Панас Феденко
Милован Джілас: Розмови з Сталіном, Нью Йорк, 1962, стор. 214. (Milovan Djilas: Conversations with Stalin, Harcourt, Brace et World, Inc., New York, 1962.
Автор відомий своїми попередніми книгами, що були видані англійською мовою: «Нова кляса» і «Країна без справедливости». Джілас був у комуністичній Югославії другою особою після Тіта. Однак його натура, що шукає справедливости в суспільстві, не могла миритися з комуністичною практикою, яка суперечить теорії комуністів. Джілас «збунтувався». За свою критику комуністичного режиму в Югославії він був засуджений на ув’язнення. Однак ця кара не змінила його поглядів і намірів розкривати злочини і всякі неподобства комуністичного режиму. Джілас, випущений на волю, написав спомини про свої зустрічі з Сталіном і передав їх видавництву в вільному світі. Ця книжка вийшла саме в час політичного зближення між Хрущовим і Тітом. Тому що в цій книжці Джілас описує факти з життя Сталіна і згадує непохвально також Хрущова, югославський диктатор рішив поставити автора книжки перед суд, і Джіласа засуджено знову на довголітнє ув’язнення «за розголошення державних тайн».
Книга Джіласа дає більше ніж каже її заголовок. Автор описує в ній не тільки свої розмови з Сталіном, але й зустрічі з найвидатнішими діячами Комуністичної Партії Сов. Союзу, як в ділових розмовах, так і на інтимних сходинах з «дачі» Сталіна, під Москвою. Джілас згадує, як він, бувши в Югославії, ідеалізував Сталіна і його режим. Навіть при перших відвідинах совєтської держави при кінці другої світової війни Джілас не хотів бачити непривітної дійсности в комуністичній імперії і холодного цинізму та жорстокості! а диктаторів. Джіласа посилав уряд Югославії до Сталіна як до «старшого брата», в надії на його поміч (політичну й мілітарну) для комуністичного уряду Тіта. Зустріч з совєтською бюрократією та її вождями принесла Джіласові і його товаришам гірке розчарування. В розмовах з Сталіном і його співробітниками Джіласа здивували імперіялістичні й шовіністичні настрої, їх погорда до інших народів, яких вони збиралися «визволяти». Цей російський імперіялістичний націоналізм побачив Джілас теж серед командирів совєтської армії та бюрократії. Джілас згадує, як при ньому совєтський комендант /123/ румунського міста Яси презирливо називав румунів «оці мамалижники»! З цього приводу Джілас зазначає в своїй книзі: «Ця поза „вищої раси” і великодержавне чванство нас найбільше сердило». Джілас згадує, як Сталін спокушував югославських комуністів, щоб вони захопили Альбанію:
«Ми не маслю ніякого особливово інтересу щодо Альбанії. Ми згідні з тим, щоб Югославія ковтнула Альбанію». «При тому, — пише Джілас, — він зібрав пальці правої руки, наблизив їх до свого рота і зробив такий рух, мовби хотів їх ковтнути». Коли Джілас заперечив наміри югославського комуністичного уряду «ковтнути» Альбанію (між Югославією та Альбанісю йшли розмови про добровільне об’єднання двох країн), то Молотов додав: «Але це й значить ковтнути»!
Бувши в Москві в квітні 1945 року, Джілас протестував у розмові з Сталіном проти грабунків і насилування жінок вояками совєтської армії, яка захопила була частину югославської території. Цей протест викликав у Сталіна і совєтських бюрократів велике невдоволення, мовляв, Джілас цим «образив» совєтську армію. Намір Джіласа був інший: він хотів, щоб Сталін звелів припинити всякі незаконні дії совєтського війська в Югославії, бо так можна було б урятувати репутацію армії СССР. Однак, — «як зустріли ці наші добрі наміри? Ми побачили нахабство і відмови, типові в відношенні великої держави до малої, сильної супроти слабої». Цей великодержавний шовінізм російської комуністичної бюрократії супроти інших народів бачив Джілас дуже часто:
«В Кремлі, де ми оглядали царські гробниці, дівчина-провідниця говорила з націоналістичним патосом про «наших царів». Вищість росіян виступала всюди і набирала чудернацьких форм … На кожнім кроці ми відкривали до того часу непомічені вияви совєтської дійсности: відсталість примітивізм, шовінізм, великодержавний комплекс» … Це виявляв також Сталін у розмовах з югославськими делегатами в Москві: він, — пише Джілас, — не вживав офіційної назви «Совєтський Союз», а називав свою імперію «Росією». Джілас помітив, що провідники комуністичного уряду СССР і рядові партійці потурали антисемітизмові. В розмові з Джіласом Сталін запитав, чому в комуністичній партії Югославії мало жидів, і при тім з задоволенням додав: «У нашому Центральному Комітеті немає жидів»! Подібні слова почув Джілас у Петербурзі («Ленінґрад») від партійця Лєсакова, який хвалився тим, що «товариш Жданов вичистив усіх жидів із апарату Центрального Комітету»! Про звільненого з посади заступника генерального штабу совєтської армії генерала Антонова той самий Лєсаков казав Джіласові: «Уявіть собі, виявилося, що він жидівського походження»!
Джілас описує в своїй книзі знущання уряду СССР над найвидатнішим болгарським комуністичним провідником Г. Димітровим. Сталін не дозволив йому вернутися з Москви в Болгарію після капітуляції Німеччини в 1945 році, бо хотів «упорядкувати» болгарські справи на свій лад. Сталін не дозволив болгарським і югославським комуністам договоритися про федерацію між цими країнами, щоб легше над ними панувати, коли ці країни будуть жити нарізно. /124/
Джілас побував при кіпці війни і після війни в Україні. Треба відзначити його талант бачити те, що хотіли б закрити вожді Кремля у їх відношенні до поневолених народів СССР. В квітні 1945 року Джілас пробув у Києві три дні і познайомився з тодішнім головою комуністичного уряду України Хрущовим та «міністром закордонних справ» України Дмитром Мануїльським. Помилково Джілас уважає Мануїльського за жида: в дійсності Манільський був українського роду, з Волині. Він учився в середній школі разом з пок. Валентином Садовським, економістом і політиком, що був членом уряду УНРеспубліки за Центральної Ради. Джілас зазначає, що в той час серед комуністів України було бажання нав’язати дипломатичні зносини з «народніми демократіями», але Москва цьому спротивилась:
«Сталін досить скоро зустрівся з спротивом навіть у «народніх демократіях», так що ледви чи він погодився б на підсилення будь-якої української окремішности». Джілас побачив ролю, яку грав в Україні Хрущов. Ще й тепер в світовій пресі шириться леґенда, мовляв, Хрущов «українець». Ця пропаганда має своє джерело в Москві і її ціль зовсім ясна: як Сталін (грузин) свого часу гнобив Росію і свою батьківщину Грузію, так, мовляв, і «українець» Хрущов гнітить російський народ і свій «рідний край» — Україну. Значить, — українці самі себе поневолюють … Однак Джілас правильно зрозумів дійсне положення в Україні і ролю Хрущова в боротьбі проти «українського націоналізму». Про Хрущова Джілас пише:
«Ми десь чули, що він не був українець родом, а росіянин. Хоч про це ми не говорили, він сам уникав про це згадувати, бо це було б викликало незручність, що навіть прем’єр українського уряду по був українцем! Не було це звичайне навіть між нами-комуністами, які здібні оправдати і пояснити все, що могло б затуманити ідеальний образ комуністичної політики, що між українцями, народом, який числом своїм дорівнює французам і в певному відношенні є культурніший за росіян, не знайшлося ні одної особи, здібної бути головою уряду».
Джілас зрозумів трагедію українського народу, що став жертвою двох імперіялізмів в час другої світової війни. Він довідався про масову дезерцію українців з совєтської армії на початку війни 1941 року і чув нарікання російських комуністів на «український буржуазний націоналізм». З цього приводу Джілас зазначає:
«Ми досі не могли погодитися з поясненням, мовляв, ця ситуація в Україні мас причину виключно в непокірливості українського буржуазного націоналізму. Питання виникає само від себе: Звідки цей націоналізм, якщо б народи СССР були дійсно рівні»? Джілас побачив русифікацію в Києві: російська мова в театрі, російські газети в столиці України. Джілас високо оцінив красу навіть зруйнованого війною Києва, але ця краса не могла закрити перед його очима національного поневолення України: «Україна лишається в моїй пам’яті зв’язана з втратою національної індивідуальности, з утомою і безнадійністю».
Джілас поставився негативно до політичної гри уряду СССР ідеєю «всеслов’янського братерства». В час війни 1941 року в Москві створено «Всеслов’янський Комітет» на чолі з генералом Ґундоровим. /125/ Цей комітет характеризує Джілас як щось старомодне, нежиттєве. Про «діяльність» цього комітету Джілас пише: «У Всеслов’янському Комітеті добре їлося, ще більше пилося, а найбільше говорилося. Підіймалися тости довгі й беззмістовні, що мало чим різнилися один від одного, і напевне не були такі гарні, як бувало за царських часів. Я був дійсно пригноблений відсутністю будьякої свіжости у всеслов’янських ідеях».
Для історії і для сучасности мають вагу спостереження Джіласа над приватним життям комуністичних вождів в час, вільний від іх служби. В розмовах з Сталіном і його найближчими співробітниками Джілас міг бачити концентровані «ненаситні стремління совєтської політичної бюрократії», що прямує до того, щоб всяким способом ввесь світ загарбати під свою владу. Сталінові ввижалося, що найпевнішим шляхом до поширення його влади в світі буде нова світова війна:
«Раптом він встав, підсмикав свої штани, неначе він хотів боротися або битися навкулачки і вигукнув майже в захопленні: „Війна скоро кінчиться. Ми повинні поправитися за 15 або 20 років, а тоді буде нова війна”».
В той час людність СССР жила в великій біді наслідком воєнної руїни, але, як свідчить Джілас, комуністичні вожді бенкетували в дачі Сталіна, лили й їли, навіть на шкоду своєму здоров’ю. З цього приводу Джілас зазначає:
«П’яні бенкети совєтських вождів, що все більше набирали характеру справжніх вакханалій, до яких вони пробували заманити також і югославських провідників, могли в моїх очах і в очах інших тільки ствердити незгідність між совєтськими ідеалами та ділами, їх визнавання етики на словах і їх неморальність на ділі».
Ця суперечність ідеї загальної рівности й братерства з темною дійсністю комуністичної поліційної держави і гноблення народніх мас викликали у Джіласа глибоку відразу супроти «нової кляси» — комуністичної бюрократії. Дальші міркування і досліди положення в комуністичних країнах і в вільному світі дали Джіласові переконання, що політика без моральних основ не може принести користи людству. В цьому Джілас зблизився з поглядами основника українського демократичного соціялізму Михайла Драгоманова, який, критикуючи російських попередників большевизму, так званих народників, як Ткачов, Стефанович, Дейч, Тіхоміров, писав: «Чисте діло потребує чистих рук». Джілас визнає ідею людяного демократичного соціялізму, що має в основі свободу, справедливість і пошану до гідности людини. Тим то він присвятив свою книгу памяті Енайріна Бевана, одного з найталановитіших діячів Британської Трудової Партії, що був міністром в соціялістичнім уряді Англії від р. 1945 до 1950. Джілас зазначає при кінці своєї книги, що політика без моральних основ не служить поступові, і такі «великі люди», як Сталін, принесли народам єдиний «успіх» — насильство, фізичне і духове нищення. «Для мене, — пише Джілас, — великі політики й великі державники є ті, що можуть сполучити ідеї і реальність, які можуть йти твердо до своїх цілей і в той же час визнають основні .моральні цінності». /126/
Джерело: «Вільна Україна» (Детройт). — Ч. 35-36 (1962). — Стор. 123-126.
Вперед 