Голубничий і голодомор

holubnychyКрістофер Форд

Про «Причини голоду 1932-33 рр.»[1] Всеволода Голубничого писали як про «видатну спробу приступитися до основних питань, важливих для розуміння голоду, до якої слід ставитися зі всією серйозністю».[2] Написаний в 1958 році, аналіз голодомору Голубничим, нажаль, залишається однією з найменш відомих робіт цього видатного українського вченого і, як це не дивно, не увійшов до «Радянської реґіональної економіки» (збірки його вибраних творів, опублікованої 1982 року).[3]

Голубничий народився 5 червня 1928 року в Богодухіві неподалік Харкова. Його мати, етнічна росіянка, працювала у сфері охорони дитинства, а його батько був аґрономом; під час революції він служив в Червоній Армії, в кавалерійському загоні Будьонного, а під час сталінського терору був двічі заарештований. В часи другої світової війни Голубничий був депортований відступаючими німцями і до 1945 року працював в Німеччині як «остарбайтер».[4] Попри дві спроби американців депортувати його до СРСР він спромігся 1951 року імміґрувати до США, де навчався в Колумбійському університеті, а в 1962-1976 рр. читав лекції з економіки в Гантер-колледжі. Протягом 32 років, з кінця війни до своєї передчасної смерті 10 квітня 1977 року, Голубничий залишався плодовитим автором, підготувавши низку наукових робіт з широкого кола питань, зокрема політичної економії, історії та філософії. Його статті з Марксової трудової теорії вартості передбачили багато сучасних дискусій, а його роботи з радянської економіки були серед перших, в яких вивчення окремих республік називалось важливим для розуміння СРСР в цілому. Статті Голубничого з української політики, економіки та історії вважаються одними з найкращих в царині українознавства. В своїх післявоєнних статтях про майбутній розвиток СРСР він запропонував проґноз, який, хоча і не помічений більшістю совєтолоґів, виявився вражаюче точним.[5]

Хоча Голубничий написав велику кількість робіт з аґрарного питання в Україні, таких як «Аґрарна революція 1917 року в Україні», та з питань планування і колективізації в Радянському Союзі, його аналіз голоду не друкували в журналах з совєтолоґії, вельми русофільських на той час, і нічого з цієї теми не публікували протягом десятиріччя. Цей аналіз був написаний в можливо найцікавіший і незабутній період життя Голубничого, коли після війни він був одним з лідерів Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП).[6]

Голубничий вступив до УРДП як біженець в Німеччині після другої світової війни. Заснована 1947 року в Реґенсбурзі, УРДП займалась питаннями будівництва незалежної та демократичної української держави.[7] Під проводом Івана Багряного це була найбільша партія еміґрантів з передвоєнної Української РСР.[8] Невдовзі після її створення в 1947 році в УРДП відбувся розкол на ліве та праве крило. До лівого крила на чолі з першим президентом Григорієм Костюком увійшли Майстренко, Голубничий, Левицький, Паладійчук та інші. Нові ліві критикували еміґрантів, які прагнули «відновлення старого дореволюційного порядку», вважаючи, що таке гасло «через тридцять років» нехтувало новою ситуацією, в якій вони протистояли політиці відновлення приватної власності в економіці.[9]

У квітні 1949 року вони почали видавати ґазету «Вперед. Український робітничий часопис», яка за редагування Голубничого протягом десяти років представляла найбільш ліву течію в післявоєнній українській еміґрації.[10] В той час, як українська еміґрація перетворилась на вельми закриту спільноту, УРДП докладала всіх зусиль для встановлення зовнішніх зв’язків. Члени УРДП, особливо Голубничий і Майстренко, широко публікувалися наприкінці 1940-х і в 1950-і, звертаючись до доволі широкої аудиторії, в тому числі до тих, кого інші імміґрантські орґанізації просто не помічали.

В діаспорі з ключових питань, що стосувались України, часопис «Вперед» представляв демократично-соціалістичні позиції та опублікував масу політичних, економічних та літературних статей. Часопис ніколи не переривав роботу з критичного аналізу та дослідження української історії, а також ситуації в Україні в 1940-і та 1950-і.

Однією з визначних подій цього періоду стало піднесення Української Повстанської Армії (УПА), яку «Вперед» з ентузіазмом підтримував, пропаґуючи її боротьбу та вступаючи в діалоґ з теоретиками УПА Осипом-Дяків Горновим і Петром Полтавою, обидва з яких були членами Української Верховної Визвольної Ради.[11] УРДП вважала, що рух став втіленням її ідеї «третього табору» — погляду, вираженого в гаслі «ні Вошинґтона, ні Москви, але міжнародний соціалізм».[12] Голубничий казав: «Під німецькою окупацією переважний «настрій» відобразився в ідеї «третьої сили» — проти Гітлера та Сталіна.»[13] УПА, як писав Голубничий, воювали за «новий справедливій устрій на Україні без землевласників, капіталістів чи радянських комісарів.»[14]

Для висловлення таких ідей це був надзвичайно складний період: навіть в лавах західних комуністичних партій існувала широка симпатія до СРСР, що великою мірою ґрунтувалась на післявоєнних почуттях щодо його внеску в перемогу над нацистською Німеччиною. Хоча після Угорської революції 1956 року ця симпатія почала вивітрюватися, в робітничому середовищі вона все ще була сильною. Голубничий не припиняв формувати критику «реального соціалізму» Східного Блоку, видавши цілу низку статей різними мовами, в яких досліджувались економіка, соціальні класи та ідеолоґія радянського режиму.[15] Саме в рамках цієї роботи Голубничий написав свій в багатьох відношеннях передовий і унікальний аналіз причин голоду 1932-1933 рр. в Українській Радянській Соціалістичній Республіці.

Для розуміння важливості статті ми мусимо спершу зрозуміти контекст, в якому вона була написана. Слово «голод» радше означає подію, викликану природними силами, але «голодомор» не був результатом посухи чи неврожаю. Найближча історична аналоґія — це голод в Ірландії, але він став наслідком неврожаю, перетвореного на голод політикою британських правителів колонії. Український голодомор був траґедією повністю рукотворною. На противагу менш сильному післявоєнному голоду 1921-1922 рр., коли радянський уряд дозволив західним продовольчим аґенствам надавати допомогу, Москва навіть десять років по тому заперечувала самий факт голоду, під час якого в Українській РСР загинули мільйони. Це стало початком ревізіонізму голодомору.

Це заперечення підсилилось аполоґіями з боку сталінізованих комуністичних партій за кордоном і сталінських прихильників у широкому робітничому русі та за його межами, причому аполоґії нагадували буботіння папуг. Коли «Manchester Guardian» повідомила про жахи, свідками яких став їхній журналіст Ґерет Джонс, Кремль заборонив журналістам відвідувати Радянську Україну.[16] Повідомлення про голод ставилися під сумнів певними журналістами, які активно заперечували існування голоду публічно, але часто підтверджували його в приватних розмовах. Висвітлення в пресі доповнювалось коміками з туристичного аґенства ВОКС, що будували «потьомкінські села», годуючи казками радих і довірливих «туристів», таких як Джордж Бернард Шоу.

В своїх спогадах наступник Сталіна Хрущов пише, що «непевне, ми ніколи не дізнаємось, скільки загинуло людей» під час голоду, однак ані під час «десталінізації», ані за його наступників так і не з’явилось чесного звіту про події 1932-1933 рр., а їхні винуватці так і не постали перед судом. Десятиліттями радянська влада викреслювали ці події з «офіційної» історії. Ті, хто намагався відзначати річницю, аналізувати або протестувати проти голоду, ризикували опинитися за ґратами, а то й гірше.

Під вагою все зростаючих свідоцтв ревізіонізм голодомору від повного заперечення перейшов до ставлення під сумнів масштабу та причин голоду. Ревізіонізм такого штибу можна знайти в ґазеті «New York Times» вже в березні 1933 році, в якій Волтер Дюренті писав: «Немає ніякого голоду чи випадків смерті від голоду, проте поширена смертність від хвороб, спричинених недоїданням.»[17] Такий підхід став моделлю для пізніших робіт, таких як «Шахрайство, голод і фашизм» Даґлеса Тоттла, чия псевдоісторія par excellence стала ключовим текстом ревізіонізму голодомору. Тоттл робить висновок: «Голод 1932-1933 рр. спричинили засуха (фактор, що ускладнив ситуацію), широко розповсюджений саботаж, аматорське радянське планування, сталінські крайнощі та помилки.»[18] Ця думка поширена й в сучасній Україні, при цьому не тільки серед неосталіністів Комуністичної партії України та Проґресивної Соціалістичної партії, але і в оточенні Партії реґіонів.

Аналіз Голубничого кидає потужний виклик ревізіонізму голодомору, від нього не можна відмахнутися як від роботи «українського націоналісту». Це словосполучення, що так часто використовується в неґативному смислі, не можна прикласти до Голубничого, який, будучи переконаним прибічником національного визволення України, все свою життя залишався марксистом і був поважним економістом. Крім того, в той час, як деякі дослідження голоду можна критикувати за їхню зайву емоційність чи політичну упередженість, цього не можна закидати Голубничому. Спираючись на дані першоджерел, його дослідження в спробі окреслити політичний і економічний контекст голоду йде далі.

Голубничий поміщає голодомор в контекст формування «сталінізму як нового соціального устрою», однією з складових якого була ліквідація залишків досягнень Української революції 1917-1921 рр. Революція оголила нерозв’язане протиріччя між внутрішніми та зовнішніми елементами. Тенденція внутрішніх сил знайшла своє вираження в боротьбі Центральної Ради за самоуправління, в проголошенні незалежної Української Народної Республіки. На противагу їй тенденція зовнішніх сил була спрямована на підпорядкування України Росії та на затримку розвитку цих внутрішніх сил.[19]

Хоча зусилля цих внутрішніх елементів неодноразово зводились нанівець, революція змела старий устрій та замінила «Південь Росії» на Українську РСР — «чітко визначений національний, економічний і культурний орґанізм».[20] Вона стала ареною боротьби між цими двома тенденціями в Україні — центристським русофільським елементом і різноманітними внутрішніми елементами, серед яких тепер переважали українські комуністи. Внутрішні елементи досягли успіху в забезпеченні політики «українізації» (проґрами «позитивної дії» щодо мови, культури та просування неросіян в апарат рад, партії, профспілок і кооперативів).

Політика українізації сповістила про безпрецедентне українське відродження; вона проводилась енерґійно і розглядалась як «зброя культурної революції в Україні».[21] Для одних це була сукупність зусиль, спрямованих на ствердження автономії та ліквідацію ознак колоніалізму, для інших – прояв опозиції сталінізму, що насувався. Досвід українізації залишив нам парадоксальну революційну спадщину. Одначе ця національно-культурна автономія не супроводжувалась відродженням орґанів демократії революційних років. Розвиток цього суб’єктивного елементу був призупинений, оскільки центр реальної політичної влади під час «більшовицького термідору» змістився до вищих орґанів. В умовах однопартійного режиму політичний ландшафт все більше визначався Всеросійською Комуністичною Партією, при цьому можливості для участі в ній для українського селянства, робітничого класу та переслідуваної інтеліґенції закривались.

Економічні та культурні сфери не були відокремлені непрохідними бар’єрами; існував тісний зв’язок між аґрарним і національним питаннями, що виникали з відношень держава-капітал-праця та етнічного складу соціальних класів. Українці складали 27% міського населення, більшість з них мешкала в сільських районах, де їх зараховували до класу «селян» (це слово вважалось синонімом слова «українець»). Неминуче тенденції сталінської соціально-економічної та української національно-культурної політик вступили в конфлікт, і сталінські реформи намагалися розв’язати це протиріччя в найбільш неґативний спосіб, який тільки можна було уявити. Аґрарна політика та спричинений нею голод відбулися водночас з підсиленням кампанії проти українського руху.

Першу П’ятирічку 1928-1932 рр. Голубничий вважав найважливішим історичним чинником формування «сталінізму як нового соціального устрою», який з цим процесом набув стабільних форм: «бюрократія стала новим соціальним класом».[22] Цей новий устрій, доводив він, був формою державного капіталізму. Проте «цей державний капіталізм називає себе «соціалізм» і відрізняється від проаналізованого Марксовим вченням своїм виключним політичним деспотизмом».[23]

В своїх роботах, присвячених сталінізму, Голубничий окресли несправедливості в СРСР, що мали місце як в класовій, так і в національній сферах. В аналізі даних про членство він виявив, що Комуністична партія не тільки була менш популярна в Україні ніж в Росії, але що «найважливіші посади посідали російські бюрократи».[24] «Сталінський парламент» Верховна Рада є «класовим парламентом, який представляє інтереси вищого класу російського суспільства, а в другій палаті Ради Національностей головні посади були непропорційно більше зайняті росіянами, що цілком можна порівняти з французьким парламентом в колоніальному Марокко чи британській Південній Африці».[25]

Важливо підкреслити ці погляди Голубничого в світлі критичних зауважень, що він розглядав проблему голоду окремо від радянської політики. Не тільки його статті цього періоду спростовують це твердження, але також в «Причинах голоду 1932-33 рр.» (аналізі з точки зору політичної економії) Голубничий наголошує: «Що Україна була безпосередньо експлуатована, свідчить той факт, що тоді як гуртовий збір хліба на Україні становив лише 27% всесоюзного врожаю 1930 р., хлібозаго¬тівлі на Україні становили аж 38% всесоюзних хлібозаготівель 1930 р.»[27]

Його увага до національного питання також очевидна з його висвітлення конфлікту з керівництвом Всеросійської Комуністичної партії з приводу аґрарного питання на всеукраїнській конференції Комуністичної партії (більшовиків) України в 1932 році, коли провідник комуністів Скрипник відкрито назвав таку політику причиною голоду. Голубничий зазначає, що членство в КП(б)У між червнем 1932 р. і жовтнем 1933 р. зменшилося на 50 000. Цей конфлікт в КП(б)У важливий не тільки в світлі наступного вилучення голоду з офіційної радянської історії, але і як виклик сучасному ревізіонізму.

Невдача українських комуністів-опозиціонерів в цьому ар’єрґардному бою сталась в час, коли по всій Українській РСР вже проходили чистки. Після їхньої поразки політика українізації була згорнута повністю в січні 1933 р. Динаміка сталінського централізму демонструвала початок ліквідації останніх слідів рівності між республіками. Влада терору, що трималась протягом десятиріччя, фактично призвела до знищення покоління Української революції.[28]

Спроба Голубничого зрозуміти причину голоду є важливим внеском до пошуку відповіді на питання, яке продовжує непокоїти до сьогодні: чому? Голубничий не приписує причину колективізації самій по собі, зазначаючи, що 75% селянських господарств були в колгоспах вже до голоду. Він вважає, що «голод був швидше наслідком, ніж причиною, колективізації», коли величезні втрати врожаю можна віднести на рахунок селянства, яке «ані не хотіло, ані ще не вміло як слід колективно працювати».[29] Так само, пише Голубничий, «немає підстав твердити, що голод був спеціяльно задуманий Сталіном».[30] Пояснення Голубничим причини голоду слід шукати в широкому обговоренні природи самої сталінської соціальної системи, оскільки він дотримується тієї точки зору, що голод «рад¬ше витік з економічних зовнішніх і внутріш¬ніх обставин, в яких опинився СРСР».

В цьому відношенні автори сучасних текстів про голодомор можуть багато чому навчатися в Голубничого. На противагу багатьом сучасним аналізам Голубничий не вилучає голод з контексту становища СРСР та світової економіки, так само як не відокремлює його від бажання СРСР як країни, що розвивається, «наздогнати» своїх міжнародних конкурентів. Надзвичайно важливим є те, що цьому «наздоганянню» був даний стар водночас з початком Великої депресії, яка несприятливо вплинула на ціну сільськогосподарської продукції, що її міг поставити на світовий ринок СРСР. Ціна зерна, дохід від реалізації якого планувалось вкласти в закупівлю машин, впала з 8,63 крб. за центнер в 1929 р. до 2,57 крб. в 1933 р., а ціна імпортних машин за цей самий час більше ніж подвоїлась. Відповіддю на таку ситуацією стало збільшення хлібозаготівель для накопичення капіталу, необхідного для підтримки безжалісної індустріалізації, а відтак приречення мільйонів у «житниці Європи»на голодну смерть.

Поміщаючи голод в ґлобальний й історичний контекст, Голубничий не втрачає з поля зору особливостей голодомору, але намагається розглядати його в його соціальній та економічній тотальності. Не звільняє він від відповідальності і Сталіна, але формулює звинувачення в тому сенсі, що він міг би вжити необхідних заходів для зниження хлібозаготівель та темпів індустріалізації, але не схотів, таким чином «голод безперечно був штучним». Про те, що голод був штучним і міг би бути уникнутий, «говорить цілий ряд фактів, що наступив пізніше.»[31]

Заздалегідь вгадуючи припущення наших сучасних ревізіоністів, що голод був спричинений засухою, Голубничий вказує, що засуха трапилась в 1934 р., але голоду тоді не було, бо Москва вжила заходів, щоб його уникнути — факт, який ярко контрастує з відмовою вжити необхідних заходів у 1932 р.

Голубничого пізніше критикували — вельми несправедливо — за «доволі консервативну оцінку кількості жертв у 3 000 000».[32] Насправді, як зазначає Голубничий, це згідно з офіційною статистикою радянського уряду, яка показала, що «Україна недорахувала принаймні 3 млн. людей!» Голубничий продовжує і дає неофіційну оцінку, що ґрунтується на екстраполяції даний між переписами населення і вказує на втрати 5-7 млн. осіб. Він також наводить — в якості додаткових свідчень голоду серед населення — дані про зменшення кількості сільських дворів.[33] Сам Голубничий є очевидно обережний в остаточній оцінці загального числа жертв голоду. Це цілком зрозуміло з огляду на відсутність необхідних для такого висновку відомостей, але навіть на основі сумнівних офіційних статистичних даних він намагається показати, що сталась демоґрафічна катастрофа.

Голубничий не вважає голод актом ґеноциду проти українців, а також проти інших національних менших сільського населення. Не то, щоб він не вважав Сталіна спроможним на ґеноцид — зовсім навпаки. Голод все одно, на його думку, був штучним. Це, а також інші жорстокості російського імперіалізму призвели його до висновків, які він виклав в одному з перших інтерв’ю ще 1951 року:

«Неросійські республіки СРСР слід відокремити від Росії раз і назавжди; вони мають стати незалежними націями — це головна відповідь на сталінський російський імперіалізм. Після політики ґеноциду та колоніальної експлуатації, яка відбувається, віри в російське “братерство” більше не існує.»

Примітки

[1] Вперше стаття «Причини голоду 1932-33 рр.» була надрукована під псевдонімом Всеволод Голуб у «Вперед», Мюнхен, ч. 10, жовтень 1958. Анґлійський переклад був надрукований пізніше у «Меті», Торонто, т. 2, ч. 2, 1978.

[2] Investigation of the Ukraine Famine, Report to Congress, Commission on the Ukrainian Famine, United States Government Printing Office (Washington, 1988), p. 21.

[3] Vsevolod Holubnychy, Soviet Regional Economics: Selected Works of Vsevolod Holubnychy (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1984).

[4] “Inside the Soviet Union, Interview with Two Ukrainian Refugees.” Fourth International (New York, September-October 1951).

[5] Ще 1951 року, у відповідь на дискусії щодо повернення СРСР до приватновласницького капіталізму, які розгорнулись в американських правлячих колах, Голубничий в загальних рисах обмалював проґноз, в якому прихований ключ до розуміння «великої головоломки» посткомуністичного переходу — безперервності владарювання «нової номенклатури»: «Коли правляча бюрократія побачить, що існуюча система ось-ось розвалиться, вона у такий спосіб захоче зберегти свої соціальні та політичні привілеї. Відновлення приватної власності насправді вітатиметься бюрократією з великою радістю за умови, що ця форма приватної власності забезпечить продовження її панування.» Див. “The Future of the Soviet Union.” Fourth International, no. 3 (1951).

[6] Історію УРДП див. Chris Ford, “Socialism, Stalinism and National Liberation: Coming to Terms with a Changed World, the Ideas of the URDP (Vpered Group) in the Post-war Era,” Debatte, vol. 14, no. 2 (August 2006), pp. 119-143.

[7] 1990 року права УРДП змінила назву на Українську Демократичну Республіканську партію.

[8] За одними оцінками, вона налічували 100-120 активних членів, тобто трохи менше, ніж Мельниківська ОУН, за іншими – 1200-1500 членів. Див. John-Paul Hinka, First Escape: Dealing with the Totalitarian Legacy in the Early Post-war Emigration (Edmonton: unpublished, 2005).

[9] Слід зауважити, що це був погляд, який вони поширювали і на товаришів з лівого руху, таких як Роман Роздольський, колишній лідер Комуністичної партії Західної України, котрого вони звинувачували в тому, що в своїх поглядах він залишився в 1920-х і був неспроможний адаптуватися до післявоєнних умов.

[10] A. Бабенко (Іван Майстренко). Українська Революційно-демократична партія: історія, тактика, відношення до других українських партій, до міжнародного робітничого руху (неопубліковане, 5 березня 1951).

[11] Бабенко. Зауваги до листа П. Полтави. «Вперед», ч. 4(13), 1950; W. Wilny (Holubnychy), “The Future of the Soviet Union,” Fourth International (New York, May-June 1951).

[12] Це гасло висунула американська ґазета «Labor Action», з якою «Вперед» тісно співпрацювала у післявоєнний період, вважаючи, що то була «єдиною, що чітко розбиралась в питаннях боротьби проти сталінсько-російського імперіалізму та дійсне прагнення українського народу до звільнення.» Див. Letter of S. Horoshchenko, “Ukrainians and Labor Action” (New York, April 7-14, 1952).

[13] “Inside the Soviet Union, Interview with Two Ukrainian Refugees.”

[14] Цитується за Vs. H. (Holubnychy), “The Russian Ukrainian Underground,” in The Position of the Ukrainian Liberation Movement (Munich: Prolog, 1948).

[15] Голубничий багато писав з цієї теми в низці видань під різними псевдонімами: Вс. Фелікс, С. Горощенко, Всеволод Голуб.

[16] Цей репортаж вийшов під обережною назвою «Голод в Росії, розповідь анґлійця: побачене під час пішохідної прогулянки» [Famine in Russia, Englishman’s Story: What He Saw on a Walking Tour]. Manchester Guardian (March 31, 1933).

[17] Walter Duranty, “Russians Hungry but not Starving,” The New York Times (March 31, 1933).

[18] Douglas Tottle, Fraud, Famine and Fascism, The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard (Toronto: Progress Books, 1987).

[19] Річицький. Меморандум Української Комуністичної партії. Стор. 54.

[20] Hryhory Kostiuk, Stalinist Rule in Ukraine (New York, 1960), p. 30.

[21] Так українізацію описував Григорій Гірчак, товариш Скрипника; див. Basil Dmytryshyn, Moscow and the Ukraine, 1918-1953: A Study of Russian Bolshevik Nationality Policy (New York, 1956), p. 71.

[22] Vs. Felix (Holubnychy), “Stalinism as a New Social Order,” Labor Action (July 30, 1951) — переклад статті з «Вперед»; також опублікована в Funken: Aussprachehefte für internationale sozialistische Politik, no. 1 (April 1951).

[23] Felix, “New Elements in Stalinist Theory, A Study of Recent Changes in Official Russian Theory on Marx ‘Obsolete Ideas’,” Labor Action (November 27, 1950).

[24] Фелікс. З’їзд більшовиків України. «Вперед», ч. 6-7 (1952).

[25] Felix, “In the Mirror of Stalin’s Parliament, An Analysis of the Composition of Moscow’s Supreme Council: The Bureaucracy Rules,” Labor Action (October 9, 1950).

[26] Це зауваження міститься в Report to Congress, Commission on the Ukrainian Famine, p. 23.

[27] Всеволод Голуб (Голубничий). Причини голоду 1932-33 рр. «Вперед», ч. 10 (жовтень 1958).

[28] За Хрущовим, єдина причина, через яку українці не розділили долю менших національностей і не зазнали масової депортації, полягає в тому, що «їх було забагато і їх нікуди було депортувати».

[29] Причини голоду 1932-33 рр.

[30] Там же.

[31] Там же.

[32] Report to Congress, Commission on the Ukrainian Famine, p. 21.

[33] Причини голоду 1932-33 рр.

[34] “Inside the Soviet Union, Interview with Two Ukrainian Refugees.”

З анґлійської переклав Роман Піщалов

Джерело: «Ukrainian Quarterly», Нью-Йорк. — Весна 2008.

Advertisements

3 Responses to “Голубничий і голодомор”


  1. 1 Олег Верник 14/04/2009 о 16:22

    У мене є вибрані економічні твори Всеволода Голубничого канадійського видання англійською мовою – кому цікаво ознайомитися та трохи поксерити – виходьте на зв*язок.

  2. 2 Roman 17/04/2009 о 11:48

    Олегу, якщо йдеться про Holubnychy Vsevolod. Soviet Regional Economics. – Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, Edmonton, 1982, то вона є і в мене (якщо я вірно пам’ятаю, ти ж мені колись її і порадив купити). Дійсно цікава книжка. До речі, вона не тільки – як могло б здатися з назви – про економіку. В цій збірці статей поміж інших є одна, присвячена матеріалістичній діалектиці Мао.


  1. 1 Commons » Голубничий і голодомор Зворотнє посилання на 17/04/2009 о 10:19

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: