Скальпель Воннегута

Олексій Звєрєв

При транспортуванні нейтронної бомби сталося лихо: бомба вибухнула посеред шосе поблизу міста Мідленд-Сіті, штат Огайо. Радянські читачі пам’ятають це місто: воно описане в романі Курта Воннегута «Сніданок для чемпіонів». Звичайне, «середнє» американське місто — не краще й не гірше за інші. Тепер тут ніхто не живе. Тіла загиблих — понад сто тисяч чоловік, зокрема й п’ятьох смертників, що очікували на страту в місцевій в’язниці, — поховані під бетоном на центральній площі.

А більше нічого не змінилося після вибуху. Будинки залишилися цілі й неушкоджені. Телефонний зв’язок не перервався. В спорожнілих барах холодильні установки й далі виробляють лід для коктейлів. На екранах невимкнених телевізорів красуються естрадні зірки.

Сюди можна приїхати — на екскурсію. Туристів розміщують у навколишніх мотелях. По місту їх возять у супроводі озброєних солдатів. Категорично заборонено торкатися будь-чого руками. Чоловіки мають тримати руки в кишенях, жінки — згорненими на грудях. У Мідленд-Сіті працює спеціальна кіно-група. Вибух — подія століття. Необхідно. щоб плівка зберегла все так, як було в момент вибуху. Стрічка збере мільйони глядачів. Продюсер заробить грубі гроші. Так починається цей твір.

Що буде далі з Мідленд-Сіті, поки що не відомо. Найімовірніше, тут розташують табір для іммігрантів — гаїтянців, пакистанців, африканців. Зручно й ефективно: іммігрантів безліч, нетрища переповнені, а тут ціле місто зі справними інженерними комунікаціями і абсолютно порожнє.

Ну, просто дарунок небесний. А може, небеса тут ні до чого? Не вічно ж випробовувати нейтронну зброю на полігонах, час перевірити її на ділі. А заразом хоч трохи посприяти розв’язанню житлової проблеми.

Такі думки не полишають героя нової книжки Курта Воннегута «Пряме влучання», коли з віконця екскурсійного автобуса він роззирається на безлюдні вулиці свого рідного міста. Час дії — наші дні. Руді Вальс, удосталь наслухавшись войовничих промов пентагонівських яструбів і «наукових» рекомендацій спеціалістів, що обслуговують Пентагон, припускає й таку можливість. Адже, за мілітаристською логікою, нейтронна зброя уособлює «прогрес». Нічого не зруйновано. Нічого не згоріло. Екскурсоводи скаржаться, що до Мідленд-Сіті туристи їдуть неохоче; остерігаються радіації. Певно, не розуміють, що нейтронний вибух не загрожує променевою хворобою, а вбиває зразу чисто й гуманно.

Від променевої хвороби вмерла мати Руді. Коли після війни — тієї, напівзабутої, другої світової — ремонтували будинок Вальсів, полицю каміна замінили новою, бетонною. А бетон купили на розпродажу відходів дослідного атомного виробництва за проектом «Манхеттен» — тим самим, що завершився виготовленням бомб для Хіросіми й Нагасакі. Місіс Вальс любила довгими осінніми вечорами сидіти перед каміном. При розтині в її мозку виявили жахливу пухлину.

В Мідленд-Сіті історія ця набула широкого розголосу. Жителі, проте, вирішили, що це лише трагічний збіг обставин, випадкове відхилення від норми. Наскільки справедливими були їхні припущення, показують дальші події.

При бажанні й ці події, звісно, можна тлумачити лише як несподівані примхи долі. У відгуках американської критики на останній роман на це натикалося досить прозоро. Рецензенти писали про нереальність створеної в романі ситуації. І про те, що вся оповідь нагадує марення людини, глибоко травмованої обставинами свого життя. І що книжка не має того пізнавального образу дійсності, якого читач вправі очікувати від реалістичного роману.

Такі докори звучать щонайменше дивно. Природа обдаровання Воннегута — філософський гумор і гротеск: те, що досі існує як потенційна небезпека, постає в його творах як доконаний факт. Пригадується давній роман Воннегута «Колиска для кицьки». Там був змальований фізик, який збагатив людство відкриттям «криги 9» — речовини, здатної покласти край життю на землі. Створюючи цю речовину, доктор Гоннікер не замислювався про соціальні наслідки й моральний сенс своєї діяльності. Легко, дуже легко було твердити, що цей персонаж — також породження хворобливої фантазії. Але в цього вченого були реальні прототипи — люди, які створювали атомну бомбу.

Минуло двадцять років, і науковий геній таких учених облагодіяв людство новими засобами знищення життя — зокрема й нейтронними бомбами… Нікуди не зникла, навпаки, зросла небезпека непоправної катастрофи, що її створює для всіх і кожного американський мілітаризм, озброєний найсучаснішими, наймогутнішими засобами вбивства. Про цю небезпеку необхідно писати, не вдовольняючись слабкою втіхою, що сьогодні та зброя ще не приведена в дію. Прийом гротеску можна порівняти з хірургічним скальпелем, який оголює уражені хворобою клітини, прикриті ззовні здоровою тканиною. В руках Воннегута цей скальпель діє ефективніше за заспокійливі ліки.

І в літературі, і в кінематографі дав но вже побутують твори, насичені кар* тинами сучасного апокаліпсису, твори, шо лякають і викликають почуття безнадії: світ у них виглядає царством безумства, а людині відводиться роль безпорадної жертви всемогутнього й сліпого зла. Часом це просто спекуляція на гострозлободенних темах, але трапляються /140/ й твори, автори яких справді щиро висловлюють свої тривоги. І все ж таки розпач, яким перейняті ці твори, не переконує. Він надто підкреслений — до афектації. В своїй безмежності він поглинає все, не залишаючи місця ні для надії, ні для дослідження й осмислення справжніх причин тих трагедій, про які нам розповідають.

Причини, врешті-решт, завжди соціальні, й значущість твору залежить від здатності автора, нічого не спрощуючи, зазирнути в суспільне підгрунтя відтворюваних подій. Воннегута неодноразово намагалися зобразити одним з «чорних гумористів», яких чимало в сучасній американській прозі. Мовляв, він також відмовляється шукати будь-яку логіку й сенс чавіть у помислах своїх героїв, не кажучи вже про сенс великих історичних процесів, про їх об’єктивну спрямованість.

Письменникові інкримінували холодну байдужість до безнадійно схибнутого світу, його характеризували як безпристрасного реєстратора всіляких моральних збочень та небезпечних духовних аберацій. В ньому вбачали одного з провісників «веселого нігілізму», який у блюзнірських формах висловлює відчуття цілковитої вичерпаності творчих можливостей людства.

Цей міф американської критики виявився стійким. Не виключено, що «Пряме влучання» дасть йому нову поживу. Для цього досить прийняти зовнішнє за сутнє, ігноруючи змістове значення прийомів ігрової, часто — пародійної оповіді, що давно вже стала рідною стихією Воннегута. Він ніби й не прагне до створення логічної й цілісної картини. Він не лише усуває звичну композиційну послідовність, але, як на перший погляд, знімає й саму серйозність розгортуваних колізій.

Так було в «Бойні номер п’ять», у «Колисці для кицьки». Так і в новій книжці. Розповідь є ланцюжком мікрофрагментів, часом ніяк не пов’язаних між собою Тільки-но дія наближається до кульмінації, як виникає ритмічний, емоційний відступ, гумористичне зниження, уїдливий авторський коментар, що виключає будь-яку риторику й вишуканість.

Руді Вальс, драматург-невдаха а потім фармацевт, якому набридло несамохіть обране ремесло, знаходить своє покликання в… кулінарному мистецтві. Захоплення почалося з дитинства: «В нашому домі кухня була єдиним місцем, де щось робилося серйозно». І він винаходить рецепти тортів і соусів, десертів і кремів. Вмонтовані безпосередньо в текст до гого ж щоразу на тих сторінках, де ніби напрошуються жорстокі, гнітючі фарби, ці рецепти відразу створюють комедійну стихію, хоча вона декому і може видатися недоречною в творі, такому трагічному за основною тональністю.

Це зовсім не «оживляж», властивий невміло спрацьованій белетристиці. І навіть не глузування з убозтва розуму й душі героя. Що й казати. Руді — Істота досить примітивна, наївна й жалюгідна в своїх спробах сховатися на кухні від великих і малих злигоднів, що розбурхали його звичайний маленький світ. Проте не міщанська боягузлива недоумкуватість е цього разу об’єктом сатири Воннегута. Та про героя й не скажеш, що це міднолобий обиватель, який прагне лише ситого, спокійного життя, вважаючи, що історія може писатись і без його участі. Таким герой не міг бути за самим характером задуму Воннегута — масштабного й складного.

Перед нами людина, не обділена ні спостережливістю, ні чуйністю, по-своєму симпатична, але обмежена в тому — найважливішому для Воннегута — розумінні, що від самого початку, можливо, й неусвідомлено відмовляється від бодай найменшої спроби збагнути навколишній світ і виробити щодо нього особисту позицію. Руді просто існує, пливе за течією. Він нездатний сприйняти те, що відбувається, як ланцюжок подій, які мають свої причини й наслідки, початок і кінець.

Він оповідає, цей Руді Вальс, і світ постає перед читачем таким, яким його бачить оповідач. Уривчастість, фрагментарність розповіді стають точним аналогом певного світогляду. Про героя вони кажуть більше за будь-які пояснення. Життєвий досвід заздалегідь безсистемний, алогічний, безглуздий, а отже, не може бути й мови про якісь етичні принципи, про якусь відповідальність. Як на Руді, то життя не спрямовують. Життя відбувається само собою — в усіх його колотнечах, фарсах і драмах.

У родині Вальсів усі ніби й народжуються з тим почуттям некерованості життя і мовчазно, раз і назавжди обраної ролі байдужих свідків. Якби ж то лише в цій родині! Воннегут побачив — і гротескно загострив — суттєву рису обивательської психології. Неважка й зручна ця нехитра формула буття: ми ні над чим не замислюємося й ні за що не відповідаємо, ми маленькі люди, ми лише існуємо, не прагнучи нічого. Увесь світ — суцільна випадковість, і не наша провина, якщо випадковість обертається трагедією.

Незадовго до першої світової війни батько Руді, забезпечений молодий нероба, що вважав себе живописцем, був відправлений батьками у Відень — вступати до художньої школи. Через нездарність його не прийняли, зате він заприязнився з іншим невизнаним маестро, австрійцем за походженням.

Згодом віденський приятель Вальса-старшого став-таки відомий — під іменем Адольфа Гітлера. Тато Вальс дуже радів успіхам давнього приятеля. В нацистській Німеччині, куди він прибув на особисте запрошення рейхсканцлера, йому сподобалося геть усе. Над своїм будинком в Огайо він підняв подарований Гітлером прапор зі свастикою, дітей убрав у форму штурмовиків і заходився пропагувати фашистську доктрину як /141/ панацею для Америки. Щоправда, заглиблюватися в її суть йому було ніколи, його захопила гра. Запаморочила примха фортуни, що піднесла голодного обідранця на таку височину.

Життя і справді непередбачуване, чи ж не так? Суцільні випадковості: не нагодуй тоді Отто Вальс майбутнього фюрера обідом, не віддай йому свого пальта, і Гітлер, може, й не дожив би до наступного ранку. І не було б ні фашизму, ні війни.

Навчений гірким батьковим досвідом, Руді зізнається: «Знаєте, що мене найбільше не влаштовує в цьому житті? Те, що в ньому надто легко припуститися жахливої помилки». Тільки помилки—не більше. Адже людям властиво помилятися. А маленьким людям — особливо. Вони не звикли орієнтуватися за межами свого маленького світу. Вони нічого не розуміють — і не хочуть розуміти — ні в політиці, НІ у філософії, НІ в моралі Вони живуть собі, нікого не чіпаючи, і їх не обходить те, що в їхній країні панує агресивне зло, яке штовхає світ до загибелі.

Для себе ці люди завжди знайдуть виправдання. І справді, ну, хто б 1934 року, коли Вальси тріумфально мандрували по Німеччині, здогадувався, що їхній патрон зовсім не жартує, з піною на устах теревенячи про «новий лад», що він його наводить? Кому б спало на думку, що не така вже й безневинна забавка — воєнізована гра вбраних у сорочки гітлер- югенда хлопчаків? І чи велика біда, що над будинком в Огайо замайорів нацистський прапор?

Усе — випадок, а якщо нещасливий випадок,— значить, помилка. В житті Руді також сталася «помилка». Давши спокій мольбертові, тато Вальс захопився колекціонуванням зброї. На горищі утворився справжній арсенал. Дітям давали погратися гвинтівками й пістолетами: «Хай повага до зброї буде в них у крові». Якось Руді грався вінчестером і вбив вагітну домогосподарку, яка пилососила свою вітальню за два квартали від будинку Вальсів. Було йому на той час неповних дванадцять років.

Він і десятиліття по тому згадуватиме той нескінченно розтягнутий день — жах матері, розгубленість батька. Клітку в поліцейському відділку, де його вимазали чорнилом з ніг до голови й побитого виставили на загальний огляд («я став місцевим театром»). Співгромадян, що збіглися, хтось навіть з немовлям на руках їхнє прагнення роздерти на місці «оскаженілого виродка» — не так за те, що він зробив, як для того, щоб дати вихід власній люті побачити, що ллється кров.

Але й десятиліття по тому він, вражений і травмований пережитим, як і рані¬ ше товкмачитиме про випадковість, невезіння, жорстокий виверт долі. Куля могла — повинна була — пролетіти мимо. Вінчестер міг — повинен був — лишатися незарядженим. Він не хотів зла нещасній домогосподарці. Він взагалі нічого не хотів, окрім як вигадувати страви й змішувати спеції для підливи. Ні, що не кажіть, а життя — сліпе, й передбачити його неможливо.

І все це мовиться з непохитною переконаністю. Змінюється час, але описаний Воннегутом людський тип незмінний. Усе та сама хата з краю. Усе та сама органічна нездатність усвідомити уроки, що їх дає реальна дійсність. Навіть найсуворіші уроки.

За кілька місяців до катастрофи у Мідленд-Сіті Руді подався з братом на Гаїті, став шеф-кухарем в отелі й нарешті відчув себе щасливим. І не тільки тому, що можна було віддатись улюбленій справі, йому було добре серед гаїтянців: вони розмовляли говіркою, у якій уживається лише теперішній час. І це відразу привернуло до них Руді Вальса. Адже він теж, власне, жив завжди в одному — теперішньому часовому вимірі, не замислюючись над минулим, не зазираючи в майбутнє, плив за течією, а потім дивувався з несправедливості долі.

Для Воннегута і минуле, і майбутнє мають вагоме значення. Скальпель цього письменника знімає шар випадковості з тих трагічних подій, якими заповнені його книжки. Під його пером «помилки», що таять у собі тяжкі нещастя для всього людства, виявляються логічним наслідком небезпечних хвороб суспільства, в якому безкарно задає тон мілітаризм і пишно квітують технократичні ілюзії, а позиція соціальної пасивності та безвідповідальності має аж надто багатьох прихильників. У найкращих своїх творах Воннегут відгукується на тривогу й біль мільйонів сучасників, збуджуючи їхню громадянську совість.

І тоді як художник він досягає прямого влучання.

«Одне з двох: або війна є безумство, або якщо люди роблять це безумство, то вони зовсім не розумні істоти, як чомусь заведено думати». Це Толстой, «Севастополь у травні», 1855 рік.

Сьогодні, майже через сто тридцять років, слова великого російського письменника актуальні так, як, напевне, вони не були актуальні ніколи. Можливо, вони найточніше висловлюють пафос сучасної гуманістичної літератури, націленої на протидію мілітаристській небезпеці, що нависла над планетою, — так, як націлений на протидію їй останній роман Воннегута. /142/

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1984. — № 1. — Стор. 140-142.

0 Responses to “Скальпель Воннегута”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: