Каналізатори та каналізаторки — каналізенки та каналізачуки

Квітка Польова

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти

Володимир Самійленко

Man schläft sehr gut und träumt auch gut
In unseren Federbetten.
Hier fühlt die deutsche Seele sich frey
Von allen Erdenketten

Heinrich Heine

Сьогочасні українські події, певна річ, не є подіями всесвітньо-історичної ваги (бож це не первина, коли почерез підтримку народніх мас владу беруть геть не народні політики результатом політичного перевороту, а також не первина, коли сильніша — умовно — країна зазіхає на слабшу. Инша справа, що це стається на пострадянських теренах за неперервної низки світових економічних криз, — оце вже треба вивчати.), та все ж вони потребують належної оцінки. По-перше, треба вияснити, які сили брали участь у цих подіях і як вони скористали з них. По-друге, треба визначити дальші перспективи роботи за цих умов і вияснити, як може вестися в майбутньому.

Отже, України як такої нема, як нема і її оборонців: жадна орґанізація не стоїть на народніх, себто соціялістичних позиціях. Західня й центральна Україна радо лягають під ярмо ЕС і МВФ — власне, підпадають під европейсько-американський вплив, а східня й південна Україна прагне за всяку ціну до РФ, користаючи з анексії Криму. Розуміється, оборонців власне України не було й раніше, адже тією чи тією мірою взорувалися на зовнішні ґеополітичні сили. Запопадливість перед господарем з Заходу чи зі Сходу було знати ще з виборів 2004-го року, коли чітко означилися сфери впливу. Та коренів цього треба шукати ще в 1990-х роках. Умовно окреслити шукання наших співвітчизників можна так: 1) радянська Україна (УРСР) впала, та треба вибити її до ноги. Зробити се можна, лише интеґрувавшись до Европи — вступивши до ЕС. Політично має бути збудовано буржуазну демократію, економічно — капіталізм; 2) УРСР впала, розірвавши цим економічні зв’язки між союзними республіками, що їх (зв’язки) має бути відновлено. Щоби не підпасти під вплив Заходу, Україна має ввійти в економічно-політичний союз колишніх радянських республік, протиставившися в цей спосіб забігам з боку МВФ і инших міжнародних орґанізацій, керованих США. І той, і той проєкт розвитку було щедро присмачено навколоісторичними мудрованнями на кшталт «Україна завжди була европейською» (за приклад доброго впливу «европейської культури» — Львів. Львів, ся столиця австрійської провінції — Галичини!) або «Україна ніколи не поривала зв’язків із братніми народами, передусім російським», або й узагалі — «не переривала економічних, політичних, культурних зв’язків із Росією» (тепер із заяв Путіна знати, що УСРР з доброго дива віддали частину російських земель: «Бальшевікі — боґ ім судья — включілі в састав Украіни русскіе зємлі, каториє тєпєрь являюца юґо-вастокам Украіни»[1]). Як бачимо, ні тих, ні тих не обходило, щож думають собі українці чи взагалі всі ті, що живуть тут (котрі й є Україною). До мітів радянських і дорадянських часів (зокрема про «колиску братніх народів») додали нові («Путін хоче відродити СРСР»), перенісши дещо з еміґрації («московський імперіялізм», «червоні царі», «більшовики нищили все українське», «автохтонне населення Росиї — не слов’яни, а угро-фіни», «сучасна Україна — спадкоємиця Київської Руси, отже старша за Росію»). Се навіть не міти, а певні шабльони, що їх застосовувано абияк. Приміром, слово «більшовик» (саме слово, бож його зумисне не сприймано як термін) викликає певну реакцію у носіїв ліберальної ідеольоґії. У цій реакції намішано всього, є навіть трошечки правди, та метою її є не вияснення правди, а «правильне» трактування історичних реалій: «більшовизм — погано». Коли лібералам треба сказати за національну політику більшовиків, вони кажуть за наступ Муравйова на Київ 1918-го року чи згадують слова Троцького за український метал і хліб; коли їм треба сказати за міжнародню політику більшовиків, вони згадують слова Винниченка за червоне яйце, з якого вилуплюється фашизм, або взагалі коротко резюмують: «імперія зла». Таке «навчання укрупненими бльоками», зрозуміло, немає нічого від конкретно-історичної аналізи й ще менше дотичне до марксівської аналізи. Результат: молодь, що має по 20 років, нічого не знаючи з історії СРСР чи взагалі котрої-небудь історії, із полегкістю зідхає: «СРСР розвалився? Слава богу!». Є й такі, що вважають, буцімто Китай окуповали нацисти за другої світової війни, та все ж судять про сучасні політичні події (зокрема я чула їхні думки про те, що «Росія не може жити без війн» і що «в Китаї так багато людей, що їх можна стримати лише диктатурою», тому «в Азії — і Росиї — з усіх наявних форм державного порядкування можлива лише диктатура»). Не дивно, що ці люди є латентними расистами (або й не латентними) та безборонно дослухаються нацистської пропаґанди чи самі творять її. Взагалі протягом «майданних» подій, а надто зараз вияснюється дуже багато такого, що було притлумлене за спокійніших — позірно — часів. Приміром, чи знаєте ви, шановний читачу, що всі росіяни — шизофреники? (Се говорить людина, котра є наполовину росіянином, та оскільки він є членом ВОС, а віднедавна ще й членом люстраційного комітету, можна бути певним, що сам він не є шизофреником.) А чи знаєте ви, що жителі Криму ненавидять українців (бо се бандерівці) і прагнуть ледве чи не хрестового походу проти них (говорено ще в грудні баришнею, котра наголошує на своїй українськості, та — біда! — не знає мови. Та ще й ображається, мовляв, чого б то її, українку, виправляли. Дуже характеристична риса для буржуазних націоналістів. До слова, автори плякату в Київраді — очевидно, свободівці — «на своїй, Богом даній землі» забулися своєї, богом даної мови і написали щось дуже комічне, ледве чи не «З повагою відноситися до меблів».)? Ще в грудні ці люди відверто говорили про необхідність депортації, коли не фізичного знищення, «москалів»; ці люди вважають «донецьких», себто жителів сходу України, «не такими»; ці люди покликаються на Ломброзо як на психіятра; ці люди називають взяття влади хунтою «чорних полковників» 1967 року (а також Піночетом 1973-го) стабілізацією; нарешті, ці люди скандують (а отже поділяють) гасло «Слава нації, смерть ворогам!». Проте коли спитати, коли ж вони нарешті повісять бодай когось, відповідають, що жартують і ніхто нас (принаймні мене) не вішатиме. Цікаво, що ці люди називали грудневі (?) події Берліном-1945 (проте чию руку тягнуть, не зазначили), а жителів Сходу й комуністів — шавками. Та й узагалі — всі, хто не підтримав Майдан, виявилися шаріковими. Отакої! Оце та молодь, що вона творитиме політику, науку, взагалі життя в Україні! Може, є притомніші люди серед старшого покоління? «Как бы не так!» Коли в жовтні вони говорили про мирне співістнування ріжних націй, тепер визнають рацію гасла «Україна для українців» (оскільки се співробітник АНУ, що n-дцять років тому захищав дисертацію щодо робітничої кляси[2], а тепер говорить, що кляси є вигадкою, нам не дуже цікаво говорити за цих «науковців» зараз. Вони, власне, довели, що гра в драгоманівство лишається грою, котру вони полишають, щойно ситуація стає загрозливішою.). Молодші люди, які ніби скидалися на раціоналістів, щиро жаліються (листопад 2013), що наші міліціонери дуже поступаються закордонній поліції: он італійські карабінери такі мужні, такі привітні, навіть позують для фото, а наші…срамота! І загублені телефони довго шукають. Словом, українські міліціянти мають посміхатися й знаходити загублене — може, тоді їх не вбиватимуть. Розуміється, наші европенки думають, буцімто на них чекає Вюртемберґ і Венеція, а не брудний посуд і міґраційна поліція. Скажімо чесно: ті, хто не має що губити і на що фотоґрафуватися, давно в Італії — на заробітках. А оті, хто має гроші на мандри, може й посміхатися поліціянтам, бож ті не завернуть туристів. Характеристично для неолібералів: нехай буде репресивна система, хай буде по всьому світові, аби мене не чіпали і — нехай поліцейські посміхаються.

Вершиною ліберальної думки є заява д. Марочка, гісторика-гістерика, що мірою своєї дурости належить до славетної коґорти Кульчицький — В’ятрович — Портнов — Шаповал, власне його думка щодо того, куди ж поділися 6 чи 7 мільйонів людей за 20 років незалежности. Оскільки лєкція д.Марочка стосувалася голодової політики 1930-х років, він і викрутився хитро: зникнення — логічний наслідок більшовицької політики, що її почали 1917-го, продовжили в 1930-ті, а потому в 1950-ті (колгоспи, селянські паспорти), а там уже недалечко і до Кучми. (Цікаво, чому саме до Кучми?). Щоправда, д.Даниленко поспішився виправити такий очевидний lapsus колєґи, мовляв, якось нерозумно провели приватизацію (та невже?), але Марочко цього так і не визнав. Це важливо: людина, що вивчає історію голодомору й вимагає від усіх визнати голодомор ґеноцидом, відповідає на питання руба (а чи не можна вважати 1990-ті ґеноцидом) ухильно. Папєрєднікі винні. А тепер порахуйте, скільки життів невинних росіян щодня забирає Лєнін, випромінюючи з мавзолея отруйні пари. Так, добродію Марочко?

Отже, нас — молодь — учать тішитися з того, що ми маємо свободу підприємництва та не маємо вчити історію КПРС. Ці прекрасні, чуйні педаґоґи вкрай наївні — свобода підприємництва скасувала необхідність навчатися. Коли вони сумлінно вчилися, тепер усе можна купити, а ці самі педаґоґи радо беруть хабарі, бо, бач, незалежна Україна не може забезпечити їх. Позатим вони напевне думають, що їхні знання (?) комусь потрібні. Щодо змін у буржуазній системі освіти я давно не маю ілюзій, але мене непокоїть одне питання. Хто і коли дав право радянському обивателю, що вчився в радянській школі й закінчував радянські аспірантури, розпатякувати про честь і совість? Якого чорта ця потолоч базікає про патріотизм? Якого біса ці проститутки з дисертаціями на «правильні» теми стають «дослідниками визвольних рухів» і палкими адораторами української — буржуазної — ідеї? Тяглість поколінь: проститутка радянська вчить проститутку незалежну прибирати правильні пози й робити все швидко та дешево! І все це зветься наукою, освітою, интеліґенцією! А й правда, чи не все одно, як пахнуть гроші, коли вони є? А й правда, чого ж вимагати від діток радянських обивателів (обивателів відповідно до ҐОСТу, найвищої якости!), як не додержання батьківських заповітів? «Покірне телятко…» — о, вони надто добре знають цю хохляцьку мудрість! Вони живуть, щоби влаштуватися, влаштувати свою дупу і звити кубелечко. І вони — вони, ця маса, це болото — вони вчать нас «позбуватися радянської ментальности»! Бідний Сірко, верніть йому очі! Ця наволоч ані словом не обізвалася, коли 1985 року вбили Стуса, а тепер вона учить нас «Родіну любіть»?! Вони як дивилися «Іронію судьби», так і дивляться. От тільки жовто-блакитний бантик на зад собі начепили і таким робом шанують «неньку-Україну». І цей бантик — ані руш! Чорт забирай, жадна курва не плюне їм в лице — вони виховали добре покоління, покоління пристосуванців, покоління, гідне батьків!

Маю щасливу нагоду спостерігати декількох кольоритних молодих діячів, — фройлян П. та гера К. (можна було навести повні імена, та вони — покищо — не мають жадної ваги ані в партіях, ані загалом у суспільному русі. Звісно, я не маю жадних сумнівів, що обидва посядуть гідне місце в новому суспільстві, за яке вони так героїчно мерзли на Майдані (се дуже велика жертва! З хлопцями-дівчатами зазнайомились). Подивимося, що з їх вийде. Покищо вони являють собою лицарів неоліберального сумбуру. Та засновки цієї мізерії знамениті.) З їхніх гістеричних постулювань знати те, що за красивими словами про революцію гідности ховається чистий неолібералізм: свобода обмежується на свободі иншого, а тому нехай буде наркоманія та алкоголізм (вони мене не обходять), а проституції не буде, бо вона обмежує свободу иншого. «Сильно»! Справжісінька ліберастія. (Завважте: вони толєрують пряме насилля, коли воно є «суспільно необхідним» або «виправданим» — випадок із поліцейським, а коли без насилля можна обійтися — проституція — засуджують. Чи ж можна вірити цьому засуджінню? Адже коли насилля прибирає прихованих форм — наркоманія, алкоголь — вони знову толєрують його! Цілковита казуїстика.) Теж характеристично: ці «радикали» вважають «політику» чимось одмінним од життя, не дотичним до нього! Мовляв, не треба обмежуватися на самій тільки політиці, є багато инших «площин», приміром, мистецтво, спорт, творчість, кохання, хобі… Отже, вони сповідують суто постмодерністський підхід: можна займатися «політикою», а можна мистецтвом абощо. А можна ходити до туалету. А можна робити ремонт. Їм невідома логічна операція синтези — у них тільки порізнені скалочки дійности, як у всіх постмодерністів (свого часу про скалочки, «дані нам, як дітям на забавку», писала фрау Забужко, чим неабияк лєґітимувала це світосприйняття для молоди). Не є секретом, для чого проплачені «письменники», «філософи» та «журналісти» поширюють подібні думки — для того, щоби якомога менше людей розуміло те, що відбувається. Тому в нас скачуть або стоять навколішки перед мерією, тільки не ходять по землі. Може, й вся «революція» полягала в продукуванні негідників — вищої стадії гідности, тієї стадії, де здоровий глузд доходить самозаперечення?

Дуже добре, що збуреному поспільству розв’язався язик: за цей час вони намололи стільки гречаної вовни, що нам вистачить на весь вік. Усі їхні заяви, якими б дурними вони не були, треба аналізувати, бож це показник интелєктуальної і — головно — ідеольоґічної потуги нашого ворога — неоліберала, що показав ся як клясичний буржуазний націоналіст, та ще й націоналіст провінційний, запічковий, загумінковий, але дуже запальний. Хай нікого не обманюють коктейлі Молотова: їх кидали праві радикали, компактна більшість тимчасом брала участь у революційних подіях почерез різання бутербродиків. Саме ця більшість, бувши як неоліберальною, так і «націоналістичною» (а дехто й не міг визначити своїх політичних поглядів, говорячи «Я за Україну», але ж ми знаємо, що це симпатизанти неолібералів: їхня «Україна» — не соціялістична республіка, а член ЕС і НАТО), делєґувала свою участь у «демократичних процесах» иншим — власне правим радикалам. Ця компактна більшість, ці кашовари в смушевих шапках, ці диванносотенці, ці салоїди й квасопії твердили, що вони мирні протестувальники! «Диктатура» заважає їм жити, то вони начіпляють собі стрічок на всі місця й у цей спосіб любитимуть Україну! А «беркутня» ач яка підла — канапки їсти не дає, стріляє! Заважає водити хороводи коло ялинки! Певна річ, ці «патріоти» ні на що не годні. Щоби виправдатися, вони зачинають шукати «подібностей» то в Січі, то в середньовічних містах, то ще деінде, причому роблять це ріжноманітні професори Канашкіни, що їм за це плачено. А от власне зносять «диктаторський режим» радикали, що їх можна за доброї нагоди наректи провокаторами. Отже, маємо безсмертну комбінацію: радикали убивають, неоліберали схвалюють («суспільна опінія»), прикривають (ідеольоґічні засади) і призначають жертв (практичне утілення ідеольоґії). Алеж ця комбінація не вічна — здобувши підтримку, радикали дуже швидко обрізають ниточки кукловодів (коли не вирізають самих кукловодів) і встановлюють власний режим, де неоліберали називатимуть провокаторами тих, на кого вкажуть радикали. А поки що «суспільна думка» працює на радикалів, бувши витішеною з «героїв Майдану». На Великдень під СБУ стоїть двадцятирічна «варта» з пепсіколою й хустинками самооброни, розуміється, в хакі. Що вони там роблять? Дивляться на відвідувачів, а більше на перехожих? Се зветься: СБУ під народнім контролем. Так, якщо вважати за народ соколів Наливайченка-Яроша!

Хороші в Бандери послідовники, а які дотепні! «Правиця», як і «лівиця» такі недолугі, що можна списати кільканадцять грубих томів, оповідаючи про їхні подвиги. Та і ті, і ті — правдиві малороси, як походженнням, так і світоглядом. Коли я дивлюся на праву молоду поросль… себто надію української нації, я виразно, до галюцинацій, бачу на йому — поки що — комсомольський значок. Що скажеш, дитина мітить у науковці, в помічники депутата, в речники інтеґрального націоналізму, а там…страшно подумати, що може бути там, у захмарних висотах, де лагідно дивиться батько Бандера. Не вадило б їм проштудіювати бодай працю Маланюка «Малоросійство», ачей би призадумалися. (Знаю, що декому тяжко читати тексти. Не побивайтеся, панове націоналісти, — ця праця невеличка.) Втім, нетяжко передбачити реакцію цих розумників — чухання в потилиці і клясичне «Якось-то воно буде». Хай розбираються провідники націоналістів, коли вони вже так прозвалися, хто стає до їхніх лав і з яких мотивів. Та…що за провідники з членів КПРС? Позатим дика мішанка недолугих шовіністичних теорійок, пропаґандистських штампів і міщанського ідіотизму панує у головах наших співвітчизників і виводить їх на площі.

* * *

В ім’я соціяльної матері нашої революції

Микола Куліш

Мавши ці непереборні обставини, чиж могли правдиві ліві, котрі додержують клясової аналізи, підтримати Майдан? Розуміється, ні! 1) Майдан був і є жадною «громадською иніціятивою», а просто — обивательщиною (не obywatelski, а обивательський, прошу зрозуміти правильно![3]), та ще й найнижчого штибу: політика в дусі народніх гулянь; 2) Майдан — рух ображених («европейських», «українських») буржуа проти буржуа більш ситих («проросійських», «неукраїнських», «украинских»). Причина образи — відтручення «помаранчевих» від влади наслідком приходу Януковича та його людей із сходу. Програма дій — відтручення Януковича від влади під маркою «перемоги демократії». Як бачимо, треба було лишень відмовитися від чужої термінольоґії і все вияснилося; 3) рушійними силами Майдану від першу були студенти, безробітні та инші деклясовані, дрібні й середні буржуа та службовці під проводом неолібералів (БЮТ, «Удар», бурж. націоналісти «Свободи») та ріжноманітних правих (від праволіберальних «Відсічі» і «Спільної справи» до УНА-УНСО та власне «Правого сектору»). Ідеольоґічно їх підтримали професійні проститутки — журналісти та «интелєктуали», надто з «відродження країни» тішилися «Український тиждень», «День», «Газета по-українськи», «Україна молода», «Фокус», «Корреспондент», «Українська правда», LB.ua, 5 канал, ТВі тощо (тобто всі ті, хто зажив слави «опозиційних» ЗМІ, — ті, кого фінансував не «донецький» клан, а якийсь инший), а також ріжні «Громадські..», «Еспресо..» та инші місця працевлаштування випускників журфаку Шеви. Вам новини зробити по-українському чи еспресо?; 4) «цивілізаційний вибір» Майдану, що про нього так люблять говорити, було зроблено геть не на користь соціялізму, власне його можна окреслити як «піти в прийми» чи добровільно згодитися бути наймичкою в багатих сусідів — провінцією в «першого світу». Очевидно, слова «сам стелюся, сам лягаю» мали би симболізувати добровільність цього вибору — «кулаченьки під боченьки та й спати лягаю». Що ж мало би нас привабити в Майдані й примайданній каламуті? Йти туди з якимись гаслами було би навіть не самогубством, а просто дурістю: адіть, ми комуністи (!), ми проти вашого капіталізму, ЕС — тюрма народів, можна ми постоїмо біля вас? Та українські ліві такі суворі, що не тільки пішли на Майдан, а ще й змагаються за право першої ночі — вирішують, хто ж таки дійшов туди швидше. Може, се не ліві й не комуністи, коли так? А так!

У листопаді, коли зайшов «майданний» рух, «ліві» (ЛО, ПД, «Спільне») очевидно збентежилися: треба якось реаґувати на події, але як? Кілька ліваків пішли на розвідку, про всяк випадок сфотоґрафувавшися (добрі розвідники, ая!). Коли в листопаді ці світлини мусили свідчити, що «ліві» пильно стежать за подіями, сьогодні ці світлини мають принаймні бути в музеї лівого руху, бож вони свідчать за те, що «ми були там з самого першу»! Далі поспішилися засвідчити свою льояльність до Майдану (Майдан-бо росте, а про «лівих» ніхто не знає і ними не цікавиться. Нехорошо!), написавши низку текстів і почавши «вивчати з соціольоґічного огляду» Майдан[4]. Після побиття братів Лєвіних «активісти» трохи надушили кнопку «праворадикальна загроза», та ненадовго[5]. Примара «диктатури», що грізно постала 19 січня перед нажаханими лібералами, змусила скулитися й «лівих», що відчайдушно заволали разом із представниками «громадського суспільства» про «загрожену демократію»[6]. Дальші події, аж до середини лютого, «ліві» коментували як «перехоплення иніціятиви правими» (наче та иніціятива спершу належала їм! Мамо, Ярош мене образив — иніціятиву перехопив!), проте повалення Януковича вітали беззастережно. Певний час — диво дивнеє! — ніби й каялися за помилки молодости[7]. Трохи згодом знову ніби зачали критикувати Майдан. Тепер от мають «свою людину» в уряді в особі першого заступника міністра освіти Інни Совсун, колишньої (?) директорки ЦДС, що фактично є установою, де працюють «спільняки». Відтак вирішували, що робити далі, себто — увага! — як саме йти на вибори до Київради та з якою політичною партією при цьому співпрацювати. Словом, як будете на виборах, не забудьте проголосувати за «Асамблею соціальної революції» — так це назвали люди, що прагнули створити «партію а-ля лєнінського типу» (sic).

З иншим крилом «лівиці» ясніше: «Боротьба» від самого першу протиставилася «евромайданові», та підтримала «антимайдан» Сходу, щойно він з’явився. Підтримує дотепер, через що остаточно розірвала непевні зв’язки з «товаришами», коли такі були, — з ЛО та ПД. Через це її було піддано обструкції «товаришами»[8].

Отже, полишивши на боці всі емоційні заяви однієї й другої сторони, скажу, що і ті, і ті є самими підспівувачами чужих ідей, бож і ті, і ті, назвавшися лівими, стали на бік ріжних буржуазних кланів — зробили те, що правдивим лівим робити зась, та ще й намагаються підвести під це якусь теоретичну основу! Се є факт. Подивімося глибше. Чого б то соціялісти брали участь у буржуазно-націоналістичних заходах, та ще й докладали руку до неоліберально-ультраправого перевороту? Чого б то автори січневого законопроєкту видалися вершниками апокаліпси нашим «лівим»? Чого б то «ліві» закликали не критикувати Майдан, а брати в ньому участь? Сподіваємося, наш читач здогадався: українські «ліві» жадною мірою не є лівими. Се просто ліберали (а «Боротьба» — сталіністи-брєжнєвісти). Часом вони надягали ковпак грішника, що кається, та правдивого покаяння не було. Ці «ліві» грають у політику, грають у лівизну, грають у «громадський протест». Вони — правдиві hominis ludens, бож комуністами треба стати та мати мужність ними залишитися, а от гратися не так небезпечно (знов «постмодернізм»!). У цій грі вони не додержують жадних принципів, адже правила встановлює переможець. От і маємо: коли треба зліпити собі славу опозиціонерів до парляментської «Свободи» — Карась і Co. репресують борців із фашизмом, а коли треба зліпити собі славу борців із «диктатурою» — можна й піти на Майдан, де і Карась, і Мірошниченко, і всі ті, з ким нормальні ліві на одній площі не стоятимуть. Стосунки С-14 та ПД, приміром, вартують окремого вивчення — це симбіоз: С-14 вряди-годи дає по голові «лівим» із ПД, а ті своєю чергою кричать про неофашистський терор проти них і вважають це антифашистською боротьбою! Як я знаю, жадного пдшника не вбили, не скалічили, не позгнущалися, не змусили до еміґрації, тобто це не терор, а щось подібне до стосунків між ріжними ультрас, де кожна сторона має свій пожиток і де ситуація однаковою мірою сприятлива для всіх. Бо ж постраждалі звичайно особисто знають нападників, до того ж це дає добрий привід для нових текстів про «коричневі плями». Скажу й те, що самі пдшники визнають — вони спілкуються з правими. Ба більше, ПД не вадить цьому спілкуванню, проте уклінно просить, щоби її члени не зливали своїм друзям информацію про акції. То, може, «провокації» підчас акцій і «стрибки» після акцій — «соцзамовлення»? По-перше, котрої-небудь серйозної відсічі «ліві» дати не можуть (не хочуть?): або тікають, або додержують тактики «забросаем их какашками». (NB: навіть «Відсіч» кілька років тому орґанізувала самозахисні тренування, щоправда, не знаю, чи вони досі тренуються. ПД про це тільки говорили. Неолібералам треба захищатися від міліції, а ПД — ні?) По-друге, «ліві» разом із неолібералами поспішилися заспокоїти західних обсерваторів[9]: бро, спокуха, ми все контролюємо. Невже ж «громадянське суспільство» контролює ПС?! Ну так, Кіпіяні, Портнов, Грицак, та ще й представники ЛО — «Спільне», та ще й діяспоріяна на кшталт Шкандрія та Бінерт — ідеальна кумпанія! (Діяспоріяна взагалі дуже активно взялася нас повчати. Чого б то?) Отже, коли треба видурити гроші в «західніх товаришів» — нас б’ють нацисти. Коли треба засвітитися в ЗМІ — стоїмо перед Київрадою, дарма що вона повна трипальцевих штандартів. Ясно, чому «ліві» підписалися під тим, що праві їх не чіпають, — инакше буде захитано садомазохістську рівновагу. Одні тішаться з польської приповідки про дерева й листя, инші — з «бойових поранень». Та де там — коли йдеться за політичні дивіденди, можна й забутися, що жадної диктатури і не було (нормальний диктатор давно повісив би всіх журналістів, які вешталися коло Межигір’я, нормальний диктатор не дозволив би і подумати про ріжні «Комітети опору диктатурі», иніціятивні групи та наметові містечки, зрештою нормальний диктатор по-тихому прибрав би Тимошенко, а заразом і всю опозицію та надто активних кандидатів гуманітарних наук; обійнявши владу, Янукович прагнув ще більшого впливу та грошей, але не прагнув зажити слави Гітлєра чи Піночета — Путіна в кращому разі), що лівому не можна мислити і діяти як лібералові, — можна забути за все, коли пильно треба до парляменту! Коли ви голосуєте за «лівого», знайте: ви обираєте ліберала в лівій обгортці. Нормальний лівий до парляменту не піде.

Водночас «ліві» такі дурні, що навіть не ховають своїх замірів піти на манівці. У квітні (12-го — 13-го) вони навіть провели міжнародню конференцію «Ліві і Майдан» (чому «і», а не «та»? Ботомущо-бо безграмотні), де можна було ще раз почути головніші погляди тієї частини «лівиці», що підтримала Майдан, — ЛО, ПД і журналу «Спільне» та одинокі голоси тих, що Майдан не підтримали (зокрема Одарича та Мовчана). Про цей захід, очевидно, треба буде сказати ще, та, вживши цитату з Гоголя, можна коротко передати його зміст: «Ну нет, как же, со мной даже нет картуза. Как же без шляпы? Неловко. А неужто, однако же, нельзя без шляпы? А что, если бы попробовать, а? Попробовать, что ли?». Частина «лівих» намагалася піддати критичному розглядові (не бувши критичними) свої дії на Майдані, частина «упорствовала». Та певний коґнітивний дисонанс у них таки був: як я знаю, членів редакції «Вперед» (що вони очевидно критично поставилися до походеньок «лівих»), намагалися навіть перепросити за «ідіотизм» (буцімто це правдиві архангели смерти!). Поведінку «лівих» названо правильно. Та навіть коли вважати це за колєктивні перепросини, чи ж таке пробачається? Коли б можна було карати й милувати, «лівих» було би піддано публічному суду та публічній страті. Та, на щастя, на них чигає страшніший суддя — логіка історії, логіка революційного поступу, що ніколи не дарує нікому відбігів від окресленого шляху. Вони й самі це розуміють: Попович, давній член ЛО, питав на конференції, чи почувають її учасники історичну відповідальність за те, що ліві досі не перемогли на Майдані. Те, що масковане за иронією, насправді є жахом. Так, «ліві» бачать ту прірву, куди вони з року в рік невпинно падають, а падають вони дедалі швидше. Що ж, треба штовхнути того, хто падає! Дайте йому добрячого стусана — нехай заволає! Туди йому й дорога!

Ці панове уважають, буцімто їх помине відповідальність. Вони тяжко помиляються. Коли зараз такий любий їхньому серцю «народ» обдурено візією щасливого життя за «демократії», се не значить, що люди не порозумнішають. Я не говорю зараз за переконаних неолібералів, etc, вони мені не цікаві, вони мої вороги. Говорю за тих, хто піде за «лівими», подумавши, що це справді ліві. Коли вони побачать, що так не є, наслідки цього прозріння будуть страшними передусім для «лівих». Се найгірше, що може з ними трапитися. Будьмо льояльними: побажаймо їм звиродніння дощенту чи смерти від рук братів по Майдану. Та, додержуючи матеріялістичних засад, скажу, що навряд чи хто піде за ними чи по них (вони-бо швидко бігають!). Словом, «ліві» й так були нічим, а зведуться нінащо. Дітей їхніх шкода — фашистами виростуть, обсервуючи таких батьків. Дехто гороїжився: не ми, так діти! дітей комуністами виховаємо! На бога, кого ви можете виховати? «Цак надень и в пепелаце сиди».

Пан анархїст Білецький, член ПД, закликав «використати несприятливі обставини, щоб перетворити їх на революційну ситуацію», а підсумував глибокодумним «треба каналізувати соціяльний рух». Так, пане Білецький, canalize it! ПД до вступу в ЕС готове! Ми завжди знали, що годі вимагати з лівих знання мов, бодай української (а все-таки російської, бо вони здебільша російськомовні), та он анґлійську вивчили. Як се так — мову імперіялізму вивчили, а своєї не знають? Наші «ліві» не тільки не ліві, та ще й не українські. Коли перекласти з анархістської, се означає просто… злити ці ваші соціяльні рухи і край. А що то «перетворити несприятливі обставини на революційну ситуацію» — самі кріейтори! Добре би самі «каналізувалися», та ще й усіх закликають! Чи не в запілля йдуть? Ба ні, в каналізацію. Ну звісно, природнє середовище нашого «лівого» бомонду, по всьому. Щоправда, цього «каналізування» може не витримати добра частина нашого люду, та кого це обходить — лайно ж високоякісне, есівське, має подобатися.

Приємної мандрівки манівцями східноевропейської каналізації, панове «ліві»! Може й у лайні, а таки будете в Европі. Чого ж іще?

* * *

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить!

Іван Франко

Власне сьогодні маємо таке: «Боротьба» працює на сході, инше кодло — в центрі, саме в Київі, прагне посісти вигідні фотелі — поки що — в Київраді, ще й реґулярно звітуючи «російським товаришам» про свої дії, заповідаючися представляти всю українську лівицю[10].

Я не мала на оці пильно викладати тут усе щодо «лівих», оскільки матеріялу буде не на одну статтю. Я тільки коротко окреслила головніші події, що про них ми ще неодмінно напишемо. Очевидно насувається питання — що діяти? На це відповідаю: працювати. Тільки не по партіях і асамблеях, розуміється.

А працювати доводиться в дуже складних умовах: 1) воєнна гістерія; 2) перспектива президентських виборів (а також виборів у Київі) і їхнього зриву, отже лєґітимація будь-яких дій щодо «стабілізації» ситуації і повна довіра до буржуазних виборчих институтів як до таких, що «відтепер контрольовані народом»; 3) абсолютне несприйняття Росиї навіть як суб’єкту державности (мовляв, усе’дно Росія скоро розвалиться, то й Крим буде наш, а мо’, ще й де-які землі), не говорячи вже за глибинну аналізу джерел путінської політики («А вони тільки на нафті сидять!». Коли й так, чого б то США так прагнули вивести з-під впливу Росиї Прибалтику, Польщу, а відтак й Україну? Чи ж тільки нафта їх непокоїть? Нікого не обходить те, що Росія — своєрідно, часом недолуго — протистоїть «західньому світові», бльокуючися з Китаєм, підтримуючи Сирію тощо, в цей спосіб долучаючися до тих країн, що в різний спосіб завдають клопоту США, — Венесуела, Куба, Північна Корея. Розуміється, що антиамериканський фронт має бути соціялістичним, а так поки не є. Тимчасом наші співвітчизники беззастережно обстоюють «европейський розвиток» України та «демократію» в усьому світові, тобто фактично підтримують пановання США в усьому світові! І не тільки співвітчизники: див. відповідь Романа Тиси herr’у Величенку з Канадщини. Як добре: раніше за проамериканську пропаґанду треба було платити, а тепер усі послуги надаються безкоштовно, з ідейних міркувань!). Славні «демократії» супроводжувано гудінням тих, хто «проти демократії», у нашому випадку — росіян. Вони, мовляв, такі тупі (а з ними й жителі сходу України), що підтримують Путіна. Та й що з їх узяти — сама горілка! Який народ, така і влада, etc. Це вже справжнісінький шовінізм. Не краще й ті, хто закликає «Вставай, Россия!», бож розуміють під цим ширення західнього впливу на теренах РФ. Трагікомічно й гидко бачити цей вияв «цивілізованости» українців щодо росіян: «Просвітились! Та ще й хочем других просвітити, сонце правди показати сліпим, бачиш, дітям!»; 4) невідворотня загроза правого перевороту. На мою думку, щоб там не казали[11], та загроза походить не зі «Свободи», а з т.зв. «Правого сектору»[12]. Всюдисуща «Свобода» набила оскомину: обіцявши «змінити все на користь українців», вона тільки обсіла парляментські фотелі та купила «провідникові» авто. Розчаровані українці дедалі гучніше почали ремствувати й зрештою висміювати «Свободу». Гучний скандал із «Експресом» тільки додав пороху до гаківниць: оприявнилося те, що хотіли би приховати вос’івці, — що вони правдиві буржуазні націоналісти, а не праві радикали, чиєю машкарою вони послуговувалися перед виборами. Дедалі частіше в діях «Свободи» вбачають просту вигоду Москви, що неабияк дратує самих вос’івців. Тяжко не погодитися з цією думкою: скасування мовного закону Ківалова—Колєсніченка одразу по взятті влади та загалом уся діяльність Фаріон, побиття на камеру директора «Першого національного», зумисне використання символіки дивізії СС «Галичина» — всі ці провокації спрямовано явно не на «зміни на користь українців». Зрештою Тягнибок показав ся на Майдані як просто буржуазний опозиціонер, тобто як колєґа Яценюка та Кличка, а не як провідник нації (тобто як той, хто вважає за можливе вести перемовини з «диктатором» Януковичем). Результатом його, як і Кличка, освистали. Коли ВОС розкидує ся ковбасою в Київраді й чіпляє там прапори, се не означає радикальних дій. Феєрічне повалення Лєніна на Бесарабці повсталому народові сподобалося, але коли це стало доброю традицією, «прелесть новизны» поменшала. Певніше сказати так: коли б «Свобода» не прагнула уваги з боку ЗМІ й коли б вона була скромнішою, може, суспільна опінія щодо неї була би иншою, але ВОС самодискредитувалася. Її члени комічно жаліються: шкода, що се не 1930-ті, не можна спокійно повісити жадного комуніста, щоби в цьому не побачили руку Москви! Що ж, ясно, чому КПУшна братія ще жиє: Москва перепиняє.

У кожному разі «єдиної» України не буде. Се досить тяжко визнати. Та її ніколи й не було: люди, що «дякували» Донбасові за президента, що бажали «щоб вам „язики” повідсихали», що вважають частину своїх співвітчизників «недорозвиненими», тепер закликають до єдности! Як се зветься?! Чого ж дивуватися, коли твердили, що любити Україну на Донеччині тяжко? Зрозуміла реакція: як дбаєш — як і маєш[13]. Отже, Донбас недурно питає, «кто кормит всех и поит».[14]

Очевидно й те, що схід уже не належить Україні. Скоро ми матимемо ситуацію, коли західня та східня Україна будуть під ріжними державами, як на початку ХХ століття. Зрозуміло, що національну проблєму не було розв’язано протягом останнього століття, тому сучасні українські кордони умовні, як і будь-які державні кордони, відповідно, їх можна порушувати. Инша справа, що по другій світовій війні було домовлено про непорушність кордонів (буцімто цієї вимоги хтось додержав!), отже, всім вигідно не захитувати «рівноваги». А тому ляментації Заходу щодо збереження єдности України почасти є збереженням цієї хисткої «рівноваги» — не одна европейська країна прагне зберегти в своєму складі землі, об’єднані залізом і кров’ю. А наші речники нового курсу просто-таки милуються з політики західніх країн: нацрадіо певне того, що Захід у ХХ ст. звільнив кольонії, бо хотів «економічного благополуччя» для цих таки країн!

Словом, умови дуже тяжкі. І ще тяжче бачити людську дурість, що тільки погіршує ці умовини. «Ліві», по всьому, прибирають тих кольорів, що пасують їм до очей, а позаяк очі їм бігають, то й кольори розмаїто-розмиті. Своїм вештанням по майданах, сидінням ув Українському домі, воланням про «загрожену» демократію, зрештою, балотуванням до Київради вони зробили все, щоби утвердити в «суспільній опінії» нехитру думку: Майдан і примайданне дійство підтримують усі, «навіть ліві». Чого ж іще — берімося радісно зводити будову «громадянського суспільства»! Першими потягли каменюки «ліві», сподіваючися виговорити собі в майбутній будівлі бодай чвертку місць. А оскількі українські «ліві» не знають ні історії, ні є макіявелівськими лисами, можна бути певними, що вони перехитрують ся. Вони збудують те, що хочуть, але ж спіткає їх доля винахідника мідного бика. «Ліві» «запозичили» в Die Linke їхню мудрість (що за українських умов назвалася «системою ГАРАЗД»)[15]. Ну гаразд, схотіли стати соціяль-демократами — стали ними. Але ж не подумали, що Україна (чи те, що від неї лишається) прямує до фашизму. Граючи в еротичні ігри з Карасем, вони забулися, що несуть каміння собі на могилу, а не кладуть підмурівок нової України. «Новий порядок» — так, нова Україна — ні. Що ж, неофашисти покажуть «лівим»…як робити з шибениць арки. Вони добре тямлять умову, за якої «дело прочно». Останнє, на що спромоглася захитана уява «лівих» — обіцянка «знищити об’єкти розкоші» оліґархів, якщо постраждає хтось із шахтарів[16]. По цьому — з огляду на те, що ці самі люди йдуть на вибори — можна твердо сказати, що вони не тільки дурні, а й лицеміри, брехуни та сама підлота. Коли пильно треба засягти — геть не революційної — мети, «революційна» орґанізація ладна скористати з шахтарського горя, з будь-чого, тільки щоби пройти до Київради! Ну розуміється, Київ — не схід, можна й скористати, чи не так? Все — і жадної відповідальности. Та її ніхто й не вимагає. Позатим «ліве» кодло накоїло стільки, що небавом має відповісти за скоєне. У який спосіб і перед ким саме — визначать обставини.

А нова Україна таки буде. Буде — коли будуть люди, годні не лизати ноги й инші місця ріжним шефам, так московським, як і европейським, і коли ці люди годні будуть не брьохатися в каналізації, а творити підстави для соціялістичної революції, хай поки боронити її пером, коли не списом. А як ці люди зайдуть, можна бути певним, що вони не тільки заплюють темну тінь «лівих», а й поховають тих неоліберально-неофашистських посіпак, котрі обсіли Україну.

квітень — травень 2014

Примітки

[1] http://podrobnosti.ua/power/2014/03/18/965277.html.

[2] http://www.history.org.ua/?hist=135.

[3] http://geopolityka.net/popierac-majdan-obywatelski/.

[4] http://commons.com.ua/?p=16951, http://gaslo.info/?p=4719, http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/50461/Samoorganizacija_Majdanu_vrazhaje_Ta_aktyvisty_bilshe_zajnati.

[5] http://liva.com.ua/middle-ages-ukraine.html.

[6] http://commons.com.ua/?p=17090.

[7] http://commons.com.ua/?p=17316, http://liva.com.ua/moi-obkusani-likti.html.

[8] http://direct-action.org.ua/1748.

[9] http://obozrevatel.com/politics/19825-uchenyie-evromajdan-eto-osvoboditelnaya-a-ne-ekstremistskaya-aktsiya-nepovinoveniya.htm?fb_action_ids=491926650911920&fb_action_types=og.likes&fb_source=other_multiline&action_object_map=%5B645308398866852%5D&action_type_map=%5B%22og.likes%22%5D&action_ref_map.

[10] http://openleft.ru/?p=1157.