Політичне керівництво кляси до і після взяття влади

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹44›. Політичне керівництво кляси до і після взяття влади. Вся проблєма ріжних політичних течій часів Рісорджименто[1], їхніх взаємних відносин або відносин з однорідними чи підпорядкованими силами ріжних історичних частин (або областей) національної території обмежується на одній основоположній проблємі: помірковані[2] були більш-менш однорідною клясою, через що їхнє керівництво зазнало незначних коливань, тимчасом як Партія дії[3] не спиралася на якусь певну історичну клясу, а її керівництво по ваганнях потягло руку за поміркованими; себто історично Партію дії вели помірковані (твердження Віктора-Еммануїла II[4] про те, що він має Партію дії в кишені або щось на кшталт цього, правдиве не лише через його особисті контакти з Ґарібальді5: Партію дії історично очолювали Кавур[6] та Віктор-Еммануїл II). Історико-політичний критерій, що його слід взяти за основу наших досліджень, такий: кляса є панівною з двох боків — вона є «керівною» і «панівною». Вона є керівною для кляс-союзниць і панівною для кляс-супротивниць. А тому ще до взяття влади кляса може стати «керівною» (і має нею стати); прийшовши до влади, вона стає панівною, але продовжує бути і «керівною» також. Помірковані керували Партією дії також після 1870 року, політичне вираження цього керівництва — так званий трансформізм[7]; вся італійська політика від 1870 до сьогодні має в собі «трансформізм», себто вона створює правлячі кляси в рамках, встановлених поміркованими після 1848, поглинаючи активні елєменти, що постали із союзних кляс, а також із ворожих кляс. Політичне керівництво стає одним з аспектів панування під тим оглядом, що поглинання élite [верхівки. — Пер.] позбавляє проводу кляс-противниць та знесилює їх. Тут може — і має — проводитися «політична геґемонія» навіть до перебрання влади: щоби керувати чи мати геґемонію, не досить покладатися на матеріяльну силу та міць, що дає влада. Ця істина випливає з політики поміркованих, і вирішення проблєми саме в цей спосіб уможливило перебіг Рісорджименто у такій формі та у таких рамках, що уможливили революцію без революції (або «пасивну революцію» мовою В. Куоко[8]). У яких формах поміркованим вдалося ствердити свій апарат політичного керівництва? У формах, що їх можна було би назвати «ліберальними», себто через ініціятиву окремих осіб, «приватну» ініціятиву (не через «офіційну» проґраму партії, не відповідно до пляну, випрацьованого та скомпонованого задовго до практичних і орґанізаційних дій). Це було «нормальним» з уваги на структуру та ролю кляс, що їх помірковані представляли та чиїм керівним елєментом — «інтелєктуалами» в орґанічному розумінні — вони були. Для Партії дії проблєма була иншою, розв’язувати її треба було інакше. Помірковані були «інтелєктуалами», «конденсованими» вже від самого початку завдяки орґанічному характерові їхніх відносин з клясами, що вони були їхніми виразниками (інтереси представлених і представників, виражених і виразників були здебільшого чітко тотожними, себто помірковані інтелєктуали були правдивим орґанічним аванґардом вищих кляс, оскільки вони економічно належали до вищих кляс: вони були інтелєктуалами та політичними орґанізаторами, а заразом і керівниками підприємств, великими землевласниками та управляючими, торговцями та промисловцями тощо). З уваги на цю орґанічну «конденсацію» чи «концентрацію» помірковані мимоволі ставали центром тяжіння для інтелєктуалів, що були «розпорошені», «розсіяні» по всьому півострову, задовільняючи — нехай мінімально — потреби народної освіти й управління. Тут упевнюємося в правдивости того критерію, що ним слід послуговуватися підчас історико-політичного дослідження: немає незалежної кляси інтелєктуалів, але кожна кляса має власних інтелєктуалів; проте інтелєктуали історично проґресивної кляси настільки привабливі, що вони зрештою підпорядковують інтелєктуалів з инших кляс і створюють «середовище солідарности» всіх інтелєктуалів, використовуючи психолоґічні (марнославство тощо), а також кастові зв’язки (технічно-правові, корпоративні).

Це явище виникає «самовільно» тоді, коли ця кляса є по-справжньому проґресивною, себто рухає суспільство загалом, задовольняє не тільки потреби свого істнування, але й постійно ширить можливості, безперервно охоплюючи нові сфери промислово-виробничої діяльности. Коли панівна кляса вичерпує свою функцію, ідеолоґічний блок руйнується і «спонтанність» змінюється «примусом» дедалі менш завуальовано й непрямо — аж до відверто поліцейських заходів і військових переворотів.

Партія дії не могла мати цієї сили тяжіння: її саму притягнули як залякуванням, через що вона не хотіла включати до своєї проґрами певні народні вимоги, так і тим, що певні її видатні представники (наприклад, Ґарібальді) були — нехай лише епізодично («коливалися») — особисто залежними від керівників поміркованих. Щоби Партія дії стала самостійною силою і врешті-решт спромоглася хоча б надати рухові Рісорджименто виразнішого народно-демократичного характеру (більшого вона не досягла би з огляду на передумови, що були в основі самого руху), вона мала би протиставити «емпіричній» діяльності поміркованих (що була емпіричною лише позірно) орґанічну урядову проґраму, що містила б найважливіші вимоги мас, насамперед селянства. Иншими словами, «спонтанному» тяжінню, що його здійснювали помірковані, слід було протиставити «орґанізоване» тяжіння за певною проґрамою.

Як типовий приклад мимовільного тяжіння поміркованих слід згадати з’яву «ліберально-католицького» руху[9], що так збурив папство та частково паралізував і деморалізував його, відкинувши на правішу позицію за ту, яку воно саме зайняло би за инших обставин, і у такий спосіб частково ізолювавши його; папство зробило належні висновки й тому останнім часом продемонструвало разючу майстерність до маневрування. Спочатку модернізм[10], а пізніше пополяризм[11] — явища, подібні до «католицько-ліберального» руху часів Рісорджименто, — значною мірою постали як відповідь на силу «спонтанного» тяжіння з боку сучасного робітничого руху. Папство (на чолі з папою Пієм X[12]) заатакувало модернізм як течію, спрямовану на реформування реліґії, але водночас сприяло створенню пополяризму, себто економічної бази модернізму, і сьогодні — руками Пія XI[13] — робить пополяризм наріжним каменем власної світової політики.

Партії дії завжди бракувало саме урядової проґрами. Вона, власне, була передусім аґітаційним та пропаґандистським рухом поміркованих. Внутрішні протиріччя та конфлікти у Партії дії, ненависть, яку Мадзіні[14] викликáв у найвидатніших «людей дії» (самого Ґарібальді, Феліче Орсіні[15] тощо), зайшли через брак політичного керівництва. Чвари всередині партії були значною мірою такими самими абстрактними, як і проповідь Мадзіні, але вони можуть правити за корисне джерело історичних відомостей (це стосується усіх творів Пізакане[16], хоча він припустився серйозних військових помилок, приміром, коли опирався встановленню військової диктатури Ґарібальді в Римській республіці). Партія дії наслідує «риторичну» традицію італійської літератури. Вона плутає культурну єдність з політичною та територіяльною єдністю. Порівняння якобінців[17] і Партії дії: якобінці боролися за зміцнення зв’язку між містом і селом; їх розбили, тому що вони мали придушити нереалістичні прагнення робітничої кляси; їхнім спадкоємцем став Наполеон[18], а сьогодні їхні традиції живуть у французьких радикальних соціалістах[19].

У французькій політичній літературі ця потреба зв’язку між містом і селом була дуже сильною: згадаймо «Таємниці народу» Ежена Сю[20], що набули надзвичайної популярности в Італії близько 1850 року (Фоґадзаро в «Маленькому античному світі» згадує, як Франко Матроні[21] нелєґально отримував зі Швайцарії «Таємниці народу», що їх тоді у Відні публічно спалювали, якщо я правильно пам’ятаю), і вона напрочуд наполегливо нагадувала про необхідність міцно зв’язати селян з містом; Сю — письменник якобінської традиції та багато в чому попередник Ерріо[22] та Даладьє[23] (наполеонівська лєґенда у «Вічному жиді», повсюдний антиклєрикалізм, а надто в «Вічному жиді», дрібнобуржуазний реформізм у «Паризьких таємницях» тощо). Партії дії завжди були притаманні приховані антифранцузькі настрої почерез ідеолоґію Мадзіні (див.: «Критика», стаття Омодео «Французька першість та італійська ініціятива», 1929 рік, стор. 223),[24] але в італійській історії була традиція, з якою вона могла пов’язати себе. З цього погляду можна скористати з багатого досвіду історії комун: буржуазія, що народжується, шукає союзників з-посеред селян проти Імперії та місцевого февдалізму (щоправда, це утруднюється боротьбою між буржуазією та поміщиками за робочу силу: буржуазії потрібна робоча сила, а її можуть дати тільки селянські маси; дворяни хочуть, щоби селяни були закріплені за землею; втеча селян у місто, де дворяни не можуть зловити їх. Так чи так, хоча й за инших обставин, в епоху комун розкривається роля міста як керівного елєменту, що загострює внутрішню боротьбу на селі і використовує її як військово-політичний інструмент для послаблення февдалізму). Але навіть Макіявеллі — цей клясичний вчитель політики італійських правлячих кляс — порушив це питання (звісно, в рамках і умовах свого часу): у своїх військових працях Макіявеллі досить певно говорить про необхідність знаходження зв’язку з селянами, що дозволило би створити народне ополчення, спроможне замінити наймане військо.

Пізакане, на мій погляд, слід пов’язувати саме з цим напрямком думки Макіявеллі; також Пізакане розглядає проблєму задоволення народних вимог переважно з військового огляду. Щодо Пізакане, слід проаналізувати суперечливість його військової концепції: Пізакане, неаполітанський аристократ, засвоїв низку положень військової теорії, що постали з досвіду Французької революції та Наполеонівських війн і зажили слави в Неаполі підчас правління Жозефа Бонапарта та Йоахіма Мюрата, надто завдяки особистому досвіду неаполітанських офіцерів, що служили у Наполеона[25] (див. некролоґ Кадорна у «Нуова антолоджія» щодо ваги набутого неаполітанцями військового досвіду, популяризованого Піянеллом, для орґанізації нової італійської армії[26]); він зрозумів, що без демократичної політики неможливо створити національну армію з обов’язковим військовим призовом; але його ворожість до стратегії Ґарібальді і його недовіра до Ґарібальді незрозумілі; його ставлення до Ґарібальді було таким самим зневажливим, як і ставлення старого ґенштабу до Наполеона.

Особистість, що її треба вивчити з огляду на проблєми Рісорджименто, — Джузеппе Феррарі[27], але йдеться не стільки за його так звані великі твори, що насправді є мішанкою плутаних і невпорядкованих записок, скільки за його принагідні памфлєти та листи. Але Феррарі великою мірою був чужий італійській дійсності: він був занадто офранцужений. Іноді він виглядає різкішим, ніж був, через те, що він прикладав до Італії французькі схеми, тобто схеми набагато більш передової за Італію країни. Можна сказати, що супроти Італії Феррарі був «нащадком», він був — деякою мірою — «розумом майбутнього». А політик має бути ефективним діячем саме в сучасній йому ситуації; Феррарі не зміг намацати проміжну ланку між італійською ситуацією та більш передовою французькою, але саме ця ланка була важливою для переходу до наступної. Феррарі не вмів «перекласти» з французької на італійську, тому вже його гострота була притичиною, створювала нові секти та фракції, але жодною мірою не позначилась на реальному русі.

Схоже, що ріжниця між багатьма членами Партії дії та поміркованими полягала радше у відмінності «темпераментів», ніж у політичному характері. Термін «якобінці» набув двох значень: одне власне історично точне — назва певної партії часів Французької революції, що вона розглядала революцію як певний рух з певною проґрамою, що спирається на певні соціяльні сили, та у своїй партійній і урядовій діяльності застосовувала певну методу, характеризовану виїмковою енерґією й рішучістю, що випливали з фанатичної віри у достоїнства і проґрами, і методи. У політичній мові дві сторони якобінства відокремилися одна від одної, і якобінцем почали називати енерґійного та рішучого політика, фанатично переконаного у неймовірній силі власної ідеї. Кріспі28 є «якобінцем» тільки цією стороною. Своєю проґрамою він — взірець поміркованого. Як якобінець, він «одержимий» територіяльно-політичною єдністю країни. Цього принципу він завжди додержував — не тільки в часи Рісорджименто, але й після, коли він очолював уряд. Дуже пристрасний, він ненавидить поміркованих як особистостей; він вбачає у поміркованих найпослідущих людей; «героїв шостого дня»29; людей, готових толерувати старі режими, коли вони стануть конституційними; людей, подібних до поміркованих Тоскани, що чіплялися за фалди великого герцоґа, щоби не дати йому втекти; він не дуже вірив у єдність, створену невизнавцями єдности. Тому він злигався з монархією, що — як він чує серцем — рішуче стане в обороні об’єднання через династичні інтереси, і підтримує принцип геґемонії П’ємонту з енерґією та ентузіязмом, що їх не було навіть у п’ємонтських політиків. Кавур застерігав проти оголошення на Півдні стану облоги, натомість Кріспі ввів стан облоги на Сицилії для учасників руху «фаші»; він звинувачував керівників цього руху в змові з Анґлією задля відокремлення Сицилії (угода в Бізакуїно).[30] Він тісно в’яжеться з сицилійськими латифундистами, оскільки вони були рішуче за єдність країни через страх перед вимогами селян, але загалом його політика передбачала зміцнення промисловости Півночі за допомогою тарифної війни проти Франції та митного протекціонізму. Він без вагань затягає весь Південь у страшну торгівельну кризу, лишень щоби зміцнити промисловість, адже це може зробити країну справді незалежною та розширить склад правлячої кляси; це політика фабрикації фабрикантів. Уряд поміркованих від 1861 до 1876 був несміливим і створив лише зовнішні умови економічного розвитку: впорядкований державний апарат, дороги, залізниці, телєґраф, виправив фінанси, обтяжені боргами Рісорджименто; уряд «лівих» силкувався вгамувати обурення людей, викликане жорсткою податковою політикою «правих», але не зміг зробити нічого, більше як стати запобіжним клапаном; він продовжив політику «правих» за допомогою «лівих» діячів і лівої фразеолоґії. Натомість Кріспі зрушив розвиток італійського суспільства; він був людиною нової буржуазії. Його постать, щоправда, втрачає на одноцілості через розбіжність між словом і ділом, між невідповідністю репресій і об’єктів цих репресій, між знаряддям і його енерґійним застосуванням: з іржавими кулєврінами він поводиться наче із сучасною артилєрією. Навіть його колоніяльна політика пов’язана з непозбутньою ідеєю єдности країни. Тут він зміг скористати з політичної недосвідчености Півдня: південний селянин хотів землі, Кріспі не хотів давати йому землю власне в Італії, не хотів вдаватися до «економічного якобінства»; він створив міт про відкриті до експлоатації колоніяльні землі. Імперіялізм Кріспі був імперіялізмом пристрасно-риторичним без котрої-небудь фінансово-економічної основи. Капіталістична Европа, багата на капітал, вивозила його в колоніяльні імперії, створювані нею. Але Італія не тільки не мала капіталу для вивозу, вона мала звертатися по іноземний капітал, щоби задовольнити свої найнагальніші потреби. Італійському імперіялізмові бракувало реальної бази: замість реальної бази була «пристрасть», це був імперіялізм повітряних замків, що йому опирались навіть капіталісти, що вони воліли би бачити величезні суми інвестованими в Італії, а не витраченими в Африці. Але на Півдні Кріспі був популярним завдяки мітові про землю.

Кріспі помітно вплинув на сицилійських інтелєктуалів, зокрема через той фанатизм єдности, що призвів до заходження атмосфери підозрілости до всього, що містило в собі найменший натяк на сепаратизм. Це, звісно, не завадило сицилійським латифундистам зібратися 1920 року в Палєрмо і висунути урядові справжній ультиматум, погрожуючи відокремленням[31]; так само це не завадило багатьом з цих багатих поміщиків мати еспанське громадянство та орґанізувати втручання еспанського уряду (як із герцоґом Бівони) для захисту їхніх інтересів, загрожених селянським рухом.[32] Поведінка південних кляс з 1919 до 1926 роки — свідчення слабких сторін «одержимої» політики єдности Кріспі, вона вказує на певні корективи, внесені Дволітті[33] (хоча таких коректив було насправді небагато, адже тут Джолітті продовжував політику Кріспі).

Епізод з сицилійськими землевласниками у 1920 році — не поодинокий, і його можна було би тлумачити інакше, пригадавши випадки, коли панівні кляси Ломбардії погрожували «робити по-своєму» (знайти відомості та документи), якби не достеменне тлумачення, що бачимо в кампаніях, що їх проводила «Маттіно» з 1919 по 1926 (до усунення братів Скарфольйо)[34]; дуже спрощено вважати ці кампанії такими, що вони не мали нічого під собою, що вони не були пов’язані у той чи той спосіб з напрямками громадської думки і прихованими настроями, потенціяльними через атмосферу залякування, створену «одержимістю єдности». «Маттіно» двічі висувала тезу, що «Південь приєднався до єдиної держави на договірній основі, на основі статуту Карла-Альберта[35], але він (це виходило з загального напряму думки) зберігає свою індивідуальність і має право на вихід з об’єднання у разі порушення договору, себто у разі зміни конституції». Цю тезу висували у 1919-1920 роках проти внесення змін до конституції, пропонованих «лівими», в 1924-1925-1926 роках проти змін конституції, запропонованих «правими». Сказати і про характер «Маттіно», що під керівництвом Едоардо Скарфольйо була орґаном уряду Кріспі (дружба Скарфольйо з Кардуччі[36]), африканістською тощо, і завжди підтримувала загарбницькі та колоніяльні настрої, бувши заспівувачем «південної ідеолоґії», що постала на ґрунті земельного голоду та еміґрації, спрямованої на імперіялістичну колонізацію. Згадати й про аґресивну кампанію, спрямовану проти Півночі з огляду на намагання ломбардських текстильників придушити бавовняну промисловість Півдня і спробу вивезти верстати до Ломбардії під маркою металобрухту. У цій кампанії (1923 року) «Маттіно» дійшла до краю — до звеличення Бурбонів і їхньої економічної політики. Не забути також і про присвяту Марії-Софії, надруковану в «Маттіно» 1925 року, що спричинилася до великого скандалу.[37]

Зрозуміло, що, оцінюючи «Маттіно», слід пам’ятати про «авантурний» характер братів Скарфольйо, їхню продажність (нагадаємо, що Марія-Софія завжди намагалась втрутитися у внутрішню італійську політику з помстою в серці, якщо не сподіваючись відновити Неаполітанське королівство; короткий допис Сальвеміні в «Уніті» 1914 або 1915 року проти Малятести, де йшлося про те, що події червня 1914 року міг фінансувати австрійський ґенеральний штаб через Дзіту Бурбон[38], а також епізод, згаданий Бенедетто Кроче в творі «Люди та справи старої Італії», — зв’язок між Малятестою і Марією-Софією задля втечі одного анархіста, що вчинив замах, і дипломатичний демарш італійського уряду на адресу французького з огляду на діяльність Марії-Софії[39]; не забути про розповіді пані ‹…› [в рукописі ім’я ретельно закреслено, і його неможливо прочитати. — Ред. італ. вид.], яка часто навідувалася до Марії-Софії в 1919 році, щоб намалювати її ‹портрет› [в рукописі деякі слова закреслено, і їх неможливо прочитати; редакторські доповнення ґрунтуються на пізнішому варіянті цього запису в Зошиті 19, §‹24›. — Ред. італ. вид.], їхній політичний та ідеолоґічний дилєтантизм; також слід пам’ятати, що «Маттіно» була тоді найпопулярнішою ґазетою Півдня й що брати Скарфольйо зроду були журналістами, себто мали ту гостру та «чарівну» інтуїцію, здатність відчувати найглибші народні течії, що вона уможливлює розповсюдження жовтої преси.

Иншим елєментом, що дозволяє з’ясувати справжнє значення політики єдности країни, що її з такою «одержимістю» здійснював Кріспі, є думки про Південь, що зайшли на Півночі. «Злидні» Півдня було неможливо пояснити народним масам Півночі «історично»: вони не розуміли, що об’єднання відбулося не на підставі рівности, а на базі геґемонії Півночі над Півднем як панування міста над селом; що, інакше кажучи, Північ була «спрутом», що збагачувався за рахунок Півдня, і що промисловий розвиток безпосередньо залежав від зубожіння та виснаження хліборобства на Півдні. Була поширеною думка, що Бурбони заважали Півдневі розвиватися, проте якщо він не розвивається й по усуненню цієї завади, це означає, що причини злиднів не зовні, а всередині; а надто закорінилося переконання щодо великих природних багатств землі, відтак лишалося єдине пояснення злиднів — орґанічна нездібність людей, їхнє варварство, їхня біолоґічна неповноцінність. Ці поширені думки (неаполітанські лаццароні встигли стати лєґендарними) закріпилися, та соціолоґи-позитивісти поставили їх навіть врівень з теорією (Нічефоро, Феррі, Орано тощо), вони набули статусу «наукових істин» у часи наукового марновірства.[40] Так зайшла суперечка між Північчю та Півднем про расу, про вищість одних і неповноцінність инших (книги Коладжанні на захист Півдня і збірка «Рівіста пополяре»)[41]. У міжчасі на Півночі продовжували вірити в те, що Південь був для Італії «тягарем», що без нього сучасна промислова цивілізація Півночі досягла би більших успіхів тощо. На початку століття починається сильна реакція Півдня щодо цього. Сардинський конґрес 1911 року за головування ґенерала Руджу: на ньому підраховують, скільки мільйонів викачали із Сардинії на користь континенту за перші 50 років істнування єдиної країни.[42] Кампанія Сальвеміні, що її кульмінацією стало створення «Уніти», але тривала вона вже у «Воче» (спеціяльне число «Воче», присвячене «південному питанню», що також вийшло друком як окрема брошура).[43] У цьому столітті формується «інтелєктуальний» блок на чолі з Б. Кроче та Джустіно Фортуна то[44], що поширює свій вплив на всю Італію; в кожному журналі для молоді, що має ліберально-демократичні настрої та прагне оновлення італійської культури в усіх її проявах: у мистецтві, в літературі, в політиці, — відчутний не тільки вплив Кроче і Фортунато, але й помітна їхня співпраця: типовими є «Воче» й «Уніта», а також болонська «Патрія», міланська «Аціоне ліберале»; опосередковано вони впливали на рух молодих лібералів під проводом Джованні Бореллі[45] тощо. Бачимо його в «Коррьєре делля сера», а по війні — завдяки новій ситуації — у «Стампа» (через Космо, Сальватореллі, Амброзіні),[46] також у джоліттізмі завдяки участі Кроче в останньому уряді Джолітті.

Сьогодні цей рух тенденційно тлумачить навіть його типовий представник Д. Преццоліні, але нікуди не пропало перше видання «Культура італьяна» Преццоліні 1923 року (з усіма його недотягненнями) як достеменний документ.[47] Цей рух не завершився і продовжився у Ґобетті[48] та його ініціятивах у царині культури і саме тут він сягнув свого апоґею. Ґобетті, це — кінцевий пункт всього цього руху, саме він символізує кінець блоку, себто початок розпаду. Найкращим свідченням цього розпаду є полєміка Джованні Ансальдо проти Ґвідо Дорсо, особливо через певну комічність ґлядіяторських поз і погроз «одержимих єдністю».[49] З цієї низки подій і полємічних випадів можна виколотити кілька критеріїв для оцінки «мудрости» ріжних течій, що змагалися за політично-ідеолоґічне керівництво Партією дії: об’єднання ріжних сільських кляс, що дякуючи ріжним верствам інтелєктуалів набуває форми блоку, можна було би розірвати в ім’я переходу до нової формації (переходу від правління Бурбонів до національно-ліберального режиму в південній Італії), якби спрямувати зусилля у двох напрямках — на селянські маси, прийнявши її вимоги та включивши їх до нової урядової проґрами, і на інтелєктуалів, наголосивши на питаннях, що швидше могли би їх зацікавити. Взаємовідношення між цими двома діями діялєктичне: якщо селяни починають рух, то інтелєктуали коливаються, а якщо якась ґрупа інтелєктуалів стає на нові позиції, це завершується тим, що вона захоплює із собою дедалі значніші ґрупи мас. Можна стверджувати, що через розпорошеність та ізольованість сільського населення, себто через труднощі його об’єднання в згуртовані орґанізації саме інтелєктуали мають розпочинати політичну роботу серед селян; але загалом між двома цими діями істнує діялєктичний зв’язок, про який слід завжди пам’ятати. Можна також стверджувати, що майже неможливо створити селянську партію у буквальному значенні цього слова; у селян партія істнує лише як стійка течія спільної думки, а не як схема; проте істнування вже каркасу партії надзвичайно корисне як для відбору людей, так і для контролювання інтелєктуалів і запобігання тому, щоби власні «кастові інтереси» непомітно примусили її перейти на инший ґрунт.

Цей критерій слід враховувати, вивчаючи доробок Джузеппе Феррарі, що був невизнаним фахівцем з аґрарного питання у Партії дії. У Джузеппе Феррарі також слід ретельно дослідити його ставлення до батраків, себто безземельних селян, що їхнє становище він досліджував, а тому його досі читають і вивчають представники деяких сучасних течій (твори Феррарі передрукував Монанні з передмовою Луїджі Фаббрі[50]). Слід визнати, що проблєма батраків надзвичайно складна, і розв’язати її дуже важко навіть сьогодні. Загалом слід пам’ятати: сьогодні (а надто в часи Рісорджименто) батраки, це — прості безземельні селяни, а не робітники сільськогосподарської промисловости, що розвивається на ґрунті концентрації капіталу. Отже, їхня психолоґія, з небагатьма винятками, є психолоґією фермера або дрібного власника. (Слід нагадати про полєміку між сенаторами Бассіні й Танарі в «Ресто дель карліно» і в «Персеверанці» наприкінці 1917 або 1918 щодо практичного втілення формули «землю — селянам», запропонованої підчас війни: Танарі був «за», а Бассіні — «проти», виходячи з власного досвіду великого сільськогосподарського промисловця, власника сільськогосподарських підприємств, де поділ праці був настільки розвинений, що землю годі було поділити: зник селянин-ремісник, і з’явився найманий працівник).[51] Проблєма гостро постала не стільки на Півдні, де ремісницький характер сільськогосподарської праці був досить очевидним, скільки на Паданській рівнині, де вона була більш завуальованою. Одначе навіть останнім часом істнування батраків у Паданській долині пояснювалось почасти позаекономічними причинами: 1) перенаселенням, що не могло вив’язатися з ситуації почерез еміґрацію, як на Півдні, і штучно підтримувалося політикою громадських робіт; 2) політикою власників, що вони не бажали консолідації сільського населення в одну клясу батраків або половинщиків, а отже чергували половинщину та винайм на роботу до власних господарств, використовуючи чергування у тому числі й для кращого відбору ґрупи привілейованих половинщиків, що могли би стати їхніми політичними союзниками (на кожному з’їзді землевласників Паданського реґіону завжди обговорювалося, що вигідніше — половинщина чи прямий найм; зрозуміло, що вибирали на ґрунті політичних мотивів. Проблєма батраків Паданської долини далася взнаки у період Рісорджименто в страшенному поширенні жебрацтва. Про це принаймні писав Тулліо Мартелло у своїй «Історії Інтернаціоналу», створеній у 1871-72 роках, — праці, що її слід взяти до уваги, бо вона позначає політичні пристрасті та стурбованість соціяльними проблємами попереднього періоду.[52]

Позиція Феррарі також була ослабленою через його «федералізм», що надто в нього, який жив у Франції, була великою мірою виразником французьких національних і державних інтересів. Доречно згадати Прудона та його памфлєти проти італійської єдности[53], що на неї він нападав з огляду відверто державних французьких інтересів й інтересів демократії; насправді всі основні течії французької політики були ворожими до італійської єдности. Ще й сьогодні монархісти (Бенвіль та инші)[54] виступають проти національного принципу обох Наполеонів, що об’єднав Німеччину та Італію, знизивши відносну вагу Франції на европейській арені.

Саме на базі гасла «єдність і незалежність» — не враховуючи конкретний політичний зміст цього загальника— помірковані сформували національний блок під своєю геґемонією. Як їм це вдалося, знати з цього уривку з листа Ґуеррацці до одного сицилійського студента (опублікованого в «Архівійо сторіко січіліяно» Евдженіо ді Карло — листування Ф. Д. Ґуерацці з нотаріюсом Франческо Паоло Сардофонтаною з Рієлли, видрукуваного у «Марцокко» від 24 листопада 1929 року): «Не важить, чого всі ми прагнемо — деспотизму, республіки або ще чогось, не дамо себе роз’єднати; на цій підставі нехай навіть загине світ, але ми знайдемо шлях».[55] І ці приклади можна наводити тисячами, і вся заповзята діяльність Мадзіні зводилась власне до пропаґанди єдности. (Звісно, за це по 1848 році виступали й помірковані, згуртовані Кавуром навколо П’ємонту.)

Щодо якобінства та Партії дій сказати й те, що якобінці вибороли свою ролю керівної партії: вони накинули себе французькій буржуазії, штовхаючи її на передовіші позиції за ті, що їх буржуазія хотіла б зайняти сама, і навіть на передовіші за ті, що їх дозволяли історичні передумови, відци назадній рух і роля Наполеона. Цю рису, характерну для якобінців (а значить для всієї Французької революції), що вона полягає в очевидному форсуванні розвитку ситуації та незворотніх діях, коли ґрупа напрочуд енерґійних і рішучих людей копняками під зад жене буржуазну клясу вперед, можна схематично окреслити так: третій стан був найнеодноріднішим з усіх; культурно та економічно його найпередовішим загоном була буржуазія; розвиток подій у Франції показує політичний розвиток цього загону, що він спочатку лишень порушує питання, що стосуються інтересів своїх безпосередніх членів, «корпоративних» інтересів (своєрідно корпоративних, оскільки це безпосередні та еґоїстичні інтереси певної обмеженої соціяльної ґрупи); передвісники революції є поміркованими реформаторами, що збивають бучу, але насправді вимагають небагато. Цей передовий загін поступово втрачає свої «корпоративні» особливості та стає клясою-геґемоном завдяки двом чинникам: опору старих кляс і політичній діяльності якобінців. Старі кляси непоступливі, а якщо вже поступаються, то роблять це з думкою вигадати час і підготуватися до контрнаступу; буржуазія неодмінно потрапила би в ці «пастки», якби не було енерґійних дій якобінців, що чинять опір на кожній «проміжній зупинці» та відправляють на ґільйотину не тільки представників старих кляс, але й вчорашніх революціонерів, що сьогодні перетворилися на реакціонерів. Отже, якобінці були єдиною направду революційною партією, оскільки вони були виразниками не тільки безпосередніх інтересів конкретних приватних осіб, що вони складали французьку буржуазію, але також інтереси завтрашнього дня, і не тільки цих приватних осіб, але й инших соціяльних верств третього стану, що завтра стануть буржуазією, бо вони переконані в égalité [рівності. — Пер.] та fraternitè [братерстві. — Пер.]. Сказати й про те, що якобінці не були абстрактними мислителями, навіть якщо «сьогодні» — в новій ситуації та після майже столітнього історичного розвитку — їхня мова видається «абстрактною». Мова якобінців, їхня ідеолоґія чудово відображали потреби епохи відповідно до французьких традицій і культури (див. в «Святому сімействі» Марксову аналізу, що демонструє, як якобінська фразеолоґія ідеально відповідала формулам клясичної німецької філософії, що за нею сьогодні визнають більше конкретики і що вона стала початком сучасного історизму[56]): першою потребою була потреба знищити ворожу клясу чи бодай знесилити її, унеможлививши контрреволюцію; другою була потреба розширити інтереси буржуазної кляси, знайшовши спільні інтереси між нею та иншими прошарками третього стану, дати рух цим прошаркам, повести їх на боротьбу та дійти двох результатів: 1) протиставити ударам ворожої кляси якомога ширший фронт, себто створити військове співвідношення, сприятливе для революції; 2) позбавити ворожу клясу будь-якої нейтральної зони, де вона би, поза сумнівом, вербувала вандейські армії (без аґрарної політики якобінців Вандея[57] наблизилася б до самих воріт Парижу; опір Вандеї власне пов’язаний з національним питанням, що схвилювало бретонців гаслом «єдиної і неділимої республіки», відмова від якого означала би самогубство для якобінців; жирондисти спробували числити на федералізм, щоби розчавити якобінців, але провінційні загоні, приведені до Парижу, стали за якобінців; окрім Бретані та инших дрібних периферійних районів, аґрарне питання поставало окремо від національного, як можна висновити з цих військових епізодів: провінція прийняла геґемонію Парижу, себто селяни зрозуміли, що їхні інтереси пов’язані з інтересами буржуазії). Отже, якобінці накидали свою волю, але завжди стосовно реального історичного розвитку, оскільки вони не лише створили буржуазну державу та зробили буржуазію панівною клясою, але зробили більше (у певному розумінні) — зробили буржуазію керівною клясою, геґемоном, себто надали державі сталу основу.

Те, що якобінці завжди стояли на клясовому ґрунті, показали події, що стали їхньою смертю і смертю Робесп’єра: вони не хотіли визнати за робітниками право на орґанізацію (закон Шапельйє і як наслідок — закон про «максимум»)[58]; так було зламано міський блок Парижу, їхні штурмові загоні, зібрані у Комуні, зневірилися й розсіялися, і переміг Термідор[59]; революція сягнула своїх клясових меж; політика «коаліцій» призвела до нових проблєм, що їх тоді годі було розв’язати.

У Партії дії ми не бачимо цього якобінського духу, цього бажання стати «керівною партією». Сказати і про відмінності: в Італії боротьба була боротьбою проти старих договорів і проти іноземної держави — Австрії, що збройно охороняла власні інтереси в Італії, окупувавши Ломбардію-Венецію і встановивши свій контроль над рештою території. У Франції ця проблєма теж істнувала принаймні подекуди, тому що якоїсь миті внутрішня боротьба перетворилася на боротьбу національну, що тривала на кордоні; але якобінці знали, як використати зовнішню загрозу, щоби взятися до найенерґійніших дій: вони здавали собі справу в тому, що треба знищити союзників зовнішнього ворога всередині країни, щоби перемогти, і не завагалися провести вересневу різанину[60]. В Італії цей зв’язок — безпосередній і прихований — теж істнував між Австрією і бодай частиною аристократичної кляси та заможними поміщиками, але Партія дії його не засуджувала або принаймні не засуджувала з належною енергією; хай там як, але він не став активним чинником політики. Цікаво, що цей зв’язок трансформувався на питання більшої або меншої патріотичної гідности, а потім викликав гостру, але безплідну полєміку, що тривала до 1898 (див. статті автора з псевдонімом «Рерум Скріптор» у «Критика сочіялє» та книгу Бонфадіні «П’ятдесят років патріотизму»).[61]

Під цим оглядом слід нагадати про питання «зізнань» Федеріко Конфалоньєрі; Бонфандіні у згаданій книзі стверджує, що «зізнання» знаходяться у Державному архіві Мілана; він говорить про нібито 80 досьє; натомість инші ніколи не визнавали, що «зізнання» в Італії і цим пояснювали, чому їх досі не опубліковано; у статті сенатора Салата, що йому уряд доручив вивчати архіви у Відні, щоби знайти там документи, що стосуються італійської історії, — статтю було опубліковано в «Коррьєре делля сера» в 1924-1925 —мовилося, що він знайшов «зізнання».[62] Не випускати з уваги й те, що свого часу «Чівільта каттоліка» кинула виклик лібералам, закликаючи опублікувати «зізнання», заявивши, що ця публікація просто підірве італійську єдність.[63] Щодо Конфалоньєрі: важливо те, що, на відміну від инших патріотів, помилуваних Австрією, Конфалоньєрі, що був помітним державним діячем, відійшов від активного політичного життя і по звільненню займав вельми стриману позицію. Загалом питання про Конфалоньєрі (а надто його позицію та позицію його товаришів на процесі) ще треба розглянути: треба уважніше ознайомитися зі спогадами тих осіб, що залишили такі спогади; через полєміку, викликану ними, цікаво прочитати спогади француза Алессандро Андрієна (у видавництві Барбера було опубліковано лише невеличкий уривок з них зусиллями Розоліно Ґуасталли), що він, здається, нападає на Паллявічіно за його слабкість, а про Конфалоньєрі говорить вельми шанобливо.[64]

Що ж до вже недавніх спроб захистити позицію ломбардійської аристократії щодо Австрії, надто після лютневого повстання 1853 року і підчас правління віце-короля Максиміліяна, слід згадати, що Алессандро Луціо, чиї історичні твори завжди були упередженими, доходить до виправдання праці Сальвотті та Ко на користь Австрії — це вам не «дух якобінців»![65]

Це питання таке комічне забігами Альфредо Панціні, що повнить «Життя Кавура» настільки манірними, наскільки й нудотними та єзуїтськими варіяціями на тему «тигрової шкури», виставленої у вікні одним аристократом підчас візити до Мілану Франца-Йосифа![66]

Слід усебічно розглянути концепції Міссіролі[67], Ґобетті, Дорсо та инших щодо італійського Рісорджименто як «королівського завоювання».

Якщо в Італії не постала якобінська партія, слід шукати причини в економічній царині, себто у відносній слабкості італійської буржуазії і в инших історичних умовах тогочасної Европі. Межа, досягнута якобінцями з їхньою політикою насильницького пробудження енерґії французького народу задля укладання союзу з буржуазією, із законом Шапельйє і законом про «максимум», проявилася 1848 року як загрозлива «мара»[68], що її майстерно використала Австрія та старі уряди, а також Кавур (і папа римський). Буржуазія більше не могла поширити свою геґемонію на широкі маси, що їй вдалося зробити у Франції, це правда; але завжди можна було вплинути на селян. Франція, Німеччина та Італія (також Анґлія) ріжняться процесом захоплення влади буржуазією. У Франції це доконане явище, тут найбільше багатство політичних елєментів. У Німеччині цей процес де в чому нагадує італійський, де в чому — анґлійський. У Німеччині 1848 рік зазнав поразки через брак згуртованости буржуазії (гасло якобінського типу — «безперервна революція» — запропонував 1848 року Маркс),[69] а також тому, що це питання поєднується з національним питанням; війни 1864, 1866 і 1870 років[70] вирішують національне питання і клясове питання у проміжний спосіб: буржуазія високо стає у промислово-економічній царині, а старі февдальні кляси залишаються як правлячі верстви, зберігаючи широкі кастові привілеї ув армії, в державному управлінні та на селі; але якщо в Німеччині ці старі кляси застерігають за собою таке важливе місце та користуються такими привілеями, вони виконують певну ролю, вони є «інтелєктуалами» буржуазії зі своїм особливим характером, що пояснюється походженням і традиціями їхньої кляси. Ув Анґлії, де буржуазна революція розпочалася задовго до Франції, попри всю енерґію анґлійських «якобінців», себто «круглоголових» Кромвела,[71] ми спостерігаємо процес, схожий на німецький процес злиття старого та нового: стара аристократія залишається правлячою верствою з певними привілеями; вона також стає інтелєктуальним прошарком анґлійської буржуазії (див. Енґельсові зауваги щодо цього, здається, в передмові до анґлійського видання «Розвитку соціялізму від утопії до науки»[72], що на них слід зважати, досліджуючи питання про інтелєктуалів та її історичну ролю як кляси).

Те, як Антоніо Лябріола пояснив безперервне перебування при владі в Німеччині юнкерів та кайзеризм попри високий капіталістичний розвиток, туманить правильне пояснення[73]: клясові відношення, спричинені промисловим розвитком, сягнувши меж буржуазної геґемонії і втрати проґресивними клясами своїх позицій, спонукають буржуазію не розпочинати рішучої боротьби проти старого світу, а навпаки — зберегти ту частину фасаду, що приховує її панування.

Ці ріжні прояви того самого процесу в ріжних країнах слід зв’язати не тільки з ріжними відносинами всередині країни, а й міжнародною ситуацією (міжнародні чинники в таких дослідженнях зазвичай недооцінюють). Сміливий, безстрашний якобінський дух безперечно пов’язаний з геґемонією, що її Франція здійснювала такий довгий час. Наполеонівські війни на додачу до величезних людських втрат серед найсміливіших і найбільш підприємних послаблюють не тільки французьку енерґію, а й енерґію инших народів, хоча вони й несуть із собою грізні уроки нової енерґії.

Міжнародні чинники багато важили у розвитку Рісорджименто. До того ж їхнє значення підсилила партійна політика поміркованих (зокрема Кавура); з цього погляду вельми цікавим є те, що Кавур, що боявся ініціятиви Ґарібальді до відплиття від Кварто як чорт свяченої води через можливі міжнародні ускладнення[74], пізніше сам з ентузіязмом, викликаним «тисячею» в европейській громадській думці, почав думати про нову війну з Австрією. Певною мірою на Кавура погано вплинула його професійна діяльність дипломата: він усюди вбачав «величезні» труднощі, що призводило до змовницьких перебільшень і породжувало разючі «акробатичні» хитрування та інтриґи. Так чи так він чудово впорався з завданням партійної людини; чи представляла ця партія націю, бодай у сенсі широкого розуміння спільности інтересів буржуазії та инших кляс, це вже инша річ.

Щодо «якобінського гасла», запропонованого Марксом у Німеччині 1848-1849 років, варто вивчити його складну долю. Відновлене, систематизоване, перероблене та інтелєктуалізоване ґрупою Парвуса—Бронштейна, воно було інертним і неефективним 1905 року, а пізніше стало абстракцією, призначеною для кабінетних досліджень. Течія, що відкинула «інтелєктуалізований варіянт» цього гасла, замість «умисного» використання застосувала його конкретно, в живій формі з огляду на час, місце та історичну ситуацію, що її треба було змінити, — запропонувала союз двох кляс з геґемонією міської кляси.[75]

Перше — якобінський темперамент без відповідного політичного змісту (Кріспі за приклад); друге — якобінський темперамент і зміст відповідають новим історичним відносинам, а не є суто інтелєктуальною наличкою.

Примітки

[1] Рісорджименто (1815-1871) — процес визволення Італії з-під іноземного панування та об’єднання земель в Італійське королівство. — тут і далі прим. «Вперед».

[2] Помірковані — прибічники ліберально-монархічного крила національно-визвольного руху. Боячись народної революції, вони прагнули об’єднати Італію, укладаючи дипломатичні угоди. Більшість поміркованих боролась за об’єднання Італії під еґідою П’ємонтської монархії.

[3] Партія дії — революційна орґанізація, створена Джузеппе Мадзіні 1853 року. Хоча прибічники Мадзіні наполягали на тому, що вони є радикалами і обстоюють проґраму об’єднання Італії, базуючись на рухові народних мас, а також прагнуть створити республіку, вони боялися терору в Італії на кшталт французького 1793 року та не включили до своєї проґрами вимогу провести аґрарну реформу. Ані сам Мадзіні, ані инші керівники цієї партії так і не зрозуміли потребу вирішувати завдання національної революції разом з аґрарним питанням. До того ж ще до початку революції 1859-1860 рр. партія підупала на силі через попередні поразки та міжусобні чвари. Через це результатами революції скористалися помірковані та сардинська монархія, й об’єднавчі процеси в Італії надалі виглядали як приєднання звільнених держав до Сардинського королівства. Терміном «Партія дії» Ґрамші позначає республікансько-демократичне крило національно-визвольного руху в Італії.

[4] Віктор-Еммануїл II (1820-1879) — король Сардинії (П’ємонту) (1849-1861) й Італії (1861-1878).

[5] Джузеппе Ґарібальді (1807-1882) — італійський військовий і політичний діяч, активний учасник Рісорджименто, орґанізатор і учасник багатьох змов і військових операцій, спрямованих на визволення Італії з-під іноземного панування та на об’єднання країни. Його найвідомішою акцією стала експедиція «тисячі» на Сицилію у травні 1860, що завершилась падінням Неаполітанського королівства та приєднанням Півдня до об’єднаної Італії.

[6] Камілло Бенсо ді Кавур (1810-1861) — італійський аристократ (ґраф) і політичний діяч, прем’єр-міністер Сардинського королівства (1852-1859 і 1860-1861) та перший прем’єр-міністер Італійського королівства (1861), підчас Рісорджименто — лідер партії поміркованих. Зробив усе, щоби Італія об’єдналась під владою сардинського монарха.

[7] Трансформізм — політика тих «лівих» елєментів італійської ліберальної буржуазії, що, боячись зростання народного руху по об’єднанні Італії, поступово зрікалися своїх демократичних, республіканських поглядів і рухалися («трансформувалися») праворуч, перетворюючись на консерваторів і прибічників монархії.

[8] Вінченцо Куоко (1770-1823) — консервативний антиреволюційний мислитель, чиї ідеї були поширеними на початковому етапі Рісорджименто. Він взяв участь у встановленні Партенопеанської республіки (1799) у Неаполі, хоча не поділяв республіканських ідей. Куоко назвав Неаполітанське повстання «пасивною революцією», оскільки воно надихалось абстрактними ідеями, запозиченими місцевою буржуазією у буржуазії Франції, а відтак не спиралось на масову чи народну підтримку. Куоко виступав за формування нації, спираючись на традиційні цінності та ідеалізуючи минуле.

[9] Прикладом «ліберально-католицького» руху, що ширився у XIX ст. всією Европою, є неоґвельфізм в Італії (рух за об’єднання Італії у конфедерацію на чолі з римським папою).

[10] Термін «модернізм», прикладаючи його до католицької церкви, означає сукупність богословських течій та ідей, що з’явились наприкінці XIX — на початку XX ст. задля збереження позицій католицької церкви у народних масах; головним їхнім способом було пристосування католицької реліґії до сучасного рівня культури. «Модерністи» проклямували «оновлення» реліґії відповідно до нових даних науки та філософії. Модернізм зародився у Франції, згодом поширився на Італію, де його прибічниками були Ромоло Муррі, Ернест Буонануті, Роберто Ардіґо. Ватикан швидко відчув, наскільки небезпечним для нього були ці спроби перегляду підвалин католицизму, та проголосив модернізм «найгіршою з єресей».

[11] Пополяризм — ідейна основа Народної партії, створеної 1919 року верхівкою католицької церкви. За допомогою цієї партії Ватикан намагався вплинути на робітничо-селянські маси, відвертаючи їх від соціялістичного руху.

[12] Пій X (Джузеппе Мелькьйоре Сарто, 1835-1914) — папа римський (1903-1914), канонізований у 1954.

[13] Пій XI (Амброджіо Дамьяно Акіллі Ратті, 1857-1939) — папа римський (1922-1939). За нього 1933 року Ватикан уклав конкордат з нацистською Німеччиною. А 1937 року Пій XI видав енцикліку, що містила критику нацистського режиму.

[14] Джузеппе Мадзіні (1805-1872) — італійський публіцист, революціонер, активний діяч Рісорджименто та засновник низки революційних орґанізації (таємні товариства «Молода Італія», «Друзі Італії», «Італійський національний комітет», «Молода Европа», «Партія дії»). Прагнув створити «єдину, незалежну, вільну та республіканську» Італію почерез народне повстання, що його мають підняти змовники. Мадзіні вірив, що об’єднання Італії стане пролоґом до об’єднання Европи.

[15] Феліче Орсіні (1819-1858) — італійський революціонер, член таємних товариств, керованих Джузеппе Мадзіні. Орсіні був учасником невдалого замаху на французького імператора Наполеона III у Парижі 14 січня 1858. Схоплений поліцією наступного дня, він був засуджений на смерть і страчений.

[16] Карло Пізакане (1818-1857) — італійський політичний діяч і активний учасник Рісорджименто. Він представляв соціялістичний республіканський напрямок і виступав за широке залучення народних мас до революційного руху. Критикував як Ґарібальді, так і Мадзіні за їхню неспроможність усвідомити важливу ролю масового революційного руху, вважав їхнє нехтування прагненнями народних мас недемократичним і вузькозорим. По його смерти було опубліковано чотири томи його «Історично-політично-військових нарисів про Італію» (Saggi storici-politici-militari sull’Italia, 1858-1860).

[17] Якобінці — учасники Якобінського клюбу, радикальне крило Великої Французької революції (1789-1794), що у 1793-1794 встановили революційну диктатуру та режим червоного терору. Так їх названо через місце проведення їхніх засідань — домініканський монастир св. Якова на вул. Сен-Жак у Парижі. Найвідомішими членами клюбу були Жан-Поль Марат (1743-1793), Максиміліян Робесп’єр (1758-1794), Жорж Дантон (1759-1794), Луї Антуан де Сен-Жюст (1767-1794).

[18] Наполеон I (1869-1821) — французький ґенерал, перший консул (1799-1804) та імператор (1804-1814, 1815) Франції. Прийшов до влади наслідком військового перевороту 18 брюмера (9 листопада) 1799 року, усунувши від влади Директорію. Цим завершено контрреволюційний рух, що розпочався з падінням якобінської революційної диктатури 1794 року. Зазнавши поразки у боротьбі проти коаліції провідних европейських країн, Наполеон зрікся престолу. Помер в анґлійському полоні на острові св. Єлени.

[19] Французькі радикальні соціялісти — члени ліво-ліберальної Радикальної партії, заснованої 1901 року.

[20] Ежен Сю (1804-1857) — французький письменник, автор численних романів соціяльної тематики. «Народні таємниці» (Les Mystères du peuple, 1849-1857) — цикл історичних романів. Далі Ґрамші згадує його романи «Вічний жид» (Le Juif errant, 1844) і «Паризькі таємниці» (Les Mystères de Paris, 1843).

[21] Антоніо Фоґадзаро (1842-1911) — італійський письменник. У романі «Маленький старомодний світ» (Piccolo mondo antico, 1895) змальовано історію кохання аристократа та простолюдинки на тлі подій Рісорджименто у підавстрійській Ломбардії. Франко Маїроні — головний герой роману.

[22] Едуар Марі Ерріо (1872-1957) — французький політичний діяч, один з керівників Радикальної партії, прем’єр-міністер Франції у 1924-1925, 1926 і 1932.

[23] Едуар Даладьє (1884-1970) — французький політичний діяч, один з керівників Радикальної партії, прем’єр-міністер Франції у 1933, 1934 і 1936-1940.

[24] Див.: Адольфо Омодео «Французька першість та італійська ініціятива» (Primato francese e iniziativa italiana) у: «Критика», 20 липня 1929 (XXVII, 4), стор. 223-240.

Щомісячний журнал «Критика» виходив за редакції Бенедетто Кроче у 1902-1944 роках.

[25] Жозеф Бонапарт (1768-1844) — старший брат Наполеона Бонапарта, неаполітанський король (1806-1808).

Йоахім Мюрат (1767-1815) — маршал Наполеона, неаполітанський король (1806-1815).

Між 1806 і 1815 роками у Наполеонівських війнах (1800-1815) взяли участь сотні неаполітанських офіцерів.

[26] Див.: Spectator [Маріо Міссіролі]. «Луїджі Кадорна» (Luigi Cadorna), «Нуова антолоджія», №1367 (1 березня 1929), стор. 43-65.

Джузеппе Сальваторе Піянелл (1818-1892) — італійський військовий та політичний діяч, офіцер королівських військ і військовий міністер Королівства Обох Сицилій у 1860.

Луїджі Кадорна (1850-1928) — італійський військовий, керівник ґенерального штабу підчас першої світової війни (1914-1918), фельдмаршал (1924). У світовій війні пописався жорстокими дисциплінарними заходами (наприклад, наказами про розстріл салдатів і офіцерів частин, що відходили) і некомпетентністю як командувач.

[27] Джузеппе Феррарі (1811-1876) — італійський філософ, публіцист і політичний діяч. З 1838 по 1859 жив у Франції. Феррарі вважав себе послідовником італійського історика та філософа Джамбаттісти Віко (1668-1744), розглядав історію Італії як послідовність революцій, виступав за об’єднання Італії на федеративних засадах, а також за повне відокремлення церкви від держави. У парляменті новоутвореної країни був чи не єдиним послідовним республіканцем і демократом. Активна суспільна діяльність і публіцистична робота Феррарі підготували появу слідного ліводемократичного елєменту в італійській політиці.

[28] Франческо Кріспі (1818-1901) — італійський політик, активний діяч руху за визволення Італії від іноземного панування та об’єднання країни, учасник таємних орґанізацій; брав участь у багатьох змовах. 1861 року був обраний до парляменту як лівий республіканець, але 1865 року змірився з монархією та розірвав з Мадзіні. Ставши 1887 року прем’єр-міністером, Кріспі жорстко, навіть авторитарно, керував країною, поєднуючи наступ на демократичні свободи з широкою проґрамою колоніяльних загарбань. Залишений «лівими» товаришами, Кріспі протримався на посаді за допомогою консерваторів до 1891 року. По дворічній перерві повернувся у крісло прем’єр-міністера 1893 року, але був змушений піти у відставку після поразки італійської армії в Абіссинії 1896 року.

[29] «Герої шостого дня» — презирлива назва буржуазних діячів, що уникли участи в Міланському повстанні 18-22 березня 1848 («п’ять днів» у Мілані), щоби згодом захопити владу, користаючи з народної перемоги.

[30] Рух фаші — народно-демократичний рух на Сицилії у 1889-1894, що його соціяльну базу становили найбідніші селяни. Жорстоко придушений урядом на чолі з Франческо Кріспі.

Бізакуїно — містечко на заході Сицилії.

[31] Восени 1920 року, коли сільська біднота захоплювала землі великих землевласників, сицилійські латифундисти зібралися на своєрідний з’їзд і заявили, що Сицилія застерігає собі право самостійно вирішувати власні проблєми, якщо центральний уряд не вживатиме заходів, щоби припинити безлад, — землевласники фактично вповноважили себе говорити за всю Сицилію.

[32] Герцог Бівони був з еспанської шляхти та володів великими маєтками на Сицилії. Він виступив з дипломатичною ініціятивою, щоби придушити рух селян у Рібері (провінція Аґрідженто).

[33] Джованні Джолітті (1842-1926) — італійський політик-ліберал, п’ять разів був прем’єр-міністером Італії (1892-1893, 1903-1905, 1906-1909, 1911-1914 і 1920-1921). Майстер «трансформізму», Джолітті був незгодний із реакційними політиками, що закликали до насильницького придушення робітничого руху, відкидаючи вимоги нижчих кляс, і був прибічником гнучкіших метод політичного підпорядкування народних мас і партій воли правлячих кляс. Його політика сприяла розширенню та зміцненню масової бази буржуазно-монархічного режиму, що склався в Італії до кінця XIX ст.

[34] «Маттіно» — італійська щоденна ґазета, що виходить від 1892 у Неаполі. Її засновником і власником був відомий письменник і журналіст Едоардо Скарфольйо (1860-1917). Уряд (фашисти) вживав заходів задля «фашизації» преси, а тому синів Скарфольйо (Антоніо, Карло, Мішеля та Паоло) було усунуто від роботи як членів редакційній колєґії, а згодом і як власників ґазети (1928 року сім’я була примушена продати свою частку у видавництві «Маттіно»).

[35] Карл-Альберт (1798-1849) — король Сардинії (1831-1849), що після революції 1848 року у Франції скасував абсолютну монархію та затвердив конституції. За статутом Карла-Альберта реґіони, що об’єднались в Італійське королівство, підпорядковувались парляменту, керованому конституцією, і не підпадали під безпосередню юрисдикцію короля.

[36] Джозує Кардуччі (1835-1907) — відомий італійський поет і критик, лавреат Нобелівської премії з літератури (1906); консерватор.

[37] Марія-Софія (1841-1925) — дружина Франциска II (1836-1894), останнього короля Обох Сицилій (1859-1861) з династії Бурбонів. Королівська родина залишила Італію 1861 року. «Маттіно» за 21-22 січня 1925 року (з великою фотоґрафією колишньої королеви) містила величальну статтю, присвячену цій особі, скомпоновану так, наче йшлося про святу.

[38] Підчас «червоного тижня» у червні 1914 у місті Анкона, що у реґіоні Марке, відбулася антивоєнна демонстрація, де виступив Ерріко Малятеста. По людях відкрили вогонь салдати, і кількох демонстрантів було вбито, а багатьох — поранено. Після цих подій країну охопив загальний страйк, і масові демонстрації відбулися вже в багатьох містах.

Дзіта Бурбон-Парма (1892-1989) — дружина Карла I (1887-1922), останнього правителя Австро-Угорської імперії (правив у 1916-1918).

«Уніта» («Unità» — «Єдність»)— італійська ґазета, що виходила у 1911-1920 у Неаполі. Її редактором був Ґаетано Сальвеміні (1873-1957), відомий публіцист, історик і політик, член Італійської соціялістичної партії, що цікавився позатим економічною реформою та «південним питанням». Виступивши проти італо-турецької війни (1911-1912), він згодом підтримав вступ Італії у першу світову. По війні його було обрано до парляменту, де він відкрито та послідовно виступав проти фашизму. Заарештований 1925 року, після чого був змушений залишити посаду викладача сучасної історії у Флорентійському університеті та еміґрувати спочатку до Франції, потім Анґлії і нарешті до США. Автор кількох книжок про фашизм. Згадані дописи ввійшли до числа «Уніти» від 29 листопада 1917 (а не 1914 чи 1915, як зазначає Ґрамші).

Ерріко Малятеста (1853-1932) — італійський анархіст, послідовник Міхаїла Бакуніна (1814-1876), учасник I Інтернаціоналу. Надзвичайно активний аґітатор і публіцист, він був вельми популярним в Італії та поза нею. Засновник багатьох анархістських і соціялістичних ґазет.

[39] Бенедетто Кроче (1866-1952) — італійський філософ-ідеаліст (неогеґельянець), впливовий автор і суспільно-політичний діяч-ліберал, міністер освіти у 1920-1921 рр. Свою філософію він називав «абсолютним ідеалізмом». Автор книг «Історичний матеріялізм і марксистське економічне вчення» (Materialismo storico ed economia marxistica, 1900), «Естетика як наука про висловлювання та як загальна лінґвістика» (Estetica come scienza dell’espressione e linguistica generale, 1902), «Лоґіка як наука чистого поняття» (Logica come scienza del concetto puro, 1908) та инших. У «Зошитах» Ґрамші багато заочної полєміки з Кроче.

Книга «Люди та справи старої Італії» («Uomini e cose della vecchia Italia») вийшла друком 1927 року. У ній Кроче пише про участь Малятести в змові задля визволення анархіста Ґаетано Бреші (1869-1901), вбивці італійського короля Умберто I (1844-1900). У цій змові брав участь А. Інзоньйо, автор біоґрафії неаполітанського короля Фердинанда II і — за словами Кроче — аґент Марії-Софії.

[40] Лаццароні (італ. lazzaroni) — міська біднота, люмпен-пролєтаріят.

Альфредо Нічефоро (1876-1960) — італійський соціолоґ і викладач статистики. Досліджував психолоґію злочинців, причини бідности, а також біолоґічні та соціолоґічні причини появи мови. Намагався дати наукове пояснення твердженню про біолоґічну неповноцінність мешканців Півдня.

Енріко Феррі (1856-1929) — італійський психолоґ, криміналіст і політичний діяч, член Італійської соціялістичної партії. Досліджував причини злочинности і склав відповідну клясифікацію злочинців (природжений злочинець, душевнохворий злочинець, злочинець через звичку тощо), що її треба було додержувати, призначаючи покарання. Вважав, що соціялізм виходить з дарвінізму. Наприкінці життя почав підтримувати фашизм. Автор книжок «Криміналістична соціолоґія» (Sociologia criminale, 1884), «Соціялізм і позитивна наука» (Socialismo e scienza positiva, 1894) та инших.

Паоло Орано (1875-1945) — італійський психолоґ, публіцист і політичний діяч. У його наукових творах відчувано вплив матеріялістичних вчень Маркса та Дарвіна. Політичну кар’єру розпочинав як революційний синдикаліст і член Італійської соціялістичної партії, згодом приєднався до Національної фашистської партії. Помер ув американському таборі для військовополонених. Автор книжок «Соціяльна психолоґія» (Psicologia sociale, 1884), «Христос і Кіріно. Проблєма християнства» (Cristo e Quirino. Il problema del cristianesimo, 1911), «Жиди в Італії» (Gli ebrei in Italia, 1937), «Муссоліні — засновник фашистської імперії» (Mussolini fondatore dell’impero fascista, 1940) та инших.

[41] Наполеоне Коладжанні (1847-1921) — італійський журналіст і політичний діяч, республіканець і соціяліст. У 1895 заснував «Рівіста пополаре ді політіка, леттере е шієнца соціялі» («Rivista popolare di politica, lettere e sсienza sociale» — «Народна ґазета про політику, літературу та суспільні науки») і редаґував її аж до смерти. Почерез ґазету та книжки і в стінах парляменту Коладжанні виступав проти расистських теорій про неповноцінність жителів Півдня, що їх висували Чезаре Ломброзо (1835-1909), Феррі, Нічефоро та инші.

[42] Ґрамші писав про конґрес, присвячений Сардинії, для ґазети «Аванті!» ще наприкінці 1910-х. У 1925 цю тему порушив депутат-комуніст Енріко Феррарі, виступаючи в італійському парляменті. Щоправда, цей конґрес відбувся не 1911 року, як про це пише Ґрамші, а 1914-го. Ґенерал Руджу (1836-1926) народився на Сардинії і брав участь у кількох війнах. 1902 року вийшов у відставку, після чого до 1913 жив у Турині. Тоді повернувся на Сардинію, де жив як вислужений військовий.

[43] «Воче» («Voce» — «Голос») — італійська щотижнева ґазета, що виходила у 1908-1916. Спеціяльне число, присвячене «південному питанню», вийшло 16 березня 1911. З-посеред робіт инших авторів там були статті Ґаетано Сальвеміні.

[44] Джустіно Фортунато (1848-1932) — італійський історик і політичний діяч. Виступав за справедливішу економічну політику супроти Півдня. Його статті про нерівномірний розвиток Італії зібрано в двотомовому виданні «Південне питання й італійська держава. Політичні тексти» (Il Mezzogiorno e lo Stato italiano. Discorsi politici, 1880-1910, 2 voll., Laterza, Bari 1911).

[45] Джованні Бореллі (1869-1932) — італійський публіцист і політичний діяч. 1900 він заснував і очолив рух «Молоді ліберали», що пропаґував ідею «латинського середземномор’я».

[46] Умберто Космо (1868-1944) — італійський учений і викладач літератури, фахівець із творчости Данте Аліґ’єрі. 1917 року він став редактором ґазети «Стампа» і почав писати про політику. Був непримиренним противником фашизму, через що 1926 року йому заборонили викладати.

Луїджі Сальватореллі (1886-1974) — італійський історик (фахівець з історії церкви) та публіцист. У 1921-1925 співробітничав зі «Стампа», де додержувався антифашизму.

Луїджі Амброзіні (1883-1929) — італійський письменник і журналіст. Писав на історичні, літературні та політичні теми для «Воче» і «Стампа».

[47] Джузеппе Преццоліні (1882-1982) — італійський письменник і журналіст. Ґрамші натякає на те, що деякі пасажі з першого видання «Італійської культури» (La coltura italiana, 1923) Преццоліні автор вилучив з перевидань, оскільки не хотів дратувати фашистів певними оцінками, зокрема схвальними відгуками про «Ордіне нуово». 1929 року Преццоліні переселився до США.

[48] Пьєро Ґобетті (1901-1926) — італійський критик і політичний оглядач. Бувши лібералом, він вважав ідеальною таку державу, де народні маси брали би активну участь у політичному житті та були би реально залучені до державного управління. Ґобетті схвально відгукувався про Жовтневу революцію у Росії та підтримував контакт із Ґрамші та иншими членами ґрупи «Ордіне нуово», писав для «Ордіне нуово» рецензії на книги та вистави. 1922 року він заснував журнал «Революціоне ліберале» («Ліберальна революція»), що стояв на антифашистських позиціях. За два роки почав редаґувати журнал «Баретті», присвячений европейській літературі та культурі. Видання цього журналу стало продовженням практичного втілення ідеї ліберального антифашизму: Ґобетті був переконаний, що італійцям можна виявити ізоляціоністську природу фашистської культури, ознайомивши їх із загальноевропейською культурою. 1925 року журнал закрили, а самого Ґобетті жорстоко побила фашистська банда. Він був змушений еміґрувати. Помер у Парижі.

[49] Джованні Ансальдо (1895-1965) — італійський журналіст. Підчас першої світової війни підтримував вступ Італії у війну. Пізніше, попри антифашистську позицію, що він узяв її у 1920-ті, Ансальдо займав провідні посади в офіційних державних виданнях у 1930-ті. Після другої світової війни (1939-1945) засуджений до трьох років ув’язнення за роботу на фашистському радіо, але його незабаром звільнили за амністією.

Ґвідо Дорсо (1892-1947) — італійський журналіст, належав до кола Ґобетті та часто писав для його «Революціоне ліберале», у статтях багато уваги приділяв «південному питанню». Виступав за союз буржуазних лібералів Півночі та бідних робітників і селян Півдня — союз, що мав, на його думку, протистояти владі великих промисловців і латифундистів, переважно консервативних. Ці погляди виклав у книжці «Південна революція» (La revoluzione meridionale, 1925).

[50] Луїджі Фаббрі (1877-1935) — італійський анархіст, автор книжок про Пізакане та Малятесту. Безкомпромісний антифашист, він помер у вигнанні в Уруґваї.

[51] Щодо полєміки між Бассіні та Танарі в 1917 див.: Giuseppe Tanari, “La terra ai contadini!”, Il Resto del Carlino, 23 квітня 1917; Edoardo Bassini, “La terra ai contadini? Lettera aperta al senatore Tanari”, Il Resto del Carlino, 4 травня 1917; Giuseppe Tanari, “La terra ai contadini? Replica del se. Tanari al sen. Bassini”, Il Resto del Carlino, 7 травня 1917. У травні того ж року полєміку в повному обсязі передрукувала міланська ґазета «Персеверанца».

[52] Тулліо Мартелло (1841-1918) — італійський економіст і політичний діяч, учасник експедиції «тисячі» під проводом Ґарібальді. «Історія Інтернаціоналу від його заснування до конґресу в Гаазі» («Storia della Internationale dalle sue origini al Congresso dell’Aia») вийшла друком 1873 року в Падуї та Неаполі.

[53] П’єр Жозеф Прудон (1809-1865) — французький соціяліст, діяч европейського соціялістичного руху, член Міжнародного товариства робітників (I Інтернаціоналу), теоретик кооперації (в його термінолоґії — «м’ютюєлізму») й анархізму. Автор книжок «Що таке власність?» (Qu’est-ce que la propriété?, 1840), «Система економічних протиріч, або Філософія злиднів» (Système des contradictions économiques ou Philosophie de la misère, 1846), «Загальне уявлення про революцію XIX ст.» (Idée générale de la Révolution au XIXe siècle, 1851) та инших. Ідеї Прудона, особливо його неґативне ставлення до політичної боротьби, вплинули на розвиток анархо-синдикалізму у Франції, Еспанії та деяких инших країнах.

Тут йдеться про Прудонові статті, опубліковані в одній з бельґійських ґазет у 1862. Збірка цих статей вийшла під назвою «Федерація та єдність ув Італії» (La Féderation et l’unité en Italien. Paris: E. Dentu, 1862).

[54] Жак Бенвіль (1879-1936) — французький політичний діяч, монархіст, що на нього сильно вплинули ідеї інтеґрального націоналіста Шарля Морраса (1868-1952). Критика політики Наполеона I й Наполеона III викладена ним у нарисі «Історія трьох поколінь» (Histoire de trois generations, 1918).

[55] Франческо Доменіко Ґуерацці (1804-1873) — італійський письменник, автор мелодраматичних творів на революційно-патріотичну тематику. Учасник революції 1848-1849 років у Тоскані. Зазначений лист див.: «Неопубліковані листи Ф. Д. Ґуерацці» (Lettere inedite di F. D. Guerazzi), розділ «На берегах» (Marginalia), «Марцокко», XXXIV, 47 (24 листопада 1929).

[56] «Святе сімейство, або Критика критичної критики» («Die heilige Familie, oder Kritik der kritischen Kritik») — спільний твір Карла Маркса і Фрідріха Енґельса, писаний 1845 року. Ґрамші має на увазі цей уривок: «Якщо пан Едґар на хвилю порівняє французьку рівність з німецькою „самосвідомістю”, він побачить, що останній принцип висловлює німецькою, себто мовою абстрактної думки, те, що перший висловлює французькою, себто мовою політики та думаючого поняття. Самосвідомість є рівність людини із самою собою у чистій думці. Рівність є усвідомлення людиною самої себе у царині практики, себто усвідомлення людиною иншої людини як рівної собі та відношення людини до иншої людини як до рівної. Рівність є французьким висловом для позначення єдности людської сутности, родової свідомости та родової поведінки людини, практичного ототожнення людини з людиною, себто для позначення суспільного або людського ставлення людини до людини». (Karl Marx, Friedrich Engels: Werke. Berlin, 1957. Band 2, S. 41-42.) У в’язниці Ґрамші мав французьке видання Марксових філософських творів: Karl Marx. Oeuvres philosophiques. 3 vols. Paris: Costes, 1927-1928.

[57] Вандея — департамент на сході Франції, центр контрреволюційного виступу селян, дворян і духовенства у 1793.

[58] Закон Шапельє, що фактично забороняв робітничі спілки, було прийнято Установчими зборами 14 червня 1791. За два роки, 29 вересня 1793, Конвент прийняв закон про максимальний рівень цін на продукти та максимальний рівень зарплат.

[59] Термідор — державний переворот 9 термідора ІІ року Республіки (27 липня 1794 року), що повалив якобінську диктатуру (1793-1794) і встановив режим Директорії (1794-1799) — власне, панування великої буржуазії. У переносному значенні слово «термідор» означає знищення революції та її завоювань руками самих революціонерів (а не контрреволюціонерів).

[60] «Вереснева різанина» — хвиля масових вбивств і самосудів, спрямована проти духовенства, офіцерів старої королівської армії й аристократів, що прокотилася Парижем 2-7 вересня 1792.

[61] Див. статтю «Рерума Скріптора» [Ґаетано Сальвеміні] «Міланські помірковані та демократи від 1848 до 1859» («Moderati e democtratici milanesi dal 1848 al 1859») у «Критика сочіялє», 16 листопада 1899 (VIII, 19), стор 297-299 і 1 грудня 1899 (VIII, 20), стор 317-319, книгу Бонфадіні «П’ятдесят років патріотизму»). Сальвеміні критикує монархіста Ромуальдо Бонфадіні (1831-1899) за його беззастережний захист поміркованих — навіть їхніх прогріхів. Див.: Romualdo Bonfadini, Mezzo secolo di patrioitismo (2 ed., Treves, Milan 1866).

[62] «Зізнання» — свідоцтва, зроблені Конфалоньєрі на допитах, що передували суду над ним за змову проти Австрії. Протоколи цих «зізнань» зберігались у державному архіві у Відні, а пізніше були передані італійському уряду.

Федеріко Конфалоньєрі (1785-1846) — італійський аристократ (ґраф) із Ломбардії, противник Наполеонового домінування в Італії. Виступав за незалежність Ломбардії та Італії. Наприкінці 1810-х сконтактувався з французькими лібералами і став лідером так званих федералів, що боролися за припинення австрійського правління в Італії. Одночасно він аґітував за проведення в Ломбардії реформ в освітній галузі та в державному управлінні. 1821 року Конфалоньєрі та ще кількох змовників було заарештовано за підготовку повстання проти австрійської влади. Після тривалого процесу його засудили на смерть. Потім смертну кару замінили довічним ув’язненням, а згодом його випустили з в’язниці за умови, що він поїде у вигнання. Конфалоньєрі жив у США, Франції, Бельґії. Помер у Швайцарії.

[63] Див.: «Зізнання ґрафа Конфалоньєрі» («I constituti del Conte Confalonieri»), «Чівільта каттоліка», 18 жовтня 1902 (LIII, xviii, 8), стор. 144-157.

[64] Див.: Alexandre Philippe Andryane, Memorie di un prigionero di Stato allo Spielberg (selezione, note e prefazione di Rosolino Guastella, Barbera, Firenze 1918).

Джорджіо Паллявічіно-Трівульційо (1794-1878) — італійський аристократ (маркіз) із Ломбардії, що провів чотирнадцять років у Шпільберзькій в’язниці. У 1848 він був республіканцем, але згодом дійшов думки, що об’єднання Італії можна досягти лише під еґідою П’ємонту, точніше Савойської королівської династії. Паллявічіно багато зробив, щоби підготувати громадськість до думки про об’єднання країни та завоювання незалежности під проводом сардинського короля. Для цього було створено Національне товариство. Одночасно він наполегливо переконував короля Віктора-Еммануїла II очолити визвольні змагання та виступити проти австрійців.

[65] Міланське повстання 6 лютого 1853 року — смілива, але невдала спроба прибічників Мадзіні підняти національно-визвольне повстання у північній і центральній Італії. Кілька сотень робітників і ремісників, риштовані холодною зброєю, пішли на штурм королівського палацу та казарми, але їх розстріляли салдати. Народні маси та буржуазія повстання не підтримали, і того ж дня воно було жорстоко придушене австрійською владою.

Фердинанд Максиміліян Йосиф фон Габсбурґ (1823-1867) — австрійський ерцгерцог, молодший брат імператора Франца-Йосифа I, віце-король Ломбардії-Венеції у 1857-1859 та імператор Мексики (Максиміліян I) у 1864-1867.

Алессандро Луціо (1857-1946) — італійський журналіст, що публікував несправедливі наскоки на всіх радикальних і революційних діячів Італії. Засуджувався за наклеп. У книжці «Антоніо Сальвотті та процеси 1821 року» (Antonio Salvotti ed i processi del Ventuno, 1901) Луціо завзято захищає Антоніо Сальвотті, прокурора на процесах італійських патріотів, звинувачуваних у підривній діяльності проти Австрії. Пізніше працював керівником державних архівів у Мантуї й Турині.

[66] Див. главу 6 книги Альфредо Панціні «Життя Кавура» («Vita di Cavour»), надруковану в «Італія леттерарія», I, №13 (30 червня 1929).

[67] Маріо Міссіролі (1886-1974) — італійський журналіст і політичний оглядач, ліберальний синдикаліст, згодом прихильник фашизму. Впродовж тривалого часу був редактором болонської ґазети «Ресто дель карліно». Пізніше під псевдонімом Spectator [спостерігач] писав для багатьох ґазет, в т.ч. для туринської «Стампа». По другій світовій війні став редактором міланської «Коррьєре делля сера».

[68] Ґрамші робить алюзію на перші слова «Маніфесту комуністичної партії»: «Мара ходить по Европі — мара комунізму».

[69] Маркс висунув гасло «безперервної революції» (або «перманентної революції») 1848 року підчас европейської хвилі буржуазних революцій, сподіваючись, що вони прямо переростуть у революції пролєтарські. Ці погляди відображено у відозві Центрального Комітету Союзу Комуністів від 1850 року: «В той час як демократичні дрібні буржуа хотять по можливости швидче скінчити революцію, наше завдання полягає в тому, щоби робити революцію перманентною (безперервною) аж доти, доки всі більше або меньше маєтні кляси не будуть скинуті з їхнього панування, доки пролєтаріят не здобуде державної влади і доки асоціяції (спілки) пролєтарів не тільки в одній країні, але в усіх пануючих країнах, не поступлять так далеко наперед, що в цих країнах зникне конкуренція пролєтарів, що принайменьше головні продуктивні сили будуть сконцентровані в руках пролєтарів» (Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Про диктатуру пролетаріяту (зібрав Е. Дран). — Берлін-Київ, 1921. — Стор. 7).

[70] Йдеться про війни періоду об’єднання Німеччини: дансько-пруська війна 1864, австро-пруська війна 1866 і франко-пруська війна 1870 років.

[71] Олівер Кромвел (1599-1658), провідник Анґлійської революції (1642-1659), лорд-протектор (1653-1658) республіки. «Круглоголовими» (або «парляментарями») називали прибічників революційного «довгого парляменту» та противників короля і кавалерів. Вони складали основу нової революційної армії.

[72] «Розвиток соціялізму від утопії до науки» («Die Entwicklung des Sozialismus von der Utopia zur Wissenschaft») — кілька глав з книги «Переворот пана Євгена Дюрінґа в науці» (Herrn Eugen Dührings Umwälzung der Wissenschaft, 1878), виданих окремою брошурою спочатку у Франції 1880 року, а потім і в инших країнах. Перше анґлійське видання побачило світ 1892 року. В передмові до нього Енґельс пише:

«У кальвінізмі знайшло собі готову теорію друге велике повстання буржуазії. Це повстання відбулося в Анґлії. Його зачала середня кляса міст, а продовжили йомени сільських районів. Цікаво відзначити, що у всіх трьох великих повстаннях буржуазії армію виставляють селяни, і саме селяни стають тією клясою, що неодмінно руйнується по перемозі через економічні наслідки цієї перемоги. За сто років після Кромвела анґлійське йоменрі майже зникло. Хай там як, але якби не йоменрі та не плєбейський елємент міст, сама буржуазія ніколи б не довела справи до кінця і ніколи б не відправила Карла I на ешафот. Для того, щоби буржуазія могла здобути бодай ці завоювання, що вони мали були вже дозріти для збору, революція мала піти значно далі, самісінько як 1793 року у Франції та 1848 року у Німеччині. Очевидно, таким є один із законів розвитку буржуазного суспільства.

Далі, за цим виходом революції за свої межі настала неодмінна реакція, що своєю чергою пішла за той пункт, в якому вона сама могла утриматися. Після низки коливань нарешті було встановлено новий центр тяжіння, що став новим вихідним пунктом. Видатний період анґлійської історії, відомий респектабельній публіці як „великий бунт”, та боротьба, що слідує за ним, завершуються відносно незначною подією, названою ліберальними істориками „славетною революцією”.

Новий вихідний пункт був компромісом між висхідною середньою клясою і колишніми великими февдальними землевласниками. Останні, хоча їх тоді називали — як і тепер — аристократією, уже давно були на шляху до того, щоб стати тим, чим Луї-Філіпп значно пізніше став у Франції: „першими буржуа королівства”. На щастя для Анґлії, старі февдальні барони перебили один одного у війнах Червоної та Білої троянди. Їхні нащадки, хоча й походили з давніх фамілій, були такими далекими від головних родових ліній, що являли геть нову верству зі звичками та прагненнями радше буржуазними, ніж февдальними. Вони чудово розуміли ціну грошам і не гаючись почали збільшувати ренту, прогнавши з землі сотні дрібних фармерів і замінивши їх вівцями. Генріх VIII, роздаючи церковні землі, створив силу-силенну „свіжих” буржуазних землевласників; той самий результат мала безперервна конфіскація великих маєтків, роздавані згодом превсяким парвеню, що тривала протягом всього XVII ст. Внаслідок цього анґлійська „аристократія” від часів Генріха VIII не тільки не протистояла розвиткові промисловости, але навпаки — намагалася мати з цього зиск; до того ж завжди була частина великих землевласників, готових — з економічних або політичних міркувань — співпрацювати з провідними постатями фінансової та промислової буржуазії. Так легко було досягнуто компромісу 1689 року. Політична здобич — тепленькі місця — залишалась у руках родин великих землевласників за умови, що вони належним чином поважатимуть економічні інтереси фінансової, промислової та торгівельної середньої кляси. І ці економічні інтереси вже тоді були достатньо вагомими, щоби визначати загальну політику нації. Звісно, могли заходити суперечки щодо окремих питань, але загалом аристократична оліґархія надто добре знала, що її власне економічне процвітання було нерозривно зв’язане з процвітанням промислової та торгівельної середньої кляси» (Frederick Engels, Socialism: Utopian and Scientific, London: Swan Sonnenschein, 1892, pp. xxii-xxiv.)

[73] Антоніо Лябріола (1843-1904) — італійський філософ, один з перших і найвизначніших пропаґандистів марксизму. Відіграв важливу ролю у поєднанні стихійного робітничого руху із теоретичною соціялістичною свідомістю, намагався ствердити марксизм в італійській культурі як самостійну філософію, здатну розв’язати головні проблєми історії Італії. Взяв активну участь в організації (1892 року) та діяльності Італійської соціялістичної партії. Автор нарисів «Про соціялізм» (Del sociolismo, 1989), «В пам’ять про „Комуністичний маніфест”» (In memoria del manifesto dei comunisti, 1895), «Про історичний матеріялізм» (Del materialismo storico, 1896) та инших.

Ґрамші, очевидно, має на увазі цей уривок з листа Лябріоли до французького революційного синдикаліста Жоржа Сореля (1847-1922) від 14 травня 1897: «У Німеччині — через особливі історичні умови і перш за все через те, що буржуазія не змогла розірвати з ancien régime [старим, королівським режимом. — Пер.] (зауважте, як імператор безкарно дозволяє собі говорити так, наче він заступник бога на землі, хоча насправді він всього лише комівояжер у костюмі Фрідріха Барбаросси, що продає товари German made [зроблені у Німеччині. — Пер.]) — соціял-демократія змогла згуртуватися і цю згуртованість зберегти» (Antonio Labriola, Discorrendo di socialismo e di filosofia, 2 ed., Loescher, Roma 1902).

[74] Коли Ґарібальді зі своєю «тисячею» зібрався завоювати Сицилію у травні 1860, він був у поганих стосунках із Кавуром, принаймні на людях. Експедиція розпочалася захопленням двох пароплавів у Ґенуї. Кораблі відправили до сусіднього Кварто, щоби розмістити там основні сили ґарібальдійців.

[75] «Якобінське гасло», пропоноване Марксом, — вже згадуваний заклик до «безперервної революції».

Алєксандр Парвус (справжнє ім’я — Ізраель Лазаревич Гельфанд, 1867-1924) — російський комерсант і діяч російського та німецького соціял-демократичного руху, видатний публіцист і теоретик. За революції 1905-1907 тісно співпрацював з Троцьким: видавав ґазети «Русскоє слово» й «Начало». Приблизно тоді вони сформували теорію «перманентної революції», що її згодом асоціювали неодмінно з Троцьким. Головна теза: російська буржуазія слабка і не здатна здійснити буржуазну революцію та встановити елєментарні буржуазно-демократичні свободи. Це має виконати пролєтаріят і, не спочиваючи на лаврах, виконувати завдання соціялістичної революції.

Союз двох соціяльних ґруп з геґемонією міської ґрупи — союз робітничої кляси та селян, що його ідею вперше висловив Маркс у творі «Вісімнадцяте Брюмера Луї Бонапарта» (1852): «‹селяни› находять … природнього спільника й провідника в міському пролетаріяті, завдання якого — скинути буржуазний лад» (Карл Маркс. Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта. — Харків, Державне видавництво України, 1925. — Стор. 94).

Перекладено з італійської за: Antonio Gramsci, Quaderni del carcere, Giulio Einaudi editore, Torino 1975, pp. 40-54.