Герберт Маркузе
Я дуже радий чути, що у доповіді, прочитаній цього ранку моїм другом Норманом Бірнбаумом, йшлось про утопічні поняття і про те, як на перший погляд утопічні поняття перекладали на мову дійсности або, щонайменше, перебувають у процесі перекладу на мову дійсности завдяки травневим і червневим подіям у Франції.
Одночасно я радий виступати перед вами у присутності Ернста Блоха, що його твір «Geist der Utopie» [«Дух утопії». — Пер.], опублікований більше сорока років тому, вплинув принаймні на моє покоління і показав, наскільки реалістичними, наскільки наближеними до дії, наближеними до практики можуть бути утопічні поняття. Це велика честь для мене!
Тут я хочу слідувати в цьому напрямку. Мене не злякає найшкідливіша ідеолоґія сьогодення, а саме ідеолоґія, що вона применшує, осуджує і висміює як просто «утопічні» та «лише» спекулятивні найважливіші поняття і образи вільного суспільства. Цілком важливо, що саме за цими сторонами соціялізму, які сьогодні висміюються як утопічні, ховається принципова відмінність, ріжниця між правдиво соціялістичним суспільством й істнуючими суспільствами — навіть промислово найрозвиненішими. Гадаю, що сьогодні ми є свідками постання проти сторін соціялізму й уявлень про нього, на які накладено заборону, — спроби вловити витіснені сторони й образи соціялізму, що вони знову і знову вириваються назовні, що вони відроджуються і продовжують жити в студентських рухах.
За своєрідне гасло доповіді я би хотів взяти один з надписів на стіні паризької Сорбонни, який, як мені здається, виражає саму суть того, що відбувається сьогодні. Надпис такий: «Soyez réalistes, demandez l’impossible!». Будьмо реалістами — вимагаймо неможливого! Я вважаю, що цей надпис позначає поворотний пункт у розвитку істнуючих суспільств — і, можливо, не лише у капіталістичних країнах; крім того, я вважаю, що з огляду на цей факт сьогодні перегляд марксистських понять без урахування студентських рухів неможливий.
Насамперед я не вважаю, що студенти самі по собі становлять революційну силу. Я ніколи не стверджував, що сьогодні студенти приходять на зміну робітничій клясі як революційна сила: звісно, це нонсенс. Що студентський рух представляє сьогодні, не є навіть аванґардом, за яким рухаються революційні маси, але передова меншина, активістська меншина, що формулює речі, які досі в гурті більшости населення залишались несформульованими та витісненими у несвідоме. В цьому значінні слова «інтелєктуал», а не тільки поняття «інтелєктуальний аванґард» студентський рух сьогодні є чимось більшим за ізольований рух: він є радше суспільною силою, ймовірно (я так сподіваюсь), спроможною на формулювання і визначення потреб і прагнень експлоатованих мас капіталістичних країн.
Студентський рух у цих країнах указує на прірву, що вона відокремлює традиційні ідеолоґії від — навіть ідеолоґії соціялістичні (реформістські, так само як радикальні ліві ідеолоґії) — від дійсности, в якій ми сьогодні живемо. Студентський рух виявив невідповідність усталених концепцій переходу від капіталізму до соціялізму та невідповідність загальноприйнятої концепції соціялізму з огляду на реальні можливості соціялізму сьогодні.
Студентський рух дав соціялізму нове визначення, і нам краще погодитись на це нове визначення, тому що воно відповідає можливостям побудови соціялістичного суспільства на досягнутому рівні матеріяльного, технічного та культурного розвитку. У цьому новому визначенні соціялізму враховуються сили та чинники розвитку, яким не приділялась належна увага в рамках марксистської теорії та стратеґії. Ці чинники та сили, це — не сторонні події, не поверхня і не поверхневі прояви розвитку, а радше властиві капіталізмові та породжені самою структурою розвинутого капіталізму тенденції. Їх треба врахувати у марксистській теорії, якщо вона претендує на те, щоби продовжувати виконувати завдання провідника радикальної і революційної дії.
На самому початку я хотів би підкреслити, що це нове визначення соціялізму, цей перегляд марксизму помилково називають «соціялістичним гуманізмом».
В студентському русі присутній момент гострої критики поняття гуманізму (навіть соціялістичного гуманізму) як буржуазної ідеолоґії — критики, що її дуже легко зрозуміти неправильно. Гуманізм, згідно з цією критикою, є терміном для позначення ідеалу, в якому відчувається присмак витіснення зі свідомости, хай навіть витіснення у витонченій і складній формі, присмак інтерналізації, сублімації свободи та рівности. Молоді активісти сьогодні відчувають в ідеї гуманізму якусь сублімацію, яку вони більше не готові терпіти, тому що вона більше не є необхідною для поступу людства. Вона більше не є необхідною ані для створення вільного суспільства, ані для створення вільних особистостей. Для цих молодих активістів термін «гуманізм» невіддільний від позитивної високої культури буржуазного суспільства. Він невіддільний від репресивного уявлення про особу чи особистість, здатної «самореалізуватися», не висуваючи світові надмірних вимог, дотримуючись суспільно доконечного рівня смиренности. Для них гуманізм залишається ідеалістичним поняттям, яке зводить до мінімуму силу та вагу грубої матерії, силу та вагу тіла, спотвореної біолоґії, людини, знівечених інстинктів життя.
Само собою зрозуміло, що ця критика не стосується соціялістичного гуманізму, що він став політичною зброєю у боротьбі проти деспотичних способів побудови соціялізму. У такому випадку соціялістичний гуманізм може виступити матеріяльною силою визволення.
Для активістів «нової лівиці» зміст соціялізму зберігається, aufgehoben, у радикальнішій, «утопічнішій» і одночасно реалістичнішій концепції вільного суспільства — погляді на соціялізм, що його, напевне, найкраще може характеризувати нове відношення між царством свободи та царством доконечности, відмінне від клясичного розуміння цього відношення у Марксовому «Капіталі».
Нагадаю вам швиденько клясичне марксистське розуміння. Людська свобода у справжньому значенні можлива лише по той бік царства доконечности. Саме царство доконечности завжди залишається царством несвободи, і досяжний у його рамках оптимум означає значне скорочення робочого дня і високий рівень раціональности та раціоналізації. Отже у рамках цього розуміння стверджується поділ людського істнування на робочий час і вільний час, поділ на розум, раціональність з одного боку і насолоду, радість, задоволення — з иншого, поділ на відчужену та невідчужену працю.
Згідно з цією клясичною марксистською концепцією, царство доконечности залишатиметься царством відчуження, хай там на скільки скоротиться робочий день. Ба більше, у рамках цього розуміння, схоже, стверджується, що вільна людська діяльність є принципово відмінною і має принципово відріжнятися від суспільно доконечної праці. Аналоґічним чином раннє Марксове поняття всебічної особистости, що вона сьогодні може займатися однією справою, а завтра — иншою, не видається застосовним у високорозвиненому індустріяльному суспільстві. Адже піти на рибалку або полювання, писати вірші або критикувати можуть захотіти одночасно сотні і тисячі людей. Така ситуація не зовсім передає образ свободи.
Я знаю, що є ще одна марксистська концепція відносин між свободою та доконечністю, викладена у відомому та часто цитованому абзаці з Grundrisse der Kritik der politischen Oekonomie [«Нарису критики політичної економії». — Пер.]. У рамках цієї концепції передбачається повна автоматизація, коли безпосередній виробник насправді «відкріплений» від матеріяльного процесу виробництва та перетворюється на вільного «суб’єкта» у тому сенсі, що може грати, експериментувати з технічним матеріялом, з можливостями машини та речами, виробленими та перетвореними машинами. Але наскільки мені відомо, з цим найпроґресивнішим поглядом на вільне суспільство сам Маркс розстався і ніколи не згадував про нього ані в «Капіталі», ані в пізніх творах.
Клясична концепція, викладена у «Капіталі», є частиною базового марксистського розуміння, згідно з яким необмежений розвиток продуктивних сил є передумовою і прикметою соціялізму. Це припущення свободу підпорядковує продуктивності, постійно зростаючій продуктивності: свобода, досяжний ступінь, обсяг і рівень свободи залежитиме від досягнутого рівня продуктивности, досягнутого рівня розвитку продуктивних сил. Але якого роду, якого виду, якого напрямку розвитку продуктивних сил? Це не проблєма, щонайменше не здається проблємою доти, доки панують дефіцит і бідність: подолання дефіциту та бідности є першочерговим завданням. Але потім досягнення технічного проґресу відкривають новий бік питання.
У так званих «суспільствах достатку», у технічно розвинених капіталістичних країн ми спостерігаємо двоякий розвиток. З одного боку, внаслідок поступу капіталізму на ринку постійно збільшується кількість необхідних товарів, доступних наявній купівельній спроможності. Це означає в цих країнах зростаючу норму вироблення так званих «предметів розкоші», в тому числі в так званій «оборонній промисловості», і зростаюче виробництво непотрібних товарів і технічних новинок, при цьому навіть у межах суспільства нікуди не зникають великі області бідности та злиднів.
Крім того, це означає поширення царства доконечности і на царство свободи. Для досягнення рівня істнування, коли ти користуєшся привілеями завдяки своїй купівельній спроможності, для отримання в рямцях капіталістичного суспільства хоча б крапельки свободи треба купувати ще більше технічних новинок, ще більше предметів розкоші, ще більше товарів і послуг, пов’язаних з дозвіллям. У цьому сенсі можна стверджувати, що за розвинутого капіталізму розвиток продуктивних сил дорівнює розвиткові добровільного рабства — добровільного, звісно, в іронічному сенсі. Новий автомобіль, що його маєш купувати кожного другого року, новий телєвізор, що його маєш купити, щоби не відставати від сусідів і колєґ, — всі ці пристрої і товари підвищують і підсилюють залежність від чимдалі ґрандіознішого апарату виробництва та розподілу, керованого правлячими колами.
Але є ще один бік цього розвитку. Зростаюча продуктивність праці демонструє тенденцію до перетворення робочого процесу на технічний процес, в якому людина як чинник виробництва чимраз частіше грає ролю начальника, винахідника і експериментатора. Ця тенденція невід’ємна від зростаючої продуктивности праці та є самим вираженням цієї продуктивности. Це втручання царства свободи — чи радше царства можливої свободи — в межі царства доконечности. Сам робочий процес, суспільно доконечна праця починають в своїй раціональності підпорядковуватися вільній грі розуму й уяви, вільній грі з можливостями речей і природи, що обіцяють задоволення.
Отже ці дві тенденції — тенденція продовження царства доконечности у царстві свободи та тенденція можливого втручання царства свободи в межі царства доконечности — виражають фундаментальні суперечності капіталізму, що проходить етап конкурентного технічного проґресу: конфлікт між зростаючим рівнем життя через розширення товарової форми людей і речей, американським зразком поступу з одного боку та зростаючим потенціялом свободи в рамках царства доконечности з иншого, можливістю перетворення царства доконечности чоловіками та жінками, що вони самостійно визначають власні потреби, власні цінності, власні прагнення. Иншими словами, не просто скорочення робочого часу, але перетворення самої роботи — і не тільки через основні продукційні відносини й інститути соціялізму (що залишаються обов’язковою передумовою будь-якого вільного суспільства), але також через створення і виховання людини нового типу, позбавленої аґресивних і репресивних потреб і прагнень, і ставлення клясового суспільства, в умовах, коли людські істоти, керовані солідарністю й власною ініціятивою, творять своє власне середовище, свій власний Lebenswelt [життєсвіт. — Пер.], свою власну «власність».
У кінці першого тому Марксового «Капіталу» соціялізм визначається як відновлення індивідуальної власности на основі усуспільнення засобів виробництва та землі. Гадаю, це незвичне і сьогодні напівзабуте повернення поняття індивідуальної власности до самого визначення соціялізму нам треба розуміти як передбачення однієї з найголовніших рис соціялізму — передбачення нового способу життя.
Суб’єкт соціялістичного суспільства має бути суб’єктом нової чутливости. В самій людині є така річ як інстинктивний корінь свободи, і якщо цей корінь не може зростати, нове суспільство не буде вільним, хай там які інститути воно народить. Інстинктивний корінь свободи в людині, приміром, благоговітиме перед біолоґічною потребою у тиші, усамітненні, спокої, потребою у красі та задоволенні не як скороминущих моментах розслаблення, але як властивостях життя, що їх треба зробити частиною духовного та фізичного простору суспільства. Це і тільки це стане «повним запереченням», розривом з усім всесвітом панування й експлоатації, з репресивним розвитком продуктивних сил. Соціялістичне суспільство як якісно відмінне суспільство буде досягненням чоловіків і жінок, які звільнились від матеріяльної та духовної культури клясового суспільства, вільних у своєму розвиткові мови, мистецтва та науки, що відповідають вільному суспільству та плянують його.
Давайте не забувати, що панування і експлоатація увічнюють себе не тільки в інститутах клясового суспільства, але також в інстинктах і внутрішніх імпульсах, і прагненнях, сформованих клясовим суспільством, у речах і явищах, які люди — себто керовані й підпорядковані люди —люблять, ненавидять, бажають, вважають красивими, приємними тощо. Клясове суспільство, це — не тільки матеріяльне виробництво, не тільки виробництво та відтворення культури, але також свідомість і тіло суб’єктів і об’єктів системи.
Всім нам відома ця банальність, але лише студент-бунтар сформулював її в теорії і на практиці, «злився» з ідеєю, що революція із самого початку має будувати не тільки кількісно, але і якісно нове суспільство. Студентський рух чітко сформулював те, що в абстрактній формі відомо нам усім, а саме, що соціялізм є передусім новою формою істнування людини. Я сказав «із самого початку», але чи сміємо ми заявляти «із самого початку»? Звісно, подолання дефіциту, знищення нерівности, підвищення рівня життя залишаються — і мають залишатися — першочерговими завданнями всякого та будь-якого соціялістичного суспільства, але гадаю, зусиллям, спрямованим на виконання цих завдань, не заважатиме вага, мертва вага американського способу індустріялізації та модернізації, американський спосіб підвищення рівня життя. Індустріялізацію і модернізацію можна здійснювати так, що вони відповідатимуть la mesure de l’homme [мірилу людини. — Пер.], себто можливо уникнути грубих, галасливих, потворних, безрадісних, означаючих вічну конкурентну боротьбу рис капіталістичного виробництва та споживання і створити середовище, в якому чутливість людини, тіло людини, інстинкти життя можуть нарешті знайти всесвіт, який досягнутий і досяжний рівень технічного розвитку сьогодні робить можливим.
На завершення хочу зробити дві ремарки щодо дискусії, яка тут уже відбулась і яка, я сподіваюсь, матиме продовження. Я казав про самовизначення як якісну відмінність соціялістичного суспільства. Я хочу наголосити: самовизначення невірно вважають «Selbstverwaltung», «самоуправлінням». Ці терміни означають иншу форму управління; вони не передають зміст і цілі управління. Проста зміна форми управління ще не є якісною зміною. Навіть якщо в процесі змін в управлінні одна кляса замінюється иншою або певними ґрупами иншої кляси, це не означає якісну зміну доти, доки нова кляса продовжує відтворювати прагнення і цінності істнуючого суспільства, доки капіталістичний поступ залишається більш-менш прихованою моделлю проґресу. Вирішальне значення на першому етапі має не так форма управління, як предмет виробництва, на яке життя працює виробництво, які пріоритети розставляються і як вони перетворюються у життя. Тільки якщо самим виробництвом керують чоловіки та жінки, які є носіями нових цілей і цінностей, тільки тоді можна говорити про появу якісно нового суспільства.
По-друге, треба задати запитання, чи не є руйнівне співістнування двох суперників — соціялізму та капіталізму, що воно становить зміст нашого часу, непереборною перешкодою для постання соціялізму як якісно нового суспільства? Чи не накидає це співістнування двох суперників на соціялістичні країні методи та способи виробництва, методи та способи управління, що бунтують проти переходу до вільного суспільства, керованого новими цілями та новими прагненнями?
Це співістнування двох суперників на міжнародній арені є головним чинником нашого періоду. Неможливо применшити його значіння, неможливо ним нехтувати, неможливо не брати до його уваги при розробці соціялістичної стратеґії та теорії. Але тоді ми маємо спитати, чи це руйнівне змагання, обтяжене величезною перевагою на старті у розвитку капіталістичних країн, не можна якось перервати? І наважусь припустити, що можливість полягає у новому баченні соціялізму і в практиці, що прагне втілити це бачення в дійсності. І я переконаний, що події, свідками яких ми стали за останні місяці, показали, що ця надія не повністю утопічна.
Пер. з анґл. за: Herbert Marcuse, “The Realm of Freedom and the Realm of Necessity: A Reconsideration”, in Praxis International, Vol. 5, No. 1-2, 1969, pp. 20-25.
Вперед 