Василь Чернета
Від Редакції: Революція в Китаї і розвиток цієї 600-мільйонової країни стають сьогодні фактором всесвітньо-історичного значення. Глибоко усвідомлюючи вагу цього фактору в сучасній і майбутній міжнародній ситуації, рахуючись з впливом китайської революції на внутрішнє становище в СССР, а отже, й в Україні, ми вирішили присвятити у «Впереді» ряд фахових статтей китайському питанню.
Старий Китай був відсталою сільськогосподарською країною, з дуже низьким рівнем розвитку продукційних сил. Так промислова продукція становила всього коло 10%, а продукція сільского господарства — коло 90% вартости продукції всього народного господарства Китаю. Сільське населення становило понад 80% всього населення країни, а з 20% міського населення половина була в той чи інший спосіб зв’язана з селом. Все ж населення Китаю, за переписом 1953/54 рр., становить 602.000.000 чоловік, включаючи Формозу.
Характерною рисою всіх недорозвинутих країн є аґрарне перенаселення. В Китаї воно досягає величезних розмірів: 80% населення живе всього-навсього від 17% земельної площі Китаю, а на кожну квадратову милю оброблюваної землі припадає по 1.500 чоловік населення («Економіст», Лондон, 23.VI.1951 р., ст. 1514). Причиною такого великого аґрарного перенаселення є, безперечно, низький рівень розвитку продукційних сил, зокрема й насамперед — промисловости, яка могла б абсорбувати зайву робочу силу з села. Прямим наслідком низького розвитку продукційних сил є мізерний процент культивованої землі. Так, із загальної кількости 300 млн. га корисної для хліборобства землі, в Китаї перед революцією оброблялося коло 100 млн. га, тобто лише 33%. Для обробітку решти землі в Китаї не вистачало тягла й насіння, зовсім не було машин, погані були шляхи сполучення, а крім цього й февдально-поміщицькі форми власности на землю не давали змоги селянам обробляти її («Больш. Сов. Энциклопедия», 2 изд., том 21, 1953 г., стр. 188).
Розподіл землі і господарств між різними аґрарними клясами в Китаї був дуже подібний до такого ж розподілу в царської Росії. Цей факт видно з нижчеподаної таблиці, матеріяли до якої ми беремо з твору Леніна «Аграрный вопрос в России к концу XIX века» та з «Больш. Сов. Энциклопедии», том, 32, 1936 г., стр. 652:
Як видно з таблиці, аґрарна проблема в обох країнах мала один і той же зміст: концентрація землі в руках поміщиків і заможніх селян, безземелля або малоземелля серед величезної більшости бідняцьких господарств, а тому боротьба селян за землю. Аґрарна проблема була центром, довкола якого оберталася вся революція як в Росії так і в Китаї. Тому здається, що російська й китайська революції відрізняються тільки в назвах: Ленін назвав російську революцію пролетарською і соціялістичною, а Мао Тзе-тунґ був скромнішим і назвав китайську революцію її справжнім ім’ям — всенародньою, демократичною, антиімперіялістичною.
З таблиці видно, що в Китаї 10% господарств (поміщики й багаті селяни) володіли 68% всієї оброблюваної землі, в той час як решта 90% дворів мали всього 32% землі. Таким чином, головну масу китайського селянства складали малоземельні або зовсім безземельні селяни. На Заході поширена зовсім фальшива думка про те, що Китай нібито був країною селян-власників. Вищенаведені дані говорять про щось зовсім інше. Також з даних китайського Національного Бюра Сільськогосподарських Дослідів за 1941 рік відомо, що 63% китайських селян були орендарями або напіворендарями і лише 37% мали у власності якийсь шматок землі. Це ж Бюро повідомило, що за період від 1911 до 1941 року кількість селян-орендарів збільшилась, а кількість селян-власників зменшилась на 11%. Цей факт свідчить про те, що процес концентрації землі в руках поміщиків невпинно йшов уперед, руйнуючи селянство та загострюючи клясову боротьбу.
Головним засобом експлуатації селян поміщиками в Китаї була дуже висока земельна рента, що в середньому дорівнювала 50-60% урожаю, які селянин мусів віддавати поміщикові за користування його землею. В деяких провінціях, як напр., в Сичвані, рента досягала 75-80% урожаю. Існували всі три форми докапіталістичної земельної ренти, але переважала рента натуральна, що свідчить про наявність елементів февдалізму в китайському господарстві.
Китайські поміщики були зацікавлені лише в збиранні високої ренти з селян. Концентруючи землю з своїх руках шляхом купівлі її або забирання в селян за борги, вони не розширювали свої господарства, а здавали землю в оренду тим же селянам, у яких ту землю відбирали. Здавати землю в оренду було вигідніше, ніж обробляти її найманою робочою силою.
Методи ведення господарства в Китаї були примітивними, а продукційність праці надзвичайно низькою. У висліді старий Китай, будучи аґрарною країною, змушений був ввозити харчові продукті і риж з закордону, бо власної продукції для прогодування населення не вистачало. Часті масові голоди, що забирали життя в мільйонів селян, постійно вибухали в цій країні. Дефіцитне сільське господарство і зубожіле селянство звужували до мінімуму внутрішній ринок в країні, не могли створити сирцевої бази і достатньої купівельної спроможности для нормального вільного капіталістичного способу індустріялізації. Продукційні сили китайської нації при такій соціяльно-економічній системі розвиватися не могли. Аґрарна реформа була історичною необхідністю.
Китайський націоналістичний уряд не робив майже нічого, щоб розв’язати аґрарне питання. Земельна реформа, розпочата націоналістом-демократом Сун Ят-сеном після першої народної революції 1911 року (яка знесла в Китаї монархію і встановила демократичну республіку), була припинена після його смерти, коли провід серед націоналістів перейшов до рук Чан Кай-шека. Навіть Чан Кай-шекова проґрама, яка передбачала тільки пониження земельної ренти на 25%, а не аґрарну реформу, була облишена, бо поміщики й дворяни, які тримали політичну владу в своїх руках, виступили проти неї. Таке положення створило цілком сприятливі умови для виступу комуністів зі своєю проґрамою розв’язки цього питання.
Китайські комуністи до 1931 року, тобто коли до проводу ККП прийшов Мао Тзе-тунґ, не мали ясної аґрарної проґрами, подібно як Ленін в Росії не мав її аж до самого 1917 року. До 1931 року в ККП переважали різні ліво-троцькістські елементи, яких очолював Лі Лі-сан, що ставили ставку на збройний захват індустріяльних центрів і зовсім не придавали значення селянському питанню.
Мао Тзе-тунґ з’явився в ККП як селянський вождь і негайно провів лінію опертя партії на селянські маси. Від цього часу аґрарне питання зайняло одне з центральних місць в проґрамі китайської компартії.
До 1950 року аґрарна політика ККП в основному була підпорядкована завданням воєнно-політичного характеру. Щоб завоювати симпатії селянських мас, партія висунула проґраму насильної конфіскації землі поміщиків та заможніх селян і передачі її безплатно безземельним и малоземельним селянам. Підчас визвольної війни проти японських окупантів в 1937-1945 рр., коли було створено об’єднаний фронт з націоналістами Чан Кай-шека, партія мусіла відмовитись від своєї лівої аґрарної проґрами цілком, щоб задовольнити націоналістів і зберегти єдність всіх сил нації в обличчі імперіялізму. Тоді аґрарна політика і комуністів, і націоналісти передбачала лише зниження земельної ренти.
Від 1945 до 1950 року, коли знову вибухла громадянська війна між комуністами й націоналістами, ККП знову прийняла свою попередню ліву аґрарну проґраму насильної конфіскації землі не лише в поміщиків, але й в багатих селян. Така політика мотивувалася умовами громадянської війни і народної революції. Конфіскацію землі багатих селян ККП оправдувала тим, що багаті селяни в головному стояли по боці поміщиків і підтримували Чан Кай-шека.
В північних районах Китаю, зайнятих китайською червоною армією, 10. жовтня 1947 року була проголошена перша аґрарна реформа. Крім конфіскації поміщицьких земель, вона проголошувала конфіскацію і земель багатих селян, але не цілком, бо тільки ті землі, які перевищували середній наділ землі у данному районі. Землі середняків взагалі не зачіпалися.
Дуже важливо відмітити, що ані оця перша реформа 1947 року, ані попередні окремі територіяльні реформи, не проголошували націоналізації землі. Тільки одного разу, на VI з’їзді ККП в 1928 році, було згадано, що націоналізація землі буде переведена після того, як радянська влада переможе в цілому Китаї або в рішаючих районах. Одначе, в жодному з аґрарних законів пізнішого часу про це більше ніколи не згадувалося. Реформа 1947 року проголосила приватну селянську власність на землю з правом вільного продажу й купівлі землі.
Починаючи від 1950 року, аґрарна політика ККП мотивується вже завданнями економічно-політичного характеру. В 1949 році громадянська війна увійшла в стадію свого переможного завершення і цілий континентальний Китай опинився під контролем ККП. Перемога вимагала змін не тільки в аґрарній, а й в загальній економічній політиці партії. Перед ККП і новим урядом Китаю постало нове завдання: відбудова економіки країни, що перебувала в повній руїні, та індустріялізація країни. Ясно, що без переведення аґрарної реформи у всенаціональному маштабі розв’язка вищезазначених завдань була б виключеною.
Тому 28. липня 1950 року уряд прийняв новий закон про аґрарну реформу, який стосувався цілої країни. Новий закон (російський переклад якого є в збірці «Законодательные акты Китайской Народной Республики», Изд-тво иностр. литературы, Москва, 1952, стр. 423) різко відрізняється від закону 1947 року своїм поміркованим, реформістським характером. /4/
Вже в квітні 1948 року Мао Тзе-тунґ виступив з гострою критикою «лівих ухилів» в ККП і заявив, що в багатьох районах багато селян, «які не займалися февдальною експлуатацією», були помилково зачислені до поміщиків і їхні землі були конфісковані. Це явище Мао Тзе-тунґ уважав шкідливим.
Новий аґрарний закон 1950 року вже чітко проголосив, що земля заможніх селян, яку вони обробляють самі або й за допомогою найманої праці, конфіскації не підлягає. Ця політика охорони землі й майна заможніх селян прийняла офіційну назву «політики збереження економіки багатих селян». Як заявляють китайські комуністи, така політика мотивується інтересами розвитку народного господарства Китаю, а для цього треба використати максимально всю товаровість заможніх господарств. Мао Тзе-тунґ заявив у липні 1949 року, що «збереження економіки багатих селян послужить швидкій відбудові цілої економіки і одночасно ізолює поміщиків».
Багатим селянам зараз дозволено наймати робочу силу для обробки землі й ведення господарства, дозволено орендувати й скуповувати землю. Партія заявила, що на даному етапі мусить бути ліквідована лише февдальна експлуатація праці (висока земельна рента, лихварський процент та непродуктивна концентрація землі в руках поміщиків). Експлуатація ж праці куркулями є капіталістичною експлуатацією і тому мусить бути дозволена в даний період т.зв. «Нової Демократії», яка в галузі економіки означає державний капіталізм. («Новою Демократією» Мао Тзе-тунґ офіційно називає сучасну форму державно-політичної організації суспільства в Китаї. В.Ч.). Крім цього, ККП заявляє, що нова аґрарна реформа не є спрямована проти капіталізму, а лише проти февдалізму, пережитки якого існували в дореволюційному Китаї.
Головним положенням земельної реформи 1950 року є ліквідація основ поміщицької власности на землю і встановлення селянської приватної власности. Вся конфіскована поміщицька земля передається безплатно у власність селян. Купівля, продаж і оренда землі дозволяються законом.
Поміщики ліквідуються як кляса, а не як індивідууми (за винятком т.зв. «деспотів» і коляборантів), і закон охороняє їх від всякого фізичного насильства. Кожний поміщик має право на шматок землі, рівний до розміру середнього селянського господарства в данному районі. Промислові й торговельні підприємства поміщиків та землі й майно, що використовується для функціонування таких підприємств, конфіскації не підлягають, бо це є капіталістичні, а не февдальні форми власности.
Ця китайська земельна реформа, як бачимо, принципово відрізняється від земельних законів російської революції 1917-1919 рр. Китайська реформа свідомо охороняє всі економічно продуктивні елементи капіталізму в сільському господарстві (приватна власність на землю, а не націоналізація, господарство заможніх селян, промислових поміщиків і т.д.), бо ККП, очевидно виходить з відомого марксистського заложеня, що новий спосіб виробництва ніколи не може прийти на місце старого, якщо цей останній не вичерпав ще цілком всі свої сили й можливості. А капіталізм в Китаї таки був недорозвинутий. Російська ж аґрарна революція, хоч виходила з принципово подібних історичних умов недорозвинутого капіталізму, прибрала в самому своєму початку плебейсько-деструктивного характеру «чорного переділу», «грабування награбованого», — і то все… во ім’я соціялізму, тобто вищого за капіталістичний способу виробництва. Наслідки російської аґрарної революції, як свого часу вірно зазначала Роза Люксембурґ, а підчас НЕП-у признав і Сталін, були дуже сумні для соціялізму: замість 14 млн. селянських дворів створилось аж 25 млн., а товарова продукція цілого сільського господарства впала неймовірно низько. ККП, очевидно, свідома цього досвіду і не хоче його повторювати.
Реформа 1950 року в основному була закінчена весною 1953 року. На території з сільським населенням біля 450 млн. чоловік було розподілено коло 47 млн. га землі, яку одержали понад 300 млн. безземельних і малоземельних селян. («Комуніст», ч. 13, вересень 1953, стр. 123). Три роки, протягом яких переводилася реформа, свідчать про те, що переводилася вона поступово і в різний час в різних районах. Переведення реформи відбувалося під суворим контролем і наглядом уряду, тобто її було переведено згори, згідно виробленого заздалегідь плану. Лю Шао-чі, перший секретар ККП, перестеріг селян, щоб вони самі не починали ніяких реформ, а якщо б вони починали спонтанно ділити землю, то їх треба від цього стримувати («Пиплз Чайна», ч. 2, 16.VII.1950 р., ст. 6). Таке ставлення до способу переведення реформи свідчить про те, що ККП була проти революційности й анархії в розподілі землі і що сама реформа носить чисто реформістський характер, хоч історично, звичайно, вона є наскрізь революційним явищем. При переведенні реформи в Китаї не було ніяких масових грабунків, палення поміщицьких маєтків, розтягання націоналізованого добра. Замість цього панував порядок, організованість, законність.
Отаким способом переведення земельної реформи китайська революція цілковито відрізняється від революції російської, де аґрарне питання розв’язувалося знизу, самими повсталими селянами, а влада могла видавати земельні закони тільки пост-фактум. Різниця ця, очевидно, пояснюється у великій мірі конкретною обстановкою російської і китайської революцій. У Росії в 1917 році большовицька партія мала чималу кількість конкурентів в боротьбі за симпатії селянства. Такими конкурентами були насамперед есери. Щоб здобути селян на свій бік, большовики мусіли викидати деструктивні гасла «грабуй награбоване», «пали поміщика», «діли землю» і т.п. В Китаї ж ситуація була цілком відмінна. ККП не мала ніяких конкурентів, селяни були всі по її боці і тому не було потреби викидати деструктивні гасла. Прихід комуністів до влади в Китаї не був би можливий без масової підтримки селянства. Комуністи пообіцяли селянам землю і виграли громадянську війну. Китайська революція була у великій мірі аґрарною революцією; селянин в ній боровся за землю і за знищення старого соціяльного порядку на селі. В цій статті, одначе, ми не можемо заторкнути питання, чи китайський селянин здобув все те, за що боровся. Наслідки аґрарної реформи і її зв’язок з питанням індустріялізації Китаю будуть темою для наступної статті. /5/
Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 7 (44), липень 1954. — Стор. 4-5.
Вперед 