Герберт Маркузе
Поняття революції у марксистській теорії включає в себе цілу історичну епоху: останню фазу капіталізму, перехідний період пролєтарської диктатури та першу фазу соціялізму. Це у строгому розумінні слова історична концепція, що відображає тенденції, наявні у суспільстві; також це концепція діялєктична, що відображає контртенденції в рамках відповідного історичного періоду тією мірою, якою вони для цього періоду характерні. Ці тенденції та контртенденції є проявами того, невід’ємними елєментами чого є сама марксистська теорія та практика. Марксистська теорія сама по собі представляє силу в історичній боротьбі, і за мірою перетворення її понять, «перекладених» мовою практики, на сили опору, перетворень і перебудови, на них діють мінливості боротьби, що вони їх відображають та охоплюють, але не підпорядковують собі. Відтак, «перегляд» становить елємент самого поняття революції, складову частину його внутрішнього розвитку.
В цьому короткому нарисі піднімаються лише деякі з проблєм, пов’язаних з таким переглядом. Для початку я коротко нагадаю, що власне означає це марксистське поняття. Революція:
1) означає соціялістичну революцію, знищення капіталістичного ладу, встановлення колєктивної власности на засоби виробництва та управління з боку «безпосередніх виробників»;
2) починається у промислово-розвинених суспільствах (через крайнє загострення внутрішніх протиріч на цій фазі капіталізму, а також через появу можливости втілити в життя соціялістичний принцип «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами»); перший етап слід проходити якомога швидше, інакше не уникнути репресій;
3) відбувається підчас економічної кризи, що вона послаблює істнуючий державний апарат;
4) здійснюється у вигляді широкомаштабних (орґанізованих) масових виступів робітничої кляси, в результаті яких у перехідний період встановлюється диктатура пролєтаріяту.
Ця концепція виходить з наступних демократичних передумов:
а) революція, це — справа більшости; і
б) за демократії істнують найбільш сприятливі умови для орґанізації та виховання клясової свідомости.
Ці передумови підкреслюють важливість «суб’єктивного чинника»: передумовами революції є усвідомлення факту експлоатації та шляхів її подолання, наявність досвіду перебування у нестерпних умовах та життєва потреба у перетвореннях.
Але марксистське поняття революції означає також тяглість перетворень: розвиток зформованиих капіталізмом продукційних сил, опанування новими виробниками технолоґій і апарату управлыння.
Що має вирішальне значення при перегляді поняття революції, так це не тільки виявлення та перелічування зазначених вихідних передумов, визнаних фактичним розвитком подій неслушними, але також саме поняття революції в цілому, оскільки всі його елєменти є взаємозв’язаними. Це веде до перегляду марксистського розумыння структурного взаємозв’язку між капіталізмом і соціялізмом у наступній частині:
1) проблєма «переходу»: соціялізм, що співістнує з капіталізмом, або як його наступник (спадкоємець)?
2) «нове визначення» соціялізму відповідно до нового історичного етапу світового розвитку, а саме: в чому полягає якісна відмінність соціялізму як безумовного заперечення капіталізму?
Межі цього перегляду задані самою марксистською теорією, себто притаманною їй необхідністю розкривати діялєктичне призначення її понять при аналізі суспільної дійсности. Наскільки корпоративний капіталізм відріжняється від попередніх фаз капіталізму, виходячи з аналізи яких, й були сформульовані марксистські поняття, наскільки розвиток капіталізму «змінив напрямок» розвитку соціялізму й навпаки, — саме настільки поняття революції буде «новим» поняттям.
І точно так само, як фаза, яку переживають капіталізм і соціялізм, є результатом дій економічних і політичних сил, що визначали попередні фази, нове поняття стане внутрішнім розвитком старого.
У наступних розділах запропоновано лише деякі напрямки розробки нового поняття.
Міжнародний контекст
Напевне, найзагальнішим моментом перегляду є зміни в теоретичній схемі, що вони відображають зміни в соціяльній базі потенційної революції та розширення цієї бази, так само як вказують на можливість стримати революцію чи завдати їй поразку.
Ця теоретична схема, так само як обґрунтування підривної діяльности, набула світового значення: не лишилося більше місця для понять, дій чи стратеґій, які можна було б розглядали чи оцінювали як елємент, можливість або вибір, не беручи до уваги міжнародну ситуацію. Як В’єтнам є невід’ємною частиною системи корпоративного капіталізму, так само національно-визвольні рухи утворюють невід’ємну частину потенційної соціялістичної революції. І руйнівна сила визвольних рухів «третього світу» залежить від ступеня внутрішнього ослаблення капіталістичних метрополій.
Нам можуть заперечити, що марксистська теорія завжди була «інтернаціональною», в тому числі на орґанізаційному рівні. Це вірно. Але цей «інтернаціоналізм» орієнтувався на промислові робітничі кляси як протидіючу силу в рамках промислового капіталізму; сьогодні вони такою підривною силою не є. Марксистська теорія ніколи не забувала про народи колоніяльних чи відсталих районів, але їм призначалась роля переважно помічників, союзників, «резервуару» (за визначенням Лєніна) головної історичної рушійної сили революції. «Третій світ» здобув повне теоретичне та стратеґічне визнання тільки після другої світової війни — і саме тоді маятник качнувся в протилежний бік. Сьогодні сильною є тенденція розглядати національно-визвольні рухи як головну — якщо не єдину — революційну силу; або ще є тенденція — що вона, на перший погляд, протистоїть першій — вписувати ці рухи в теоретичні та орґанізаційні схеми, розроблені та застосовні до стратеґій у метрополіях (наприклад, керівна роля міста, централізоване партійне управління, союзи з ґрупами національної буржуазії, коаліції).
В дійсності ситуація в світі протистоїть механістичному поділу на «третій світ» та инших. Ми радше стоїмо перед поділом історичних сил на три ґрупування, кордони між якими проходить як через «перший світ», так і через «другий світ» і «третій світ». Змагання соціялізму з капіталізмом розділяє й «третій світ»; в якості нової історичної сили там постає те, що можна було б назвати — і «новими лівими» називається — альтернативою як капіталістичним, так й істнуючим соціялістичним суспільствам, а саме: боротьба за инший шлях соціялістичного будівництва, будівництва «знизу», але з «нового низу», не вбудованого в систему цінностей старих суспільств — соціялізму співробітництва та солідарности, коли чоловіки та жінки колєктивно визначають свої потреби і цілі, свої пріоритети, а також самостійно визначають спосіб і темп «модернізації».
Опозиція в метрополіях
І ця потенційна альтернатива (шанс перестрибнути через розтягнутий у безкінечності «перший етап», шанс розірвати тяглість пригноблення та панування) запалила радикальну опозицію у промислово-розвинених країнах (як на Сході, так і на Заході, але особливо у центрі капіталістичної імперії), та надала опозиції нового імпульсу. Ця опозиція цілком може послужити каталізатором перетворень. Марксистське поняття набуває нового значення у передових капіталістичних країнах, і — попри наявність свідчень на користь протилежного — доля революції (світової революції), цілком можливо, вирішуватиметься саме у метрополіях. Тільки якщо найміцніша ланка ланцюга перетвориться на найслабшу, визвольні рухи зможуть перетворитися на потужну світову революційну силу.
Опозиція у центрі корпоративного капіталізму зосереджена на двох протилежних полюсах суспільства: в ґетто (що його населення само по собі не є однорідним) та в середовищі інтеліґенції — вихідців із середньої кляси, особливо в середовищі студентства.
Спільною рисою, що споріднює ці ріжні та навіть ворожі одна до одної ґрупи, є тотальний характер відмови та бунт:
1) наполеглива вимога розриву з безперервністю панування та експлоатації, незалежно від того, в ім’я чого вони відбуваються; вимога не тільки нових інститутів, але й самовизначення;
2) недовіра до будь-яких ідеолоґій, в тому числі до соціялізму, перетвореного на ідеолоґію;
3) неприйняття псевдодемократичного процесу, що на нього спирається панування корпоративного капіталізму.
Цей «неортодоксальний» характер опозиції сам по собі відображає структуру корпоративного капіталізму («інтеґрація» більшости населення). Жодна із зазначених опозиційних ґруп не становить «людської бази» процесу суспільного виробництва, що для Маркса було обов’язковою ознакою історичної рушійної сили революції.
Вони не становлять більшости населення.
Вони стикаються з ворожим ставленням (і ненавистю) до себе з боку орґанізованої робітничої кляси (що вона все ще лишається людською базою капіталістичного виробництва та джерелом додаткової вартости, а отже й потенційною рушійною силою можливої революції), і вони по-справжньому не орґанізовані ні на національному, ні на інтернаціональному рівні.
Робітнича кляса та революція
Саму по собі опозицію не можна вважати рушійною силою радикальних змін — вона може стати такою, тільки якщо її підтримає робітнича кляса, що розіб’є кайдани своєї інтеґрованости та зв’язок з бюрократичними профспілками та партійним апаратом, які цю інтеґрованість підтримують. Якщо цей союз опозиції з робітничою клясою не матеріялізується, останній може стати — нехай тільки частково — масовою базою неофашистського режиму.
Висновок: марксистське поняття революції як революції, що здійснюється більшістю експлоатованих мас і що має своєю кульмінацією «захоплення влади» та встановлення диктатури пролєтаріяту, з якої починається усуспільнення, «відстало» від історичного розвитку — воно відповідає пройденій фазі капіталістичного виробництва та орґанізації; воно не відповідає вищій фазі капіталістичного виробництва, що відповідає продукуванню засобів руйнування та страшному зосередженню в руках майбутньої влади знарядь знищення і ідеолоґічної обробки.
Разом з тим, визнання марксистського поняття «недієвим» є автентичним і точним Aufhebung [зняттям]: істинність поняття зберігається і повторно підтверджується на рівні, фактично досягнутому історичним розвитком. Революційний пролєтаріят стає рушійною силою змін там, де він все ще представляє людську базу процесу суспільного виробництва, а саме в переважно сільських районах «третього світу», що в них він надає широку підтримку фронтам національного визволення.
І ці райони, і ці сили є по відношенню до капіталістичної системи аж ніяк не зовнішніми. Вони становлять важливу частину світового простору експлоатації, вони є районами та силами, які система не може дозволити собі відпустити, не може допустити, щоб вони змінили політичну орбіту (на соціялістичну чи комуністичну), адже система може вижити тільки за умови, що її розширенню не перешкоджатиме якась вища сила. Національно-визвольні рухи виражають внутрішні протиріччя світової капіталістичної системи.
Але саме через істнування цього взаємовідношення між революціями закордоном і революціями в метрополіях виникає доленосний зв’язок між перспективами визвольних рухів і перспективами політичних перетворень у метрополіях. Закордонні сили, що «заперечують» систему, слід «синхронізувати» із силами внутрішніми, а ця синхронізація ніколи не може виникнути тільки внаслідок орґанізації — вона має спиратися на свою об’єктивну базу в економічних і політичних процесах корпоративного капіталізму. Ці об’єктивні чинники проявляються у перевантаженні та перенапрузі корпоративної економіки:
1) необхідність конкуренції та страх перед поступовою автоматизацією, що супроводжуватиметься постійним безробіттям, вимагають направлення чимраз більшої кількости працюючих на непродуктивні, паразитичні сфери робіт і послуг;
2) постійне зростання вартости неоколоніяльних війн і контролю над корумпованими диктатурами;
3) внаслідок постійного зменшення частки робочої сили у процесі виробництва падає норма прибутковости;
4) створення в суспільстві потреб, що їх задоволення вступає у протиріччя з моральними нормами та дисципліною, необхідними для роботи за капіталізму; до царства необхідности вторгаються речі, що не є необхіднимиі: технічні новинки та розкішні прилади істнують пліч-о-пліч з постійними злиднями та лихами, у конкурентній боротьбі за істнування «розкоші» перетворюються на предмети першої необхідности.
Якщо ці тенденції збережуться, чимдалі очевидніші протиріччя між величезним суспільним багатством та його нераціональним і руйнівним марнуванням, між потенціялом свободи та фактом її придушення, між можливим подоланням відчуженої праці та капіталістичною потребою у її збереженні цілком можуть призвезти до поступової втрати суспільством життєздатности, падіння моралі, що вона у нормальних умовах забезпечує щоденну роботу та дотримання необхідних моделей поведінки на роботі та під час дозвілля. Це може пробудити усвідомлення того, що технічний проґрес служить інструментом панування.
Події травня-червня у Франції показали, наскільки безлад у стабільному суспільстві може послабити хватку капіталістичної та профспілкової інтеґрованости та сприяти створенню союзу ґруп робітників з бойовою інтеліґенцією.
Поняття революції має враховувати цю можливість розладу, розвалу (на перший погляд, «стихійного») системи, поступової втрати нею цілісности, що є вираженням об’єктивної застарілости відчуженої праці, породженою рішучою вимогою звільнити людини від функції учасниці (та прислужниці) процесу виробництва: революцію можна розглядати як кризу системи, що купається у «достатку» й розкоші.
Рушійні сили перетворень
У таку кризу з’являться історично необхідні рушійні сили перетворень, непов’язані з будь-якими традиційними клясами. Але «зрілість» цих рушійних сил можна виміряти, якщо ми пригадаємо, напевне, найбільш вирішальний елємент у марксистському понятті, а саме, що історичний революційний суб’єкт має виступати як «повне заперечення» системи також у тому сенсі, що цей суб’єкт має бути суспільною клясою вільною від експлоатаційних потреб і капіталістичних інтересів, себто має бути не зараженою ними, — має бути суб’єктом з принципово иншими «гуманістичними» потребами та цінностями.
Таке уявлення передбачає розрив безперервности панування, якісну відмінність соціялізму як нової формації та нового життєвого укладу, не тільки раціональний розвиток продукційних сил, але також спрямування проґресу у бік припинення конкурентної боротьби за істнування, не тільки ліквідацію злиднів та виснажливої праці, але також відновлення соціяльного та природного середовища як мирного, прекрасного всесвіту — повну переоцінку цінностей, перегляд потреб і цілей. Це означає ще одну зміну в понятті революції: розрив з тяглістю технічного апарату продуктивности, який — за Марксом — переходить (очищенний від капіталістичних зловживань) у соціялістичне суспільство. Така «технолоґічна» тяглість представлятиме фатальний зв’язок між капіталізмом і соціялізмом, бо цей технічний апарат за самою своєю структурою та розмахом перетворився на апарат контролю та панування. Розрив цього зв’язку означатиме не технічний реґрес, а перебудову технічного апарату відповідно до потреб вільних людей, які керуватимуться у своїх діях своєю свідомістю та чуттєвістю, своєю автономністю. Ця автономність вимагатиме децентралізованого апарату раціонального управління меншиого за розмірами — меншого, оскільки відтепер він не роздуватиметься необхідністю експлоатації, аґресивної загарбницької політики та конкуренції, а спиратиметься на солідарність у співпраці.
Тепер спитаємо себе: чи можна це очевидно «утопічне» уявлення прикласти до істнуючих соціяльно-політичних сил, що їх можна було б вважати рушійними силами якісних перетворень?
Марксистське поняття революції не є ані утопічним, ані романтичним поняттям — воно наполягає на реальній базі влади, на об’єктивних і суб’єктивних чинниках, що саме тільки й можуть підняти уявлення про якісні перетворення над рівнем прийняття бажаного за дійсне, і ця база все ще перебуває в промислово-розвинених країнах.
У капіталістичних країнах альтернативні сили, здається, зосереджені сьогодні тільки у згаданих вище «марґінальних» ґрупах: опозиція інтеліґенції, особливо студентства, та політично анґажованих і активних ґруп з робітничих кляс.
Й ті, й инші не просто відкидають систему в цілому та будь-яке перетворення системи «в рамках істнуючої структури» — вони також відкрито заявляють про свою відданість новій та якісно відмінній системі цінностей і прагнень.
Слабкість цих ґруп свідчить про нову історичну розстановку сил, що й визначає поняття революції:
1) попри інтерес більшости інтеґрованого населення, включаючи «безпосередніх виробників»;
2) попри факт досконало функціонуючого, процвітаючого суспільства, в якому не склалась ані революційна, ані навіть передреволюційна ситуація.
У цих обставинах роля цієї опозиції є строго підготовчою: її завдання полягає у радикальному просвітництві (в теорії та на практиці), вихованні кадрів і розвитку осередків боротьби зі світовою структурою капіталізму.
Адже саме в цій світовій структурі заявляють про себе внутрішні протиріччя: в постійному опорі неоколоніяльному пануванню, в нових потужних спробах побудови якісно иншого суспільства на Кубі, в Китайській культурній революції та — не в останню чергу — у більш-менш «мирному» співістнуванні з Радянським Союзом. Звідси також випливає динаміка двох антаґоністичних тенденцій:
1) спільний інтерес «заможних нації» перед лицем міжнародного повстання в умовах нестійкої рівноваги сил;
2) суперечливі інтереси ріжних суспільних систем, при чому обидві намагаються зберегти та захистити свої політично-стратеґічні сфери впливу.
Висновок
Марксистське поняття революції має взяти до уваги зміни в маштабі та соціяльній структурі розвиненого капіталізму та нові форми протиріч, характерних для поточної фази капіталізму в його світовому поширенні. Внесення змін до марксистського поняття [революції], таким чином, є не чужорідним додатком чи корегуванням, але радше подальшою розробкою самої марксистської теорії.
Проте, з цією інтерпретацією, схоже, залишається несумісним один момент. У Маркса є одна натяжка, яку можна було б назвати упередженим, навіть позитивістським упередженням, а саме: його віра в неминучу необхідність переходу на «вищу стадію людського розвитку» та в остаточний успіх цього переходу. Хоча Маркс цілком усвідомлював можливість неуспіху, поразки чи зради, альтернатива «соціялізм або варварство» не була невід’ємною частиною його поняття революції. Але вона такою частиною має стати: підпорядкування людини знаряддям праці, повному всеохоплюючому апарату виробництва та знищення досягло точки всеосяжної та неконтрольованої влади, уречевленої, verdinglicht під захистом розвинутої техніки та мобілізованих національних інтересів; ця, очевидно, самодостатня влада перетворює ідеолоґічно оброблених та інтеґрованих людей на своїх союзників. Вона спроможна завдати смертельного вдару до того, як протидіючі сили будуть достатньо сильними, аби йому запобігти, — це може призвести до вибуху внутрішнього протиріччя, що він зробить абсурдним і спекулятивним будь-який перегляд поняття революції. Усвідомлення такої можливости має укріпити та зміцнити опозицію у всіх її проявах — тут єдина надія.
1968 р.
З анґлійської переклав Роман Тиса
Надруковано у: «New Left Review» (Лондон). — 1969. — No.56, липень-серпень. — Стор. 27-34.
Вперед 