Лєнін, Радянський Союз і виклик західному світу

Арнольд Тойнбі

Після того як османи не зуміли взяти Відень під час другої обло­ги, єдиним достатньо ефективним зовнішнім викликом нашому суспільству можна вважати виклик більшовизму, якому західний світ мусив давати раду, відколи Лєнін та його спільники захопили владу в Російській імперії в 1917 році. Одначе більшовизм ще не загрожував владі нашої західної цивілізації далеко від кордонів СРСР; і навіть якби одного дня надії російських комуністів справди­лись і вони змогли підкорити всю планету, то всесвітній тріумф комунізму над капіталізмом не означав би тріумфу чужої культури, оскільки комунізм, на відміну від ісламу, утворився на західному ґрунті, будучи реакцією, спрямованою проти вад західного капіталізму, і здійснюючи критику його засад. Запозичення цієї екзо­тичної західної доктрини і перетворення її на революційне кредо в Росії двадцятого сторіччя аж ніяк не свідчить про те, що західна культура опинилася в небезпеці, — навпаки, підтверджує могутність п впливу.

Існує глибока двозначність у природі більшовизму, яка яскраво відбивається в політичній кар’єрі Лєніна. Яку мету він ставив перед собою: продовжити роботу Петра Великого чи знищити її наслідки? Перенісши столицю Росії з ексцентричної фортеці Петра в центр країни, Лєнін начебто оголосив себе послідовником протопопа Авакума та старовірів і слов’янофілів. У цій ролі він виступає як один з пророків «Святої Русі», втілюючи в собі протест російської душі проти західної цивілізації. А проте теоретичну основу свого віровчення Лєнін знаходить не в себе на батьківщині, а запозичує її у вестернізованого німецького єврея Карла Маркса. Хоча правда й те, що доктрини, ближчої до цілковитого заперечення всього західного суспільного устрою, ніж марксистське вчення, цей російський пророк двадцятого сторіччя на Заході не знайшов би. Саме неґативні, а не позитивні елементи марксистської ідеолоґії зробили ЇЇ конґеніальною російському революційному духові; і це пояснює, чому в 1917 році ще екзотичний на той час російський капіталізм західного зразка був зметений не менш екзотичною західною антикапіталістичною доктриною. Таке пояснення підтверджується і метаморфозою, яку пережила ця марксистська філософія в російській атмосфері, де, як то неважко переконатися, марксизм перетворено на емоційну і інтелектуальну заміну православного християнства, де Маркс виступає в ролі Мойсея, а Лєнін – як Месія, а зібрання їхніх творів визнано за Святе Письмо цієї нової атеїстичної церкви – церкви аґресивної і войовничої. Але події набирають зовсім іншого вигляду, коли ми перенесемо свою увагу з віри на діяльність і подивимося, що ж насправді дали російському народові Лєнін та його наступники.

Коли ми запитуємо себе, в чому суть сталінського п’ятирічного плану, ми можемо тільки сказати, що це була спроба механізувати сільське господарство, промисловість і транспорт, перетворити націю селян на націю механіків, а колишню Росію — на нову Америку. Одне слово, то була сьогоднішня спроба провести вестернізацію — спроба така амбіційна, радикальна і нещадна, що вона затьмарює всю діяльність Петра Великого, Нинішні правителі Росії з демонічною енерґією трудяться, щоб забезпечити в Росії тріумф тієї самої цивілізації, яку ганьблять у всіх інших частинах світу. Немає сумніву, що вони мріють про створення нового суспільства, яке буде американським матеріально і російським духовно, – хоча це дуже дивна мрія для державних діячів, яким матеріалістичне витлумачення історії уявляється єдино правильним і непогрішним, як Святе Письмо! Виходячи з марксистських засад, ми маємо сподіватися, що коли російського селянина навчать жити життям американського механіка, то він навчиться думати так само, як думає механік, почувати те саме, що почуває той, і бажати того самого, чого бажає той. У цьому перетягуванні каната між ідеалами Лєніна і методами Форда, яке нині відбувається в Росії, парадоксальним чином підтверджується очевидна перевага західної цивілізації над цивілізацією російською.

* * *

Одначе виглядає так, що реліґійна фаза в еволюції комунізму — явище тимчасове. Консервативний національний комунізм Сталіна, здається, завдав вирішальної поразки вселенському комунізмові Троцького на російському полі битви. Нині Радянський Союз — це вже не суспільство, яке стоїть поза всяким законом і не спілкується з рештою світу. Він повернувся до того стану, в якому перебувала Російська імперія за Петра або за Миколи; тепер це велика держава, яка обирає собі союзників чи ворогів, керуючись тільки національними інтересами і незалежно від ідеолоґічних міркувань. І якщо Росія зсунулася «вправо», то її сусіди зсунулися «вліво». Не тільки короткочасний успіх німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму, а й невідпорне вторгнення планових методів у колись цілком стихійну економіку демократичних країн свідчить за те, що соціальна структура всіх держав у недалекому майбутньому, мабуть, стане і національною, і соціалістичною. Виникає враження, що незабаром капіталістичний і комуністичний режими підуть далі пліч-о-пліч. І навіть більше: цілком можливо, що капіталізм і комунізм — як ото «інтервенція» й «неінтервенція» в сардонічному афоризмі Талейрана – стають лише різними найменнями для одного й того самого явища. Якщо це справді так, то ми приходимо до неминучого висновку, що комунізм утратив перспективу стати революційною реліґією пролетарів: адже, по-перше, він деґрадував, відмовившись від претензій бути революційною панацеєю для всього людства і перетворившись на звичайнісінький локальний різновид націоналізму, а по-друге, держава, яка взяла цей режим за основу й переробила його на свій взірець, тепер уподібнюється до інших держав сучасного світу, наближаючись до останнього стандартного типу.

1946 р.

Уривки з кн.: Арнольд Тойнбі. Дослідження історії. Том 1. – Київ:  «Основи», 1995.