Про насильство

Франц Фанон

Національне визволення, національне відродження, відродження державности, співдружности — хай там як це називати — деколонізація, це — завжди насильницьке явище. Хай там які ми візьмемо прояви деколонізації (міжособистісні стосунки, нова назва спортивного клюбу, список запрошених на фуршет, персональний склад поліції та рад директорів національних або приватних банків), деколонізація, це — заміна одного «виду» людей иншим. Ця заміна відбувається без перехідного етапу та є всеосяжною, повною і доконаною. Звісно, можна було б додати кілька слів про появу нової нації, становлення нової держави, встановлення дипломатичних зносин, визначення політичної й економічної орієнтації. Проте ми вирішили розпочати з «чистого аркуша», що він відповідає самому початку процесу деколонізації. Важливість його в тім, що з першого ж саме цей «аркуш» визначає вимоги мінімум колонізованих. Власне, докорінне перетворення суспільної структури є свідченням успіху. Надзвичайна важливість цього перетворення полягає в тім, що її бажають, до неї закликають і її вимагають. Необхідність суспільних перетворень присутня — до кінця ще не усвідомлена, задавлена, смутна — у житті та свідомості колонізованих чоловіків і жінок. Одночасно неминучість такого перетворення иншим «видом» чоловіків і жінок сприймається як жахливе майбутнє. Цей «вид» — колонізатори.

Очевидно, що деколонізація, яка претендує на перевлаштування світу, є проґрамою абсолютного безладу. Але її не можна здійснити помахом чарівної палички, за допомогою якогось природного каталізатора або наслідком мирної домовлености. Як ми знаємо, деколонізація, це — історичний процес, себто її неможливо збагнути, у ній неможливо розібратись як слід, обриси деколонізації не стануть чіткішими, якщо не розгледіти історичний рух, що надає їй форми та наповнює змістом. Деколонізація, це — зіткнення двох споконвіку антаґоністичних сил, що своєю самобутністю завдячують уречевленню, яке корениться у колоніяльній системі та нею живиться. Перше зіткнення цих сила було позначене насильством, а їхнє співістнування, а точніше — експлоатація колонізованого колонізатором — триває завдяки масі багнетів і гармат. Колонізатор і колонізований — старі знайомі. І колонізатор має рацію, коли говорить, що знає «їх». Саме колонізатор створив і продовжує творити колонізованого. Свої права, себто свої статки, колонізатор отримав від колоніяльної системи.

Деколонізація ніколи не проходить непомітно, тому що вона безпосередньо пов’язана з буттям, докорінно змінює його та перетворює глядачів, що тяготяться своїм убозтвом, на головних акторів, що виступають у пишному світлі променів Історії. Деколонізація привносить у буття особливий ритм, властивий новому поколінню людей, збагачує його новою мовою і новим гуманізмом. Дійсно, деколонізація, це — створення нової людини. Але це створення не можна приписати якійсь надприродній силі: колонізоване «щось» стає людиною у процесі власного визволення.

Отже, деколонізації вимагає повного перегляду колоніяльного становища. Коротко і точно її можна визначити добре відомими словами: «Останні стануть першими». Деколонізація є ствердженням і втіленням цих слів. В цьому причина успіху кожної деколонізації.

Дійсність деколонізації, представленої у всій її наготі, це — дійсність розжарених гарматні ядер і закривавлених лез. Адже останні зможуть стати першими тільки наслідком вирішального та смертельного бою між двома головними дійовими особами. Це палке бажання поміняти місцями останніх і перших, допомогти останнім піднятися — занадто швидко, як вважає дехто, — щаблями впорядкованого суспільства до вершин слави може здійснитися лише тоді, якщо вжити всіх заходів, в тому числі, звісно, насильство.

Жадне суспільство, хай там яке воно примітивне, неможливо перекинути в безлад такою проґрамою, якщо від самого початку не мати рішучости подолати всі перешкоди, що можуть трапитися на шляху. Колонізований, що вирішує втілити цю проґраму в життя і перетворити її на рушійну силу, завжди готовий до насильства. Од самого народження він розуміє, що цьому обмеженому, переповненому забороняючими надписами світові можна кинути виклик лише за допомогою абсолютного насильства.

Колоніяльний світ, це — світ, розділений непроникними перегородками. Очевидно, немає сенсу вкотре нагадувати про істнування міст тубільців і міст европейців, шкіл для тубільців і шкіл для европейців, так само заяви згадувати про апартхейд у Південній Африці. Проте, якщо ми ретельно проаналізуємо цій поділ на ізольовані одна від одної зони, то ми хоча б усвідомимо деякі з основних рис, притаманних цьому поділу. Такий підхід до колоніяльного світу, до його орґанізації, до його ґеоґрафії дозволить нам окреслити його кордони, вздовж яких буде перетворено деколонізоване суспільство.

Колоніяльний світ — світ розколотий. Роздільна лінія, кордон позначений в ньому казармами та поліцейськими відділками. У колоніях офіційним і вповноваженим співрозмовником колонізованого, речником колонізатора та системи пригноблення є жандарм або салдат. У суспільствах капіталістичного типу освіта (реліґійна чи світська), формування моральних норм, що успадковуються від батька до сина, взірцева чесність працівника, нагороджена після п’ятдесяти років доброї та вірної служби, любов, що витікає з гармонійних відносин і мудрости, — всі ці естетичні прояви поваги до встановленого порядку створюють навколо експлоатованого атмосферу підпорядкування і придушення, що значно полегшує роботу силам правопорядку. У капіталістичних країнах експлоатованих од влади відокремлюють тисячі посередників — моральних проповідників, експертів, «плутаників». У колоніяльних реґіонах, навпаки, контакт з колонізованим підтримують жандарм і салдат: їхня присутність безпосередня, втручання — пряме й часте, ударами прикладів і напалмом вони радять колонізованому не висовуватися. Ми бачимо, що представник влади говорять мовою чистого насильства. Представник влади не полегшує пригноблення, не приховує панування. Він демонструє їх з чистим сумлінням миротворця. Посередник несе насильство у будинки та свідомість колонізованого.

Території проживання колонізованих і колонізаторів не доповнюють один одного. Ці території розташовані поряд, але вони не утворюють жадної єдности. Підпорядковуючись правилам аристотелівської лоґіки, вони взаємовиключні: примирення неможливе, одне з понять зайве. Місто колонізатора, це — солідне місто, місто з каміння і сталі. Це яскраво освітлене і заасфальтоване місто, у ньому урни переповнені дивним і чудовим сміттям, ніколи не баченим колонізованим навіть у мріях. Ноги колонізатора завжди у взутті, а голі хіба тільки на пляжі, але ти ніколи не наблизишся до них настільки близько, щоб їх розгледіти. Ноги захищає міцне взуття, а вулиці його міста чисті, рівні, без ям, без гострих камінців. Місто колонізатора — сите та ледаче місто, в його череві завжди купа гарних речей. Місто колонізатора — місто білих, іноземців.

Місто колонізованого або ж тубільне місто, неґритянське село, медіна, резервація, це — гидке місце, населене людьми з поганою репутацією. В цьому місті народжуються, де прийдеться. Так само вмирають, і нікому до цього ніякого діла. Це тісний світ, люди тут ходять по головах, халупи туляться одна до одної. Місто колонізованого — голодне місто, йому бракує хліба, м’яса, взуття, вугілля, світла. Місто колонізованого — приземкувате місто, воно стоїть навколішки, лежить долілиць. Це місто неґрів, місто тюрбанів. Колонізований кидає на місто колонізатора пожадливий, заздрісний погляд. Мрії про володіння. Володіння усім: столом колонізатора, ліжком колонізатора (разом з його жінкою, якщо можливо). Колонізованого охоплює заздрить. Колонізатор добре бачить це, коли їхні погляди зустрічаються, і він ніколи не втрачає пильности: «Вони хочуть зайняти наше місце». І це правда: немає жодного колонізованого, який би не мріяв про те, щоб хоча би на день посісти місце колонізатора.

У цьому світі, розділеному герметичними перегородками, у цьому світі, розрізаному навпіл, живуть ріжні види. Своєрідність колоніяльних умов полягає в тім, що економічна дійсність, нерівність, прірва між ріжними способами життя не можуть завуалювати реального стану людини. Коли опиняєшся безпосередньо у колоніяльному середовищі, бачиш, що приналежність до тої чи тої частини світу визначає факт приналежности до того чи того виду, до тієї чи тієї раси. Економічний базис у колоніях є заразом надбудовою. Причина є наслідком: багатий, бо білий; білий, бо багатий. Тим-то марксистська аналіза має бути гнучкішою, коли заходить за колоніяльне питання. Варто не просто переглянути теорію докапіталістичного суспільства, так добре викладену Марксом. Селянин-кріпак у принципі відріжняється від лицаря-землевласника, але щоб узаконити цю ріжницю, необхідне покликання на божественне право. Проте іноземець, прибувши до колонії з-за моря, утвердив своє право гарматами та машинами. Попри успішне підкорення і захоплення власности колонізатор все одно залишається чужинцем. «Правлячу клясу» характеризують не заводи, не нерухомість, не рахунок у банку. Перш за все плавляча кляса, це — люди, що приїхали із закордону, відмінні від тубільців, «инші».

Насильство, що воно визначало устрій колоніяльного світу, задавало темп неперервному руйнуванню соціяльних форм життя тубільців, вщент знищило системи економічних зв’язків, звичаї й одяг, — право на нього буде пред’явлене колонізованими, коли їхня маса, вирішивши взяти історію у свої руки, увірветься до заборонених міст. Рознести колоніяльний світ вщент — відтепер це плян дії, дуже чіткий, зрозумілий і доступний усім з колонізованого народу. Розбити колоніяльний світ не означає, що після знищення кордонів між двома територіями буде споруджено дороги та лінії зв’язку. Зруйнувати колоніяльний світ означає знищити місто колонізаторів, якнайглибше поховати його або витіснити з країни.

Виклик, який колонізований світ кидає колоніяльній системі є не розумним протиставленням арґументів і контрарґументів. Це не міркування щодо універсальних цінностей, але наполегливе ствердження самобутности власного світу. Колоніяльний світ є маніхейським. Колонізатор не задовольняється фізичним обмеженням території колонізованого за допомогою поліції та жандармерії. Ніби для того, аби продемонструвати тоталітарний характер експлоатації колоній, колонізатор представляє колонізованого як своєрідне втілення зла[1]. Колонізоване суспільство описується не просто як суспільство без цінностей. Колонізатор не задовольняється твердженням про те, що цінності покинули колонізований світ чи радше їх ніколи в ньому не було. Тубільця оголошують нечутливим до моралі; він не просто не носієм жадних цінностей — він є живим запереченням будь-яких цінностей. Він — маймо мужність у цьому зізнатися — ворог цінностей. У цьому сенсі він — абсолютне зло. Він — корозія, яка роз’їдає все, що його оточує; причина деґрадації естетики та моралі; представник сил зла, несвідоме, але смертоносне знаряддя сліпих сил. Тим-то мсьє Мейєру присвоює собі право цілком серйозно заявляти у Національних Зборах Франції, що не можна принижувати Республіку настільки, що дозволити алжирцям проникнути в неї. Цінності безповоротно псуються і перетворюються на отруту, щойно до них доторкнувся колонізований народ. Звичаї колонізованого, його традиції, його міти — особливо його міти — є ознакою духовних злиднів, доказом вродженої моральної зіпсованости. Тим-то треба застосовувати ДДТ, яким знищують паразитів і переносників зарази, так само як християнську реліґію застосовуються для придушення єресей, інстинктів, зла в самому зародку. Зменшення кількости випадків жовтої лихоманки і поширення християнства є складовими частинами одного й того самого балянсу. Але переможні звіти з місць насправді свідчать про величезну кількість бактерій відчуження, занесених у колонізований народ. Я говорю про християнську реліґію, і тут немає чому дивуватися. Церква у колоніях, це — церква білих, церква чужинців. Вона кличе колонізованого не на божий шлях, а на шлях білої людини, хазяїна, гнобителя. І, як відомо, у цій історії багато покликаних, та мало обраних.

Іноді це маніхейство досягає свого лоґічного завершення і дегуманізує колонізованого. Просто кажучи, воно перетворює колонізованого на тварину. Дійсно, мова колонізатора, коли він говорить про колонізованого, стає мовою зоолоґа. Рухи людей жовтої раси колонізатор порівнює з рухами рептилій, він вказує на сморід у місті тубільців, на їхні зграї, бруд, виводки, суєту, кривляння. Щоразу, коли колонізатор хоче дати точний опис тубільця і підібрати вірне слово, він згадує звіринець. Европейцеві рідко коли бракує образних висловів. Але колонізований, свідомий задумів колонізатора та закидів, відразу здогадується, про що той думає. Це стрімке зростання населення, ці істеричні маси, ці нелюдські обличчя, ці ожирілі безформні тіла, це море людських голів без кінця-краю, ці діти (здається, всіма покинуті та забуті), ця ледачість, що розляглась на сонці, цей рослинний ритм — всі ці слова зі словника колонізатора. Ґенерал де Ґолль говорить про «жовті полчища», а мсьє Моріяк — про незчисленні племена чорних, коричневих і жовтих, що ось-ось заполонять все навкруги. Колонізований все це знає та посміюється щоразу, як чує від свого ближнього про тварюку. Бо знає, що не тварюка. І саме у цей момент, усвідомивши власну людськість, він починає лагодити зброю своєї майбутньої перемоги.

Щойно колонізований починає натягувати свій поводок і загрожувати колонізатору, його передають під опіку добрим душам, що вони на «симпозіюмі з питань культури» розповідатимуть йому про особливості та переваги західних цінностей. Проте щоразу, коли мова заходить за західні цінності, колонізований напружується, а його мускули зводить судома. Підчас деколонізації колонізованих закликають бути розважливими. Їм пропонують солідні цінності, їм наполегливо роз’яснюють, що деколонізація не має означати відкочування у розвитку та треба спиратися на випробувані часом, поважні, престижні цінності. Проте часто трапляється, що, коли колонізований чує розмови про західну культуру, його рука тягнеться до мачете або він, принаймні, бажає пересвідчитися, що мачете під рукою. Насильство, що супроводжує встановлення верховенства білих цінностей, і аґресивність, що допомагає переможному протиставленню цих цінностей способу життя та мислення колонізованих, призвели до того, що колонізований раз-у-раз насміхається над ними, коли їх згадують при ньому. У колоніяльних умовах колонізатор припиняє виховувати колонізованого тільки тоді, коли той голосно та чітко визнає верховенство цінностей білих. Підчас деколонізації колонізовані маси глузують з цих цінностей, ображають їх, відчувають до них огиду.

Зазвичай, це явище не помічають, тому що у період деколонізації деякі колонізовані інтелєктуали налагоджують з буржуазією колонізаторської країни діялоґ. Протягом цього періоду тубільне населення сприймається як безформна маса. Тих небагатьох місцевих, що з ними буржуазія країни-колонізатора мала можливість познайомитись, замало, щоб змінити усталене уявлення і примусити уважніше придивлятися до деталей. Однак у період визволення буржуазія з числа колоністів гарячково шукає контакту з «елітами» колонізованих. Саме з цими «елітами» вона розпочинає славнозвісний діялоґ про цінності. Коли буржуазія колонізаторів усвідомлює неможливість утримувати панування над колонізованими країнами, вона вирішує дати своєрідний ар’єрґардний бій у царині культури, цінностей, техніки тощо. Проте ніколи не треба забувати, що переважна більшість колонізованих ніколи не чула про ці питання. Для колонізованого народу найбільшою цінністю є перш за все земля, адже вона найконкретніша: земля, що має забезпечити хліб і, звісно, гідність. Але ця гідність не має нічого спільного з «людською» гідністю. Колонізований і гадки не має про такий людський ідеал. На своїй землі колонізований бачив тільки одне: безпідставний арешт, побиття, голод. І жадного разу жаден моральний проповідник, жаден священик не прийшов прийняти удари за нього чи розділити з ним свій хліб. Для колонізованого мораль означає примусити колонізатора поводитися скромніше та покласти край показній жорстокості, одним словом, видалити колонізатора з поля зору. Відомий принцип рівноправности всіх людей буде втілено у колоніях тоді, коли колонізований проголосить свою рівність з колонізатором. Але ці тільки перший крок — він готовий битися за те, щоб піднестися над колонізатором. Насправді він уже вирішив замінити колонізатора, зайняти його місце. Як бачимо, руйнується цілий матеріяльний і моральний світ. Інтелєктуал, що він уже встиг перейняти абстрактні універсальні цінності колонізатора, боротиметься за можливість мирного співжиття колонізатора й колонізованого у новому світі. Засвоївши колоніялізм з усіма його способами мислення, він нездатен зрозуміти, що колонізатор не має бажання залишатися і співістнувати з колонізованим після знищення колоніяльної системи. Невипадково ще до початку переговорів між алжирським і французьким урядами «ліберальна» европейська меншість уже виклала свою позицію: вона вимагає подвійного громадянства — не більше не менше. Розглядаючи питання у абстрактній площині, колонізатора примушують виконати цілком конкретний стрибок у невідоме. Скажемо прямо: колонізатор чудово усвідомлює, що жадна фразеолоґія не замінить дійсности.

Отже, колонізований усвідомлює, що його життя, його дихання, його серцебиття такі самі як у колонізатора. Він усвідомлює, що шкіра колонізатора вартує не більше, ніж його власна. Треба зазначати, що це відкриття потрясе весь світ. Наслідком його народжується нова, революційна впевненість колонізованого. Якщо насправді моє життя рівноцінне життю колонізатора, тоді його погляд більше не примушує мене соромитися, не примушує мене завмерти, від його голосу я більше не ціпенію. Я більше не розгублюсь у його присутності. Мені просто начхати на нього. Крім того, що його присутність аж ніяк не бентежить мене, я готую йому такі пастки, що невдовзі все, що йому залишиться, це тікати.

Як ми вже зазначали, колоніяльні умови характеризуються дихотомією, що відбувається на всьому світі. Деколонізація згуртовує світ навколо рішучости подолати розбіжності та об’єднатися на національній або — іноді — расовій основі. Відомий гіркі слова сенеґальських патріотів щодо маневрів президента Сенґора: «Ми вимагали африканізації керівних кадрів, і от Сенґор африканізує європейців». Це означає, що колонізований спроможний абсолютно чітко визначити, чи розпочалась уже деколонізація чи ні; вимога мінімум наступна: останні мають стати першими.

Але колонізований інтелєктуал вносить у цю вимогу зміни та має для цього вагомі причини: він хоче посісти керівні посади, отримати роботу технічного фахівця або спеціяліста. Простий колонізований прирівнює ці прояви кумівства до актів саботажу; насправді, незрідка чуєш тут і там, як колонізований заявляє: «Якщо все так, то чи варто було змагатися за незалежність…»

У колонізованих реґіонах — там, де точилась справжня боротьба за визволення, де народ стікав кров’ю і де етап збройної боротьби тривав достатньо довго, аби перетягнути інтелєктуалів на бік простого народу, — ми є свідками правдивого знесення надбудови, запозиченої цими інтелєктуалами в буржуазії колонізатора. У своєму самозакоханому монолозі колонізаторська буржуазія за посередництва університетських професорів закріпила глибоко в свідомості колонізованого, що базові цінності залишаються незмінними попри всі помилки, що їх коять люди. Під базовими розуміються цінності західні. Колонізований інтелєктуал повірив в обґрунтованість цього постуляту, і десь у таємному кутку його свідомости причаївся цербер, що сторожить постамент ґреко-латинської цивилізації. Проте підчас визвольної боротьби, коли колонізований інтелєктуал відновлює зв’язок з власним народом, виявляється, що цербер був з пап’є-маше. Всі цінності середземноморської культури — тріюмф гуманізму, просвітництва та краси — перетворюються на безживний, безбарвний дріб’язок. Всі розмови виявляються купкою мертвих слів. Цінності, покликані, як здавалось, ушляхетнювати душу, виявляються нікчемними, бо не мають жадного стосунку до конкретної боротьби, що в ній бере участь народ.

Перш за все це стосується індивідуалізму. Колонізований інтелєктуал дізнався від своїх хазяїв, що особистість має стверджуватися. Колонізаторська буржуазія міцно вбила йому в голову ідею суспільства, що складається з індивідів, кожний з яких замкнений у своїй суб’єктивності, — суспільства, в якому єдиними багатством є багатство думок. Але колонізований, що йому пощастило зануритися у визвольну боротьбу, скоро відкриє брехливість цієї теорії. Орґанізаційні форми боротьби говоритимуть до нього зовсім иншою мовою. Брат, сестра, товариш, це — слова, заборонені буржуазією колонізатора, тому що для неї брат, це — її гаманець, товариш — ґешефт. Колонізований інтелєктуал проходить через своєрідне аутодафе — знищення своїх кумирів: еґоїзму, гордині, дитячої впертости того, хто останнє слово завжди хоче залишити за собою. Цей колонізований інтелєктуал, розчавлений культурою колонізатора, згодом відкриє для себе цінність сільських зборів, згуртованість народних комітетів, надзвичайну плідність роботи мешканців кварталу та зборів політичного осередку. Відтепер, справа кожного завжди буде справою всіх: або салдати Іноземного леґіону викриють і вб’ють їх всіх, або всі вони врятуються. «Кожен сам за себе» — ця атеїстична формула спасіння у цих умовах заборонена.

Останнім часом багато говорять про самокритику; але чи відомо вам, що самокритика — африканський винахід? Незалежно від того, чи говоримо ми про збори джамаатів у Північній Африці чи наради в Західній Африці, згідно а традицією, суперечки, що виникають у селі, мають вирішуватися відкрито. Звісно, йдеться про громадський акт самокритики, що проходить не без гумору, адже вся громада розслаблена; врешті-решт, всі прагнуть одного. Розрахунок, мовчазність, невпевненість, почуття утаємничености, секретність — від всього цього інтелєктуал звільняється мірою занурення у народ. І дійсно, маємо підстави говорити про те, що спільнота перемагає, вона випромінює своє світло, свій розум.

Але іноді деколонізація відбувається у реґіонах, що їх визвольна боротьба розворушила недостатньо; і ми знову стикаємось з тими самими інтелєктуалами: всезнайками, хитрунами, облудниками. Їхня поведінка та способи мислення, винесені зі спілкування з колонізаторською буржуазією, не змінились. Вчорашні улюбленці колоніялізму, сьогодні — національної влади, вони орґанізовують розкрадання всіх національних багатств. Безжальні, вони роблять кар’єру на махінаціях і узаконеному грабунку: імпортно-експортні операції, товариства з обмеженою відповідальністю, біржові спекцляції, фаворитизм — все це на тлі зубожіння нації. Вони безперестанку торочать про націоналізацію торгівлі, себто про ґарантований доступ до ринків і вигідних операцій для місцевих підприємців. Їхня доктрина проголошує доконану необхідність націоналізувати розкрадання нації. У час, коли нація животіє та необхідна жорстка економія, їхній успіх у пограбуванні нації дуже скоро викликає у народу гнів і штовхає його до насильства. Бідний і незалежний народ в умовах сучасної Африки й світової ситуації прискореними темпами набуває суспільної свідомости. Вже скоро це зрозуміють навіть дрібні індивідуалісти.

Щоб засвоїти культуру гнобителя та орієнтуватися в ній, колонізований мав опанувати деякі інтелєктуальні здобутки колонізатора. Так, він запозичив спосіб мислення колонізаторської буржуазії. Про це наочно свідчить нездатність колонізованого інтелєктуала до діялоґу. Коли він опиняється віч-на-віч з метою чи ідеєю, він не може самоусунутися. З иншого боку, коли він опиняється у лавах свого народу, його охоплює подив. Його буквально обеззброюють сумлінність і щирість народу. Щоправда, він ризикує впасти у вульґарне народництво та обернутися на слухняного чоловічка, що погоджується з кожною думкою народу та возвеличує її як остаточну істину. Проте фелах, безробітний, голодний на істину не претендують. Вони не заявляють, що є істиною, бо є нею самою своєю суттю.

Об’єктивно у цей період інтелєктуал поводиться як звичайний опортуніст. Він фактично продовжує лицемірити. Народ же ніколи не відштовхував його не ставив його у безвихідне становище. Народ вимагає лише одного — об’єднання всіх ресурсів. Приєднання колонізованого інтелєктуала до руху народних мас відбудеться із запізненням через його химерне прискіпливість. Не те, щоб народ не сприймав аналізу. Він любить, коли йому все роз’яснюють, він залюбки слідкує за ланцюжком розміркувань, йому хотілося б бачити, куди він рухається. Але колонізований інтелєктуал на початку своєї взаємодії з народом приділяє забагато уваги дрібницям і примудряється забути про поразку колоніялізму — власне мету боротьби. Захоплений ріжноманітними сторонами процесу боротьби, він зосереджується на місцевих завданнях, які виконує із завзяттям і майже завжди з надмірною урочистістю. Він ніколи не може охопити всього процесу. У цю страшну бетономішалку, якою є народна революція, він прагне ввести поняття напрямку, спеціялізації, відділу. Відповідаючи за конкретну ділянку фронту, він інколи втрачає цілісність картини всього руху, й у разі поразки місцевого значення піддається сумнівам і навіть впадає у відчай. Народ же, навпаки, з самого початку дивиться на речі широко. Земля і хліб: як здобути землю і хліб? І ця риса народу (впертість, позірна обмеженість, вузькість) врешті-решт є виправданим способом дії — продуктивним і дієвим.

Також нам треба розглянути питання істини. Серед усіх народів в усі часи носіями істини завжди вважали тільки одноплеменців. Це ставлення не може змінити жадна абсолютна істина, жадні міркування про чистоту душі. На брехню про колоніяльну ситуацію колонізований відповідає брехнею. Щирість у стосунках зі співвітчизниками — роздратованість і скритність з колонізаторами. Істинним є те, що прискорює розпад колоніяльної системи і сприяє народженню нації. Істинним є те, що захищає тубільців і шкодить іноземцям. У колоніяльній ситуації немає правильної поведінки. А добре те, що робить їм зле.
Отже, ми бачимо, що маніхейство — головний чинник колоніяльного суспільства — залишається незмінним також у період деколонізації. Це означає, що колонізатор ніколи не переставав бути ворогом, антаґоністом, тим, хто обов’язково підлягає знищенню. Саме гнобитель на своїй території започатковує рух — рух, спрямований на встановлення панування, експлоатацію, грабунок. На протилежному боці колонізований, зв’язаний і обкрадений, як може підтримує неперервність цього руху, що він зв’язує берега колонії з палацами та доками метрополії. У цій зоні морського узбережжя штиль, листя пальм колишуться на тлі хмар, морські хвилі набігають на гальку, відвантажується сировина, що узаконює присутність колонізатора;  тим часом скорчений колонізований — радше мертвий, ніж живий — спить і бачить той самий сон. Колонізатор творить історію. Його життя, це — епос, «Одіссея». Він є абсолютним початком: «Це ми створили цю землю». Він — першопричина буття: «Якщо ми підемо, все буде втрачено — ця земля повернеться у середньовіччя». Протистоять йому заціпенілі істоти, майже знищені лихоманками та «дідівськими звичаями»; їхні закам’яніли тіла утворюють фундамент небаченого динамізму колоніяльного торгашества.

Колонізатор робить історію і знає, що її робить він. Безперервно посилаючись на історію своєї метрополії, він недвозначно вказує, що він тут є лише продовженням цієї метрополії. Історія, яку він пише, таким чином, не є історією країни, яку він грабує, а історією його нації, історією того, як вона захоплює, ґвалтує й прирікає на голод. Окам’янілість, на яку засуджений колонізований, можна подолати тільки тоді, коли колонізований захоче покласти край історії колонізації, історії грабежу з метою розпочати історію нації, історію деколонізації.

Світ, розділений на кляси, маніхейський, нерухомий, світ пам’ятників: пам’ятник ґенералу, який здобув перемогу; пам’ятник інженеру, який побудував міст. Впевнений у собі світ, що своєю брилою розчавлює хребта тим, чия шкіра здерта ударом батога. Ось він — колоніяльний світ. Тубілець — загнана істота, апартхейд, це — тільки різновид розділення колоніяльного світу. Перше, про що дізнається тубілець, це — те, що слід знати своє місце і не перетинати межі. Ось чому сни тубільця, це — мускульні сни, дієві сни, аґресивні сни. Мені наснилось, що я стрибаю, пливу, біжу, піднімаюсь. Мені наснилось, що я розреготався, що перемахнув через річку одним кроком, що мене переслідують зграї машин, які мене ніколи не наздоганяють. В епоху колонізації колонізований звільняє себе щоночі з дев’ятої вечора до шостої ранку.

Спочатку аґресивність, що вона накопичилась у його мускулах, колонізований демонструє перед своїми. Це період, коли неґри б’ються між собою, а поліцейські та слідчі вже не знають, як зарадити цьому незвичному прояву злочинности серед північноафриканців. Далі ми побачимо, як слід розглядати це явище[2]. Колоніяльний устрій викликає у колонізованого стан постійної напруги. Світ колонізатора, це — ворожий світ, який відштовхує, але водночас це і світ, який викликає заздрість. Ми бачили, що колонізований завжди мріє зайняти місце колонізатора. Не стати колонізатором, але замінити колонізатора. Цей світ ворожий, гнітючий, аґресивний, тому що виштовхуючи зі всіх своїх шпарин колонізовану масу, він являє собою не пекло, від якого хочеться якнайшвидше бігти, а рай — такий близький, але під охороною страшних сторожових псів.

Колонізований завжди насторожі; спантеличений численними знаками колоніяльного світу, він ніколи не знає, чи вже пересік він межу, чи ще ні. У світі, облаштованому колонізатором, колонізованого завжди вважають винним. Провина колонізованого не є виною, з якою той змирився; це радше різновид прокляття, щось на кшталт Дамоклевого меча. Одначе в глибині душі колонізований не визнає ніякої влади. Над ним панують, але його не приручили. Він принижений, але його не переконали в своїй меншовартості. Він терпляче чекає, поки колонізатор втратить пильність, щоб накинутись на нього. Мускули колонізованого завжди в очікуванні. Не можна сказати, що він стурбований, що він нажаханий. Насправді, він завжди готовий відкинути ролю здобичі заради ролі мисливця. Колонізований, це — переслідуваний, який постійно мріє стати переслідувачем. Символи влади — жандарми, звуки сурем, що лунають у казармах, військові паради і прапор на вежі — водночас гальмують і збуджують. Вони зовсім не означають «не ворушись!», але: «добре підготуй свій удар». І дійсно, навіть якщо колонізований може трохи заснути, забутись, пихатість колонізатора і його захоплення питанням міцности колоніяльної системи повсякчас нагадають йому, що велике протистояння не може відкладатись безкінечно. Це прагнення зайняти місце колонізатора допомагає підтримувати постійний м’язовий тонус. Насправді відомо, що за певних емоційних станів наявність перешкоди тільки підсилює бажання дії.

Відносини колонізатор—колонізований, це — відносини мас. Чисельній перевазі колонізатор протиставляє свою силу. Колонізатор — ексгібіціоніст. Турбота про власну безпеку змушує його голосно нагадувати колонізованому: «Тут я хазяїн!» Колонізатор підтримує лють колонізованого, який той поки що стримує. Колонізований застряв у щільних лабетах колоніялізму. Але ми бачили, що колонізований тільки видається заціпенілим. М’язова напруга колонізованого періодично вивільняється у криваві вибухи: міжплемінна боротьба, боротьба кланів, боротьба між особистостями.

На рівні особистости ми дійсно маємо заперечення здорового глузду. Тоді як колонізатор і поліцейський можуть протягом дня вдарити колонізованого, образити його, поставити на коліна, ми бачимо, що колонізований витягає свого ножа при найменшому ворожому чи аґресивному погляді иншого колонізованого. Тому що останній захисток колонізованого, це — оборона своєї особистости від собі подібних. Племінна боротьба просто нагадує про старі, викарбувані в пам’яті рахунки. Помстившись, колонізований намагається переконати себе, що колоніялізму не істнує, що все відбувається як і раніше, що історія продовжується. Тут ми розуміємо з цілковитою ясністю на рівні громади цю поведінку втечі, коли своєрідне занурення у братську кров дозволяє не бачити перешкод, відкласти неминуче рішення, що веде до збройної боротьби проти колоніалізму, на потім. Колєктивне самознищення, дуже конкретне у міжплемінній боротьбі, є одним з способів вивільнення м’язової напруги колонізованого. Всі ці вчинки, це — смертельні рефлекси перед лицем небезпеки, самовбивча поведінка, яка дозволяє колонізатору, що його життя і панування виявляються від цього тільки зміцненими, одночасно пересвідчитись у тому, що ці люди нерозсудливі. Колонізованому також вдається за допомогою реліґії іґнорувати колонізатора. Завдяки фаталізму гнобитель звільняється від будь-якої вини, він не є причиною лиха, злиднів — доля залежить від волі Божої. Таким чином особистість приміряється з розпадом, що його спричиняє Бог, падає ниць перед колонізатором і долею, й завдяки якійсь внутрішній рівновазі стає спокійним наче камінь.

Між тим, життя продовжується, і у страшних мітах — таких поширених у слаборозвинених суспільствах — колонізований знаходить засіб для погамування своєї аґресивности: злі духи, які з’являються щораз, коли чиниш неправильно, люди-леопарди, люди-змії, собаки з шістьма лапами, зомбі — вся незчисленна рать привидів або велетнів створює навкруги колонізованого безліч заборон, перешкод, стримувань, значно сильніших за ті, що нав’язуються світом колонізатора. Ця маґічна надбудова, під сильним впливом якої перебуває тубільне суспільство, виконує чітко визначені функції у роботі лібідо. Дійсно, одна з рис, котра характеризує суспільства, що розвиваються, полягає в тім, що лібідо є справою перш за все ґрупи, родини. Ця риса відома, добре описана етнолоґами: у суспільствах, де чоловік бачить у сні, що він має сексуальні стосунки не зі своєю жінкою, а з иншою, повинен привселюдно зізнатися про цей сон і заплатити податок натурою або відпрацювати на чоловіка потерпілої жінки. Що доводить, між иншим, що у суспільствах, які називають доісторичними, підсвідомому приділяється велика увага.

Атмосфера міту й маґії, лякаючи мене, діє як безсумнівна реальність. Жахаючи мене, вона включає мене в традицію, в історію мого краю або мого племені, але водночас вона мене заспокоює, надає статус, свідоцтво про суспільний стан. Царина тайни у країнах, що розвиваються, це — колєктивна царина, яка належить виключно маґії. Зачаровуючи мене у цьому нерозривному лабіринті, де дії повторюються з чистою незмінністю, сталість мого світу, нашого світу таким чином стверджується знову і знову. Повірте мені: зомбі жахливіші, ніж колонізатори. І проблєма відтоді не в тім, як жити у злагоді зі світом, закутим у залізний панцир колоніялізму, а в тім, щоб подумати тричі, перш ніж помочитися, плюнути або вийти вночі.

Надприродні, маґічні сили дивним чином зміцнюють еґо колонізованого. Сили ж колонізатора нескінченно применшені, позначені чужістю. Дійсно, більше нема чого боротися з ними, адже насправді має значення тільки те, що мітичні схеми пропонують значно жахливішого ворога. Очевидно, що вся боротьба переноситься у світ фантазій.

Проте, під час визвольної боротьби цей народ, раніше загублений у сфері реального, затиснутий в лещатах невимовного жаху, який одначе радо занурювався у цей фантастичний вир, приходить у розлад, реорґанізується і через кров і сльози повертається до вельми реальних і безпосередніх дій. Нагодувати моджахеддинів, розставити вартових, прийти на допомогу сім’ям знедолених, замінити вбитого чи ув’язненого чоловіка — ось конкретні завдання, до виконання яких закликають народ у визвольній боротьбі.

У колоніяльному світі емоційність колонізованого підтримується на поверхні як жива рана, з якої сочиться їдка речовина. І психіка стискається, вигоряє, розряджається у демонстрації м’язів, що для дуже вчених мужів є свідченням того, що колонізований — істерик. Ця емоційність у напрузі, якою опікуються невидимі наглядачі, але які безпосередньо спілкуються з ядром особистости, знайде еротичне задоволення у рушійних силах кризи на етапі остаточного її розв’язання.

З иншого боку, ми побачимо як емоційність колонізованого виснажується у несамовитих танцях. Ось чому вивчення колоніяльного світу обов’язково мають супроводжуватися вивченням феноменів танцю та одержимости. Релаксація колонізованого, це — саме та орґія м’язів, під час якої знаходять свій вихід, трансформуються, зникають найгостріша аґресія, найбезпосередніше насильство. Коло танцю, це — дозвільне коло. Воно дає захист і дозвіл. У наперед визначені години й дні чоловіки та жінки зустрічаються в певному місці та під урочистим поглядом племені виконують пантоміму у довільному, але насправді з певним ритмом темпі, в якій за різною ходою, рухом голови, вигином хребта, нахилом всього тіла назад читаються, як у відкритій книзі, колосальні зусилля громади, спрямовані на звільнення, подолання, самовираження. Все дозволено у… колі. Пагорб, куди всі піднялись, аби ніби наблизитись до місяця; берег, до якого всі спускаються ніби для того, щоб підкреслити зв’язок танцю та омивання, миття, очищення, — такими є святі місця. Все дозволено, тому що насправді збираються лише для того, щоб наче при виверженні вулкану вирвалися накопичене лібідо, стримувана аґресія,. Символічні страти, фантазійні перегони, уявні масові вбивства — все це має вийти назовні. Погані почуття з шумом витікають як лава.

Ще крок, і нас охоплює одержимість. Насправді, це орґанізовані сеанси одержимости та виходу за межі: тут і вампіризм, одержимість джинами, зомбі, Леґбойєм — знаменитим богом вуду. Ця втрата особистости, це роздвоєння, це розчинення виконують в орґанізмі колонізованого світу первородну функцію. Чоловіки і жінки, коли вони тільки приходили, були охоплені нетерплячкою, переступали з ноги на ногу, всі «на нервах». Коли вони повертались, у селі панував спокій, мир, непорушність.

Під час визвольної боротьби ми стаємо свідками появи відчуження од цих звичаїв. Приперши колонізованих спиною до стіни, тримаючи ніж біля їхніх горлянок (або, точніше, електроди біля ґеніталій), від них вимагатимуть, аби вони припинили розповідати один одному дурниці.

Після років нереалістичности, після того, як він віддавався найдивовижнішим фантазіям, колонізований з автоматом у руках нарешті сміливо виступає проти тієї єдиної сили, що знецінювала його існування, — проти колоніялізму. І колонізована молодь, яка зростає в атмосфері бою, може навіть поглузувати з себе і вірувань своїх пращурів: зомбі, коней з двома головами, мерців, що постають з могил, джинів, що влітають у тіло з позіхом. Колонізований відкриває реальність і перетворює її на спосіб свого руху, на практику насильства, на свій плян визволення.

Ми бачили, що це насильство протягом всього колоніяльного періоду, хоча й виривається на поверхню, працює вхолосту. Ми бачили його вихід через емоційну розрядку танцю й одержимости. Ми бачили, як воно вичерпується у братовбивчий боротьбі. Питання тепер полягає у тім, аби використати це насильство, саме у час зміни напрямку його руху. Незважаючи на те, що воно задовольнялось мітами та примудрялося відкривати нові можливості колєктивного самогубства, ось з’являються нові умови, які дозволять повністю переорієнтувати його.

У пляні політичної тактики й історії через звільнення у сучасну епоху колоній постало одне надзвичайно важливе теоретичне питання: коли можна говорити про те, що ситуація для руху національного визволення дозріла? Яким має бути його аванґард? Оскільки деколонізація прийняла найрізноманітніші форми, розум вагається і не може визначитись з тим, де справжня деколонізація, а де хибна. Ми побачимо, що заанґажована людина має приймати негайне рішення щодо засобів і тактики, що означає — спосіб й орґанізація руху. Поза цим істнує тільки сліпий волюнтаризм з ризиком жахливої реакції, до якой він може привести.

Які ж сили у колоніяльний період замість насильства колонізованого пропонують нові шляхи, нові центри докладання зусиль? Перш за все, це політичні партії, інтеліґенція, підприємці. Одначе деякі політичні уґруповання характернзуються тим, що вони проголошують принципи, але утримуються від висування гасел. Вся діяльність цих політичних націоналістичних партій у колоніяльний період обмежується діяльністю виборчого типу — схоже на продовження філософсько-політичних дисертацій на тему права народів на самовизначення, права людей на гідність і хліб, безперервне ствердження принципу «одна людина — один голос». Політичні націоналістичні партії ніколи не наполягають на необхідності протистояння, тому що їх мета зовсім не в радикальній зміні системи. Пацифісти та леґалісти — вони насправді прихильники порядку… нового порядку; але до колонізаторської буржуазії ці політичні ґрупи вельми прямолінійно висувають головну для себе вимогу: «Більше влади!» До конкретного питання насильства ставлення цих еліт неоднозначне. Жорсткі на словах, у поведінці вони — реформісти. Коли націоналістичні політичні керівники щось кажуть, насправді це означає, що вони так не думають.

Слід розуміти, що ця риса націоналістичних партій пояснюється як якістю їхнього керівництва, так і якістю послідовників. Кадри націоналістичних партій набираються з міст. Ці робітники, вчителі, ремісники та малі підприємці, які почали мати невеличкий зиск — який, само собою зрозуміло, є насправді дрібним хабаром — з колоніяльної ситуації, мають свої особливі інтереси. Ця клієнтура вимагає покращення своєї долі, підвищення зарплат. Між цими політичними партіями та колоніялізмом діялоґ ніколи не припиняється. Обговорюються всілякі вдосконалення: представництво у виборчих орґанах влади, свобода преси, свобода об’єднань. Точаться розмови про реформи. Тому не дивно, що велика кількість тубільців ведуть активну боротьбу у філіях політичних партій метрополії. Ці тубільці борються під абстрактним гаслом «Владу пролєтаріяту!», забуваючи, що в їхньому реґіоні боротьбу треба вести перед усім під лозунґами національними. Колонізований інтеліґент вклав всю свою аґресію у ледь завуальоване прагнення асимілюватись до колоніяльного світу. Свою аґресивність він поставив на службу своїм індивідуальним нтересам, інтересам своєї особистости. Так легко народжується верства рабів, звільнених в індивідуальному порядку, вільновідпущених. Чого вимагає інтеліґент, так це того, аби істнувала можливість плодити вільновідпущеників, можливість орґанізувати справжню клясу вільновідпущеників. Маси ж навпаки — не допускають зростання шансів на успіх окремих особистостей. Вони вимагають не статусу колонізатора, а місця колонізатора. Колонізовані у своїй переважній більшості хочуть заволодіти самою формою колонізатора. Їм йдеться не про початок змагання з колонізатором. Їм потрібне його місце.

Селянство залишається переважно осторонь пропаґанди більшости націоналістичних партій. Проте ясно, що у колоніяльних країнах революційними є тільки селяни. Їм нічого втрачати, а здобудуть вони цілий світ. Селянин — деклясований і голодний — одним з перших споміж експлоатованих усвідомлює, що тільки насильство приносить плоди. Для нього не істнує компромісів, немає можливости згоди. Колонізація чи деколонізація, це — просто питання співвідношення сил. Експлоатований зауважує, що його визволення передбачає застосування всіх засобів і перед усім — сили. Коли 1956 року, після капітуляції мсьє Ґі Молле перед колоністами в Алжирі, Фронт національного визволення у знаменитій листівці зазначив, що колоніялізм тільки прибрав ніж від горлянки, жоден алжирець не знайшов ці слова аж надто жорстокими. Листівка просто висловила те, що всі алжирці відчували у самій глибині свого єства: колоніялізм — не мисляча машина, не тіло, наділене розумом. Це — насильство за визначенням, і на поступки воно піде тільки перед ще більшим насильством.

Під час вирішального протистояння колонізаторська буржуазія, яка доти мовчала, починає діяти. Вона вводить нове поняття, яке, власне кажучи, є породженням колоніяльної ситуації: ненасильство. В найзагальніших рисах ненасильство для колонізованих інтеліґентів й економічної верхівки означає, що колонізаторська буржуазія має ті ж самі інтереси, що й вони, а тому заради спільного спасіння необхідно дійти згоди. Ненасильство, це — спроба уреґулювати колоніяльну проблєму за круглим столом, поки ще не відбулись необоротні події, не пролито кров, не сталось непоправне. Але якщо маси, не чекаючи, поки навкруги круглого столу роздавлять стільці, дослухаються тільки до власного голосу и почнуть підпалювати будинки і бунтувати, тоді ми побачимо, як верхівка та керівництво націоналістичних буржуазних партій бігтимуть до колонізаторів зі словами: «Це дуже серйозно! Невідомо, як все це закінчиться. Треба знайти якесь рішення! Знайдемо компроміс!»

Це поняття компромісу дуже важливе у явищі деколонізації, адже воно далеко не просте. Компроміс, насправді, стосується як колоніяльної системи, так і молодої національної буржуазії. Прихильники колоніяльної системи відчувають небезпеку знищення всієї системи масами. Диверсії на мостах, руйнування ферм, репресії, війна завдають економіці суворих ударів. Компроміс також стосується національної буржуазії, яка, не дуже добре усвідомлюючи можливі наслідки цього буревію, дійсно боїться, що цей грізний шквал її прожене, а тому безперестанку говорить колонізаторам: «Ми ще у змозі зупинити різанину, маси все ще довіряють нам. Діймо швидше, якщо ви не хочете все занапастити». Ще крок, і керівник націоналістичної партії дистанціюється від цього насильства. Він привселюдно заявляє, що не має нічого спільного з цими Мау-мау, з цими терористами, з цими вбивцями. У найкращому разі він усамітнюється на no man’s land між терористами і колонізаторами і охоче пропонує себе у ролі «переговірника». Це означає, що якщо з цими Мау-мау не зможуть домовитись колонізатори, він охоче візьметься за переговори сам. Таким чином, ар’єрґард національної боротьби, та частина народу, котра ніколи не переставала бути по той бік боротьби, таким акробатичним трюком переміщається у аванґард переговорів і компромісу, адже вона — завжди дуже обережна — ніколи не переривала контактів із колонізаторами.

До початку переговорів більшість націоналістичних партій обмежується у найліпшому разі роз’ясненнями, вибаченнями за цю «дикість». Вони не претендують на народну боротьбу і нерідко дозволяють собі у визькому колі засуджувати ці жахливі дії, які з таким жаром осудили преса та громадська думка метрополії. Ця політика безініціятивности виправдовується тривогою за об’єктивне бачення речей. Але ця клясична тактика колонізованої інтеліґенції та керівництва націоналістичних партій насправді є необ’єктивною. Фактично вони не впевнені, що це насильство мас, яким вже урвався терпець, є найбільш ефективним засобом захисту їх власних інтересів. Вони насправді впевнені у неефективності насильницьких дій. Для них неприпустимою є сама тільки думка, спроба знищення колоніяльного гніту силою, це — ризикована поведінка, самогубна поведінка. Це через те, що в їхній уяві велике місце займають танки і літаки-винищувачі колонізаторів. Коли їм кажеш: «Треба діяти!», вони бачать, як їм на голову сиплються бомби, по дорогах мчать бронетранспортери, лунають постріли, поліція… і вони не рушать з місьця. Вони заздалегідь вважають себе переможеними. Немає потреби демонструвати їх нездатність перемагати за допомогою насильства, вони примирилися з цим у своєму повсякденному житті і своїх діях. У цьому сенсі вони залишилися на наївній позиції, що її займав Енґельс у своїй відомій полеміці з цією брилою наївности, якою був герр Дюрінґ: «Так само, як Робінзон міг роздобути собі шаблю, так само ми можемо припустити, що одного чудового ранку П’ятниця з’являється із зарядженим револьвером у руці, і тоді все відношення „насильства” міняється: П’ятниця починає командувати, а Робінзон мусить тяжко працювати… Отже револьвер перемагає шаблю, а тим самим повинно бути зрозуміло навіть найбільш дитинному аксоматикові, що насильство не є тільки акт волі, а, щоб виявитися, вимагає дуже реальних передумов, а саме знаряддя, серед якого досконаліше перемагає недосконаліше; далі, що це знаряддя, треба виробити, а цим заразом сказано, що продуцент досконалішого знаряддя насильства, vulgo зброї, переможе продуцента недосконалішого знаряддя, і що, коротко кажучи, перемога насильства ґрунтується на продукції зброї, а ця знову таки на продукції взагалі, отже — на економічній силі, на „економічному стані”, на тих матеріяльних засобах, що їх має до своїх послуг сила.».[3] Після чого, керівникам-реформаторам уже немає чого казати крім: «З чим ви хочете боротися проти колонізаторів. Зі своїми ножами? Мисливськими рушницями?»

Дійсно, знаряддя важливе у царині насильства, тому що все впирається у кінцевому рахунку у розподіл цих знарядь. Але виявляється, що визволення колоніяльних територій проливає на питання нове світло. Ми бачили, наприклад, що в Іспанській кампанії, цій справжній колоніяльній війні, Наполеон, незважаючи на військові сили, що підчас наступу навесні 1810 року дорівнювали величезній цифри в 400 000 людей, був змушений відступити. Разом з тим французька армія завдяки своїм знаряддям війни, бойовим якостям своїх салдатів, військовому ґенію своїх полководців змусила тремтіти всю Европу. Сам на сам з величезною силою наполеонівських військ іспанці, яких надихала непохитна національна свідомість, винайшли відому партизанську війну, яку за двадцять п’ять років до того американські ополченці випробували проти анґлійських військ. Але партизанська війна колонізованого нічого не варта як знаряддя насильства у порівнянні з иншими способами війни, як би вона не стала новим елєментом у ґлобальній конкуренції між трестами і монополіями.

На початку колонізації одна колонія могла займати величезні території: Конґо, Ніґерія, Кот-д’Івуар тощо. Але сьогодні національна боротьба колонізованого є складовою зовсім нової ситуації. Капіталізм у період свого зростання розглядав колонії як джерело сировини, що вона після переробки потрапляла на европейський ринок. Після стадії нагромадження капіталу сьогодні капіталізм оперує новим поняттям отримання прибутку. Колонії стали ринком. Колоніяльне населення, це — споживачі. Тому, якщо гарнізон повсякчасно потребує поповнення, якщо торгівля уповільнюється, себто готові промислові вироби більше не експортуються, це вірна ознака того, що військове рішення треба відкинути. Грубе панування рабовласницького типу не є метрополії економічно вигідним. Монополістична частина буржуазії метрополії не підтримує уряд, що проводить виключно політику меча. Промисловці та фінансисти метрополії чекають від свого уряду не знищення племен, а захисту своїх «законних інтересів» за допомогою економічних угод.

Таким чином, істнує об’єктивний зв’язок між капіталізмом і силами насильства, що вибухає на колоніяльній території. Більш того, колонізований не одинокий перед лицем гнобителя. Є, звичайно, політична і економічна допомога проґресивних країн і народів. Але передусім є конкуренція, нещадна війна, що її ведуть фінансові ґрупи. Берлінська конференція могла поділити роздрібнену Африку між трьома чи чотирма країнами. У даний час важливо не те, під яким мандатом — французьким чи бельґійським — буде той чи инший африканський реґіон, а те, щоб економічні зони були під захистом. Удари артилерії, політика випаленої землі поступилися місцем економічному підпорядкуванню. Сьогодні для придушення того чи иншого бунтівного султана більше не ведуться війни. Зараз діють більш елеґантними, менш кривавими методами: ліквідувати режим Кастро вирішують мирним шляхом. Ґвінею намагаються удушити економічно, усунути від влади Мосаддика. Таким чином, національний лідер, котрий боїться насильства, помиляється, якщо він уявляє, що колоніялізм «нас всіх переріже». Звичайно, військові продовжують грати у салдатики, як вони це завжди робили від початку колоніяльних завоювань, але фінансові кола швидко повертають їх до реальности.

Ось чому, поміркованим націоналістичним партіям рекомендують формулювати свої вимоги чіткіше та шукати з колонізаторами — спокійно та без зайвих емоцій — рішення, яке б враховувало інтереси обох сторін. Ми бачимо, що цей націоналістичний реформізм, який часто виглядає як карикатура на трейдюніонізм, коли таки наважується на дію, робить це цілком мирно: страйки на міських підприємствах, масові демонстрації з бурхливими вітаннями керівників, бойкот автобусів чи імпортних товарів. Всі ці дії призначені одночасно і надавити на колоніяльний режим, дати можливість народу випустити пару. Ця практика терапії бездіяльністю, це лікування народу сном іноді призводить до успіху. Тоді за круглим столом переговорів відбувається своєрідний політичний відбір, в результаті якого, наприклад, пан Мба, президенту Республіки Ґабон, прибувши з офіційним візитом до Парижу, може дуже урочисто заявити: «Ґабон незалежний, але між Ґабоном і Францією нічого не змінилось — все продовжується як і раніше». Дійсно, єдина зміна, це — те, що пан Мба — президент Республіки Ґабон і що його приймає президент Французької Республіки.

В роботі над заспокоєнням колонізованих буржуазії колонізаторів, звичайно, допомагає реліґія. Всі святі, що підставляли другу щоку, пробачали злочини, отримували без здригань плювки і образи, знайшли пояснення і стали прикладом. Еліти колонізованих країн, ці вільновідпущені раби, опиняючись на чолі руху, неминуче закінчують тим, що влаштовують ерзац-битву. Вони використовують рабство своїх братів, щоб присоромити рабовласників або надати сенсу пустопорожній гуманістичній ідеолоґії фінансових ґруп, конкуруючих з їх гнобителями. Насправді, вони ніколи не звертаються до рабів, ніколи їх не мобілізують за допомогою конкретних закликів. Зовсім навпаки — в годину істини (себто для них — брехні) вони погрожують мобілізацією мас як зброєю, що вирішує все і призведе — у якійсь чарівний спосіб — до «кінця колоніяльного режиму». Звичайно, в цих політичних партіях, серед їхнього керівництва знаходяться й такі, хто свідомо повертаються спиною до фарсу національної незалежности. Але дуже скоро їхня робота, їхні ініціятиви, їхнє незадоволення починають дратувати партійний апарат. Поступово ці елєменти ізолюються, а потім просто відсуваються убік. Водночас, ніби за діялєктичним збігом обставин, за ними кидається колоніяльна поліція. Переслідувані в місті, покинуті партійними товаришами та керівниками, ці небажані елєменти з палким поглядом опиняться у селі. Саме тоді вони з захоплення відкривають, що селянські маси розуміють їх з півслова і без зайвих зволікань задають їм питання, на яке вони досі не спромоглися підготувати відповіді: «Так коли?»

Ми ще зупинимось на цій зустрічі міських революціонерів із селянами. Зараз нам треба повернутися до політичних партій, щоб показати проґресивний характер їх діяльности. У своїх промовах політичні керівники «згадують» націю. Таким вимоги колонізованого набувають форми. Відсутній зміст, відсутні політична та соціяльна проґрами. Є непевна форма, національна за основою, те, що ми називаємо вимогою мінімум. Політики, які беруть слово, виступають у націоналістичний пресі, пробуджують у народу бажання мріяти. Вони бояться руйнування, але фактично вносять у свідомість своїх слухачів і читачів страшні ферменти руйнування. Часто вони користуються національною чи племінною мовою. У такий спосіб додатково підживлюється мрія, уява отримує можливість вийти за межі колоніяльного порядку. І ще, час від часу ці політики кажуть: «Ми, неґри, ми, араби», і ці найменування, сповнені багатозначности, у колоніяльний період набувають своєрідного сакрального смислу. Націоналістичні політики грають з вогнем. Тому що як нещодавно перед ґрупою молодих інтеліґентів зізнався один африканський лідер: «Добре подумайте, перше ніж звертатися до мас — вони дуже швидко захоплюються». Є тут якась хитрість історії, яка грає у колоніях свою руйнівні гру.

Коли політичний керівник скликає народ на мітинґ, можна сказати, що у повітрі відчувається запах крові. Проте дуже часто керівник особливо переймається тим, аби «продемонструвати» свої сили, але… не використовувати їх. Разом з тим стан збудження підтримується таким чином: рух туди й сюди, виголошення промов, зібрання люду, всюди поліція, демонстрації військової потуги, арешти, депортації керівників, — все це метушіння викликає у народу відчуття, що прийшов час щось робити. У такий час нестабільности політичні партії все частіше звертаються із закликами спокою до лівих, а на правому фланзі вони вглядаються в обрій, намагаючись відгадати ліберальні наміри колоніялізму.

Для підтримки форми й революційної потенції народ звертається також до певних епізоди із життя спільноти. Наприклад, до образа бандита, який на селі кілька днів чинить опір жандармам, що його переслідують, або гине в нерівному бою, забравши із собою чотирьох чи п’ятьох поліцейських, або покінчує життя самогубством, щоб не «здати» своїх спільників, — для народу вони слугують прикладами для наслідування, схемами дій, «героями». І марно переконувати, що цей герой — злочинець, негідник або покидьок. Якщо діяння, за яке колоніяльна влада переслідує цю людину, спрямоване тільки проти колоніста чи майна колоніста, з’являється чітка, пряма демаркаційна лінія. Процес ідентифікації відбувається автоматично.

Крім того слід зауважити ту ролю, яку грає у цьому процесі дорослішання національна історія опору завойовникам. Великими постатями колонізованого народу назавжди залишаються ті, хто очолював опір загарбникам. Беханзін, Сундьяту, Саморі, Абд аль-Кадір — вони переживають справжнє відродження у період, який безпосередньо передує розгортанню активної боротьби. Це свідчить про те, що народ готується знову почати рух, покінчити із застоєм, спричиненим колоніялізмом, готується робити Історію.

Поява нової нації, знищення колоніяльних структур є результатом або жорсткої боротьби народу, який щойно здобув незалежність, або насильством з боку инших колонізованих народів периферії, яке має на колоніяльний режим стримуючу дію.

Колонізований народ не самотній. Незважаючи на зусилля колоніялізму, його кордони залишаються проникними для новин, чуток. Він відкриває, що у повітрі віє насильством, що воно вибухає тут і там, тут і там долає колоніяльний режим. Це насильство виконує для колонізованого не тільки інформаційну, але й оперативну ролю. Велика перемога в’єтнамського народу під Дьєн-Б’єн-Фу, строго кажучи, перестала бути перемогою тільки в’єтнамською. Починаючи з липня 1954 року, колонізовані народи задавали собі наступне питання: «Що треба зробити, щоб здійснити Дьєн-Б’єн-Фу? Як за це взятися?» Відтепер жоден колонізований не сумнівався у можливості Дьєн-Б’єн-Фу. Проблєма була у розсортуванні сил, їх орґанізації, даті їх виступу. Це всеосяжне насильство впливає не тільки на колонізованих, але також на колонізаторів, які усвідомлюють можливість багатьох Дьєн-Б’єн-Фу. Ось чому всі без винятку колонізаторські уряди охоплює справжня паніка. Вони хочуть грати на випередження, повернути визвольних рух вправо, роззброїти народ: «Хутко деколонізуємось!». Деколонізуємо Конґо, поки воно не перетворилося на ще один Алжир. Проголосуємо за рамочний закон для Африки, створимо для Африки Співдружність, модернізуємо її, але, благаю Вас, деколонізуємо, деколонізуємо… Деколонізація відбувається з такою швидкістю, що незалежність нав’язується Уфуе-Буаньї. На стратеґію Дьєн-Б’єн-Фу, визначену колонізованим, колонізатор відповідає стратеґією стримування… з дотримуванням державного суверенітету.

Але повернемось до цього всеохоплюючого насилля, цього насилля, що вирує під поверхнею. Ми побачили, що за мірою його розвитку, його підхоплюють численні приводні ремені і ведуть до виходу. Незважаючи на метаморфози, які викликає в ньому під час боротьби між племенами чи реґіонами колоніяльний режим, насилля рухається, колонізований розпізнає свого ворога, дає назви всім своїм нещастям і зі всією своєю міццю, підсиленою ненавистю та гнівом, кидається на цей новий шлях. Але як ми перейдемо від атмосфери насильства до насильства в дії? Що розірве поверхню? Передусім треба зауважити, що такий розвиток подій порушує той стан спокою, в якому перебуває колонізатора. Колонізатор, який «знає» тубільців, за багатьма ознакам зауважує, що дещо змінюється. Рідко тепер зустрінеш хорошого тубільця; при наближенні гнобителя западає тиша. Час від часу погляди стають жорсткими, ставлення і мова — відверто ворожими. Націоналістичні партії охоплює збудження, множиться кількість мітингів, і водночас зростає присутність поліції, прибувають військові підкріплення. Колоністи, особливо ті з них, які ізольовані на своїх фермах, починають бити на сполох першими. Вони вимагають енерґійних заходів.

Влада ж вдається до видовищних заходів: затримує одного або двох керівників, орґанізує військові паради, маневри, польоти літаків. Ці демонстрації, військові вправи, цей запах пороху, який тепер заряджає атмосферу, не зупиняють народ. Ці багнети і ця канонада підсилюють його аґресивність. Утворюється драматична атмосфера, і кожен бажає довести, що він готовий на все. Саме у цій ситуації сам по собі лунає постріл, тому що нерви на межі, всюди панує страх, на курок готовий нажати кожний. Звичайна випадковість, і починається розстріл: це Сетіф у Алжирі, «Кар’єр сантраль» у Марокко, Мораманґа на Мадагаскарі.

Репресії, замість згасити запал, прискорюють розвиток національної свідомости. На певному етапі ембріонального розвитку свідомости формування цієї свідомости прискорює різанина в колоніях, що вона свідчить за те, що між гнобителями і пригнобленими все вирішує сила. Варто зазначити, що не політичні керівники висунули гасла збройного повстання, не вони готували це повстання. Керівники не хотіли цих репресій, цих дій, викликаних страхом. Події застали їх зненацька. Саме в цей момент колоніяльна влада може вирішити заарештувати націоналістичних керівників. Але сьогодні уряди колоніяльних країн дуже добре знають, що дуже небезпечно позбавляти маси їхніх керівників. Тому що тоді народ без огляду кидається у селянські війни, заколоти і «звірячі вбивства». Маси дають волю своїм «кривавим інстинктам» і вимагаються від колонізаторів звільнити їхніх керівників, на долю яких випадає нелегке завдання відновлення спокою. Колонізовані, котрі під дією стихійного імпульсу вклали все своє насильство у роботу над колосальним завданням знищення колоніяльної системи, швидко опиняються в ролі тих, хто скандує інертний, безплідний лозунґ: «Звільніть А чи Б»[4]. Тоді колоніяльна влада цих людей звільняє і розмовляє тільки з ними. Прийшло свято простого люду.

Можливі випадки, коли апарат політичних партій може залишитись неушкодженим. Але внаслідок колоніяльних репресій та стихійної на них реакції народу партії втрачають ініціативу, яка переходить до рядових членів партій. Насильство спрямовується проти військ окупанта, ситуація загострюється і заходить у глухий кут. Керівники, які все ще перебувають на свободі, відсуваються убік. Раптом ставши непотрібними зі своєю бюрократією та поміркованою проґрамою, вони віддаляються від подій, пробуючи взяти на себе ролю «говорити від імені нації, змушеної мовчати». Як правило, колоніяльна влада із жадібністю хапається за цю вдалу знахідку, перетворює цих нікчем на своїх співрозмовників, миттю дає їм незалежність, покладаючи на них обов’язок наведення ладу.

Таким чином, ми бачимо, весь світ переповнений цим насильством, і питання не в тому, щоб відповідати на нього ще більшим насильством, а в тому, щоб якомога швидше цю кризу розрядити.

Так що ж таке це насильство? Ми побачили, що це інтуїція, яка підказує колонізованим масам, що їхнє звільнення має відбутися і може відбутися тільки через насильство. Що то за затьмарення розуму таке, що приводить цих незнайомих з технікою, голодних і слабких, без навичок орґанізації людей до думки, що перед лицем економічної і військової могутності окупанта їх може визволити тільки насильство? Як наважуються вони сподіватися на перемогу?

Тому що насильство — і в цьому полягає найбільший скандал — може бути методом, може висуватися політичною партією як гасло, з яким партійні кадри закликають народ до збройної боротьбі. Це питання насильства потребує уважного розгляду. Нас зовсім не дивує, коли німецький мілітаризм вирішує вреґулювати проблєми на своїх кордонах за допомогою сили, проте коли, наприклад, анґольський народ вирішує взятися за зброю, відкидає будь-які ненасильницькі методи алжирський народ, це свідчить за те, що щось таки відбулось або відбувається. Колонізованим народам — цим рабам сучасности — урвався терпець. Вони знають, що тільки це божевілля може звільнити їх від колоніяльного ярма. У світі виникає новий тип стосунків. Народи слаборозвинених країн розривають свої кайдани, і — що неймовірно — це їм вдається. В епоху супутника померти з голоду нам може видатися смішним, але для колонізованих мас пояснення більш прозаїчне. Правда полягає в тому, що сьогодні жодна капіталістична країна не спроможна пускати в хід той спосіб придушення, що він єдиний міг би дати шанс на успіх: розгорнення значних окупаційних військ протягом тривалого часу.

Вдома колонізаторські країни стикаються з суперечностями, з вимогами робітників, що вимагають застосування поліцейського апарату. Більше того за теперішньої міжнародної ситуації їхні війська потрібні цим країнам для захисту власного режиму. Нарешті, не можна не згадати про міт, що визвольні рухи керуються з Москви. Доводи режиму, що ґрунтуються в першу чергу на паніці, звучить так: «Якщо так триватиме й далі, комуністи скоріше за все скористуються з цієї нестабільности, аби проникнути в ці реґіони».

Той факт, що колонізований розмахує погрозою насильства, свідчить за те, що він усвідомлює неповторність поточного моменту і має намір з цієї неповторности скористатися. Але також і на рівні безпосереднього особистого досвіду колонізований, який бачить, що сучасний світ проникає до найвіддаленіших куточків землі, вельми чутливий до всього, чого він не має. Маси через своєрідні зародки розуміння переконуються, що у них все вкрадено. Ось чому в деяких слаборозвинених країнах маси дуже швидко змінюються та через два чи три роки після незалежности починають розуміти, що вони розчаровані, що «воно не варте боротьби», оскільки насправді нічого не змінилося. 1789 року після буржуазної революції найдрібніші французькі селяни мали істотний зиск з того потрясіння. Разом з тим загальним місцем залишається те судження, що в більшості випадків для 95% населення країн, що розвиваються, негайних змін незалежність не принесла. Для будь-якого уважного спостерігача не секретом є той факт, що істнує певний вид прихованого невдоволення, подібний до вугілля, яке після гасіння тліє, але загрожує щохвилини знову спалахнути.

Тоді кажуть, що колонізовані хочуть рухатися надто швидко. Але згадаймо, як ще зовсім недавно стверджували, що вони повільні, ледачі, фаталісти. Очевидно, що насильство, спрямоване у визвольну боротьбу, з появою національного прапору ніяким маґічним чином не зникає. Для його зникнення тепер навіть менше підстав, адже національне будівництво продовжується в контексті рішучого змагання між капіталізмом і соціялізмом.

Це змагання надає мало не універсального виміру найбільш локальним суперечкам. Кожний мітинг, кожний акт репресій відгукується на міжнародній арені. Вбивства у Шарпевіллі продовжували потрясати громадську думку протягом багатьох місяців. У ґазетах, по радіо, у приватних розмовах Шарпевілль був символом. Саме через Шарпевілль чоловіки і жінки дізнались про проблєму апартхейду в Південній Африці. І немає підстав стверджувати, що раптовий інтерес великих держав до маленьких справ слаборозвинених реґіонів пояснюється виключно демаґоґією. Кожна селянська війна, кожний заклик до повстання в країнах «третього світу» є частиною холодної війни. Двох людей побито поліцейськими у Солсбері, і от уже весь блок приходить у рух, говорить про цих двох людей та піднімає з приводу цього побиття окрему проблєму Родезії, пов’язуючи її зі всією Африкою, з усіма колонізованими народами. А повномаштабна кампанія в иншому блоці дозволяє йому виявити слабкі місця у своїй сфері впливу. Колонізовані народи усвідомлюють, що жоден табір не залишається байдужим до місцевих інцидентів. Вони не обмежують себе горизонтом свого реґіону, розуміючи, що перебувають у центрі світового тектонічного руху.

Коли, кожні три місяці до нас доходить звістка про те, що 6-й чи 7-й флот США вирушив до того чи иншого берегу, коли Хрущов погрожує врятувати Кастро за допомогою ракет, коли Кеннеді розглядає можливість крайніх заходів щодо Лаосу, у колонізованого народу або народу, який щойно здобув незалежність, складається враження, що мимоволі його втягують у якийсь шалений рух. Насправді, він уже давно перебуває у русі. Розглянемо, наприклад, випадок урядів недавно звільнених країн. Дві третини свого часу можновладці витрачають на пильнування за кордонами, намагаючись попередити будь-яку потенційну небезпеку, а третину — на роботу для своєї країни. Водночас вони шукають підтримки. Підкорюючись тій самій діялєктиці, національна опозиція з презирством відвертається від парляментського шляху. Вона шукає союзників, готових підтримати її у справі підготовки жорстокого бунту. Атмосфера насильства, що нею просякнуте все на колоніяльному етапі, продовжує домінувати в житті нації. Як ми вже зазначали, «третій світ» не виключений з руху. Зовсім навпаки — він у самому центрі тектонічного руху. Ось чому, у промовах державних діячів слаборозвинених країн на невизначений термін зберігається тон аґресії й розчарування, який, здавалося, мав би зникнути. Йдеться також про грубість, що часто характеризує нових керівників. Разом з тим значно рідше звертають увагу на ту виключну ввічливість, з якою ці самі керівники поводяться із своїми братами або товаришами. Грубість відрізняє передусім їхню поведінка з иншими, зі старими колонізаторами, що приїздять подивитися й поспостерігати. У колишніх колонізованих дуже часто складається враження, що висновки цих приїздив відомі заздалегідь. Їх підтверджує робота журналістів. Фотоґрафії, що вони ілюструють статтю, доводять, що він знає, про що говорить, він був там. Мета таких поїздок — довести, що «після того, як ми звідти пішли, все пішло не так». Від журналістів часто можна чути скарги на поганий прийом, на брак нормальних умов для роботи, стіну байдужости або ворожости, з якою вони стикаються. В цьому немає нічого надзвичайного. Націоналістичні керівники знають, що міжнародна громадська думка формується виключно західною пресою. Одначе, коли західний журналіст бере інтерв’ю у нас, кінцевий результат такого інтерв’ю дуже рідко має для нас хоч якусь користь. Під час війни в Алжирі, наприклад, найліберальніші французькі репортери не перестають для охарактеризування нашої боротьби використовувати двозначні епітети. Коли ж ми їм це закидаємо, вони відповідають — з щирим серцем, — що вони об’єктивні. Об’єктивність завжди спрямована проти колонізованого. Можна зрозуміти також цей новий тон, який з’явився у міжнародної дипломатії на Ґенеральній Асамблеї Орґанізації Об’єднаних Націй у вересні 1960 року. Представники колоніяльних країн були аґресивними, жорсткими, обурливими, але народи цих країн не вбачали в цьому ніякого перебільшення. Радикалізм представників Африки розворушив гнійник і пролив світло на неприйнятний характер вето, на протиріччя між великими державами і — особливо — на незначну ролю, відведену «третьому світу».

У дипломатії, започаткованій народами, що недавно здобули незалежність, немає місця для нюансів, натяків, месмеричних жестів. Їхні представники уповноважені захищати і єдність нації, і добробут мас, а разом з ними і право народів на свободу та хліб.

Таким чином, це дипломатія руху, гніву, яка незвично контрастує з нерухомим, скам’янілим світом колонізації. І коли в ООН пан Хрущов розмахував своїм черевиком і стукав ним по столу, жоден колонізований, жоден представник країн, що розвиваються, не сміявся. Тому що пан Хрущов показував колонізованим країнам, що він, мужик (до речі, з ракетами), поводиться з цими жалюгідними капіталістами так, як вони на те заслуговують. Так само Кастро, який приходив на засідання ООН у військовій формі, не викликав у країн, що розвиваються, ніякого обурення. Кастро показує, наскільки він свідомий насильства, домінування якого триває. Дивно навіть, чому він не прийшов до ООН із своїм автоматом, але, напевне, йому б цього не дозволили. Селянські війни, акти відчаю, озброєні мачете й сокирами уґрупування знаходять свою національну приналежність у непримиренній боротьбі соціялізму з капіталізмом.

1945 року ще можна було не помітити 45 000 загиблих у Сетіфі; 1947 року 90 000 вбитих на Мадаґаскарі були списані кількома короткими повідомленнями в ґазетах; 1952 року 200 000 жертв репресій у Кенії зустріли з відносною байдужість. Все через те, що міжнародні протиріччя ще не були чітких обрисів. Війни у Кореї та Індокитаї відкрили новий етап. Але вирішальним моментами цього протистояння стали в першу чергу Будапешт і Суец.

Підсилені безумовною підтримкою соціялістичних країн колонізовані кидаються з доступною їм зброєю проти неприступної цитаделі колоніялізму. І якщо ця цитадель не падає перед людьми, озброєними ножами або зовсім беззбройних, то ситуація змінюється, коли до уваги беруться обставини холодної війни.

У цих нових умовах американці дуже серйозно сприймають свою ролю покровителя міжнародного капіталізму. Спочатку вони радять европейським країнам провести деколонізацію мирним шляхом. Пізніше вони без вагань проголошують спочатку про свою повагу, а згодом і про свою підтримку принципу «Африка для африканців». Сьогодні Сполучені Штати без будь-яких вагань офіційно заявляють, що вони є захисниками права народів на самовизначення. Остання поїздка пана Меннен-Вільямса ще раз добре показує усвідомлення американцями того факту, що «третім світом» пожертвувати не можна. Тепер зрозуміло, що насильство колонізованого виглядає відчайдушним тільки тоді, коли його in abstracto порівнювати з військовою машиною гнобителів. Зате зв’язавши його з міжнародною динамікою, зауважуєш, що для гнобителя воно становить жахливу загрозу. Безперервність селянських війн і агітації Мау-мау розхитує господарче життя колонії, але не загрожує метрополії. Але для імперіялізму важливішою є проникнення соціялістичної пропаґанди в маси, зараження нею. Це вже серйозна загроза у холодний період конфлікту; але що станеться у разі збройного конфлікту з колонією, зіпсованою кровожерливими партизанами?

Таким чином, капіталізм усвідомлює, що в разі вибуху міждержавних війн його військова стратеґія все втратить. Відтак, в рамках мирного співістнування, усі колонії приреченні зникнути, а — продовжуючи цю лоґіку до кінця — політика нейтралітету поважатиметься капіталізмом. Чого треба уникати передусім, так це стратеґічних небезпек, повороту мас до доктрини ворога, запеклої ненависти десятків мільйонів людей. Колонізовані народи до кінця усвідомлюють ці обов’язкові умови, що вони панують у міжнародному політичному житті. Ось чому навіть ті, кого насильство відштовхує, приймають рішення і діють, виходячи з цього планетарного насильства. Сьогодні мирне співістнування двох блоків підтримує і провокує насильство у колоніяльних країнах. Завтра, після повного звільнення колоніяльних територій, можливо ми побачимо зрушення в царині насильства. Можливо, ми побачимо, як постане питання меншин. Деякі з них уже сьогодні не соромляться виступати за насильницькі методи розв’язання власних проблєм, і не випадково ми чуємо, що чорношкірі радикали у Сполучених Штатах почали орґанізовуватися у загони й озброюватися. Так само зовсім не випадковим є істнування у так званому вільному світі комітетів захисту меншин у СРСР; не випадковим є також те, що ґенерал де Ґолль в одній зі своїх промов пролив кілька сліз про мільйони пригноблених комуністичною диктатурою мусульман. Капіталізм й імперіялізм переконані, що боротьба проти расизму та рухи національного визволення є просто заворушеннями, інспірованими і розпалюваними «ззовні». Так вони вирішують звернутися до цієї ефективної тактики: радіо «Вільна Европа», комітети підтримки пригноблених меншин… Вони проводять політику антиколоніялізму в той самий спосіб, у який французькі полковники в Алжирі вели підривну війну у співпраці зі САС чи підрозділами психолоґічної війни. Вони «використовували народ проти народу». Чим це закінчилось, відомо.

Ця атмосфера насильства, погроз, брязкання ракетами колонізованих не лякає і не дезорієнтує. Ми бачили, що вся їхня недавня історія навчила їх «розуміти» цю ситуацію. Між колоніяльним насильством і прихованим насильством, в яке занурений сучасний світ, істнує своєрідний зв’язок, єдність. Колонізовані пристосувались до цієї атмосфери. Нарешті вони крокують у ногу зі своїм часом. Деяких дивує, коли колонізовані, замість подарувати сукню своїй дружині, купують транзисторний радіоприймач. Але тут немає нічого дивного. Колонізовані впевнені, що сьогодні вирішується їхня доля . Вони живуть в атмосфері кінця світу і вважають, що вони нічого не повинні пропустити. Ось чому, вони добре розуміють Фума і Фумі, Лумумбу і Чомбе, Ахіджо і Мумьє, Кеніятту і тих, кого історія час від час висуває їм на заміну. Вони добре розуміють всіх цих людей, тому що вони спроможні дезавуювати сили, що стоять за ними. Колонізований, людина, що розвивається, виступає сьогодні політичною твариною у найповнішому значенні цього слова.

Очевидно, що незалежність принесла із собою моральну реабілітацію і визнання гідности колонізованих народів. Але у них ще не було часу розвинути суспільство, створити та закріпити власні цінності. Ще немає теплої домівки, в якій би громадянин і особистість розвивалися й збагачувалися у все більшій кількості сфер життя. Перебуваючи у своєрідному стані невизначености, ці народи доволі легко дійшли висновку, що все за всіх вирішиться десь там. Що ж до керівників, то у цій ситуації вони вагаються і обирають нейтралітет.

Про нейтралітет багато чого можна сказати. Дехто прирівнює його до ненависного меркантилізму, що полягає в тому, щоб брати і справа, і зліва. Хоча політика нейтралітету, що вона породжена холодною війною, дозволяє країнам, що розвиваються, отримувати економічну допомогу від обох сторін, насправді, вона не дозволяє жодній з них надати допомогу в обсязі, потрібному слаборозвиненим реґіонам. Ці буквально астрономічні суми, вкладені у військові дослідження й розробки, ці інженері, перетворені на спеціялістів ядерної війни, змогли б за п’ятнадцять років підняти рівень життя у країнах, що розвиваються, на 60%. Таким чином, видно, що справжній інтерес слаборозвинених країн не полягає ані в продовженні, ані в загостренні цієї холодної війни. Але, звичайно, їхньою думкою ніхто не цікавиться. Відтак, де можливо, вони відсторонюються. Але чи можуть вони це дійсно зробити? От, приклад, коли Франція випробовує в Африці свої атомні бомби. За винятком окремих голосувань, переговорів і гучних гупань дипломатичними дверима можна сказати, що африканські народи не дуже впливають на позицію Франції у цьому питанні.

Нейтралітет породжує у громадянина «третього світу» таке ставлення, яке в щоденному житті виражається у безстрашності та великій гордості, що дивним чином нагадує виклик. Ця рішуча відмова від компромісу, це цілком тверде бажання ні до кого не прив’язуватись нагадує поводження підлітків, таких гордих і позбавлених всього, завжди готових битися до останнього за одне тільки слово. Все це збиває з пантелику західних спостерігачів. Оскільки, строго кажучи, між тим, що ці люди говорять про себе, й тим, чим вони є насправді, простягається ганебних розмірів прірва. Бравада цих країн без трамваїв, без війська, без грошей зависає у повітрі. Немає жодних сумнівів, що це просто блеф. Часто «третій світ» справляє враження, що він захоплюється драмами, і йому потрібна своя тижнева доза кризи. Ці керівники порожніх країн, але з такими гучними голосами, дратують. Виникає бажання заставити їх замовкнути. Але їх улещують. Їм дарують квіти. Їх запрошують. Їх зазивають навперебій. Це й є політика нейтралітету. Населення їхні неписьменне на 98%, проте істнує колосальна література про них. Вони дуже багато подорожують. Керівники країн, що розвиваються, студенти з країн, що розвиваються, — це золоте дно для авіакомпаній. Африканські й азіатські відповідальні особи мають можливість, одного й того ж місяця навчатися соціялістичному плянуванню у Москві і долучатися до благ ліберальної економіки у Лондоні або Колумбійському університеті. В свою чергу африканські профспілкові діячі проґресують прискореним темпом. Щойно їм довірили пости у керівних орґанах, як вони вирішують гуртуватися в автономні об’єднання. У них немає за плечима п’ятдесяти років профспілкової діяльности у промислово-розвиненій країні, але вони вже знають, що аполітичний трейдюніонізм — нісенітниця. Вони не виступали проти буржуазної машини, вони не здобули свою свідомість у клясовій боротьбі, але, можливо, цього і не потрібно. Можливо. Ми побачимо, що ця всеосяжна відданість справі, що вона часто виглядає як карикатура на інтернаціоналізм, є однією з головних рис країн, що розвиваються.

Але повернемось до окремої битви колонізованого з колонізатором. Очевидно, що йдеться про відкриту збройну боротьбу. Історичні приклади: Індокитай, Індонезія і, звичайно, Північна Африка. Але не слід забувати про те, що збройна боротьба може вибухнути у будь-якому місці: як у Ґвінеї, так і у Сомалі, так само як і будь-де, звідки колоніялізм йти не збирається, наприклад, в Анґолі. Збройна боротьба свідчить за те, що народ сповнений рішучости покладатися тільки на насильницькі методи. Він, котрому весь час повторювали, що він розуміє тільки мову сили, вирішив висловлюватися мовою сили. Насправді сам колонізатор завжди показував йому шлях, яким він мав пройти, аби звільнитися. Арґумент, вибраний колонізованим, був підказаний йому колонізатором, і за іронією долі саме колонізований тепер стверджує, що колонізатор розуміє тільки силу. Леґітимність колоніяльного режиму походить із сили, і цього порядку речей він ніколи не приховував. Кожна статуя: Федерба або Ліоте, Бюґо або сержанта Бландана — всі ці конкістадори, які влаштувались на колоніяльній землі, постійно нагадують про одну й ту саму річ: «Ми тут завдяки силі багнетів…» Всі знають продовження цієї цитати. На етапі повстання кожний колонізатор мислить строго аритметично. Ця лоґіка не дивує инших колонізаторів, але важливо зазначити, що так само вона не дивує і колонізованих. Перш за все стверджується принцип «або вони, або ми»; і тут ніякого парадоксу, адже колоніялізм — ми бачили — є орґанізацією саме маніхейського світу — світу, поділеного на частини. І коли, точно з’ясувавши для себе порядок наступних дій, колонізатор закликає кожного представника пригноблюючої меншини знищити 30 або 100, або 200 тубільців, він помічає, що не чутно жодних криків обурення, і в крайньому разі вся проблєма полягатиме в тому, аби визначитися, чи зробити це за один раз чи поетапно[5].

Ця лоґіка, що з аритметичною точністю підводить до зникнення колонізованого народу, не обурює морально колонізованого. Він завжди знав, що його стосунки з колонізатором вирішуватимуться на арені боротьби. Тому колонізований не марнує часу на скарги і майже ніколи в колоніяльних умовах не шукає правосуддя. Насправді, якщо арґументація колонізатора залишає колонізованого непохитним, це тому, що останній ставить питання свого визволення практично у наступних термінах: «Згуртуємось по двісті або п’ятсот людей, і нехай кожний гурт візьме на себе одного колоніста». Саме з такими настроями головні дійові особи починають боротьбу.

Для колонізованого насильство є абсолютною практикою. Відтак, боєць, це — той, хто працює. Запитання, що їх задає орґанізація бійцю, несуть на собі відбуток цього бачення речей: «Де ти працював? З ким? Чого досяг?» Ґрупа вимагає від кожної особи вчинку, що закрив би можливість для відступу . В Алжирі, наприклад, де майже всі люди, що закликали народ до національної боротьби, були засудженими на смерть або розшукуваними французькою поліцією, довіра зростала разом із ступенем безнадійности стану кожної окремої особи. Новий боєць був надійним, коли він більше не міг повернутись у колоніяльну систему. Цей порядок, здається, істнував і в Кенії у Мау-мау, які вимагали від кожного члена ґрупи, аби той теж завдав удару жертві. Так кожний ставав особисто відповідальним за смерть жертви. Працювати означає працювати над смертю колонізатора. Беручи на себе відповідальність за насильство, ті члени ґрупи, що були вигнані чи відлучені від неї, отримують можливість знову знайти своє місце і повернутися до ґрупи. Насильство, таким чином, можна розуміти і як бездоганне посередництво. Колонізований людина визволяється в насильстві і через його посередництво. Ця практика відкриває йому очі, оскільки показує йому засоби та цілі. Поезія Сезера набуває пророчого значення саме у перспективі насильства. Доречним буде згадати одну з найбільш драматичних сторінок його п’єси, на якій повстанець (ось як!) заявляє:

П о в с т а н е ц ь (грубо). Моє прізвище — ображений, моє ім’я — принижений; мій стан — бунтівник; мій вік — кам’яний вік.

М а т и. Моя раса — людська раса. Моя реліґія — братерство…

П о в с т а н е ц ь. Моя раса — занепала. Моя реліґія… Але не вам її формувати зі своїм роззброєнням… Її формує мій бунт і мої бідні стиснуті кулаки і моє кучеряве волосся. (Дуже спокійно). Пригадую один день у листопаді; йому ще не було й шести місяців, і хазяїн увійшов до неосвітленої хати наче рудий місяць і доторкнувся до його маленьких м’язистих ручок і ніжок. Він був дуже хорошим хазяїном, він ласкаво провів своїми великими пальцями по його маленькому личку в ямочках. Його блакитні очі сміялись і його рот дошкуляв солодкими словами. «Це буде хороший товар,» — казав він, дивлячись на мене, і він казав инші приємні речі, хазяїн, що починати слід з малку, що у двадцять років треба поводитись як добрий християнин і хороший раб, добрий підданий і віддане майно, добрий панський охоронець з гострим зором і твердою рукою. І цей чоловік розмірковував над колискою мого сина, колискою охоронця. Ми повзли з ножами у руці…

М а т и. На жаль, ти загинеш.

П о в с т а н е ц ь. Вбив… Я вбив його власними руками… Так, така плодюча та рясна смерть… Була ніч. Ми повзли серед цукрової тростини. Ножі посміхались зіркам, але ми не зважали на зірки. Цукрова тростина пошматувала нам обличчя потоками зелених лез.

М а т и. Я мріяла про сина, який закриє своїй матері очі.

П о в с т а н е ц ь. Мій вибір — хочу, аби мій син відкрив очі иншому сонцю.

М а т и. О сину мій… Зла і жорстока смерть.

П о в с т а н е ц ь. Мати, смерть сліпуча й пишна.

М а т и. За ненависть без меж.

П о в с т а н е ц ь. За любов без краю.

М а т и. Зжалься наді мною — твої кайдани душать мене; я стікаю кров’ю від твоїх ран.

П о в с т а н е ц ь. Але світ не жаліє мене… Нема у світі жодного бідного лінчованого хлопця, замученого тортурами чоловіка, разом з яким не вбивали б і не принижували б мене.

М а т и. Отець небесний, звільни його.

П о в с т а н е ц ь. Моє серце, ти не звільниш мене від споминів… Це було вночі у листопаді… І раптом тишу прорізали крики. Ми стрибнули; ми — раби; ми — гній; ми — бидло у стійлі терпіння. Ми бігли наче скажені; лунали постріли… Ми били. Піт і кров витверезила нас. Ми били, лунали крики, і крики ставали різкішими, і на сході вчинився страшенний шум, це — запалала економія, і полум’я м’яко вдарило по нашим щокам… А потім був напад на хазяйський дім. З вікон стріляли. Ми зламали двері. Двері до хазяйської спальні були відкриті навстіж. Кімната була яскраво освітлена, і там був хазяїн… дуже спокійний… і наші зупинились… це був хазяїн… Увійшов я. «Це ти?», — спитав він дуже спокійно… «Це я, це саме я,» — сказав я йому, — «хороший раб, вірний раб, рабський раб.» І раптом мої очі стали наче два налякані жуки у грозовий день… Я вдарив, бризнула кров: це єдине хрещення, що я сьогодні пам’ятаю.[6]

Зрозуміло, що у такій атмосфері повсякденне життя стає просто неможливим. Вже не можна, як раніше, бути фелахом, сутенером або алкоголіком. Насильство колоніяльного режиму і контрнасильство колонізованого врівноважуються і відповідають одне одному у надзвичайній взаємній однорідності. Це царство насильства ставатиме страшнішим із зростанням кількости колоністів з метрополії. Насильство серед колонізованих зростатиме пропорційно до насильства з боку колоніяльного режиму, з котрим вони борються. На першому етапі цього періоду повстання уряди метрополій стають рабами колоністів. Ці колоністи погрожують як колонізованим, так і своїм урядам. Проти одних й инших вони застосовуватимуть одні й ті самі методи. Вбивство мера Ев’яну за своїм способом і мотивацією можна порівнювати із вбивством Алі Буменджеля. Для колонізаторів вибір стоїть не між алжирським Алжиром і французьким Алжиром, але між Алжиром незалежним і Алжиром колоніяльним. Решта — література чи замах на зраду. Лоґіка колонізатора невблаганна, але контрлоґіка поведінки колонізованого збиває з пантелику, якщо не виходити із старого образу мислення колонізатора. Після того, як колонізований зробив вибір на користь контрнасильства, поліцейські репресії автоматично викликають насилля з боку національних сил. Результат, одначе, далекий від нічиї, оскільки жахливість і число кулеметних обстрілів з літака чи бомбардувань військовими кораблями перевищують можливу відповідь колонізованого. Цей маятниковий рух терору врешті-решт відкриває очі набільш відчуженим з колонізованих. Вони самі тепер бачать, що всі незчисленні розмови про рівність людей не можуть приховати того паскудного абсурду, коли сімка французів, поранених чи вбитих у засідці в ущелині Сакамоді, здіймає у громадській думці цивілізованих країн хвилю обурення, у той час як розграбування дуарів Ґерґура, дехрану Джерах, різанина населення, яка власне і підштовхнула на влаштування згаданої засідки, не мають жодного значення. Терор — контртерор, насильство — контрнасильство… Ось що з гіркотою відмічають спостерігачі, коли говорять про коло ненависти, таке очевидне й міцне в Алжирі.

У збройній боротьбі є момент, який можна було б назвати точкою неповернення. Він майже завжди пов’язаний з масовими репресіями, що охоплюють всі сторони життя колонізованого народу. Цієї точки дістались 1955 року із 12 000 жертв Філіппвілля й 1956 року, коли Лакост сформував міську й сільську міліцію.[7] Тоді всім — і навіть колонізаторам — стає зрозуміло, що «так далі тривати не може, і щось треба міняти». Колонізований народ, одначе, не веде бухгалтерії. Він сприймає величезні прогалини у своїх лавах як свого роду неминуче зло. Оскільки він вирішив відповідати насильством, він приймає всі його наслідки. Він тільки просить, аби у нього не вимагали вести бухгалтерію за инших. На вираз «всі тубільці однакові» колонізований відповідає: «Всі колонізатори однакові»[8]. Колонізований, коли його катують, вбивають його жінку або ґвалтують її, нікому не скаржиться. Пригноблююча влада дійсно може щодня призначати нові комісії з розслідування та дізнання. В очах колонізованого ці комісії не істнують. І дійсно, невдовзі буде сім років, як в Алжирі кояться злочини, а жодний француз досі не постав перед французьким судом за вбивство алжирця. В Індокитаї, на Мадаґаскарі, в колоніях тубілець завжди знав, що йому нема чого чекати від протилежної сторони. Завдання колонізатора у тому й полягає, аби колонізований навіть мріяти про свободу не наважувався. Завдання колонізованого полягає у тому, аби вигадати всі можливі способи знищення колонізатора. З лоґічної точки зору маніхейство колонізатора породжує маніхейство колонізованого. Теорії про «тубільця як абсолютне зло» протиставляється теорія про «колонізатора як абсолютне зло».

Поява колонізатора означала синкретично смерть автохтонного суспільства, культурну летаргію, окам’яніння особистости. Для колонізованого життя може вирости тільки з гнилого трупа колонізатора. Отже наявне точне віддзеркалення двох арґументів.

Але буває так, що для колонізованого це насильство, оскільки воно є його єдиним зайняттям, набуває позитивних, сприяючих розвитку рис. Ця насильницька практика охоплює всі сфери життя, адже кожна особистість становить насильницьку ланку великого ланцюга, великого орґанізму насильства, що є відповіддю на первинне насильство з боку колонізатора. Різні фракції визнають одна одну, і майбутня нація уже нероздільна. Збройна боротьба мобілізує народ, себто вона спрямовує його в єдиному напрямку, з якого немає повернення.

Мобілізація мас під час визвольної війни викликає у свідомості кожного розуміння причетности до загальної справи, долі нації, спільної історії. Відповідно цей будівельний розчин, замішаний на крові та гніві, сприяє роботі на другому етап — етапі національного будівництва. Так зрозумілішим стає ориґінальність словнику, яким користуються у слаборозвинених країнах. У колоніяльний період народ закликали боротися проти пригноблення. Після національного визволення його закликають боротися проти злиднів, неписьменности, відсталости. Кажуть, боротьба продовжується. Народ усвідомлює, що життя, це — вічна боротьба.

Насильство колонізованого, як ми вже говорили, об’єднує народ. На противагу колоніялізму, що за самою своєю структурою налаштований на сепаратизм і поділ на реґіони. Колоніялізм не вдовольняється простим визнанням істнування племен — він робить усе, аби закріпити та розшири розбіжності між ними. Колоніяльна система заохочує виокремлення племінної верхівки й відроджує старі реліґійні братства марабутів. Насильство в своїй практиці є всеосяжним, таким, що проникає у всі сфери національного життя. Відтак, воно тісно пов’язане з ліквідацією реґіоналізму та трайбалізму. Ось чому націоналістичні партії демонструють особливу безжалісність до каїдів і традиційних вождів. Ліквідація каїдів і вождів є передумовою об’єднання народу.

На особистому рівні насильство має очисну силу. Воно виліковує колонізованого від його комплексу неповноцінности, від пасивности та відчаю. Воно додає йому сміливости, реабілітує його в своїх власних очах. Навіть якщо збройна боротьба була символічною і навіть якщо її було згорнуто внаслідок швидкої деколонізації, народ має час переконатися, що визволення було справою всіх і кожного, і що керівник не має в цьому особливої заслуги. Насильство підносить народ до рівня керівника. Звідси ця аґресивна недовіра до протокольної машини, яку так квапляться завести молоді уряди. Коли у процесі національного визволення маси вдавались до насильства, вони нікому не дозволяли виступати у ролі «визволителя». Вони ревниво ставляться до своїх досягнень і остерігаються довіряти своє майбутнє, свою долю, долю своєї батьківщини живому богу. Геть безвідповідальні вчора, сьогодні вони хочуть все розуміти і все вирішувати. Просвічена насильством свідомість людей повстає проти будь-якого умиротворення. Перед демаґоґами, опортуністами, фокусниками стоїть важке завдання. Та сама практика, що кинула маси у запеклу рукопашну, дає масам ненаситний смак до реальности. Всякі спроби містифікації у довгостроковій перспективі стають практично неможливими.

ПРО НАСИЛЬСТВО У МІЖНАРОДНОМУ КОНТЕКСТІ

На попередніх сторінках ми неодноразово зазначали, що у країнах, що розвиваються, політичний керівник постійно кличе свій народ до боротьби. Боротися проти колоніялізму, проти злиднів і відсталости, битви проти безплідних традицій. Словник, яким він послуговується у своїх закликах, нагадує словник начальника штабу: «мобілізація мас», «сільськогосподарський фронт», «фронт просвіти», «зазнані поразки», «здобуті перемоги». Молода незалежна нація протягом перших років розвивається в атмосфері поля бою. Це пояснюється жахом, з яким політичний керівник слаборозвиненої країни дивиться на довжелезний шлях, що його має пройти країна. Він промовляє до народу і каже: «Приготуймось до великих випробувань і важкої праці». Країна, охоплена якимось творчим божевіллям, кидається у вирій діяльності грандіозний за своїми маштабами. На порядку денному не тільки знайти вихід із становища, але і якнайшвидше наздогнати инші нації. Побутує думка, що европейські народи досягли свого теперішнього рівня розвитку завдяки своїй праці. Відтак, доведемо світу та собі, що ми здатні на такі самі подвиги. Така постановка проблєми еволюції країн, що розвиваються, видається нам ані вірною, ані обґрунтованою.

Европейські держави досягли своєї національної єдності у період, коли національна буржуазія зосередила в своїх руках більшість багатств. Крамарі та ремісники, конторники та банкіри монополізували національні фінанси, торгівлю і науки. Буржуазія була найбільш динамічною клясою, найбільш процвітаючою. Її прихід до влади дозволив їй розгорнути активну й важливу діяльність: індустріалізацією, розвиток шляхів, а згодом і пошук «заморських територій».

В Европі, за деякими винятками (Анґлія, наприклад, трохи випереджала инші країни), господарський розвиток різних держав у період їхнього національного об’єднання стояв приблизно на одному рівні. Відтак, в силу свого розвитку і поступу жодна нація не принижувала иншу.

Сьогодні національна незалежність, національне будівництво у слаборозвинених реґіонах набувають зовсім нових рис. У цих реґіонах, за виключенням кількох вражаючих досягнень, всі країни однаково страждають від відсутности матеріяльної бази. Маси однаково борються із злиднями, б’ються з тими самими старими звичаями і своїми впалими животами позначають те, що можна було б охарактеризувати як ґеоґрафія голоду. Світ відсталости, світ злиднів, світ нелюдяности. Але також світ без лікарів, без інженерів, без управлінців. Перед лицем цього світу европейські нації купаються у найбільш показному багатстві. Багатства европейців є у буквальному сенсі цього слова скандалом, адже вони нагромаджені на спинах рабів, вони живились кров’ю рабів, вони завдячують своїм походженням землі та надрам слаборозвиненого світу. Добробут і поступ Европи побудовані потом неґрів, арабів, індійців й азіатів і височіють на їх трупах. І ми вирішили ніколи про це не забувати. Коли збентежена вимогою колонії про незалежність країна-колонізатор проголошує, уявляючи перед собою націоналістичних керівників: «Хочете незалежність? Беріть і повертайтесь у середньовіччя!»; народ, який щойно здобув незалежність, погоджується і приймає виклик. І ми бачимо, що колонізатор забирає свої капітали, своїх спеціялістів і піддає молоду націю економічному тиску[9]. Апофеоз незалежности перетворюється на прокляття незалежности. Колоніяльна влада, використовуючи величезний ресурс примусу, прирікає молоду націю на занепад. Держава-колонізатор ясно заявляє: «Хочете незалежність? Беріть і здохніть!» Тепер націоналістичним керівникам не залишається нічого иншого, крім звернутися до народу із закликом докласти неймовірних зусиль. Від цих голодних людей з атрофованими м’язами вимагається затягти паски та наполегливо працювати. Встановлюється автаркія, і кожна країна з мізерними ресурсами у своєму розпорядженні намагається впоратися зі зростаючим голодом, страшними злиднями. Перед нашими очима відбувається мобілізації народу, який тепер приречений працювати до повного виснаження, поки зверхньо за ним споглядатиме сита й товста Европа.

Инші країни «третього світу» відмовляються від таких зусиль і погоджуються на умови колишньої метрополії. Намагаючись скористатися зі свого сприятливого стратеґічного положення у боротьбі блоків, ці країни підписують угоди, беруть на себе зобов’язання. Колишня колонізована країна перетворюється на країну економічно залежну. Колишня держава-колонізатор, яка залишила неушкодженими, а інколи навіть зміцнила колоніяльні ринкові канали, тепер погоджується підживлювати бюджет незалежної нації невеликими ін’єкціями. Сьогодні, коли колоніяльні країни здобули незалежність, перед світом у всій її повноті постала проблєма: національне звільнення колонізованих зняло покривало з реального стану в їхніх країнах, яки є нестерпним. Основне протистояння, яким, здавалось, є протистояння між колоніялізмом і антиколоніялізмом, а насправді — між капіталізмом і соціялізмом, втрачає своє значення. Що важливо, яка проблєма затуляє обрій сьогодні, так це необхідність перерозподілу багатства. Людство має звернутися до вирішення цієї проблєми, хай там якими руйнівними можуть бути наслідки цього вирішення.

Всі вирішили, що прийшов час для світу, а саме для «третього світу», вибирати між капіталістичною системою і соціялістичною. Країни, що розвиваються, які використали це люте змагання між двома системами задля перемоги у своїй боротьбі за національне визволення, повинні, однак, відмовитись від участи у такому змаганні. У своєму самовизначенні «третій світ» не повинен обмежуватися цінностями чужого минулого. Навпаки — країни, що розвиваються, повинні зосередитись на своїх власних цінностях, а також способах життя і традиціях їм властивих. Головне питання, що воно стоїть перед нами, це — не остаточний вибір між соціялізмом і капіталізмом в тому вигляді, в якому вони були визначені людьми різних континентів і епох. Звичайно, ми знаємо, що капіталізм не дозволить нам виконати наше національне і всесвітнє завдання. Капіталістична експлоатація, трести й монополії є ворогами країн, що розвиваються. З иншого боку, вибір на користь соціялізму — ладу, повернутого обличчям до людини, заснованого на повазі до людини як найвищої цінности, дозволить нам пришвидшити поступ у більшій гармонії, виключаючи при цьому можливість карикатури на суспільство, в якому вся економічна і політична влада зосереджена в руках небагатьох обраних, які нехтують всією нацією.

Але щоб цей лад міг належно функціонувати, щоб ми не зраджували принципам, що нас надихають, нам потрібно дещо на додаток до людського капіталу. Деякі країни, що розвиваються, направляють колосальні зусилля в цьому напрямі. Чоловіки й жінки, молоді й старі з ентузіязмом беруться за цю — можна сказати — каторжну працю та проголошують себе рабами нації. У самовідданості, презирстві до будь-якого заняття, якщо тільки воно не служить загальній справі, народжується національна мораль, що заохочує людину, відновлює в ній довіру до долі світу й обеззброює найбільш стриманих спостерігачів. Одначе ми вважаємо, що напруження такої страшної сили не може тривати довго. Ці молоді нації погодились прийняти виклик після беззастережної евакуації колоніяльної влади. Країна опиняється в руках нових керівників, але насправді все треба переробити, все переосмислити. Насправді колоніяльна система цікавилась деякими багатствами та ресурсами колонії — тими, які забезпечували її промисловість. Дотепер не створено ніякого реєстру землі та надр. Тому молода незалежна нація вимушена продовжувати працювати за господарськими схемами, створеними за колоніяльного правління. Звичайно, вона може здійснювати експорт в инші країни, в инші валютні зони, але основа її експорту залишається фундаментально незміненою. Колоніяльна влада буквально вбудувала ці схеми в країну, і ми вимушені слідувати їм, інакше ризикуємо отримати катастрофу. Мабуть, потрібно все розпочати спочатку, змінити структуру експорту, а не тільки його напрям, провести повторну геолоґічну розвідку землі, надр і… річок та сонця — чому б ні? Проте, щоб це зробити, потрібен не тільки людський капітал. Потрібні фінансовий капітали, спеціялісти, інженери, майстри тощо. Зізнаємось собі: колосальне зусилля, до якого закликає народ слаборозвиненої країни його керівники, не дадуть бажаних результатів. Якщо умови праці залишаться без змін, знадобляться століття, аби зробити людянішим наш світ, перетворений імперіялістичними державами на тваринний[10].

Істина в тому, що ми не повинні приймати ці умови. Ми повинні рішуче відмовитись від стану, на який нас хочуть приректи західні країни. Те, що колонізатори й імперіялісти прибрали з нашої землі свої прапори та поліцейські сили, ще не означає, що вони розрахувались з нами. Протягом століть капіталісти поводились у світі, що розвивається, як справжні військові злочинці. Депортації, вбивства, примусова праця, рабство були основними засобами, за допомогою яких капіталісти збільшували свої запаси золота та діамантів, збагачувались і підсилювались. Не так давно нацизм перетворив всю Европу на справжню колонію. Уряди різних европейських країн вимагали репарацій і реституції у грошовій і натуральній формі за вкрадені у них скарби: були повернуті своїм власникам предмети культури, картини, скульптури, вітражі. 1945 року, після перемоги, европейці без упину повторювали одні й ті самі слова: «Німеччина заплатить». В свою чергу підчас відкриття процесу Айгмана пан Аденауер ще раз попросив вибачення у жидівського народу від імені народу німецького. Пан Аденауер підтвердив зобов’язання своєї країни продовжувати виплату державі Ізраїль величезних сум як компенсації за нацистські злочини[11].

Ми також стверджуємо, що імперіялістичні держави припустилися б серйозної помилки і нечуваної несправедливости, якби вони погодились вивести з нашої землі військові когорти, адміністративну й фінансові установи, у функції яких входила розвідка, видобуток і відправка природних багатств до метрополії. Моральне відшкодування за національну незалежність не засліплює нас і не годує їх. Багатство імперіялістичних країн є також нашим багатством. Взагалі кажучи, це твердження зовсім не означає, що ми маємо якійсь стосунок до технічних досягнень і творів мистецтва Заходу. Говорячи конкретно про Европу, заявляємо, що вона розжиріла на золоті та сировині з колоніяльних країн — Латинської Америки, Китаю, Африки. Вежа европейського багатства височіє поряд з цими континентами, що вони протягом століть служили точками відправки до цієї самої Европи діамантів і нафти, шовку й бавовни, лісу й екзотичних виробів. Европа буквально є творінням «третього світу». Багатства, в якому вона задихається, вкрадене у народів, що розвиваються. Порти Голландії, доки Бордо та Ліверпуля, що спеціялізувались на работоргівлі, своїм розвитком завдячують мільйонам переміщених рабів. І коли від керівника европейської держави ми чуємо заяву, що виголошується з покладеної на серце рукою, про те, що він повинен прийти на допомогу нещасним народам, що розвиваються, ми не вклоняємось на знак подяки. Зовсім ні. Навпаки — ми кажемо до себе: «Це справедливе відшкодування, яке належить нам за правом». Тому ми відмовляємось приймати допомогу країнам, що розвиваються, як «благодійність». Ця допомога повинна підтверджуватися подвійним усвідомленням: усвідомленням колонізованими, що це їм належить, і усвідомленням капіталістичними державами, що вони мають платити[12]. Якщо через брак розуміння — не кажучи вже про невдячність — капіталістичні країни відмовляться платити, тоді невблаганна діялєктика їх власної системи призведе до їхнього удушення. Молоді нації — і це факт — приваблюють мало приватного капіталу. Для пояснення цієї стриманости монополій істнує багато причин і виправдань. Як тільки капіталісти дізнаються — а, зазвичай, вони дізнаються першими — про те, що їх уряд готується до деколонізації, вони не баряться вивезти з колонії всі свої капітали. Небачений витік капіталів є одним з найбільш постійних супутників деколонізації.

До того, як інвестувати у незалежні країни, приватні компанії виставляють умови, які, судячи з досвіду, можна вважати неприйнятними чи нереалістичними. Вірні принципу негайної окупности, який вони сповідують, тільки-но прибувши до «заморських територій», капіталісти не уникають довгострокових інвестицій. Вони не сприймають так званих проґрам господарського плянування молодих урядів, а часто ставляться до таких проґрам відверто ворожо. У крайньому разі вони погоджуються позичити гроші молодим націям за умови, що ці гроші будуть витрачені на купівлю промислових товарів й устаткування, себто на підтримку заводів метрополії.

Фактично, обережність західних фінансових ґруп пояснюється їхнім небажанням брати на себе ризик. Звідси їхні вимоги політичної стабільности й спокійного соціяльного клімату, що неможливо, враховуючи загальний плачевний стан, в якому перебуває населення напередодні незалежности. Тоді в пошуках ґарантій, що їх колишня колонія надати не може, вони вимагають збереження військових баз або приєднання молодої нації до економічних чи військових пактів. Приватні компанії починають тиснути на свій власний уряд, аби для захисту їхніх інтересів у цих країнах були розташовані як мінімум військові бази. І на кінець ці компанії вимагають від свого уряду гарантій своїх інвестицій у той чи инший реґіон, що розвивається.

В результаті виявляється, що країн, які б задовольняли висунутим трестами та монополіями умовам, мало. За відсутности надійних ринків збуту капітал блокується в Европі та заморожуються. Він заморожуються тим впевненіше, що капіталісти відмовляються інвестувати на своїй власній землі. Рентабельність у цьому випадку, насправді, низька, а податковий тиск охолоджує ентузіязм найвідчайдушніших.

В довгостроковій перспективі ситуація катастрофічна. Обіг капіталу або припиняється зовсім, або суттєво зменшується. Швайцарські банки відмовляються приймати надлишковий капітал, Европа задихається. Попри величезні суми, що їх поглинають військові витрати, міжнародний капіталізм опиняється у безнадійній ситуації.

Але йому загрожує небезпека й з иншого боку. Оскільки «третій світ» покинутий і приречений на реґрес — у будь-якому разі на застій — через еґоїзм й аморальності Заходу, слаборозвинені народи вирішують перейти до колєктивного самоврядування. Західна промисловість раптом втрачає свої заморські ринки збуту. Засоби виробництва накопичуються на складах, а европейський ринок перетворюється на арену безжальної боротьби фінансових ґруп з трестами. Закриття заводів, звільнення й безробіття примушують европейський пролєтаріят розпочати відкриту боротьбу з капіталізмом. Тоді монополії усвідомлюють, що в їхніх інтересах насправді допомагати — і допомагати у масовому маштабі, без висунення додаткових без умов — країнам, що розвиваються. Таким чином, ми бачимо, що молоді нації «третього світу» роблять помилку, коли плазують перед капіталістичним країнам. Ми маємо право, і наша позиція справедлива. Ми маємо сказати капіталістичним країнам й пояснити їм, що основною проблємою сучасної епохи є війна між ними і соціялістичним табором. Холодній війні треба покласти край, оскільки вона веде нас у нікуди; треба зупинити гонку ядерних озброєнь, забезпечити реґіони, що розвиваються, щедрими інвестиціями та технічною допомогою. Від розв’язання цієї проблєми залежить доля світу.

Нехай капіталістичний світ і не намагається зацікавити соціялістичний табір «долею Европи», поки мільйони кольорових голодують. Подвиг майора Ґаґаріна, хай там що собі говорить ґенерал де Ґолль, не є досягненням, яке робить «честь Европі». Вже протягом певного часу голови капіталістичних держав, їхні діячі культури демонструють подвійне ставлення до Радянського Союзу. Зібравши свого часу для знищення соціялізму всі свої сили, тепер вони розуміють, що з ним не можна не рахуватися. Звідси натягнуті дружелюбні посмішки на їхніх обличчях, безкінечні дипломатичні маневри та постійне нагадування радянському народу, що він теж «належить до Европи».

Розмахування «третім світом» як хвилею, що погрожує поглинути всю Европу, не дозволить розділити проґресивні сили, які прагнуть щастя для всього людства. «Третій світ» не збирається орґанізовувати великий хрестовий похід голодних в Европу. Але він чекає від тих, хто протягом століть тримав його в рабстві, щоб вони допомогли йому раз и назавжди реабілітувати людину і встановити царство людини по всьому світу.

Але ясно, що наша наївність не настільки велика, щоб ми повірили, що це буде зроблено у співпраці з европейськими урядами та з їхньої доброї волі. Ця колосальна робота, яка полягає у поверненні людини до світу, людини у всій її цілісності, буде виконана за обов’язкової допомоги европейських мас, які — вони мають це знати — в колоніяльних питаннях часто рухаються у фарватері наших спільних господарів. Для цього треба, щоб спочатку европейські маси прокинулись, розтормошили свій мозок і перестати грати у безвідповідальну гру сплячої красуні.

1961 р.

Примітки

[1] Устрій цього маніхейського світу ми показали у книзі «Peau noire, masques blanc» [Чорна шкіра, білі маски] (Editions de Seuil, 1952).

[2] Див. главу 5 «Колоніяльні війни та психічні розлади» цієї книги.

[3] Фрідріх Енґельс. Анти-Дюрінґ. Переворот пана Євгена Дюрінґа. — Частина друга, глава III. Теорія насильства (продовження). — Харків-Київ: Партвидав «Пролетар», 1932. — Стор. 119-120.

[4] Можлива й така ситуація, коли затриманий керівник є справжнім трибуном — виразником прагнень колонізованих мас. У такому разі колонізатори спробують використати його ув’язнення, щоб випробувати та висунути нових керівників.

[5] Очевидно, що така чистка руйнує все, що хотіли зберегти. Саме про це попереджає Сартр, коли пише: «Врешті-решт сам факт їх повторення (йдеться про расистські ідеї) демонструє, що одночасний союз всіх проти тубільців неможливий, що він — тільки позмінне повторення, і що в будь-якому разі такий союз міг би відбутися як активне уґруповання тільки для знищення колонізованих, абсурдна спокуса котрого постійно переслідує колонізатора і котре, якби воно було можливим, дорівнювало б моментальному знищенню колонізації». Critique de la raison dialectique [Критика діялєктичного розуму]. — Стор. 346.

[6] Aimé Césaire. Les Armes miraculeuses (et les chiens se taisaient) [Еме Сезер. Чарівна зброя (і собаки замовкли)]. Gallimard. — Стор. 133-137.

[7] Аби мати змогу оцінити важливість цього рішення французької влади в Алжирі, слід повернутись до того часу. У №4 від 28 березня 1957 року «Résistance Algérienne» [Алжирського опору] можна прочитати:

«У відповідь на побажання Ґенеральної Асамблеї Орґанізації Об’єднаних Націй французький уряд нещодавно ухвалив рішення про створення міських допоміжних частин у Алжирі. «Припинити кровопролиття!» — закликає ООН. Лакост відповідає: «Створити міліцію!» «Припинити військові дії!» — рекомендує ООН, Лакост кричить: «Озброїмо цивільних!» «Обидві сторони конфлікту запрошуються з метою досягнення демократичного і мирного вреґулювання розпочати переговори,» — пропонувала ООН. Лакост видає указ про те, що відтепер кожний европеєць буде озброєний і має стріляти по кожному, хто здаватиметься підозрілим. «Влада передусім повинна боротися з дикими, невиправданими репресіями, що межують з геноцидом,» була наступна оцінка. Лакост відповідає: «Зробимо репресії систематичними, орґанізуємо полювання на алжирців.» І символічно він передає громадянську владу військовим, військову владу — цивільним. Коло замкнене. Всередині його алжирець, неозброєний, голодний, переслідуваний; його штовхають, б’ють, лінчують і ось-ось вб’ють, бо вважають його підозрілим суб’єктом. Сьогодні в Алжирі немає жодного француза, в якого б не було дозволу на використання зброї чи якого б до такого використання не закликали. Через місяць після заклику ООН до припинення вогню в Алжирі не було жодного француза, який би не мав дозволу чи обов’язку викривати, вигадувати чи переслідувати підозрілих.

Через місяць після голосування остаточної резолюції Ґенеральної Асамблеї Орґанізації Об’єднаних Націй в Алжирі не було жодного европейця, який б не був непричетним до найжахливішої операції зі знищення цивільного населення у сучасній історії. Демократичне вреґулювання? «Так,» — погоджується Лакост. — «Почнемо зі знищення алжирців. Для цього, озброймо цивільних і надамо їм свободу дій.» Паризька преса обережно повідомила про формування цих озброєних банд. «Фашистська міліція,» — такими були повідомлення. Так. Але з точки зору прав людини, що таке фашизм, як не колоніялізм у традиційно колоніяльних країнах? «Систематичне, дозволене і виправдане вбивство,» — чулись додаткові голоси. А чи не покривалось протягом ста тридцяти років тіло Алжиру ранами, які весь час зростали у розмірі, кількості і гостроті? «Обережніше!» — радить мсьє Кенн-Вінь, члена парляменту від Народно-республіканського руху. — «Чи не ризикуємо ми, створивши цю міліцію, прискорити зростання прірви між двома спільнотами Алжиру?» Так. Але чи не є вже колоніяльний режим сам по собі орґанізованим поневоленням цілого народу? Алжирська революція кидає рішучий виклик цьому поневоленню і цій прірві. Алжирська революція звертається до нації-окупанта: «Приберіть свої ікла з понівеченої та бездиханної плоті Алжиру! Дайте слово алжирському народу!»

«Створення цієї міліції,» — кажуть нам, — «дозволить полегшити завдання армії.» Вона вивільнить частини, призначені захищати туніський і марокканський кордон. Армія чисельністю у шестисот тисяч. Майже весь військово-морський флот і авіація. Чисельна поліція, доволі ефективна й з дивовижним послужним списком, в якому співпраця з колишніми катами туніського та марокканського народів. Сильні територіальні підрозділи, що складаються зі ста тисяч військових. Армію необхідно розвантажити. Створимо міську міліцію. Істерична та злочинна несамовитість Лакоста є настільки вражаючою, що переконує навіть тверезомислячих французів. Правда ж полягає у тому, що обґрунтування виправданні формування міліції протиріч саме собі. Завдання французької армії не може бути виконане. З того часу, як перед нею поставлено завдання заткнути алжирцям рота, двері у майбутнє зачинились назавжди. І найважливішим є те, що вони відмовляються від аналізи, розуміння, оцінки глибини і питомої ваги Алжирської революції; кожний округ, кожний район, кожний квартал, кожна вулиця, кожний будинок, кожний поверх має свого керівника… Поверхнева мережа сьогодні доповнюється мережею товщиною у кілька шарів.

За дві доби записали дві тисячі кандидатів. Европейці Алжиру негайно відгукнулись на заклик Лакоста вбивати. Відтепер кожен европеєць має скласти перелік живих алжирців свого району. Збір розвідувальної інформація, «швидке реагування» на тероризм, виявлення підозрілих осіб, ліквідація «втікачів», посилення поліцейського режиму. Так, армію треба звільнити від цієї роботи. Прочісування території тепер доповнюється прочісуванням поверх за поверхом. Випадкове вбивство тепер доповнюється вбивством заплянованим. «Припинити кровопролиття!» — закликала ООН. «Найкращий спосіб це зробити,» — відповідає Лакост, — «це щоб не було більш що проливати.» Відданий до того на розтерзання бандам Массу, сьогодні алжирський народ передають на милість міської міліції. Прийнявши рішення про формування цієї міліції, Лакост недвозначно показав, що він нікому не дозволить торкатися ЙОГО війни. Це доводить, як вже розпочалось, гниття не припиняється. Звичайно, сьогодні він у візниці, але яке це щастя забрати із собою цілий світ.

Після кожного такого рішення алжирський народ сильніше напружує свої м’язи та підсилює боротьби. Після кожного такого навмисного, орґанізованого вбивства алжирський народ впорядковує свою свідомість і посилює опір. Так. Завдання французької армії безкінечні. Оскільки безкінечна — о, яка вона безкінечна! — єдність алжирського народу!»

[8] Ось чому на початку військових дій полонених не брали. Тільки з поступом політичної освіти кадрів керівники спромоглися роз’яснити масам: 1) що люди, які приїжджають із метрополії, не обов’язково добровольці й інколи навіть відчувають відразу до цієї війни; 2) що інтереси боротьби сьогодні вимагають, аби війна велась із дотриманням певних міжнародних конвенцій; 3) що армія, яка бере полонених, є армією, і її сприймають не як банду розбійників; 4) що у будь-якому разі полонені — це серйозний інструмент тиску, спрямованого на захист наших бійців, полонених ворогом.

[9] У сучасній міжнародній ситуації капіталісти встановлюють економічну блокаду не тільки африканських і азіатських колоній. Своєю антикастровською кампанією Сполучені Штати відкрили у Західній півкулі нову главу в історії важкої праці із звільнення людини. Латинська Америка, що складається з незалежних країни, членів ООН і емітентів власної валюти, має послужити уроком для Африки. Після свого звільнення ці колишні продовжують жити у жаху та злиднях під залізною п’ятою західного капіталу.

Звільнення Африки, розвиток свідомости дозволили латиноамериканським народам розірвати порочне коло диктатур, де кожний наступний режим подібний до попереднього. Кастро приходить на Кубі до влади та передає її народу. Цей розрив із загально прийнятими правилами янкі сприйняли як образу, і Сполучені Штати орґанізують контрреволюційні загони, формують тимчасовий уряд, підпалюють урожай цукрової тростини і насамкінець вирішують безжально задушити кубинський народ. Але це буде важко. Кубинський народ буде страждати, але переможе. Бразильський президент Жаніу Куадрус в своїй історичній декларації нещодавно заявив, що його країна захищатиме Кубинську революцію всіма можливими засобами. Можливо, Сполучені Штати уклоняться перед волею народів. Цей день стане днем радости, адже він стане поворотним моментом у житті чоловіків і жінок усього світу. Тоді зникне влада всемогутнього долара, сила якого врешті-решт спирається на рабів, що працюють по всьому світу — на нафтових свердловинах Близького Сходу, шахтах Перу та Конґо, плантаціях United Fruit і Firestone, над цими розумово і фізично виснаженими служінням йому рабами.

[10] Деякі країни, що скористалися зі свого великого европейського населення, разом з незалежністю отримали будинки та проспекти і схильні забути про злидні та голод на периферії. За іронією долі вони стають учасниками мовчазної змови і роблять вигляд, ніби міста їхніх країн є сучасниками незалежности.

[11] Правда, Німеччина виплатила відшкодування за військові злочини не повністю. Відшкодування, що його зобов’язали переможену націю виплачувати, не було повністю витребуване, тому що постраждалі нації включили Німеччину у свою антикомуністичну систему оборони. Саме такі мотиви стоять за намаганням колонізаторських країни отримати від своїх старих колоній, яким відмовляють у включенні до Західного блоку, військові бази та території. Вони всі вирішили забути про свої вимоги в ім’я стратеґії НАТО, в ім’я вільного світу. І ми бачили, як хвиля за хвилею Німеччина отримує долари й обладнання. Сильна і могутня Німеччина потрібна західному табору. Цілком зрозумілий інтерес так званої вільної Европи мати процвітаючу, відбудовану Німеччину, яка б слугувала першим заслоном на шляху «червоних орд». Німеччина чудово скористалась европейською кризою. Через це Сполучені Штати й инші европейські держави законно мають гіркі почуття стосовно цією Німеччиною, яка вчора стояла на колінах, а сьогодні сміливо конкурує на міжнародному ринку.

[12] «Проводити радикальну відмінність між соціялістичним будівництвом у Европі та «відносинами із „третім світом”» (ніби у нас з ним тільки зовнішні відносини) означає — свідомо чи несвідомо — віддавати перевагу управлінню колоніяльною спадщиною перед визволенням визволенні слаборозвинених країн, будувати розкішний соціялізм на фундаменті імперського грабунку, ніби банда, більш-менш справедливо розподіляючи здобич, підкидає трохи й бідним, забуваючи, що насправді вона просто повертають належне.» — Марсель Пежу. Вмерти за де Ґолля? // Les Temps Modernes. №175-176, жовтень-листопад 1960 року.

Погажчик власних імен

6-й флот — один з шести флотів США, постійно діючий у Середземному морі; штаб-квартира розташована в Неаполі (Італія).

7-й флот — один з шести флотів США, постійно діючий у західній частині Тихого океану та в Індійському океані; штаб-квартира розташована у Йокосуці (Японія).

Аденауер Конрад (1876-1967) — німецький політичний діяч, один із засновників (1945) і керівників Християнського демократичного союзу, канцлер (1949-1963) ФРН.

Айгман Адольф (1906-1962) — оберштурмбаннфюрер (1941) СС, один з орґанізаторів знищення жидів на окупованих німецькими військами територіях Східної Европи підчас другої світової війни (1939-1945). Після розгрому Німеччини переховувався в Арґентині, звідки був викрадений ізраїльськими спецслужбами. Засуджений в Ізраїлі до смертної кари і страчений через повішення.

Ахіджо Ахмаду (1924-1988) — камерунський політичний діяч, засновник і керівник партії Камерунський союз (1958-1966), перший прем’єр-міністер (1960) і президент (1960-1982) Камеруну.

Берлінська конференція (1884-1885) — міжнародна конференція, скликана за ініціятиви Портуґалії для розподілу Африки. Згідно з актом, підписаним урядами чотирнадцятьох европейських держав-учасниць конференції, континент був поділений на сфери впливу між Великою Британією, Еспанією, Італією, Німеччиною, Портуґалією і Францією.

Беханзін (1844-1906) — цар (1889-1894) Дагомеї (тепер Бенін) і керівник руху опору французьким колонізаторам підчас війн 1890 і 1892-1894. Після поразки жив у вигнанні на Мартиніці.

Бландан Жан П’єр Іпполіт (1819-1842) — сержант французького колоіняльного війська. Загинув в Алжирі.

Будапешт — столиця Угорщини і центр збройного народного повстання у жовтні-листопаді 1956, придушеного військами країн Варшавського договору. За різними оцінками, у боях загинуло від 2.000 до 25.000 угорців.

Буменджель Алі (1919-1957) — алжирський юрист, вбитий французькими військовими (інсценоване самогубство — викинутий з балкону).

Бюґо Томас Робер (1784-1849) — французький маршал (1843) і ґенерал-ґубернатор (1840-1846) Алжиру.

«Вільна Европа» — радіостанція, що надає новини та аналізу щодо Східної Европи, Центральної Азії та Близького Сходу. Формально приватна і незалежна, вона фінансується Конґресом США. Істнує з 1949.

Ґолль Шарль де (1890-1970) — французький бриґадний ґенерал (1940), керівник руху «Вільна Франція» підчас другої світової війни і президент (1959-1969) Франції.

Дьєн-Б’єн-Фу — місто у В’єтнамі, поблизу якого в березні-травні 1954 відбулась вирішальна битва першої індокитайської війни (1946-1954) між французькими військами та в’єтнамськими партизанами. Французи зазнали нищівної поразки, втратили в битві більше 8.000 вбитими та пораненими і більше 13.000 полоненими та пропалими безвісти.

Дюрінґ Ойґен (1833-1921) — німецький економіст, теоретик етичного соціялізму й критик Карла Маркса, вчення котрого, на його переконання, він «подолав».

Ев’ян-ле-Бан — місто на сході Франції. У березні 1961 мер міста Каміль Блан був убитий французькими праворадикалами, які намагались зірвати мирні переговори між урядом Франції та алжирським Фронтом Національного Визволення, що мали невдовзі розпочатися у цьому місті.

Енґельс Фрідріх (1820-1895) — німецький підприємець, учасник міжнародного соціялістичного руху, член I Інтернаціоналу (1864-1876), друг Карла Маркса, автор чисельних статей, памфлетів і книжок. «Анти-Дюрінґ. Переворот пана Євгена Дюрінґа» (1878) є полємічною відповіддю на твори німецького буржуазного соціяліста Ойґена Дюрінґа.

аль-Кадір Абд (1808-1883) — алжирський вчений, містик (суфій), політичний і військовий діяч. 1832 року очолив повстання проти французьких колонізаторів, яке попри окремі успіхи зазнало поразки. 1847 року здався французькій владі. Помер у вигнанні в Сирії.

Кастро Рус Фідель Алехандро (народ. 1926) — кубинський політичний діяч і революціонер, лідер Кубинської революції (1953-1959), перший секретар (з 1965) Комуністичної партії Куби, прем’єр-міністер (1959-1976) і президент (1976-2008) Куби.

Квадрус Жаніу (1917-1992) — бразильський політичний діяч, член Християнсько-Демократичної Партії та Робітничої Партії. На посту президента (1961) Бразилії намагався проводити незалежну від США зовнішню політику, встановив дипломатичні зносини з Кубою і СРСР.

Кеніятта Джомо (1894-1978) — кенійський політичний діяч, революціонер, пропаґандист панафриканізму, керівник (1947-1960) Кенійського Африканського Союзу, перший прем’єр-міністер (1963-1964) і президент (1964-1978) Кенії.

Кеннеді Джон Фіцджералд (1917-1963) — президент (1961-1963) США від Демократичної партії.

Ліоте Юбер (1854-1934) — французький дивізійний ґенерал (1907), ґенерал-резидент (1912-1926) Марокко.

Лумумба Патріс Емері (1925-1961) — конґолезький політичний діяч, революціонер, один із засновників (1958) Конґолезького Національного Руху і перший прем’єр-міністер (1960) Демократичної Республіки Конґо (Конґо-Кіншаса). Після військового перевороту, орґанізованого за підтримки американського Центрального Розвідувального Управління, заарештований і страчений без суду за мовчазної згоди США та Бельґії.

Лякост Робер (1898-1989) — французький політичний діяч, член Французької Соціялістичної партії, підчас другої світової війни учасник руху Опору. Перебуваючи в 1956-1957 на посаді міністера-резидента та ґенерела-ґубернатора Алжиру, показав себе прибічником силових дій.

Мау-мау — повстання корінних мешканців Кенії проти британського панування у 1952-1959. Хоча повстанці зазнали військової поразки, колоніяльна влада була змушена піти на суттєві поступки, а 1963 року Кенія загалом стала незалежною.

Мба Леон (1902-1967) — засновник (1946) партії Ґабонський Спільний Комітет і перший президент (1960-1967) Ґабону.

Меннен-Вільямс Ґергард (1911-1983) — заступник (1961-1966) Державного секретаря США з африканських питань.

Молле Ґі (1905-1975) — французький політичний діяч, член Французької Соціялістичної Партії, підчас другої світової війни учасник руху Опору. Як прем’єр-міністер (1956-1957) Франції виступав за переговори з Фронтом Національного Визволення, але тільки після військової перемоги над ним.

Мораманґа — місто на Мадаґаскарі, в якому 6 травня 1947 французькі колонізатори розстріляли з кулеметів від 120 до 160 арештантів — активістів демократичного руху за відродження Мадаґаскару.

Мосаддик Мохаммед (1882-1967) — іранський політичний діяч, учасник Іранської конституційної революції (1905-1911), засновник (1949) Національного фронту, прем’єр-міністер (1951-1953) Ірану. Націоналізував нафтову промисловість і проводив політику демократизації країни. Усунутий з посади наслідком державного перевороту, орґанізованого військовими у співпраці з американською і британською розвідками.

Мумьє Фелікс-Ролан (1925-1960) — камерунський політичний діяч, революціонер, керівник (1958-1960) Союзу Народів Камеруну. Вбитий французькими спецслужбами (отруєний у Женеві).

Наполеон (1769-1821) — французький бриґадний ґенерал (1793), консул (1799-1804) й імператор (1804-1814, 1815) Франції. Він та його маршали зазнали невдачі у спробі підкорити Піренейський півострів, на якому в 1808-1814 зіткнулись із запеклим опором як реґулярних армій Еспанії, Портіґалії та Анґлії, так і партизан.

Родезія — стара, колоніяльна назва Зімбабве.

Саморі Туре (1830-1900) — засновник імперії Вассулу (Західна Африка), що проістнувала двадцять років, і керівник руху опору французьким колонізаторам. Помер у вигнанні в Ґабоні.

САС (спеціальні адміністратичні секції) — особливі французькі підрозділи, що в Алжирі займалися пропаґандою, розвідкою та забезпечували взаємодію між армією, поліцією і харкі (допоміжними військами з числа алжирців).

Сезер Еме (1913-2008) — мартинікський франкомовний поет, есеїст і політичний дія, член (1945-1956) Французької Комуністичної Партії та засновник (1958) Мартинікської Проґресивної Партії. Один із засновників «неґритюду» — літературно-філософської політичної течії, спрямованої на культурне самоутвердження всіх людей Африки та людей африканського походження.

Сенґор Леопольд Седар (1906-2001) — сенеґальський франкомовний поет, есеїст і політичний дія, засновник (1948) Сенеґальського Демократичного Блоку, перший президент (1960-1980) Сенеґалу, один із засновників «неґритюду».

Сетіф — місто в північному Алжирі, центр стихійного виступу алжирського народу проти французького колоніяльного панування 8-17 травня 1945. Повстання розпочалось 8 травня — у день, коли прийшли новини про капітуляцію Німеччини у війні, демонстрацією алжирців під антиколоніяльними гаслами. Демонстрацію було розігнано, після чого алжирці почали нападати на французьких поселенців, внаслідок чого загинуло більше 100 людей. У відповідь колоніяльні війська і поліція вдались до репресій, в тому числі масових розстрілів цивільних, що їх жертвами, за ріжними оцінками, стали від 6.000 до 45.000 алжирців.

Солсбері — стара, колоніяльна назва міста Хараре, столиці Зімбабве.

Суец — місто у північно-східному Єґипті біля північного кінця каналу, що з’єднує Середземне та Червоне моря. Наміри єґипетського керівництва націоналізувати канал, про що було заявлено у липня 1956, викликали незадоволення в урядів Великої Британії та Франції. У жовтні того ж року вони орґанізували проти цієї арабської країни аґресію (яку підтримав Ізраїль). Бойові дії тривали до початку листопада.

Сундьяту (1217-1255) — лєґендарний герой мандінкського народу, керівник боротьби проти ґанського царя Сумаоро Канте і засновник імперії Малі (проістнувала до початку XVII ст.).

Уфуе-Буаньї Фелікс (1905-1993) — засновник (1946) Демократичної Партії Кот-д’Івуару і перший президент (1960-1991) Кот-д’Івуару.

Федерб Люї Леон Сезар (1818-1889) — французький бриґадний ґенерал (1863), ґубернатор (1854-1865) Сенеґалу.

Філіппвіль — стара, колоніяльна назва міста Скікда на північному сході Алжиру, підчас спроби штурму якого в серпні 1955 бійці Фронту Національного Визволення вбили близько 120 французьких поселенців й алжирців. У терористичних акціях, розв’язаних після боїв у Філіппвіллі колоніяльними військами, поліцією та ополченням колоністів, загинуло, за ріхними оцінками, від 1300 до 12.000 алжирців — бійців ФНВ і цивільних.

Фронт Національного Визволення Алжиру (засн. 1954) — політична партія, головний орґанізатор національно-визвольної боротьби проти французьких колонізаторів підчас війни за незалежність у 1954-1962.

Фума Суванна (1901-1984) — лаоський принц і політик-центрист, прем’єр-міністер (1951-1954, 1956-1958, 1960 і 1962-1975) Лаосу.

Фумі  Вонґвітчіт (1909-1994) — лаоський політичний діяч, один з керівників Комуністичної Партії Лаосу, міністер у низці коаліційних урядів спочатку королівства, а пізніше республіки Лаос у 1950-80-х, президент (1986-1991) Лаосу.

Хрущов Нікіта Сєрґєєвіч (1894-1971) — радянській політичний діяч, перший секретар (1953-1964) Комуністичної Партії Радянського Союзу і голова (1958-1964) Ради Міністерів СРСР.

Чомбе Моїз (1919-1969) — конґолезький політичний діяч, засновник (1960) партії СОНАКАТ, що виступала за широку автономію — аж до відокремлення від Демократичної Республіки Конґо (Конґо-Кіншаса) — багатої на мідь, золото й уран південної провінції катана; прем’єр-міністер (1964-1965) Конґо.

Шарпевіль — місто у Південній Африці, в якому 21 березня 1960 білі поліцейські розстріляли мирну демонстрацію чорношкірих, вбивши 69 осіб, в т.ч. 8 жінок і 10 дітей.

Firestone (засн. 1900) — американська компанія-виробник автопокришок і власниця каучукової плянтації площею 4000 кв. км і заводів з виробництва гумових виробів у Ліберії. Відома нещадною експлоатацією робітників-африканців і використанням дитячої праці.

United Fruit (засн. 1871) — американська компанія, власниця сільськогосподарських підприємств у Центральній Америці, крупний продавець бананів. 1970 року змінила назву на United Brands, а 1986-го — на Chiquita Brands. Компанія відома порушенням прав працюючих на її плянтаціях латиноамериканців, ухилянням од сплати податків у країнах-виробниках і підкупом місцевих чиновників.

Переклад з французької і покажчик власних імен: «Вперед», «Провід»

«Про насильство» — перша глава книги «Гнані і голодні» (Les damnés de la terre. Paris: Éd. Maspero, 1961)