Мацек Вишневський
Спірна територія
Гірський анклав між Чорним і Каспійським морем, традиційно населений переважно вірменами, за який сперечаються Вірменія і Азербайджан, протягом століть побував під владою росіян, турків, персів. У самій його назві залишили слід три імперії: «нагірний» означає «високий» в російській мові, «кара», це — «чорний» турецькою, а «бах», це — «сад» перською мовою (хоча вірмени віддають перевагу назві «Арцах», що походить від імени стародавнього царя Арташеса). У ньому і сьогодні діють три країни — нащадки цих імперій — Туреччина, Росія й Іран (а також нова силою реґіонального маштабу Ізраїль), розглядаючи цю територію як арену протистояння. Гарним прикладом цього протистояння є нещодавня кровопролитна війна між Азербайджаном і вірменськими сепаратистськими силами, що вона почалася з масивного наступу Баку 27 вересня і завершилася домовленістю про припиненням вогню 10 листопада 2020 року. Ця війна позбавила життя 6 тисяч людей — переважно військових, але були серед жертв і цивільні.
В умовах розпаду СРСР, що дало поштовх до відкритих міжетнічних конфліктів, досі придавлених вагою радянської бюрократії, і хитання влади під ногами Горбачова, що він спочатку начебто розумів вимоги вірмен, але швидко дав задній хід, розпочалася перша кривава війна, яка мляво тліла вже з 1988 року, вибухнула по-справжньому на початку 1990-х рр. і тривала до 1994 року, заливши по собі 30 тисяч загиблих і більш ніж мільйон біженців. Наслідком впевненої військової перемоги Нагірний Карабах відокремився від Азербайджану та під назвою «республіка» Арцах одержав незалежність. Щоправда, країну, що вона за міжнародним правом перебуває у складі Азербайджану, визнали лише Абхазія (Грузія), Південна Осетія (Грузія) і Придністров’я (Молдова) — такі самі сепаратистські республіки та республіки з невизначеним статусом, залишки розпаду — чи «демонтажу згори» (як сказав про це Стівен Коєн) — Радянського Союзу, допомагаючи яким Росія намагалася відновити свій вплив у реґіоні. Іронія історії полягає в тім, що всі ці території є продуктом токсичної національної політики самого СРСР, який продукував нерозв’язані конфлікти, що вони зрештою призвели до його власного послаблення. Випадок Нагірного Карабаху є зразковим: забувши про свої ж обіцянки, дані Вірменській Радянській Республіці, Сталін, уповноважений з національних питань, 1921 року передав Нагірний Карабах Азербайджанській Радянській Республіці, причому згодом цю територію наділили широкою автономією — таким було рішення, яке нікого не влаштовувало. Цим праґматичним рішенням більшовики намагалися привернути до себе довіру азербайджанців, адже прагнули зміцнити контроль над нафтою і газом Каспійського моря, й на практиці провадили політику «розділяй і володарюй», слідуючи давній царській стратеґії протиставлення однієї етнічної ґрупи иншій. Культивувалась недовіра одних народів до инших і ослаблювались етноси, щоб ті не могли нічого протиставити Москві, й укріплювалась вірність обох сторін: вірмен «захищали» від азербайджанського гніву, а азербайджанців — від вірменського ірредентизму, перетворюючи обидва народи на заручників режиму.
Здобувши перемогу в листопаді [минулого року], Азербайджан не тільки солодко поквитався за поразку 1990-х рр., а й повернув три чверті Нагірного Карабаху разом з кількома азербайджанськими районами, окупованими «республікою» Арцах. Хоча саме Вірменія завжди підтримувала цей сепаратистський анклав, у цій війні Єреван офіційно його військово не підтримував (хоча були очевидні перекиди особового складу й боєприпасів): хотів уникнути переростання конфлікту у війну на власній території і застосовування договору з Москвою про захист (він поширюється на Вірменію, але не на Арцах). Крім того, відкрита участь у конфлікті могла спровокувати напад Туреччини — союзника Азербайджану і історичного супротивника Вірменії. У цьому контексті чітко видно, що не зважаючи на реліґійний бік (Вірменія як християнська країна, і Азербайджан як мусульманська країна, відповідно християнськими та мусульманськими країнами є їх «заступники»), конфлікт у Нагірному Карабасі був результатом тривалої історії етнонаціоналізму, колоніялізму, самоправних рішень і протистояння великих держав[1].
Турецький марш
Маючи 400-тисячні збройні сили та військову базу в Катарі, незаконно окупувавши північний Кіпр, провадячи бойові дії в Лівії, Сирії, на півночі Іраку та в Афґаністані, беручи участь у війні у Нагірному Карабасі (почерез присутність ув Азербайджані), виконуючи миротворчі місії на Балканах і в Сомалі, Туреччина здійснює військовий вплив і демонструє загарбницькі наміри, небачені від часів Османської імперії. Важливою частиною неоосманізму Ердогана є пантюркізм — доктрина «об’єднання» всіх тюркських народів, як-от азербайджанців, від Малої Азії до Кавказу, що її вперше почали втілювати ще в останні роки істнування Османської імперії. Частиною цієї доктрини є палка й безумовна підтримка Баку з боку Анкари, що вони 2019 року уклали стратеґічний військовий союз, який передбачає взаємну допомогу, підготовку кадрів, продаж зброї і передачу технолоґій. У середині листопада 2020 року Туреччина погодила перекид великих підрозділів до Азербайджану для «участи у спостереженні за припиненням вогню» — вогню, в який, поки він продовжував палати, Туреччина підкидала дрова: починаючи з безпілотних літальних апаратів («дронів»), високоточних керованих ракет й «розумних» бомб, закінчуючи тисячею найманців-джихадистів, «експортованих» для війни у Нагірному Карабасі з підконтрольної Анкарі території Сирії (у війні 1990-х рр. їхню ролю виконували турецькі екстремісти з «Сірих вовків», чеченські добровольці й афґанські моджахеди).
Крім того, азербайджано-вірменський конфлікт — і роля Анкари у ньому — оживили в пам’яті инший історичний період: ґеноцид вірмен 1915 року, скоєний Туреччиною часів Османської імперії (півтора мільйони жертв) — подія, про яку часто забувають у Туреччині, а на міжнародній арені трактують одночасно і з запереченням, і з національною гордістю. Частенько називаючи вірмен «уламками мечів» (kılıc artığı) і натякаючи на «незавершені справи» щодо нащадків тих, хто масові вбивства пережив, турецькі політики відкрито називають ґеноцид «великим актом патріотизму» — під цим підписуються і азербайджанці. Відтак для вірменів, що перед їхніми очима наче ожила давня історія, а вони впевнені, що їхнє «безпосереднє виживання» досі загрожуване, у недавньому конфлікті ґеноцид був не «приміткою у тексті», а радше головним абзацом[2]. Енвер-паша, національний герой Туреччини і Азербайджану, один з ідеолоґів і орґанізаторів вірменського ґеноциду, був одним з засновників Республіки Азербайджан 1918 року. Очолювана ним «Спеціяльна орґанізація» (Teşkilat-ı Mahsusa) займалася так знищенням вірмен, як і побудовою азербайджанської нації в рямцях пантюркізму (своєю чергою, його брат Нурі командував турецькими військами у війні проти італійців в Лівії, куди Анкара сьогодні повертається).
Росія і Туреччина: дивні відносини
Так само, як громадянські війни у Сирії і Лівії, де Росія і Туреччина мають протилежні інтереси та підтримують ворогуючі уґруповання, присутність турків на Кавказі, яку розглядають як «природнє» продовження присутности на Близькому Сході, мала на меті послабити російський вплив, і певною мірою цього досягла. Так само, як після успішного сирійського ґамбіту — «стрибок уперед» після української кризи і спроба «підтвердити власну нерозв’язану світову значущість» — і наступного втручання у лівійські справи, Москва «отримала шах» від Анкари. Ба більше, за допомогою Туреччини переможено Вірменію, найвірнішого й «традиційного» союзника Росії на Кавказі, яка уклала з Росією договір про оборону і має на своїй території дві військові російські бази (хоча Москва підтримує зв’язки і з правлячою верхівкою Баку, продає Баку зброю, щоправда, вірменам зброя продається у кредит і зі знижкою, а азербайджанці мають платити одразу).
Запізніла реакція Москви пояснюється зневагою до вірменського прозахідного керівництва (Нікола Пашиняна), що його політичне керування «з метрополії» війною в сепаратистському анклаві завершилось катастрофою і ледь не коштувало йому посад. Однак втручання і мирний договір, що його підписантом був Путін, який на додаток до територіяльних поступок на користь Азербайджану передбачає введення більше ніж 2 тис. російських десантників як миротворців строком на 5 років (з можливістю подовження), у такий спосіб перетворюючи залишки Арцаху на російський протекторат, проголошено «великою перемогою». А результат є неоднозначним. Хоча Росія виступила проти участи Туреччини в «миротворчих силах», вона мусила погодитися з постійною присутністю турків у реґіоні, який дотепер вважався російською вотчиною, і опинилась перед фактом перетворення Кавказу на ще одну — після Близького Сходу — арену російсько-турецької взаємодії. Сама Росія, постійно змінюючи політику в реґіоні, сприяла наближенню до своїх кордонів неоосманізму та пантюркізму — політичних проєктів, що вони для декого привабливіші за млявий і позбавлений ідеолоґічно-культурної складової «російський проєкт».
Симптоматично, що сліди конфлікту у Нагірному Карабасі можна бачити у російсько-турецьких відносинах: рішення передати Нагірний Карабах Азербайджану задумувалось як жест доброї воли по відношенню до Туреччини Ататюрка, що вона після розпаду Османської імперії залишалася важливою реґіональною державою, номінально «антиімперіялістичною» і ворожою західним державам. Лєнін — як і Сталін — іґноруючи голос вірмен, всупереч власному принципу «права народів на самовизначення» та гаслам Антиколоніяльного конґресу в Баку (1920), повертається у «національному питанні» до політики царату («внутрішній колоніялізм») і принципу «Realpolitik» й вирішує змагатися за прихильність кемалістів. Обидва сподівались — і в цьому прорахувались — на допомогу турків у поширенні революції. Сьогодні ж — toute proportion gardée [із належними змінами. — Пер.] — Путін і Ердоган укладають схожі угоди, так само за спинами вірмен і азербайджанців, оминаючи «традиційні» імперіялістичні центри як-от Брюссель і Вашинґтон, через сто років повторюючи Лєніна й Ататюрка, але з тією ріжницею, що зараз не стоїть питання світової революції. Отже відносини між Росією і Туреччиною, що вони «приклепані» одна до одної кількома війнами на чужій території, скидаються на парадоксальне «протистояння—співпрацю»[3], що краще за все видко у військовій сфері: попри заборону НАТО, що її членом є Туреччина, і санкції США, Анкара продовжує виконувати плян закупівлі у Москви — а Москва продовжує здійснювати плян продавання — найновіших протиповітряних систем С-400, здатних збивати F-35 «Рептор» (звідси побоювання Вашинґтону) або… ріжних російських винищувачів останнього покоління.
Іран і дестабілізуюча вісь
Хоча Іран, ще одна реґіональна держава і колишня імперія, залишився невтральним щодо конфлікту (щоправда, доповідали про постачання зброї Єревану) — скований на багатьох фронтах (Ірак, Сирія, Ліван, Йємен), ослаблений кризою, санкціями США і пандемією, він усе одно був одним з учасників гри. Не настільки важливим, як у Сирії, де «дестабілізуюча вісь» і «вісь стримування шиїтів» Вашинґтон—Тель-Авів—Ер-Ріяд—Анкара направлені на Тегеран і його «бойовиків за довіреністю», але на Кавказі був. У цьому реґіоні ізраїльтяни, що вони роками закликали до нападу на Іран, створили «антишиїтський пояс» (не з Ер-Ріядом, а з Анкарою на чолі), а їхньою головною ціллю є дестабілізація великої азербайджанської меншости (23%) на півночі Ірану. Механізм, в якому крім Вашинґтону задіяний і ЕС, офіційно на Кавказі не присутній, має працювати на те, щоби Кавказ несподівано став нагадувати Близький Схід: той самий ґеополітичний напрямок руху, низка опосередкованих війн і вихід на міжнародну арену нових сил (Туреччина!) — а Тегеран має до всього цього пристосуватися, так само як до найдовшого кордону з Азербайджаном і дедалі чисельнішої присутности на ньому турок.
Взагалі-то до початку ХХ століття назва «Азербайджан» стосувалася провінції у південно-західному Ірані, й лише пізніше її перейняли кавказькі турки, які так стали називати себе і свою республіку. Хай там як, але Іран, що роками слухав чимдалі гучніші націоналістичні заяви Баку, знаходиться під прицілом пантюркістів. Саме про це свідчать заяви Ердогана, зроблені ним підчас візити до азербайджанської столиці, де він разом з Алієвим, який не помітив іронії з перетворенням Азербайджану на турецьку колонію, урочисто — з парадом — святкували перемогу над вірменами. Було заявлено, що «іранських азербайджанців силоміць позбавлено батьківщини», що «вони сумують за возз’єднанням» (твердження історично помилкове, але яке залишається чудовим об’єднувальним сценарієм для фашизму).
Окрім того, іранці, що в минулому поставками газі та нафти допомагали Єревану протистояти турецько-азербайджанській блокаді, разом з вірменами схвильовано спостерігали за дедалі тіснішими зв’язками між Азербайджаном і Ізраїлем. Вже десять років циркулює інформація про те, що Тель-Авів «придбав» за зброю аеропорт на південь від столиці Азербайджану — для ймовірного нападу на Іран. Вірменія вважала самозрозумілим, що подібний напад означатиме негайне вторгнення азербайджанців до Нагірного Карабаху[4]. Цього разу все відбулось ніби навспак: наступ в Арцаху на тлі войовничого тону Туреччини, витік інформації про можливий наступ в останній момент Трампа на Тегеран, до чого постійно підбурював Ізраїль, — міг стати сиґналом можливого «виступу» проти Ірану.
До зброї!
Хоча Вірменія у 1990-х рр. панувала у військовому пляні, серед иншого, завдяки доступу до величезних запасів радянської зброї і припасів, залишених на її території, тоді як Баку перебував у слабшій позиції, тепер завдяки більшому арсеналові рішучу перемогу здобув Азербайджан. Масивні витрати на оборону, що на неї прямувала більша частина виручки від експорту прикаспійської нафти та газу (природні багатства, яких бракує Вірменії), допомогло азербайджанцям повністю відновити збройні сили і вкластися у новітні технолоґії, зокрема БПЛА («дрони»), таким чином зробивши Азербайджан першою з країн колишнього СРСР, яка застосувала БПЛА у реальній бойовій обстановці. Ставка на «дрони» була вдалою. Війна у Нагірному Карабаху продемонструвала перевагу баражуючих боєприпасів і «дронів» — турецьких і ізраїльських («Байрактар» TB2 і ІАІ «Хароп») — які вперше використовувалися масово в наступальних операціях проти реґулярних військ, а не лише у «ювелірних операціях», вбивствах (Сулеймані та ин.) і розвідувальних операціях, що, отже, є важливим нововведенням на сучасному полі бою. Усе це перевищує старі радянські доктрини, якими керувались вірмени і які передбачали застосування піхоти, танків і БТРів.
Ані гори, ані лябіринти траншей (що вони, на перший погляд, погано спляновані й не мають тунелів — попри майже 30 років підготовчих робіт) не захистили вірмен від «дронів», які, знешкодивши слабку протиповітряну оборону, зламали фронт і проходили над лініями оборони, дуже добре помітні з повітря, знищуючи бронетехніку й артилерійські позиції. В результаті втрата маси танків і БТРів (224 одиниці з боку сил оборони Арцаху і… 36 одиниць з боку Азербайджану), а також великі втрати живої сили, хоча так само сильно постраждала й азербайджанська сторона (більш як 3000 салдат — відновлення вірменських військ ще не завершилось — у порівнянні з 2700 салдатами зі сторони Баку).
Але важили не тільки нерівність у бюджетах і технічна перевага, а й погано спляновані видатки Вірменії. Замість купувати в Росії 2019 року чотири новітні винищувачі Су-30СМ (ще шість на підході), непотрібні для захисту Арцаху, Єреван міг інвестувати у такі системи протиповітряного оборони як «Тор-М2КМ». Згідно з рішенням не допустити перекидання конфлікту на територію власне Вірменії, легко розпізнувані винищувачі мали залишатися в ангарах, хоча Туреччина не вагалася застосовувати свої F-16 на підтримку азербайджанців: вони збили вірменський Су-25 над своєю територією. Самохідні зенітно-ракетні комплєкси на кшталт «Тор-М2КМ», які забезпечують добрий захист від «дронів» (яких Вірменія придбала декілька штук), можна було б легко перекинути в зону воєнних дій — це зрівняло би сили. Рідкісні фотоґрафії підтверджують, що в Арцаху застосовувались ЗРК «Тор-М2КМ», але їх було лише два й один з них став жертвою атаки турецьких й ізраїльських «дронів»: «Байрактар» TB2 виявив «Тор-М2КМ» у гаражі, який знищив «дрон-камікадзе» ІАІ «Хароп».
Ізраїль: продавець гноблення
Останніми роками головним військовим постачальником Азербайджану, який надавав 60% озброєння — автомати, дрони, бражуючі боєприпаси, автівки[5], системи спостереження, військові комп’ютерні проґрами — був Ізраїль. Помічник Алієва ув інтерв’ю, опублікованому під час війни, підтвердив, що «азербайджанці дуже вдячні військовій співпраці з Ізраїлем», який своєю чергою купує 40% природнього газу для власних потреб і частину пального, і підтвердив те, що можна було бачити на фотоґрафіях зі знищеною на власній території технікою вірменських або іранських сепаратистів: азербайджанська сторона використовувала ізраїльські дрони і бражуючи боєприпаси. «Знімаємо капелюха перед інженерами, що їх розробили!» — заявив він. У цьому сенсі підтримка Азербайджану, що після розпаду СРСР перетворився на спадкову диктатуру сім’ї Алієвих, вписується у довгу історію підтримки Ізраїлем диктатур і гнобительських режимів по всьому світі, зосібна кривавих диктатур Латинської Америки, — історію, задокументовану Ейтаком Маком, ізраїльським адвокатом і правозахисником, який з огляду на ескалацію конфлікту в Нагірному Карабаху закликав «зупинити продаж зброї Азербайджану»[6].
Усе це, починаючи від озброєння і закінчуючи складними розвідувальними системами, пройшло «випробування у бою» (їх реклямують саме так) з палестинцями та підчас нескінченої окупації палестинських земель. Після нещодавніх оборудок з продажу/передачі військової техніки арабським режимам (ОАЕ, Бахрейну, Саудівській Аравії тощо), а також «допомоги» азербайджанському режимові, поширений образ Ізраїлю як «острівця демократії» і «взірця моральности» є неприйнятним. Замість цього треба говорити, як пропонує Джеф Гелпер, про «головного постачальника військово-поліцейського насильства у світі», що він експортує «охоронокрократію» і насильство, вдосконалене на палестинських землях[7].
Обурливим є факт передачі Азербайджану заборонених у світі касетних бомб. Хоча, як зазначає Гідеон Лєві, хоробрий і критичний ізраїльський журналіст, «жертви ґеноциду, як-от вірмени, потребують особливого ставлення; це стосується й ізраїльтян; факт же продажу зброї Азербайджану показує, що Ізраїлю, якому є що приховувати, байдуже на моральні принципи»[8]. Це також означає позавіч пускати складний політично-історичний контекст, у якому розвивалася війна у Арцаху. Ізраїль не лише ніколи не визнавав ґеноцид вірмен (голокост має лишатися унікальним), а й навіть не вагався озброювати Баку, а значить разом з Анкарою — а саме турки відповідальні за ґеноцид вірмен — відчинив двері якщо не для ще одного ґеноциду, то для ще одній етнічної чистки.
Дрони, дрони, дрони
Після війни Азербайджан, разом з заявою про підвищення військового бюджету на 20,5%, до 2,7 мільярдів доларів США, оголосив про подальшу закупівлю турецьких «дронів» — на додаток до тих 20-30, які вони вже мають. Головним учасником параду перемоги в Баку був «Байрактар» TB2 з гербом Азербайджана, хоча азербайджанськими «дронами» управляють турки (і використовуються з меншим успіхом у Сирії, Лівії, проти курдів, всередині країни і поза нею)[9].
Але «дрони» оцінив не тільки Азербайджан. Що відбулось у Нагірному Карабаху, зауважили в збройних силах усіх країн світу. Міністерство оборони Великої Британії сповістило, що «розглядають можливість придбання декількох TB2» для доповнення американських «дронів» (Дженерал Атомікс MQ-9A «Ріпер»), що вже стоять на озброєнні, та БПЛА вітчизняної розбробки, що мають невдовзі ввести в експлоатацію («Протектор» RG Mk. 1)[10]. Коли вартість одного американського і британського «дрона» коливається у межах від 20 до 30 мільйонів долярів, набагато простіші, повільніші турецькі «дрони» з відносно невеликим радіусом дії (150 км), але здатні перебувати в повітрі протягом доби, коштують близько 1-2 мільйона долярів, що робить їх легше замінними на полі бою.
Також Україна заявила, що зацікавлена в придбанні турецьких «дронів», і цю заяву супроводжували чутки про те, що вона хоче повторити успіх азербайджанців при поверненні Криму та приборканні проросійських сепаратистських Донецької і Луганської республік. Україна вже має 6 «Байрактарів» (і близько 200 високоточних ракет) і випробувала їх проти сепаратистів 2019 року — зі скромним успіхом. Хоча придбання «дронів» Україною могло б стати хорошою новиною для Туреччини та її військової промисловости, намагання України розширити співпрацю у військовій галузі і, спираючись на неї, вимагати в Росії повернення своїх територій, може поставити Анкару в незручне положення. Крім того, Грузія, слідуючи за загальною тенденцією вважати «дрони» «ідеальною зброєю для повернення територій», почала вбачати в них «вундерваффе» для відвоювання Абхазії і Південної Осетії[11].
Зі свого ж боку, Вірменія, яка вже розробила свою модель примітивного розвідувального «дрону» і використовувала російські «дрони» «Орлан» (Росія, хоча й має проґраму розробки «дронів», пасе задніх у світових перегонах з розробки БПЛА), заявила в січні 2021 року про відкриття «навчальної проґрами з підготовки науковців-інженерів сучасних БПЛА». За таких темпів Баку немає чого боятися, навіть якщо проти нього застосують його ж рецепт à rebours [у відповідь. — Пер.].
Необхідність ув Енґельсі
Перебіг війни в Арцаху та її результат підтвердили — можливо, дещо неочікувано — актуальність Фрідріха Енґельса як військового теоретика, зокрема його думки про те, що розвиток збройних сил і воєнної техніки слідують за розвитком індустріяльного капіталізму і еволюцією держави, а технічні прориви (наприклад, поява нарізної стрілецької зброї в ХІХ ст.) та нове озброєння змінюють вигляд поля бою[12]. Енґельс, який сам мав військовий досвід, наполягав на важливості вивчення війни та мілітаризму у рамках політичної економії й з перспективою на майбутню революцію (для того, щоби бачити, яку науку можна мати для клясової війни з війн між країнами, адже у ближчій світовій війні пролєтарі мають повернути зброю проти своїх клясових ворогів). За це він не лише дістав прізвисько «Ґенерал» у сім’ї Маркса, а й став одним з головних військових аналітиків свого часу — насамперед як автор статей про тогочасні збройні конфлікти (Кримська війна, франко-прусська війна, Громадянська війна в США).
Енґельсові теорії, що їхнє значення подекуди принижувалося, або ними просто нехтували наступні покоління соціялістів-пацифістів (за винятком Лєніна, Троцького і Мао), як зазначає Пол Блекледж, попри зміни в техніці і стратеґії зберігають свою актуальність[13]. Для Вольфґанга Штрека внесок Енґельса полягає у постановці війни в контекст капіталістичного розвитку — це основа «так необхідного „теоретично-державного додатку“ політекономії Маркса й самого Енґельса». Головним «переможцем» військового проґресу (якщо не брати до уваги економіку та суспільство) була держава. Лише держава мала у своєму розпорядженні засоби, необхідні для отримання «нових, централізованих знарядь знищення у великих маштабах» і створення — і утримання — робочої сили, знаної як «військо», необхідної для використання цих знарядь[14]. Згадані вище випадки придбання зброї Азербайджаном, фінансоване нафтодолярами, яких не має Вірменія, підтверджують це спостереження Енґельса, який наголошував на переважній ролі у технічному розвиткові не приватного, а державного сектору, що також видко на прикладі «дронів». За Штреком, це «нове радикальне перетворення війни почерез ударну мікроелєктроніку» уможливлює необмежену розвідку та знищення супротивників, що виконують також субпідрядні орґанізації (приватні військові компанії), і скорочення потреби в призові на дійсну військову службу громадян: «Можливість знищувати противника за допомогою дронів, цим плодам розвитку інформаційних технолоґій, дозволяє урядам відмовитися від мобілізації підтримки всередині країн заморських і закордонних операцій: нікого не змушують жертвувати життям в ім’я держави, і можна скоротити кількість військових втрат»[15].
Нова епоха чи старе варварство?
Коментар Штрека щодо недавнього використання «дронів» у наступальних діях в Арцаху цілком слушним, але є нюанси. Останні події радше вказують на появу на сучасному полі бою можливого «подвійного руху» (за Поланьї). З одного боку, військові кампанії фактично перетворюються на приватні підприємства, зводяться до «клітинного» рівня, «хірурґічних атак», в яких головна роля за «дронами». Одначе, з иншого боку, розширення і вдосконалення наступального потенціялу «дронів» означає — щонайменше у випадку з війною в Арцаху — повернення до «старих часів», коли потребувалось ведення масивної кампанії мобілізації і супроводу через засоби масової інформації державним апаратом Азербайджану (пропаґанда, зосереджена саме на «дронах»; показ на вуличних широких екранах зображень з лінії фронту, зроблених «дронами»; тощо), що його результатом стає кривава війна з тисячами жертв. Це найкращий приклад того, що технічний проґрес необов’язково веде до «чистішої війни», про що наївно пише Штрек, змальовуючи конфлікти майбутнього як «конфлікти між дронами „Тесла“ і дронами „Хуавей“ та людьми, які наступають за ними просто для розваги», — він веде радше до вдосконалення зброї масового ураження й оновлення знарядь вбивств. Вірменський ґеноцид, як подія нещодавньої історії, про яку так виконавці, як і вчені одноголосно говорять як про масове вбивство, що веде прямо до голокосту, і як мара, яка висіла над війною в Арцаху, повертає нас до невеселих висновків франкфуртців (Адорно і Горкгаймера) щодо суперечностей «технічної раціональности», що привела до Освенцима[16].
Чи була війна в Нагірному Карабаху та широке застосування «дронів» переходом від ХХ століття, про яке писав Гобсбаум, до ХХІ ст.? Чи стали ми свідками початку нової епохи? Чи ми спостерігаємо просту зміну способу застосування вже істнуючого виду озброєння, як-от нацисти «винайшли» танк 1939 року підчас польської кампанії («бліцкріґу»), побіжно перетворивши його на знаряддя нового масового винищення людей? Дивне сполучення старого з новим у Нагірному Карабаху, що краще за все видно на фотоґрафіях «дронів» і бражуючих боєприпасів, що кружляють над вірменськими траншеями — ці траншеї надали цій землі ляндшафту, небаченого в Европі від часів першої світової війни. Сполучення найбільш передового з найпримітивнішим, як нацистська армія, що змітала ворогів танками, але майже повністю залежала від коней — такий собі новий вид варварства. «Проґрес», як про це неодноразово писали — від Вальтера Беньяміна до Болівара Ечеверії, є не так «чистим паростком нового», як рухом по старому шляху кровопускання і знищення.
Примітки
[1] Djene Rhys Bajalan, Sara Nur Yildiz, Vazken Khatchig Davidian, “What’s really driving the Azerbaijan-Armenia conflict”, in Jacobin, 8 October, 2020.
[2] Avedis Hadjian, “Nagorno-Karabakh conflict: its meaning to Armenians”, at Le Monde diplomatique blog, 23 October, 2020.
[3] Igor Delanoë, “Russia and Turkey, friends or enemies?”, in Le Monde diplomatique, diciembre de 2020.
[4] Philippe Descamps, “Azeris versus Armenians 20 years later. Dug in for the duration”, in Le Monde dipolomatique, diciembre de 2012.
[5] Одна з таких автівок, що її можна впізнати на багатьох фото і відео з війни, і який частенько зазнавав шкоди від Сил оборони Арцаху був «Сендкет», частина цілої серії броньованих машин, збудованих на базі шасі Форда Ф. Згідно деяких ізраїльських джерел, яких я міг дістатися, перші тест-драйви цих автівок ЦАХАЛом були невтішні і обтяжливі: автівка була нездатна пройти певні перешкоди на місцевости, його броня була слабкою тощо. Очевидячки, через це ЦАХАЛ вирішив узяти на озброєння лише обмежену кількість «Сендкетів» і придбати аналоґічні моделі з США з кращими характеристиками, продовжуючи виробляти їх на експорт (наприклад, для Азербайджану). Однією з найбільших країн-користувачів «Сендкетів» у світі, що їх там само виробляють за ліцензією, є… Мексика і її збройні сили (СЕДЕНА).
[6] Eitay Mack, “As tensions over Nagorno-Karabakh rise, Israel must halt arms sales to Azerbaijan”, at 972.mag, 9 October, 2020.
[7] Jeff Halper, War against the people: Israel, the Palestinians and global pacification, London: Pluto Press, 2015, pp. 296.
[8] Gideon Levy, “Charles Aznavour’s last chanson chides Israel about cluster bombs”, in Haaretz, 24 October, 2020.
[9] Хоча курди не брали участи у війні, вони були «зацікавленою» стороною і зрештою стороною, яка програла на тлі тріюмфу Азербайджану й пантюркізму. Свідчать про це зображення, на яких азербайджанські салдати відрізають вуха вірменським салдатам, хоча деякі з них ще живі — так само як це вчиняють «брати-турки» з партизанами Робітничої партії Курдистану.
[10] Dan Sabbagh, “UK wants new drones in wake of Azerbaijan military success”, in The Guardian, 29 December, 2020.
[11] Fehim Tastekin, “Will turkish drones help Ukraine reclaim territory?”, in Al Monitor, 11 December, 2020.
[12] Friedrich Engels, “The history of the rifle”, 1860.
[13] Paul Blackledge, “Engels vs. Marx?: Two hundred years of Frederick Engels”, in Monthly Review, vol. 72, no. 1, May, 2020. Докладнішу військову аналізу див.: P. Blackledge, “War and revolution: Friedrich Engels as a military thinker”, in War and Society, 2019, vol. 38, no. 2, p. 81-97.
[14] Wolfgang Streeck, “Engels’s second theory. Technology, warfare and the growth of the state”, in New Left Review, issue 123, May-June 2020.
[15] Ibid.
[16] Enzo Traverso, “Auschwitz, Marx y el siglo XX”, in Bajo el Volcán, vol. 4, núm. 8, 2004, p. 101-116.
Пер. з есп.: «Вперед»
Джерело: Maciek Wisniewski, “Nagorno Karabaj: área de juego de imperios y moderno campo de batalla”, in Memoria, Enero 2021, p. 54-58.
Вперед 