Суперзірки: Велвет Андеґраунд і Фабрика Енді Воргола

Збірка статей про популярну музику та культуру. У збірці використані матеріали та ілюстрації з видання Superstars: Guide manique du Velvet Underground et de la Factory d’Andy Warhol (La Foundation Cartier pour l’art contemporain & Les Inrockuptibles, 1990) та джерел на інтернеті Andy Warhol (http://www.warhol.dk/), The Velvet Underground Web Page (http://members.aol.com/olandem/vu.html), Warholers (http://www.warholstars.org), Энди Уорхол http://www.warhol.openmind.ru).

0…9

1963

Енді знімає одну студію на перехресті 47-й і 3-й авеню. Відмінне місце; тут збираються маніфестанти, щоб звертатися в ООН, там проїжджають Папа і Хрущев. Знаменитості – Керуак, Ґінзберґ, Барнет Ньюман, Джуді Ґарланд і Роллінґ Стоунз – приїжджають подивитися на розпал „свята, яке ніколи не закінчується”.

„Можна було подумати, що все починається саме у цей момент…”

Aa

А

Ім’я Енді Воргола в його книзі „Моя філософія від А до Б”.

Александер Вільям (Alexander, William)

Після виходу Лу Ріда та Стьорлінґа Моррісона в 1970 році Даґ Юл намагається утримати Велвет на плаву. У Бостоні він наймає спочатку Волтера Паверса, потім – Вільяма Александера. Разом вони в грудні 1971 р. вирушають в турне по Англії. Незабаром він починає сольну кар’єру під ім’ям Вілі „Локо” Александер. Зараз він перебуває в глибокому підпіллі в Бостоні.

Альбоми

Чотири студійних альбоми: “The Velvet Underground & Nico” (1967), “White Light/White Heat” (1968), “The Velvet Underground” (1969) і “Loaded” (1970). Дві збірки речей, що раніше не видавалися – “VU” (1985) і “Another View” (1986). Два посмертні концертних альбоми – “Live At The Max’s Kansas City” (1972) і “1969” (1974). Один альбом-байстрюк – “Squeeze” (1972). Cерія з п’ятьох платівок (Polydor, 1986) та чотирьох компактів (Polydor, 1990), виданих обмеженим накладом.[1] Близько 400 піратських альбомів та компіляцій.

Амфетамін

„Медикамент, що збуджує центральну нервову систему” (словник Petit Robert). Див. Біле світло/Білий жар.

Андеґраунд

„Термін “андеґраунд” мав колись значення, якого тепер не має. Це був знак якості. Переважним мейнстримом були англійці Бітлз, Роллінґ Стоунз та їхні американські наслідувачі. Музика андеґраунда відійшла від цього руху, пропонуючи нове бачення, нові способи займатися музикою, новий підхід, соціальне ставлення. Андеґраундовими групами були ті, про кого офіційна преса не писала. Спочатку андеґраунд був рухом видавничим. У Нью-Йорку це був East Village Brother. Village Voice стояв на грані між офіціозом та андеґраундом. На західному узбережжі це були Berkley Bar та Los Angeles Repress. Ці видання писали про те, що не хотіли ані помічати, ані говорити, ані чути, інші: політичні розборки довкола В’єтнаму, соціальні протиріччя навколо наркотиків.” (А. Дістер).

Ароновіц Ал (Aronowitz, Al)

Американський журналіст. Першим зацікавився Велвет. Це він знайшов їм роботу в кафе „Бізарр”. Див. Паранойя.

Аспен (Aspen)

Чотирьохдоларовий нью-йоркський часопис, [2] для якого Воргол розробив один номер, що вийшов у грудні 1966 р.

„Перший трьохформатний журнал” являв собою комплект із текстів Маланґи і Мекаса, фотоальбому з кадрами з фільму „Поцілунок” (Kiss), есе Лу Ріда про його любов до рок-н-ролу та гнучкої платівки. На її стороні В була записана одна композиція “Loop”, яка належала Велвет Андеґраунд і була підписана ім’ям Джона Кейла: повторюваний шум гітари і баса, що можна вважати передвістям “Metal Music Machine” 1975 року. За твердженням Лу Ріда, у той час, у 1965 році, навіть коли їхньої групи ще не існувало, Енґус, Джон і він часто робили подібні записи.

Атлантик (Atlantic)

Друга й остання фірма грамзапису, з якою співпрацювали Велвет, і яка видала “Loaded” та “Live At The Max’s Kansas City”.

Бб

Б

Співрозмовник Воргола в його книзі „Моя філософія від А до Б”: „Я прокидаюся і телефоную Б. Б – це хтось, хто допоможе мені убити час. Б – це будь-хто, а я – ніхто. Б та я.”

Беллун-фарм (Bаllооn Farm)

Друга назва концертного залу Дом, де Велвет грають у квітні та жовтні 1966 р.

Банан

Фрукт із великою кількістю вітамінів, зображений на конверті першого альбому Велвет. У своїй оригінальній версії цей банан у виконанні Воргола наполовину очищений, що дозволяє милуватися рожевим плодом фрукта.

Банкнота

П’ятниця, 27 травня 1977 р. Фотовиставка Енді Воргола. „Ніко була там із якимось типом у розтягнутих на колінках штанах. Вона здавалася ще більш постарілою, товстою та сумною. Вона плакала, як вона сказала, зворушена красою виставки. Я хотів дати їй трохи грошей, але не тупо: я підписав стодоларову банкноту, яку їй і дав. Вона манірно взяла її зі словами: “Я поставлю її в рамку. Ти можеш дати мені ще таку ж, але непідписану, щоб я могла її витратити.” (Е.Воргол).

Бардо Бріджитт (Bardot, Brigitte)

„Вона була однією з перших по-справжньому сучасних жінок, спроможних ставитися до чоловіків як до сексуальних об’єктів, купувати, а потім кидати їх. Мені це дуже подобається.” (Е.Воргол).

Батаклан (Bataclan)

Концертний зал у Парижі, у якому Джон Кейл, Лу Рід та Ніко зібралися, щоб дати єдиний концерт 29 січня 1972 р. Лу Рід, що записує в Лондоні свій перший сольний альбом, сильно розповнівший, був одягнений лише у твід. У той вечір він проспівав “Waiting For The Man”, “Black Angel’s Death Song” та “Heroin”. Цей концерт був знятий Клодом Вентурою для програми Pop 2.

Батіг

„У той час, у 1965 році, у мене була звичка носити із собою увесь час батіг, як якийсь фетиш. Якось я пішов у кафе “Бізарр”, і, звісно, при мені був батіг. Коли група почала грати, я взявся танцювати з батогом. Спочатку я боявся, що музиканти цього не оцінять, але в перерві Лу і Джон подякували мені, тому що я порушив пасивність публіки. ” (Дж.Маланґа).

Бенґс Лестер (Bangs, Lester)

Американський журналіст (1948-1982).

Він був не просто кращим рок-критиком, якого знала Америка, але і найбільш ревним учнем Велвет Андеґраунд. Наприкінці 60-х, коли групу оточували тільки байдужність і ворожість, він уже без утоми співав хвалебні оди в “Rolling Stone”, “Creem” та безлічі андеґраундних часописів. У 70-і роки популярність Бенгса зростає. І Лу Ріда теж. Цей вибухонебезпечний дует перетинається двічі, у 1973 і 1975 рр., під час коротких інтерв’ю для “Creem”. Друга з цих пам’ятних сутичок представлена в “Psychotic Reactions & Carbulator Dung” – антології статей Бенгса, що містить у собі таке надвідверте визнання: “Лу Рід — мій герой; головним чином тому, що він виконує найбільш мудровані трюки, які я лише можу собі уявити. Можливо, це лише вказує на межі моєї уяви.” (НК та ЛР). Див. Паранойя.

Берроуз Вільям С. (Burroughs, William S.)

Американський письменник (1914-1997), винахідник термінів „розбите покоління” (beat generation) і „важкий метал” (heavy metal), автор цілого ряду романів, есе, оповідань, які абсолютно неможливо читати. Велвет присвятили йому пісню “Lonesome Cowboy Bill” на “Loaded”.

Бізарр кафе (Cafe Bizarre)

Кафе для туристів, розташоване на МакДаґлас-стріт в Нью-Йорку. З правом на 6 сетів у вечір, група грає там свої перші концерти під назвою Велвет Андеґраунд у класичному складі (Рід, Кейл, Моррісон, Такер) у листопаді 1965. За рекомендацією Маланґи (самого його туди привела Барбара Рубін) Воргол і Ніко приходять подивитися гурт на другий вечір виступу. Вже наступного тижня Велвет виганяють на вулицю, і вони приєднуються до Фабрики. „Якось ми грали “Black Angel’s Death Song”, і до нас підійшов хазяїн і сказав: „Якщо ви ще раз заграєте цю пісню, ви звільнені.” І наступний сет ми почали з цієї пісні в розтягнутому варіанті.” (Л.Рід).

Біле

„Я згадую той концерт у „Ратґерс”, коли ми були одягнені у все біле. Всі ці фільми та світло, спрямовані на сцену, зробили нас невидимими.” (С.Моррісон).

Біле світло / білий жар (White Light / White Heat)

1. Велветівською мовою, “біле світло” означає спалахи під впливом ЛСД, “білий жар” — тропічний жар, що охоплює ясна після прийняття амфетамінів.

2. Другий альбом гурту (1968).

Покійний радикальний рок-критик Лестер Бенґс, за його власними словами, був одержимий манією досліджувати в гостях стан платівки “White Light/White Heat”. Якщо така була в наявності, то конверт залишався непотертим навіть у кутах, платівка залишалася недоторканою – це було саме скаженство й анафема. Це траплялося часто.

Це дикий альбом, звідти й тест. Це приклад задоволення, що неодмінно приходить через біль, що передується незвичайністю. Відкрити “Sister Ray” п’ятнадцять років тому вже після Лу Ріда – було все одно, що зловити на поганому приймачі з хрипом передачу про якусь етнічну групу. Що це за шум? Музика дикунів! Новизна полягає в тому, що цей спрямований на примітивізм досвід з використанням електроніки є повним відходом від ритм-н-блюзу. Його убога блідість проявляється зовсім не в музичній чорноті. У чому полягає іронія, так це в тому, що людина, яка його оркеструє – чорний. Том Вілсон, перебіжчик із „Колумбії”, на якій йому пощастило бути присутнім у якості акушера при народженні електричного Ділана (“Bring It All Back Home”).

Немає більше Воргола, немає натяжок на поп-пісні, немає Ніко.”White Light/White Heat” – це ті четверо – Кейл-Рід-Моррісон-Такер – відпущених на волю, які нарізають в один джем-сешн диск, побудований на перевантажених підсилювачах Vox, фуз-примочках, індикаторах у червоному полі та кількох історіях для сну стоячи. Музика для дорослих, у той час, як Дорз (порівняйте з приступами поносу “Light My Fire”) все ще орієнтуються на молоденьких дівчаток. Це як “Electric Ladyland” Хендрікса, гітарний документ кінця 60-х. Це маніфест-суміш усього, що тільки можна було уявити на той час: біт Бо Дідлі, рифи Колтрейна, модальна музика, перо Берроуза. Це трафарет, під який у майбутньому будуть писатися чорним по білому Суісайд, Джой Дивижн, Джізес енд Мері Чейн, прототип платівок, про які більше говорять, аніж слухають. З “Sister Ray” можуть зрівнятися лише п’ятнадцять-двадцять хвилин концерту Вайр. Майже нестерпна напруга чотирьох розпечених на біле музикантів, коли людина вплутується в бійку, що, за ідеєю, її не стосується, заради ризику одержати по писку.

Блюз

„Ритм-н-блюз завжди якось був присутній у групі. Але насправді навколо нас було стільки блюзових груп; усі займалися блюзом, так, що в нас було правило: якщо хтось із нас награвав блюз, він штрафувався. Навіть якщо ми були на такій мілині, що ніхто не міг заплатити штраф.” (Л.Рід).

Бог

„Якщо Бог прийде завтра і запитає: “Хочеш бути президентом?”, я відповім: “Ні”; “Хочеш бути політиком?”, – “Ні”; “Хочеш бути адвокатом?”, – “Ні”; “Ким же ти хочеш бути?” – “Я хочу бути ритм-гітаристом.” (Л.Рід).

Бокріс Віктор (Bockris, Victor)

Письменник і журналіст, репортер новин артистичного життя Нью-Йорка. Саме він разом із Малангою є автором кращої біографії Велвет — “Up-Tight” (Omnibus Press) – та біографії Енді Воргола.

Бостон

Бостон прийме Велвет, коли вони розлютяться на Нью-Йорк. Саме там, у „Бостон ті парті” (Boston Tea Party), вони будуть грати найчастіше.

„Саме в Бостоні ми вперше грали перед публікою, що нічим у нас не шпурлялася. Це був найперший раз, коли публіка слухала нашу музику, що було для нас абсолютно неймовірним.” (Л.Рід).

Бостон ті парті (Boston Tea Party)

Концертний зал у Бостоні, що постійно приймав Велвет. Останній концерт групи з Ніко відбувся там 27 травня 1967 року. Останній концерт із Джоном Кейлом – 28 вересня 1968 р.

Боуі Дейвид (Bowie, David)

Має величезний талант експлуатувати таланти інших і домагатися успіху там, де зазнали поразки вони (Велвет Андеґраунд, Студжис, Ті-Рекс). На його альбомі “Hunky Dory” (1971) групі присвячується пісня “Queenbitch”; також він віддає данину поваги Ворголу (“Andy Warhol”). У жовтні 1972 р. він виконує “White Light/White Heat” і “Waiting For The Man” на сцені, на яку запрошує якогось Лу Ріда, що ще не став на ноги, після чого він продюсує його альбом “Transformer”. Трохи згодом він у такий же спосіб поверне до життя Іґґі Попа.

„Боуі взяв те, що робили Велвет, але що не пішло: люди не хотіли слухати пісні Лу Ріда. Боуі зробив кар’єру завдяки здатності усе спрощувати, скорочувати з метою популяризації. Він додав стильності, перетворивши музику на цирк.” (І.Біґо).

Брілло (Brillo)

Скульптури з картонних ящиків, побудовані на зоровому обмані. 1964 рік. Воргол використовує комерційний образ. Цього разу він застосував свій принцип повторення до тривимірного простору. Він посилає свою довірену особу, Натана Ґлю, у супермаркет навпроти студії, щоб той приніс порожні коробки. Він повертається з „гарненькими упаковками для екзотичних фруктів”. Воргол від них відмовляється, він хоче “чогось більш звичайного”. Це Маланґа приніс те, що потрібно. У декілька етапів Воргол виконує свої скульптури з бакалійних ящиків. Він просить тесль зробити дерев’яні ящики розмірами точнісінько як упаковки миючого засобу Brillo, супів Campbell’s та кетчупа Heinz. Потім Лініч фарбує ці ящики відповідно до зразків у білий і світло-коричневий кольори. Нарешті, Воргол і Маланґа наносять на зразках трафаретом зображення на чотири сторони та кришку ящиків. Готові “скульптури” – точні копії вихідних моделей. Тепер дуже важко відрізнити оригінал від Ворголівської скульптури. Воргол доводить цю ідею до кінця. Він нагромаджує в двох виставочних залах сотні “скульптур” відомих марок. Він виставляє і подає це так, що це нагадує склад супермаркету: глядач зіштовхнувся з чотирмастами коробками бакалійних продуктів. Задум такого накопичення полягає у тому, що колекціонер може купити скільки завгодно ящиків і розпоряджатися ними на свій розсуд. Ось відгук одного з критиків “Arts Magazine”: “Під продуктами бакалії ховається глибокий нігілізм! Різновид агресивної пасивності, певне заперечення.”

Брюс Марк (Brusse, Mark)

Голландський скульптор і художник, іноді фотограф. Він починає працювати в Європі на початку 1960-х. Він тоді працює з Еріком Дітманом, Раймондом Хайнсом, Даніелем Спуррі та Тецумі Кудо. У 1965 р. він переїжджає до Нью-Йорку, де співмешкає з постійними персонажами Фабрики. Він повертається до Європи в 1968 році для виставки в Stedelijk Museum в Амстердамі. У 1975 році Паризький музей сучасного мистецтва присвячує йому ретроспективну виставку. Він бере участь у двох акціях Джона Кейла: у 1970 р., потім у 1977 р. у Берліні. З 1983 р. він регулярно працює в Японії, де в 1984 р. він виставляє свою кераміку. Яким би матеріалом він не користувався (дерево, бронза, глина, живопис), Марк Брюс творить, поєднуючи фізично і духовно символи, що створюють інший світ, сповнений поезії та гри.

Буковскі Чарльз (Bukowski, Charles)

„Я ненавиджу Буковського! Стара свиня! Яке неподобство! Поговоріть зі мною про Достоєвського, якщо хочете говорити про літературу.” (Лу Рід).

Булонь Арі (Boulogne, Ari)

Син Ніко. Див. Талісман.

Вв

ВА (VU) та Інший погляд (Аnother View)

Альбоми з композицій, що раніше не видавалися, які зявилися у 1985 та 1986 роках.

Супервідчуття: вікрити старі записи, які не видавалися, неначебто зроблені ще вчора групою в розквіті сил. У 1969 році Велвет записують для теоретичного четвертого альбому, а насправді, щоб позбавитися контракту, що зв’язує їх із MGM, пісні, що так і залишаться у шухлядах. Деякі з них – добряче загримовані – можна було впізнати на живих платівках, інші – на перших сольниках Лу Ріда, проте не маючи доступу до оригіналів, забутих під величезним шаром пилу, аж поки їх не знайдуть випадково і не об’єднають у “VU” та “Another View”.

Це давнина, антикваріат, автором якого є група, що бере участь у становленні музики, у якій все – нюанси, варіації та ввідні елементи – ще належить винайти, що моделює і виробляє її, перебуваючи у стані юнакової безтурботності: звісно, вона не знає про те, що зробить з нею історія, і про вплив, який вона по собі залишить. Але також це і зовсім свіже – на обкладинці “VU” стоїть дата: 1985 рік –  ми відкриваємо для себе пісні, звук сирий, але бездоганний. Незайманий для наших вух диск, який при цьому несе за собою важкі наслідки, який вижив сам по собі, який дає нам відчуття, що найбільше можна порівняти з почуттями, які могли переживати ті, хто відкривав альбом такого плану у той час. Навіть якщо ми знаємо сьогодні те, що не знали вони – незгладимий слід, який залишила по собі група, наслідки їхньої музичної алхімії, всі сліди, що з’явилися паралельно їхньому сліду – диск такий же гарячий і спантеличуючий, яким би він був двадцять років тому. Музика молода і недоторкана, музика, що стоїть біля витоків, музика позбавлена обмежень. Наступає оціпеніння: а що, якщо це краще з того, що зробили Велвет?

Хронологічно записаний десь між млявим третім альбомом та целюлітним “Loaded”, “VU” уникає всіх їхніх недоліків, неначебто гуот Лу Ріда, який тут співає краще, ніж він ще коли-небудь заспіває,  вирішив зосередити свої найвидатніші чесноти  у цьому ганебному продукті. Ритмічна інтенсивність, гострота мелодій, неперевершений звук – ця абсолютна модель є необхідним елементом для того, щоб закріпити легенду. Підготовлена, виходячи з тих же принципів, платівка “Another View”, яка швидше нагадує збірку окремих документів, аніж єдине ціле, у порівнянні виглядає мляво.

Велвет Андеґраунд (Velvet Underground)

Свій перший концерт під назвою Велвет Андеґраунд група (Рід, Кейл, Моррісон і Такер) дає 11 листопада 1965 року. Вони вже цілий рік грають разом під різними назвами (Ворлокс, Примітивс, Фоллінґ Спайкс), виступаючи на нью-йоркських вечірках та хепенінгах. Вони випускають два альбоми в початковому складі і ще два після виходу Джона Кейла, якого змінив Даґ Юл. У серпні 1970 року з групи іде Лу Рід, потім – Стьорлінґ Моррісон.

Усе ще під назвою Велвет Андеґраунд Юл, Такер, Пауерс і Александер випускають “Squeeze”, що завершив у такий спосіб агонію групи, яка затяглася.

2. Третій альбом Велвет Андеґраунд.

„Я прийшов до того, що віддаю перевагу миленьким речам, а не дисторшну, справді щось говорити і вносити спокій, у якому, як мені здається, люди зараз відчувають потребу. Тепер ми весела і щаслива група.” (Л.Рід).

Цей альбом – найближчий до серця. Своїм попереднім альбомом “White Light/White Heat” Велвет потрапили в ураган, у якому їх можна знайти лише на дотик. Занадто багато напруги, наркотиків; відсутність орієнтирів. Але тут музика перейшла в плавні переливи, що занурюють цю благословенну платівку в щиросердечний спокій, так властивий морю після бурі. Більше немає шуму, немає внутрішньої боротьби. Джон Кейл, Воргол і Ніко відпущені на воду. Лу Рід міг нарешті отримати Велвет у своє володіння. Єдиний хазяїн на борту, він, здається, нарешті, знаходить безтурботність, швидше нашепочуючи, а не наспівуючи свої чудо-балади “Pale Blue Eye” і “Candy Says”. Покірливий голос, що бринить у вухах: „Іноді я такий щасливий, іноді такий сумний”; “What Goes On”, що переходить у наказове крещендо; голос спокійно співає в інтимній обстановці старої канапи.

Не підвищуючи тону, Лу Рід порушує наївність своїх простеньких поп-пісеньок, тягнучи нас за руку в ганебне падіння (“… лягай на килим. Давай займемося тим, чого ти надусе боїшся… як у брудному французькому романі…”). Осліплені, ми слідуємо за ним туди щоразу без щонайменшого зволікання.

Велвет Андеґраунд і Ніко (Velvet Underground & Nico)

1. Перший альбом Велвет (1967).

Який був би в нас шанс відкрити “The Velvet Underground & Nico” у 1967 році при всіх цих індуїзмах, владі квітів та психоделізмах? Наймізерніший, звісно. І що б ми з нього засвоїли? Швидше за все, небагато, такий він згубний: “Sunday Morning” (двостатевий і чарівний), “Waiting For The Man” (молодий янкі в очікуванні ділера в чорному гетто), де “Femme Fatale” (чудовий голос Ніко) приводить нас до дикого дисонансу “Venus In Furs” (садомазохізм). Після чого, усе ще в пошуках наркотиків, опиняєшся на вулиці “Run Run Run” (разюча гра на гітарі Лу Ріда), щоб потрапити на “All Tomorrow’s Parties” (болісні удари паличок Морін Такер).”Heroin” заплутує нас (“Героїн стане моєю смертю. Героїн – це моя дружина і моє життя”) у струнах скрипки Джона Кейла. Заарештована подруга, яку гвалтують у “There She Goes Again” (іронія з приводу бабл-гам мелодій); стосунки Ніко й Воргола допомагають зрозуміти “I’ll Be Your Mirror” (гітара стає повітряною); тягуча “The Black Angel’s Death Song” говорить нам про відсутність вибору. Хіба що для Делмора Шварца, божевільного алкоголіка, який сидить у своїй кімнаті. “European Son” – данина поваги Лу Ріда цьому циніку.

У 1967 році це була краща з рок-платівок, які коли-небудь видавали. І музика, і тексти були нечуваним нововведенням. “The Velvet Underground & Nico” убив 60-і, що свінґували.

2. Збірка з перших трьох альбомів (1972).

Венера у хутрі

1. (Venus im Pelz), книга Леопольда фон Захер-Мазоха (1836-1895), письменника з Галичини, опублікована в 1870 р. Цей невеличкий роман – історія кохання палкої молодої людини на ім’я Северин до пані Ванди, кохання, обтяженого грою в добровільне рабство, основане на обопільному договорі. Ім’я автора книги почало використовуватися для позначення особливого комплексу стосунків між коханцями.

2. (Venus In Furs) пісня з першої платівки Велвет.

Вибухонебезпечне пластичне неминуче (Exploding Plastic Inevitable або EPI)

Мультимедійне шоу, розроблене з Up-Tight і організоване Ворголом у 1966- 1967 рр. Назву знайшов Пол Морріссі під час перегляду написів на конверті платівки Боба Ділана “Bring It All Back Home”, що говорили про щось вибухонебезпечне, пластичне і неминуче.

7 квітня 1966 року Енді Воргол з’являється на сторінках Village Voice із запрошенням „потанцювати й відтягнутися на вибухонебезпечному пластичному неминучому шоу”. Серед заявлених артистів були Воргол, Велвет Андеґраунд, Ніко, Джерард Маланґа, Інґрід Суперзірка, Марі Воронов (яка віддавалася садо-мазохістським танцям). На танцювальний майданчик проектувалися кольорові діапозитиви, світлові ефекти, фільми Воргола „Сон” (Sleep), „Їжа” (Eat), „Поцілунок” (Kiss), „Вініл” (Vinyl), „Обличчя” (Faces). На весь квітень притулок психоделічним шоу Воргола дав „Доум”. Щодня він з’являється там, одягнений у чорне. Свідки говорили, що на шиї в нього висів фосфоресцентний хрест. Він блукає навколо прожекторів, змінює кольорові фільтри. У вибухонебезпечному пластичному неминучому шоу Воргол демонструє своє уміння створювати світ образів, що надихає людей на здійснення своїх бажань перебороти заборони, звільнити свої фантазії. Воргол якось поділився думкою: “У спалаху світла з трибуни я побачив Поліну де Ротшильд і Сесіль Бітон, що стікають кров’ю. Потім із туалету вийшов Ондин із криком, що він ненавмисно упустив шприц в очко”.

Вілсон Том (Wilson, Tom)

Американський продюсер, займається чорним джазом. Будучи в той час дуже популярним (він працює з Діланом, Заппою, Енімалс), він був запрошений MGM продюсувати перший альбом групи.

Не зважаючи на те, що на конверті його ім’я зазначене лише як ім’я продюсера “Sunday Morning” (де він додав деякі накладки, наприклад, скрипки), насправді, він працював над половиною платівки. Він повністю продюсує “White Light/White Heat”.

Воронов Мері (Woronov, Mary)

Танцівниця, що працювала з Маланґою у Вибухонебезпечному пластичному неминучому шоу. Вона, також як і останній, дуже вправна у створенні садомазохістських ілюзій. Згодом вона стала акторкою і грала, зокрема, у “Школі рок-н-ролу” (Rock’n’roll High School).

Воргол Енді (Warhol, Andy)

Енді Воргол, уроджений Андрій Варгола, народився 6 серпня 1928 року в Пітсбурзі, США. Він був третім сином Андрія та Юлії Вархола, іммігрантів із села Мікова в Чехословаччині. Їхні діти виховувалися русинською мовою в дусі православ’я. З 9 років Енді виявляє явний талант художника. У 1942 році він поступає до коледжу у Скенлі; того самого року помирає його батько-шахтар. Він починає відвідувати студії мистецтв, а у вересні 1945 року вступає до Технологічного інституту Карнегі. У 1949 році він переїжджає до Нью-Йорка, де починає співпрацю з багатьма журналами.

Він хотів “бути машиною”. Всілякі ідіоти дорікають йому за механічне виробництво своїх робіт. Після його “револьверізації” (див. Соланіс) йому подобається порівнювати свої рубці з “сукнею від Крістіана Діора”. У якості подарунка якось він дарує одну із своїх перук, якій дає номер 80, і дивується, чому вона не викликає жодних емоцій. Протягом усього свого щоденника він з особливою точністю відзначає ціну поїздки на таксі, дрібні щоденні покупки, рахунки в ресторані; тут можна прочитати його хвалебні оди тим, хто сплачує свої телефонні рахунки щомісяця, до кого, за його словами, відноситься і він сам. Також він відзначає всі найнезначніші речі в житті тих, хто живе поруч. У його щоденниках звучить гімн незначущості.

На нью-йоркських вечірках, які він ніколи не переставав відвідувати, він тримається завжди прохолодно, на відстані. Строкатій аудиторії досить його аури художника поп-арту. Він пускає у своєму щоденнику їдкі стріли у оточуючих.

Поведінка денді? Це іноді проявлялося в ньому, навіть якщо він вірив у “вічність джинсів” і вважав їх штанями ХХ сторіччя. Отже, американський денді, із якого критики якось вирішили зробити „папу від поп-арту”. Це не заважає Ворголу мучитися тисячею й одним маленьким страхом: страхом прищів на обличчі, слів „лікарня” й „лікар”. А ще страхом зустріти ту, що стріляла в нього в 1968 році, і про яку йому сказав один його друг, що бачив її у Віллідж. Як підготувати себе до візиту до дантиста й відкрити рота; як підібрати собі контактні лінзи, піти на вечірку без компанії, не знаючи навіть, хто проведе його назад, бути на самоті – усе це здається йому неможливим. І потім це вічне відчуття, яке Пруст назвав „підозрою заздрості”, – це заздрість Воргола по відношенню до світу, усіх предметів та істот, у тому числі до самого себе.

Енді Воргол міг би стати – нехай не повним – втіленням слів Ніцше: „З свого життя потрібно зробити витвір мистецтва.” І в цьому випадку потрібно потрапити і зупинитися на деяких із цих етапів, що ведуть у світ, якому властиві знаменні властивості бути запропонованим одним із найбільш вільних умів другої половини ХХ сторіччя.

Вплив

„Людей, на яких уплинули Велвет, безліч: Роксі Мюзик, Нью-Йорк Доллз, Патті Сміт, Телевижн, ранні У2, Симпл Майндс, Джизес енд Мері Чейн. Велвети залишаються неперевершеними для усіх, кого вони надихали, і хто їх копіює. Дуже важливий напрямок сьогоднішньої музики бере початок в Велвет: як перевантажені гітари, так і гнилуватий звук, що відрізняв групу від інших.” (І. Біґо).
„Я усе ніяк не можу збагнути всіх цих людей, що претендують на славу Велвет. Вони роблять англійську поп-версію, у якій я зовсім не розбираюся. Те, що тепер називається “поп”, мало спільного має з тим, що було поп-артом.” (Р.Берґер).

„Вплив Велвет торкнувся таких груп, як Крафтверк, певною мірою – Софт Мешін і Пінк Флоуд, а також Ллойда Коула і Еко енд зе Баннімен. Вплив музичний, тональний, але в основному вплив на свідомість. Це очевидно. Теж саме з Діланом. Вони настільки сильні і мають такі особистості, що ті, що йдуть за ними, обов’язково підвладні їхньому впливу.” (І.Біґо).

Всі завтрашні вечірки (All Tomorrow’s Parties)

„Люди постійно вдягалися для вечірок”. “All Tomorrow’s Parties” – назва пісні, яку Велвет грали в „Доум” саме в той період, коли нижній Іст-Сайд лише починав звільнятися від свого іммігрантського минулого і перетворюватися на модний район.” (Е.Воргол).

Проспівана на першому альбомі Ніко, вона стала улюбленою піснею Воргола.

Вуайєр

„Якщо висловитися одним словом, то я б сказав, що Енді — вуайєр. Це великий поціновувач порнографії, колекціонер порнолистівок та фотографій відомих людей, захоплених зненацька оголеними.” (Т.Капоте).

„Вперше, коли я побачив Воргола, я виставив його зі свого дому з криком: „Я не хочу бачити тут цього вуайєра.“ Мене мало хвилювало, ким він був. Він був схожий на примару. Всі починали оргію, а він задовольнявся спостереженням за тим, що відбувається.” (Ондин).

„Після невдалих любовних стосунків у молодості він вирішив триматися на відстані, обрати позицію спостерігача.” (І.Еберштадт).

„З найперших своїх фільмів Енді вимагав і йому вдавалося домагатися від людей таких нечуваних речей, які б вони ніколи не зважилися зробити за гроші. У одному з його фільмів є сцена з дівицею, яка бере в рота в одного негра, у той час, як інший обробляє її ззаду. Навіть якщо це їй і подобалося, я маю великі сумніви, що вона мріяла проробити це на канапі Фабрики перед об’єктивом камери Енді.” (Е.д’Антоніо).

Вьорв (Verve)

Джазовий лейбл (підрозділ MGM), що випустив перші три платівки Велвет Андеґраунд, крім того, що став першою фірмою, яка випустила записи Френка Заппи.

В’єтнам

„Нашим В’єтнамом був героїн.” (Дж.Кейл).

Гг

Гастролі

„Нам вони ніколи не подобалося. Ми ніколи не виїжджали більше, ніж на два місяці, і навіть це було пеклом кромішним. Якщо ми їхали на західне узбережжя, ми не могли дозволити собі літати туди-сюди літаком, так що ми залишалися там по шість тижнів, щоб грати то там, то тут. Немає нічого нуднішого за дорогу. Єдина річ, гідна уваги, – це гра. Проте, у нас ніколи не було справжніх гастролей. Ми грали п’ять або шість разів на західному узбережжі, ми також виступали в Чикаго та Техасі, але це ніколи не було в рамках турне, в якому ми грали б щовечора.” (М.Такер).

Героїн

„Якщо порівнювати Велвет із всім іншим у той час, то тоді нічого і не було. Навіть сьогодні Велвет ще чогось варті. Моя драма полягає в тому, що я написав одну пісню. Ця пісня називається „Героїн”. Звичайно, я міг би написати і „Смерть комівояжера”, але ж ні, я написав „Героїн”, тому, що я вважав, що це буде цікаво зіграти”. (Л.Рід, 1978).

Гумор

„По-справжньому мене цікавлять лише кумедні люди; як тільки вони перестають бути кумедними, люди мене починають діставати.” (Е. Воргол).

Ґґ

Ґаррель Філіпп (Garrel, Philippe)

Французький кінематографіст. Знімає багато фільмів з Ніко, тодішньою його дівчиною, серед яких „Ліжко діви” (Le lit de la vierge, 1969), „Внутрішній шрам” (La cicatrice intérieure, 1970-1971), музика до якого взята з альбому Ніко “Desertshore”.

„З Енді мене познайомила в 1969 році Ніко. Це було в Нью-Йорку в будинку, де розміщалася друга Фабрика. Енді був білий, як полотно – незадовго до цього якась дівка стріляла в нього впритул. Що і пояснювало присутність на Фабриці броньованих дверей.” (Ф.Гаррель).

Ґельдцалер Генрі (Geldzalher, Henry)

Куратор колекцій музею мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку. У 1961 він був одним із перших представників світу мистецтва, що зацікавився роботами Енді Воргола; він вивів його у світ. Він – головна підтримка поп-арту.

Ґрінгауз Дональд (Greenhaus, Donald)

Американський художник і фотограф. Друг дитинства Лу Ріда, він був автором перших і рідкісних фотографій гурту, що тоді ще називався Прімітивз, із Енґусом Маклізом.

Дд

Дах

„Енді був як парасолька. Він робив так, щоб ми могли робити, що забажаємо. ” (Л.Рід).

Двійник

Алан Мінджет, чистокровний індіанець, тинявся по Фабриці. Якось Пол Морріссі попросив його замінити Енді Воргола на одній конференції в Рочестері.

„Я відмовився. Все, що я робив на Factory, не приносило мені ні ані цента. Ідея зіграти роль Енді мене абсолютно не цікавила, аж поки я не дізнався, що отримаю 600 доларів, що складало половину того, що запросив Енді. Я пофарбував волосся в срібло, потім я їх припудрив, наклав дуже світлий грим на обличчя, брови, руки, ніздрі й вуха. Я надів куртку Енді та його окуляри.” У своїх відповідях він був дуже лаконічний і жував гумку – як Енді.

„Іноді Енді Воргол вибирав бути мною або ким-ось іншим. Він дав одне інтерв’ю на радіо, на яке я не могла приїхати, замість мене. Він грав мене і говорив речі, що сказала б і я. Поп-арт – це коли кожний може видавати себе за когось іншого. Не завжди потрібно бути самим собою, щоб бути самим собою. Якщо я завтра зустріну когось схожого на мене, хто зможе прийти сюди і заспівати, то ця людина може бути Ніко, поки я займаюся чимось іншим.” (Ніко).

де Марія Волтер (De Maria, Walter)

Скульптор-концептуаліст (він бурить свердловини в пустелі). Ударник Примітивс.

Дельмоніко-готель (Delmonico Hotel)

Січень 1966 р.

Енді Воргол був запрошений нью-йоркським товариством клінічної психіатрії на щорічний бенкет, що проводився у готелі “Дельмоніко” на Парк-авеню. Відчуваючи жах перед проголошенням промов, він вирішує розважити асамблею, представивши два своїх фільми – „Куртизанка” (Harlot) та „Генрі Ґельдцалер” (Henry Geldzahler) з Велвет Андеґраунд. Музика заглушила всі голоси. Ніко, що співала в Нью-Йорку вперше, почала свої дивні фокуси. На естраді Маланґа почав один із своїх танків батога. Іді Седжвік підскакувала, щосили махала ногами. Джон Мекас водив прожекторами і знімав на плівку відповіді психіатрів на запитання про їхнє сексуальне життя. Багато хто, Воргольнувшись, тікають. Наступного ранку в Herald Tribune напишуть: „Психіатри тікають від Воргола.” Досвід „правдивого кіно” збентежив учені збори. „Художник-збоченець” був здатний осадити “спеціалістів у цій галузі”. (К.С.)

Демо

„Сирі” записи пісень, призначені для прослуховування в студіях грамзапису, або такі, що можна вважати чернетками майбутніх альбомів.

1. Перші демо пісень Велвет датуються липнем 1965 р.

2. Перші демо під назвою Велвет Андеґраунд датуються осінню 1965 р. Музиканти: Рід, Кейл, Моррісон, в той час, як Мо Такер зайнята своєю роботою – пісні (“Here She Comes Now”, “It’s All Right The Way That You Live”, “I’m Too Sorry” та “Sheltered Life”) записані без барабанів, у більш спокійному варіанті, що нагадує “Basement Tapes” Ділана та Бенд. На нормальній швидкості (магнітофон обертається занадто швидко – їх потрібно стримувати при прослуховуванні) послухати їх можна лише на “Afterhours Tapes”.[3]

3. У лютому 1968 року група записує “Stephanie Says” та “Inside Of Your Heart” — дві демо, що будуть опубліковані лише на “VU” у 1985.

4. У 1969 р. група все ще працює за контрактом із MGM, але хоче його позбавитися. Тоді вони записують пісні, які фірма залишить у себе, так і не видавши: “One Of These Days”, “Lisa Says”, “Foggy Notion”, “Ferryboat Bill”, “I’m Sticking With You”, “Andy’s Chest”, “Rock’n’roll”, “She’s My Best Friend”, “Ocean”, “We’re Gonna Move Right In” та “Sad Song”. Ці плівки є, відповідно до легенди, знаменитим “четвертим” загубленим альбомом Велвет. Деякі з цих пісень будуть випущені в піратських виданнях в оригінальному звучанні або переписаними на сольних альбомах Лу Ріда. Лише в 1985 і 1986 р. вони будуть офіційно опубліковані на “VU” та “Another View”. На деяких номерах відсутній вокал (доріжка з голосом була стерта або зіпсована), а “Sad Song” зникла зовсім; [4] її Моррісон вважає кращою з усіх перелічених вище.

Ділан Боб (Dylan, Bob)

„Нам не дуже й хотілося, щоб нас порівнювали з Діланом. Ми не хотіли, щоб нас асоціювали, щоб нас ставили поруч із ним, фізично або в музичному плані. Ніко довго наполягала, щоб ми заграли “I’ll Keep It With Mine”, але ми відмовлялися. Нарешті ми погодилися; ми довго над цим працювали, висловлюючи, проте, своє невдоволення з приводу пісні. Якось ми заграли її на сцені. Але наша версія була справді слабенькою.” (С.Моррісон).

„Ділана більше немає. Звісно, його ніколи і не було для мене. Я визнаю за ним смак до слів, що нічого не означають. Він був порожнім з самого початку. Він написав кілька прикольных штучок, але він ніколи не робив рок-н-рольних альбомів. Який невдаха! Він слабак. А я от сильний.” (Л.Рід, 1978).

„Я завжди купую собі нового Ділана. Боб Ділан знає, як виліпити фразу! Як у його останньому альбомі: “Дев’яносто миль на годину по вулиці з глухим кутом”. Я б усе б віддав за те, щоб бути автором цієї фрази. Все інше – просто поп, а мене це не цікавить. Але Ділан постійно спантеличує мене.” (Л.Рід, 1989).

Джаз

„Коли я навчався в коледжі, я вів одну джазову передачу на радіо. Я назвав її „Екскурсія хибким поруччям” за назвою однієї пісеньки Сісіла Тейлора. Весь свій час у Віллідж я проводив, переслідуючи Орнета Коулмэна скрізь, де б він не виступав.” (Л.Рід).

Джой дівіжн (Joy Division)

Легендарна манчестерська група 70-х років. Після самогубства вокаліста Йена Кертіса у травні 1980 року перейменовується у New Order. „Я обожнюю грати штучки на кшталт велветівських “Sister Ray” та “The Ostrich”, таких простих і потужних. Але ще більше ніж Велвет, на мене вплинув Джон Кейл. Кілька років тому ми його попросили продюсувати нас…“Paris 1919” – чарівний диск, зовсім як “Chelsea Girls”, який він записав із Ніко.” (П.Хук, басист).

Джонсон Бетсі (Johnson, Betsy)

Нью-йоркський стиліст. Дружина Джона Кейла з квітня 1968 по травень 1969 року в період її роботи на мережу магазинів Paraphernalia.

„Я познайомилася з Велвет, коли вони попросили мене розробити для них одяг. Тоді я і закохалася в Джона Кейла. У нас із Лу ніколи не було розбіжностей. Насправді Кейл — це відсталий від моди романтик, що після повернення додому хоче зустріти дружину у фартуху, що привітає його і поцілує, яка йому почеше спинку, принесе йому капці та люльку. Я зрозуміла Джона після подорожі до Уельсу. Вперше, коли я говорила з Велвет, це було з професійних міркувань: Лу хотів сіру замшу. Для Стьорлінга та Морін я приготувала каштановий та темно-зелений оксамит з безліччю маленьких заклепок. А Джон хотів, щоб, коли він грав, його руки були схожими на вогонь. Ще він хотів носити маску, що він і робив кілька разів.” (Б.Джонсон).

Тепер у неї своя фірма Betsy Johnson та ціла мережа магазинів по всім Штатам.

Діти

„Я завжди хотів робити рок-н-рольні платівки для дорослих. Я ніколи не писав для дітей або про дітей.” (Л.Рід).

Діти Велвет

1. Нащадки кожного з учасників проекту.

2. Посередній альбом кавер-версій. Див. Кавери.

Досконалість

“Venus In Furs” – чарівна пісня. У цій пісні ми найбільше наблизилися до того, що ми могли зробити найкращого.” (С. Моррісон).

Дрелла (Drella)

Прізвисько, дане Енді мешканцями Фабрики.

„Я знаю різні версії походження прізвиська Дрелла. Це нагадувало Puella або щось середнє між Попелюшкою (Cinderella) та Дракулою (Dracula). Але нічого напевне я про це не знаю. Енді називали так ще до того, як з’явилися ми, ми робили те ж саме. Енді не подобалося прізвисько Дрелла. Я ніколи ним не користувався напряму, я говорив: “Де Дрелла?”, говорячи про Енді. Дехто говорив прямо: “Де Дрелла?”, як Ондин. Але Ондин мав певні права робити, що йому заманеться.” (Л.Рід).

Дрім синдикат (Dream Syndicate)

Група експериментальної музики, заснована в 1963 році навколо композитора Ла Монте Янга; іншими членами були його дружина, Тоні Конрад та Джон Кейл. Концепція групи (два підзвучених голоси, підзвучена скрипка й альт) полягала в утриманні нот різної висоти в протягом довгого часу. Джон Кейл вивів із цього стилістичну дисципліну, знання системи інтонацій і знайшов підсилений звук для свого альта, оснащеного струнами від гітари, що можна почути у Велвет.

Дружина

Див. Магнітофон.

Ее

Его

„Морін завжди говорила, що розмовляти з кимось із нас трьох неможливо, що ми всі божевільні. Я вважаю, що в групі було три неконтрольовані особистості. І якщо до цього всього додати наркотики, нічого крім великих проблем очікувати не варто.” (С. Моррісон).

Еко енд зе баннімен (Echo & The Bunnymen)

Ліверпульський гурт (1978-1987). Виконували на сцені багато пісень Велвет Андеґраунд (“Run, Run, Run”, “Sister Ray”), які мали найбільший вплив на їхню групу. Їхній вокаліст Йен Маккалах навіть назвав свою дочку Кенді за піснею “Candy Says”: “Крім Велвет Андеґраунд я ніколи не любив по-справжньому жодної групи. Але Велвет не існує. Це Лу Рід і тільки він.”

Елікзер П’єро (Heliczer, Piero)

Художник, кінематографіст, поет хепенінґу. Друг Енґуса Макліза, з яким він у 1957 році організовує в Парижі видавництво Dead Language Press.

У 1964 році організовує мультимедійне шоу в Film Maker’s Cinemateque у Нью-Йорку. Музичний супровід забезпечується Лу, Енґусом та Джоном. Він знайомить майбутніх Велвет з андеґраундним кіно Кеннета Енґера.

Ем-джи-ем (MGM)

Metro Golden Mayer, кінопромислова компанія, а згодом і фірма грамзапису. Будучи лейблом Велвет, вона випустила три перших альбоми групи (два перших за посередництвом лейбла Verve) із 1967 по 1969 рік, а також невидані пісні на платівках “VU” (1985) та “Another View” (1986).

„Вони підписали з нами контракт не через нас, а через Енді.” (Л.Рід).

Емерсон Ерік (Emerson, Eric)

Танцюрист, член Фабрики. Його фото помістили на обкладинку найперших примірників першого альбому Велвет. „У той час цьому типу потрібні були гроші. Оскільки ніхто у нього дозволу не запитав, він почав вимагати свою долю від нашої фірми грамзапису, побачивши себе на конверті. Фірма ж обрала портрет замаскувати.” (С.Моррісон).

Всі наступні конверти були виконані з великим затемненням, а оригінальні примірники стали рідкістю. У 1976 році Лу Рід пише для Емерсона, який помер того ж року від передозування, “Street Hassle”.

Ем-сі-файв (МС5)

Рок-група з Детройта. Грали на розігріві Велвет у Boston Tea Party у 1968 році. МС5 були тоді на вершині своєї політичної активності. Після руйнівного виступу вони закликали публіку рознести зал під приводом, що він не вміщає їхньої енергії. Коли Велвет піднялися на сцену, Лу звернувся до публіки: „Я хочу вточнити, що ми не маємо нічого спільного з тим, що відбувалося тут до нас, що ми вважаємо це навіть вкрай нерозумним. Ця зала – наша улюблена, ми б оскаженіли, якби побачили, що хтось її намагається зруйнувати.”

Енґер Кеннет (Anger, Kenneth)

Американський кінематографіст, народився у 1930 р. Кеннет Енґер, як і Енді Воргол, є примітною фігурою андеґраундного кіно. Він починав свою кар’єру у віці п’яти років як виконавець ролі у фільмі “Cон у літню ніч” (A Midsummer’s Night Dream). Свій перший фільм – “Феєрверк” (Fireworks) – він зняв у 1947 році. Ця невиразна розповідь про перші гомосексуальні пригоди вражає Голівуд вкрай вільним еротизмом, але – завдяки Жанові Кокто – знаходить досить гарний прийом у Франції. Енґер знімає кіно з окультними, міфологічними і яскраво вираженими еротичними елементами. Його світ поєднує іконографічний і формальний пошук, поп-культуру (автомобілі, культ тіла) та кінематографічні цитування (“Кабінет доктора Калігарі” Ейзенштейна). “Kustom Kar Kommando” (1965) – це пам’ятник автомобільному фетишизму. Він також автор памфлету “Голівуд, Вавилон” (Hollywood, Babylon).

Епстайн Брайан (Epstein, Brian)

Менеджер Бітлз, з яким у Лу Ріда й оточення Велвет було багато неформальних зустрічей у 1967 р. Він запропонував їм об’єднати Three Pong Music, видавничу фірму Кейла, Моррісона та Ріда, із Nemperor – компанією Бітлз; Велвет відмовилися. Тоді він запропонував їм турне Європою. Відмовився Стів Сеснік. Незабаром Эпстайн помер від передозирувки, і точно не відомо, пропонував він їм свої послуги менеджера чи ні.

Зз

Загублений

Загублений „четвертий” альбом Велвет.

Заздрість

1. „Мені здається, що Джон обожнював Лу. Все, що він говорив, було чудово. І Лу це чудово розумів. Коли, наприклад, Лу було чим дорікнути Ніко, Джон на неї сердився навіть більше, аніж сам Рід…

„Зненацька Ніко виявилася без репертуара. І Лу її на альбомі не хотів. Він так їй заздрив, що дозволив їй проспівати на альбомі лише дві чи три пісні. Потім він склав для неї “Sunday Morning”, проте, він знову змінив своє рішення, відмовивши їй у тому, щоб проспівати пісню. Знаєте, Лу і Джон були як справжні брати. Вони так любили один одного. Але що стосується Ніко, у неї було мало спільного із рок-н-ролом.” (П.Моррісі).

„Лу був зіркою. Це було важко для Джона, тому що він був зіркою другого плану. У нього була така харизма… Без нього звук був би не таким різким. Він був звуком Велвет. Словами і музикою був Лу. Джон знав це і заздрив.” (Б. Джонсон).

2. „У мене постійні приступи заздрості. Моя права рука заздрить, якщо ліва малює гарну картину. Якщо моя ліва нога танцює добре, моя права нога згоряє від заздрості. Заздрість охоплює мою ліву щоку, якщо я їм щось смачне на правому боці. Я божеволію, коли в мене немає права першого вибору в усьому… Чесно кажучи, я проводжу весь свій час у спробах придбати речі і людей лише через те, що хтось інший може спробувати їх придбати. Це одна з історій мого життя.” (Е.Воргол).

Звук

„Забути слова, забути пісні, щоб запам’ятати лише шум. Ось наш звук. ” (Дж.Кейл).

Збиті яйця

„Наприкінці зйомок „Мій хаслер” (My Hustler) Чак Вейн приготував для нас яйця, збиті з ЛСД. Енді заявив, що це нічого не дасть, проте, я сам знайшов його о шостій ранку – він копався на дні смітника. Коли я запитав його, що він робить, він відповів: „Шукаю дещо.” (Дж. Маланґа).

Зірка

„Я – не рок-зірка. Я – письменник, що грає і робить свої власні речі. Мені не цікаві ті, хто цим займається, це надто нудно. Я не є частиною поп-музики, це мене не цікавить. Це музика Лу Ріда зі словами та гітарним звуком Лу Ріда. Ось чим я займаюся. Решта мене не цікавить. Єдине, що має значення – це робота. Енді Воргол постійно повторював мені: „Що важливо, так це робота.” Я теж так вважаю.” (Л.Рід).

Злидні

У 1969 році Лу жив у районі східних 60-х вулиць. Він платив скажену суму за свою квартиру, і тоді я вирішив подивитися, на що ж схожий його палац. Там взагалі не було меблів, лише солом’яний матрац, який він запхнув в один з кутів. Ще в нього був магнітофон, старі плівки, записна книжка й акустична гітара. Холодильник був порожній, якщо не рахувати напівпорожнього пакетика соку папайї. Нічого, навіть вітамінів. Це була картина ізольованості та розчарування.” (С.Моррісон).

Знайомство

1. Рід і Моррісон. „Вперше я почув звук Лу, коли взводи офіцерів запасу у формі марширували на плацу, розташованому поруч з університетським гуртожитком. Спочатку в його серії звуків я почув волинку, що ріже вуха. Потім він узяв гітару, щоб видобути з неї якесь завивання.” (С.Моррісон).

„Я зустрів його в метро. Я не бачив його три роки. Він був босий. У мене були черевики, і ми відвели його додому.” (Л.Рід).

„Ця розповідь – кумедна, але перебільшена. Я дійсно зіштовхнувся з Лу після того, як ми не бачилися цілий рік (і з Джоном – вперше) на лінії метро D, біля станції на 7-й авеню. Я прямував у Сіті-колледж. Але я ніколи не гуляв без взуття засраними вулицями Манхеттена. Він запросив мене розслабитися отут в одного хлопця, поговорити про музику і пограти. Відтоді ми не розлучалися.” (С. Моррісон).

2. Рід і Кейл. „Коли Pickwick і Рід звернулися до нас, “The Ostrich” був уже надрукований. Нас просто найняли, щоб рекламувати сорокап’ятку. Ми обрали назву Примітивс. Нам сказали: „Грати просто, усі струни настроєні на одну ноту,” що нас ошелешило, тому що ми робили це з Ла Монте Янґом. Ми грали це на сцені і розкручували по радіо. Помалу Джон і Лу більше не розлучалися. Джона дуже притягувала позиція Лу, який був справжнім звіром рок-н-ролу з чудово пристосованим стилем життя. При тому, що він був справжнім орієнтиром на звільнення для Джона, для Лу було величезним відкриттям те, що класичні музиканти й авангардні художники могли мати такі ж інтереси, як і він.” (Т.Конрад).

„Коли я познайомився з Лу, він писав для однієї фірми звукозапису. Він зіграв мені написані для неї пісні, які не відрізнялися ані новизною, ані особливим драйвом; вони нагадували те, що звучало по радіо. Потім він зіграв багато пісень, які, за його словами, не видаватимуться. Він почав із “Heroin”, що для мене була справжнім потрясінням. Слова і музика були такими хтивими і спустошливими! Більш того, його пісні абсолютно відповідали моїй музичній концепції.” (Дж.Кейл).

3. Малаґа та Велвет. „Між сетами Барбара Рубін представила мене Джонові Кейлу і Лу Ріду. Лу сказав мені, що йому сподобалося те, що я танцював під їхню музику, і він попросив мене прийти знову і зробити те ж саме. Вони дійсно хотіли, щоб люди танцювали замість того, щоб сидіти і слухати. Їхня музика була занадто грізною.” (Дж.Маланґа).

4. Морріссі та Велвет. „Наступного дня Маланґа сказав мені, що Велвет – гурт дуже цікавий, і що він з Барбарою збирається їх зняти. Вони попросили мене прийти допомогти з освітленням. Вони були чарівні: Морін, з якою було не ясно, хлопець це чи дівчина, електроскрипка Джона Кейла та їх пісня “Heroin”. Це була унікальна група, вона називалася Велвет Андеґраунд. Це їхня назва змусила мене прийти подивитися на них. Наступного дня я сказав Енді, що знайшов групу, яка потрібна була йому для Cinematheque. І того ж вечора Енді вирушив туди.” (П.Морріссі).

5. Воргол і Велвет. „Я відвів Енді з Ніко в кафе „Бізарр”, щоб подивитися і послухати Велвет. Джонас Мекас пропонував нам тиждень роботи в Cinematheque для ретроспективи Іді Седжвік. Енді вважав, що якщо до всього додати Велвет, це матиме непоганий ефект. Іді спочатку зшаленіла, але потім вона підвелася і почала зі мною танцювати.” (Дж.Маланґа).

6. Ніко і Велвет. „Мені здавалося, що Лу не вистачає індивідуальності, щоб стояти попереду групи і співати. Група потребувала щось гарне, а не те скріпляче каліцтво, яке він намагався запропонувати. Була необхідність у присутності гарної дівчини, яка була б противагою всьому цьому руйнуванню. У той вечір я сказав Ніко: “Ти – співачка. Тобі потрібний хтось для супроводу. Можливо, ти зможеш співати з цією групою, якщо вони погодяться на роботу з нами в цьому клубі і на наш менеджмент.” (П.Морріссі).

„Моя зустріч з Лу Рідом і Джоном Кейлом була дуже важливою для мене і, особливо, можливо, для них. Вони займалися музикою в найбільш злидарських умовах, грали в Гарлемі, на вулиці. Вони дуже вірили в те, що робили. Вони були ніби одержимі своєю музикою. У ній вони виражали все своє життя, наркотики, розчарування. Надію, швидше, тому, що вони знаходили надію в наркотиках. Ми грали разом, я співала пісні Лу Ріда та Джона Кейла. Але Велвет – це були тільки вони вдвох. А для того, щоб їхня музика була більш комерційною, вони додали барабани, бас і ритм-гітару. Група була дуже згуртованою, як сім’я. Я відвідувала цю сім’ю.” (Ніко).

7. Юл і Велвет. „У мене була група в Бостоні. Я жив у квартирі нашого менеджера, що дружив із Стівом Сесніком. Час від часу там зупинялися Велвет. Якось Стьорлінґ дав мені зрозуміти, що йому дуже подобається моя гра на гітарі. Ніхто про це більше не думав, поки Джон і Лу не посварилися. Я завжди думав, що мене взяли, швидше, тому, що я був Рибою, що грала на басу, аніж гарним гітаристом.” (Д.Юл).

Іі

Ібіца

Окружний центр Ібіци, одного з Балеарських островів.

„Ми були в Ібіці в той же час, що і Ніко влітку 1988 року; я бачив її на терасі одного кафе за кілька годин до її смерті. ” (П.Хук).

Іммігранти

Воргол – чеського походження[5]. Кейл – валієць, Макліз – шотландець, Ніко та Бріджит Польк – німкені, Джо Даллесандро – італієць.[6]

Індекс (Index)

Підбірка, опублікована в 1967 році. Підготовлена Ворголом і відбиває його багатогранний світ: його гравюри, фото (Ніко, Маланґа, Морріссі – роботи Біллі Нейма та Нета Фількенстайна) і музика. Вона містить гнучку платівку з зображенням Лу Ріда, на якій записане якесь свято на Фабриці: як звуковий фон – перший альбом; Ніко і Лу обговорюють майбутній Index.

Сьогодні його знайти неможливо.

Іно Брайан (Eno, Brian)

Британський музикант, починав як член Роксі Мюзик. З  початку 70-х він регулярно співпрацює з Ніко (“The End”, “June 1, 1974”), а також із Джоном Кейлом (“Fear”, “Words For The Dying”). Він – засновник лейбла Opal, що випустив “Words For The Dying” Джона Кейла. Йому приписують знамениту фразу: „Перший альбом Велвет Андеґраунд був проданий, можливо, кількістю всього кілька тисяч примірників, але кожний, хто його купив, зібрав власну групу.” За іншими джерелами, це висловлення належить Елліоту Мьорфі.

Істина

„Якось Енді сказав мені, що наш підхід до музики і його підхід до живопису та кіно мають ті самі корені: робити усе інстинктивно. Як на мене, то ніхто в той час не підійшов так близько до розуміння музичної досконалості. Я вважаю, що ми були дуже близькі до істини в тому, що ми робили. І це перше, що мені сподобалося в Ворголі. Енді був справжнім.” (Л.Рід).

Історія любові

„Любовні історії занадто зворушливі, і вони цього не варті. Але якщо ви чомусь вважаєте, що вони чогось варті, то ви повинні будете присвячувати їм таку ж кількість часу та енергії, як і інші. Іншими словами: я тобі плачу, якщо ти заплатиш мені.” (Е.Воргол).

Її

Їжа (Eat)

Фільм Енді Воргола, знятий 2 лютого 1964 року. Головний актор – Роберт Індіана, розпис вивісок якого часто пов’язували з поп-артом. Воргол дав йому єдину вказівку: „Їж цей гриб.” Дія триває понад півгодини. Безпристрасний погляд, незворушні віки – натяк на святих покровителів голландських малярів XV ст. У той час деякі глядачі заявляли, що герой їв кілька грибів; інші дивувалися відчуттю того, що протягом фільму гриб увесь час відновляється. Не мають раціюі ані ті, ані інші: справа була в монтажі – Енді переплутав котушки.

Кк

Кавери

„А що, якщо для сторони В сінґла ми запишемо кавер Велвет, що ми граємо на репетиціях?” Уявіть собі, вже двадцять років поспіль, і особливо останні десять, це промовляється, лишень Psychedelic Echo & the House of Commotions з’являються у студії. Це ще що – кавер тулять наприкінці альбому, іноді між двома гітами, що легко запам’ятовуються, наприкінці концерту. За умови, що кавер звучатиме у вашому виконанні логічно, годі й вигадати ліпший спосіб об’єднання музичних племен та генерацій, заручившись аналогіями з кіно, славнозвісним „я завжди обожнював Ґодара”, яке завжди можна з чим завгодно змішати. Тут, як і скрізь, знайдуться такі, що проявляють свою оригінальність, і такі, яким би краще було не рипатися. Найбільше зустрічаються форматні копії – бліді однокольорові ксерокопії, призначені лише для того, щоб побути трохи на місці Велвет замість Велвет, які належать найчастіше групам-одноденкам.

Є такі, чий кавер не викликає жодного подиву, і чий тип можна визначити фразою „я захотів стати музкантом після того, як побачив виступ Лу Ріда.” Справжній вінегрет: Дейвид Боуї, Патті Сміт, Ар-і-ем, Ллойд Коул, Філіс, Майкродісні, Примітивс, Еко енд зе Баннімен, Джез Бачер, Джой дівіжн, Баухаус, Хаус оф лав та інші Каубой джанкіс. Без новаторства. Та тим часом… І зрештою, є такі, що також бачили світло, проте обмежилися даниною пошани власними засобами і без особливого шуму: Нік Кейв, що забарвив “All Tomorrow’s Parties” своїм патологічним блюзом, в той час як Джепен пропонує її майже декадентську, майже оксамитову версію, Оркестрел менюверс, що виконують сучасну техноверсію “Waiting for the Man”, дует Пол Куінн/Едвін Коллінз, що розслаблено виконують кисло-солодку “Pale Blue Eyes” чи Трейсі Торн з Еверісінґ бат зе гьорл, що скромно співає лаконічну версію “Femme Fatale” під акустику.

Французька молодь також робила кавери, іноді прикольні (Маркіз де Сад, Тексі гьорл, Метал орбен, Кід фараон, або ще Ле Скутерс, що перетворили “Sweet Jane” на “Hygiène”), але частіше ганебні. Свідчення тому – збірка “Les enfants du Velvet” з кабачно-естрадною “Sweet Jane”, з “I’ll Be Your Mirror”, перетвореною на диско-жах, та просто жахливою версією “Venus In Furs” у виконанні Марка Себера. Хіба що там є випади Ле Ріта Міцуко та зворушлива франкомовна версія “Stephanie Says”, виконана Тксі гьорл. Ментальність жабоїдів: виконання Велвет майже обов’язково відповідає поведінці, що полягає у носінні чорних окулярів вночі, аби в будь-яку ціну виглядати „рокером”.

Канапа

„Вічно не було де сісти; була стара продавлена канапа, на якій було знято більшість порносцен, але її завжди брали приступом, валяючись на ній кому заманеться.” (В. Хоппс).

Ця канапа і кілька складаних стільців являли собою все меблювання Factory. Коли Factory переїжджала на Юніон-сквер, її було винесено в останню чергу і залишено у вантажівці на всю ніч. Вантажівку вкрали, і легендарна канапа, яка фігурує на полотнах, у фільмах Воргола і на фотографіях, зникла.

Каннінгем Мьорс (Cunningham, Merce)

Американський хореограф, народився в 1922 році. З 1946 року він працює з Джоном Кейджем і в 1953 році засновує Merce Cunningham Dance Company. Його балети збивають публіку з пантелику своєю ненаративною формою і відходом від усякого символізму. У 1959 році в Нью-Йорку він створює свою школу. Будучи другом Дюшана, він відкриває для себе поп-арт і працює в 1968 з Ворголом, який робить срібні вуха для його балету “Rain Forest”.

Капоте Трумен (Capote, Truman)

„Я захоплююся людьми, що вміють поводитися зі словами, і я вважаю, що Капоте дуже влучно наповнював простір словами. Коли я лише оселився в Нью-Йорку, я прийнявся писати йому листи захоплення і телефонувати йому щодня, поки його мати не попросила мене, щоб я припинив.” (Е.Воргол).

Катронн Ронні (Cutronne, Ronnie)

Артист, художник і танцюрист в ЕРI, асистент Воргола. Скріпив своїм підписом його заповіт.

Кеди

„Джон Кейл? Він жив у двох кварталах від мого жалюгідного готелю у Вест-Сайд, на чотирнадцятій вулиці. Я вважав його дуже елегантним, і він якось з’явився у кедах, високий такий. Він мене просто вразив. Перше, що він мені сказав, було: „Ти що, тут живеш?! Це повне божевілля, ти покінчиш з собою.” Було дуже кумедно спостерігати за людиною, що зібрала Велвет, що утинала найбезглуздіші речі, і яка навчала мене жити.” (М.Бюлто).

Кейдж Джон (Cage, John)

Американський музикант, композитор, музичний теоретик. Цей великий сучасний мислитель від музики, починаючи з 1939 року, є одним із батьків-засновників конкретної музики. У 1952 році він стає піонером сучасного хепенінґа. Він співпрацює з Раушенбергом та Каннінгемом. Він є складовою частиною руху Fluxus. У 1960 з ним починає переписуватися Джон Кейл, що, схоже, стало головною причиною переїзду останнього до Нью-Йорка у 1963.

Кейл Джон (Cale, John)

Член Велвет із 1965 по 1968.

Джон Кейл народився 5 грудня 1940 року біля Свонсі в Уельсі. З раннього дитинства він навчається грі на фортепіано. У 1948 р. він дає концерт на Бі-бі-сі. У 1960 р. навчається в Королевській академії в Лондоні і переписується з Джоном Кейджем. У 1963 вирушає до Нью-Йорка, де завдяки композитору Аарону Копленду навчається в Істменській консерваторії. У 1964 р. він бере участь у діяльності Dream Syndicate Ла Монте Янґа разом із Енґусом Маклізом, з яким він живе в одній квартирі. У 1965 р. його на прохання Лу Ріда приймають у Примітивс. У листопаді 1965 р. вони формують Велвет Андеґраунд, яких Кейл покидає у 1968. Він починає сольну кар’єру і продюсує багатьох виконавців, таких, як Ніко, Студжис, Шем 69, Хеппі Мандейс, Патті Сміт, Модерн Лаверс, Суісайд Ромео. У 1988 після двадцятилітньої сварки він знаходить Лу Ріда, щоб записати “Songs For Drella”.

Не вірте людям, що стверджують, що в середині 70-х не було нічого, крім платівок Флеймінґ Ґрувс і Нью-Йорк Доллс. Альбоми Кейла існують для англофіла-любителя пісень і „крутого”, як то кажуть, рок-фана. Лу Рід користується великим успіхом у публіки з колледжів і на своїх концертах займається самопародією і блазнює, роблячи собі на сцені укол водою.

Щодо Джона Кейла, його ім’я залишається в тіні. Його перший альбом “Vintage Violence” виходить у 1971, але залишається непоміченим. Наступний – експериментальний шедевр “Church Of Anthrax” – плід співробітництва з продюсером Террі Рілі. У “The Academy In Peril” у ньому виявляється класичний музикант, шанувальник Джона Кейджа і сучасної музики. Тільки з появою “Paris 1919” його кар’єра досягає свого істинного зльоту. На конверті зображений зовсім старий пан, що сидить із замисленим виглядом у креслі-качалці. Зі зворотної сторони показане його чотирьохетапне зникнення: на останньому фото крісло порожнє. Яскрава ілюстрація до музики: витончений до байдужості, скромний до відсутності, Джон Кейл з’являється як іронічний дженджик, спокійний та врівноважений голос якого видає занепокоєння, що погано приховується .

На своїх наступних платівках він хоче викрити цю темну сторону, зняти лиск мудрої людини і кинутися у вир рок-н-ролу.

На трьох наступних суперальбомах (“Fear”, “Slow Dazzle” і “Helen Of Troy”) він робить запаморочливий поворот убік мерзотності та руйнування (до речі, на конверті “Helen Of Troy” він зображений у гамівній сорочці). Але ось звалюється на голову 1977: після випуску дикої сорокап’ятки (“Animal Justice” з чудовою “Hedda Gabler” на стороні B) він губиться в пісках. Він знову шукає примітивізм, дозволяє спаплюжити свої нові пісні якимось лівим лохам-американцям (“Sabotage Live”) і, маньячачи протягом всього наступного десятиліття, постійно то зникає, то з’являється знову. Проте залишається жахливий “Music For A New Society”, наповнений жалюгідним скигленням, неспокійним тремтінням, де він повертається до того, на чому зупинився в “Helen Of Troy”: у ньому справді відчуваєьться крижаний холод божевілля. По суті, “Words For The Dying” підтверджує, що Джон Кейл неперевершений, коли йому вдасться залишатися незворушним у світі, що валиться.

Дискография соло: Vintage Violence (1970, CBS), Church Of Anthrax (1971, CBS, with Terry Riley), The Academy In Peril (1972, WEA), Paris 1919 (1973, WEA), Fear (1973, WEA), June 1, 1974 (1974, Island, 2xLP live with Nico, Kevin Ayers, Brian Eno), Slow Dazzle (1975, Island), Helen of Troy (1975, Island), Guts (1977, Island), Animal Justice/Hedde Gabbler (1979, IRS, maxi SP), Sabotage (1979, Spy, live), Homi Soit (1981, A&M), Music For A New Society (1982, Island), Comes Alive (1984, Island), Artificial Intelligence (1985, Beggars’ Banquet), Words For The Dying (1989, Opal), Songs For Drella (1990, WEA, with Lou Reed)[7].

Кемп (Сamp)

1. Буквально – педик, голубий.

2. Рух, спосіб життя того часу, який полягає у веденні нічного способу життя та обдовбуванні амфетамінами, – він є відлунням руху бітніків.

Кенді Дорогенька (Candy Darling)

Одна з найбільш славнозвісних суперзвірок Воргола. Цей знаменитий трансвестит Фабрики надихнув Лу Ріда на пісні “Candy Says” та “Walk on the Wild Side”. Він(а) помер(ла) від пневмонії у Нью-Йорку в 1974 році.

Кеннеді Джекі (Kennedy, Jackie)

„Нам хотілося по-справжньому збивати з пантелику. І що ми бачимо? Джекі Кеннеді танцює під нашу музику. Яка поразка!” (Дж.Кейл).

„Ні, я не думаю, що це поразка. Я вважаю, що не важливо, хто був на танцювальному майданчику. Що і було важливо, так це та людина, яка несла нашу платівку додому, щоб послухати її у своїй кімнаті на самоті.” (Л.Рід).

Кінець ерекції

„Енді завжди хотів звести мене з типами, які мене абсолютно не цікавили, але які повинні були цікавити його, оскільки він розхвалював мені їхні розміри… Я робила вигляд, що ловила його хвіст у штанах заради задоволення побачити, як він опускається, або ще торкалася його плеча; можна було подумати, що до нього приставляли розпечену кочергу. Це стало комедією – достатньо було просунути руку, як він зморщувався від умовного рефлексу.” (Буба).

Кіно

Енді Воргол зняв свій перший фільм у 1963 році. Усього він їх зробив біля вісімдесяти. Воргол взявся за кіно з такою ж радикальністю, як і за живопис. Він підірвав кінематограф і його правила викладу, ігноруючи монтаж (всі його перші фільми зняті в реальному часі) і кадрування (один план). Його фільми, у яких нічого не відбувається, без дій, які важко дивитися у звичайному залі, мають цілком інший ефект, коли їх прожектують на стіни салону або клуба у якості фону для якої-небудь вечірки. Воргол охоче порівнював їх із „дещо розфарбованими папірцями, які оживили, і на які не варто дивитися зосереджено”. Незважаючи на такий радикальний підхід, Воргол завжди сподівався, що його покличуть до Голівуду. Ближче до 1970 року він орієнтується на виробництво фільмів для ширшої аудиторії, які знімав Пол Морріссі: “Blood for Dracula” та “Flesh for Frankenstein”.

„Що я спробував зробити у своїх перших фільмах, так це показати, як люди можуть зустрічати інших людей, що вони можуть робити, говорити один одному. У цьому був весь задум – показати двох людей, що знайомляться.” (Е. Воргол).

„Оскільки в нас не було грошей, щоб робити фільми, повні вирізок, вклейок тощо, я зробив усе, щоб упростити процес зйомки і зробити фільми, у яких ми використовували кожний сантиметр знятої плівки, тому що так було економічніше, простіше і забавніше. І в такий спосіб у нас не залишалося нічого зайвого; у 1969 році ми почали робити монтаж, проте навіть у наших власних фільмах я віддаю перевагу кадрам, які потрапили у відходи. Вони чудові, я їх ретельно бережу.” (Е. Воргол).

Комерція

„Енді займався в першу чергу комерційним мистецтвом, а потім вже іншим, своїм. Він фінансово підтримував EPI своїм комерційним мистецтвом. Звідки б узяли ми гроші, щоб його організувати. У нас не було спадщини. Ми були на мілині. І Енді розробляв обкладинку для телепрограми, чи ще щось таке. Я зовсім не вважаю роботу, яка у мене була на Pickwick, шизонутою. У мене просто була робота, якою я заробляв на хліб, робота автора пісень. Нам давали тему, і ми писали. Навіть зараз, мені дуже подобається, коли мені замовляють пісню, задавши тему. Ще краще, якщо мені говорять, що саме хочуть. У такий спосіб я можу зовсім від цього відійти. Енді говорив, що йому дуже подобається те, що люди виправляють його комерційне мистецтво, тому що він не вмів ані обирати, ані щось про це думати.” (Л.Рід).

Конверт

Крім банана першого альбому та татуювання на “White Light/White Heat”, Ворголу своїми конвертами зобов’язані також Rolling Stones (“Sticky Fingers”, 1970), Джон Кейл (“The Academy in Peril”, 1972, та “Honi Soit”, 1981) та Деббі Харрі (“Rockbird”, 1986).[8]

Конрад Тоні (Conrad, Tony)

Музикант. Він знайомиться з Джоном Кейлом через Ла Монте Янґа і бере участь у Dream Syndicate. На початку 60-х він ділить житло з Кейлом і відкриває йому Хенка Вільямса. Вони знайомляться з людьми з Pickwick, що виявляють бажання найняти їх як музикантів, зокрема, щоб акомпанувати Лу Ріду, але зрештою відмовляються підписати контракт. Проте вони погоджуються грати наживо у супермаркетах та університетах. Дещо пізніше Конрад приносить друзям книгу “The Velvet Андеґраунд” Майкла Лейа. Зараз він живе в Буффало, де викладає відео.

Копленд Аарон (Copland, Aaron)

Американський композитор, народився у 1903 році. У 20-і роки він навчався у піаністки Наді Буланже. Після повернення до США він пише концерт для фортепіано в джазовому ключі — новаторське сполучення для того часу, що спричиняє справжню битву Ернані. У 1925 р. він пише “Музику для театру” (Music for the Theatre), а в 1939 – експериментальну п’єсу під назвою “Тихе місто” (Quite City) – ранкову прогулянку по вулицях сонного міста. У 1943 році він пише музику до фільму “Про мишей та людей” (Of Mice And Men) та три симфонії.
Саме з метою потрапити до його класу, Джон Кейл переїджає до Нью-Йорку в 1963. Джон Кейл вважає Копленда „найвеликим із американських композиторів, що нині живуть”.

Костек Майкл (Kostek, Michael C.)

Колишній диск-жокей і музичний критик, у 1977 році разом з Філіпом Міліштайном заснував The Velvet Underground Appreciation Society. З 1983 року він разом із дружиною займається фан-клубом. Вони пишуть, видають і поширюють свій фензін What Goes On. Три номери випущені і ще два знаходяться на стадії підготовки. Вони містять змістовні статті про Велвет, новини про колишніх членів та дискографію, яка постійно поповнюється. Костек також очолює лейбл, для якого Мо Такер підготувала свій “Life in Exile”, у записі двох пісень якого взяв участь Лу Рід.

Куртизанка (Harlot)

Чорно-білий фільм Воргола, 70 хвилин. Діалог за кадром не має прямого відношення до того, що відбувається на екрані. Назва “Куртизанка” -– це гра слів із приводу Джин Харлоу, чиє життя дало грунт для двох голівудських робіт. Маріо Монте носить пласку перуку а-ля Джин Харлоу. Він їсть кілька бананів, які він із любов’ю роздягає; один із них розчавлюється. Кліпання, як у автомата, накладних вій, ноги у панчохах, і довгий поцілунок з Маланґою. Чути голос Воргола, ніби він говорить по телефону.

Лл

Лафайєтт-стріт

„Ми працювали на фоні світла і різних таких штучок ще до того, як зустрілися з Енді, у старій сінематеці на Лафайєтт-стріт. У андеґраундних кіношників не було грошей на звук. Їм потрібний був звук, ми давали їм плівки. Наші записи служили музичним супроводи двом десяткам різноманітних фільмів ще до того, як П’єро Елікзер показав фільм, під час демонстрації якого ми сиділи за екраном і грали. Робота з Енді була наступним логічним кроком, але ідея йому не належала.” (Л.Рід).

Лей Майкл (Leigh, Michael)

Автор книги “Оксамитне підпілля” (The Velvet Underground). Цей дублінський вчитель, що переїхав до Пенсаколи у Флориді, батько двох дітей, був би без сумніву забутий, не напиши він книгу під назвою “Оксамитне підпілля”, і тим самим запропонувавши цю чудову назву для групи Лу Ріда. Книга з м’якою обкладинкою на 192 сторінки, опублікована видавництвом Macfadden Books, коштувала 60 центів. Всупереч популярній легенді, там йдеться зовсім не про романтичну інтепретацію „Венери в хутрі”, а про журналістське розслідування дна сексуальних стосунків (проституція, садомазохізм, бондаж), якому автор дає метафоричну назву “оксамитне підпілля”. Тема, що розвивається по ходу цього твору із помпезною передмовою доктора-фрейдиста Верга (у якому часто цитується французький часопис l’Esprit), повинна була викликати невдоволення. Відгнукнувшись якось на оголошення одного будинку побачень, Майкл Лей на свій великий подив напав на цілу мережу повій. Отут він і вирішує про все дізнатися, посилає листи, влаштовує інтерв’ю і розкриває всі місця, у яких добропорядні громадяни можуть дати волю своїм розпусним фантазіям. Втім, свідчення залишається цнотливим чи навіть обережним, Лей свідомо каструє всі непристойні сцени. І водночас ерогенним. І якщо хтось колись запоєм читав “Оксамитне підпілля”, то інші, без сумніву, кінчають від однойменної платівки.

ЛСД (LSD)

Lucy in the Sky with Diamonds, галюциногенний засіб, який дуже вподобали апологети “влади квітів”. У нього є свій пророк в особі Тімоті Лірі.

„Щоб краще зрозуміти нас, необхідно прийняти ЛСД. Це єдиний спосіб перебороти власні табу.” (С.Моррісон).

Любов

„Мені ніколи не хотілося займатися просто еротичним кіно. Якби у мене було таке бажання, я зняв би квітку, що дає народження іншій квітці. Найпрекрасніша історія любові – це історія любові двох птахів у клітці.”

„В уяві любов трошки краща, ніж у житті. Ніколи цим не займатися – дуже збуджує; найчарівніший потяг виникає між людьми, що не зустрічаються.” (Е.Воргол).

Мм

Магнітофон

1. „До кінця 50-х у мене утворився зв’язок із моїм телевізором, і він продовжується і зараз; іноді я вмикаю відразу чотири телевізори у спальній. Але одружився я лише в 1964 році, коли в мене з’явився мій перший магнітофон. Моя дружина. Ось уже десять років, як ми одружені – мій магнітофон і я. Коли я говорю „ми”, я говорю про мене і мій магнітофон. Багатьом це не зрозуміло. Придбання магнітофона поклало кінець усьому, що можна було б назвати емоційним життям; я був радий цьому. Ніщо більше не було по-справжньому проблемою, тому що проблема означала гарний запис, а коли проблема перетворювалася на гарний запис, то це вже не проблема. Більш того, люди, що розповідали про свої проблеми, не могли точно визначитися, чи були в них насправді ці проблеми, або вони їх вигадали.” (Е.Воргол).

2. Магнітофоном, на який Бріджит Польк записала Велвет у Max’s Kansas City у серпні 1970 року, був Sony. „Я намагаюся пам’ятати, але не можу. Саме тому я одружився на магнітофоні; тому я шукаю компанію людей, у яких мозок – як магнітофон. Мій мозок – як магнітофон, у якого є лише кнопка для того, щоб витирати.” (Е. Воргол).

Макдарра Фред (McDarrah, Fred)

Нью-йоркський фотограф. Ветеран Другої Світової війни, професійний журналіст і лауреат Гагенхаймовської премії з фотографії. Співробітник Village Voice, він спостерігає за нью-йоркським артистичним життям протягом понад 30 років. У 1966 році він робить величезну кількість знімків Воргола, Фабрики та Велвет на концертах. Надрукував багато робіт: “Beat Scene”, “Greenwich Village”, “Kerouac and Friends”, “Museums in New York”.

Макліз Енґус (McLise, Angus)

Друг Джона Кейла, який запрошує його пограти на барабанах у Примітивс. Він вважається першим ударником Велвет, хоча і покинув склад ще до того, як група взяла цю назву. За освітою джазовий барабанщик. Ближче до 1956 року він живе в Парижі, де вони разом із П’єро Елікзером засновують поетичний часопис Dead Language Press. Він присвячує себе східній музиці, подорожує Грецією, Індією, після чого в 1961 році повертається до Нью-Йорка. Тут він працює з Ла Монте Янґом і знайомиться з Джоном Кейлом та Біллі Неймом. Макліз приєднується до групи Flexus і публікує “The Calendar” – збірку віршів, кожний із який має назву дня року. Почавши грати з групами Кейла та Ріда, він знайомить їх з експериментальним кіно і задіює їх в шоу П’єро Елікзера. Влітку 1965 року вони четверо грають на демонстрації багатьох андеграундних фільмів, наприклад фільмів Кеннета Енґера та П’єро Елікзера. 11 листопада 1965 року він лишає групу, відмовившись від запропонованого йому розкладу та плати за гру. Він приєднується до Велвет з 21 по 26 червня, коли Лу Рід став жертвою вірусного гепатиту. Пізніше, у 1971 році, він вирушає жити в Катманду. Там він помирає від виснаження у 1979 р.

„Завжди говорять про Джона, Лу, Стьорлінґа та Мо, проте дуже важливою людиною був Енґус. У ньому був великий прихований композитор, у той час, як Лу Рід хотів займатися рок-н-ролом; ось чому він не залишився в групі. Мені завжди був близький Енґус, мій брат за духом, справжній поет і музикант.” (Дж. Маланґа).

Зараз у Непалі живе син Макліза Оссаєн. Якщо вірити тибетським ченцям, він є перевтіленням великого лами Сангжи Ніемпа Рінпоша, який помер у 1969 році, коли народився Оссаєн.

Маланґа Джерард (Malanga, Gerard)

Американський поет, фотограф і художник.

„Я познайомився з Ворголом у червні 1963 року; він шукав помічника для виконання шовкографії, а у мене був певний досвід. Для мене це була сезонна робота, яка насправді розтяглася на сім років, тому що я так і не повернувся до колледжу. Енді робив виставку у вересні в Лос-Анджелесі, і я поїхав з ним.” (Дж. Маланґа).

Він обіймає посаду „камергера” і особистого секретаря Воргола. Його можна побачити у фільмах „Поцілунок” (Kiss) та „Дівчати із Челсі” (Chelsea Girls). Його натура плейбоя робить із нього постачальника гарних дівчат для Фабрики. Він зводить Воргола з багатьма поетами, експериментальними кінематографістами, а також і з Велвет (у листопаді 1965 року). Автор „танцю батога” для ЕРI. Він відповідає за часопис Interview із 1969 по 1970 рік – рік, коли він іде з Фабрки. За співпраці з Віктором Бокрісом він написав кращу книгу про Велвет „Напружений” (Up-Tight). Художник і архіваріус, тепер він живе в Нью-Йорку.

Mанекенниця

„Ніко розповідала мені, що коли вона була манекенницею, агенти швидко перехоплювали їх, щоб не давати їсти, щоб посадити на дієту. З того часу вона терпіти не могла шпинат та печінку, що складало основу їхнього раціону. У неї про це зеберглися кошмарні спогади.” (Е.Медейрос).

Mедія

„Шоу привертало надзвичайну увагу преси через ім’я Воргола, проте дуже мало уваги приділялося Велвет. EPI вважалося художньою подією, яку можна порівняти з іншими хепенінґами 60-х, проте з дивовижним музичним супроводом. Що до Велвет, то ми ніколи не намагалися добитися схвальних відгуків у пресі, більше від відсутності інтересу, аніж від зверхності. Я був переконаний, що якщо це повинно було трапитися, це трапиться. Ми нехтували галас.” (С. Моррісон).

Мекас Джонас (Mekas, Jonas)

Film-Makers Cooperative керує Джонас Мекас, режисер. Енді Воргол, хоча і відвідував Film-Makers Cooperative регулярно, познайомився з Мекасом лише у 1963 р. Cooperative – центр авангардного й андеґраундного кіно. Мекас – його захисник і пропагандист у своїй щотижневої рубриці у Village Voice, де він називає себе „самотнім істориком кіно”. Мекас знайомить публіку з фільмами Воргола: на початку кожного кіносеансу Cooperative він демонструє один з них.
Червень 1964 р. Мекас керує зйомками фільму Воргола „Емпайр” (Empire), – апогею безактового кіно – довгий, фіксований план верхівки Емпайр стейт білдінґ, тривалістю 7 годин.

Листопад 1965 р. Джонас Мекас організовує під егідою Film Makers Cinematheque фестиваль „розширеного кіно” (expanded cinema), на який він запрошує Енді Воргола. Грандіозна програма, що демонструє цілу гаму нововведень у галузі демонстрації зображення: складний екран, анімовані діапозитиви, мобільні прожектори та групові прожектори, увігнуті екрани, відеоеффекти у поєднанні з живими шоу. Серед запрошених артистів: поп-художники Раушенберґ та Олденберґ, діяч видео, метр групи Flexus Нам Джан Пайк. Воргол обрав багатокадрову демонстрацію у супроводі рок-групи та світлових ефектів.

Мекс кензес сіті (Max’s Kansas City)

1. Ресторан нью-йоркської богеми, розташований у Челсі, другий поверх якого служив сценою для рок-концертів. Багато груп починали в цьому місці, знесеному в 1982 році. Справжній Велвет дає там улітку 1970 року свою останню серію концертів.

„Я ходив туди щодня: це був кафе-ресторан, такий нью-йоркський La Coupole, такий милий. Артисти звідусіль приходили туди поїсти. Справжній вінегрет культур. Всі, хто працював на Фабриці, приходили промочити горло в Max’s: Джерард Маланґа, Тэйлор Мід, іноді приходив Воргол та члени Велвет, особливо Лу Рід.” (А. Пістер).
„Щовечора в Max’s висіли оголошення хепенінґів, вернісажів. Були навіть переліки усіх вечірок наступного дня. У той час 5 франків дорівнювало 1 долару. Ритм теж множився на 5. За два роки в мене було відчуття, що я прожив десять.” (М. Брюс).

2. „Добрий вечір, нас звуть Велвет Андеґраунд. Ви можете танцювати, я це кажу на випадок, якщо ви не знаєте. Ця пісня називається “Waiting For The Man”; це ніжна фолк-пісня 50-х років, історія кохання між чоловіком та метро. Я впевнений, що вона вам сподобається.” Так починається концерт Велвет 23 серпня 1970 року в Max’s, останній концерт з Лу Рідом. Записана на любительський магнітофон Бриджіт Польк плівка концерту в 1972 році була продана фірмі Atlantic, що випускає “Live at Max’s Kansas City” – перший офіційний піратський альбом в історії групи. Між піснями можна розчути діалог, темою якого є Пернод, наркотики („У тебе є ще заспокійливе?” – „У мене є збудливе!”), Ніксон та Камбоджа.

Мильні кульки

„Енді хотів випробувати машину для мильних кульок. „Ти впевнений, Енді?” – „Так,” – відповів він. – „При світлі, наведеному на кульки, це буде мати ефект.” Ми погодилися. Але нічого не вийшло. У залі, де ми грали, було так спекотно, що кульки не піднімалися вище, ніж на десять сантиметрів. Скрізь були ці кульки, стомлені, заморені, які лопалися і зникали. Ось як у нас з’явилися гроші на машину для мильних кульок: хтось запропонував Енді десять тисяч доларів за те, що він розмалює порося, живе порося. “Звичайно,” – сказав Енді. Він дістав свій чарівний маркер і розмалював порося. Воно було чудесним. Це був кращий день у житті цього поросяти. Енді одержав гроші, й у нас була машина для мильних кульок. Дякую, Енді.” (Л.Рід).

Мікова

Невеличке словацьке село в русинських Карпатах, неподалік польського кордону, звідки походить рдина Варгола.

Протягом перших двадцяти років сторіччя, багаті чи бідні, жителі Мікови, віддаленого від Праги, їхали до Америки, у Пітсбург, де з’явився навіть словацький квартал. Тепер у Празі художники і музиканти групи Братство вважають Андрія Вархолу з Пітсбурга, іншими словами Енді Воргола, великим чехом, натхненником розчарувань та енергії. Але ось питання: яким чином міг би Воргол почувати себе вдома у країні, так грубо позбавленій іміджу (ані традиції реклами, ані великих ілюстрованих часописів, кінопродукція, обтяжена політичною кон’юнктурою) і з таким ставленням до художників (у школі мистецтв навчали, що Пікассо був останнім великим художником, всі інші – божевільні)? Проте після невдачі з проектом Ворголівського музею у Словаччині, у Празі з’явилася невеличка виставка Воргола („просто спогад”, як кажуть ті, хто її відвідали); один театр запропонував оперу-фурор під назвою „Енді Воргол”, і вийшов перший номер часопису Rock & Pop, що запізнився зі своєю радістю з приводу “Songs for Drella”. Художникам-графікам із Братства й іншим (наприклад, гідному захоплення Алесю Найбрту) ще належить створити безліч зразків, але де знайти образи для розмноження, інтепретації? „У глибині нашої історії,” – кажуть вони, – “у спогадах „празької неньки”, як казав Кафка, чи то чех, чи то словак.
Мати Воргола продовужє звертатися до свого сина на русинському діалекті Пресовского району. Мати з Мікови, смерть якої в 1972 році він приховав від своїх друзів і самого себе, та, про яку він говорив ще в 1975 році: “З моєю мамою усе гаразд, але вона вже нечасто підводиться з ліжка.”

Мілстайн Філ (Milstein, Phil)

Президент Velvet Underground Appreciation Society, творець What Goes On, архіваріус групи.

Монро Мерилін (Monroe, Marilyn)

„Люди, які мають гарну посмішку, чарують мене. Як не запитати себе, що змушує їх так красиво посміхатися? У людей особливо звабливий вигляд, коли вони не носять грим. Губи Мерилін не були звабливими, але вони були дуже фотогенічними.” (Е.Воргол).

Mонстр

„Я відчував у Ворголі щось нездорове, у ньому було щось таке, що вироджується. На нього страшно було дивитися, у ньому було щось хворобливе і збочене.” (Ф.Гарді).

„Енді ніколи не говорив нічого надзвичайного. Він говорив лише речі звичайні, які можна знайти в будь-якому довіднику. Але люди завжди чекають, що він скаже щось незвичне. У той час, як він звичайний. Він хороший.” (Л.Рід).

„Вперше, коли я його зустрів, у мене по-справжньому було відчуття, ніби я зустрів щось на кшталт божества в античному вигляді. Енді Воргол – це таємниця. Навіть побудова його обличчя. Доріжки зморшок на його тілі. Я читав інтерв’ю з його братом, селянином з Орегона, чи щось таке, який по неділях цілими днями розмальовує коробки з-під супу Campbell’s, щоб продавати їх туристам.” (Ж.К. де Кастельбажак).

Моррісон Стьорлінґ (Morrison, Sterling)

Народився 29 серпня 1942 року в Іст Медоу на Лонґ-Айленді, у католицькій сім’ї середнього класу. З семи до чотирнадцяти років він навчався грати на трубі. Потім він, зачарований Бо Дідлі та Чаком Беррі, береться за гітару. Порівняно до всяких там рокабілів, він віддає перевагу гру на гітарі чорних. Він навчається в Сіракузах з братом Морін Такер. В університеті буйно квітне музичне життя і Стьорлінґ знайомиться з іншим студентом – Льюісом Аланом Рідом. Разом вони збирають різні групи (Паша енд зе Профетс, Моузес енд хиз Бразерс). Після закінчення навчання він втрачає Лу Ріда з поля зору на цілий рік, потім знову знаходить його в компанії Джона Кейла. Тоді вони організовують Примітивс, потім Велвет, який Моррісон залишив у 1970, незабаром після виходу Лу Ріда. З усіх учасників групи його внесок був оцінений найменше. На фоні особистостей Ріда та Кейла він повинен залишатися у тіні, а також заздалегідь відмовитися від пісень, які він міг би написати з ними. Проте Велвет зобов’язані йому значною мірою створенням іміджу і звуку Велвет, завдяки гарчанню його ритм-гітари. Остаточно він покинув музичне середовище лише після 1970 року, і став єдиним учасником Велвет, який не зайнявся своєю сольною кар’єрою. Перебуваючи у поганих стосунках із членами групи, особливо з Лу Рідом, він працював капітаном баркаса в портах східного узбережжя, після того, як викладав літературу в університеті.[9]

Морріссі Пол (Morrissey, Paul)

Американський кінематографіст, народився у 1939 р.

Літо 1964 року. Кілька фільмів Воргола демонструються в Astor Place Playhouse. Малан”а запрошує туди молодого незалежного кінорежисера Пола Морріссі: „Ця незграбна людина з орлиним носом, скуйовдженим волоссям, наводить на думку про якогось кумедного птаха, можливо, з сімейства страусів. Уїдливий гумор, разючий сміх, велике почуття усталених думок.” (Д.Бурдон).

Наступного дня Воргол запрошує його на зйомку на Фабриці. Він швидко стає на Фабриці своїм (технічні консультації, поширення і реалізація фільмів). Він стає правою рукою Воргола у всьому, що стосується кіно. Парадоксально: він знімає сучасне мистецтво заради жарту, і віддає перевагу академічному мистецтву XIX ст. Він не заграє ані з рок-музикою, ані з експериментальною поезією. Залишилися в пам’яті його суперечки з Одином з приводу доброчесності католицької церкви. Він відчуває огиду до наркотиків, які приступом беруть Фабрику, і які, на його думку, псують всю картину. Він – автор двох оголошень: „Влаштовуватися тут заборонено” і не менш пам’ятного „Вносити наркотики забороняється”, що висіли на стінах Фабрики. Воргол та Морріссі об’єднуються, щоб зробити разом „Сміття” (Trash, 1970). Морріссі підказує Даллісандро Ворголовську тему чоловіка-проститутки, зубожілого наркомана, якого його стан приводить до кумедних пригод. Цей фільм, зважаючи на все, повинен був принести мільйони доларів. Також вони об’єднуються для фільму „Любов” (L’amour, 1971 – 1972), знятого в Парижі. У 1976 році вони ставлять на своїй співпраці крапку, і Морріссі намагається зробити кар’єру в Голівуді.

Моя філософія від А до Б (My Philisophy from A to B)

Книга Воргола, опублікована у 1974 році. Книга здатна змусити червоніти „світоча у мистецтві” Кандинського, так вона поєднує божевільні анекдоти і варварські відгуки про мистецтво, Сполучені Штати та наш час. Див. А, Б.

Музика для дозвілля (Afterhours Tapes)

Піратське видання, що складається з 19 касет[10] і об’єднує всі звукові документи Велвет. Див. Пірати.

Музична фабрика (Music Factory)

Подвійний альбом, що рекламує MGM (1968), на якому є єдине інтерв’ю Велвет, що вийшло на вінілі. “Music Factory” – це серія, випущена MGM для андеґраундних FM-станцій, в якій Том Вілсон розмовляє з музикантами лейблу і прокручує їхні пісні. На цій платівці Джон та Лу розповідають про свою гру і свої інструменти. Також тут можна почути рекламу “Chelsea Girl” Ніко, пісні Тіма Хардіна, Мазерс, Ніко (“The Fairest of the Seasons”) та Велвет (“I’ll Be Your Mirror”).

Альбом дуже рідкісний, він існує, без сумніву, лише в кількох сотнях примірників.

Мьорфі Елліотт (Murphy, Elliott)

Американський журналіст, романіст та музикант. Він – автор рецензії на конверті “1969 Live”. Автор багатьох дисків та одного роману – „Холодний та електричний” (Cold & Electric).

Нн

Наживо

Існує дві платівки з записами живих виступів Велвет.[11]

1. Єдиний подвійний живий альбом, під час прослуховування якого від початку до кінця заснути неможливо, “1969 Live” (1974), вважається шедевром історичного значення. У Mercury чекають привселюдного визнання сольної кар’єри Лу Ріда, щоб випустити ці старанно відібрані записи в огидному конверті, що містить, проте, замітки тодішнього шанувальника Велвет Елліотта Мьорфі. Рідко почуєш живий запис, що так чудово вбирає в себе найяскравіші сторони групи: приголомшлива напруга “What Goes On”, що переростає в спокій “Sweet Jane”; “Heroin”, який закінчується з тим же оглушливим шумом, що і незабутній орган у “White Light/White Heat”. Рідко де ще можна почути стільки невиданих на той час сюрпризів, таких як контрритмові відступи в середині “Lisa Says”, унікальні версії, як 11 хвилин “Ocean”, спустошених нещадним наступом тарілок. Тут зібрані блискучі унікальні версії кращих речей групи. Група грає вільно. Лу Рід звільнився від концепцій, нав’язаних Ворголом, від капризів Ніко і від братовбивчого суперництва, що настроювало його проти Кейла. У цих записах є свої слабкі місця, як наприклад акустична версія “Rock’n’roll”, яку Лу Рід співав якось, коли згорів апарат. Посміхаючись він представляє пісню: „Це пісня, якої мене навчили в Кембриджі.”

2. Роком пізніше з подивом відзначаєш звичайний рок-формат “Loaded”, що взяла на озброєння група. Записаний у моно і ставший зрештою ще одним бутлегом, “Live At Max’s Kansas City” (запис останнього концерту з Лу Рідом; виданий у 1972) є все ж завдяки сирим версіям класики всіх часів і народів та спізнілій реабілітації несправедливо невизнаної “Afterhours”, необхідним доповненням до “1969 Live”. Група заспокоїлася, начебто вилікувалася від хронічної гіпертонії шоу Exploding Plastic Inevitable. Між піснями Лу Рід весь час розповідає якусь херню; чути як то отут, то там б’ються пляшки, що є ознакою гарного концерту.

Назви

„Я був вражений простою мовою Делмора Шварца. Писати миттєво, укладаючись у кілька слів. Без потреби знати словник. Ці слова доступні кожному, як те, що я так люблю в старому рок-н-ролі: три акорди, які може зіграти кожний. У Енді теж були дуже гарні назви. Я люблю ці назви в одне слово: спека, плоть, сміття. Це зворотня сторона медалі поезії: ти випускаєш слово, і воно стає назвою.” (Л.Рід).

Найперший раз

Найперші записи пісень Велвет (“Heroin”, “Venus In Furs”, “Wrap Your Troubles In Dreams”, “Bads” та ще кілька пісень, про які Моррісон згадує: „Ніколи себе емоційно не зв’язуй із жінкою, чоловіком, звіром або дитиною.”) датуються приблизно червнем 1965 року. Музиканти: Рід, Кейл, Моррісон та Макліз. Ці демо відправили до Англії; один примірник адресували Майлсу Коупленду, що пізніше став господарем IRS і менеджером Поліс. Не знайдено жодної копії цих плівок.[12]

Напружений (Up-Tight)

1. Мультимедійне шоу, організоване в 1966 році Ворголом у Cinematheque у Нью-Йорку, маленькому центрі авангардного кіно, очолюваному Джонасом Мекасом. Це сполучення фільмів (Воргол), гри світлових ефектів (Денні Вільямс), танцю (Іді Седжвік і Джерард Маланґа), демонстрації фільмів та діапозитивів (Пол Морріссі, Барбара Рубін), фотографії (Нат Фількенштайн та Біллі Лініч) і музики (Велвет Андеґраунд та Ніко). Шоу починається фільмом Воргола „Вовчиця” (Lupe) за участю Седжвік. Через 35 хвилин Велвет і Ніко виходять на сцену перед екраном і настроюють свої інструменти в темноті. У цей час Воргол і Морріссі демонструють свої твори: спочатку фільм „Вініл” (Vinyl), потім портрети Ніко, яка співає “I’ll Keep It With Mine” Ділана. Потім Велвет виконують “Venus In Furs” під супровід шалених танців Седжвік та Маланґи. Один за одним демонструються “Вініл” і “Велвет Андеґраунд енд Ніко: симфонія звуку” (The Velvet Underground And Nico: A Symphony Of Sound). Сцена освітлюється кольоровими плямами, що проектуються діапозитивами, які, блукаючи, потрапляють іноді на публіку, серед якої блукають Біллі Нейм, який фотографує? і Барбара Рубін, що викрикує штучки на кшталт: “Чи достатньо у вас великий пеніс?”; Поки Лу Рід співає “Heroin”, Маланґа дістає з кишені ложку, закочує манжет, розжарює ложку на вогні свічки і підносить до неї те, під чим уявляється шприц – насправді це простий олівець – після чого він зображує ін’єкцію і падає йому до ніг. Музика – надзвукова, дуже голосна, підсилювачі на межі. Публіка ошелешена, не здатна думати чи реагувати. У більш розгорнутому вигляді Up-Tight переріс згодом у Exploding Plastic Inevitable.

„Все це було чудово, проте музика здавалася мені набагато мелодичнішою і романтичнішою. Шоу Up-Tight Енді Воргола було вибухонебехпечними й абразивним, але я чув і традиційні гармонії, майже фолк, у музиці Велвет. Музика вразила мене більше ніж інші ефекти, це пояснювалося поєднанням всього.” (Х. Ґельдцалер).

2. Відома книга, присвячена Велвет, написана Віктором Бокрисом та Джерардом Маланґою (Omnibus Press, 1983).

Наркотики

Члени Велвет співають про це у своїх піснях, також приймають їх – не всякий там непотріб, типу травички або ЛСД, а щось посерйозніше. Лу Рід вперше вмазався героїном, коли йому не було і двадцяти, з подачі одного чорного ділера на прізвисько Череп. Після цього короткого досвіду в нього залишилися такі пісні як “Heroin” і “Waiting For The Man”, а також гострий гепатит. Він та інші члени групи за винятком Мо Такер після цієї пригоди перейшли на амфетаміни. Exploding Plastic Inevitable був справжнім кублом обдовбаних. Що стосується альбому “White Light/White Heat”, то він завжди вважався найбільш наркоманським і нездоровим альбомом всіх часів та народів. Згодом, Рід, Кейл та Ніко зіткнулися із серйозними проблемами, пов’язаними з наркотиамки: кокаїн, збуджуючі, барбітурати й алкоголь у 70-і роки для двох перших (з того часу клієнтів товариств анонімних алкоголіків та наркоманів) і героїн для Ніко до самого кінця.

„Атмосфера Фабрики починала бентежити. Все більше з’являлося психів, які кололися в обидві руки, роблячи неймовірні коктейлі. Мене починало нудити, коли вони дихали веселим газом, я вважав це збіговисько найбільш крейзонутим, наркоманським та педикуватим.” (Дж. Холзер).

Нейм Біллі (Name, Billy)

Справжнє ім’я – Білл Лініч. Американський фотограф. На прохання якогось Воргола, що впав в екстаз від його металізованої квартири – чернетки Фабрики – він фарбує її під срібло, покриває стовпи і стіни фольгою і знаходить на вулиці знамениту канапу. Також він виконує функції обслуги й адміністратора. Все це забирає в нього стільки часу, що він вирішує влаштуватися жити прямо там, зайнявши одну з туалетних кімнат (площею 3 кв.м без вікон) під спальню.

На конверті “The Velvet Underground & Nico” можна побачити його фотографію та фото Фінкельстайна. Татуювання, яке носить Біллі Нейм, прикрашає чорний конверт “White Light/White Heat”. Він – один з небагатьох, хто залишився другом Лу Ріда.

„Він прожив чотири роки у пофарбованій у чорне конурі без найменшої вентиляції. В силу того, що він ніколи не бачив сонця, і від нестатку вітамінів, його можна було прийняти за прокаженого, посипаного усього від голови до ніг виразками. Це був хороший фотограф із чудовим чуттям. Він стільки часу проводив у чорній кімнаті! Він виходив лише вночі, щоб його ніхто не бачив. Час від часу його хтось помічав і вигукував: “Гей, я бачив Біллі Нейма, він виходив із параші.” Я завжди попереджав Енді, що він міг там померти, і що в гвзетах з’явився б заголовок: “Протягом п’яти років Енді утримував людину в туалеті.” (П.Морріссі.).

„Коли Біллі пішов з Фабрики, його матір відправила його на тиждень до психіатричної клініки. Там його попросили перефарбувати паркан. Він взявся за роботу, але зупинився напівшляху, тому що не був впевнений щодо згоди паркана бути перефарбованим. Так він і не зміг зробити цього. У нього були певні проблеми. Він відчував себе підвладним ницим демонам, жорстокість яких до нього можна було бачити і чути на практиці. Судячи з його обличчя, можна було подумати, що в нього сухота: білки його очей стали жовтими, його нігті сильно відросли, його волосся було сплутаним. Його мозок був виснажений. Зрештою, він пішов з Фабрики, залишивши лише одну записку своєму сховищі: “Все в порядку. Пока.” (Ондин).

Його добровільний відхід показує його як можливо єдиного щасливого вихідця Фабрики. Тепер він живе в Пафкіпсі, США, де керує фото-галереєю.

Hенависть

„Преса і критики нападали більше на Енді, ніж на групу. Нападати на групу не мало сенсу, тому що в очах світу ми були нічим. Нікому до нас не було жодного діла. Але було до Енді. До нас у них теж були претензії, але до нього вони ставилися просто з презирством. Хай там що вони про нас думали, про Енді вони думали набагато гірше. На внутрішній обкладинці першої платівки ми помістили всі негативні витримки з газет — це було досить-таки кумедно. Але фірма грамзапису не вважала це кумедним, вони спробували відкопати позитивні відгуки типу “A 3-Ring Psychosis”, що вважалося більш прийнятним.” (Л.Рід).

„Ми дійсно вважали, що це було між ними і нами, особливо, коли ми перетнули Гудзон. Я був здивований жорстокому ставленню до нас. Я не розумів. Мені хотілося внести в рок-н-рол щось від літератури, щось, чого не було раніш, щось захоплююче. Поп-музика і рок були як маленький далекий острів, а ми були на багатому і невикористаному континенті. Курт Вайль і Брехт зробили це в інших місцях, але це були Сполучені Штати.” (Л.Рід).

„Всі ненавиділи Велвет. Всі ці мачо з Іст-Віллідж терпіти їх не могли, вони їм допікали без кінця. Ненависть нічого спільного з музикою не мала, вона була швидше спровокована їхнім педикуватим виглядом.” (Н.Філкенштайн).

„Загальний настрій полягав у тому, щоб послати всіх подалі, що саме по собі було достатньо “по-панківськи”. ” Навіть якщо в той час ніхто не знав чим був панк насправді. Члени Велвет ставилися до всіх з презирством. ” (Р. Катроун).

Нещастя

„Коли я зустрів Ніко, я був дуже здивований: вранці вона була далека від сформованої про неї уяви, вона сміялася, вона сміялася, жартувала. Тільки протягом дня під впливом наркотиків і алкоголю вона перетворювалася на Ніко, яку ми знали. Вона починала говорити про Джима Моррісона, Лу Ріда та Енді Воргола, і це робило її ще більш нещасною та сумною. Я відчував весь смуток і нещастя, які вона носила у собі.” (М.Алмонд, 1990).

Ніко

Красуня, вокалістка Велвет у 1966-67 рр. Справжнє ім’я – Криста Павловскі, пізніше – Паффген. Народилася 16 жовтня 1939 року в Кьольні. Манекенниця, акторка і співачка; Воргол запропонував, щоб вона співала з групою в рамках EPI і на першому альбомі. Вона іде з групи в червні 1967 р., після чого записує “Chelsea Girl” (за участі Ріда та Кейла), потім ще сім сольних платівок.

„В останні роки перед її смертю від Ніко вже нічого ніхто не очікував. Відомо було, що вона записувала якісь платівки, іноді на подив доречні (“My Funny Valentine”, 1985). Проте, достатньо було просто знати, що вона ще жива, сидить десь. Наші стосунки обмежувалися заспокійливими депешами. Вона переїхала до Манчестера. Вона нічого не їла крім йогуртів. Її вигнали зза лаштунків на одному концерті Дейвида Боуі, на який вона вважала себе запрошеною. Вона симпатизувала Мартіну Хеннету і працювала з ним – божевільним продюсером Джой Дівіжн та Нью Одер. Вона вирішила більше не митися. Навесні 1988 року Джон Кейл приєднався до неї на сцені під час одного концерту в Брюсселі. Було ясно, що вже ніколи не буде “Chelsea Girl”, але було все-таки приємно раз на рік сходити на її паризький концерт під захекану фісгармоніку. Люди задовольнялися тим, що пускали сльозу, коли вона незграбно піднімалася на сцену, аби заспівати “All Tomorrow’s Parties” — все, що лишилось від її бурхливої молодості з Велвет Андеґраунд.

Ми дізналися про сумний кінець „рокової жінки” з холодного і сухого повідомлення в червні 1988 року. Кінець без шуму, падіння з велосипеда на узбіччя в Ібіці, що обірвало життя легенди, яка подорожувала палацами та підворіттями. Як і у випадку з Енді Ворголом, її смерть поклала кінець пригоді раніше часу. „Я впевнена, що коли я піду, мої платівки будуть продаватися краще.” – заявила вона за рік до своєї смерті.” (Ж.Д.Бовале).

Дискографія соло: Chelsea Girl (Verve, 1967), The Marble Index (Electra, 1968), Desert Shore (WEA, 1971), The End (Island, 1973), June 1, 1974 (Island, 1974 2LP), Drama Of Exile (Aura, 1981), Do Or Die (Reach Out, 1983), Camera Obscure (Beggars Banquet, 1985), The Blue Angel (Aura , 1986), Behind The Iron Curtain (Castle, 1986 2LP live), Live Heroes (live LP, 1986), In Tokyo (1987, live), The Peel Sessions (Strange Fruit, 1989).[13]

Нічні красуні

„Найрозумніші дівчата – нічні красуні. Ще вони найбільш свободні. Найелегантніші дівчата – нічні красуні. Вони вдягаються краще за всіх, сьогодні вони перші, хто несе останню моду на вулиці… Але вони завжди тягають ці жахливі сумочки через плече.” (Е.Воргол).

Ностальгія

„Мене не цікавлять зустрічі з однокласниками. Мені подобається те, що відбувається сьогодні. Навіть якщо я дуже пишаюся тим, що відбувалося вчора, я б не хотів до нього повертатися.” (Л.Рід).

Нью-Йорк

„Коли я вперше приїхав до Нью-Йорку, Ален Ґінзберґ запитав у мене, чи багато в мене з’явилося друзів. „Думаю, так,” — була моя відповідь. — „Але мені не вдасться підтримувати з ними зв’язок” Він мені сказав, що в Нью-Йорку потрібно буквально чіплятися за людей, щоб підтримувати найменші стосунки. Те саме, мабуть, із слухачами. Необхідно грати постійно, не давати спочинку.” (Дж.Кейл).

Oо

Обдовбаний (Loaded)

Останній студійний альбом групи (1970).

Скільки можна прожити поклонінням купки освідчених, розгулюючи краєм прірви, виритої тверезістю чорної свідомості і вживанням наркотиків? Розлучившись з Ніко, потім з Джоном Кейлом, Велвет звільнилися від найпотаємніших страждань свого естетизму. Третій альбом підсолоджений фолком, Лу Рід починає „бачити світло”, наступає зубожіння.

У 1970 році Ахмет Артеган, президент Atlantic, найбільший серед турків шанувальник історії джазу, ритм-н-блюзу, соул та рок-н-ролу, підписує контракт і дає кілька порад групі: „менше наркотиків, більше рока”, потенціал якого він сподівається розвити в більш класичних рамках. Фактично, “Loaded” підготовлений у відповідному пагубному дусі (десять тижнів у Max’s Kansas), – це диск формально найбільш близький до традиційного впливу, джерел, коренів. Велвет Андеґраунд йдуть більш протореним шляхом (гра кольорів Бьордс, фолк-блюз Ділана або Стоунз). З-під преса, нарешті, виходить альбом більш звичайний, більш американський, більш зовнішньо природний. Незважаючи на рожевий димок на конверті, що піднімається з метро, Лу Рід вважає його не пересиченим отруйними парами, а переповненим гітами. Певною мірою він дійсно вів гру, створюючи „класику”: кредо музики, що може врятувати життя, тексти (занадто), які часто подавалися невинному Даґу Юлу на тарілочці, якого він змушує співати зі збоченим задоволенням отруйні слова („Впевнений, він не розумів ані слова з того, про що він співав”). Невинний, все ж, збирається це примножити, опинившись у безпечному проломі програмованого успіху. Юл створює і нав’язує до безповоротного кінця свої критерії доступності. Перед початком зведення Лу Рід, знаходячись десь на півшляху між шизофренією та параноєю, кидає групу, частково знімає відповідальність за платівку, особливо за мікси “Sweet Jane” та “New Age”. Платівка-розрив, платівка-компроміс, “Loaded” стоїть біля витоків багатьох груп (можна було б назвати Ар-і-ем, Ковбой Джанкіс, Блу Аероплейнс…). Звичайно, завдяки двом монументам – “Sweet Jane” і “Rock’n’roll” – універсальним стандартам, які так і не вийшли як сінґли, а також через те, що він далекий від претензій на мистецтво та нігілістичне гарчання, альбом мелодійно, просто чарівно розповідає про людський стан. Ноти, слова, не такі жорстокі, не такі запаморочливі, але точні і лаконічні, натхненно оспівують із великим співчуттям та ніжністю пропащих ангелів (“New Age”, “Sweet Jane”), зберігають необхідну іронію (“Who Loves The Sun”), і, як і будь-яка гарна література, увесь час до того ж говорять про свого автора. І все ж, проданий у Сполучених Штатах у кількостіі менше ніж сто тисяч примірників за десять років, диск став комерційною поразкою. Начебто для того, щоб підтвердити легенду.

Одруження

Воно не обминуло жодного з учасників Велвет (Лу Ріда та Джона Кейла неодноразово, Стьорлінґа Моррісона та Мо Такер – лишн один раз), за особливим винятком Ніко, яка все ж не була святою.

„Джон – людина, що мене розуміє краще, ніж будь-хто інший. Нам варто було б одружитися, але я ніколи не була одруженою, і ніколи не буду.” (Ніко).

Ондин (Ondine)

Знаменна фігура на Фабриці, яку Воргол зустрів на одній оргії. Ондин – єдиний, хто користувався правом називати Воргола Дреллою у його присутності. Воргол, який обожнює його невимушеність у розмові, купує магнітофон, щоб записувати найменші з його випадів, із яких він сподівався робити театральні п’єси. Зрештою, у 1968 році, він видав “А”, роман-магнітофон. Він – талановитий актор, що знявся зокрема в „Дівчатах з Челсі” (Chelsea Girls) та „Канапі” (Couch). За легендою, під час шоу ЕРІ він прогулювався в юрбі з Бріджит Польк, з пакетом, набитим наркотою, яку вони роздавали. Зараз він живе на Лонґ-Айленді.

Очікуючи на чувака (Waiting For The Man)

Див. Наркотики, Велвет Андеґраунд і Ніко.

Пп

Падіння

Фабрика була зоряною… Завжди на канаті, у рівновазі. Завжди можна було легко впасти.” (Ніко).

Палаючі істоти (Flaming Creatures)

Фільм актора-режисера Джека Сміта (дешеві жінки-вампи, кадри зморщених пенісів, величезні бюсти, які згодом коштували йому затримкою поліцією з величезним скандалом, який за цим слідував). „Палаючі істоти” оспівує поліморфну сексуальність, кульмінацією його є сцена – наслідування божественному маркізу де Саду – оргії на фоні землетрусу. Воргол бачив цей фільм; він бачив, як знімалися „Звичайне кохання” (Normal Love) та „Старий Лайм” (Old Lyme); він хоче займатися кіно. У Нью-Йорку атмосфера того часу був сприятливою. Теми гомосексуалізму, оголеного тіла, еротичних конотацій були ознаками прогресивності; люди говорили лише про фільми експериментальні, незалежні, підпільні; незважаючи на те, що у своїй заяві Воргол і відхрещується від цього: “Я не розумію, як би я зміг бути в андеґраунді, адже я завжди хотів залишатися на виду.”

Панк

Роковий електрошок. Проявився в 1977 році з виходом 45-ки “God Save the Queen” Секс Пістолс. Це повернення до бунтівного, вкрай нахабного рока, який зневажає традиціями та майбутнім („майбутнього немає”). Передтечами руху вважають Велвет Андеґраунд та Студжис.

Пан і пані

„Я отримав запрошення на офіційну церемонію висування Картера в кандидати у президенти. Там було написано… (смішок) „пан і пані Енді Воргол. „Геніально, чи не так?” (Е. Воргол).

Паперова сукня

9 листопада 1966 року Воргол влаштовує в Abraham Strauss, у великому бруклінському магазині, рекламу комплекту, що складається з паперової сукні, щіточок та гуаші за два долари. Він виконує модель на місці під “All Tomorrow’s Parties”, що грає в репродукторах. Ніко допомагає йому в якості манекенниці.

Паранойя

„Преса ніколи не мала до нас ніжних почуттів. Я згадую один випуск Rolling Stone, у якому пояснювалося, чому вони люблять Ленні Брюс, додаючи, що проблема полягає в тому, що прихильність до свободи слова зобов’язує захищати всякі штучки типу Лу Ріда та Велвет”. (Л.Рід, 1987).

Лу Рід був звісно правий щодо Rolling Stone, але інші видання цього напрямку (Fusion у Бостоні, Creem у Детройті) ставилися до Велвет більш доброзичливо, а в особі деяких навіть пророчо. Спочатку в 1966 році Ел Ароновіц, така собі священна корова рок-критики і шанувальник групи на першому етапі, який знайомить групу з Бобом Діланом та Брайаном Джонсом, потім Лестер Бенґс, що стає їхнім другим провісником у пресі. Вже на цій стадії думка Лу Ріда про пресу стала настільки спотвореною і параноідальною, що в його очах ніхто не залишався в милості, навіть Бенґс („жопа”), Нік Кент („Джуді Ґарланд рок-критиків”) або Роберт Крайстґоу, і ще два чи три, про яких він згадує в “Take No Prisoners”. Після таких переживань через пресу, кому б ви думали Лу Рід дав найбільше інтерв’ю для промоушна свого “New York”? Звісно, Rolling Stone.

Параферналія (Paraphernalia)

Мережа нью-йоркських магазинів. З нагоди відкриття нового магазина у 1966 році разом з Ворголом у якості верховоди Велвет супроводжує показ колекції Бетсі Джонсон.

Пауерс Волтер (Powers, Walter)

Басист Велвет у 1971. Див. Александер Вільям.

Пацюк

Суперлайка в Воргола.

Першість

„Завжди існував порядок розміщення за рангами, щодо тих, хто сідав у машину з Енді. Спочатку найближче оточення, що складалося з його міністрів, таких як Чаґ Уейн часів Іді, потім його тодішній друг і найбільш помітні „суперзірки”. Можливо останнє відкриття – молода і невинна красуня. Принаймні, не негри, – негри тоді не користувалися популярністю.” (Д. Філдс).

Петля (Loop)

Звукова фурія Велвет, написана Джоном Кейлом у 1966 році.

Пісні для Дрелли (Songs For Drella)

Альбом – данина поваги Ворголу, написаний Лу Рідом та Джоном Кейлом на замовлення Бруклінської музичної академії, – їх перша спільна робота з 1967 р. Цей альбом був обкатаний на сцені на двох концертах у січні 1989 року в церкві Св. Анни і на чотирьох виступах у B.A.М. у листопаді 1989 р.

„Джуліан Шнебел підкинув Джонові ідею реквієму по Енді. Згодом ми випадково зустрілися і вирішили пограти вдвох просто заради задоволення. Щоб нікого навколо. Ніякого возз’єднання Велвет Андеґраунд. Тільки ми вдвох граємо для себе. Ми чудово провели час. Потім Джон зателефонував мені і запитав: „Що ти думаєш з приводу ідеї написати разом декілька пісень про Енді?” Згодом Бруклінська музична академія надіслала нам офіційне замовлення. Тоді ми записали “Songs For Drella” і заграли його у церкві Св. Анни 5 та 7 січня 1989 року.” (Л.Рід).

„Коли ми над ним працювали, я хотів, щоб це мало біографічний характер, навіть якби це складалося з яких-небудь анекдотів. Альбом повинний був би бути переважно біографічним і хронологічно послідовним, із жорсткою структурою – початок, розвиток і кода. Це життєвий шлях Енді від Пітсбурґа до сцени в Нью-Йорку; шлях Енді-художника, актора і всюдисущого баламута того часу, яким він був у Нью-Йорку, потім замах, і те, що трапилося після того. І потім смерть. Працюючи над альбомом я не повертався до старого, проте я з’ясував певні питання про себе, Джона та Велвет: як і чому все це трапилося, і що не трапилося, і чому. Я закінчив платівку задоволений тим, що знайшов хороші відповіді на запитання. Частина написаного була дуже, дуже болісною, але працюючи над нею я звільнився. Я позбувся від легенди і химери Велвет, того, як усе це відбулося, і як це працювало.” (Л.Рід).

Піквік рекордз (Pickwick Records)

Американський лейбл, що зник у 1982 р. Спеціалізувався на випуску низькопробної продукції; це був перший лейбл такого роду в Сполучених Штатах. Лейбл експлуатує модні музичні напрямки, випускаючи альбоми фальшивок, які намагаються бути схожими на оригінали, як конвертом, так і музикою, повністю переписаною. Так наприклад із стилем сьорф-біт: сьорфінґова дошка на конверті й елементарний сьорф-ритм на платівці. Гнила комерція.

Після одержання диплома Сіракузського університету у 1964 р. Лу Рід протягом року працює там. Йому 22. Це найменш досліджений період його діяльності у звукозапису. Ніде не можна знайти пояснення тому, що відбувається на Pickwick. Жоден з їхніх дисків не дає достовірної інформації, пірати задовольняються здогадками, біографії дуже короткі й заплутані.

„Нас було четверо, ледь не замкнених в одній кімнаті, для того, щоб писати пісні. Нам казали: „Напишіть десять каліфорнійських пісень, десять пісень детройтських…” Це була поп-комерція у всьому своєму марнославстві, нудотності, мерзенності і невдячності.” (Л.Рід).

Проте слід зазначити, що Лу мав деякі переваги – розмаїття джерел натхнення і свобода працювати в анонімності без проблем з его. Вдень він пише свої поп-пісні на замовлення, а вночі – речі більш особистого характеру, які він навіть і не думає показувати лейблу. У цей час написаний “Heroin”. Написані й записані в 1964 р. “Cycle Annie”, “Tiger In My Tank” (Бічнатс) та “You’re Driving Me Insane” (Рафнекс) ввійшли в збірник “Soundsville” (1964-65, Design DLP187, підрозділ Pickwick); “The Ostrich” та “Sneaky Pete” вийшли на сорокап’ятці Примітивс (1964, Pickwick 1001). Пісні підписані Венс/Сінс/Рід/Філіпс. Лу повинен зібрати акомпануючу групу для півдюжини виступів у Нью-Йорку та окрузі. До неї входять Кейл, Тоні Конрад та Волтер де Марія.

Піратство

У піратської платівки звук посередній, навіть поганий. Це неофіційна платівка (іноді касета), яка вийшла без згоди групи та фірми грамзапису, найчастіше записана на концерті. Піратських записів Велвет – безліч уже з моменту виходу першої такої платівки – “”Evil Mothers” (вийшла у 1974 році).

Дві найвідоміші – “The VU etc” та “The VU (and so on)”; вони включають демо, концертні записи, деякі раритети (гнучке радіо-видання для третього альбому) та пісні Лу Ріда, написані до Велвет. Вони записані не так вже і погано, дуже інформативні завдяки тексту на конверті, це єдині піратські диски, що ще можна знайти відносно легко. Варто згадати й інші. “1966” із двома інструментальними п’єсами по 30 хвилин. “Lou Reed, John Cale & Nico, Paris, 29 January 1972” – запис легендарного концерту в концертному залі Bataclan. Це акустичний концерт, на якому кожний представляє по кілька речей (серед яких “Berlin”, “Wild Child”, “Heroin”, “Empty Bottles”). Якість звуку, нажаль, скуднувата. “Everything You’ve Heard About…” – серія з червоною і білою літеровою каталогізацією, із бананом, який (приблизно) повторює банан першого альбому, яка складається з трьох платівок із раритетами, концертними записами, демо, кількома міксами з третього альбому; слід зазначити добре складену документальну книгу. “Live 68” – гарний конверт, пристойний звук, апокаліптичні версії “What Goes On” та “I Can’t Stand It”; тут Лу Рід віддається надзвичайним шумовим соло на гітарі. Остання викликала багато розмов про Лу Ріда; також можна знайти її приголомшуючі версії на “NYC1”. Більшість інших піратських дисків складаються з концертних записів, зроблених у Bottom Line і Max’s Kansas City у 1970 р., у La Cave (Клівленд) та Boston Tea Party. Серед них можна відзначити “Black Side Of The Street”, “Orange Disaster”, “Down For You Is Up”. Існує ще безліч касет (п’ятдесят? шістдесят?).

Нарешті, “Afterhours” – серія з 19 касет по 90 хвилин кожна, які супроводжуються примітками, що складає повний архів Велвет: безліч раритетів, концертних записів, інтерв’ю, витримок з живих виступів Лу Ріда, Джона Кейла та Ніко, їх твори у виконанні інших музикантів.

Після Велвет Андеґраунд

Стан самотності; марний вигляд, з яким члени Велвет Андеґраунд залишають групу один за одним.

Після відходу в 1970 р. Лу Рід повертається до своїх батьків, щоб працювати машиністом у свого батька, директора невеличкої фірми. „Я думав про те, що я буду робити. Чи хотів я бути сам? Чи з групою? Чи хотів я задовольнятися написанням пісень, не виходячи на сцену? Я завжди вважав себе людиною, яка повинна бути на сцені в останню чергу. Хтось обожнює бути на виду, але не я.” (Л.Рід).

Поєднання

„Коли ми зібрали Велвет, нам хотілося об’єднати групу навколо гітари, баса, барабанів та моєї електроскрипки. Ми хотіли, щоб все разом мало певний симфонічний вимір, щось динамічне. Ідея полягала в тому, щоб поєднати мелодичні якості Лу з моїми музичними ідеями для того, щоб ніколи не повторюватися.” (Дж.Кейл).

Польк Бріджит (Polk, Brigid)

Член Фабрики. За допомогою касетного магнітофона вона записала останній концерт Велвет з Лу Рідом 22 серпня 1970 р. Через три роки вона за 10.000 доларів продала запис фірмі Atlantic, яка зробила з нього альбом “Live at Max’s Kansas City”. Вірний друг Воргола до останніх його днів, вона тепер є секретарем прийомної Фабрики, що перетворилася на офіс фонду Воргола.

„Життя у 60-і було зовсім іншим. Всі приймали амфетаміни, надзвичайно багато пили, ніхто не лягав спати, іноді ми не спали по 8 – 9 діб поспіль. Протягом восьми років я записувала кожну мить свого життя, так, заради задоволення. Один час Лу звав мене щоранку, щоб заспівати мені свої нові пісні.” (Б. Польк).

Поп Іґґі (Pop, Iggy)

Його історія починається з виступів з групою Студжис, у якості продюсера першого альбому якої виступає Джон Кейл. Після цього Іґґі починає сольну кар’єру. Він грає з Ніко (з якою він жив якись час в одній квартирі приблизно у 1968 році) у фільмі-концерті „Вечір світла” (Evening Of Light). Вона приводить його на Фабрику, але всі посміюються над ним, вважаючи, що він ніколи не буде зіркою.

Поп-арт

Слід пригадати історичну виставку під назвою „Нові реалісти” у галереї Сідней Дженіс (Нью-Йорк, 1962). Двадцять дев’ять молодих художників із Європи й Америки. Французи Арман, Крісто, Реймон Ен, Ів Кляйн, Марсьял Раїс, Даніель Споері, Жан Тенгелі; американці Джим Дайн, Роберт Індіана, Рой Ліхтенстайн, Клес Олденбург, Джордж Сіґал, Енді Воргол, Том Вессельман.

„Ці художники,” – писалося у відгуках, – „говорять з нами про „сучасну природу, промислову, механічну і рекламну”. Ще їх називають „групою народних міських художників”. Чи не монополізували вони усе виробництво картин у сучасному світі, чи не черпають вони своє натхнення з повсякденного оточення? Вони лишають по собі враження справжньої культурної революції, яка співає відхідну абстрактному експресіонізму, тодішньому господареві американської сцени. У журналі New Yorker від 26 листопада 1962 року Гарольд Розенберґ писав: „Ця виставка струшує світ мистецтва із силою підземного поштовху. За один тиждень потрясіння поширилося на інші центри мистецтва країни. Політикани мистецтва відчули кризу. Чи було це настільки давно обіцяним поваленням експресіонізму? Ходять чутки про секретне перегрупування сил та контрнаступ…” Але поки боротьба продовжується в сфері мистецтва, відбувається невідворотний наступ хвилі попа, вона охоплює архітектуру, моду, навіть такі сфери, як виробництво меблів, побутової техніки, рекламу та графіку.

Порочні матері (Evil Mothers)

Історично йдеться про перший піратський диск Велвет: він з’явився в 1974 році і являє собою франко-голландське видання. Мабуть, плівки надав особисто Лу Рід. На ньому можна знайти рідкісні і легендарні речі (“The Ostrich” та “Sneaky Pete”, написані в період Pickwick; “Lonesome Cowboy Bill”, “I’m Set Free”, “You Better Walk It As You Talk It”, “Waiting For The Man”, „White Light/White Heat”, “Sweet Jane”), записані на репетиціях та під час концертів у Max’s. Було відбито дві тисячі примірників, більшу частину яких було вилучено з продажу після виникнення розбіжностей між ініціаторами проекту. Раритет.

Похорон

„Я їхала поїздом, повертаючись з Любляни в Югославії. Зі мною їхали два американці з Пітсбурґа, які були на похоронах Енді Воргола. Вони мені сказали, що Енді був такий, начебто він ніколи і не був живим, він був дивним. Його загримували… під робота.” (Ніко).

Преса

Контора, з якою Велвет, і, особливо, Лу Рід, підтримували досить безладні стосунки. Див. Паранойя, Ненависть.

Преслі Елвіс (Presley, Elvis)

1963 рік. Воргол посилає свому агенту в Лос-Анджелесі Ірвіну Блуму рулон у 2 метри вширину і 50 метрів вдовжину. Це Елвіси. Він просить, щоб ці малюнки розмістили один навпроти одного. У задній кімнаті десяток портретів Тейлор заввишки в один метр. Це шовкографії на срібному фоні: один чорний, інші – тілесного коьлору. Обидві серії були прийняті прохолодно. Блум не продав жодної. Він пояснює: „Вони не були схожі на мистецтво, вони виглядали, так, начебто вони були відбиті машиною.” Критика пішла ще далі: „Преслі – банальна тема. Здається, жодний твір Воргола не свідчить про нього як про художника.”

Прізвиська

Воргол обожнює давати нові імена своїм учням. Після того, як він відкинув у своєму власному прізвищі літеру „а”, щоб американізувати його, через декілька років він наділяє Бріджит Польк — свою жінку на побігеньках (яка робить ВСЕ), виходячи з того, що вона була німкенею, таким собі простим прізвищем – Берлін. Ондин, за походженням італієць, одержав свій псевдонім одного літнього дня після колективного галюна, коли всі побачили, як він виходить з озера, схожий на Венеру Боттічеллі[14]. Що стосується Пола Америка, людини-надувної ляльки Фабрики, то: „Це Енді назвав мене Полом Америка. Я не бачив у цьому нічого поганого. Аж поки це не почало перетворювати мене на параноїка. Я хочу сказати, що коли я зустрічав це ім’я, – а Бог свідок, що його зустрінеш скрізь, – мені здавалося, що йдеться про мене. Проблеми країни стали моїми проблемами.” З того часу десь в Індіані він намагається перемогти свою пожираючу параною, успадковану від імені-прилипала. Ворголу не випала честь перейменувати Крісту Павловскі-Паффген, відому як Ніко з 50-х років завдяки фотографу Тобія. Лініч був надто незвичним, щоб відчувати хоч у комусь потребу. Його ім’я? Він назвав себе сам: Нейм[15]. „Коли люди запитували мене про моє ім’я, я їм люб’язно відповідав, що моє ім’я – Нейм (Ім’я). Мені це здавалося кумедним, я не зустрічав у житті людини, що б використовувала у якості імені слово „Ім’я”.

Примітивс (the Primitives)

1. У 1965 Лу Рід пише для лейбла Pickwick “The Ostrich”. Для її розкрутки продюсер просить його зібрати групу. Лу запрошує Джона Кейла, Стьорлінґа Моррісона, Волтера де Марія й організовує Примітивс.

2. 23 роки потому англійська група чи то з причини захоплення, чи то з метою шахрайства, бере таку ж назву й спотворює “I’ll Be Your Mirror”.

Пройдисвіти

„Якщо одного разу люди вирішили, що ви – банда зіпсованих наркоманів, то які б ні були ваші музичні таланти, вони завжди чекатимуть, що ви викинете щось дивне. У той час, як ми вміли поводитися за столом, ми сплачували рахунки у готелях, ми не трощили меблі. Саме цього очікують від добропорядних міщан.” (С.Моррісон).

Публіка

„Публіка “вельветів” не відносилася до представників нижчого класу, тому що в останніх не було коштів. Квиток у Dom коштував 2,5 долари. Це означало півтора дня роботи.” (А. Дістер).

Пур Ричардс (Poor Richard’s)

Колишня церква в Чикаго, перетворена на концертний зал, де з 21 по 26 червня 1966 р. виступають Велвет. Лу Рід занедужав, Енґус Макліз знову грає на барабанах, Морін Такер на басі, а Джон Кейл співає.

Рр

Революція

„Велвет були відмінною групою ще до того, як вони познайомилися з Ворголом. Вони залишалися такими і під час співпраці з Енді, і потім. Звичайно, Енді зробив EPI, але не він придумав звук групи. Цей звук вже давно існував. Пісні і слова Лу були авангардистськими, але я не впевнений, були б вони такими якби не Джон, який додав всьому психоделічного забарвлення. Вони дійсно випередили весь світ. Вони були єдиними, хто мене по-справжньому вразив, граючи по-справжньому унікальну музику з часів перших робіт Малера. Вони були справжньою революцією.” (Д. Філдс).

Pеклама

„Фірма грамзапису відмовилася рекламувати перший альбом, тому що в ньому співалося про наркотики, секс та збочення.” (С. Моррісон).

Релігія

„Пол Морріссі став чоловічим утіленням діви Марії в божественній ієрархії, у якій Енді був Богом-Отцем, а Біллі Нейм – Святим Духом. Я так і не зміг дізнатися хто ж був Богом-Сином.” (Буба).

Репутація

„У нас була страшна репутація. Всі думали, що ми – геї. Вони думали, що ми трахалися з Ворголом і всім цим батальйоном садо-мазохістів.” (С. Моррісон).

Рід Лу (Reed, Lou)

Мозок Велвет Льюіс Алан Рід народився 2 березня 1942 року в Брукліні у досить заможній єврейській сім’ї. За деякими джерелами, його батько був чи то адвокатом, чи продавцем книг. Трохи пізніше, після народження його молодшої сестри Елізабет, сім’я переїжджає до Фріпорту на Лонґ-Айленді. Лу в ранньому віці виявляє здібності до музики, і батьки змушують його займатися фортепіано з п’яти років. Він віддає перевагу колекціонуванню рок-платівок. У школі він організовує кілька груп, серед яких Шейдс, з котрими він випускає свій перший синґл (“So Blue”) у віці п’ятнадцяти років завдяки другу його батька, у якого є зв’язки в індустрії звукозапису. Лу – нетовариський, відмовляється займатися спортом. Його батьків це турбує, і вони відправляють його до психіатра, який прописує лікування електрошоком. З таким досвідом у п’ятнадцять років у Лу проявляється пристрасть до електрики. У 1960 р. він вступає до Сиракузського університета, де одним з його викладачів є Делмор Шварц. Там він знайомиться зі Стьорлінґом Моррісоном – теж не вельми зразковим студентом. Вони зустрічаються з великими проблемами з дисципліною у стосунках зі взводом офіцерів запасу, особливо після того, як Лу Рід погрожував одному з офіцерів армії револьвером (що, військовою мовою, пов’язанно з дуже серйозними розумовими розладами). Разом вони виконують декілька класичних гітів, як наприклад пісні Айка та Тіни Тьорнер. Лу починає писати пісні, у яких розповідається про його досвід – серед них “Heroin”, яка була написана в 1963 році. Через якийсь час його запрошують у якості автора текстів, що працює на умовах неповної зайнятості, на Pickwick.

„Крім Ніко, у Велвет був ще і Лу Рід – оригінал, справжній геній. Всі схибилися на ньому, він був нарозхват, всі билися за нього в Нью-Йорку часів Велвет.” (Д. Філдс).

„Коли я з ним познайомилася, Лу був чудовим, анітрохи не агресивним і дуже милим. Його хотілося приголубити, такий він був гарненький, і він зовсім не змінився. Я зняла квартиру на Джейн-стріт, куди він переїхав жити зі мною. Він був чудовий. Але згодом він сильно мене засмутив, відмовивши мені в можливості заспівати кілька пісень, коли ми розлучилися.” (Ніко).

Кращий альбом Лу – третій Велвет, найінтимніший, такий, у якому вже є все: його спів ледве чути, його суха манера обігравати три акорди Чака Беррі, його слова лаконічного поета, його тисячу разів скопійований стиль. Щодо його класики – “Sweet Jane” та “Rock’n’roll”, – то вони на наступній плативці – “Loaded”. Вся сольна кар’єра Лу Ріда являє собою популяризацію досвідів Велвет, групи, у свій час абсолютно не відомої. Він, як і Джон Кейл, прекрасно знав, що він буде нести цей хрест усе своє життя. Його платівки, як і диски його „ворожого брата”, вказують як на те, скільки він зробив, щоб від нього позбутися, так і на зусилля, чи то одержимість, спрямовані на повернення до нього.

До Велвет Лу Рід уже писав пісні і продавав їх. Добре чи погано, але це вміння ніколи його не залишало. Якщо Джон Кейл – це маніяк однієї теми (страх), то Рід – справжній пісняр, якого можна порівняти, наприклад, з Ґензбуром. Маленький білий мешканець передмістя, шанувальник ду-вопа та джазу, більше, ніж музичним строєм, він цікавиться звуком. Син єврея середнього класу, він в той же час зачарований сумнівним життям нью-йоркських негрів та авангардом у мистецтві, де Ворголівськая фауна являє собою чарівне сплетіння. Будучи скромним студентом факультету літератури, він хоче стати динозавром рока.

У 70-і тактика Лу Ріда нагадує тактику Міка Джеґґера: він пропонує свій імідж – складний, але особливий. У майже непристойному приставанні (“Transformer”, два наступних концертники), „музичній трагедії”, якою є “Berlin” (де більше Курта Вайля, ніж Еліса Купера), у своєму уподібненні занепадаючому Сінатрі на “Coney Island Baby” він виявляє честолюбство і йде на цей ризик. Аж до того, щоб тероризувати фірму грамзапису своїм нестерпним гуркотом “Metal Machine Music”. Знову поставлений на місце нащадками-панками, він випускає у 1978 році “Street Hassle”. Це близнюк “Slow Dizzle” Джона Кейла (зверніть увагу на конверти обох платівок). Напів-Велвет що в одного, що в іншого. Для рокерського серця (як він називає себе у пісні), Лу Рід дуже свідомий. Його проблема полягає у тому, щоб утримати рівновагу між недбалістю й розрахунком. У 80-і роки він часто був занадто недбалим або робив неправильні розрахунки.

“New York” знову показав нам його атакуючим: спів, що нагадує речитативи, брудна і груба музика, хроніка дійсності. Успіх цієї платівки підтвердив ще одну здібність Лу Ріда, яку викрісталізував розкішний альбом “Songs For Drella”, записаний разом з Джоном Кейлом — опортунізм. Після чого кожен з них знову пішов з тінню іншого і вантажем Велвет.

Дискографія соло: Lou Reed (RCA, 1972), Transformer (RCA, 1972), Berlin (RCA, 1973), Rock And Roll Animal (RCA, 1974), Sally Can’t Dance (RCA, 1975), Lou Reed Live (RCA, 1975), Metal Machine Music (RCA, 1975), Coney Island Baby (RCA, 1975), Rock’n’roll Heart (Arista, 1976), Walk On The Wild Side – The Beast Of Lou Reed (RCA, 1977), Street Hassle (Arista, 1978), Lou Reed Live: Take No Prisoners (Arista, 1978), The Bells (Arista, 1979), Growing Up In Public (Arista, 1980), Rock’n’roll Diary – 1967-1980 (Arista, 1980), The Blue Mask (RCA, 1982), Legendary Hearts (RCA, 1983 ), New Sensations (RCA, 1984), Live In Italy (RCA, 1984), City Lights (Arista, 1985), Mistral (RCA, 1986), Magic Moments (RCA, 1986), New York Superstar – The Best Of Lou Reed (Fame, 1986), New York (WEA, 1989), Retro (RCA, 1989), Songs for Drella (WEA, 1990, with John Cale).[16]

Річмен Джонатан (Richman, Jonathan)

Американський музикант, лідер групи Модерн Лаверс, перший альбом якої продюсував у 1971 році Джон Кейл. „Я ніколи не забуду той перший раз, коли я почув Велвет Андеґраунд, це було в 1966 році. Нічого подібного до того я не чув, вони були такими особливими. Якось увечері, мені було тоді років 18, мені вдалося пробратися до них за лаштунки. Вони ганялися один за одним. Вони були такими милими.”

„Вперше, коли я почув його касети, я був далекий від думки, що йдеться про того хлопця, що пробрався до нас за лаштунки, щоб показати нам свої вірші. Пам’ятаю, я ще подумав, що він ніколи не матиме успіху, якщо буде так співати.” (Дж. Кейл).

Робота

„Енді запитував: „Скільки пісень ти написав сьогодні? Ти нічого не робиш, стоїш собі, чому ти не працюєш?” Я відповідав: „Я написав п’ять.” А він: „Чому не десять? П’ять – це не багато. Ти не думаєш, ти ледачий. Тобі не здається, що все роблю я? Чому ти такий ледачий? Це справжнє марнотратство, ти повинен постійно щось робити.” (Л.Рід).

Розрив

1. Велвет і Ніко: „Вони позбулися від мене, як позбулися пізніше від Кейла. Лу Рід став дуже заздрити, тому що я більше цінувала талант Кейла ніж його. Я думаю, що я теж починала багато значити в групі. Наприкінці він дозволяв мені співати мінімум своїх пісень. У цьому можна переконатися, послухавши перший альбом: три пісні – це мало. І все-таки цей досвід мав для мене величезне значення.” (Ніко).

2. Велвет і Воргол: „Енді сів поруч зі мною, щоб поговорити: „Ти повинен вирішити, чим ти хочеш займатися. Чи хочеш ти продовжувати задовольнятися грою в музеях і на фестивалях мистецтв? Чи може ти хочеш обертатися в інших колах? Лу, чи не здається тобі, що про це варто подумати?” Я подумав і розстався з ним. Я вважав, що це було необхідно, якщо ми хотіли розвиватися. Він був розлючений; я ніколи не бачив Енді розлюченим, але того дня він був таким. Він просто оскаженів. Він обізвав мене пацюком. Гірше лайки в нього не було.” (Л.Рід).

3. Велвет і Кейл: „У серпні Лу зателефонував мені і попросив зайти до нього в Rivere Cafe, що у Вест-Віллідж. Коли я приїхав, там уже була Морін. Лу організував цю зустріч, щоб повідомити нам, що Джон у групі більше не грає. Я запитав: „Ти хочеш сказати, сьогодні? Цього тижня тижня?” А Лу відповів: „Ні, його звільнено.” Ми довго сперечалися, і зрештою Лу пригрозив: „Ви не бажаєте йти зі мною? Добре. Група розпалася.” Я хотів грати далі. Зберегти групу було важливіше, ніж піклуватися про Джона. І тоді я зрадив його.” (С.Моріссон).

„Стьорлінґ прийшов до мене, коли ми повинні були їхати виступати в Клівленд, пояснивши, що Лу сказав, що якщо я поїду в Клівленд, не поїде він, ось.” (Дж.Кейл).

„Я не вважаю 1968 рік поганим, хіба що Джон пішов. Я вважаю, що це наш кращий рік. Наші виступи проходили добре, ми були чудові. Може бути, можливість мати великий успіх стала тоді настільки відчутною, що вона призвела нас до манії величності й розпаду.” (С.Моррісон).

„Ми з Лу врешті решт зрозуміли, що група була занадто мала для нас. Тоді я пішов.” (Дж.Кейл).

4. Велвет і Рід: „У той час Стів Сеснік був великим маніпулятором. Він викликав у кожного підозри щодо інших, розповідаючи різні історії. Він здавався справжнім єдиним другом Лу, який дуже йому довіряв. Влітку 1970 року Стів вирішив, що Лу стає некерованим, і тоді він повернувся до мене, адже я був молодший і на мене легше було впливати. Він сказав Лу, що він йому більше не цікавий, що тому не сподобалося. І тоді Лу пішов. Стів Сеснік намагався змусити мене повірити, що я – майбутній Маккартні. І я кинувся вперед. Але Лу пішов, і порушився баланс сил, усе було вже не те.” (Д.Юл).

„Я не збираюся звинувачувати кого-небудь і дорікати за те, що трапилося з Велвет, тому що нічиєї провини тут немає, це бізнес яким він є. Я пішов тому, що в нас не було ані цента. І я більше не хотів їздити в турне, я не міг писати в турне, до того ж це виснажує. І як інші члени групи, я довго запитував себе, чи прийме нас коли-небудь настільки широка публіка, для того щоб групу можна було вважати успішною.” (Л.Рід).

Роки 50-і

„Цілими днями я зі шкіри ліз геть, щоб знайти хоч якусь роботу, і виконував її вночі дома. Моє життя в 50-і було таким: вітальні листівки й акварелі, до того ж час від часу я читав вірші в кафе”. Наприкінці 50-х „я почав відчувати, що я переносив проблеми знайомих мені людей на себе, їхні проблеми сипалися на мене як мікроби.” Тоді Воргол вирішує звернутися до психіатра і розповідає йому про свою дивну поведінку. Психіатр обіцяє йому зустріч, що так і не відбулася. Охоплений раптовим збудженням, Воргол купує свій перший телевізор – чорно-білий 54-сантиметровий RCA. „Я залишав телевізор постійно вімкненим, особливо коли люди говорили зі мною про свої проблеми. За собою я помітив, що телевізор досить добре відволікав мене від проблем, про які мені розповідали, і вони мене більше на хвилювали. Це було схоже на чарівний фокус.” З появою першого телевізора Воргол перестав „перейматися тим, аби ні з ким близько не зійтися.”

Роки 60-і

„У 60-і, мені здається, люди забули про те, якими повинні бути емоції. І я не думаю, щоб вони коли-небудь згадали про це. З того часу, як ви роздивилися емоції під певним кутом зору, ви більше ніколи не зможете ставиться до них як до справжніх. Така моя думка, і це те, що зі мною в якомусь сенсі і трапилося. Не знаю, чи був я коли-небудь здатним любити, але після 60-х я вже ніколи не думав у контексті любові.

В 60-і всі цікавилися всіма. Контркультурою, субкультурою, попом, суперзірками, наркотиками, світлом, дискотеками. Завжди десь відбувалося свято: у підвалі, на даху, в автобусі або в метро. І якщо не на кораблі, то на статуї Свободи. 60-і були хаотичними. І Велвет співали “All Tomorrow’s Parties”. (Е. Воргол).

Роки 70-і

„У 70-і всі кинулися всіх кидати. 70-і дуже порожні.” (Е. Воргол).

Рок-н-рол

„Коли я грав зі своїми групами, я був схильний думати, що я не був одержимий роком, що він радше десь поруч. Я бачив його не так далеко від мене, і все ж я його не уособлював. Рок завжди буде присутній у моїй роботі, який би проект це не був. Я не хочу, я не зміг би повернутися до нього спиною. Він завжди буде десь поруч.” (Д.Кейл).

„Я люблю рок-н-рол. Я написав пісню, щоб розповісти, як я люблю рок-н-рол. Ця пісня називається “Rock’n’roll”. (Л.Рід).

„Рок-н-рол, як стиль життя – наркотики, вечірки, погроми в готелях – це ніколи не було моїм.” (Л.Рід).

Рубін Барбара (Rubin, Barbara)

Супутниця артистів (вона близько знайома з Ґінзбергом, Берроузом, Діланом та Мекасом); цій спокусниці, схожій на гермафродита, ледве виповнилося 21 рік, коли вона запросила Маланґу сходити на одну невідому групу під назвою Велвет Андеґраунд, що виступала в Cafe Bizarre у 1965 році. Вона переконала його піднятися на сцену і станцювати зі своїм батогом, після чого познайомила його з Лу Рідом та Джоном Кейлом. Пізніше вона стала брати участь у шоу Up-Tight, назву для якої підкинула Ворголу саме вона.

„Барбара Рубін присвятила своє життя, тому, щоб знайомити геніїв, сподіваючись на те, що вони співпрацюватимуть заради великого мистецтва, здатного змінити світ.” (А.Ґінзберґ).

Сс

Самотність

„Люди, які думають про мене як про відвідувача всіх вечірок 60-х, завжди в супроводі свити мінімум з 6 чоловік, швидше за все запитають себе, чому я насмілююсь вважати себе самотнім… Саме в день, коли я відчув себе самотнім, у мене з’явилося те, що можна назвати свитою.” (Е.Воргол).

Самогубство

1. Заразна хвороба на Фабриці.

2. (Suicide), дует із Нью-Йорка, піонери синтезаторного звуку, організований у 1974 році Аланом Веґою та Мартіном Ревом. Справжній фенікс рок-музики, він існує з того часу на межі можливого. Здається, що вони наслухалися “White Light/White Heat” на зіпсованому патефоні.

Cвита

„Всі сперечалися за любов Енді, всі боролися за його прихильність. Звісно, це було жахливе суперництво, це була боротьба на ножах. А Енді це обожнював, він цим упивався і спостерігав, як вони мучають один одного, роблячи вигляд, що нічого не розуміє. Вони билися як собаки, щоб стати ближче до нього. Чортова компанія.” (Д. Філдс).

Седжвік Іді (Sadgwick, Edie)

Член Фабрики, акторка, суперзірка Воргола (дати життя: 1943 – 1971). Велика Ворголівська лісова німфа. Єдина жінка, яку він, можливо, кохав, якщо вірити написаному (між рядків) у “Моїй філософії від А до Б”. Без сумніву, завдяки тому що вона мала дійсно все, чого він бажав так жагуче – красу і багатство – Воргол зробив з Іді на Фабриці 1965 року свою фаворитку, якщо не своє друге я. Він стає Пігмаліоном цієї дивачки, дочки каліфорнійського мільярдера, довгоногої манекенниці, „винахідниці”, як говорять, міні-спідниці і наркоманки. Тому у цей час вона бере участь у всіх фільмах („Вініл” (Vinyl), „Кухня” (Kitchen), „Красота, частина 2” (Beauty Part II) тощо; за чотири місяця вона знялася в одинадцяти фільмах), пропадає щовечора на Фабриці у той час, як усі часописи мод б’ються між собою за її солоденьке обличчя. У 1966 році в неї закохується Ділан (“Just Like A Woman” присвячується їй). Вона укладає контракт з Альбертом Ґроссманом і більше на Фабриці, де вона вже не користується репутацією святої, не з’являється. Зірка, що згасла швидше, ніж Мерилін Монро, вона померла в 1971 р., знявшись ще в кількох фільмах, від зловживання медикаментами. Їй присвячена книга Джина Стайн „Іді”, опублікована видавництвом Bourgois.

„Вона жила в Челсі. Якось увечері, коли я повертався з Max’s, я застав хол у паніці. І на канапі я побачив Іді з піднятими руками, що сильно обгоріли. Вона була майже в комі. Люди говорили: “Знову ця дурепа утнула якусь дурницю …” Я відвів її до шпиталю Св. Вінсента – найближчої лікарні. Пізніше я зустрів її в Max’s. На ній були маленькі білі рукавички. Я запитав її: „Все добре? Ти одужала?” І вона відповіла: „А що? Про що ти? Все добре, як завжди.” Це була дуже розумна дівчина, але безнадійно загублена. Це приклад жертви певного середовища, із яким вона не змогла впоратись.” (М.Брюс).

Секс

Від садомазохистської шаленості “Venus In Furs” до п’яної оргії “Sister Ray”, секс ніколи не був таким захоплюючим у піснях Велвет як тоді, коли він виявлявся дивним, дегенеративним і абсолютно позбавленим почуттів. Але важко сказати, що насправді відбувалося в групі. Відомо лише, що Лу Рід був активним бісексуалом, і що Ніко була якийсь час, хоча і не довго, з самого початку репетицій Велвет, коханкою Ріда та Кейла одночасно.

Сеснік Стів (Sesnick, Steve)

Подопікавши групу протягом кількох місяців, Сеснік стає менеджером Велвет у липні 1967 р. Часто згадуваний як „п’ятий член” гурту, не зважаючи на те , що він сильно відрізнявся від інших, пізніше він зізнається, що ніколи не цікавився музикою. Після того, як він був близьким другом Лу Ріда, його звинуватили у всіх гріхах: він перешкоджав групі поїхати в турне Європою і добитися там гарантованого успіху; він культивував суперництво в Велвет; розвалював їх взаємостосунки і навіть впливав на музичні орієнтації, а також підбив Лу Ріда покинути групу, задумавши зробити зірку з Даґа Юла. Потім він розпускає чутки про смерть Лу від передозування і залишається менеджером групи до ганебної поразки “Squeeze”.

„Цей тип – справжня гадюка, цей Стів Сеснік, на якого усім вельветам варто було б подати до суду. Що ми і повинні ще зробити… якщо він ще живий. Я сподіваюся, що це не так. Він був паскудою; він намагався нас роз’єднати, розповідаючи різні байки, щоб зберегти свій вплив. Я пішов на півшляху роботи над “Loaded”, тому що більше так не міг. Внаслідок чого вони нічого про мою роботу на конверті диска не зазначили. Після того, як я подав на нього до суду, я отримав назад свої пісні, але повинен був залишити за ним право на назву „Велвет Андеґраунд”. Це був справжній засранець.” (Лу Рід).

Стів Сеснік все ще живий, він живе в Бостоні.

Сестра Рей (Sister Ray)

Пісня Велвет з альбому “White Light/White Heat”. “Sister Ray” – це також назва контори Лу Ріда в Нью-Йорку.

„Я думаю, що “Sister Ray” було ім’ям, яке Лу Рід дав свому шприцу. Використовуючи в тексті сленг, Лу Рід утримуєпевнуь двозначність між героїном, головною темою, сексом, вогнепальною зброєю і навіть кухнею. Слово “bandline”, наприклад, (“I’m searching for my bandline”) означає одночасно панель із частотною сіткою радіоприймача, а також джгут для того, щоб перетягувати вену на руці. “Piece” – це револьвер на сленгу, але тут – це шприц. Герой пісні не стріляється, він уводить собі в вену героїн. Те ж саме зі словом ”shoot”. У “sucking my ding dong” “dong” – це слово, що зрідка використовується для позначення пеніса, і “ding dong” – це, очевидно, дзенькіт дзвіночків. Таким чином, це дурнувата і кумедна гра слів, легковажна і сюрреалістична. ” (А.Роза).

Джем “Sister Ray” вийшов сам собою, у студії. У нас не було жодних заготовок. Я слухав багато музики, записаної, наприклад, Сесіль Тейлор, Орнетом Коулменом, і я хотів зробити щось подібне в контексті рок-музики. Я думаю, що нам це вдалося, але ще вважаю, що ми зайшли так далеко, наскільки ми могли зайти зі здатностями групи. Пізніше ми продовжували грати подібну музику, і я в свою чергу дійсно довго шукав різні варіанти звучання моєї гітари, але більшість відвідувачів клубів були абсолютно не готові це сприймати.” (Л.Рід).

“Жодна група в Америці не змогла б або не захотіла б співати ці слова.” (Л.Бенґс).

Сінґли

“All Tomorrow’s Parties/I’ll Be Your Mirror”, а трохи згодом і “Sunday Morning/I’ll Be Your Mirror” виходять у 1966 році на Verve. У тому ж році виходить і “Loop” – написана Джоном Кейлом композиція у форматі гнучкої платівки-додатку до часопису Aspen. Друга гнучка платівка – “Index” – виходить у книзі “Index”. У 1968 і 1969 рр. у Сполучених Штатах виходять три сінґи: “White Light/White Heat / Here She Comes Now”, “Here She Comes Now / I Heard Her Call My Name” (що пізніше надійшов у продаж в Англії) та “What Goes On / Jesus”. Англійці випустили ще три сінґли, голландці та німці – по одному. Існують ще два максі-сінґла, що вийшли в 1982 році в серії Golden Series. Всі ці версії ідентичні версіям на альбомах.

Шор Сенфорд (Schor, Sanford)

Американський фотограф. Він знімає Велвет у Лос-Анджелесі під час турне 1969 року. На його знімках – одних із небагатьох кольорових фотографій групи – Велвет у парку, одягнені у квітасті сорочки.

Скрипка

Інструмент, яким чудово володіє Джон Кейл (у шість років він уже записується для Бі-бі-сі). У Велвет вона використовувалася не у зовсім звичайний спосіб – підключалася до підсилювача і пропускалася через звукові ефекти.

Смерть

„Він не мав права вмирати, не поговоривши спершу зі мною… Як він насмілився? Що?! Померти?! Ти не можеш так!.. Я зустрічав не так вже і багато великих людей. Але я знав двох таких, і моє життя стало набагато кращим, тому що я знав про існування таких чудових людей. Першим був Делмор Шварц, другим – Енді Воргол.” (Л.Рід).

Соланіс Валері (Solanis, Valerie)

Організаторка та єдиний член організації SCUM (Society for Cutting Up Men – „Товариства кастрування чоловіків”), вона стріляє 3 липня 1968 року в Воргола, після чого здається поліції. Без сумніву, її радше спровокувала відмова Воргола зняти її в одному із фільмів, ніж бажання каструвати Енді. Ніхто не знає, що з нею сталося, у в’язниці вона чи у психлікарні. Біллі Нейм стверджує, що бачив у Лос-Анджелесі свідоцтво про її смерть.

Сон (Sleep)

Перший фільм Воргола, знятий у 1963 р.

Тривалість 8 годин. Актор Джон Джорно (друг художника Вінна Чемберлена, з яким через нього Воргол познайомився в серпні 1963 року), брокер з Волл-стріт, у певному розумінні поет, „саме втілення сексуальності”, що чарує Воргола. Риса характеру: багато спить (15 годин на добу). У поїзді, повертаючись від Чемберленів до Нью-Йорка, Воргол пропонує Джорно стати зіркою в його фільмі „Сон”. „Я хочу зняти тебе сплячим.” Людська анатомія показана тут в абстрактному вигляді (коментарі відбудовують у пам’яті скульптури Генрі Мура): частина нерухомого тіла, але очевидно живого, поступово глядачам відкривається живіт. У інших місцях це просто біле простирадло або погруддя сплячого, іноді його рука або нога. Ідея Воргола була такою: скільки глядачів будуть спроможні дивитися годинами на „сплячого”? Приклад прототипу фільму, у якому нічого не відбувається, у якому кінодія зводиться до майже повної нерухомості. Фільм-марафон, відомий своїм мінімальним змістом. Це радикальне спрощення, поєднане з великою тривалістю, не можна зрозуміти, якщо не звертатися до деяких музичних передвісників: „Німої композиції” Джона Кейджа (4 хвилини 33 секунди тиші); моноакордової репетитативної музики Ла Монте Янга; до більш раннього концерту Еріка Саті, що триває понад 18 годин, у якому виконавці зміняли один одного за піаніно, щоб зіграти 843 рази „Ескізи до спроби привернути увагу великого дерев’яного ідола” (Croquis et agaceries d’un gros bonhomme en bois).

Співпраця

Воргол знайомиться з Велвет у листопаді 1965 р. Разом вони працюють у Up-Tight та Exploding Plastic Inevitable. Воргол допомагає їм випустити перший альбом. Їхня співпраця завершилася в травні 1967 р.

„Ми чудово знали, що те, чим ми займалися, мало революційний розмах. Ми це відчували. Необхідно було обов’язково зламати кілька бар’єрів, щоб отримати такий новий і незвичний результат.” (Е.Воргол).

„Мені здається, що тут існує якась двозначність; інтерес Велвет насамперед музичний. Те, як це вписалося в уявне, як посилання, залежить більше від пластичної атмосфери попа. Воргол перетворив щось музичне на щось пластичне. Це перетворення мені не здається очевидним. З одного боку, існує банальна рок-група, яка працює банально. “Live At The Max’s” – це концерт гаражної групи. Поп-проекція передбачає дещо відшліфований бік, добре прорахований з точки зору зображення. При перегляді фотографій того часу створюється враження якогось іміджу, стилю; я не знаю, наскільки це є резултатом роботи Воргола чи збігом. Велвет не стали великим медіа-досягненням в той час, як Воргол, здавалося, мав успіх у всьому, за що він брався. Можливо, це було зумовлено швидше любов’ю шанувальника. Що мене дивує, так це те, що Воргол міг бути шанувальником якоїсь групи. Він мені здається художником настільки, що, на мою думку, він повинен був би ненавидіти музику. Неможливо уявити Воргола, що займається блюзом. Місце блюзу в Велвет було злегка зтерте поп-акцентуванням. Після замаху 1968 року у поведінці Воргола щодо його посередницької допомоги наступив поворот. Він вступає у великий бізнес. Велвет пов’язаний з епохою більш хиткою. Не може бути, щоб Воргол просто цинічно маніпулював.” (Р.Берґер).

„Велвет були для Воргола точкою опори для того, щоб здійснити традиційну дифузію мистецтва, наскільки дозволяє диск, наскільки дозволяє музика: донести образ до публікиі. Це Ворголівська ідея розмноження образів. Це дуже добре працює у рок-музиці – таке знесвячення картини. Ідеї щодо живопису, ідеї Кейджа, навіть ідеї того, чим був на той час Fluxus, почасти пройшли у Велвет.” (Н. Доля).

„Воргол був каталізатором, він відмінно вписувався в те, що відбувалося довкола. Очевидним був інтелектуальний дестрой. Він зробив усе, щоб Велвет вистрілили; це зекономило їм три роки.” (М. Пілаерт).

„Воргол справив явний, проте відсторонений вплив. Енді вмів додати впевненості людям, з якими він жив поруч. Такого роду пасивність і ентузіазм дуже підбадьорювали гурт.” (Дж. Маланґа).

Старість

„Я не відчуваю себе причетним до всіх цих історій про вік та зовнішній вигляд. Зовнішність – плювати мені на неї. Мене цікавить те, що у голові. Щодня я старію; я почуваю себе краще і дуже цим щасливий.” (Л.Рід, 1982).

Стиль

„Велвет – втілення естетики чорного кольору. Вони були першими з тих, кого люди зі світу моди називають в Англії „чорний контингент” (black contingent): чорна сорочка, чорні штани… Воргол носив моряцькі тільники – данину поваги „Керелю із Бреста” Жене. Велвет носили речі, які можна було відшукати в магазинах якихось підворіть. Вони пропонували міську естетику на противагу індійським сукням західного узбережжя.” (А. Дістер).

Страус (Ostrich)

Пісня і щось схоже на танець, автором яких є Лу Рід.

Стрижка (Haircut)

Короткометражний фільм Воргола тривалістю 33 хвилини, знятий у грудні 1963 року. Руки і ножиці Лініча та світлотехнік Джон П. – головні дійові особи в цьому фільмі. Додд сидить у профіль із сигаретою. Лініч обстригає йому праве вухо.

Суміш

„Що притягає в Велвет так це їх темний загадковий бік. Сюди можна запихнути все, що забажаєш. Те, що вони створювали, було досить незавершеним; тут стільки речей, що не відповідають одна іншій. Дивовижно, що це настільки спрацювало. Мо Такер із своїм кантрі-панком, Кейл, напакований експериментальною музикою, Ніко, що спустилася з небес, і в той же час неймовірно доречна. Її голос – один з найсильніших елементів Велвет. Я вважаю, що її музичне значення недооцінюють. До того ж, існує і рок-н-рольний бік – білий блюз Лу Ріда.” (Р.Берґер).

Сумніви

„Коли я зустріла Морін, я протягом перших трьох чи чотирьох днів не знала, була це дівчина чи хлопець. Все-ж, у цьому я розбираюся. Можна було сказати, що це руда і жіночна Брайана Джонс, але не така гарненька.” (Ніко).

Суперзірка

Титул, яким наділяються молоді люди, що знімаються у фільмах Воргола. Першою, здається, була Інґрід Суперзірка. Найвідомішими стали Іді Седжвік, Бріджит Польк та Джерард Маланґа.

„Це Чак Вейн придумав і запустив в обіг термін „суперзірка” у той час, коли всі лише й говорили „фантастика” і „супер”, останнє придумала Джайна Холзер.” (Р.Рікард).

„Попередники руху за звільнення жінок, „суперзірки” могли почувати себе красунями, розумними, вишуканими і незалежними. Іді, Ніко, Буба та їх компанія, як і Ґарбо та Бег Девіс у системі зірок 30-х років, вважали, що всі оточуючі повинні догоджати їхнім найменшим капризам.” (Д.Філдс).

Тт

Tабу

Більш-менш серйозні теми, які не варто було чіпати у поп-піснях середини 60-х років.

„Табу були лише для платівок. Все це вже було і в кіно, і в театрі, і в літературі. Були Ґінзберґ, Берроуз, Хьюберт Селбі-молодший. Якщо ви хочете вивести це на пристойний рівень, який чого-небудь вартий, ви не можете порівнювати себе з тим, що є на платівках. Слід дивитися радше на Брехта і Вайля.” (Л.Рід).

Таємниця

„Таємниця занадто вузьких для двох ліжок і поганого запаху з рота вранці завжди добре зберігалася. Секс збуджує більше на екрані або на сторінках, ніж у ліжку.” (Е.Воргол).

Такер Морін (Tucker, Maureen)

Морін Такер, або Мо, спершу цікавиться гітарою, потім грає на тамбурині. Але її завжди тягло за барабанну установку. Лу Рід та Стьорлінґ Моррісон, друзі її брата, знайомляться з нею у них удома, будучи студентами Сиракузського університету. У 1965 році Рід, Кейл та Моррісон шукають когось, хто б замінив Енґуса Макліза за барабанами. Також їх цікавить підсилювач, що є у неї. Мо стає барабанщиком Велвет Андеґраунд спочатку на один вечір, потім на тиждень; так вона і залишалася до самого кінця.

„Іноді я була незгідна, але я нічого не говорила, тому що мене ніхто ні про що не запитував. Це смішно, але я не знала про що йшлося в половині пісень, тому що я не чула слів. Оскільки ми майже ніколи не репетирували, я відкривала для себе пісні лише на сцені, коли всі грали так голосно, що я нічого не чула, а про слова годі вже й говорити.” (М.Такер).

Як і внесок Моррісона, її вплив – вона грає стоячи в примітивній манері – на звук гурту був вирішальним. Наївна беззмінна учасниця групи, вона не була частиною Фабрики. Вона живе зі своїми батьками, виконуючи функцію мудреця, залишаючись стабілізуючим елементом у постійній боротьбі его. Після Велвет вона продовжує займатися музикою на дилетантському рівні, виховуючи при цьому п’ятьох дітей і зберігаючи дружні стосунки з Лу Рідом, який запрошує її в 1988 році пограти у двох піснях його альбому “New York”.

„Єдиний у світі барабанщик гірший за Рінґо Старра. Вона, проте, як і Рінґо Старр, – одна з тих, кого найлегше впізнати, а значить – одна з кращих.“ (І.Бінґо).

Дискографія соло: I’m Sticking With You (із Джонатаном Річменом, 1975, Varulvan,45t), Around & Around (1981, Trash, 45t), Playing Posum (1982, Trash), Life In Exile (1989, 50 000 Watts).[17]

Талісман

„Талісманом Фабрики був маленький хлопчик, якого Ніко народила від Алена Делона, і якого вона скрізь тягала за собою; це був бідний злий хлопчисько. ” (Д. Філдс).

Танці

„У EPI я займався хореографією. Завдяки Енді мене знали як суперзірку. Я зробив „танець батога” для “Venus In Furs”, але я робив і інші танці: із пучками світла під “Waiting For The Man” або з ручкою, яку всі сприймали за шприц під “Heroin”. (Дж. Маланґа).

Тато

„Енді Воргол мені – як батько. Я в постійному контакті з ним. Я йому цікавий. Ви повинні знати, що я – продукт його Фабрики, що я там виріс. І він мені казав: “Хочеш бути музикантом? Чому б нам не зайнятися поп-музикою? Поп дуже близький мені.” Ось так це було. У 1974 році він прийшов до мене і сказав: „Лу, я думаю, ти можеш трохи розслабитися. Ти надто розігрівся.” Він хотів сказати цим: „Ти досяг успіху, ти можеш заспокоїтися і вже не бути таким жорстоким.” Адже я сприймав все близько до серця. І глядача у тому числі. Це він був проти мене.” (Л.Рід, 1978).

Tексти

„Слова Лу зовсім не вписувалися в рок-музику того часу. Вони містили літературні корені, настрої, яких ніде більше не було… У нього це полягало в тому, щоб не розпускати соплі про долю світу. Світ ніколи його не тербував. Лу вирішував проблеми замість того, щоб виставляти їх напоказ. Він любив ставити людей обличчям до їхніх турбот.” (Дж.Кейл).

„В основному люди говорили, що ми були в шість разів кращі на сцені, ніж на платівці. Ми ніколи не грали одну річ однаково двічі. Ми ніколи не хотіли робити цього, або не могли. І Лу без кінця змінював слова. Один із його найбільших талантів полягав в умінні імпровізувати зі словами на сцені. Як старі блюзові співаки, Лу без кінця знаходить нові рими.” (С.Моррісон).

„Голос Лу Ріда дуже гарний, навіть коли тепер він співає про Сільвію, про свій будинок, про свій мотоцикл; навіть коли він трохи самозакоханий, балакучий і серйозний.” (Д.Берґер).

Tелебачення

Єдина галузь діяльності, у якій Воргол себе не спробував, хоча і мріяв про це.

„Я по-справжньому заздрю людям, у яких є своя передача на ТБ. Як я вже казав, я хочу мати власну передачу. Я б назвав її „Нічого особливого”. (Е.Воргол).

Tелефон

„У Нью-Йорку більшу частину ранку я проводжу в телефонних розмовах то з одним, то з іншим. Ось так.” (Е.Воргол).

Темрява

„Ми репетирували в темряві, щоб у кімнаті була присутня лише наша музика.” (Л.Рід).

Стисни (Squeeze)

Останній альбом, опублікований під назвою Велвет Андеґраунд (Polydor, 1972).

У 1971 році Даґ Юл отримує право на продовження роботи під назвою групи, менеджером якої все ще залишався Стів Сеснік.
„Ми були в турне по Англії, у Лондоні. Волтер Пауерс, Морін Такер, Вілі Александер та я. Стів уклав контракт із Polydor на випуск однієї платівки. У момент його підготовки було вирішено використовувати лише одного ударника, тому що ми не знали як буде змінюватися група. Тоді я пішов у студію і записав усі пісні.” (Д.Юл).

“Squeeze” – по суті сольний альбом. Мо, відсторонену Сесніком, замінили на ударника Deep Purple Йена Пейса. Маленький альбомчик, хоча і далекий від того, щоб бути ганебним, не мав нічого спільного з тим, чим була група у своєму початковому складі через відносну економію коштів. Він вийшов лише в Англії, після чого миттєво зник з каталогів.

Томас Ділан (Thomas, Dylan)

Валлійський поет, народився в 1914 році у Суонсі. Свою першу книгу публікує в 20 років. Його безладне життя, його легендарні пиятики зробили з нього ідола всієї англосаксонської молоді. Він дружить з Генрі Міллером і сюрреалістами. Помер від алкоголізму і зловживання транквілізаторами в 1953 році. Роберт Циммерман запозичив у нього свій псевдонім, а Джон Кейл для свого альбому “Words for the Dying” поклав на музику кілька його віршів.

Уу

Урна

„Якось у мене поцупили мою малу барабанну установку, за яку я заплатила 50 доларів, перед самим концертом у Dom. Лу мені сказав: „Ну, чого ти стоїш? Піди, пошукай бідони або сміттєві баки.” Ми шукали скрізь. Через якийсь час ми знайшли металеві баки. Ми підставили до них мікрофони і програли таким чином один чи два тижні. Публіці це дуже сподобалося. Але пресі… Я пам’ятаю одного журналіста, який назвав наші пісні „музикою смітника”. (М. Такер).

Фф

Фабрика (Factory)

1. Майстерня й офіс Воргола, репетиційна база Велвет у 1966 р. Фабрика змінила кілька адрес: 47-а Іст-стріт, 231; Юніон-сквер, 33; ріг 17-ї вулиці Бродвей, 860; Кон Едісон Білдінг на 32-й стріт; Медісон-авеню. Після замаху на Воргола в 1968 році Фабрика стала справжньою американською діловою конторою із секретарем Бріджит Польк і броньованими дверима.

До кінця 1963 року Воргол повинен звільнити пожежне депо. Він знаходить велику галерею на четвертому поверсі будинку за адресою 47-а Іст-стріт, 231 недалеко від центрального вокзалу – помешкання 30 х 15 м, засклене з південного боку, із видом на вулицю. Біля вікна він ставить верстат. Поверх обладнаний вантажопідйомником, що виходить прямо на галерею. На північному боці таксофон. Друзі нарікають місце Фабрикою: це справжня фабрика для малювання і виробництва фільмів. Так починається Фабрика – місце легенд і реальності від поп-культури.

Воргол довірив Біллі Лінічу (див. Нейм Біллі) облаштування Фабрики; дуже швидко він поєднує функції адміністратора й обслуги. Він покриває бетонні стіни і дві з трьох балок фольгою. На цегельну стіну він із пульверизатора наносить срібну фарбу: у такий спосіб виходить срібляста поверхня. Він розприскує блискучу фарбу як на столи, стільці, фотокопіювальний апарат, так і на унітаз у туалеті, телефон і скуйовджений манекен. Від постійної метушні відвідувачів туди-сюди фарба поступово стирається так, що один шар він поновлює раз на два тижні.

За допомоги амфетамінів, Лініч ніколи не зупиняється у своїх вдосконаленнях і облаштуванні. Він закінчує тим, що влаштовується в одній з ванних кімнат, де він навіть спить на підлозі. Це перша ванна, перетворена на лабораторію. Уся платня, яку він просить в Воргола складає 20 доларів на тиждень, щоб забезпечити себе їжею. До того ж, він починає робити фотографії Фабрики, що є першими документарними свідченнями існування Фабрики. Невтомний грабіжник нью-йоркських смітників, Лініч тягне на Фабрику знамениту канапу. Ця канапа є головною декорацією фільму „Канапа” (Coach, 1964), у якому пари відвідувачів по черзі підтримують різноманітні мирські і сексуальні стосунки.

Фабрика, за словами свідків, є тусовкою, місцем побачень для геїв, таким собі приватним клубом представників нью-йоркського підпілля. Тут читаються вірші, можна зустріти моделей з обкладинок журналів мод, кінематографістів, художників. У пасажах Боба Ділана або Теннесі Вільямса можна зустріти спогади про перебування „там”. Ворголу подобається, коли там звучить „Електра” Ріхарда Штрауса, але коли з’являється Ондин, звучать уже переливи голоса Марії Каллас. Саме Джарарду Маланзі можна завдячувати промоушном Фабрики: він привносить у неї свої ідеї, приводить творчих людей, потенційних акторів для фільмів Воргола. І тоді відвідувачі приходять туди радше для того, щоб побачити цю строкату юрбу, а не самого Воргола. Все ж, як зауважив його друг Дейвид Бьордон, Воргол проходиться “невимушено і царствено – такий собі Людовік XIV від попа, що насолоджується ритуалами повсякденного життя двору”.

„Я багато разів бував на Фабриці. Всі сиділи на канапі, дивилися на те, що відбувалося, курили траву, пили багато кави. Це були жахливі припливи і відливи юрби з неймовірною атмосферою роботи. Маланґа займався шовкографією. Воргол прогулювався і вносив невеличкі поправки. Паралельно він щось обговорював. Це було схоже на якійсь офіс, але життя не припинялося. Це нагадувало сільську площу; неможливо уявити більшої невимушеності. Не можна сказати, що всі були такими вже креативними. Factory являв собою мікросвіт. Вони не усвідомлювали існування інших речей.” (М.Брюс).

2. Коли Тоні Уфлсон, ведучий Манчестерського телебачення, вирішив організувати клуб для виступу молодих панк-груп, він запозичив у Енді назву Фабрика, яку він зберіг і пізніше, коли разом із молодим продюсером Мартіном Хеннетом він створив свій лейбл Factory Records. Джон Кейл ледь не підписав контракт із лейблом у час, коли він продюсував молоду групу Геппі Мандейс. Він також повинен був продюсувати для лейбла один альбом Н’ю Ордер. Живучи в Манчестері, Ніко регулярно співпрацює з Мартіном Хеннетом, стверджуючи, що Н’ю Ордер – її улюблений гурт. (Див. Джой Дівіжн).

Фан

„Одного дня Піт Шеллі повісив невеличке оголошення на дошці інформації  школи: „Хто цікавиться Велвет Андеґраунд, зв’яжіться, будь-ласка, зі мною…” Так він зустрів Говарда Дівото і вони створили Базкокс. Вони були єдиними фанами Велвет у коледжі.” (С.Діґґл).

Фан-клуб

Див. Що відбувається, Костек.

Фельдман Андре (Feldman, Andrea)

„Як більшість людей, що приходили до Макса в Max’s, Андре Фельдман не мав ані бабок, ані хати навіть після того, як вона зіграла першу роль у одному з фільмів Воргола. Вона заявила, що на її вимоги заплатити Енді тицьнув їй якісь жалюгідні браслети. Коли вона кинула їх на підлогу, хтось її побив. Коли я довідалася про неї, вона була в лікарні. Наступним, про що я дізналася, було те, що вона вистрибнула з вікна квартири свого дядька з Біблією в одній руці і розп’яттям в іншій. Вона залишила по собі багато записів, адресованих в основному Енді; у єдиному, що уник цензури, говорилося: „Привіт, цього разу я справді піднесуся на небо. ” (Буба).

Філлмор (Fillmore)

Концертна зала у Сан-Франциско. Велвет грають там 28 і 29 травня 1966 року в рамках EPI.

Фінкельстайн Нет (Finkelstein, Nat)

Фотограф. З 1964 по 1967 рік він разом із Біллі Неймом та Стівеном Шором є головним фотографом Фабрики, кліше якого є найбільш поширеними. Він опублікував “Andy Warhol. The Factory Years”.

Фотографи

Див. Фінкельстайн, Макдарра, Нейм, Скор, Шор.

Фотозбільшення (Blow Up)

Фільм Мікеланджело Антоніоні, Золота пальмова гілка в Каннах у 1967 р. Антоніоні почав був переговори з Велвет, проте витрати на дорогу групи до Лондона виявилися занадто непосильними, і роль зрештою дісталася групі Яардбьордс.

Хх

Харизма

„Велвет особливою харизмою не відрізнялися. У Джона вона була, але він цього не показував. Ось чому Енді запросив Ніко, яка стала харизматичним елементом групи.” (Дж.Маланґа).

Хепенінґ

Вид мистецтва, успадкований від дадаїстів, що практикується, серед інших, сюрреалістами Дюшаном, Царою, Пікабья та Супо. Бажання піти від живопису, діючи напряму, поєднуючи різні види мистецтва.

До середини 50-х це пагубне заняття розвивається в США під впливом Джона Кейджа, що реалізував перший американський хепенінґ, а також під впливом руху Flexus. Хепенінґ підриває цінності не лише живопису, але і музики (Ла Монте Янґ), а також танцю (Мерс Каннінгем). У 1963 році Джон Кейл та Макліз беруть участь у хепенінґах П’єро Елікзера та Ла Монта Янґа. Цей досвід впливатиме на свідомість Велвет і приводять їх до участі в “Up-Tight” та “EPI”.

„У 1967 р. було повно хепеніґів, де люди занурювалися у світ мистецтва, навіть люди з вулиці. У той час існував “Equit Theatre”. Це було схоже на поїзд-привід. Ви приїжджаєте в населений пункт і вам пускають пилюку в очі. Це був парад відчуттів. Там були люди, що вас обіймали, цілували, всілякі тканини, розпилення води. Необхідно було розслабитися на п’ятнадцять хвилин. Це відбувалося в Метрополітен-музеї. Все це було дуже спокійно, неагресивно. Звідти всі виходили цілком розслабленими, звільненими.” (Д. Фарран).

Чч

Чарти

У грудні 1966 р. вийшла перша сорокап’ятка “Femme Fatale”, задумана як гіт, який розкручуватиме альбом, що готується до випуску – комерційна поразка як одного, так і іншого. Найбільшим успіхом “The Velvet Underground & Nico” стала 103 позиція в гіт-параді Cashbox. Жоден з альбомів групи так і не ввійшов у топ-100.

Челсі-готель (Chelsea Hotel)

Легендарний готель нью-йоркської богеми, розташований за адресою Вест-стріт, 23, у якому свого часу мешкали всі знаменитості від музики, літератури та кіно Америки. Леонард Коен мешкав там в один час із Іді Седжвік. Коли їх познайомили, Іді пестила свого кота — Димка, нащадка кота Ділана — при світлі свічок, що стояли на каміні. Коен побачив у цьому поганий знак: вогонь і руйнування. Через декілька днів сталася друга пожежа в „Челсі”, під час якої кіт зник.

Чернець

„Воргол – свого роду чорний чернець; це означає бути і не бути тут. Його все обминає.” (М. Бюлто).

Шш

Шварц Делмор (Schwarz, Delmore)

Американський поет, народився у 1913 році, помер у 1966 році від алкоголізму. Делмор – викладач Лу Ріда у Сіракузському університеті, його друг і літературний кумир.

„Я був у його оточенні наприкінці, коли він почав перетворюватися на справжнього божевільного. Але я цього не усвідомлював. Я роками відкидав цю думку. Я дуже злився на людей, які говорили мені, що Делмор – справжній псих, із кожною хвилиною все більше і більше. Коли я зустрів його, у нього були погані схильності. Але в той же час він був таким чарівним, кумедним, талановитим і розумним. Коли він помер, я все ще не вірив у його божевільність. Я був дуже вражений його промовами і тим, що він писав, особливо “And Dreams Begin Responsibilities”, однієї з кращих коли-небудь написаних новел. Вона займає не більше чотирьох сторінок, це історія про людину, що йде подивитися фільм. Я все думав, що якщо мені вдасться написати хоч один твір, як це робив Делмор, то це було б чудово.” (Л.Рід).

„Делмор був блискучим поетом, але він був одержимий клінічною параноєю. Він був переконаний, що його переслідує Нельсон Рокфеллер і вирішив, що ми з Лу були його шпигунами. Він вважав рок-н-рольні тексти найгіршим з усього того, що він чув у своєму житті; він з презирством ставився до пісень з текстами. “European Son” була майже інструментальною п’єсою, у ній було усього два невеличких шматки тексту; ми присвятили її йому.” (С.Моррісон).

Шейдс (Shades)

Гурт, з яким Лу Рід випускає свій перший диск 1957 року.

„У чотирнадцять років, коли я навчався в коледжі, мої товариші і я уклали контракт на запис. Ми називалися Шейдс. Тоді ми організували Time Records – лейбл на якому випустили пісню групи Белл Ноутс “I’ve Had it”. А ми – Шейдс – випустили “So Blue”, а на стороні В – “Leave Her for Me”. (Л.Рід).

Шизік

„Я обожнюю Лу, але в нього щось начебто роздвоєння особистості, ніколи не можна бути упевненим, у якій ситуації будеш мати з ним справу. Буде він милий, як наївний хлопчик? Лу дуже милий, коли захоче. Або він буде грубим? У такому випадку треба спробувати угадати, що за цим криється.” (С. Моррісон, 1981).

Шор Стівен Shore, Stephen)

Американський фотограф. Багато працював із Фабрикою у 1966 – 1969 рр. Деякі з його фото Велвет достатньо відомі (центрове фото на “69 Live”), але, на відміну від Нета Фінкельстайна, він не використовує всі знімки – багато які з них не надруковані і досі. Тепер він працює у Стоунріджі, штат Нью-Йорк, де викладає фотографію в Бард-коледжі.

Штерн Руді (Stern, Rudi)

Співзасновник Global Village Video Resource Center, що був у 1969 році першим центром відеовиробництва в Нью-Йорку. У 1966 році він малює діапозитиви для EPI Воргола. Він працює також над світловим шоу групи Дорз і над шоу для Ла Монте Янґа. Тепер він займається неоновими світловими ефектами.

Щщ

Що відбувається (What Goes On)

1. Назва пісні з третього альбому.

2. Назва видання фан-клубу Велвет – справжнє золоте дно інформації: The Velvet Underground Appreciation Society, What Goes On, 5721 S. E. Laguna Avenue, Stuart, FL 33497. Tel.: (305) 2836195.

Щоденник

Щоденник Енді Воргола. Виданий у Сполучених Штатах під назвою “The Andy Warhol Diaries”. З 1976 року і до самої смерті він телефонує кожного ранку своєму другу і співробітниці Пет Хеккетт, щоб зафіксувати своє життя і життя вищого світу Нью-Йорка.

Юю

Юл Білл (Yule, Bill)

Брат Даґа Юла. У віці п’ятнадцяти років він грає на барабанах під час запису “Loaded” і під час серії концертів у Max’s Kansas City, коли Морін Такер завагітніла.

Юл Даґ (Yule, Doug)

Басист Велвет, що прийшов на заміну Джонові Кейлу. Даґ Юл приєднується до групи у середу після відходу останнього. Вони репетирують до п’ятниці 2 жовтня – дати його першого концерту в La Cave у Клівленді. Сеснік (менеджер) невтомний у похвалах до свого протеже, якого він описує як „гарного музиканта, ентузіаста, молодого красеня”. Даґ Юл записує декілька вокальних партій для третього і четвертого альбому, коли в Лу Ріда виникають проблеми з голосом. Останній не терпить, що Сеснік відводить його суперникові таке важливе місце, і гупає дверми. Після відходу Ріда Даґ Юл і далі користується назвою Велвет Андеґраунд для європейського турне та сольного альбому “Squeeze”. У лютому та березні 1975 року він виступає з групою Лу Ріда, із яким записує наступного року “Sally Can’t Dance”. Тепер він музикою не займається. Він робить меблі в Нью-Гемпширі, граючи час від часу джеми з друзями.

„В основному, мене вважають поганим хлопцем, чужаком. У мене ніколи й у думках не було розвалити Велвет Андеґраунд або узурпувати владу. Моєю великою помилкою були моя дурість і наївність, я був неуважний, настільки був захоплений успіхом, що не звертав увагу на те, що відбувалося навколо.” (Д. Юл).

Яя

Я буду твоїм дзеркалом (I’ll Be Your Mirror)

„Енді мав незвичайну ідею щодо “I’ll Be Your Mirror”. Він хотів звести доріжки платівки наприкінці пісні таким чином, щоб вона ніколи не закінчувалася, повторюючи без кінця приспів: „Я буду твоїм дзеркалом.” (Л.Рід).

Янґ Ла Монт (Young, La Monte)

Композитор і учасник руху Flгxus. Він є одним із лідерів авангардної музики. Кейл та Макліз неодноразово працюють над його творами, зокрема, як члени Dream Syndicate. Воргол замовляє йому музику до чотирьох фільмів: „Сон” (Sleep), „Поцілунок” (Kiss), „Стрижка” (Haircut), „Їжа” (Eat).

Використані джерела: Andy Warhol (Flammarion, 1989), The Auto-Biography & Sex Life of Andy Warhol (Other Scenes, Inc., 71), Creem (88), Edie (Bourgois, 89), Film Culture (Film Culture Non-Profit Corp., 67), Les Inrockuptibles (88/90), Intransit (Toad Press, 68), Journal (Grasset, 90) Liberation (88), My Philosophy A to B (Flammarion, 74), New Musical Express (81), New York Rocker (80), Rock&Folk (72/82), Rolling Stone (89), Sounds (77), South Bank Show (ITV, 86), Stargazer (Praeger, 73), Up-tight (Omnibus Press, 83), What Goes On (86).

Примітки

[1] На додаток до зазначених збірок, випущених фірмою Polydor, між 1972 та 1980 рр. На Verve/MGM, Polydor, Mercury вийшла величезна кілкість офіційних збірок головним чином з пісень альбомів “The Velvet Underground & Nico” і “The Velvet Underground”. (тут і далі прим. ред. „Аутсайдер”.).

[2] Мультимедійний журнал у коробці Aspen виходив у 1965-1971 рр.; вийшло 10 номерів.

[3] Ці записі є також на 1-му компакт-диску збірки “Peel Slowly and See”.

[4] “Sad Song” можна послухати на збірці “Peel Slowly and See”.

[5] Загальновідомими є те, що Воргол за національністю був русином з словацької частини Карпат.

[6] Лу Рід – єврей.

[7] З того часу вийшли: Wrong Way up (1990, Opal/Warner Bros., with Brian Eno), Even Cowgirls Get the Blues (1991, ROIR), Paris s’eveille (1992, Les Disques Du Crépuscule), Fragments of a Rainy Season (1992, Hannibal), 23 Solo Pieces for La Naissance de l’amour (1993, Les Disques Du Crépuscule), Last Day on Earth (1994, with Bob Neuwirth), Antartida (1995, Les Disques Du Crépuscule), Walking on Locusts (1996, Hannibal), The Island Years (1996, Island), Eat/Kiss (1997, Hannibal, soundtracks), Nico (1998, Elektra/Asylum), Dance Music (1998, Detour), Le Vent de la nuit (1999), Close Watch: An Introduction to John Cale (1999, Island), Inside the Dream Syndicate, Vol. 1: Day of Niagara (2000, Table of the Elements), Inside the Dream Syndicate, Vol. 2: Dream Interpretation (2002, Table of the Elements), Inside the Dream Syndicate, Vol. 3: Stainless Steel Gamelan (2002, Table of the Elements).

[8] А також: Rolling Stones (“Love You Live”, 1976), Aretha Franklin (“Aretha”, 1986).

[9] У 1996 році він помер від раку)

[10] На сьогодні (2003 рік) в серіїї Afterhours Tapes вийшло більше, ніж 60 касет.

[11] Йдеться лише про офіційні видання.

[12] Тепер їх можна почути на збірці “Peel Slowly and See” (1995).

[13] З того часу вийшли ще Live in Denmark (1989, live), Hanging Gardens (1990, Restless), Chelsea Girl Live (1994, Cleopatra, live), Heroine (1995, Anagram), Icon (1996, Cleopatra), The Classic Years (1998, Island), Nico’s Last Concert: Fata Morgana (2000, Steamhammer, live), Janitor Of Lunacy (2000, Visionary), Innocent & Vain (2002, Polydor), Femme Fatale: The Aura (2003, Castle), Live In Japan (2003, Cherry Red, live).

[14] Ondine – русалка, ундина.

[15] Англ. name — ім’я.

[16] З того часу вийшли ще Walk On The Wild Side And Other Hits (1991, WEA), Magic And Loss (1992, WEA), Between Thought And Expression (1992, RCA), Set The Twilight Reeling (1996, Warner Bros.), Different Times – Lou Reed In The 70’s (1996, RCA), Perfect Night Live In London (1998, Reprise, live), The Definitive Collection (1999, Arista), Ecstasy (2000, Reprise, live), American Poet (2001, NMC, live), NYC Man: The Collection (2003, BMG).

[17] З того часу вийшли ще I Spent A Week There The Other Night (1991, Young God), Dogs Under Stress (1994, Sky).

Надруковано у ж-лі: «Аутсайдер», Київ. — №2, 2003.