повинні були б подбати про щось друге. Бо коли домагаєшся утворення власного земельного фонду, до котрого ніхто не має права втручатися в розпорядження, то се означає також, що й тобі можуть заспівати тієї ж. Такі міркування, як указує тов. Кулик, були, але не в них полягає суть справи. Се домагання можна зрозуміти лише тоді, коли вставити його в рамки загальнополітичних, національних, соціяльних й економічних домагань українських мас. Тоді нам стане зрозумілим, що домагання власного земельного фонду мало таке ж значення, як і всі інші домагання: Україна не хоче бути чужою колонією, вона не хоче «москалеві і ляхові служити» і бажає «для України жити». Домагання власного земельного фонду мало значення лише як одне з кілець у ланцюзі сконституювання себе як нації, лише один з етапів «самоусвідомлення» «українського духу», щоб нарешті заявити разом з Фіхте: «я єсть я»! Земельний український фонд — се те «не-я», за допомогою якого доходять до «я».

І от в той час, коли українське селянство (і українське робітництво), яко найбільш численна складова частина українського руху, відстоювало свої домагання соціяльно-економічного і національно-політичного змісту, котрі всі завершувалися й об’єднувалися у стремлінні сконституюватися яко нація, яко державно-політичний організм, котрі всією своєю мовою говорили до українського Риму, до Києва, — в той час найбільш впливова і розвинена частина українського робітництва «чисто руського походження (і «чисто руського походження» дрібна буржуазія, салдати, інтеліґенція) вела свою політику до скріплення зв’язків з Росією, відрізняючися від поміщиків, капіталістів, бюрократів, лавошників, інтеліґентів «чисто руського походження» вживанням «слів» про право націй на самовизначення, ставлячись до українського руху прихильно, — коли треба було зробити опір контрреволюції; байдуже, осторонь, — коли український рух не виходив поза межі чисто місцевих діл; скоса і вороже, — коли він загрожував серйозно «єдності і неділимості» класової боротьби або «первородству».

Годі й говорити, що сей розбрат страшенно шкодив революційному поступові. А під час катастрофи грудня 1917 — березня 1918 року він відограв навіть фатальну ролю. Не одна Ц.Рада й її делегація бачила у німецькому військові своїх визволителів. Тільки «окупація і лише окупація» перетворила се почуття українських мас у «свою протилежність». Тільки панування окупаційного імперіялістичного війська, страхіття господарювання поміщиків, капіталістів, бюрократів, жандармів, «українців» «чистого руського походження» викликало в українських масах настрій одчаю, який відбився між іншим і в листуванні селян до «Марселя». І об’єктивний стан України зараз, особливо після розгрому Антантою Германії і встановлення гегемонії Вудро Вілсона, такий, що перед Україною іншого шляху й немає, як союз з Росією. Фактичний стан речей штовхає українські маси до союзу з російським пролетаріятом. У попередніх главах ми вже говорили про сей фактичний міжнародний стан доволі. З-за технічних друкарських перешкод наша брошура спізнилася, а тим часом виявилася ще одна досить цікава риса сього фактичного стану і деякі надзвичайно яскраві деталі, на котрих варто зупинитися. Ся «нова» риса — се виявлене стремління Польщі увібрати в свої межі свої історичні землі»: Галичину, частину Волині, Литву і т.д. «Союзна» контрреволюція без сумніву постарається використати у власних інтересах великодержавні мрії не тільки російської, а й польської контрреволюції. Годі й говорити, що сі наміри Польщі при давній історичній ворожнечі теж впливають на українські маси в напрямку союзу з російським пролетаріятом.

А ось деталі до нарисованого у перших главах фактичного міжнародного стану України.

У «Правде», ч. 277 від 20 грудня 1918 року, надруковані такі телеграми представника Антанти («союзників»: англо-франко-американського капіталістичного союзу):

1. Голові Директорії, Вінниця і Київ. Антанта поставила собі метою боротьбу проти більшовиків. Виходячи звідси, поперше, загони добровольчої армії, розташовані в Києві, треба вважати як військові загони під командою їх начальників, що носять свої військові відзнаки. Подруге, загони добровольчої армії повинні зберегти свою зброю. Якщо ж вони були обеззброєні, їх зброя мусить бути негайно їм повернена. Потрете, при сих умовах загони добровольчої армії збережуть відносно Директорії повний нейтралітет. Четверте, я приїду в Київ після того, як буду мати контакт з командуванням союзних військ, що перебувають у дорозі. П’яте, після мого приїзду загони добровольчої армії візьмуть участь у боротьбі проти більшовиків і будуть направлені на Одесу з тим, щоб приєднатися до армії ген. Денікіна. Нагадую, що армія ген. Денікіна користується моральною і матеріяльною підтримкою держав згоди (Антанти). Будь ласка, оповістіть про одержання сієї телеграми і укажіть, яких заходів ви вжили. 10 грудня 1918. Енно.

2. Київ. Германському вищому командуванню, копія Совітові германських салдатів у Києві. Згідно з умовами перемир’я, ви повинні щодо держав Антанти забезпечувати й додержувати порядок у зайнятих вашими військами краях Росії. Новий стан, витворений у Києві, потягне за собою ужиток більш рішучих заходів, ніж ті, що ви вживали до сієї пори, аби перешкодити всякому вбивству, грабіжництву і взагалі всякому неладові. Невиконання таких заходів упаде серйозним чином на вашу особисту відповідальність і на відповідальність вашого уряду супроти держав Антанти. Оповістіть про одержання сієї телеграми й укажіть ужиті вами заходи. 16 грудня 1918 року. Енно.

Прямо й одверто. імперіялістам англо-франко-американської згоди (Антанти) нікого й нічого стіснятися. У них «своя рука владыка». Хто посміє їм стати на перешкоді? Де ті «вороги людства і культури», перед котрими треба додержувати «демократичний» фльор? «Той, хто програв, завжди платить!» — каже Ллойд-Джордж. Переможців не судять! Антанта роздавила Германію, Германія все програла, — нащадком усіх її здобутків є Антанта. Перемога над Росією дала Германії за миром у Бересті величезну контрибуцію. Гроші з Росії не встигли ще перерахувати у Deutsche Bank, як їх довелося везти до Парижу.

Перемога над Росією передала Германії в руки величезні краї від неї на схід, що увіходили раніше у склад Російської імперії. Сі землі тепер підлягають розпорядженню Антанти. Військо, що огнем і мечем установлювало «лад і спокій», що служило раніше своєму імперіялістичному Vaterland’ові, батьківщині, повинне виконувати й далі свою ролю ката мешканців окупованих країв. Коли раніше ся роля виконувалася ними «за совість», то тепер вони мусять виконувати її «за страх». Бо «невиконання таких заходів упаде серйозним чином на вашу особисту відповідальність і на відповідальність вашого уряду».

Імперіялісти Антанти не тільки обібрали до нитки Германію, не тільки одняли в неї землі до Райну, подібно до того, як імперіялісти Германії обібрали було Росію, — а ще й примушують її військо служити їх інтересам. На шию Германії накинута вірьовка, яка затягується чим далі тугіше. Під загрозою удушення імперіялісти Антанти хочуть держати військо німецьке у себе на службі. Військо Германії повинне душити тепер другі народи, аби одтягти на деякий час момент остаточного удушення власної батьківщини.

Антанта гадає, що німецьке військо на Україні ще не встигло зовсім «отруїтися» революційною отрутою. Що воно за чечевичний кандьор милости Антанти поможе Антанті держати Україну скованою, аж поки д. Енно «не буде мати контакту з командуванням союзних військ, що перебувають у дорозі».

Антанта добре знає, що з шибеника можна зробити ката. Але на шиї у самого ката висить вірьовка, треба міцно держати сю вірьовку, щоб шибеник не повернув своєї сокири проти своїх панів. Яке б не було товстокоже німецьке військо на Україні, з яких би консервативних елементів воно не складалося, революційна отрута не могла не отруїти його, особливо коли й там, у себе дома, все кипить, коли там військо Антанти починає проводити те саме, що вони робили й роблять на Україні. І Антанта знає се добре, тому то вона не задовольняється військом Германії і веде своє, ще не порушене революційною отрутою військо.

А поки… покищо військо Германії повинне катувати українську революцію, бо так сказано в договорі про перемир’я Антанти з Германією.

Тут все ясно.

Трохи складніше відношення Антанти до нової сили на Україні — до Директорії.

Енно дуже піклується про добровольчу армію, ген. Денікіна теж. «Армія ген. Денікіна користується моральною і матеріяльною підтримкою держав Антанти». Енно домагається, щоб се військо користувалося «екстериторіяльністю» на Україні, щоб його не чіпали, поки Енно буде мати контакт з військом Антанти, що перебуває в дорозі. Якщо ж «добровольча армія» уже обеззброєна, то зброя мусить бути повернена їй, а то… Енно мовчить. Хай Директорія сама догадується.

Енно говорить лише про боротьбу проти більшовиків. Що й казати, більшовики дуже поганий народ, бо вони ж образили бідолашних капіталістів, котрі давали царській Росії свої «кровні» гроші, а більшовики не хочуть тепер платити: кажуть, кров’ю своїх синів уже заплатила Росія за ту «поміч».

Що й казати, Директорія (Ц.Рада теж) не дуже то долюблює більшовиків. Д.Енно гадає таким чином заманити до себе й піймати в свої сільця Директорію. Але що ж дає Директорії Антанта, чим вона манить її? Енно мовчить. Хто мовчить — двох навчить!

Але се мовчання досить красномовне. Антанта не раз висловлювалася за відродження «єдиної і неділимої Росії». Ген. Денікін, його «добровольча армія» тому то й користуються такою увагою, моральною і матеріяльною підтримкою Антанти, що він «не за страх, а за совість» буде відроджувати «єдину і неділиму». Се не е секретом ні для кого, в тому числі й для Директорії.

Що ж означає для Директорії заява Енно, що Антанта поставила собі метою боротьбу з більшовиками?

Вона означає лише одно: що на шибениці «єдиної і неділимої Росії», поруч з більшовицькою Совітською Росією буде теліпатися і самостійна Україна з Директорією.

Невже Директорія накине сама собі петлю на шию знову? Невже вона поверне «добровольчій армії» зброю, якою завтра будуть бити саму ж Директорію?

Невже ще мало били?

Ні, били добре і вчили добре!

Коли в лютому-березні 1918 року Ц.Рада стала шукати захисту і допомоги в імперіялістів Германії, ще можна було зрозуміти її: Германія боролася з Антантою, Германія боролася з більшовиками. І проти тих і проти других їй було корисно використати Ц.Раду. Хоч тінь «самостійности» України вони могли захищати. Вони наглумилися над Ц.Радою, розігнали її, настановили ясновельможну куклу Скоропадського, — але все ж здавалося, вони стоять за «самостійність» України. Ц.Рада могла хоч тішитися, коли її били, коли грабували і плюндрували «рятуни» Україну: все ж український народ побудує собі власну хату, бо німці ж “щиро» ставляться до «самостійности» України.

Але тепер навіть сих блюзнірських міркувань не можна вживати. Бо зараз усе надзвичайно ясне.

І лише логічним висновком з сього факту являється пропозиція Директорії вести переговори з Совітською Росією. Про се зараз ми маємо вістки яко про «слух». Але в ньому немає нічого неймовірного. Він цілком відповідає фактичному станові України. Навіть «безнадійний» X.Раковський довідався у «Марселі», що Петлюра не є героєм «союзного» роману. У «Правде», ч. З, 4.І.1919, ми знаходимо таку замітку: «Україна і Совітська Республіка. З приводу стосунків між Україною і Великоросією газети сповіщають, що Директорією вжиті деякі заходи до наближення з Совітською владою і що під час перебування Директорії з Винниченком у Вінниці між відповідальними представниками Директорії й більшовиками, що перебувають у Харкові, відбулася низка нарад, на яких обговорювалося питання про можливість добросусідських стосунків між Українською Народною Республікою і Совітською Росією. За чутками, на сих нарадах удалося вияснити, що згода з Совітською владою може бути досягнена на підставі: 1) Безумовного визнання суверенности Української Народної Республіки, за що Україна визнає Совітську Республіку. 2) Повного невтручання у внутрішні справи. 3) Легалізації партії більшовиків на Україні і допущення повної пропаґанди більшовицьких ідей. 4) Скликання робітничо-селянського з’їзду для вирішення питання про форму влади.

«Українська Директорія пропонує у майбутньому вести переговори з Совітською владою, і на випадок успіху переговорів не виключається можливість завершення оборонно-наступального союзу Росії й України проти російських і західніх імперіялістів».

Що тут відповідає фактичній дійсності, що ні, — нас тут цікавить мало. Нам тільки цікаво підкреслити ще раз той напрямок, у якому прямує зараз Україна.

Отже, навіть без сих чуток, ще до них можна було передбачити, що настрій селянства і робітництва України піде в іншому напрямку зараз, ніж то ми спостерігаємо до катастрофи лютого-березня. Закликом німців Ц.Рада «інтернаціоналізувала» українське селянство.

Виникає питання: як же треба поставитися до сього настрою українського селянства і робітництва?

Можна поставитися так, як, за всіма ознаками, поставилася вже Совітська Росія і як радить поставитися «ґрунтовний знавець» X.Раковський. Нам навіть здається, що X.Раковський дозволив собі «сметь свое суждение иметь» саме тому, що так дозволило йому «начальство». А саме — можна міркувати так: українські маси налякані вже раз окупацією, і, під загрозою нової союзної окупації, вони неодмінно кинуться до нас в обійми. «Се станеться згодом, саме собою». Навіщо ж нам ще розводити якийсь там «шовінізм», «самостійність», коли Україна й так буде наша. X.Раковський так прямо й говорить: «Наївно було б думати, що український пролетаріят («чисто руського походження»!) і Російська Совітська влада продадуть своє первородство за чечевичний куліш, якщо навіть сей чечевичний куліш являється тепер у вигляді цукру і хліба».

Що ж, се теж «точка погляду», теж «пролетарська політика». Але коли вже стати на цю «точку погляду», то треба зробити й відповідні висновки, треба «бути чесним з собою». Треба кинути «камедь» з «окремим» Совітським урядом України, треба кинути «камедь» з «окремою» партією комуністів України, треба кинути всякі заспокоювання щодо небезпеки русифікації, треба не творити цієї «українщини» лівою рукою, коли її нищить права рука. Бо виганяй природу в двері, то вона летить у вікно! Спитайся дійсно забезпечити за українськими селянами і робітниками школу й управління українською мовою (а се збирається зробити українська Совітська влада X.Раковського!), і вони завтра ж, після знищення самостійности України виставлять гасло самостійности України. Далеко краще розуміння справи, ніж X.Раковський, виявляють ті «комуністи України», котрі пропозицію одного з авторів сих рядків використати вільний час для вивчення мови того народу, котрий вони збиралися «самовизначати», зустріли яко «шовінізм». І вони по-своєму зробили се цілком консеквентно. Бо зараз стан такий, що вивчити українську мову і провадити на ній роботу — се значить лити воду на млин самостійности. Станеш самостійником мимоволі. І «комуністи України» цілком консеквентно роблять, коли іронічною посмішкою зустрічають, якщо серед них виявиться «біла ворона», яка несподівано почне говорити «простою і наївною» мовою того народу, чию назву вони носять. І ми певні, що коли X.Раковський писав, а «комуністи України» читали, що вони краще забезпечать вживання в школі й урядових установах української мови, ніж всяка там «інтеліґенція», — що тоді вони помирали від сміху, як се робили ще римські жерці. Забезпечити вживання в школі й установах вживання української мови зараз означає, що та сама клята «інтеліґенція» буде займати всякі посади, — а при чому ж тоді буде X.Раковський і «комуністи України»? Хто ж собі ворог?

Ні, не забезпечити, а знищити, щоб і духу тієї клятої мови не було, — ось що треба робити. І коли «комуністи України» застерігають від «небезпеки» «національного», а не «клясового» руху на Україні проти окупантів, вони по-своєму добре розуміють справу.

X.Раковський говорить, що «боротьба на Україні, як і по всій Росії, як і в більшості європейських країн, відбувається зараз уже в полі не національного розмежування, а клясового». Тим краще для X.Раковського, який запевняє нас, що українське робітництво чисто руського походження, а селянство, етнографічні відміни котрого є незначними самі по собі, і слухати не хоче про українську мову: уп’ять, каже, українщина! Ні, ні! Не забезпечувати, а треба дощенту викорінити і позбавити всякого ґрунту конкурентів, «в роді Шелухіна»! Але… Воно й хочеться, але й колеться, та ще й маменька що скаже!

Ні, сього не можна зробити! «Повірте, іншого виходу немає»! Але сказати: Україна може бути лише самостійною, — страшно.

України нема, була «південна Росія», стала «південна частина окупованого Германією на сході краю», — але Тимчасовий уряд України утворимо: хай зветься! України нема, українське робітництво чисто руського походження, — але партію «комуністів України» чому не назвати українською: хай зветься! Селяни й слухати не хочуть про «українщину», але чому не забезпечити їм їх «просту і наївну» мову! От тільки X. Раковський розписується за других, навіть без їх «личной просьбы» (чи ми помиляємося?), бо «комуністи України» ще й досі не вирішили «хворобливого національного питання», і може «забезпечать», а може й ні.

З приводу наведених вище чуток про пропозицію Директорії вести переговори з Совітською Росією «Правда» пише, що її можна обговорити «деловым образом». А куди тоді дівати «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України»? Невже з ним і досі немає союзу? Невже ми були праві, коли з приводу пропозиції тез Орг. Бюра Совітського уряду Росії заключити тісний союз з воскреслим у Москві на третій день після смерти в Таганрозі Народним Секретаріятом ми писали:

Понапрасну, мальчик, ходишь,
Понапрасну ножки бьешь!
Ничего ты не получишь,
Дураком домой пойдешь!?

Вибачайте на слові, але з пісні слова не викинеш, — се ще ми чули на четвертому з’їзді Совітів від тов. Н.Леніна.

Україну видумують «судейські чиновники, в роді Шелухіна» — так «забезпечимо» українську мову в школі й в установах, і значить, посадимо в них «судейських чиновників, в роді Шелухіна», бо ми самі її не знаємо.

Улица, улица, аль ты пьяна?
Правая, левая — где сторона?

Ні, йти тим шляхом, який пропонує X.Раковський, небезпечно. Навіть на випадок успіху, на випадок прилучення до Росії «східньої частини України», Росія й Україна будуть мати свій Ельзас, і та й друга надовго будуть перебувати в «хворобливому стані не вирішеного національного питання».

А що се «хворобливе питання» відогравало, відограє і ще буде відогравати велику ролю (не заспокоїться, поки не досягне), в сьому нас переконують факти не тільки до катастрофи лютого-березня 1918 року, а й сучасні події. Досить порівняти два факти: перманентний тимчасовий совітський уряд весь час тільки те й робив, що підіймав повстання, двічі заявляв, що далі ждати не можна, а то саме піде, — а на чолі повстання опинилася Директорія, нащадок тієї самої Ц.Ради, котра так була дискредитована подіями березня-травня 1918 року. Хай каліфом на час, — але чому таким каліфом не став перманентний уряд? Що й казати, сильніще за «судейських чиновників, в роді Шелухіна», звіра немає, алеж на кішці далеко не поїдеш. І якби Директорія їздила на «судейських чиновниках, в роді Шелухіна, і лише на них», давно б згинула вона вже.

Є інший спосіб поставитися російському пролетаріятові до України. Забути, що Україна була вотчиною, колонією Великоросії, зректися раз назавжди «свого первородства» на Україні, переданого у наслідство недоброї пам’яті царатом, зректися навіть не за «чечевичний куліш цукру, хліба» і т.д. (се приложиться і без «первородства»), а виходячи з свого програмового пункту, де стоїть (чи то раніше стояло?) «право націй на самовизначення». Лівоесерівське повстання давно скінчилося, і пора вирішити «хворобливе українське питання» в усій його повноті, і вирішити не так, як вирішували і вирішують мирна делегація в Києві і «катеринославці», а отак, як то написано в дуже хороших статтях тов. Н.Леніна. Сей шлях, правда, трудніший, він не дасть, може, можливости з барабанним боєм оповіщати urbi еt оrbі про «победы и одоления» і «загибать салазки» німецькому уряду.

На першому шляху щодня доведеться міркувати: «правая, левая где сторона»? гадати, що краще: утворити тимчасовий Совітський уряд України чи «союз» з Петлюрою? А, утворивши уряд України, знову гадати: а чи не увійти в «ділові» зносини з Директорією. Політика тої «девицы», котра «в саду гуляла» і кожний раз починала «сначала».

На другому шляху маєш вільні, не зв’язані Директорією руки, можеш говорити про союз з українською демократією, не оглядаючися на Директорію, завойовуєш українське робітництво і селянство ради його «первородства», а значить, ради вищого «первородства», що не тільки «зветься», а є таким на ділі — інтернаціональною єдністю працюючих.

1919 р.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Пролог, Нью-Йорк, 1967.