В‘єтнам близько, або Партизанська війна на берегах Райну

Алєксандр Тарасов

В 68-му ми піднялися на боротьбу за справедливий та гуманний світ, а наші батьки майже скрізь були нацистськими злочинцями або їхніми посібниками… Наше ставлення до людей в цій країні довгий час визначалося ще й тим, що ми, ті, хто живемо в багатих країнах, будуємо свій добробут на злиднях та стражданнях «третього світу»: заради нашого добробуту незліченна число людей помирає від голоду чи від цілком виліковних хвороб, навіть маленькі діти вимушені працювати в умовах найжорстокішої експлоатації; грабунку та руйнуванню піддаються цілі реґіони, а більшості це здається цілком нормальним.

Бірґіт Гоґефельд

Про цих людей написані десятки книг й тисячі статей, зняті фільми — художні й документальні. Кожного помітного представника лівого озброєного підпілля в ФРН удостоєно щонайменше однієї літературної біоґрафії, а про деяких — таких, як Ульріка Майнгоф, Андреас Баадер, Ґудрун Енслін, — написано вже до півдюжини біоґрафічних книг. І в цих статтях та книгах часто один міт нагромаджується на инший, одна леґенда бореться з иншою леґендою. Однак, ці люди не були ані найвдалішим, ані найпотужнішим, ані навіть найрозумнішим лівим збройним підпіллям після другої світової війни — не тільки у світі, але навіть у Західній Европі. Очевидно, було в цих людях щось, що змусило їхніх друзів і ворогів створювати про них леґенди.

Міські партизани у ФРН: міти та леґенди

Міти починаються з назви. В західній пресі (та і в нас) західнонімецьких міських партизан часто-густо йменують «бандою Баадера-Майнгоф». Насправді ж орґанізація називалася РАФ — «Фракція Червоної Армії» («Роте Армее Фракціон»). Такого цілеспрямованого замовчування назви не було більше ніде: ніхто ніколи не називав «Червоні бриґади» «бандою Курчо-Каґол» чи, скажімо, французьку «Аксьйон дірект» — «бандою Руйона-Метігон». Тільки РАФ приклеїли ярлик «банди». Складається таке враження, що саме РАФ чомусь особливо боялися і ненавиділи її вороги.

Другий міт — це міт про те, що всі західнонмецькі ліві терористи були членами РАФ. Насправді було декілька орґанізацій. РАФ не була першою, а були часи — не була й найбільшою. «Тупамарос Західного Берлину» виникли й почали діяти раніше за РАФ; був момент, коли «Рух 2-го червня» був більшим за РАФ, але акції «Руху», включаючи відоме викрадення голови ХДС Західного Берліну Петера Лоренца в 1975-му, незмінно приписувалося рафівцям. Окрім вже названих ґруп в ФРН та Західному Берліні з кінця 1960-х діяли підпільні озброєні орґанізації «Південний фронт дії» (також відомий як «Мюнхенські комунари»), «Революційні осередки», «Червона Армія Руру», «Антиімперіялістичні осередки спротиву», «Кляса проти кляси» та низка мілкіших орґанізацій. Але комусь так хочеться загнати всіх в «банду Баадера-Майнгоф»…

Ще одна дуже поширена леґенда (зовсім нещодавно я знову читав це в одному нашому молодіжному журналі) стверджує, що західнонімецькі міські партизани були типовою «золотою молоддю», дітьми мільйонерів, котрі «з жиру казилися». Насправді ж вони були представниками всіх соціяльних прошарків, але в основному — дітьми «середньої кляси», які зненавиділи «середню клясу». Діти багатіїв були винятком — як була винятком в «Народній волі» Софья Пєровская, дочка ґенерал-ґубернатора. Не походження і не товщина гаманця відріжняла бійців РАФ від звичайних бундесбюрґерів, а високий ступінь альтруїзму, підвищена чулість, здатність сприймати горе далекого В‘єтнаму як своє власне. З чотирьох бійців, які 1975-го захопили посольство ФРН у Стокгольмі, один справді був сином мільйонера, а відомий Ян-Карл Распе дійсно походив з родини великого фабриканта. Проте… Проте обидва давно порвали зі своїми батьками, а Распе й зовсім був перебіжчиком з НДР, де його батько-фабрикант давним-давно втратив свої фабрики.

Наприкінці 1970-х спеціяльна ґрупа, зібрана урядом з соціолоґів, психолоґів, психіатрів, політолоґів та криміналістів, зайнялася вивченням біоґрафій 40 найбільш відомих західнонімецьких міських партизан. Виявилося, що 70% з них — вихідці з забезпечених прошарків (“middle class”, “high middle class” або навіть “high class”), при чому з високоосвічених сімей. Дві третини з цих сорока мали вищу гуманітарну освіту. Пізніше ще одна ґрупа опрацьовувала дані щодо 100 бійців міської ґерільї. Виявилося, що 20% з них — робітники. Водночас виявилися зовсім инші речі, набагато більш дивні та неочікувані. Андреас Баадер виявився нащадком Франца Ксавера Баадера — видатного мюнхенського філософа-ідеаліста першої половини XIX ст.; Ґудрун Енслін — нащадком «самого» Геґеля; Ульріка Майнгоф — нащадком великого поета-романтика Фрідріха Гьольдерліна; Ян-Карл Распе — нащадком знаменитого письменника Рудольфа Еріха Распе, творця «Мюнхгаузена»; Горст Малер — родичем великого композитора Ґустава Малера.

Ще одна дуже поширена леґенда стверджує, що міська ґерілья у ФРН направлялася з НДР, і рафівцями керувало східнонімецьке МДБ («штазі»). У нас цю казку нав‘язують навіть школярам-старшоклясникам — у підручнику новітньої історії А.Кредера. Одначе на суді над керівником «штазі» Еріхом Мільке виявилося, що «штазі» всього лише укрила на території НДР близько десятка західнонімецьких бойовиків — в обмін на відмову від збройної боротьби. Ці люди отримали нові імена, нові документи та зажили в НДР життям простих обивателів. Коли НДР була приєднана до ФРН, саме ці люди (єдині серед усіх західнонімецьких партизан) стали давати свідчення на своїх колишніх товаришів і навіть просто на тих, хто співчував підпіллю (хоча йшлось часто про події 30-річної давнини). Багато хто в результаті опинився за решіткою або під слідством (доходило до курйозів: наприклад, зараз ведеться слідство по відношенню до міністра іноземних справ ФРН Йошки Фішера — за підозрою в наданні в 1976 р. притулку, транспорту й зброї відомому лівому терористу Гансу Йоахіму Кляйну). В реальності рафівці вельми не долюблювали НДР (і СРСР), відмовлялися визнавати «реальний соціялізм» соціялізмом, критикували країни Східного блоку за «збереження експлоатації та відчуження» й «зраду інтересів світової революції». Деякі з західнонімецьких міських партизан просто були перебіжчиками з НДР.

«Штазі» вважало діяльність РАФ шкідливою та небезпечною — оскільки через неї ФРН захлинула хвиля підозрілости й шпигуноманії, й чисельні аґенти розвідки НДР стали провалюватися один за одним.

А ось ще леґенда: РАФ, буцімто, здійснювала виключно «гучні» терористичні акції — спеціяльно, аби привернути до себе увагу ЗМІ, себто з метою самореклами.

Насправді «гучні справи» складали лише невеликий процент бойових акцій й викликані були зовсім не прагненням до самореклами. Кожна така акція переслідувала конкретну практичну мету. Петера Лоренца і Ганса-Мартіна Шляйєра викрадали з метою обміну на політв‘язнів — членів РАФ. З цією ж метою захоплювалося посольство ФРН у Стокгольмі. Ґенеральний прокурор ФРН Зіґфрід Бубак був убитий в результаті «операції відплати» — саме його Ян-Карл Распе, виступаючи в суді, назвав орґанізатором вбивства у в’язниці Ульріки Майнгоф. Голова Верховної Судової Палати Західного Берліну Ґюнтер фон Дренкман був застрелений у відповідь на доведення до смерті члена РАФ Гольґера Майнса, який загинув у в’язниці від виснаження на 83-й день голодування протесту. Майнс добивався всього лише гласного суду з дотриманням звичайних юридичних процедур. Дренкман заявив: «Демаґоґія цього покидька небезпечна для оточуючих. Він, наче скажений собака, може заразити своєю отруйною слиною всіх решту». Майнс відмовився брати участь у суді, на якому заборонялося говорити йому та його адвокатові, в суді, якій відмовлявся викликати й заслуховувати свідків захисту й на який не допускалися «сторонні», в тому числі родичі та журналісти, — й оголосив голодування. Цікаво, що розстріл Дренкмана вплинув на подальшу поведінку суддів: хоча процеси над рафівцями й проходили з численними порушеннями судової процедури, вести себе так радикально й демонстративно, як Дренкман, не наважувався більше ніхто.

Насправді акції міських партизан були спрямованими в основному проти каральних орґанів держави та проти американських військових об‘єктів та об‘єктів НАТО в ФРН. Скажімо, тільки в травні 1972 р. бомби вибухнули в штаб-квартирі V корпусу армії США у Франкфурті-на-Майні, в будівлі Управління кримінальної поліції Баварії в Мюнхені, в будівлі поліцай-президіумe в Ауґсбурзі, в Головному штабі армії США в Европі в Гайдельберзі, в машині судді Вольфґанґа Будденберґа тощо.

Ще один міт (теж, до речі, міститься в шкільному підручнику А.Кредера): західнонімецька держава розгромила й перемогла міських партизан, а їхні лідери покінчили з собою. Насправді ліва ґерілья в ФРН тривала 30 років, в одній тільки РАФ змінилося п’ять (!) поколінь, і саме останнє, п‘яте покоління, оголосило з підпілля в квітні 1998 р. про розпуск РАФ у зв‘язку з радикальними змінами ситуації в Европі та світі взагалі і необхідністю аналізи нової ситуації та вироблення нових методів боротьби. Більша частина з цього п‘ятого покоління досі невідома владі по іменах, а менша, відома, не вийшла (незважаючи на розпуск РАФ) з підпілля. (Зовсім нещодавно, 16 вересня 1999 р., в перестрілці з поліцією у Відні загинув розшукуваний член РАФ Горст Людвіґ Майєр і була поранена та заарештована инша розшукувана рафівка Андреа Клумп.) Тобто орґанізація не була розгромлена, а припинила свою діяльність сама — і є ймовірність, що як припинила, так і відновить. Тим більше, що «Революційні осередки» продовжують свою діяльність, так само як і «Кляса проти кляси» та, ймовірно, «Антиімперіялістичні осередки спротиву» (AIZ) — у всякому разі, поліція підозрює, що утворена кілька років тому західнонімецька терористична ґрупа «K.O.M.I.T.E.E.» насправді є відгалуженням AIZ. Не менш загадковою орґанізацією є також та, що виникла в 1990-х — орґанізація «Барбара Кістлер Коммандо». На думку деяких (наприклад, БНД — Федеральної розвідувальної служби), це — орґанізація, створена колишніми анархістами-автономістами, які перейшли на платформу «неавторитарного марксизму», на думку инших (наприклад, БКА — Федерального відомства кримінальної поліції) — всього лише псевдонім AIZ.

Щодо «самогубства» лідерів першого покоління РАФ, то в це «самогубство» ніхто в ФРН не повірив. Ульріка Майнгоф «повісилася» в своїй камері незрозуміло як (стеля була в чотирьох метрах від підлоги) та невідомо коли (в одних офіційних документах сказано, що 8 травня 1976 р., а в инших — що 9 травня; це при тому, що Майнгоф перевіряли кожні 15 хвилин та двічі на добу в камері проводився обшук). Абсолютно всі розуміли, що Ульріка не могла покінчити з собою саме 8 травня (який вважається днем перемоги над нацистською Німеччиною в Західній Европі) чи 9-го (цю дату ліві в ФРН — так само як і в СРСР — святкували як День перемоги над фашизмом). Ще більш показовим було те, що церква відмовилась визнати Ульріку Майнгоф самогубцем — й похоронила її в церковній огорожі.

Довкола «самогубства» 1977 року у в‘язниці Андреаса Баадера, Ґудрун Енслін, Яна-Карла Распе та Інґрід Шуберт влада нагородила стільки дурниць, що явно перестаралася. В‘язні «Штамгайму» утримувалися у суворій ізоляції — так званій системі «мертвих коридорів» (одиночні камери найсуворішої ізоляції). При тому, що їх переводили в инші камери кожних два тижні, при тому, що «Штамгайм» була збудована зі спеціяльного надміцного бетону — виявляється, що ці в‘язні «продовбали в стінах камер тайники», де ховали зброю, набої, радіоприймачі, запас вибухівки, «придатний для вироблення міни середньої потужности чи декількох ґранат», а Ян-Карл Распе ще й «апарат Морзе» (навіщо?!). Лівша Баадер буцімто вбив себе пострілом в потилицю (!) правою рукою (!). Ґудрун Енслін повісилася на шматку елєктрокабелю (котрий незрозуміло звідки взявся) на гаку в стелі, але так і не знайшли предмету, за допомогою якого вона могла би залізти наверх. На черевиках Баадера, як офіційно повідомили, був виявлений пісок, «ідентичний до піску аеродрому в Моґадішо» (в Моґадішо, столиці Сомалі, в ніч з 17 на 18 жовтня 1977 року — в ніч загибелі Баадера та инших — спецпідрозділ «коммандос» з ФРН бере штурмом літак «Люфтганзи», що був захоплений чотирма партизанами, які вимагали в обмін на пасажирів-заручників визволення 11 політв‘язнів — членів РАФ). Це вже щось шизофренічне!

Нарешті, Ірмґард Мьоллер виявляється живою — попри чотири ножові поранення в груди. Перш ніж її ізолюють від адвокатів, вона встигає розповісти, що близько 4 години ночі хтось увірвався до неї в камеру — й далі вона прокинулася вже на лікарняному ліжку. Офіційно знаряддям «спроби самогубства» був оголошений столовий ніж — тупий і з закругленим кінцем. Треба бути силачем, щоби пробити собі грудну клітку таким ножем хоча б один раз!

Адвокат РАФ Клаус Круассон привів цей та багато инших фактів — й звинуватив владу у вбивстві бійців РАФ. Проти нього відразу ж завели кримінальну справу — «пособництво тероризму». Круассон тікає до Франції і там публікує нові факти, що підтверджують його звинувачення. Влада ФРН домагається його арешту й видачі й осуджує за «приналежність до терористичної орґанізації». Коли термін ув’язнення у Круассона закінчиться — його «розкрутять» на инший — цього разу за звинуваченням у «шпигунстві на користь НДР»!

Гайнрих Бьолль — все-таки Нобелевський лавреат — намагається виступити у пресі зі спростуванням офіційної версії. Його тут же починають несамовито цькувати, у сина Бьолля проводять обшук «за підозрою у співробітництві з терористами». Всіх, хто висловлює найменший сумнів, оголошують «симпатизантами». «Симпатизантів» цькують у ЗМІ, залякують їхніх родичів, друзів і товаришів по службі, виганяють з роботи. Люди бояться вітатися з «симпатизантами», побачивши їх, переходять на инший бік вулиці. До числа «симпатизантів» записують слідом за Бьоллем й найбільш талановитих письменників ФРН — Ґюнтера Ґрасса (того самого, який отримав 1999 року Нобелевську премію!), Альфреда Андерша, Макса фон дер Ґрюна, Петера Шютта, Рольфа Гохгута, Мартіна Вальзера, Вольфдітріха Шнурре, Зіґфріда Ленца, Ганса-Маґнуса Енценсберґера, Петера Вайса, Ґюнтера Вальрафа. Голова Спілки письменників ФРН Бернт Енґельманн виступив з офіційною заявою від імені Спілки, в якому попередив, що якщо ця кампанія цькування і наклепів не припиниться, провідні письменники ФРН будуть вимушені еміґрувати. Більшість ґазет відмовилась друкувати заяву Енґельмана! Слідом за німецькими письменниками в «симпатизанти» записали швайцарців Макса Фріша і Фрідріха Дюрренмата. Потім — кінорежисерів Райнера-Вернера Фассбіндера, Марґарет фон Тротта та инших. Рок взагалі було оголошено «музикою симпатизантів»!

У Бундестазі представники ХДС офіційно вимагали поставити на облік як «симпатизантів» всіх, хто каже чи пише не «банда Баадера-Майнгоф», а «РАФ» чи «ґрупа Баадера-Майнгоф». За повідомлення, що призведе до арешту члена РАФ, призначається премія — 800 тисяч марок. У перші ж дні надійшло 15 тисяч повідомлень, в одній лише землі Північний Райн — Вестфалія у перший же день заарештували (не затримали, а заарештували!) 80 чоловік (потім їх всіх випустили, ніхто з них не мав стосунку до підпілля — але багато хто після цього втратив роботу: роботодавці звільнили «потенційних симпатизантів»)… ХДС швиденько склав та видав «документальну» книгу «Тероризм в Федеративній республіці», в якій до «посібників тероризму» зарахували навіть міністра внутрішніх справ Майгьофера (члена Вільної демократичної партії) й федерального канцлера Шмідт (члена СДПН)… Пізніше це назвуть «німецькою осінню»…

Церква 1977 року знову відмовилась вважати загиблих самогубцями — й вони теж були поховані в церковній огорожі. Єпископ Вюртемберзький відмовився пояснити, чому церква не вірить в офіційну версію про самогубство, посилаючись на таємницю сповіді. А коли влада спробувала натиснути на бурґомістра Штуттґарта — щоб він перешкодив захороненню «самогубців» на міському кладовищі, бурґомістр — син відомого гітлерівського фельдмаршала Роммеля, відомий своїми правими поглядами — несподівано різко відповів: «В 44-му теж були суцільні самогубці: мій батько, Канаріс… Можливо, їх також викопати з могил?» («Лис пустелі» Ервін фон Роммель був примушений гітлерівцями до самогубства — вони не хотіли судити «національного героя»; Канаріс же — всупереч офіційним повідомленням — був повішений).

Як стають терористами

Бульварні видання, які так люблять лякати обивателя чим-небудь кривавим і патолоґічним, лоскотати нерви, звикли розповідати, що в терористи йдуть в основному всілякі психи, садисти, авантюристи, невдахи та инші асоціяльні елєменти.

По відношенню до західнонімецьких міських партизан точно відомо, що це не так. До того, як взятися за зброю, вони були принциповими противниками насилля, пацифістами, м‘якими, добрими, чуйними людьми, які мріяли (та намагались) допомагати иншим людям.

Ґудрун Енслін вчилася на педаґоґа, на канікулах безкоштовно працювала в дитячих притулках; Вільфреда Бьозе, котрий загинув в аеропорту Ентеббе, шкільні друзі дражнили «пацифістом»; один з лідерів «Руху 2-го червня» Ральф Райндерс мав репутацію людини, яка «з дитинства ненавиділа всі форми війни та насилля»; Ульріка Майнгоф, яка виховувалася з раннього дитинства тіткою, відомим теолоґом та дитячим педаґоґом Ренатой Римек, в юності збиралася стати черницею. Бриґітта Кульман, педаґоґ за професією, присвячувала весь свій вільний час догляду за хворими. Андреас Баадер створив притулок для безпритульних дітей — й одною з причин його уходи в партизани було те, що сите байдуже суспільство бундесбюрґерів відштовхувало від себе виходжених ним дітей: суспільство змушувало їх або красти, або йти на панель. Вся ґрупа, що вона захопила посольство в Стокгольмі, цілковито вийшла з «Соціялістичного колєктиву пацієнтів». Ця орґанізація надавала допомогу психічно хворим людям та невротикам, критикувала традиційну психіатрію як «репресивну» й видавала «соціялістичний антипсихіатричний» журнал «Patienten-info». 1971 року «традиційні» психіатри з Гайдельберґа написали донос у БНД. В доносі було сказано, що керівники «Соціялістичного колєктиву пацієнтів» доктори Вольфґанґ і Урсула Губер «під виглядом психіатричної допомоги» нібито навчають хворих карате, дзюдо, методикам контрпропаґанди, виготовленню фальшивих документів та поводженню зі зброєю і вибухівкою. А також ведуть «антидержавну пропаґанду», викладаючи пацієнтам основи психолоґії, соціолоґії, діялєктики, сексолоґії, теолоґії та історії клясової боротьби. БНД розгромила «Колєктив», заарештувала Губерів, а хворих, яких використовував доктор Губер, примусово помістили в психіатричну клініку, де незабаром двоє покінчили з собою, двоє загинули в результаті «лікування» (елєктрошок, інсулінотерапія), один загинув, «впавши зі сходів», а решту, оскільки вони полємізували з лікарями, проголосили «невиліковними» й засунули в буйне відділення. Чого ж дивуватися, що ті послідовники доктора Губера, які залишилися на свободі, створили напівпідпільний «Інформцентр Червоного Народного Університету», а потім й взагалі влилися до лав партизан «Руху 2-го червня».

Бірґіт Хоґефельд — лідер передостаннього, четвертого покоління РАФ — сказала на суді: «Спочатку я бралася за найріжноманітніші справи та входила до самих ріжних рухів: працювали в центрі соціяльної допомоги, який займався переважно турецькими підлітками, аґітувала за створення самокерованих молодіжних центрів, виступала за більшу самостійність шкіл, приймала участь у боротьбі за зниження цін на транспорті й, нарешті, в демонстраціях проти війни у В‘єтнамі й катівського режиму в Іспанії. Характер моєї багатосторонньої активности різко змінився після вбивства Гольґера Майнса… В дитинстві мені хотілося стати музикантом чи орґанним майстром, але незадовго до випускних екзаменів я — не без внутрішньої боротьби — прийняла рішення поступати на юридичний факультет, аби мати можливість покращити становище політичних в‘язнів й спробувати попередити подальші вбивства».

«Кулі, що влучили в Руді Дучке, покінчили з нашими мріями про ненасилля», — визнала «сама» Ульріка Майнгоф. Руді Дучке — теоретик німецьких «нових лівих», лідер найбільшої в країні студентської орґанізації Соціялістична спілка німецьких студентів (SDS) — був тяжко поранений в голову в квітні 1968 року неонацистом Йозефом Бахманом. Дучке був об‘єктом абсолютно божевільного цькування з боку ґазетного концерну Шпринґера. Преса Шпринґера постійно нагадувала про жидівське походження Дучке і з задоволенням публікувала фото його виступів на мітинґу, коли й без того схожий на шаржированого цигана Дучке роззявляв в крику свій величезний рот й дійсно ставав дещо демоноподібним. «Страшніше за Маркса, розтлінніше за Фройда», — з’явився підпис в «Більд-цайтунґ». Підпис під тим же фото в «Більд ам Зонтаґ» була ще відвертішою: «Приклад східної краси. Нащадок «мавра» Маркса та «козака» Троцького».На перших шпальтах шпринґерівських ґазет друкувалися заклики до «чесних німців» «зупинити» Дучке. Хірурги дивом врятували життя Руді, але він залишився інвалідом й страждав від жахливих головних болів, періодичних запаморочень, втрати зору, нападів епілепсії та паралічу. Проте навіть цього інваліда шпринґеровська преса продовжувала несамовито цькувати. Дучке вимушений був еміґрувати до Лондону. Там, в еміґрації, він помер — під час чергового нападу хвороби втопився 1979 року в ванній. Саме у відповідь на постріл Бахмана підірвав бомбу в будівлі концерну Шпринґера майбутній теоретик РАФ Горст Малер.

Чимало з майбутніх бойовиків починали свою діяльність в молодіжних антифашистських орґанізаціях. Спочатку майбутні міські партизани намагалися домогтися покарання фашистів та відсторонення від посад гітлерівських катів. В 1950-60 рр. в ФРН біля штурвалу влади — в політиці, в бізнесі, в ЗМІ — майже поголовно стояли люди з нацистським минулим, політичним, управлінським й господарчим досвідом, отриманим за Гітлера. В роки «холодної війни» в ФРН «закривали очі» на минуле цих людей — буцімто «инших кадрів не було».

Тоді, в 1960-ті, наївні студенти намагались «викривати». Вони гадали, що достатньо опублікувати імена військових злочинців — й тих покарають. Вони склали й оприлюднили величезну кількість списків військових злочинців: дрібним убористим шрифтом, сторінка за сторінкою, розбиті за графами: імена, посади в ІІІ Райху, доведені військові злочини, посади на сьогоднішній день. Тисячі, десятки тисяч імен. Високопосадовці, багаті бізнесмени, на худий кінець — заслужені пенсіонери. Аналоґічні списки — про тих, чиї процеси відбулися, але суди винесли їм символічну вироки. Наївні студенти питали: «Чому? Хіба так має бути?». Вони вірили в силу гласності та в те, що ФРН — демократична держава. А ця держава просто іґнорувала їхні викриття.

«Денацифікація» офіційно закінчилась у ФРН 1 січня 1964 р. За цей час до відповідальності були притягнуті 12457 військових злочинців, причому засуджено лише 6329 чоловік. Військові злочини не мають терміну давності — й до січня 1980 р. у ФРН суди розглянули 86498 справ військових злочинців. До ув‘язнення засуджено 6446 чоловік. Але ув‘язнення — поняття широке. Комендант Дахау Міхаель Ліпперт отримав всього лише 18 місяців в‘язниці. Ґенерал СС Зепп Дітріх, відомий вбивця та садист, який прославився тим, що особисто застрелив Ернста Рьома, отримав теж 18 місяців! Ґрупенфюрер СС Карл Оберґ та його найближчий помічник Гельмут Кноґен, які керували фашистським терором у Франції, отримали від французького суду смертний вирок, але були видані німецькій стороні — й одразу ж звільнені. Йоган Кремер, лікар-кат з Освенціму, був засуджений польським судом до смертної кари. Влада ФРН домоглася його видачі й звільнила. «Кат Данії» Вернер Бест, особисто винний у вбивстві мінімум 8 тис. осіб, взагалі не був осуджений й прекрасно жив, займаючи високу посаду юрисконсульта в концерні Стіннеса (суд над ним відкладався з року в рік з причини «слабкого здоров‘я»; зі «слабким здоров‘ям» Бест дожив до 1983 р., коли справу проти нього було припинено — «зважаючи на похилий вік»). Нацистські судді, які виносили смертні вироки антифашистам, десятками відправляючи на шибениці «панікерів» в останні місяці війни, не понесли жодного покарання — ніхто, «жоден окремий», як з гіркотою писав відомий німецький драматург Рольф Гохгут.

Німецькі ліві зібрали до початку 1970-х рр. докази вини 364 тисяч військових злочинців. За їх підрахунками, 85% посадовців МЗС ФРН мали сидіти не в своїх кабінетах, а у в’язниці. З 1200 катів Бабиного Яру, чия провина була документально встановлена, перед судом постали 12: один був повішений в Нюрнберзі окупаційною владою, ще 11 судили 1967 року — вже німецька влада — й всі вони відбулися символічними покараннями.

З точки зору студентів-антифашистів, у ФРН проходила не «денацифікація», а «ренацифікация». В 1955 р. парламентська комісія на чолі з Ойґеном Герстенмайєром, головою бундестаґу й особистим другом Отто Скорцені, прийняла рішення, що відкривало доступ до бундесверу всім колишнім «фюрерам СС» аж до оберштурмбанфюрера, причому кожному з них зберігався колишній чин. Був прийнятий «Закон про зміну ст. 131» конституції ФРН, відповідно до якого всі колишні нацистські посадовці й професійні військові підлягали відновленню в своєму колишньому стані, а якщо це неможливо — держава має виплачувати їм пенсії. 1961 року до закону було внесене «доповнення №3», яке розповсюджувало дію закону на есесовців — членів орґанизації, офіційно визнаної в Нюрнберзі злочинною. Промисловці, чию співучасть в злочинах проти людства було доведено, процвітали — починаючи з концерну Фліка й кінчаючи фірмою Догусса, що вона займалась за нацизму переплавкою золотих коронок вбитих в Треблінці на злитки. Нацистські військові злочинці доростали до міністерських постів — як це було, наприклад, з Теодором Оберлендером, командиром спецбатальйону «Нахтиґаль», який прославився масовим винищенням мирних жителів в Україні, — й навіть до посади федерального канцлера, як це було з Куртом Ґеорґом Кізінґером, одним з розробників доктрини антисемітської пропаґанди за Гітлера.

Чи слід дивуватися тому, що частина молоді дійшла висновку, що вона живе в фашистській державі, просто цей фашизм — «прихований», «дрімаючий». Що він замаскувався, зачаївся, але не припинив через це бути фашизмом. А оскільки це фашизм — то з ним треба боротися як з фашизмом. Тобто зі зброєю в руках. Одним з активних пропаґандистів цієї точки зору був Горст Малер. Він так і писав: «Ми маємо виманити фашизм назовні». Иншим був Міхаель «Боммі» Бауман, в майбутньому відомий бойовик, який порвав із РАФ одразу, коли йому здалось, що проарабська позиція РАФ може перерости в антисемітизм.

Навіть вибір жертви для найвідомішої акції РАФ — викрадення та потім (після вбивства у в’язниці лідерів РАФ) страти президента Об’єднання німецьких промисловців Ганса-Мартіна Шляйєра був проведений «з врахуванням особи» останнього. Шляйєр народився 1915 року в родині голови земельного суду. Року 1931 він вступив до Гітлерюґенду, а незабаром — і до НСДАП. У партії відданість Шляйєра помітили, і він був рекомендований у СС (есесівський номер 227014). Вивчаючи право в Гайдельберзі, Шляйєр був керівником університетської Імперської націонал-соціялістичної студентської орґанізації. В 1937-му написав донос на ректора університету доктора Меца й відправив похилого професора до концтабору. В 1939-му Шляйєр став імперським інспектором Інсбрукського університету в Австрії та зайнявся його «чисткою». Наступним був Празький університет. 1941 року Шляйєр стає керівником канцелярії президії Центрального союзу промисловости протекторату Богемія та Моравія. На цій посаді він керує розграбовуванням національних багатств Чехословаччини, використанням політв‘язнів та військовополонених на військових заводах «протекторату», будівництвом «секретних об‘єктів» і наступною «утилізацією» (тобто знищенням) в‘язнів та полонених. В Чехословаччині після війни Шляйєра засуджують до смерті за військові злочини й вимагають від ФРН його видачі. Але отримують відмову: Шляйєр «занадто цінний кадр» для економіки ФРН. «Цінний кадр» стає помітною фіґурою в ХДС, членом спостережних рад у низці корпорацій, членом правління «Даймлер-Бенц» й нарешті — головою Федеральної спілки німецьких роботодавців (БДА) та Федерального об’єднання німецьких промисловців (БДІ). Обравши Шляйєра з кількох десятків рівних за ранґом «клясових ворогів», РАФ виходила ще й з того, що «цього точно вбити не шкода».

Багато хто з майбутніх партизан починали в антивоєнному русі — в антиядерному русі, а потім в русі проти В‘єтнамської війни. Сама Ульріка Майнгоф була активісткою доволі пацифістської й навіть реліґійної орґанізації «Рух проти ядерної смерті». Проте учасників антиядерного руху цькували як «підкуплених Совітами» й цілком офіційно ставили на облік як «підривні елєменти». Член РАФ Вольфґанґ Беер, який загинув 1980 року в автокатастрофі, казав так: «Якщо з тобою «ведуть бесіду» в БВФ (Відомство з охорони конституції — по суті політична поліція. — А.Т.) через те, що ти виступаєш проти ядерних випробувань, якщо тебе постійно ображають колишні фашисти й називають «комуністом» за те, що ти стоїш в антиядерному пікеті, якщо пастор на твоє питання «з чого це?» відповідає пошепки й озираючись на всі боки: «Я тобі цього не казав, але комуністи теж проти ядерної бомби», — починаєш думати: чому б і справді не стати комуністом, якщо тебе вже і так всі ним вважають». Далі все просто: якщо прихильника протестантського пацифізму вважали «відхиленням», але ще не «ворогом», то комуніст уже розглядався західнонімецьким суспільством як абсолютний ворог. Суспільство з цим ворогом боролось (КПН була заборонена в Західній Німеччині 1956 року, а створена 1968-го мікроскопічна леґальна НКП мала проґраму, з якої були ретельно викреслені всі небезпечні слова — «революція», «диктатура пролєтаріяту» тощо). І якщо вже хтось наважувався стати «ворогом суспільства» (себто комуністом) — йому до збройної боротьби залишався один крок. Так західнонімецьке суспільство саме створювало собі ворогів.

Схожим чином було й з тими, хто виступав проти війни у В‘єтнамі. Учасниця антивоєнних демонстрацій Б.Хоґефельд згадувала: «У найліпшому разі перехожі кричали нам: „Якщо вам тут не подобається — забирайтеся до НДР!” Але не рідко ми чули й инше: „Таких як ви за Гітлера миттю відправили б у піч!” Й це були зовсім не окремі голоси: довкола таких людей майже завжди збиралося безліч їхніх прихильників, й репліки протилежного ґатунку зустрічались як виняток. Для молоді, яка радикально відкидає життя, приписане і нав‘язане їй иншими, яка шукає нових орієнтирів, яка бажає жити в суспільстві, в центрі якого — людина та її потреби, а не гроші, споживання, кар‘єра та конкуренція — для такої молоді місця в країні не було.

Фашизм жив, й не помітити цього було не можливо: з одного боку, колишні нацистські бонзи, які посідали важливі місця у всіх сферах державного та суспільного життя, з иншого — теж цілком конкретні прояви: заборона КПН; знову криваві розгони демонстрантів (уже в 1950-х роках!); пізніше — надзвичайні закони, потім вбивство Бенно Онезорґа — ось тільки основні віхи. Все це істнувало, відмітимо, задовго до того, як роздалися перші постріли збройних революційних ґруп. Оточуюча реальність доволі скоро підтвердила мої здогадки щодо істнування «інституційного фашизму», апарату, який створив для себе цілий арсенал засобів придушення, готового задіяти їх при найменших ознаках спротиву: найгостріше це виразилось у вбивстві в‘язнів, а з 1974 року машина запрацювала на повну силу, в тому числі й безпосередньо проти мене. Той, хто в середині 1970-х років солідаризувався з ув‘язненими членами РАФ й підтримував з ними контакти, миттєво опинявся під наглядом політичної поліції. Я вже не пам‘ятаю, скільки мені довелося пережити обшуків, скільки разів, тримаючи нас під дулами автоматів, поліція перевіряла наші машини, скільки разів за нами стежили — мабуть, легше перерахувати дні, коли цього не відбувалось.

Репресії та залякування середини 1970-х не пройшли для нас безслідно. Наші погляди стали змінюватися: на перший плян у відносинах з державою почав висуватися спротив».

Таким чином, коло замкнулось. І антифашисти, і пацифісти доходили одного і того ж висновку: висновку щодо істнування у ФРН «прихованого, дрімаючого фашизму». Згаданий Б.Хоґефельд Бенно Онезорґ був знаковою фіґурою для протестуючої молоді ФРН. 23-літній студент-теолоґ з Гановеру, він був навмисно, пострілом в спину застрілений поліцейським при розгоні студентської демонстрації протесту проти візиту до ФРН іранського шаху. Це сталося 2 червня 1967 р. в Західному Берліні. Західноберлінський «Рух 2-го червня», який викрав Петера Лоренца, був названий так саме в пам’ять про Онезорґа.

Онезорґ попав на демонстрацію випадково, та й демонстрація-то зовсім не була лівацькою, більшість демонстрантів були молодими соціял-демократами. Просто незадовго до візиту в німецькій пресі були опубліковані статті про тортури, яким піддає політв‘язнів шахська охранка САВАК. У САВАК катували взагалі всіх заарештованих — такого, щоби когось не катували, не бувало. Й катування були по-східному витонченими: не тільки побиття і елєктрострум, але й, наприклад, підсмажування на ґратівці над вогнем. Демонстранти розглядали шахський режим як фашистський, а допомогу шаху — як допомогу фашизму. Так думав і Онезорґ, який приєднався до демонстрації. В нього залишилася вагітна жінка.

Онезорґ став символом не через свою фотоґенічну — один в один Ісус Христос — зовнішності, а саме тому, що він не був політичним активістом, ліваком, ворогом Системи. Він був всього лише одним з покоління, одним з молодих. Цього було достатньо, аби його вбити. Саме це й сказала Ґудрун Енслін (до того відома своїм пацифізмом) на стихійному мітинґу пам‘яті Бенно, який зібрався в ніч на 3 червня на Курфюрстендамм: «Це — фашистська держава, готова вбити нас усіх. Це — покоління, яке створило Освенцим; з ним нема сенсу дискутувати!» Навряд чи присутніх так вразили б знамениті, багато разів з тих пір цитовані слова Енслін, якби Ґудрун не сказала вголос те, що вони й самі думали.

Ще легше було дійти такого висновку тим, хто починав у «Комітетах проти катувань», зазнавав переслідування за «захист терористів» — і, в результаті, сам йшов до підпілля (це шлях багатьох в другому, третьому та четвертому поколіннях РАФ).

Слово «катування» тут не було перебільшенням. Для міських партизан був винайдений особливий режим утримання: так звана система «мертвих коридорів». За цією системою кожного в‘язня тримали в звуконепроникних одиночних камерах, пофарбованих в білий колір й позбавлених усіх «зайвих» речей (світло, звичайно, не вимикалося й вночі). На кожному поверсі утримувався тільки один в‘язень — на багато камер довкола не було ні душі. Влада слідкувала й за тим, аби не було в‘язнів зверху і знизу заселеної камери. Час від часу режим посилювався: заборонялись зустрічі з адвокатом й доступ до будь-якої інформації (наприклад, заборонялось читати ґазети). У в‘язнів розвився гострий сенсорний голод й починалися патолоґічні зміни в психіці. Ульріка Майнгоф так описує реакцію в‘язня на систему «мертвих коридорів»: «Таке враження, що приміщення їде. Прокидаєшся, відкриваєш очі — й відчуваєш, як стіни їдуть… З цим відчуттям неможливо боротися, неможливо зрозуміти, чого тебе весь час трусить — від спеки чи від холоду. Для того, аби сказати щось голосом нормальної гучности, доводиться кричати. Все одно виходить щось на зразок бурчання — повне враження, що ти глохнеш. Вимова шиплячих стає нестерпною. Охоронці, відвідувачі, прогулянкові дворики — все це бачиш, як крізь поліетиленову плівку. Головний біль, нудота. Коли пишеш — дві строчки, коли пишеш другу вже не пам‘ятаєш, що було в першій. Зростаюча аґресивність, для якої немає виходу… Чітке усвідомлення того, що ти не маєш ані найменшого шансу вижити, й неможливо ні з ким цим поділитися — при відвідуванні (адвоката. — А.Т.) ти не можеш нічого ясно сказати. Через півгодини після відходу відвідувача ти вже не певен, було це сьогодні чи тиждень тому. Відчуваєш себе так, ніби з тебе зняли шкіру…»

У січні 1973 р. політв‘язні-партизани почали загальне сухе голодування протесту, вимагаючи скасування системи «мертвих коридорів» для Ульріки Майнгоф та Астрід Проль, що її здоров‘я було особливо підірвано. Влада пішла на поступки. Майнгоф перевели у звичайну одиночну камеру, Астрід Проль суд взагалі визнав недієздатною й звільнив з-під варти. Перелік захворювань, що розвилися у Проль в «мертвих коридорах», займав 2 сторінки! Вона втратила 80% слуху, 60% зору, 40% маси тіла, отримала гіпертонічну хворобу, серцеву аритмію, хвороби вестибулярного апарату, шлунково-кишкового тракту, печінки, суглобів, шкіри, афазію, абазію, анорексію, аменорею. Коли друзі побачили Проль — вони злякались. «Таке я бачила тільки в Заксенгаузені», — сказала одна з членів «Комітету проти катувань». В нормальних умовах А.Проль змогла швидко відновити здоров‘я — й, коли відчула себе в силах, знову пішла в підпілля.

Керівник «Гольґер Майнс Коммандо» Зіґфрід Гауснер був тяжко поранений під час штурму посольства ФРН в Стокгольмі спецпідрозділами поліції. Шведські лікарі виступили зі спеціяльоною заявою щодо нетранспортабельности Гауснера й зняли з себе всяку відповідальність за його життя у разі, якщо його вивезуть до ФРН. Але Гауснера вивозять до ФРН — причому поміщають не у лікарню, а у в’язницю «Штамгайм». Він помирає. Через місяць на суді над членами РАФ Баадер зачитує спільну заяву в‘язнів, в якому міститься вимога провести медичний огляд шести підсудних у зв‘язку з тим, що вони перебувають фактично на межі смерті. Баадера перебивають 17 разів. Прохання затриманих суд відхиляє. Підсудні на знак протесту відмовляються співпрацювати з судом. Їх видаляють й продовжують процес за їхньої відсутності. Захисники протестують. Тоді їх також усувають від справи, вирішивши, що за відсутности підсудних достатньо й одного адвоката. Після 85-го протесту й цей останній покидає залу засідань. Суд продовжується фактично в закритому режимі, але тут помирає Катарина Гаммершмідт — одна з тих шести затриманих, огляду яких вимагали рафівці. Решта п‘ятеро тяжкохворих в‘язнів опиняться на волі тільки завдяки «Руху 2-го червня»: саме на них буде обміняний викрадений Петер Лоренц.

У січні 1977 р. під час арешту отримує тяжке поранення в голову член РАФ Ґюнтер Фрідріх Зонненберґ. Виживає він дивом. Влада відмовляє йому в необхідному лікуванні й поміщає в одиночну камеру «мертвих коридорів». У повній ізоляції напівпаралізованому Зонненберґу доводиться самому вчитися всьому заново: заново рухатися, ходити, вдягатися, самостійно їсти, писати, читати, говорити. Навіть в’язничні лікарі вимагають перевести його з одиночки, оскільки він потребує допомоги, догляду й тому, що неможливо навчитися говорити за відсутности инших людей. Зонненберґ теж вимагає переведення й оголошує одне голодування за иншим. Його підтримують всі політв‘язні-партизани. Тюряжні обмежуються тим, що ставлять в камері Зонненберґа телєвізор.

Зонненберґ володів фантастичною силою волі. Хоча його хотіли перетворити на рослину, він навчився не тільки пересуватися, не тільки писати, але й говорити. Завдяки голодуванню він домігся зустрічі з адвокатом і вимагав проведення в суді слухання щодо дострокового звільнення за станом здоров‘я. На суді Зонненберґу сказали: «Ну, тепер ти вмієш говорити, отже, ти в більш-менш доброму стані — таким чином, ти можеш витримати ув‘язнення… В проханні відмовити».

Члену РАФ Берндту Рернеру 1992 року було відмовлено в лікуванні під час серйозної хвороби. Алі Янсену було відмовлено в переведенні у в’язничний шпиталь з камери, де його вбивала астма. В 1981 р. всі в‘язні — члени РАФ почали голодування протесту, вимагаючи ліквідації «мертвих коридорів» й переведення рафівців у загальні камери. Влада мовчала. І лише коли в результаті голодування помер член РАФ Сіґурд Дебус, решта здогадались, що влада саме на те й розраховує, що рафівці самі заморять себе до смерті, — й припинили голодування…

Нарешті, були й такі, хто пішов у підпілля в результаті «розстрільних облав». «Розстрільними облавами» називали поліцейські операції з «виявлення та боротьби з терористами». Менше за все від них постраждали самі терористи. Бійців РАФ, які загинули в результаті «розстрільних облав», можна буквально перерахувати на пальцях однієї руки. Але ж тільки в 1971-1978 рр. у таких облавах загинуло більше 140 чоловік — мирних громадян, що вони чимось не сподобалися поліції. Деякі з застрілених «недостатньо швидко підняли руки догори», инші «підозріло озиралися». Були й такі, хто «підозріло тримали руки в кишенях» чи просто «підозріло виглядав». Раз за разом суди виправдовували поліцейських-вбивць.

Ось один приклад: «Ми йшли повз «Кауфгоф» (найбільший універмаґ у Кьольні. — А.Т.) — ми попереду, а Клаус волочився позаду: у нього болів зуб, і він тримався за щоку. Раптом ми почули чергу та крик. Ми обернулися — Клаус вже лежав, й одежа в нього була в крові. До нього підбігли поліцейські з автоматами. Ми закричали: „Що ви наробили! Він ні в чому не винний!” Поліцейський закричав у відповідь: „Він терорист! Він закривав обличчя рукою!” — „Подивіться на мене: який же я терорист?!” — вигукнув Клаус. Він хотів звернути їхню увагу на свої товсті окуляри — в нього була сильна короткозорість. „А як на мене, ти типовий терорист,” — усміхнувся поліцейський й вистрілив у нього ще раз, в упор».

П‘ять років друзі та родичі Клауса ходили по судах, добиваючись справедливости. Замість справедливости вони отримали одні неприємності: підозру в «симпатизанстві», стеження, обшуки — й, як наслідок, звільнення з роботи й інфаркти. Через п‘ять років деякі змирились, а инші… зникли. Влада одразу збагнула, що до чого, — і забезпечила додаткову охорону всім причетним до справи: починаючи від поліцейських-вбивць і закінчуючи суддями, які їх виправдовували. Додаткова охорона, втім, не всім допомогла: 10 жовтня 1986 р в Боні був вбитий директор Департаменту поліції Герольд фон Браунметль…

Чого вони домагались

Побутує думка, що міські партизани мали на меті за допомогою терористичних актів здійснити у ФРН революцію. Це повна нісенітниця. Вони зовсім не були такими ідіотами, аби вважати, буцімто шляхом вбивства декількох видних політиків чи промисловців і вибухів будівель судів чи американських казарм можна влаштувати революцію.

У німецьких партизан була зовсім инша мета. Вони збиралися відкрити «другий фронт» антиімперіялістичної боротьби в капіталістичних метрополіях — на підтримку боротьби в «третьому світі» (у В‘єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Анґолі, Мозамбіку, Болівії, Західній Сахарі, Нікараґуа і т.д., і т.д.). Міркували вони так: країни «реального соціялізму» (СРСР з союзниками) «справу боротьби з світовим імперіялізмом» «зрадили», а країни «третього світу» на самоті з таким сильним ворогом не впораються. Отже, треба відкрити «другий фронт» в метрополіях. Для цього треба орґанізувати в метрополіях партизанські рухи. А щоб виникли ці рухи, треба розкрити суспільству очі на антигуманний, тоталітарний характер капіталізму, у випадку з ФРН — на «прихований фашистський характер німецької держави».

Завдання «виманити фашизм назовні», продемонструвати всім приховано фашистський характер німецької держави бійці РАФ виконали блискуче — ціною своїх життів. У відповідь на дії РАФ західнонімецька держава перейшла до тактики масових репресій, до колєктивної відповідальности, а принцип «колєктивної відповідальности», як всі знають — це фашистський принцип.

Десятки тисяч людей були затримані за підозрою в «причетності» в ході здійснення «надзвичайних заходів з боротьби з тероризмом». У затриманих, перш ніж їх відпустити, брали відбитки пальців, пробу крові, волосся, з них знімали поліцейські фотоґрафії, на них заводили досьє. Багато хто після цього залишився без роботи — ні за що, просто тому, що були затримані. «Розстрільні облави» були не «поліцейською істерією» — вони були санкціоновані зверху. Західнонімецька держава просто не вміла вести себе по-иншому. Держава — це апарат, апарат — це люди, а люди були ті самі, що й за Гітлера.

Це був конфлікт поколінь. Лідер «Руху 2-го червня» Фріц Тойфель скаже на суді у відповідь на питання «Хто ваш батько?»: «Фашист, звісно. Адже він з вашого покоління».

Повністю все стало ясно, коли в ФРН ввели «заборони на професії» — «беруфсферботен». Фашист міг бути шкільним вчителем, лівий — ні. Тих, хто не був згоден з державними репресіями, називали, як відомо, «симпатизантами». Цькували «симпатизантів» приблизно, як у нас «космополітів» в кінці 1940-х або як цькували в III Райху жидів у середині 1930-х років.

Число тих, хто погодився вступити до РАФ й став вважати західнонімецьку державу «приховано фашистською», стало швидко зростати. Найбільш відомий журналіст ФРН Ґюнтер Вальраф доводив це своїми репортажами-розслідуваннями. Те ж саме писав в останніх своїх романах Бьолль. У «Жінках на фоні річного пейзажу» він навіть виводить дочку банкіра, яка уїжджає до сандиністів, заявивши: «Краще померти в Нікараґуа, ніж жити тут».

У грудні 1978-го 4-тисячна демонстрація школярів в Бремені вже скандувала: «РАФ — права! Ви — фашисти! РАФ — права! Ви — фашисти!».

У жовтні1978-го в Баварії набув чинности «закон щодо завдань поліції», який дозволяв поліцейським прицільну стрільбу по демонстрантах (навіть дітям), якщо поліція вважатиме їх «ворожими до конституції». Автором законопроекту був міністр внутрішніх справ Баварії Зайдль. Про те, що Зайдль — нацист і військовий злочинець, написав мюнхенський бюлетень «Демократична інформаційна служба». Наступного ж дня — відповідно до «закону про завдання поліції» — на редакцію бюлетеня за адресою Мартін-Ґрайф-штрасе, буд. 3 був здійснений поліцейський наліт. Два десятки автоматників — без жодного ордеру на обшук і санкції прокурора — вибивши двері, увірвались до редакції, поламали шафи та столи і конфіскували матеріяли про Зайдля. Видавець бюлетеня Гайнц Якоби вирішив еміґрувати. В цей час у Мюнхені вчителя зібрались проводити демонстрацію на захист свого колєґи Ґергарда Біттервольфа, якого вигнали з роботи тільки за те, що він вирішив познайомити учнів з текстом Заключного акту Хельсінкської Наради. Але, дізнавшись про наліт на редакцію Якобі, вчителі злякались й відмінили демонстрацію. Керівник акції Гайдрун Міллер билася в істериці й кричала своїм молодшим колєґам: «Ви не пам‘ятаєте, як це було за Гітлера, а я пам‘ятаю! Це все серйозно! Нас всіх перестріляють!». Хтось з молодих вчителів вигукнув у відповідь: «Але зараз — не час Гітлера! У нас — демократія!» — «Ви дурні!» — заволала у відповідь фрау Міллер. — «Ваші божевільні терористи розумніші за вас! У Німеччині немає ріжниці між нацизмом та демократією!»

РАФ свідомо йшла на загострення ситуації, оскільки була не згодна з теорією і тактикою «старих лівих» (й, зокрема, комуністів) — і, слідом за Маркузе, вважала робітничу клясу такою, що вона є «вбудованою в Систему» й втратила революційний потенціял. Революційна ініціятива перейшла до «третього світу». Крім того, рафівці гостро переживали свою провину перед народами країн «третього світу».

Саме в цьому й виявилася підвищена чуйність рафівців. Сидіти склавши руки й знати, що у В‘єтнамі та Колумбії під килимовими бомбардуваннями й напалмом гинуть сотні тисяч людей — вони не могли. Вони знали, що концерни ФРН отримують шалені прибутки від надексплоатації дешевої робочої сили в країнах «третього світу», що на базах НАТО в ФРН готуються «командос» для антипартзанських дій у В‘єтнамі та Латинській Америці, що західнонімецькі заводи випускають бомби, які потім падають на селища в джунглях, що в ФРН стоять комп‘ютери, що керують бомбометаннями у В‘єтнамі. Крізь стадії мирних демонстрацій протесту рафівці давно пройшли — й розчарувалися в них.

Уряд на протести не реагував. А якщо реагував — то кийками і наступними судами над демонстрантами. «Ну авжеж,» — іронізувала Ульріка Майнгоф, — «злочин — не напалмові бомби, скинуті на жінок, дітей і старих, а протест проти цього. Не знищення посіві, що для мільйонів означає голодну смерть, — а протест проти цього. Не знищення елєктростанцій, лепрозоріїв, шкіл, гребель — а протест проти цього. Злочинні не терор і катування, що застосовуються підрозділами спеціяльного призначення, — а протест проти цього. Недемократичне придушення вільного волевиявлення в Південному В‘єтнамі, заборона ґазет, переслідування буддистів — а протест проти цього у «вільній» країні. Вважається поганим тоном цілити в політиків пакетами с пудінґовим порошком й творогом, а не офіційно приймати тих політиків, що через їхню провину стираються с лиця землі цілі селища та ведуться бомбардування міст. Вважається поганим тоном проведення на вокзалах й на людних перехрестях публічних дискусій щодо пригноблення в’єтнамського народу, а зовсім не колонізація цілого народу під прапором антикомунізму».

Андреас Баадер, Ґудрун Енслін, Торвальд Проль и Губерт Зьонляйн тому й підпалили універсам у Франкфурті-на-Майні (це була їхня найперша акція), аби нагадати «жирним свиням» про війну, злидні і страждання народів «третього світу» і, в першу чергу, щодо війни у В‘єтнамі. «Ми запалили факел на честь В‘єтнаму!» — заявили вони на суді.

Коли пізніше «Боммі» Баумана спитають, що привело його до ґерільї, він відповість: «Масові вбивства мирного населения в Південному В‘єтнамі, вбивство Бенно Онезорга, вбивство Че Ґевари в Болівії, вбивства «Чорних пантер» в Америці. Вибору не було. Точніше, вибір був таким: або без кінця оплакувати загинувших, або брати дорук зброю — й мститися». РАФ згадала заклик Че Ґевари «створити два, три, багато В‘єтнамів!» й заявила: «без збройної боротьби пролєтарський інтернаціоналізм — лицемірство».

«Ми відчували себе не німцями, ми відчували себе «п‘ятою колоною» народів «третього світу» в метрополії» — скаже пізніше Горст Малер. І Бірґіт Гоґефельд підтвердить на суді: «Народи «третього світу» були нам ближчі, ніж німецьке суспільство».

РАФ мислила відкрити «другий фронт» всерйоз — тобто перейти до широкомаштабної ґерільї, до революційної партизанської війни, до революційної громадянської війни, яка «відтягнула би на себе сили міжнародного імперіялізму».

І ось тут у РАФ нічого не вийшло. Чому?

Сьогодні вже можна впевнено сказати, чому РАФ розраховувала, що як тільки великій кількості людей в ФРН (лівим, в першу чергу) стане зрозуміло, що вони живуть у фашистській по суті державі, — вони почнуть боротися з фашизмом всіма доступними засобами. РАФ вважала, що вдруге німці не дадуть себе покірно придушувати фашистській державі, а відповідно — виникне Рух Спротиву. Все виявилося не так. Коли ті німці, на яких РАФ розраховувала (себто ліві, антифашисти), зрозуміли, що ФРН — це фашистська держава, просто фашизм цей — дрімаючий, вони злякались. Виявляється, латентно фашистською була не тільки держава, але й суспільство. Про це з жалем скаже в 1994 році на своєму процесі Бірґіт Хоґефельд. Навіть ті, хто називали себе «лівими», лише в незначній кількості переходили до Спротиву.

В основному ці «ліві» лякалися того, що їм відкрилося, лякалися тіні фашизму — і боягузливо відступали, проклинаючи тут і там рафівців за те, що ті «провокують державу на придушення демократії». В цьому, наприклад, звинувачувала у відкритому листі свою прийомну дочку Ульріку Майнгоф Рената Римек — й після вбивства Ульріки так перетрусила, що ні сама не прийшла на похорон, ні дітей Ульріки на них не пустила.

У деяких лівих страх і совість вступали в тяжкий конфлікт. Чоловік Ґудрун Енслін, відомий лівий літератор і видавець Бернвард Феспер написав про це цілу книгу — «Подорож». В книзі він пише про те, як він ненавидить західнонімецьке суспільство ситих обивателів, добробут якого грунтується на голоді й злиднях в країнах «третього світу», як він ненавидить духовну вбогість цього суспільства, орієнтованого на споживання, на накопичування. Він ненавидить суспільство стандартизації й дріб’язкового клясового пригноблення на заводах ФРН, де «не лише підраховують, скільки хвилин ти провів в туалеті, але й скільки листків туалетного паперу ти використав!». Він ненавидить «суспільство донощиків», де, як за часів Гітлера, аґентами БНД (як колись ґестапо) інфільтровані всі верстви (Феспер знав, що писав: саме так були заарештовані одразу після підпалу універмаґу його жінка та троє її товаришів — вони заночували у місцевої активістки СДС, а її хлопець — теж активіст СДС! — виявився стукачем). Веспер багато напише щодо своєї ненависти до батька. Татусь його й справді був примітний — Вілл Феспер, у 1920-і відомий опозиційний поет, а пізніше — крупний партійний поет НСДАП. Феспер розумів, що иншого шляху, крім ґерільї в нього немає. Але — боявся. Так він й розривався на частини, поки 1971 року не покінчив із собою…

Виявилося, що «виманити фашизм» назовні, «викликати вогонь на себе» набагато легше, ніж підняти на боротьбу людей, які не хочуть та бояться такої боротьби. Втім, звинувачувати рафівців в тому, что вони помилилися, — безглуздо. Не можна було з’ясувати істинний характер німецького суспільства, не поставивши експеримент.

Неґативний результат, як відомо — теж результат.

22 січня — 1 грудня 1999 р.

Переклад з російської

Опубліковано в журн.: «Забріскі Rider», Москва. — №13, 2002. — Стор. 123-133.

Advertisements

0 Responses to “В‘єтнам близько, або Партизанська війна на берегах Райну”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Грудень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Лют »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: