The Last Poets: звукова доріжка до революції

008-pishchalov-the-poets

Ρoмąн Пíıцąлoв

Сьогодні, у часи мультяшного ґенґста-репу, що практично витіснив з телеекрану всі інші форми музичної творчості чорношкірих, важко навіть уявити, що колись реп не мав нічого спільного з геройськими позами спортивно вдягнутих «пацанів з нашого району» та кривлянням в салоні лімузину в компанії оголених кокаїністок; що до своєї деґенерації до рівня блатних куплетів він був музикою опору системі обовдурювання та пригноблення мас. Наприкінці 1960-х Сполучених Штатах Америки переживався підйом політичної активності населення, в першу чергу молоді й студентства. Тоді ж з’явилися перші чорні віршомази, які почали під музику читати тексти не про круті вечірки та доступний секс, а про людську гідність, громадянські права, свободу та революцію. І першими з перших були нью-йоркські гіпгопери Last Poets.

За леґендою, ґрупу сформували 19 травня 1968 року (в день народження Мелколма Ікса, про якого нижче) кілька чорношкірих вуличних поетів з Гарлема. Хто саме, леґенда не каже, але традиційно засновниками вважаються Джелал Мансур Нуріддін, Омар Бен Хассан та Абіодун Ойеволе. Крім них до складу гурту в різні часи входили також Феліпе Лучіано, Ґілен Кейн, Дейвид Нелсон і Сулейман Ель-Хаді. Всі вони були активними учасниками поетичного гуртка «Східне крило» (називався так через місце проведення засідань гуртка — східне крило одного з будинків на 125-й вулиці), в якому вдосконалювали майстерність у ритмічній поезії — репі.

Реп (rap) — незалежно від того, як ми розшифровуємо цю абревіатуру (rhythm and poetry чи rhythmic American poetry) — означає в першу чергу ритм. У виникненні репу як специфічного виду вокального мистецтва найбільшу роль відіграли два чинники: (1) реп — це музика негрів, вихідців з Африки, де вони і їх предки протягом століть були слухачами ритмічної барабанної музики, яка увійшла, так би мовити, в їхню кров; ритм — це їхня природа; (2) поезії читаються на анґлійській мові, ритм в якій важливіший за всі інші фонетичні якості, важливіший навіть за інтонацію.

Власне, наприкінці 1960-х те, що робили Last Poets, називали не реп, а шпіль. Це слово — скоріше за все німецького походження — запозичили з кримінального середовища, де шпілєм називали словесні баталії між в’язнями в тюрмі. Під час баталій обмінювалися не стільки образами, скільки життєвими досвідом й невигаданими історіями. Оскільки шпіль був формою „публічного дозвілля”, і навчалися з його уроків не тільки його учасники, але і слухачі, його можна пов’язати з традицією ґріо — мандрівних оповідачів Західної Африки. Ґріо за допомогою поезії та ритму вчили — і вчать до сьогодні — селян їхній історії та культурі. Щоправда, акомпанували вони собі не на барабанах, як можна було б очікувати від африканських бардів, а на кора — народному струнному інструменті, своєрідному гібриді арфи та лютні.

Last Poets теж мандрували — мандрували вулицями Нью-Йорку. Вулиці були їхніми ринковими майданами, на яких вони намагалися розворошити апатичний ніґґерівський натовп речитативами, переповненими риторикою руху за визволення чорного населення США та натхненими двома символами цього руху — Мелколмом Іксом і Чорними Пантерами.

Колишній вуличний гуліґан, Мелколм, відбуваючи в 1940-х термін за грабіжництво, знайомиться у в’язниці з вченням Елії Мухаммада, лідера орґанізації чорних націоналістів Нації Ісламу. Після визволення приймає іслам, вступає в орґанізацію і згодом стає найпомітнішим її діячем. Його проповіді, в яких він говорить про несправедливість і безнадійність виборів («Бюлетень чи куля»), нагальність активної політичної дії («Не сидіть — вставайте»), неможливість справжньої революції без кровопролиття («Революційне кровопролиття»), запалюють серця багатьох чорношкірих американців, і не в останню чергу завдяки його речам чисельність орґанізації за кілька років зростає з 500 до 30000 осіб. Проте через розбіжності у поглядах (і заздрощі з боку інших провідників) Мелколм виходить з Нації Ісламу та засновує американське відділення Орґанізації Афро-Американської Єдності. В лютому 1965 року Мелколма застрелюють під час однієї з його проповідей у Нью-Йорку. Хто вбив, достеменно невідомо. Одні кажуть, що колишні товариші по Нації Ісламу, інші — аґенти ФБР. Його смерть, а також вбивство пізніше Мартіна Лютера Кінґа, стала важкою втратою для чорного націоналізму та призвела до радикалізації руху, що відобразилось зокрема у діяльності партії Чорних Пантер.

Партію Самозахисту Чорних Пантер заснували в жовтні 1966 року в Оукленді (штат Каліфорнія) Г’ю Нютон та Боббі Сіл. Цілі партії були соціалістичними (повна робоча зайнятість чорних, забезпечення чорних достойним житлом та освітою, звільнення від військової служби, край жорсткості поліцейських і т.п.), методи — революційними. Пантери видавали газету, вели проґраму годування чорношкірих дітей безкоштовними сніданками та проґраму медичного обслуговування для бідних, а також чинили збройний опір несправедливим діям поліції — часто вчиняли з поліцейськими перестрілки. Між 1966 і 1970 роками у таких сутичках було вбито більше десяти поліцейських. З цей же період самі Пантери втратили тридцять своїх членів. Іноді стрілянина починалася не з поліцейськими, а з іншими радикальними ґрупами. Так, зокрема, сталося влітку 1969 року на території Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, де Пантери не знайшли спільної мови з ґрупою Сполучених Рабів. Точилася всередині партії й дискусія щодо доцільності залучати до боротьби білих. Перемогла та точка зору, що білих залучати не слід. Деякі лідери Пантер були налаштовані настільки радикально, що, здається, кінцеву мету своєї революції вбачали у досягненні повної незалежності чорних спільнот від білих спочатку в економічних, а згодом і в політичних питаннях, і у наступному витісненні білих з Америки назад в Європу.

В такому наелектризованому середовищі Last Poets не хотіли і не збиралися ставати поп-зірками. Вони вважали себе поетами, що пишуть звукову доріжку до чорної революції. Свою назву гурт запозичив у південно-африканського поета Керапеца Вільяма Кґосітсіла: «З визріванням моменту в череві часу розмови про мистецтво закінчаться. Єдиною поезією, яку почуєш, буде лезо, що стирчить у проколотому серці зла… Так що ми — останні поети світу». Здавалось, що боротьба проти імперіалістично-капіталістичного зла ось-ось перейде у рішучу стадію, і музи замовкнуть, поступившись місцем гарматам. Мистецтво відпочиватиме до повної перемоги революції.

У 1970 році Нуріддін, Бен Хассан і Ойеволе зробили свій внесок у наближення перемоги — записали перший альбом «The Last Poets» (Douglas). Продюсером його виступив Елан Даґлас, який двома роками раніше працював над альбомом Джимі Гендрікса «Electric Ladyland» (Track). Без брейк-біту, скречінґу, драм-машин та інших чудес пізнього гіп-гопу, в супроводі перкусіоніста Ніладжи Поети заримували вуличну романтику з чорним націоналізмом. Альбом містив тринадцять пісень — одноактових п’єс поетично-політичного театру. На сцені цього театру стоїть соліст, а поряд — невеличка ґрупа підспіву. Соліст вигукує тексти, в яких кепкує з дурних звичок негрів, що заважають їм змінитися і змінити своє життя, (типу телевізора та наркотиків) і закликає здолати інерцію, зробити зусилля і революціонізуватись. В кожній пісні новий соліст — він від пісні до пісні міняється. Кожний соліст просуває свою тему, кожний говорить по своє наболіле. Пробігшись по темі, соліст як бігун передає естафету іншому, а сам відступає в «ґрупу підтримки» — підспів. Підспів або імітує ротом перкусію, або повторює ключові «лозунги». Якщо спробувати перекласти українською, то звучало б це приблизно так:

Ніґґери бояться революції

Ніґґери бояться революції.
Але ніґґери не повинні боятися революції,
Тому що революція — це просто зміна,
І щоб ніґґери не робили — вони завжди змінюються.

Ніґґери міняють колір свого волосся з чорного на червоний, потім на білий,
І сподіваються, що зміниться їхній образ.
Ніґґери з чоловіків перетворюються на жінок, з жінок — на чоловіків.
Ніґґери змінюються, змінюються, змінюються.

Від ніґґегрів можна почути:
„Все міняється? Все міняється?”
Так, все міняється!
Ніґґери врубаються в Чорну ідею,
А Чорна ідея приносить з собою різні зміни.
Вдень ніґґери змінюються і кричать:
„Влада чорних! Влада чорних!”
Вночі вони знову змінюються та зітхають:
„Стегна білих. Ох, стегна білих…”
Ніґґери весь час зайняті безглуздими змінами,
Але коли приходить час для змін справжніх,
Ніґґери бояться революції.

Ніґґери — це актори! Справжні актори!
Вони грають так, ніби вони поспішають
На перший акт п’єси під назвою „Велика біла надія”.

Ніґґери грають так класно, так кльово,
Що білі питаються:
„Чому ви, ніґґери, весь час з себе когось вдаєте?”
Ніґґери грають так неперевершено,
Але коли справа доходить до постановки революції,
Від ніґґерів чуєш: „Я не врубаюсь у цю постановку!”
Ніґґери бояться революції.

або:

Коли прийде революція

Коли прийде революція,
Дехто з нас дивитиметься її по ТБ
З ротами, набитими шматочками курча.
Ти здогадаєшся, що це революція,
Бо зникнуть рекламні ролики,
Коли прийде революція.

Це вулична аґітпроп-бригада. Хтось озброюється бейсбольною бітою, хтось пістолетом, а зброя Last Poets — слово. Слово і ритм. Лінія фронту проходить прямо по вулицям. Вони їздять від однієї дільниці фронту до іншої, піднімаючи бойовий дух, надихаючи на боротьбу.

На обкладинці дебютної платівки четвірка серйозного вигляду хлопців у дашикі (вільного крою африканських сорочках). Стоять на тротуарі. Знімок, напевне, зроблено на ходу, в короткій перерві між виступами.

Чи мала перша платівка якийсь комерційний успіх? Цікаве питання… За одними відомостями вона розійшлася мільйонним накладом і навіть потрапила до топ-10. За іншими було продано лише три тисячі копій. Втім, продаж навіть тисячі примірників за відсутності реклами у пресі, на радіо та телебаченні (а такої, звичайно, не було) можна вважати справжнім досягненням для чорних поетів.

Наступна робота «This Is Madness» (Douglas, 1971) стала продовженням дебюту, щоправда без Ойеволе. На ній під ті самі ротові перкусії та барабани Ніладжи жваво обговорюються теми білого расизму («White Man’s Got A God Complex»), конформізму негрів («Black People What Y’ All Gonna Do») і нелюдяного державного устрою («This Is Madness»).

«The Last Poets» та «This Is Madness» вважаються „класичними” альбомами Поетів — музика на них проста, мускулиста й гнучка, виключно акустична. Музика на платівках, що були записані після них, почала змінюватися, рухатися спочатку в бік джазу, а потім — фанку. Вона стала різноманітнішою і водночас уникнули спокуси обвішатися недоречними прикрасами, не загубилася в своєму новому електричному вбранні.

Кажуть, що до появи Last Poets нічого подібного в чорній музиці не було. Ніяких музично-політичних постановок, ніякої ритмічної поезії, ніякого репу. Це не так. Існує принаймні ще один гурт, який претендує на звання «піонерів гіп-гопу». Це Watts Prophets з Сан-Франциско. Назву свою вони взяли у Воттса — району Лос-Анджелесу, в якому в серпні 1965 року відбулося велике неґритянське повстання. Тріо Емдея Гемілтона, Отіса О’Соломона та Ричарда Дедо відоме менше за Last Poets, і це не можна вважати справедливим, оскільки історія свідчить, що свою першу платівку «The Black Voices: On The Streets In Watts» вони випустили на рік раніше за Last Poets. На ній вони начитують тексти під фрі-джаз. Теми текстів ті самі, що й у реперів з Східного Узбережжя — безробіття, зубожіння, поліцейська брутальність, расизм, але подача інша. У Пророків соліст виступає не в компанії «ґрупи підтримки», а в оточенні зібрання слухачів, своїх друзів чи просто випадкових перехожих, до яких і звертається. Слухачі жваво реагують на «виступ» — весь час чути схвальні або обурливі вигуки. «Rappin’ Black In A White World» — збірка поезій, прочитаних майже без інструментального супроводу, яка вийшла 1971 року — є другим вкладом Watts Prophets в канон гіп-гопу.

Хоча серед музичних впливів на себе Поети визнавали і Елберта Ейлера, і Джона Колтрейна, і Сан Ра, до джазу вони — тепер це був дует Нуріддіна і Ель-Хаді — звернулись тільки на третьому альбомі «Chastisement» (Blue Thumb, 1972). Платівку відкриває 10-хвилинна композиція «Tribute To Obabi (Ogun)», в якій репу власне і немає. Зате є ритмічний перестук африканських барабанів бата, який служить опорою для імпровізації саксофону і бас-гітари. Кілька разів імпровізації перериваються співом невеличкого жіночого хору, ніби записаного десь у селищі на березі озера Чад. Речитатив з’являється тільки у наступній пісні, назва якої схожа на ім’я окремого стилю — «Jazzoetry». «Джазезія — це поезія,» — говориться у пісні. Так, це імпровізаційна поезія (як джаз — імпровізаційна музика), в якій замість найпоширенішого в джазі інструменту саксофону імпровізує людина: поет як музикант-соліст обігрує зміст пісні, підходячи до теми з різних боків, час від часу повертаючись до найважливіших слів і фраз. Саксофон щоправда в пісні теж звучить, тільки на другому плані. В схожій за побудовою пісні «Bird’s Word» Поети вже у відкриту зізнаються у коханні до джазу, який — хто б сумнівався! — є великою музикою чорних.

Слід сказати, що у цей час Last Poets стають об’єктами проґрами КОІНТЕЛПРО (COINTELPRO — counter intelligence program), започаткованої ФБР наприкінці 1960-х для нейтралізації радикальних політичних орґанізацій. В цю катеґорію спецслужби «найдемократичнішої країни світу» зарахували і їх. Влада спробувала дезинтеґрувати Поетів: хтось опинився у в’язниці, хтось був змушений поїхати з Нью-Йорку. Одначе революційний запал не стихає, і альбом «Chastisement» стає — попри всі старання «федералів» — найбільш відвертою політичною заявою гурту. Не в сенсі обклеювання музики гаслами типу «Вбий білого буржуя!», а в сенсі дотепного викривання державної брехні та критики соціальної несправедливості, яку цією брехнею намагається прикрити. Ось, скажімо, ще одна пісня з альбому «E Pluribus Unum» — це справжній урок з політекономії та символіки американських грошей (e pluribus unum у перекладі з латини означає «один з багатьох» — надпис на однодоларовій банкноті):

Доу-Джонс сьогодні єдиний володар домів людей
І землі, що навколо них,
Торгуючи їхніми скромними помешканнями
В ім’я Великого Плану.

Тому що паперові гроші як бджілка без меду,
Без жала, що силу дає.
А ті, хто вкрав народне золото,
Є справжніми шахраями.

Кредитні картки, «Мастер-чардж», вроджена ворожнеча,
Нерухомість, акції та купонні облігації.
Сьогодні монетні двори США виробляють папірці — мільйони щодня
І користуються орлом як символом, оскільки це — стерв’ятник.

Лаври миру та стріли війни
Ціпко стискають орлові кігті.
Переповнений жадоби та похоті,
А на звороті доларової банкноти
Написані слова «В Бога віруємо».

Але доларовий білет — єдиний їх Бог,
Вони навіть не вірять один одному:
За кілька додаткових доларів вони розпочнуть війну
Аби мати зиск з матері свого брата.
Окремо від всього стоїть піраміда,
Побудована знанням та багатством чорних людей,
А над пірамідою висить диявола око,
Що вкрало правду та створило брехню.

А, наприклад, трек «Black Soldier»— це антивоєнна речівка:

Звертаюсь до тебе, чорний солдате, до того, хто воює у В’єтнамі,
Допомагаючи своїм гнобителям гнобити чужий народ.
Звертаюсь до того, хто добровільно жертвує власним дорогоцінним життям
В той час, як ми тут, в ґетто, боремося за виживання.
Звертаюсь до того, хто посягнув на чужу землю
В той час, як національні ґвардійці тероризують тих, кого ти полишив вдома.

На «Delights Of The Garden» (Celluloid, 1975) ми чуємо справжній фанк — пострибучу музику з мелодійним басом, яку виконує вже нормальний інструментальний ансамбль із звичайною барабанною установкою замість пари барабанів. Темами пісень є війна у В’єтнамі і ширше — втручання у внутрішні справи інших країн під приводом захисту свободи та демократії («Ho Chi Min»), революційна боротьба («Blessed Are Those Who Struggle»), проблема контролю за народжуваністю («The Pill»).

З самого початку склалося так, що під назвою Last Poets записувалася не одна формація. Під цією назвою трійця Лучіано, Кейн і Нелсон, відсутня на згаданих вище записах, знялася в 1971 році в фільмі «Right On!», музика до якого тоді ж була видана на платівці. Потім виникли гурти Original Last Poets та Formerly Of The Last Poets, і дійшло до того, що в другій половині 1970-х учасники цих ґруп у суді боролися один з іншим за виключне право називатися Last Poets. В США їхні платівки не виходили. Власне перестали вони виходити й в інших країнах. Тільки у 1980-х, у Великій Британії, дует Нуріддіна і Ель-Хаді випустив кілька альбомів, але, як писали критики, їхньому «модернізованому танцювальному гіп-гопу» було далеко до робіт початку 1970-х.

Практична невідомість Last Poets в США свідчить про непроникливість білої аудиторії для чорної музики, якщо тільки ця музика не просувається білими продюсерами. Гіп-гопу знадобилося 20 років, щоб вибухнути в 1980-х. Але навіть тоді, коли гіп-гоп з ґетто увірвався у мейнстрім, Last Poets залишалися у тіні. Настали 1990-і, а Поетів продовжували не помічати. Аж доти, доки в 1995 році дует Бен Хассана та Ойеволе не випустив під ім’ям Last Poets нову платівку «Holy Terror» (Black Arc/Rykodisc), продюсував котру знаний спеціаліст в афро-американській музиці Білл Лесвелл. І тільки після цього відродилась цікавість до їхньої творчості — були перевидані на компакт-дисках перші альбоми, з’явилися чисельні збірки «кращих речей». Хоча і після цього «відродження» вони не стали частиною мейнстріму, не здобули відомості і тим більше популярності. Популярними стали гіпгопери, які зазнали їхнього впливу — Public Enemy, Ice Cube, A Tribe Called Quest, а Поети продовжують пропагувати радикальні соціальні перетворення. Актуальність їхні пісні не втратили, адже революція, про яку так довго і так голосно говорили ліві радикали, не відбулася. І чи могла відбутися? Чи мала вона шанси?

На початку 1970-х фракційна боротьба (почасти спровокована аґентами спецслужб) призвела до розколу Чорних Пантер, до того ж багато їхніх лідерів на той час вже або опинилися за ґратами, або були вбиті, або еміґрували. Після розколу діяльність орґанізації потроху зійшла нанівець, а її колишні провідники або свідомо залиши політику (Боббі Сіл), або деградували до наркоґанґстерів (Г’ю Нютон) і реакціонерів (Елдрідж Клівер). Цікаво, що б сталося, звільнись неґри від білого гніту? Цікаво, що б сталося, отримай чорні владу? Якою б ця влада була? Чи не перетворилися б вони на своїх колишніх кривдників? Як перетворилися на фашистів жиди в Палестині. Чи не розпочали б полювання на своїх братів — недавніх товаришів по визвольній боротьбі? Як у постколоніальній Африці, де, здавалося б, ніякі білі не заважають будувати «царство свободи», але чорні вбивають чорних. І чи в білих взагалі-то справа? Онде Кондоліза Райс — чорна, але зовсім не революціонерка, а навпаки — справжня ніґґафашистка.

Омріяна революція не відбулася, і виходить, що Last Poets не стали останніми поетами. Гармати не почали говорити по-справжньому. Музи ще мають час. Саме тому пропаґандистська справа не відкладена у бік: як і тридцять років тому Поети проповідують своїм братам чорну революцію — тепер, щоправда, не тільки на вулицях, але й в університетських аудиторіях.

Вибрана дискоґрафія: The Last Poets (LP, Douglas, 1970); This Is Madness (LP, Douglas, 1971); Chastisement (LP, Blue Thumb, 1972); Delights Of The Garden (LP, Celluloid, 1975); Oh My People (LP, Celluloid, 1985); Get Movin’ (EP, Celluloid, 1985); Freedom Express (LP/CD, Acid Jazz, 1988); Holy Terror (CD, Black Arc/Rykodisc, 1995); Time Has Come (CD, Mercury/Mouth Almighty, 1997).

Джерело: «Аутсайдер», Київ. — №7, 2007.

Advertisements

0 Responses to “The Last Poets: звукова доріжка до революції”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: