Олександр Хоменко
23 вересня 1973-го помер найбільший поет Латинської Америки
Залишався тільки єдиний шлях: іти в Аргентину че6рез Анди — «стежкою контрабандистів». Так, це було смертельно небезпечно, і керівництво чилійської Компартії спочатку намагалося знайти якийсь інший варіант (наприклад, вивести поета на пароплаві через Вальпараїсо), проте поліція була надто пильною. А далі залишатися в Чилі йому було неможливо.
Президента Гонсалеса Віделу, дрімучого антикомуніста, зацикленого на ідеї про те, що незабаром почнеться нова світова війна, яку обов’язково виграє США, можна було звинуватити в чому завгодно, тільки не в непослідовності. Заборонивши компартію, він домігся через суд зняття з Неруди сенатської недоторканості, і генеральний прокурор видав ордер на його арешт.
Неруда і троє його провідників вимушені були йти, фактично, неходженими хащами, прорубуючи собі дорогу мачете. Під час однієї з переправ через гірську річку, поет ледве не втопився. Нарешті вони дісталися до умовного місця. Це був притон контрабандистів — злодіїв і конокрадів, людей, котрі спритно тримали в руках револьвер і ніж. Сидячи біля багаття, Неруда почав оповідати їм дивовижні історії, і настільки зворушив їх, що вони не взяли з нього та його супутників грошей за їжу та притулок.
Значно пізніше, і 1971-му, отримуючи Нобелівську премію з літератури, Неруда згадає про той перехід через Анди. Він скаже, що то була метафора самого життя, і на цій дорозі він знайшов усе необхідне для поезії. Може, тому, що, як казав Лорка, поезія Неруди ближча до «крові серця», а не до чорнил.
Богема і землі Арауканії
Його справжнє ім’я було Нефталі Рікардо Рейсе Басуальто. Пабло Неруда — псевдо, яким 16-літній юнак підписав свій перший друкований вірш і яке пізніше стало його офіційним найманням. Він народився в маленькому містечку Парраль, у центральній частині Чилі, але ще в дитинстві його батько переїхав на південь, в Темуко. Це була Арауканія, фактично новоприєднана до країни територія, на якій впродовж багатьох століть індіанці-араукани вели війну проти іспанців. Той терен називався «фронтера», тобто кордон, і аби вирушити туди, потрібно було мати неабияку сміливість. Бо араукани були підкорені військовою силою, але дух їх не був зламаний, і кожного дня можна було очікувати на новий спалах повстання. Неруда завжди з гордістю згадуватиме, що його духовний світ сформувався саме під цим небом, серед дивовижної краси південноамериканських пралісів, небачених тварин і велетенських жуків, на яких хлопець міг їздити верхи, не завдавши їм жодної шкоди…
Потім було Сантьяго, університетське життя, навчання на відділенні французької мови педагогічного інституту. І політика, у нуртуючий вир якої Неруда занурюється з головою. Бурхливі чилійські 20-ті — час пошуків і альтернатив, час радикалізму суспільного і поетичного. Неруда в цей час зближується з анархістами, дописує до їхніх журналів, бере участь у студентських демонстраціях. «Мені огидні буржуа й до вподоби життя людей неспокійних, які носять у собі почуття невдоволення. І не надто важливо — митці вони чи бандити», — декларує він власний «ляпас суспільному смакові». Світоглядні переконання визначають і триб життя. Неруда — типовий представник богеми: худющий, завжди голодний, у кишенях якого свище вітер. В одній з поезій він порівнює себе з «вістрям чорної шпаги», а в листі до сестри з іронічним сумом зауважує, що поки що не може позбутися звички їсти кожного дня.
І разом з тим — уже першими своїми віршами він стає в ряд найвизначніших поетів країни. Друкована 1924 року поетична збірка Неруди «Дванадцять любовних віршів і одна пісня розпачу», сповнена витонченого еротизму і філігранної чуттєвості, здобувається на запаморочливий успіх. Фактично, вона стала настільною книгою для всіх закоханих, своєрідною іспаномовною «Піснею пісень». І той юнак, який освічувався своїй дівчині читаними по пам’яті віршами Неруди, міг бути майже певен, що почує у відповідь сподіване: «Так».
Всезагальна пісня
Поезія приносила багато слави, але мало матеріального достатку. Аби хоч якось вибитися із злиднів, Неруда вступає на дипломатичну службу, працює консулом у далеких країнах Азії: Бірмі, Цейлоні, Японії, Індії. Написана в тамтешніх широтах збірка «Перебування на землі» закріпила за ним статус своєрідного гуру латиноамериканского декадансу. Його поезія відлякувала й вабила своїми моторошними глибинами, де образи перепліталися, мов ліани в тропічному лісі, і гостро відчувалися отруйні випари південних морів.
Перелом стався в Іспанії. 1934-го його призначають консулом в Барселону, а потім — у Мадрид. На його очах розгортається громадянська війна, франкісти вбивають його друга Гарсіа Лорку. Неруда робить свій остаточний вибір на користь лівих, зближується з комуністами, пише присвячену іспанським республіканцям збірку «Іспанія в серці».
40-ві — певно, найбільша вершина Неруди-поета. І Неруди-політика також. У липні 1945-го він вступає в Комуністичну партію Чилі, робітники селітрових копалень обирають його сенатором. Однак у 1947-му новообраний президент Гонсалес Відела забороняє КПЧ, і поет переходить на нелегальне становище. Газети рясніли заголовками: «Особи, котрі нададуть допомогу в пошуках Неруди, отримають грошову винагороду». Проте сотні людей беруть участь у переховуванні поета, ведучи його «від дверей до дверей, від серця до серця», допоки поетові не пощастило досягти Аргентини. Саме в цей час він написав найвизначніший твір свого життя і латиноамериканської літератури загалом — «Всезагальну пісню», поему-симфонію про долю континенту від доколумбових часів до сучасності. ЇЇ нелегально поширювали в Чілі комуністи, а ілюстрації до неї зробили Сікейрос і Рівера. Згодом фрагменти з «Всезагальної пісні» Неруда начитав на платівку, і її слухання стало для інтелігентних чилійців своєрідним ритуальним дійством.
До речі, це була улюблена поетична книга Че Гевари. У болівійській сельві, передчуваючи власну загибель, він власноруч підкреслив там один рядок, присвячений Болівару: «Нестримний полководцю, тендітне тіло твоє випромінює в простір металеве світло». Че так само був тендітний. Як і Болівар. І як Неруда — у молодості.
Зірка і смерть у чилійських декораціях
У зрілому ж віці він роздобрішав. Взагалі, «класичний» Пабло Неруда, канонізований на обкладинках його поетичних книг — це поважний товстун, така собі «священна корова», Зевс-олімпієць поетичного царства. Він любив і вмів бути першим — у поезії і в побуті. У його знаменитому будинку в селищі Ісла-Негра на узбережжі Тихого океану за обіднім столом збиралася величезна кількість людей, яких господар частував їжею і власною поезією. Багато хто просто жив там місяцями. А ще він любив вино і добрі жарти, любив переодягатися сам і перевдягати своїх друзів, любив облаштовувати весілля і маскаради, страшенно не терплячи пафосу — цієї улюбленої зброї циніків. Колекціонував книги, мушлі, старі шарманки, час від часу даруючи колекції різним громадським інституціям. Проте нехай якою гучною не була б його слава, Неруда зберігав стійкий імунітет до «зіркової хвороби». Наприклад, на президентських виборах 1970-го беззастережно зняв свою кандидатуру на користь спільного претендента від лівих — Сальвадора Альєнде.
1971-го, у час його перебування послом Чилі в Парижі, він дізнається, що став Нобелівським лауреатом. Поет вважав надто банальним просто повідомити друзям цю новину і знайшов для цього своєрідний спосіб: він запросив їх, і тому числі й Маркеса, до себе на сніданок, а коли всі сиділи за столом, по вулиці побігли хлопчаки, вигукуючи заголовки газет: «Нобелівська премія Пабло Неруді».
Ця новина стала чи не останньою доброю в його житті. Далі почалася тяжка хвороба. Неруда повернувся до Чилі, де в той час повним ходом іде підготовка військового перевороту, який мав повалити уряд Альєнде. Він ще встиг зробити один з останніх своїх резонансних політичних жестів — написати поему «Заклик до розправи з Ніксоном і хвала чилійській революції». У ній Нобелівський лауреат закликає… вбити чинного натоді президента США. До речі, з Ніксоном таки трапилась неприємність: його, щоправда, не вбили, але з посади з ганьбою змістили. Тоді Неруда написав у «Нью-Йорк таймс»: «Не можу сказати, що я бажаю американцям по 365 уотергетів на рік. Але якщо вони постараються, то отримають їх». А сам Неруда лише на два тижні пережив свого президента.
У своїй «Всезагальній пісні» він писав, звертаючись до континенту:
Древня Америко, затоплена наречена,
також твої пальці,
вийшовши з пралісу аж до високої порожнечі богів,
під весільними корогвами світла й обряду,
перемішані з громом бубнів і зброї.
Усе життя Пабло Неруда шукав її, затопленої нареченої, сліди — у верхів’ях загубленого міста інків Мачу-Пікчу, у барвах індіанського килима, у каменях Чилі. На зламі тисячоліть він сам став одним з напівстертих написів, епічний “розгін” якого ніяк не втискується в медіакартинку. Напевно, це на щастя.
Вперед 