Нікос Пуланзас
Я хочу приділити більшу увагу «новій дрібній буржуазії», що про неї я вже писав у книзі «Кляси за сучасного капіталізму»[1]. Я хочу дати відповідь на деякі критичні уваги, зроблені щодо моєї позиції як на цій конференції, так і за инших нагод. Важливо зазначити, що згадані уваги між собою не узгоджуються: наприклад, Елан Гант критикує мене за мою буцімто економістську позицію; водночас Стюарт Голл заявляє, що економічному рівню я приділяю недостатню увагу.
Питання, що постає під оглядом дискусії про дрібну буржуазію, — питання визначення меж робітничої кляси. Це не суто теоретичне питання: воно пов’язане з надзвичайно важливими політичними питаннями, що стосуються роли робітничої кляси та союзів підчас переходу до соціялізму. Від самого першу я хочу чітко окреслити ті політичні альтернативи, що стоять перед нами. Якщо визначити робітничу клясу як таку, що включає всіх, хто продає свою робочу силу, тоді ми маємо чітко усвідомити політичні наслідки такого визначення. Не бажаючи розводитися з цього приводу, я проте хочу наголосити, що визначення робітничої кляси слід проаналізувати в історичній перспективі — як воно виникло та розвивалося в дискусіях всередині робітничому русі. Це визначення вперше вжили в клясичній соціял-демократії; воно було головним визначенням робітничої кляси, що нею послуговувалися соціял-демократи. Ми можемо донесхочу дискутувати, проте факти незмінні: соціял-демократична позиція є позицією, що з її огляду робітничу клясу визначено як клясу, що складається з індивідів — найманих працівників; иншими словами, це концепція «кляси найманих працівників». Це визначення сформулювали ще за часів Бернштайна та Кауцького. Обґрунтовують це визначення так. Робітнича кляса, що про неї писав Маркс, була «промисловим пролєтаріятом»; але треба враховувати реальні економічні та суспільні зміни, що відтоді відбулися. Відтак ми повинні — як нас переконують — визнати той факт, що межі робітничої кляси також змінилися. Щоразу, коли соціял-демократи намагаються вдатися до Марксового інструментарію (і водночас «переглянути» марксизм, зробити «ревізію»), вони завжди покликаються на зміни в капіталізмі, щоби обґрунтувати свою позицію. Так, Кауцький стверджував, що через реальні зміни капіталізму робітнича кляса вже не є «вузькою» клясою, про яку писав Маркс, і що тепер вона складається з усієї «кляси найманих працівників». Визначити робітничу клясу як «клясу найманих працівників» означає обмежити питання поділу суспільства на кляси на питанні поділу на багатих і бідних. Робітнича кляса характеризується лишень як маса економічно бідних громадян. Кляса стає просто справою нерівности.
Головне, до чого я хочу привернути увагу, стосується питання союзів і геґемонії робітничої кляси підчас переходу до соціялізму. Це, як чітко зазначив Елан Гант (і тут я з ним погоджуюсь), є головним. Принциповим є те, яку геґемонію має здобути робітнича кляса, щоб забезпечити перехід до соціялізму? Але нам треба з’ясувати, якими є наслідки прийняття «широкого» визначення робітничої кляси. Прийнявши це визначення, ми вирішимо проблєму союзів: усі стали робітниками — проблєму вирішено. Майже всі люди (крім незначної меншости) є найманими працівниками. Отже, робітнича кляса більше не повинна бути головним проводом инших кляс, тому що всіх инших включено до робітничої кляси. Саме тут полягає головна відмінність між марксистською теорією партії (причому не тільки лєнінською, але й ґрамшіянською теорією) та соціял-демократичним ріжновидом теорії, що виходить з концепції сукупної кляси найманих працівників.
Перейдемо до другого питання. Оскільки я достеменно не знаю позиції Комуністичної партії Великої Британії щодо цього, скажу про позиції, що на них стоять Французька й Італійська комуністичні партії. Ці компартії розуміють робітничу клясу відносно вузько у тому сенсі, що вони визначають її межі залежно від того, чи йдеться про безпосередньо чи прямо продуктивну працю. Позиції цих партій ріжняться деталями, приміром, точним розмежуванням робітничої кляси й инших кляс. Головна відмінність — питання середнього технічного персоналу. Вони по-ріжному тлумачать, якою мірою середній технічний персонал можна вважати частиною робітничої кляси, але для них це не є принциповим, адже відповідно до їхніх теоретизувань до робітничої кляси не входить більшість найманих працівників невиробничої сфери. Під цим оглядом їхня позиція відріжняється від позиції, висловленої Еланом Гантом.
Є ще одне важливе питання, пов’язане з визначенням робітничої кляси, що ним послуговується французька компартія. Якщо найманих працівників невиробничої сфери (що я їх називатиму просто «службовцями») не включити до робітничої кляси, тоді необхідно з’ясувати їхню клясову належність. У французькій компартії їх називають проміжною верствою. Я вважаю це помилковим і погоджуюся тут із Еланом Гантом, коли він стверджує, що вважати, буцімто за межами кляс і клясової структури є ще й верстви (що вони теж беруть участь у клясовій боротьбі), — хибна думка. Верстви є ознаками розшарування всередині кляс, а не катеґоріями, що істнують поза клясами. Далі Елан Гант припускає, що ці «загони» чи «верстви» є частиною робітничої кляси, проте я стверджував і стверджую, що вони належать до особливої кляси — «нової дрібної буржуазії».
Чому я наполягаю, що нова дрібна буржуазія творить окрему клясу? Я зокрема хочу наголосити на політичних наслідках моєї позиції. Навіть якщо ми говоримо не про клясу службовців, а про проміжну верству, завжди є небезпека, що ми забудемо про головне питання революційної стратеґії — питання геґемонії робітничої кляси в народному союзі підчас переходу до соціялізму.
Чи важить це — вважати службовців проміжною верствою чи окремою клясою? Характерною ознакою верстви порівняно з клясою є те, що верства не має конкретних і відносно самостійних клясових інтересів. Це означає, що навіть якщо ми не вважаємо службовців за представників робітничої кляси, ми все одно сприймаємо їх як таких, що тяжіють до робітничої кляси, ми ставимося до них як до таких, що не мають власних клясових інтересів. А якщо ми розглядатимемо їх як своєрідну клясу, окрему від робітничої кляси, ми змушені пильніше вивчити їхні специфічні, самостійні клясові інтереси. Отже, питання геґемонії робітничої кляси постає саме як питання орґанізації народу, орґанізації всенародного союзу. Цей всенародний союз складають ріжні кляси зі своєрідними клясовими інтересами. Якби справа стояла інакше, було би значно легше.
Навіть якщо визнати, що через зміни в сучасному капіталізмі вони об’єктивно тяжіють до робітничої кляси, все одно важливо усвідомлювати, що цей процес не є ані автоматичним, ані неминучим. Це вірно з двох оглядів: по-перше, їх ще треба прихилити до союзу з робітничої клясою; по-друге, навіть якщо вони перейшли на бік робітників, їх можна втратити як союзників і вони можуть стати на иншу руку. Саме це трапилось у Чилі за Альєнде, а також у Портуґалії. Те, що ці службовці, працівники невиробничої сфери можуть перейти від союзу з робітничою клясою до союзу з буржуазією, пояснюється саме тим, що вони тяжіють до робітничої кляси не автоматично. І не тому що вони не мають особливі клясові інтереси, але тому що сама їхня клясова природа є непевною.
Тепер кілька теоретичних зауваг щодо концепції проміжної верстви службовців. По-перше, чи можна говорити про верстви службовців як про таких, що не належать до жадної кляси? Це свідчить про одну зі своєрідних рис Марксової теорії кляс, що відріжняє її від инших клясових теорій. Сьогодні про кляси говорять всі буржуазні соціолоґи, проте кляси для них є лише окремими загонами в межах ширшої системи суспільних верств, що в ній є не тільки кляси, але також еліти (у політичній царині), ріжні ґрупи населення за своїм місцем у суспільстві тощо. Звісно, марксизм визнає істнування шарів й особливих катеґорій кляс, але всі вони є фракціями кляс. Наприклад, торгівельна буржуазія є фракцією буржуазії, а робітнича аристократія є особливою фракцією самої робітничої кляси. Додержуючи марксизму, ми не можемо визнавати істнування верств, фракцій і значних соціяльних ґруп, що не належать до кляс. Так само не можна стверджувати, що внаслідок розвитку способу виробництва (себто чистого способу виробництва, що знає дві кляси — буржуазію та робітничу клясу) в самій суспільні формації проявляється тенденція до влиття всіх осіб, всіх суб’єктів або до буржуазії, або до робітничої кляси. Така позиція є абсолютно хибною: вона допускає, що «спосіб виробництва» є абстрактним поняттям, а «суспільна формація» — неабстрактним. Все одно, абстрактне чи неабстрактне поняття. Поняття «собака» не гавкає. Всі поняття є абстрактними тією чи тією мірою. Ріжниця між поняттями «суспільна формація» та «спосіб виробництва» обертається навколо природи предмету. Спосіб виробництва є абстрактним формальним предметом, а суспільна формація — конкретним дійсним предметом. У цей спосіб ми маємо припущення, що способи виробництва істнують та відтворюються як такі, а суспільні формації є не що инше, як ґеоґрафічні, топоґрафічні місця, де способи виробництва — у своєму абстрактному відтворенні — набувають конкретних обрисів. Зрештою виходить, що чистий спосіб виробництва, капіталістичний спосіб виробництва (буржуазія та робітнича кляса), відтворюючи себе в абстракції, «являє себе світові» наче Христос, тріюмфуючи в суспільній формації, що в ній рано чи пізно не залишиться нікого, крім кляси буржуазії та кляси пролєтарів.
Ця позиція неправильна, адже, як показав Лєнін у «Розвитку капіталізму в Росії»[2], відмінність між способами виробництва та суспільними формаціями стосується не тлумачення Маркса («молодого» чи «старого») або місця «Маніфесту комуністичної партії» в історії, — вона стосується природи імперіялізму. Не можна зрозуміти природу імперіялізм, не зрозумівши відмінність між способами виробництва та суспільною формацією. Неможливо вивести імперіялізм із самого капіталістичного способу виробництва. Імперіялізм є неминучим наслідком відтворення й істнування способу виробництва у конкретних суспільних формаціях. Нерівномірний розвиток не є наслідком простої конкретизації капіталістичного способу виробництва, хоча він сприйманий саме так з огляду на реалії, що наближають нас до імперіялізму. Нерівномірний розвиток є радше складовою самого імперіялізму, тому двоїсте розуміння суспільства неприйнятне.
Виклавши ці теоретико-політичні пункти, я хочу коротко згадати головні твердження, викладені мною у праці «Кляси за сучасного капіталізму». Твердження такі: 1) є певне клясове місцеположення службовців невиробничої сфери, що його я назвав «новою дрібною буржуазією»; 2) процес відтворення капіталізму змінюється, що пов’язане з розширенням меж робітничої кляси, проте ці зміни незначні для того особливого місця, що його посідає серед инших кляс нова дрібна буржуазія; 3) ці зміни впливають на нову дрібну буржуазію: як окрема кляса вона дедалі більше об’єктивно тяжіє до робітничої кляси, але оскільки нова дрібна буржуазія посідає самостійне місце серед кляс, це об’єктивне тяжіння охоплює всю клясу не однаково. Воно стосується радше певних фракцій нової дрібної буржуазії, що разом становлять велику більшість цієї дрібної буржуазії.
Тепер нам треба подумати, чи дасться до розв’язання проблєма, якщо ввести поняття «суперечливі клясові місцеположення». Я хочу проаналізувати тезу, висунуту Еріком Райтом у його статті «Кордони між клясами у капіталістично-розвинених країнах»[3]. Чи можемо ми вирішити теоретичну проблєму, заявивши, що деякі суб’єкти мають суперечливе клясове місцеположення? Це означає, що ці суб’єкти можуть мати ріжні та змінні клясові місцеположення. Це передбачає, що вони можуть бути в «вакуумі» — займати «нічийну землю» між буржуазією та робітничою клясою.
Ми можемо трактувати цю теоретичну проблєму, вивчивши природу контролю в межах капіталістичного процесу виробництва. Коли Маркс писав про контроль над робочим процесом і управління ним, він наголошував на двоїстому характері цієї праці. Дійсно, Маркс завжди послуговувався цим висловом, стверджуючи, з одного боку, що наскільки кожне виробництво і кожний виробничий процес як такий загалом потребують контролерів, настільки вони є частиною продуктивної праці; а з иншого боку, наскільки ця праця стосується реалізації додаткової вартости, а не її продукції, настільки вона означає здійснення політичної влади над робітничою клясою і не є продуктивною. На мою думку, ця арґументація безпосередньо стосується того, що Маркс — вельми чітко — пише в «Капіталі» про виробництво загалом і виробництво як таке, хоча Маркс завжди зазначає, що насправді «виробництво загалом» ніколи не істнувало і не істнує. Єдине, що істнує, це — виробничий процес за наявних виробничих відносин і в рямцях наявної боротьби кляс. Кляси не постають спочатку «як такі», а потім розпочинають клясову боротьбу. Кляси істнують лише доти, доки вони боряться одна з одною. Беручи до уваги ці два арґументи, думаю, неможливо говорити про те, що якісь суб’єкти можуть мати — у даній суспільній формації та за даних суспільних відносин, у певній клясовій боротьбі — суперечливі клясові місцеположення. Врешті-решт Маркс зауважив — у контексті цієї двоїстої природи робочого процесу — про роботу капіталіста: він пише, що тоді, коли діяльність капіталіста стосується управління і координації, необхідних для кожного робочого процесу та виробництва як такого, можна говорити про те, що капіталіст зайнятий продуктивною працею. Але чи можемо ми на цій підставі стверджувати, що капіталіст займає суперечливе клясове місцеположення, що він є і «робітником», і «капіталістом»? Це було би геть абсурдно. Ці арґументи прояснюють мою позицію щодо статті Райта.
Раніше зазначалося, що я розумію робітничу клясу доволі вузько й обмежено. Зараз я хочу дослідити арґументацію Райта й Ганта, що звернули увагу ось на що: якщо послуговуватися марксистським визначенням кляси, запропонованим мною, і прикласти його до Сполучених Штатів Америки, то виявиться, що до робітничої кляси належить менше 20% населення. Розгляньмо ж цей арґумент. По-перше, я вважаю, що не можна говорити про кляси за сучасного капіталізму, беручи до уваги лише якусь конкретну суспільну формацію: ніколи не можна забувати про імперіялістичний контекст. Так, питання робітничої кляси (та робочої сили), підпорядкованої американському капіталу, стосується не лише внутрішньої робітничої кляси. Ми маємо визнати, що робітнича кляса, що працює на американський капітал, включає в себе і тих, що працюють, приміром, на американські фірми в Латинській Америці. Отже, чисельність робітничої кляси (а надто якщо ми говоримо про імперіялістичні країни), слід вивчати не тільки в національному, але й у ширшому, імперіялістичному контексті.
По-друге, обговорювані питання стосуються дуже важливої проблєми переходу до соціялізму, а також проблєми геґемонії робітничої кляси. Я наполягаю на тому, що її не можна просто обмежити на питанні кількости, — це політичне питання. Політичне завдання мобілізації більшости народу задля переходу до соціялізму буде вирішене робітничою клясою не через завоювання додаткових 5%.
По-третє, є проблєма — і ця проблєма невигадана, — що за відтворення капіталізму проявляється тенденція до обмеження в імперіялістичних країнах роли робітничої кляси у виробничому процесі, що пояснюється домінуванням мертвої праці над живою працею, а також пов’язано з відносною додатковою вартістю. Я не збираюся заперечувати цього. З цього заперечення нічого не буде. Але я не вважаю це важливим. Важливе питання, це — політичне питання. У короткій аналізі нової дрібної буржуазії, що я навів тут, я почав, звісно, з економічного критерію — з відмінности між продуктивною та непродуктивною працею. Я просто кажу (нехай дещо доґматично), що Маркс у цьому питання розумів геть усе. Єдиний виняток у «Капіталі», це — питання середнього технічного персоналу. Він має стосунок до відносної додаткової вартости як контртенденції до падаючої норми прибутку, коли продуктивність праці підвищується та експлоатація відбувається через витягування відносної додаткової вартости за допомогою технічних нововведень. Саме це важить для Маркса; але я не думаю, що істнує проблєма з иншими непродуктивними працівниками, працівниками сфери послуг і торгівлі, працівниками, залученими до обігу, реалізації та збирання додаткової вартости. Чітко і недвозначно (хоча він міг і помилятися) Маркс пише, зокрема в багатьох місцях у «Капіталі», що працівників торгівлі не можна вважати продуктивними працівниками. Отже, несуттєво, будемо ми додержувати критерію матеріяльного чи нематеріяльного виробництва. Якщо Маркс не вважає, що працівники торгівельної сфери виконують продуктивну працю, це не тому, що вони не беруть участи в матеріяльному виробництві — часом вони таку участь беруть. Але це тому, що вони залежать від торгівельного капіталу, а єдиним капіталом, що виробляє додаткову вартість, є капітал виробничий. Я вже показував, що тут взято до уваги основні складові Марксової теорії вартости; саме тому в своїй арґументації я спираюсь на неї.
Проте я наполягаю, що, коли веду мову про продуктивну та непродуктивну працю, я намагаюся показати, що йдеться на за технічну характеристику того чи того типу праці, але за один з аспектів виробничих відносин, себто форм експлоатації. Продуктивна праця у ріжних способах виробництва є не що инше, як праця, що експлоатується за допомогою особливого виду експлоатації, що характеризує спосіб виробництва (наприклад, виробництво додаткової вартости за капіталістичного способу виробництва). Це не означає, що службовців (непродуктивних працівників) не експлоатують — навпаки (і це, звісно, важливо); але їх експлоатують не в той спосіб, що дозволяє отримувати додаткову вартість.
Далі. Полишивши питання середнього технічного персоналу, як про нього пише Маркс, я намагався конкретно показати, що означає ця заява: визначаючи суспільні кляси, не можна обмежуватися виключно на економічній царині, слід брати до уваги політику й ідеолоґію. Це стало головною тезою книги «Політична влада та суспільні кляси в капіталістичній державі»[4]. Отже, я хочу продемонструвати, навіщо мені знадобилися ці політично-ідеолоґічні елєменти. Навіть якщо критерію поділу на продуктивну та непродуктивну працю достатньо, щоби виключити непродуктивних працівників з лав робітничої кляси, він не задовольняє всім вимогам, бо є неґативним критерієм. Він каже нам, чим вони не є — вони не є частиною буржуазії, бо вони не мають ані юридичного, ані економічного права власности на засоби виробництва. Крім того, він показує, що вони не є частиною робітничої кляси. Але цього економічного критерію самого по собі не достатньо, щоб з’ясувати, до котрої ж кляси вони належать. З огляду на це важать саме політичні та ідеолоґічні критерії. Я хочу коротко сказати про те, що я розумію під цим, і зазначити, чому ця позиція не має нічого спільного з відмінністю між «клясою-в-собі» та «клясою-для-себе».
Я згоджуюся з Еланом Гантом, що економічного моменту (виробничих відносин і відносин експлоатації) не достатньо для позитивного визначення клясової детермінанти службовців, зайнятих у невиробничій сфері, і що завжди маємо пам’ятати про політично-ідеолоґічні елєменти суспільного поділу праці. З огляду на це я розріжняю «структурну клясову детермінанту», що стосується економічних, політичних й ідеолоґічних елєментів, що серед них економічний рівень завжди є вирішальним, і «клясову позицію» за конкретної кон’юнктури клясової боротьби. Дуже часто можна бачити, що клясу-в-собі — структурну клясову детермінанту — мислять лише на економічному рівні, і тільки підчас клясової боротьби в кон’юнктуру вводять політично-ідеолоґічні елєменти, і постає «кляса-для-себе».
Відтоді як заходить за структурне істнування кляс, не можна поминути політично-ідеолоґічні елєменти. Це означає, що ці політично-ідеолоґічні елєменти не можна просто ототожнювати з певною автономною політичною революційною орґанізацією робітничої кляси або з революційною ідеолоґією. Навіть коли робітнича кляса не має цієї автономної політичної орґанізації — комуністичної партії — й не має революційної ідеолоґії, вона неодмінно посідає конкретне місце не тільки в економічній царині, але також ув ідеолоґічній і політичний.
Це означає, що можна говорити про конкретні ідеолоґічні елєменти робітничої кляси, навіть якщо на неї упливає буржуазна ідеолоґія та робітнича кляса не має власної — революційної — ідеолоґії. Робітнича кляса завжди істнує в умовах клясової боротьби почерез конкретні види практики, навіть якщо немає революційної орґанізації. Завжди є ідеолоґія, що почерез неї робітнича кляса відріжняється від буржуазної кляси. Приміром, Сполучені Штати Америки дають нам клясичний приклад країни з робітничою клясою без революційної ідеолоґії та без автономної революційної партії чи масової партії. Але це не означає, що робітнича кляса істнує тільки на економічному рівні. У робітничої кляси є певні «автономні» уявлення чи бодай елєменти таких уявлень, що їх Лєнін назвав «клясовим інстинктом», який проривається крізь оболонку панівної буржуазної ідеолоґії.
Автономна політична орґанізація і революційна ідеолоґія робітничої кляси залежать від клясових позицій, зважаючи на всі обставини конкретної ситуації. Вони стосуються формування робітничої кляси як «суспільної сили», що визначає можливість робітничої кляси перейти до соціялізму, себто здійснити соціяльну революцію. Отже, питання стоїть так: як визначити точне місцеположення політично-ідеолоґічних елєментів у структурній детермінанті кляси, навіть якщо ці елєменти не є елєментами, що їх традиційно вважають складовими «кляси-для-себе»? Конкретно проаналізувавши нову дрібну буржуазію, я спробував показати, якими є ці політично-ідеолоґічні елєменти і з’ясував, що вони залежать не тільки від специфіки виконавця продуктивної чи непродуктивної праці, але також і від місця у загальному суспільному поділі праці.
Я спробував проаналізувати значення поділу на ручну та розумову працю. Поділ на ручну та розумову працю є не психолоґічним або біолоґічним поділом на тих, хто працює руками, та тих, хто працює головою. Він стосується суспільних умов, за яких істнує поділ на розумову та ручну працю, що, як зазначає Ґрамші, включає цілу низку навичок, «ноу-гау», ознак. Можна сказати, що поділ на ручну та розумову працю — конкретний прояв політично-ідеолоґічних елєментів у структурній детермінанті кляси.
Я спробував показати, чому нову дрібну буржуазію, навіть її нижню верству, в складному політично-ідеолоґічному поділі, що відріжняє розумову працю від ручної праці, призначеної для робітничої кляси, розміщено серед працівників розумової праці. Це не означає, що робітнича кляса працює лише руками, а дрібна буржуазія — лише головою. Цей поділ на продуктивну та непродуктивну працю, а також на ручну та розумову працю є тенденцією. Він не є моделлю, що її можна застосовувати, визначаючи у клясовій структурі позиції кожного окремого суб’єкта: навпаки — він стосується всього перебігу клясової боротьби.
Марксистське поняття кляси, це — не статична катеґорія. Треба показати конкретно, врахувавши весь поділ праці та навичок підчас праці, чому навіть нижча верства нової дрібної буржуазії з огляду її відношення до робітничої кляси належить до сфери інтелєктуальної або розумової праці. Ґрамші довів, що всіх державних службовців — геть усіх — слід вважати загалом «інтелєктуалами». Щоби довести важливість перерозподілу на користь працівників невиробничої сфери влади, я зокрема проаналізував бюрократизацію праці підчас орґанізації робочого процесу цих працівників. Саме ці елєменти (політично-ідеолоґічні елєменти) визначають клясову позицію нової дрібної буржуазії. Нова дрібна буржуазія сприймає суспільний поділ праці, накинутий всьому суспільству буржуазією, як природній. Кожний загін нової дрібної буржуазії має певну владу над робітничою клясою та ідеолоґічно над нею панує, що набуває характерних рис за фабричного поділу праці, оскільки робітники і близько не мають тієї влади над робітниками чи того ідеолоґічного впливу на них (наприклад, на некваліфікованих робітників), що мають над робітничою клясою ріжні загони нової дрібної буржуазії. Саме ці політично-ідеолоґічні елєменти суспільного поділу праці я взяв, щоби показати клясову специфіку нової дрібної буржуазії. На окрему згадку заслуговує те, що саме ці елєменти не мають нічого спільного з так званою клясою-для-себе.
Нарешті я спробував показати, як почерез зміни у сучасному капіталізмі виникає об’єктивне тяжіння великих фракцій нової дрібної буржуазії до робітничої кляси. Я спробував показати, що поділ на ручну та розумову працю відтворюється тією мірою, якою він стосується відтворення політично-ідеолоґічних елєментів. Деякі фракції нової дрібної буржуазії, навіть якщо вони орієнтовані на робітничу клясу, водночас орієнтуються й на инші фракції нової дрібної буржуазії. Об’єктивні умови розколу на два протилежні табори зростають мірою наближення до тієї межі ручної праці, де службовці торгівельних підприємств і конторські службовці виконують повторювальну роботу. Об’єктивні можливості для союзу робітничої кляси з певними фракціями нової дрібної буржуазії і для здійснення геґемонії робітничої кляси є. Проте слід усвідомити: робітничій клясі доведеться завойовувати членів нової дрібної буржуазії — вони належать до иншої кляси. І це не «природній» процес, оскільки нова дрібна буржуазія автоматично не переходить на клясові позиції робітників. Ба більше: слід розуміти, що, коли робітнича кляса здобула їхню підтримку, цю підтримку можна і втратити.
Примітки
[1] Nicos Poulantzas. Les Classes sociales dans le capitalisme aujourd’hui. Paris: François Maspero, 1975.
[2] Владиміръ Ильинъ. Развитіе капитализма въ Россіи. Процессъ образованія внутренняго рынка для крупной промышленности. С.-Петербургъ: Типо-литографія А.Лейферта, 1899. Укр. пер. див.: Розвиток капіталізму в Росії. Процес утворення внутрішнього ринку для великої промисловости (витяги) // Ленін. Вибрані твори. Т. 1. — Харків—Київ: «Пролетар», 1931. — Стор. 61-192.
[3] Eric Olin Wright. Class Boundaries in Advanced Capitalist Societies // New Left Review (Лондон). — №98 (1976). — Стор. 3-41.
[4] Nicos Poulantzas. Pouvoir politique et classes sociales de l’état capitaliste. Paris: François Maspero, 1968.
Переклад з анґлійської: «Вперед»
Вперше надруковано у: Alan Hunt (ed.). Class and Class Struggle. London: Lawrence & Wishart, 1977. Pp. 113-124. Переклад виконано за виданням: The New Petty Bourgeoisie // The Poulantzas Reader: Marxism, Law and the State. London—New York: Verso, 2008. Pp. 323-333.
Вперед 