Георг Лапчинський
Червневі тези «Про підсумок українізації», що ухвалив торік Пленум ЦК КП(б)У, до кінця вичерпують питання про те, яку політику національну повинен провадити пролетаріят та його партія по всіх колишніх колоніях Російської імперії, а зокрема в нас, на Україні, яких методів треба вживати в цій справі та яких труднощів, проводячи цю політику, доводиться зазнавати і які перешкоди поборювати не лише з боку инших клас та груп, а навіть і в середині самого робітництва – з боку несвідомих його шарів або окремих товаришів, що підпали впливові класово-ворожої ідеології. Але навряд чи буде помилкою сказати, що багато ще перед нами зосталося роботи, щоб ідеї, в цих тезах зформуловані, твердо засіли в свідомості широких мас робітничих і всіх чисто комуністів, що на Україні працюють. Тут є ще широке поле й для наукового розроблення окремих питань, їх безліч намічено в цім надзвичайної ваги та змістовности документі й для великої популяризаторської праці. Не дурно-ж і резолюція останнього пленуму ЦК КП(б)У знов таки констатує, що «процес українізації є далекий ще до закінчення й вимагає безустанної уваги та волі його провести з боку партійних організацій та звертає особливу увагу на слабкий темп українізації партійного активу» (принаймні в промислових індустріяльних організаціях), і пропонує усім парторганізаціям підсилити роботу українізаторську, особливо в партії та в ЛКСМУ та висовувати українців на керівну роботу. І якщо для декого все те, що є в тезах, взагалі знайоме, передумане й відчуте, то вони ніколи не повинні забувати, що їхній політичний розвиток ішов у цій справі иншими шляхами, через деякі особливості й ненормальності політичної історії нашої країни. Першорядної ваги завданням є допомогти цим товаришам засвоїти й зрозуміти ту політичну лінію, яку накреслила й рішуче взялась проводити партія в національнім питанні. Ніколи ще не було, щоб наша партійна лінія не виправдила себе, а маси робітничі не побачили нарешті її правдивости й не пішли за нею. Так буде й зо всіма, хто поки-що не зовсім зрозумів нашу національну політику.
У цій статті ми хочемо в основних рисах проаналізувати, як ставилися до національного питання на Україні від початку революції основні класові угрупування, що в революції були дієвими силами, і як ставляться вони тепер до національної політики нашої партії та як усе це впливало на українське робітництво й відбивалося на його настроях що-до національного питання на Україні.
–
Три сили і скрізь по цілій Російській імперії, і в нас, на Україні, боролися проти царського самодержавства: пролетаріят, селянство та міська буржуазія. Кожна з цих клас мала свої особливі завдання в революції, свою відмінну від решти класову природу та свої методи боротися, а звідци походило, що й на національну проблему кожен з них дивився /243/ по своєму. Русифікаторська політика царського уряду найбільший успіх мала в «вищих» шарах суспільних – серед поміщиків, фабрикантів, купців та інтелігенції. Царатові треба було довести їх до такого стану, щоб його адміністрація могла там так само без перешкод панувати, як вона панувала і в самій Росії. Бо без цього царат не міг-би виконати своєї місії – скрізь заводити й підтримувати владу поміщиків-аграріїв та великої буржуазії. Як класова організація перед усім р о с і й с ь к и х московських поміщиків та купців та фабрикантів, царат мусів забезпечити їм найвигідніші умови в розподілі заграбованих земель та для визиску поневолених трудящих. Оскільки він не міг до пня винищити місцеві пануючі групи місцевих купців, підприємців, а особливо шляхту, там, де вони витримали конкуренцію московських людей і зосталися на коні економічного життя, царат заходився перемогти їх, принаймні, «ідейно», підпорядкувати їх культурному російському впливові. І цей процес майже скрізь успішно було виконано – шляхтич і буржуа російського царя мусів говорити й говорив мовою свого монарха. І він охоче пристав на це, бо це давало йому матеріяльну користь, робило з нього рівноправного «вірнопідданного» поруч справжніх, «ісконних» підданців московських. А ще більше доводилося русифікуватися інтелігенції: чиновники, учитель, інженер, лікар, адвокат, офіцер і піп могли правити свою службу лише російською мовою – одже їхня ідеологічна підлеглість Москві й Петербургові, російській культурі була найміцніша. А оскільки для інтелігента єдиним засобом продукції, єдиним її «струментом» є її грамотність, письменність, вміння читати, писати, думати й вчити, оскільки все це є можливе лише певною мовою, пройшовши певну школу, а ця школа, ця наука була виключно російська, то залежність інтелігенції від російської культури була цілком життєва, реальна. Так само й дрібній міській буржуазії та ремісництву, що залежали від вищих російських та зросійщених соціяльних верств, бо на них працювали, їм продавали свою продукцію та до їхнього соціяльного щабля стреміли піднестися, – дуже важно було прилучитися до пануючої, російської культури. Отже коли дальший розвиток капіталістичний наштовхнув буржуазію на боротьбу проти царату, бо той очевидно гальмував всякий економічний прогрес, буржуазія в цілій імперії виступила єдиним фронтом. Вона сподівалася, що, поваливши самодержавство силою робітничою та селянською, їй пощастить утворити з старої Росії могутню буржуазну державу, єдину та неподільну «демократичну Російську республіку», яка зможе конкурувати успішно з иншими буржуазними та імперіялістчними державами. Російська в своїй більшості або зрусифікована вона плекала ідею з людности колишньої імперії ство- [створити. – «Вперед»] є д и н у н а ц і ю, зорганізовану ч е р е з є д и н у б у р ж у а з н у р о с і й с ь к у к у л ь т у р у. У цій справі до послуг їй ставала охоче інтелігенція, що масою своєю йшла за буржуазією, бо вважала її за найповажнішу силу, а також і тому, що класово з буржуазією була найщільніше звязана і своїм походженням. Для інтелігенції поширювати скрізь культуру російську значило скрізь забезпечити собі поле для роботи, по всіх широчезних просторах колишньої імперії. Таким чином можна сказати, що, м а й ж е від першої доби нашої роволюції, б у р ж у а з і я м і с ь к а й б у р ж у а з н а і н т е л і г е н ц і я в ц і л о м у о р і є н т у в а л а с я н а є д и н у т а н е п о д і л ь н у Р о с і ю т а н а ц і л к о в и т у г е г е м о н і ю р о с і й с ь к о ї к у л ь т у р и і цілком байдуже – а то й вороже – ставилася до справи національного відродження в колишніх колоніях російського царату. Цього факту не спростовує й те, що по всіх російських «окраинах» існували певні групи буржуазні, певні шари інтелігентські, що пробували обстоювати місцеві, національні інтереси, конкуруючи з буржуазією та інтелігенцією /244/ «всеросійською», цеб-то російською, плекаючи навіть націоналізм та шовінізм в дуже гострих формах; не спростовує й те, що пізніш, після жовтня, по багатьох цих окраїнах утворено було низку самостійних та національних буржуазних держав. Бо-ж ми знаємо, хоча-б з нашої української революційної історії, якою кволою економічно була та національно- свідома українська буржуазія, оскільки нікчемною й кількісно й культурно й матеріально була вона проти цілої російської та зросійщеної буржуазної міської маси. Не дурно-ж українські націоналісти твердили, що «український нарід, взагалі, не має своєї власної буржуазії – він є ввесь чисто трудящий, соціялістичний». Те-ж саме можна сказати про с у т о м і с ь к у українську інтелігенцію. Її вага й культурна, й матеріяльна в українському місті була незрівняно слабша проти ваги російської інтелігенції.
Але якщо основна в капіталістичному суспільстві гнобительська класа по всіх царських колоніях була здебільшого русифікаторська й антинаціональна, то на зовсім протилежних позиціях стояла переважна більшість людности – селянство.
С е л я н с т в о в цілому світі як-найдовше та найвпертіше заховує свої національні риси, свої звичаї та побут. Ані школа, ані військова служба, ані те, що йому доводилося ввесь час стикатися з російськими урядовцями та панами – не могло змінити національної природи селянської. Для селянства царських колоній росіянин – це був гнобитель поміщик, буржуа або урядовець; та й самим цим панам зовсім не важило справді прилучити селянина до своєї культури, зробити його дійсно освіченим та письменним, досить було лише навчити його розуміти накази та задурити йому голову релігією й військовою муштрою. І селянство зоставалося далеким від панської культури, а значить і від російського культурного впливу. Лише куркульська, заможна частина його намагалася наблизитися до панів та завжди мріяла своїх дітей в панів обернути, давши їм освіту, пославши їх до міської, панської, російської школи. Одже в масі своїй селянство зберегло свою національність, ба й навіть впливало на ту частину інтелігенції та дрібної буржуазії, що залежала від нього, українізуючи учителів, лікарів, агрономів та дрібних урядовців, що працювали на селі, та тих купців і ремісників, що серед селянства поширювали свій крам та вироби й тому мусіли наблизити себе до покупця та споживача.
Від перших днів революції в селянства не могло бути жодних сумнівів, як ставитися до національної проблеми. Як тільки воно почало ставати свідомим своїх класових інтересів, почало розуміти, що прийшов час скинути поміщиків та урядовців, забрати собі землю та позбутися кабали; як тільки почало участь у державному будівництві брати й освіту справжню діставати для своїх дітей і для себе та настановляти урядовців з своїх людей, – воно почало прагнути до відродження своєї, народньої мови та культури, почало протиставляти її російській, що її були нав’язували йому гнобителі-пани.
А селянська ворожнеча до міста, що підчас економічної розрухи, війною та революцією викликаної, не задовольняло життєвих потреб селянських, ще більше заглиблювала національне почуття в селянина, штовхала його до гострої боротьби за своє національне самовизначення, ба навіть до гострого націоналізму. І лише найбільш соцільно свідомі елементи з бідноти та сільського півролетаріяту, що дійшли вже того, щоб розуміти головну трудящих мету – знищити передусім е к о н о м і ч н у нерівність, подолати поміщиків та капіталістів – лише вони зоставалися вільні від націоналістичних настроїв, бо в спілці з робітництвом міським, незалежно від його національности, бачили свій шлях до цієї мети.
Але як-же стояла справа з п р о л е т а р і я т о м, з тою головною силою, що /245/ їй історія доручила вщент розбити не лише царське й феодальне панування, але й остаточно знищити старий гнобительський лад та розпочати на уламках старої «Росії» будівництво соціялістичного трудового суспільства?
Хоча сільські батраки своїм національним становищем майже нічим не відрізнялися від селян-хліборобів, хоча велика частина навіть міського пролетаріяту, особливо некваліфікованого, була й своїм походженням, і навіть економічно ще міцно із селом звязана, все-ж таки певні досить широкі шари пролетарські стали вже зовсім міські, а тому підлягали культурному впливові міської буржуазії та інтелігенції і через них прилучилися до російської культури. Робітник, хоч трохи кваліфікований, не міг зоставатися зовсім темним, неписьменним; йому доводилося здобувати собі певну науку, якщо не шкільну, то принаймні практичну, і він діставав її в і д р о с і й с ь к и х а б о з р о с і й щ е н и х панів та підпанків – від інженерів, техників, адміністраторів. Крім того, оскільки в Російській імперії командна роля належала поміщикам та буржуа російським – царському урядові важило дати роботу в першу чергу безробітним робітникам та безземельним селянам з своїх центральних губерень. Він сприяв тому, щоб вони розїжджалися по промислових центрах цілої імперії і це також спричинялося до того, що навіть по «окраїнах», цеб-то по колоніях російської держави, серед промислового пролетаріяту дуже значний відсоток був з росіян у той час, як місцеве селянство і н д у с т р і я л і з у в а л о с я д у ж е п о в і л ь н о, залишалося сидіти на землі або емігрувало в инші частини імперії замість іти на заробіток до промислових підприємств свого краю. Такий був склад українського пролетаріяту й такі умови для розвитку в ньому національної свідомости, коли революція поставила перед ним цілу низку найважливіших проблем і поміж них проблему національної політики. Але була й ще одна причина, суто революційного значіння, що не дозволяла українському пролетаріятові за першої доби революційної боротьби з царатом, а потім з буржуазією, звернути належну увагу на національне питання. Уже за останні десятиріччя перед тим, як царат було остаточно знищено, ясним стало, що революція в російській імперії переможе лише, як революція робітнича. І пролетаріят у цілому та його свідомий авангард революційний марксівський добре розумів, що революція переможе лише тоді, коли робітництво в ц і л і й і м п е р і ї одностайно та однодушно буде боротися і проти царату і проти буржуазії. Він розумів, що у всіх робітників н е з а л е ж н о в і д ї х н ь о ї н а ц і о н а л ь н о с т и є один спільний ворог – гнобительські класи, поміщики та капіталісти, що, лише знищивши їхню силу, відібравши від них засоби до експлоатації – їхні грунти, підприємства та грошеві капітали, – трудящі здобудуть собі кращої долі. Отже роля революційного робітництва за тих часів була передусім руйнацька – воно мало до кінця розтрощити гнобительську машину класової держави. Ще не йшлося про творчу роботу, про те, щоб будувати на нових засадах народне господарство, підносити культурний рівень трудящих, виховувати їхню соціялістичну свідомість. І самий звязок із селянством, хоча вже й тоді конче потрібно було пролетаріятові прилучити його до себе, як спільника в боротьбі проти гнобителів, уявлявся лише як бойовий, військовий союз на час боротьби, а не як тривалий для спільної роботи з мирному державному будівництві. Узязши все це на увагу, легко зрозуміти, чому революційне та соціялістичне робітництво українське, зосередивши цілу свою активність на спільній боротьбі всіх трудящів в імперії проти їхніх спільних ворогів, ставилося в той час цілком байдуже до національного руху по колишніх царських колоніях, не брало майже зовсім участи в ньому, а /246/ то навіть і чинило йому певний опір, тоді, коли йому здавалося, що цей рух одсуває трудящих від їхніх безпосередніх бойових завданнів.
І типовим для переважної більшости робітничих революціонерів тогочасної України був такий погляд на національне питання: трудящий, особливо робітник, «м у с и т ь б у т и і н т е р н а ц і о н а л і с т», п и т а н н я п р о м о в у т а к у л ь т у р у для нього значіння не мають, це справа д р і б н о ї б у р ж у а з і ї, не можна, звичайно, нікому заваджати користуватися з тієї мови, з якої він хоче, як це робилося за царських часів, не можна навіть заборонити окремим частинам колишньої імперії заводити свій національний лад, ба навіть зовсім самостійні та незалежні держави, а л е є д и н е, щ о м о ж е ц і к а в и т и с в і д о м о г о р о б і т н и к а – ц е є б о р о т ь б а с о ц і я л ь н а проти поміщиків, проти буржуазії, для успіху цієї боротьби найкраще було-б, щоб Росія з о с т а л а с я є д и н о ю д е р ж а в о ю, де-б об’єднане соціялістичними гаслами робітництво могло боротися проти свого ворога, проти капіталістів. І це був насправді революційний інтернаціоналізм (навіть «ультра-інтернаціоналізм» на наш теперішній погляд), властивий робітникові в д о б у р е в о л ю ц і й н о – р у й н а ц ь к о ї б о р о т ь б и проти старого ладу. Лише дуже нечисленні пролетарські революціонери вже за тих часів розуміли по иншому національну проблему на Україні, наближаючися до теперішнього її партійного розуміння, або тому, що були органічно звязані своєю роботою із сільською біднотою, батрацтвом та некваліфікованим міським пролетаріятом, що не був зрусифікований, або – як це було з декотрими керівниками нашої партії – тому, що мали ширші перспективи, далі сягали своїм прогнозом та за періодом боротьби вбачали вже наступний період будівничий. Але, не маючи підтримки в широких колах свідомо-революційного робітництва, одні відривалися від нього, инколи навіть підпадали впливові селянської та дрібно-буржуазної ідеології і скочувались до соціял-націоналізму, другі-ж лише поволі й обережно виводили партійну думку на ті позиції, що на них тепер стала ціла робітнича партія.
Але поруч з цими суто-революційними причинами, що викликали серед українського робітництва недооцінку національного питання, існувало ще й и н ш е д ж е р е л о, звідки походила ворожість до українського національного відродження серед певних робітничих шарів. Ми пам’ятаємо, що далеко не все робітництво українське відразу пішло під прапором соціяльної революції за більшовизмом. Не можна забувати, що значна частина робітництва певний час перебувала під в п л и в о м б у р ж у а з і ї, стояла на позиціях меншовицьких, цеб-то вважала, що, замість царської, Росія має стати буржуазною, що в неї має ще розвиватися капіталізм. І дуже характерно, що меншовики на Україні майже без винятків ставилися до української справи як-найворожіше, скрізь плекаючи симпатії до єдиної та неподільної Росії, і були запеклими прибічниками гегемонії російської культури. Орієнтуючись на угоду з буржуазією, спираючись на ті елементи міської людности, що ближче стояли до дрібної буржуазії та інтелігенції – на службовців, прикажчиків, ремісників та почасти на кваліфіковані робітничі вершки – вони яскраво й послідовно відбивали настрої цих глибоко зросійщених верств. Їхній «інтернаціоналізм» насправді походив з р о с і й с ь к о г о н а ц і о н а л і з м у т а з а н т и н а р о д н і х н а с т р о ї в міського дрібного буржуа, що за всяку ціну пнеться в пани та погордливо ставиться до «мужика», до «черни». І характерно, що навіть пізніш, у комуністичній партії, в той час, як у революційної більшости її чимраз більше зникав наївний «інтернаціоналізм» перших часів революційних і вона наближалася до теперішнього розуміння національної проблеми, найбільший опір правильна національна політика зустрічала з боку /247/ тих середпартійних течій, що так чи инакше з б о ч у в а л и д о м е н ш о в и з м у. І першу послідовно-антиукраїнську позицію в лавах КП(б)У зформулувала в 1918-му році так звана «Катеринославська точка погляду» представники котрої зовсім ще недавно захищали м е н ш о в и ц ь к і погляди що-до розуміння самого процесу Ж о в т н е в о ї р е в о л ю ц і ї на Україні. І пізніше що-разу, як та чи инша група в середині КП(б)У починає виявляти ухили до меншовизму, у неї завжди спостерігаються одночасно й ухили від здорового, ленінського розуміння нашої національної політики.
–
Наближаючися до десятих роковин пролетарської диктатури на сході Европи, ми можемо з великим задовленням констатувати, що й скрізь, де влада в руках робітничих, і в нашій країні – свідоме робітництво в особі своєї партії остаточно з’ясувало собі ті методи, якими воно може розвязати одну з найскладніших проблем, що залишилися йому в спадщину від старого гнобительського ладу, – проблему національну. Переможна робітнича революція назавжди розвалила ганебну «тюрму народів» – Російську імперію. Тепер усі країни, що їх колись пригноблював та визискував Петербурзько-московський царат, як р і в н о п р а в н і т а в і л ь н і о д и н и ц і складають з себе Союз Соціялістичних Радянських Республік і саме ім’я «Росія» вживається лише д л я т і є ї ч а с т и н и С о ю з у, к о т р у п о с і д а є б р а т е р с ь к и й н а р і д р о с і й с ь к и й, як рівноправний член цього Союзу. Тепер радянська влада та Комуністична партія за одне з найважливіших своїх завдань поставили собі до кінця знищити всі рештки національного гніту там, де вони ще заховалися по колишніх колоніях царських п і д в и г л я д о м к у л ь т у р н о ї т а е к о н о м і ч н о ї н е р і в н о с т и, та усунути ті кривди, що за часів свого панування царат заподіяв багатьом націям та країнам на сході Европейськім та в Азії. Зокрема в нас, на Україні, і Партія, і Уряд вживають найрішучіших заходів, щоб Україна з колишньої під’яремної колонії стала з а к і н ч е н о ю у с т а л е н о ю с о ц і я л і с т и ч н о ю д е р ж а в о ю, яка-б могла вільно будувати своє соціялістичне господарство у щільнім та братерськім звязку з рештою союзних Республік, та щоб на грунті такого будівництва у к р а ї н с ь к а м о в а й к у л ь т у р а о п а н у в а л а ц і л е ж и т т я у к р а ї н с ь к о ї л ю д н о с т и – в державних, громадських (партійних, професійних та инших) установах, в школах, в літературі, в мистецтві, з тією, звичайно, умовою, щоб і для людности неукраїнської, що живе по деяких районах нашої республіки, було забезпечено можливість користуватися своєю мовою та розвивати свою національну культуру. Бо жодна освіта, жодний інтелектуальний розвиток не є можливий для народу без своєї мови та культури, і не зможе без них Радянська влада піднести свідомість працюючих мас українських, що за царських часів терпіли справжнє інтелектуальне каліцтво саме через те, що над ними панувала чужа мова та культура. Особливо відповідальні завдання покладає така національна політика на свідоме робітництво та його авангард – комуністичну партійну організацію: не засвоївши української мови, не запровадивши її не лише у всю свою політичну та освітню роботу, але й у в с ю п р а к т и к у п р о м и с л о в о ї д і я л ь н о с т и і в п о б у т, робітництво не зможе набути відповідного впливу на основну масу української трудящої людности, на селянство, н е з м о ж е у т в о р и т и й о м у н о р м а л ь н и х у м о в д л я і н д у с т р і я л і з а ц і ї, втягти його в продукцію та здійснити основне історичне завдання – утворити нерозривний союз робітників та селян. Ба навіть і тепер уже справжня соціялістична освіта серед досить широких шарів робітничих є можлива лише українською мовою, бо дарма, що умови /248/ для цього ще не такі сприятливі – пролетаріят наш і за цих умов чимраз дужче поповнюється спролетаризованим селянством українським. Проте, ще подеколи й нині можна спостерігати в деяких навіть партійних робітників нерозуміння справедливої, ленінської національної політики. Буває, доводиться чути балачки, що, мовляв, українізацію занадто гостро провадиться, що масам вона не потрібна, що селянство нібито добре й російську мову розуміє, що робітники не хочуть засвоювати української культури, бо це віддаляє їх од їхніх братів російських та від центру світової пролетарської революції, від Москви, що наша національна політики є поступкою українському буржуазному шовінізмові. Усі такі балачки – в які-б ультра-революційні та «інтернаціоналістичні» вбрання не прибиралися – партія в особі своїх керівників та кожен поодинокий розумний партієць – вважають за п р о я в а н т и р о б і т н и ч о г о т а а н т и р е в о л ю ц і й н о г о в п л и в у б у р ж у а з н о – н е п і в с ь к и х т а і н т е л і г е н т с ь к и х н а с т р о ї в н а р о б і т н и ц т в о. Бо з усіх соціяльних шарів, що нині є на коні українського суспільного життя – лише н е п м а н и т а і н т е л і г е н ц і я, як були з початку революції, так й досі є в більшості своїй гостро зацікавлені, щоб Україна зосталася в тому стані, в якому була за старого режиму. Недобитки та нащадки колишніх пануючих груп, що по цілій імперії були або російського походження, або зросійщила їх буржуазна школа та культура, з утіхою згадують ті часи, коли вони скрізь по всіх «окраинах» панували й з погордою ставилися до всього місцевого, «провінціяльного», другосортного. Особливо ремствує інтелігенція, бо їй випадає або вчитися наново, або поступатися своїми посадами та впливом на користь інтелігенції місцевої, української, далеко проти неї кволішої й числом і кваліфікацією, тому що умови для її розвитку за царських часів були зовсім несприятливі, працювала вона здебільшого на селі або для села та й походила переважно з селянства. Але воля Радянської влади є непохитна й вона вміє, як це показав уже майже десятирічний досвід, доводити до кінця всяку справу, що визнала за корисну для революції, й подолає всякій опір супроти своїх заходів. Так буде й з національною політикою, що ухвалив перевести в життя авангард пролетаріяту, його виразник та проводир – Всесоюзна Комуністична Партія. /249/
Джерело: Життя й революція. Щомісячний журнал громадського життя, літератури й науки. Рік третій. ДВУ – 1927. – №5. – т. ІІ. – С. 243–249.
Вперед 