Післямова до Маркузе

Лючіо Коллєтті

Для Маркузе відчуження, фетишизм не є продуктами найманої праці, світу товарів і капіталу. «Зло» для нього, це — не певна орґанізація суспільства, не певна система суспільних відносин, а радше індустрія, техніка, наука. Не капітал, а машина як така.

Насправді «Одновимірна людина» ніяк не може видобутися на волю, лишаючись у лабетах цієї перестарілої постави питання. Книжка блискуча, вона містить низку невеличких, але правильних спостережень. Проте коли додивитися до її сути, не тяжко побачити, що вона є звинуваченням не проти капіталізму, але проти техніки. Маркузе, що виступає проти «цілісної філософської системи», не здає собі справи в тому, що розмірковує як найбільш цілісний з-поміж буржуазних соціолоґів. Для нього не істнує ріжниці між капіталізмом і соціялізмом, себто він бореться з «індустріяльним суспільством», з «індустрією», позбавленою клясових конотацій, — індустрією «в собі». Це не машина як капітал, не капіталістичне вжиття машини, але гола та люта машина.

У своїй аналізі «промислової революції», викладеній у 13-у розділі 1-ї книги «Капіталу» («Машини та велика промисловість»), Маркс неодноразово наголошує, як буржуазні економісти плутають машину та капітал: «Отже, що машина, розглядувана сама по собі, скорочує робочий час, а застосована капіталістично здовжує робочий день, що сама по собі вона полегшує працю, а застосована капіталістично підносить її інтенсивність, що сама по собі вона є перемога людини над силою природи, а капіталістично застосована поневолює людину силою природи, що сама по собі збільшує багатство продуцента, а капіталістично застосована павперизує його й т.ін., то буржуазний політико-економ просто заявляє, що, як доводить розгляд машини самої по собі якнайяскравіше, всі ті очевидні суперечності є проста видимість ницої дійсности, а сами по собі, отже, і в теорії, вони зовсім не істнують. Таким чином він звільняє себе від клопоту далі ламати собі голову та, крім того, накидає своєму супротивникові таку дурість, наче той бореться не з капіталістичним застосуванням машин, а з самою машиною»[1].

Позиція, заатакована Марксом, є позицією буржуазної аполоґетики. У цьому випадкові ототожнення капіталу з машиною дозволяє, з одного боку, уникнути — себто представити просто як «видимості, подоби» — історично-обумовлені суперечності, що випливають з капіталістичного використання машини, а з иншого — признати за заслугу, капіталові саме те, що навпаки є перевагою і характеристичною рисою самої машини, — зростання продуктивности праці. Маркузева позиція, що вона не є позицією економістів у буквальному розумінні, повторює, одначе, цю операцію, хоча й навспак. Маркузе ототожнює машину та капітал не для того, щоб признати останньому заслуги першої, але щоби звинуватити машину в покріпаченні та пригнобленні робітника, за що насправді відповідає капітал. У першому випадкові позиція, що звідси випливає, є позицією Vulgärekonomie [вульґарної політекономії], у другому — «романтичної критики» буржуазного суспільства, себто критики сучасного не в ім’я майбуття, але в ім’я і в світлі «ностальґії» за минулим. Економіст, що хоче сучасні продукційні сили, себто машини та велику промисловість, мусить хотіти також і капіталістичні відносини виробництва («Правда, буржуазний економіст, — пише Маркс, — не заперечує, що при цьому бувають і тимчасові неприємності; але не буває медалі без зворотного боку! Для нього неможливе якесь инше, а не капіталістичне використовування машин. Отже, експлоатація робітника за допомогою машин для нього ідентична з експлоатацією машини робітником»[2].) За Маркузе ж все навпаки: хто не бажає експлоатації — ба більше, для Маркузе фактично немає експлоатації, — хто не бажає… «інтеґрації», той має вернути до патріярхальних умов життя чи краще до февдалізму, для якого наш автор (як кожна «красива душа», що себе поважає) не шкодує своїх bavardage [порожніх балачок] (див. стор. 77, 83 і 253-255 [3]). В крайньому разі випадок Маркузе, се — культ «примітивізму» та «варварства», що на нього перекидається абстрактний спіритуалізм буржуазного інтелєктуала. Його випадок — так само як випадок Горкгаймера й Адорно — є, як це вже добре означив у своїх «Розмовах» Лукач, випадком лудизму («якщо ми стверджуємо, що маніпуляція є одним з наслідків технічного розвитку, тоді, щоб боротися з маніпуляцією, маємо стати своєрідними лудистами, що опираються технічному розвиткові»).

Наше звернення до «романтичної критики» буржуазного суспільства може спантеличити. Насправді це той супротивник, що про нього ніколи не думаєш. Насправді маємо справу не лише з марксизмом, з одного боку, та капіталістично-буржуазною ідеолоґією, з иншого; справа складніша: в цій грі беруть участь троє. І не менше, ніж з буржуазною ідеолоґією, марксизм бореться з «романтичною свідомістю, що вона, — як пише Маркс у «Grundrisse», — супроводжуватиме першу як законна антитеза аж до її солодкого кінця».

Звісно, Маркузе — не Карлайл чи Сісмонді. Але не є він ні тим ні тим не тільки через просту арґументацію, але також через тонку аполоґетику, що причаїлась у його тексті. Концепція «індустріяльного суспільства», ідея «індустрії» без клясових конотацій або індустрії «в собі та для себе», що їх поділяє він і всі буржуазні соціолоґи (див., прим., Дарендорфа), є турботою — сподіваємось, невмисною — про великі corporations [корпорації] та упаданням перед ними. Індустрія і техніка пригноблюють скрізь. У Росії не менше ніж в Америці. «Ради плюс елєктрофікація» (як казав Лєнін) є оманою, міражем. Якщо хочеться уникнути пригноблення, варто спробувати соціялізм. А засіб, що, на думку Маркузе, має зарадити, відповідає серйозности аналізи. Досить всім вдатися до «великої відмови», а краще розвинути вітрила та взяти курс на Таїті.

Хотілося б, щоб було зрозуміло, що я критикую Маркузе не від імені ідеолоґії касти радянської бюрократії. Проте у випадку з нашим автором наша арґументація не може не бути строгою. Маркузе — давній критик Маркса. Й основи його критики — див. його «Радянський марксизм» (Лондон, 1958) — нерозривно пов’язані зі старим соціял-демократичним ревізіонізмом. Те, як він приписує Марксові теорію «абсолютного зубожіння» і «теорію краху», запозичив у Бернштайна (див. стор. 22-28). Теорія «ультраімперіялізму» — що її він використовує, щоб довести, що капіталізм може все, — запозичена в Кауцького (стор. 33 і далі). Його арґументація — від початку до кінця — є спробою показати, що Маркса подолано! І що загальніша і непевна аналіза, то катеґоричніші висновки Маркузе: подолано Марксову теорію пролєтарської революції; подолано «марксистське поняття орґанічного складу капіталу»; подолано «як таку теорію створення додаткової вартости як таку»[4].

Першою книжкою Маркузе, яку я прочитав, було друге видання «Розуму і революції» (Нью-Йорк, 1954). Книжка містила «додаткову главу», що не ввійшла до нещодавнього італійського видання. Якби цю главу сьогодні переклали, прояснилися би багато непевних місць, і Маркузе би представ тим, ким він є: критиком — невитонченим і «гнівним» — Маркса та соціялізму. Якими поглядами він підпирає свою критику, наочно засвідчують прикінцеві сторінки «Одновимірної людини». Там Маркузе тужить за «внутрішнім простором приватного життя»; там він згадує про ту ізоляцію, «в якій індивід, занурений у власну самотність, може замислюватися, ставити питання й знаходити відповіді»; там співає дифірамби «сфері приватного» як єдиній, що «може надати значення свободі та незалежності думки» (стор. 263). Як не пізнати тут старої ліберальної риторики?

Примітки

[1] K.Marx, Il Capitale, I, 2, cit., pp. 149-50 [укр. пер.: Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том I. Кн. I / Пер. з нім. за ред. Д.Рабиновича. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1934. — Стор. 367].

[2] Ivi, p. 150 [укр. пер.: там само].

[3] Тут і далі подано номери сторінок за італійським виданням «Одновимірної людини». Укр. пер. окремих глав див.: Герберт Маркузе. Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства / Пер. з англ. Володимир Курганський // Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. — Київ: Либідь, 1996. — Стор. 87-134. — Вперед.

[4] L’uomo a una dimensione, cit., p. 48.

Перекладено з італійської за кн.: Lucio Colletti, Ideologia e società. Laterza, Bari 1970, pp. 187-191.