Роздуми над долею людства

Алі Шаріяті

Суперечки щодо визначення того, що таке культура та чим вона відріжняється від варварства, чи щодо того, хто є «цивілізованим» і хто є «модерним», краще за все досліджувати з погляду ісламського вчення. Дуже важливо звернути увагу на це питання, що має велике значення для людей з освічених кляс ісламських країн, що вони  відповідають за умма [спільноту вірних. — Ред.] і керують нею.

Модерність є одним з найбільш гострих і життєво важливих питань, що зайшли перед нами — народами неевропейських країн та ісламськими суспільствами. Ще важливішим є питання відносин між нав’язаною модернізацією і справжньою цивілізацією. Ми повинні з’ясувати, чи є модерність синонімом цивілізованости (а саме в цьому нас переконують) або це геть инше питання та суспільне явище, що взагалі не має жадного стосунку до цивілізації. Нажаль, модерність накинули його нам — неевропейським націям — під маркою цивілізації.

Впродовж останніх 150 років захоплений Захід з місіонерським запалом модернізував людину. Між неевропейськими націями та Заходом і західною цивілізацією було налагоджено тісний зв’язок, і неевропейські нації були примушені до «модернізації». Під виглядом цивілізації, залучення їх до культури наші нації обдарували модерністю (коли я кажу «нас», я маю на увазі неевропейські нації та народи «третього світу»), що її не припиняли характеризувати як «ідеальну цивілізацію». Наші інтелєктуали мали б ще багато років тому усвідомити ріжницю між цивілізацією та модерністю і розповісти про це людям. Але вони цього не зробили. Чому за 150 років західної модернізації наших націй освічені верстви так і не звернули уваги на це питання? Я скажу про їхнє нерозуміння цього питання пізніше…

Тепер я хотів би вияснити кілька термінів, про які я говоритиму і які, якщо їх чітко не визначити, унеможливлять зрозумілий виклад. Після роз’яснення термінів я перейду безпосередньо до теми.

1. Інтелєктуал. Широковживаний термін, що його вживають ув іранському суспільстві та в инших країнах — як европейських, так і неевропейських. Що він насправді означає? Кого ми маємо на увазі, коли кажемо «інтелєктуали»? Хто такі інтелєктуали і якими є їхня роля й обов’язки у їхніх суспільствах?

Інтелєктуал є тим, хто усвідомлює свій «гуманістичний статус» у конкретному суспільно-історичному часі та місці. Його самосвідомість накладає на нього певні обов’язки. Він відповідально, свідомо веде свій народ у науковій, суспільній і революційній дії.

2. Асиміляція. Це першопричина всіх бід незахідних і мусульманських країн. Означає навмисне чи ненавмисне наслідування чужих манер. Людина, що так чинить, забуває про своє походження, національний характер і культуру, а якщо взагалі згадує про них, то згадує із презирством. Одержимо і беззастережно він заперечує себе, щоб змінити свою ідентичність. Сподіваючись стати винятковим і величним, асимільований прагне позбутися зв’язків зі своїм рідним суспільством і культурою, що сприймаються ним як огидні.

3. Відчуження. Процес «забування» про себе або віддалення від себе, перетворення на байдужого до себе. Себто людина втрачає себе, сприймаючи себе так, як її сприймав би инший. Відчуження свідчить про суспільні та духовні хвороби ріжноманітних видів і форм, залежних від багатьох чинників. Одним з чинників відчуження людини є знаряддя її праці. За даними соціолоґів і психолоґів, людина за своє життя схильна поступово забувати свою справжню, самостійну ідентичність  мірою щоденного зміцнення зв’язку з певним знаряддям праці або професією. Вона починає сприймати себе не як особистість, а як знаряддя.

Наприклад, у людини, що з 8:00 до 18:00 щодня має до діла (sic!) гайки та болти, всі почуття, думки та прив’язаності притлумлюються, а індивідуальність поступово нівелюється. Робітник має постійно виконувати певне механічне завдання. Можливо, перед ним швидко рухається конвеєрна стрічка, та йому наказано пропускати дві гайки і робити один оберт ключем на третій. Цей чоловік — носій найрізноманітніших емоцій, звичок, думок, смаків, переживань, образ, почуттів і талантів — перетворюється на тіло, що пропускає дві гайки та закручує третю протягом робочих годин поспіль, що вони також є годинами його найбільшої активности й енерґійности. Він перетворюється на інструмент, додаток до виробничого обладнання, і його зусилля обмежуються лише монотонною працею, що її він має виконувати день-у-день, тимчасово «відключаючи» свій характер, тимчасово відмовляючись від власної особистости.

Найліпше цю ситуацію проілюстрував Чарлз Чаплін у відомому фільмі «Нові часи», в якому він грає ролю чоловіка, що він хоча й не має якихось особливих прив’язаностей чи зобов’язань, але вповні наділений бажаннями, емоціями, почуттями, захопленнями та потребами. Він кохає свою подругу, поважає своїх батьків і любить друзів. Йому подобається просто сидіти й базікати з иншими та брати участь в їхніх звичних забавах, він демонструє звичайний набір страхів, надій, талантів і реакцій. Наприклад, коли він бачить свою матір, він не приховує своїх почуттів до неї, так ніби вони не бачились сто років. Коли він зустрічається із старим другом, він хоче провести кілька хвилин із ним, щоби погомоніти за життя, пригадати старі добрі часи. Він відчуває глибоку приязнь і любов, коли бачить свою кохану; він відчуває ненависть і злобу, коли бачить ворога. Він хоче з ним битися, напасти на нього та помститися йому. Він — людська істота зі своїми потребами та очікуваннями. Йому подобається виглядати добре і не подобається одноманітно — все, як годиться нормальній людині.

Потім він йде працювати на величезний завод, він навіть не може збагнути, як там все функціонує. Він не знає, ані що виробляється на заводі, ані що підпорядковує рух його складових елєментів єдиному ритму. Він подає заяву на роботу, заповнює якісь блянки, а тоді йому кажуть, що його начальником буде он той пан. Потім його ведуть через коридор до якогось приміщення. Приходять людина і каже, що робити. В чому ж полягає його робота? Там великий цех, що в ньому встановлено складальну лінію, по якій безперестанку рухається великий металевий ремінь. Ремінь заходить з одного кінця цеху й йде далі, до инших ділянок складальної лінії. Він не знає, звідки рухається ремінь, і де він свій рух завершує, і чому все влаштовано саме так. Там, поряд з ним, стоять ще сім чи вісім робітників. Його робота — пропустити дві гайки і зробити один оберт ключем на третій. І знову пропустити дві, закрутити третю. І ще раз. І так протягом 10 годин роботи. Потім лунає дзвоник, і його робочий день закінчується. Він йде додому, не знаючи, для чого ті гайки та чому він робив те, що йому сказали, звідки вони та куди йдуть далі, для чого вони. Він взагалі не розуміє своєї роботи. Поряд з ним ще сім чи вісім робітників: вони не можуть навіть поговорити один з одним, оскільки ремінь рухається з такою швидкістю, що якби він спробував просто перекинутися словом з тими, хто поряд, та перестав слідкувати за рухом ременя, він би пропустив третю гайку та весь завод би став, а його б покарали чи звільнили.

Цей чоловік не має права відірвати очей від гайок. Роботу, яку він виконує, полягає у закручуванні гайок — оце й усе. Але людина, це — створіння, що має свої характерні риси. По-перше, вона повинна усвідомлювати необхідність своєї роботи; а по-друге, він повинен виконувати роботу заради досягнення певної мети. Він обирає мету, а потім — після визначення мети — працює задля досягнення цієї мети. Тоді підчас цієї роботи він доходить суті свого покликання та починає відчувати її. Межі роботи визначають певна мета та кінцевий результат, і рано чи пізно мети досягають. Шукаючи мету підчас своєї роботи та розуміюючи необхідність цієї роботи, людина не втрачає всіх притаманних їй почуттів і прагнень — вона залишається людяною.

Чарлі Чаплін у ролі цього конкретного робітника бачиться з матір’ю, подружкою і другом, що прийшли до нього на завод. Він ще втягнувся у жорстку та монотонну систему машинної продукції, його ще не переламали. Підчас роботи він раптом бачить матір, подружку чи друга та відкладає свій інструмент, залишає роботу, щоб спитати: «Привіт! Як справи? Звідки ти тут?» А потім додати: «Давно ми вже не бачилися. Я скучив за тобою… Сідай. Давай вип’ємо чаю».

Раптом він бачить, як до нього біжить поліцейський, спалахують червоні вогні, чути дзвін, приходять інспектори. Що трапилось? Система управління заводом зареєструвала, що не докрутили одну гайку, і все зупинилось. «Що ти скоїв? Як ти міг?» Його затримують, звинувачують у недбальстві та карають за це.

До аварійної зупинки машинної системи призводить хвилинний прояв простого та природного людського почуття, що живе в ньому. Це хороша ілюстрація того, що в сучасній системі немає місця для вираження людських почуттів. Одначе цього самого чоловіка, що колись був багатий на почуття й емоції, навчають і обробляють так, що він і сам перетворюється на верстат, і за 20 років роботи такі вислови, як «людина, це — раціональна істота», «людина, це — віруюча тварина», «людина, це — самосвідома та творча тварина» тощо, що їх зазвичай вживають щодо людини, перестають його стосуватися.

На що зрештою перетворився цей чоловік? Тепер він є «твариною, що закручує гайки», яка пропускає дві й закручує третю гайку. На вулиці, коли цей чоловік бачить поліцейського з ґудзиками на формі, схожими на гайки, він миттєво хапається за ключа, щоб їх закрутити. Він бачить жінку з прикрасами в капелюсі чи на пальті й тієї ж миті згадує про те, що треба ж їх прикрутити на півоберти чи на два, чи скільки там! Для нього весь світ звузився до однієї команди: «Пропускай дві, закручуй третю». Це його філософія, ідентичність, дійсність і право називатися людиною. А навіщо він закручує гайки? Щоб їсти. А навіщо він їсть? Щоб закручувати гайки! Людина в зачарованому колі!

Цей чоловік більше не сприймає себе як істоту, що колись мала ріжні почуття, бажання, потреби, слабкості, схильності, спогади та чесноти. Його зруйнували, і він став — як писав колись Маркузе — «одновимірною людиною». Але Шондель назвав його «людиною в зачарованому колі», що виробляє заради виробництва.

Людину, що колись була маленьким світом, мікрокосмосом, як бог, і мала божественні якості, тепер зведено до рівня додатку до гайкового ключа, себто його опанувала природа машини, болтів і механічного руху. Він більше не вважає себе тим, сином того, з тієї родини, такої раси і такого походження, з таким характером. Він радше сприймає себе та свою дійсність як простий гвинтик машини.

Відчуження може іноді ставати серйозним розумовим захворюванням, що потребує втручання психіятра. В найгострішій своїй формі відчуження може потребувати лікування в психіятричній клініці. Відчуження, що вражає людей через механістичну та нелюдську дисципліну, може спричинятися також розвитком бюрократії і техніки. Як писав про це один соціолоґ (Макс Вебер чи Марсель Моос), у складній бюрократичній системі з багатьма кабінетами (всі пронумеровані!), людина, що працювала, скажімо, за конторкою №345 протягом 20 чи 30 років і виконувала протягом цього часу ту саму роботу, загалом вважає себе радше конторкою №345, аніж людиною з ім’ям чи посадою. До неї звертаються не як до пана такого-то, сина того-то, що має такі й такі риси характеру, а як до «конторки №345», і про нього думають як про «конторку №345».

Бути відчуженим означає бути одержимим «духами» (або, як говорять у Персії, «джинами»). Люди вірили в таких духів у минулому, і коли якась людина божеволіла, істнувала віра, що він і його мозок підпали під владу «духів». Вважалося, що «духи» витіснили його розум, так що одержимий тепер відчуває себе не людиною, а злою істотою. Сьогодні це слово означає ріжновид хвороби, описаний психолоґами та соціолоґами.

Як колись люди були одержимі «духами», так само сьогодні людину через постійну роботу з певним механічним реманентом зведено до рівня гвинтика в суворій, монотонній і безжальній бюрократії. Він вже не відчуває своєї індивідуальности та не сприймає себе як особистість: він «втратив» себе. Як колись вірили, що це «джин» заволодів людським духом і позбавив людину глузду, так само сьогодні він і його дух перебувають у владі засобів виробництва, знарядь праці та самого способу роботи. Вони поступово стирають його справжню особистість і заміняють її якостями верстата, робочого реґляменту, бюрократичної ієрархії так, що врешті-решт він починає ототожнювати себе з ними.

Є ще один вид одержимости «джинами», коли він підпорядковує собі людяність і відчужує окрему людину чи цілу клясу від своєї самости. Цей вид відчуження є реальнішим, страшнішим, руйнівнішим, а отже є формою всюдисущого відчуження, що діє на нас — іранців, мусульман, азіятів й африканців. Це не відчуження, спричинене технікою, — наше відчуження викликане не машинами. Не машинами і не бюрократією. Нікого не спроможні відчужити кілька державних установ з нечисленною кількістю працівників. І буржуазія ще не досягла того рівня, коли вона могла відчужити нас. Насправді ми боремося з таким вкрай неприємним і небезпечним явищем, що називається «культурним відчуженням».

Що означає «культурне відчуження»? Як ми вже зазначили, відчуження — у будь-якій формі — свідчить про стан, коли хтось не сприймає себе як він є, а сприймає замість себе щось инше. В цьому стані людина переживає відчуження. Те, як вона уявляє себе, є не справжня її сутність; незалежно від того, чи це гроші, верстат або конторка №345, для її уявлення про себе це не має значення і залежить лише від удачі чи смаку.

Що таке культура? Я не збираюся наводити тут ріжні визначення поняття «культура». Проте, хай там яке визначення ви дасте культурі, вона включає низку інтелєктуальних, нематеріяльних, історичних, літературних, реліґійних й емоційних проявів (у формі символів, традицій, неписаних законів, реліквій, звичаїв) нації, що нагромадилися впродовж історії та набули неповторних форм. Вони виражають біль, бажання, вдачу, суспільні особливості, способи життя, суспільні відносини та господарський базис нації.

Коли я «відчуваю» свою реліґію, літературу, емоції, потреби та біль через власну культуру, я відчуваю саму свою сутність, суспільну й історичну сутність (не індивідуальну), джерело походження цієї культури. Відтак, культура є вираженням і надбудовою дійсного буття мого суспільства, фактично всієї історії мого суспільства. Але певні штучні чинники (що є, можливо, неоднозначними) потихеньку проникають у суспільство, що має конкретні суспільні умови чи суспільні відносини, розвинені в певних історичних рамках, і привносять у нього біль, страждання, емоції та почуття, що мають чужий дух і є продуктами иншого минулого, иншого суспільства — иншого як соціяльно, так й економічно. Ці штучні чинники стирають будь-яку дійсну культуру та заміняють її культурою, сформованою для инших умов і геть иншого історичного етапу, для иншої економіки, иншої суспільно-політичної орґанізації громади. Тепер коли я хочу відчути самого себе справжнього, я опиняюсь у ситуації, коли замість своєї культури сприймаю культуру иншого суспільства та переймаюсь проблєми, що зовсім не є моїми. Я оборююся цинізму, не притаманному культурній, філософській і суспільній дійсності нашого суспільстві. Далі я опиняюся у ситуації, коли засвоюю прагнення, ідеали та муки, що природно належать соціяльним, економічним і політичним умовам чужих суспільств, не мого. Проте я ставлюся до цих прагнень, ідеалів і мук як до своїх власних.

Мене відчужила инша культура. Чорношкірі Африки, бербери Північної Африки, перси й індійці Азії — всі вони мають своєрідну минувщину та неповторну сучасність. Проте вони відчувають особливий біль і занепокоєння, що їх вони вважають своїми; насправді, це — породження проблєм епохи, що розпочалася після Середньовіччя і продовжилася Відродженням XVI ст., лібералізмом XVII ст., науковим поступом XVIII ст. та ідеолоґіями XIX ст., а також є породженням капіталістичних суспільств, що постали після першої та другої світових війн.

То як це стосується вас, африканські й азійські народи? Через яку з проблєм ви так турбуєтеся, яку так прагнете розв’язати? На що в вашому житті ви так реаґуєте? Це виглядає так, що, припустимо, у мене болить нога, але біль я приписую нервам! Чому? Бо я асоціюю себе з людьми, що вони, на мою думку, є розумнішими, витонченішими, поважнішими та багатшими за мене, а у них саме «нервовий розлад». Замість визнати, що болить нога та пошукати ліків саме на це (наприклад, накласти компрес), я скаржуся на «нервовий розлад», що з ним я пов’язую свій біль, психіятрові.

Я відчужений: моє самоусвідомлення не тотожне мені справжньому, але є тотожним «йому». Чи не смішно у суспільстві, де панує голод і зубожіння, бачити амбіції та поведінку, що притаманні американцям, анґлійцям або французам? Останній запихається делікатесами та розкошує, але не має жадної мети чи сенсу життя. Він хоче відпочивати, він прагне спокою. Він нудиться дисципліною, накинутою йому машиною. Він скаржиться на дисципліну та порядок, що завдає йому таких страждань. Але я, страждаючи від нестачі техніки, також жаліюся і скаржуся на біль, спричинений технікою! Це все одно що потрапити під колеса автомобіля, зламати собі руки та ноги, лежати з розбитою головою, у крові, і все одно співчувати людині за кермом, якій давно обридло керувати автом і давити людей!

У такий спосіб неевропейські суспільства проходять через відчуження европейськими суспільствами: їхні інтелєктуали більше не відчувають себе вихідцями зі Сходу, вони не вважають себе східними людьми та не прагнуть ними бути. Інтелєктуал не страждає від власних суспільних проблєм; він радше сприймає біль, страждання і потреби европейця останньої стадії капіталістичного та матеріялістичного успіху та забезпечення. Отже сьогодні найболючішим розладом, що охопив неевропейські країни, є, напевне, психолоґічний розлад неевропейців, що мають неповторні якості, але їх заперечують. Вони впускають собі в голову щось чуже. Вони думають про когось иншого та сліпо його імітують.

Ці неевропейські країни у минулому були «природніми», себто не уніфікованими; вони мали власну специфіку. Якби ви побували у цих країнах, скажімо, років 200 тому, ви би не побачили у них теперішньої західної цивілізації, але в кожної з них була своя особлива та потужна цивілізація. Вони були неповторними: їхні прагнення, їхня вишуканість, їхні форми богослужіння та вся їхня хороша та погана поведінка, їхня дія, краса, філософія, реліґія — все належало їм. Наприклад, якби я поїхав до такої країни як Індія чи будь-якої африканської країни, я би дізнався, що в кожній з них були свої неповторні стилі та архітектура. Вона складали свої неповторні вірші, притаманні саме їхній культурі та відповідні їхньому життю. Вони мали свої неповторні вияви суспільного життя. Вони мали свій неповторний колорит, недуги, бажання та культи. Все, що вони мали, належало їм. Попри те, що вони знаходилися на рівні, нижчому за теперішній рівень цивілізації та матеріяльного забезпечення, все одно — те, що у них було (нехай і нікчемне), було своє. Вони не були заражені хворобою; вони були бідними, але бідність, це — не хвороба.

Але сьогодні західні суспільства змогли накинути свою філософію та спосіб мислення, свої прагнення, ідеї, смаки та моделі поведінки неевропейським країнам так само, як вони змогли накинути свої символи цивілізації (технолоґію) цим країнам, що споживають нові продукти і технічні новинки, — країнам, що ніколи не зможуть пристосуватися до европейського способу життя, бажання, смаків та мислення.

Як сказав Ахмед Туре, один з найбільших чорношкірих інтелєктуалів, «суспільства, що постали за межами европейської цивілізації — такі, як наше, — є мозаїчними суспільствами». Що він має на увазі під «мозаїчними суспільствами»? Мозаїка складається із сотень кольорових черепиць ріжної форми та кольору, зібраних за певним шаблоном. В якому порядку лежать ці черепки? Ні в якому! Окрема мозаїка має ріжні кольори та складається з ріжних пісочних часток ріжної форми, але разом не має ніякого порядку. Є цивілізації, що також нагадують мозаїчні цивілізації. Себто цивілізації, що містіть в собі залишки минулого, певні знівечені запозичення з Европи та поєднання одного з иншим — напівцивілізовані, напівмодернізовані суспільства. Суспільство мозаїчне ще тому, що ми не обирали ті самі матеріяли, що й європейці, щоб збудувати для себе цивілізації, ми не знали, що таке цивілізація і як її формувати. Саме вони дали нам форму.

Отже, не знаючи, що робити, та не маючи певного пляну, як сформувати наше суспільство відповідно до наших смаків і думок, не знаючи, як об’єднати ріжні частини чи як грамотно запозичувати ідеї в инших і пристосовувати їх до наших потреб, ми почали збирати докупи ріжні частини й елєменти для будівництва модерного, але безформного суспільства, позбавленого будь-якої мети. Наслідком бачимо складові з усіх усюд: щось місцеве, щось европейське, щось застаріле, щось сучасне — все жужмом, без ладу, без пляну, без розуміння; так постає безформне суспільство й також суспільство без мети. Такі суспільства не є европейськими, що протягом століття мали змогу розживатися на будівельний матеріял на Заході задля цивілізації.

Де початки цієї мозаїчної цивілізації (або — як би я їх ще назвав — верблюдеопардових суспільств) в неевропейських країнах, що не має ні чіткої форми, ні визначеної мети? Незрозуміло, що це за суспільства: ні люди, ні інтелєктуали не розуміють, навіщо вони живуть, якою є їхня мета, яким є їхнє майбутнє і в чому полягає їхня ідеолоґія.

Машина постала і розвивалася впродовж XVII, XVIII і XIX ст.ст. в Европі в руках капіталістів і багатіїв. Машина має особливість потребувати, коли працює, постійного зростання виробництва. Це тиск з боку машини. Якщо вона не збільшить продукцію за 10 чи 11 років, вона помре, вона не зможе далі функціонувати та конкурувати з иншими машинами. Чому? Тому що якщо вона не збільшить виробництво, инші машини, продукуючи той самий товар у більших маштабах, зможуть продавати його дешевше. Відтак, виробництво застарілої машини занепадає. Машина має виробляти чимдалі більше продуктів, аби зберігати можливість платити робочій силі та постачати продукцію на ринок дешевше за конкурентів. Наука й техніка зробили свій внесок у розвиток машини та збільшення її ефективности. Цей розвиток сьогодні змінив обличчя людства. Ми не повинні сприймати це як одну з проблєм, що заходять сьогодні, але, кажучи буквально, крім неї немає инших проблєм, що постали б перед нами за останні два століття. Від неї — всі наші мороки, що маємо їх сьогодні.

Машина має поступово рік-у-рік збільшувати продукцію. Відтак, аби уникнути затоварювання, вона має поступово створювати необхідність постійного споживання. Проте людське споживання не зростає так швидко, що й виробництво. Споживання паперу в якомусь суспільстві може за 10 років зрости на 30%, а виробництво — на 300%, себто потроїтися. Десять років тому машини виробляли 5 км паперу на годину, а сьогодні виробляють 50 км, тоді як споживання паперу не зросло і не може зростати такими темпами.

Так що робити з надлишковим виробництвом чи додатковим продуктом? Що робити з новими купами паперу? Треба створити нові ринки споживання. Кожна европейська країна має свій особливий смак і обмежене споживання; населення не перевищує 40-60 млн. Навальний темп продукції, більший за бажання людей споживати. Вони не встигають за ним! Відтак, оскільки машина весь цей час без угаву виробляє зайві товари, продукція має вийти за національні межі та викинути товари на іноземні ринки. Коли капіталісти здобули управління машинами, технікою та наукою у XVIII ст., долю людства було вирішено. Кожного землянина змусили перетворитися на споживача виробленого краму. Европейські ринки були дуже швидко насичені, внаслідок чого додаткові товари мали йти до Азії та Африки. Азіяти й африканці мали споживати додаткову европейську продукцію.

Чи можна було завозити цю продукцію на Схід, де спосіб життя людей не потребував її, та примушувати споживати її? Не можна!  Коли прибуваєш до азіятської країни, зауважуєш, що одяг азіятові шиє його дружина або його виробляють у місцевій майстерні. Вони вбираються у традиційний одяг. Тут немає попиту на продукцію европейських заводів, що виробляють машини, або фабрик, де шиють одяг «от кутюр» чи роблять «сучасні» тканини. Перебуваючи в гурті африканців, можна помітити, що їхні бажання, інтереси та радості обмежуються їздою на конях і зачаруванням красою коней. У них немає шосе, водіїв, уявлення про машини та потреби в машинах. У їхньому способові життя виробництво дорівнює споживанню відповідно до їхніх традицій, смаків і потреб. Для них, отже, автомобіль, як будь-який инший европейський продукт, є геть непотрібним.

Европейські заводи виробляли дедалі більше предметів розкошу та шукали для них ринки збуту в азіятських й африканських країнах. Не заходило питання про використання цих предметів азіятськими й африканськими чоловіками та жінками в XVIII ст. чи навіть у XIX ст., навіть коли вироби доставлялися безкоштовно. Вони мали инші радощі, вони мали свої особливі місцеві прикраси. Африканка або азіятка не мали потреби в европейській косметиці та дрібничках для своїх прикрас і одягу. Дівчина вже мала свою косметику, свої матеріяли та свій спосіб накладання гриму. Вона могла скористатися ними, і всі би захоплювалися нею. Вона не відчувала потреби щось змінювати.

Внаслідок її байдужого ставлення до закордонних товарів, капіталістична продукція залишалася нерозпроданою. Люди з цим способом думання, з унікальними потребами і смаками, що жили своїм власним життям і мали свої власні потреби, були не з тих, хто би став споживачами продукції европейських капіталістів XVIII ст. Що робити? Проблєма полягала у тому, щоб перетворити людей в Азії та Африці на споживачів европейських продуктів. Їх суспільства слід владнати таким чином, аби вони купували европейську продукцію. Це означало буквально зміну нації. Треба було змінити націю, а також трансформувати людину, щоб змінити її одяг, її звички у споживанні, її прикраси, оселю та місто. З чого саме розпочати? З його морального стану та розуму. Хто міг би змінити дух суспільства, моральний стан суспільства і спосіб думання нації? Тут мало чим могли зарадити европейські капіталісти, інженери та виробники. Ця робота судилася «просвіченим» европейським інтелєктуалам, що розробили спеціяльну методу розбещення розуму, смаку та способу життя неевропейця: їх треба було змінити, але не так, як він сам цього прагне, адже зміни, що їх він може зажадати, не обов’язково можуть унеобхіднити споживання неевропейської продукції; навпаки — його прагнення, страждання, печаль, смаки, ідеали, його почуття прекрасного, традиції, суспільні відносини, вбрання, розваги — все має змінитися так, щоб змусити його стати споживачем виробів европейської промисловости. Словом, великі европейські виробники та капіталісти XVIII і XIX ст.ст. доручили цю справу інтелєктуалам.

Проєкт був таким: всі народи світу слід зробити однаковими. Вони мають жити однаково. Вони мають думати однаково. Практично неможливо всім націям думати однаково. Які складові формують особистість і дух людини й нації? Реліґія, історія, культура, передні цивілізація, освіта та традиція. Всі вони є складовими як людської особистости, так загалом нації. В кожному суспільстві ці частини неповторні. Вони набувають одних форм в Европі, инших — в Азії та Африці. Відтепер усі вони мають стати однаковими. Відмінності у способах мислення та дусі націй світу слід знести, щоб стерти ріжницю між людьми. Всі вони, хай там якими вони є, мають вкладатися у єдиний шаблон. Який шаблон? Шаблон надасть Европа: вона покаже всім неевропейцям, азіятам, африканцям, як думати, як вдягатися, як прагнути, як журитися, як будувати, як формувати суспільні відносини, як споживати, як виражати свої погляди і врешті-решт як бажати і чого бажати. Невдовзі виявилося, що цілому світу представлено нову культуру під назвою «модернізація».

«Модерність» була найкращою методою відволікання неевропейського світу від притаманної йому форми та способу мислення, уявлень про особистість. Єдиним завданням европейців стало розгортання перед неевропейськими суспільствами — а серед них були й складні — принад «модернізації». Европейці зрозуміли, що спокушений прагненням «модернізації» мешканець Сходу співпрацюватиме з ними, заперечуючи своє минуле, оскверняючи його та власноруч руйнуючи складові своєї неповторної культури, реліґії й особистости. Так, спокуса та жага «модернізації» охопили весь Близький Схід, Центральну Азію, ісламські й африканські країни: модернізуватися означало стати кимось, схожим на европейців.

Кажучи буквально, «модернізований» означає модернізований — пристосований — для споживання. Модернізований — той, хто відчув смак бажання «модерних» речей, що мають задовольняти його забаганки. Иншими словами, він імпортує з Европи нові форми життя та сучасну продукцію й не користується новими видами продукції та способом життя, виробленими на основі його неповторного національного минулого. Неевропейці модернізуються заради споживання. Західні люди, одначе, не могли просто зізнатися иншим у тому, що вони перероблюють їхнє мислення, розум й особистість через страх наразитися на опір. Отже, европейці мали переконати неевропейців, що «модернізація» дорівнює «цивілізації», аби накинути їм свою схему споживання, адже цивілізації прагнуть усі. «Модернізацію» визначили як «цивілізацію», і люди почали втілювати европейські пляни модернізації. Навіть більше за буржуазію та капіталістів над зміною способів споживання та життя цих суспільств працювали европейські інтелєктуали. Оскільки неевропейці не могли виробляти нову продукцію, вони автоматично потрапили у залежність від техніки, яку продукували для них, натомість очікуюючи купівлі всіх виробів.

Навчаючись в Европі, я почув про один автомобільний завод, що оголошував конкурс на високооплатні посади для соціолоґів і психолоґів. Мені була потрібна робота, і я зацікавився, навіщо соціолоґи і психолоґи автозаводові. Отже, я пішов на співбесіду з працівником відділу зовнішніх зв’язків. Він запитав мене: «Напевне, ви подивовані тим, що ми шукаємо соціолоґів, тоді як зазвичай нам потрібні інженери-технолоґи й подібні працівники?» Я відповів: «Так». Він дістав мапу всієї Азії й Африки та вказав на якісь міста, розповідаючи мені, що у деяких містах був великий попит на автомобілі та багато клієнтів, але в инших попиту не було. Він продовжував: «Ми не можемо збагнути, чому в них бракує попиту на авта. В цьому полягає завдання соціолоґа — з’ясувати, що цим людям подобається і чому вони не купують авта, щоб ми змогли змінити колір або конструкцію автомобілів, якщо це можливо. Якщо ні — примусити їх змінити свої уподобання». Потім він навів мені приклад успіху европейських соціолоґів у модернізуванні якогось племені.

Він показав мені на мапі лісисті та гористі райони на березі річки Чарі в Африці, де живуть багато давніх кочових племен. Люди тієї місцевости не носять одежі та займаються скотарством. Він вказав на район, де люди живуть навколо палацу племінного вождя. У них немає ні шкіл, ні доріг, ні шосе, ні одягу, ні будівель. Вони живуть у наметах. Потім він мені сказав, що вождь цього напівдикого селища поставив перед своїм палацом два сучасні «Рено»:

— Колись цих тубільців цікавили лише коні. Найвідомішою і найповажнішою людиною завжди була людина, що мала найкращих коней. Всі прагнули розводити найкращих коней — спосіб самовихваляння та панування. Доки в племені панував цей вид свідомости, — продовжував представник автовиробника, — ніхто не купував авта. Всі вони просто продовжували купувати коней, а коней ми не виробляємо. Так ми задумалися над тим, як же ж зробити так, аби тубільці купували автомобілі, що їх ми виробляємо в Европі.

Жінки племені прикрашають себе косметикою, виготовленою зі деревинної смоли та вологи, і вони всім подобаються. Зрозуміло, що задоволена своєю місцевою культурою, народними танцями та традиційною їжею жінка з племені не купуватиме косметику «Крістіян Діор», так само як їхні чоловіки не купуватимуть «Рено». Европейці ніколи навіть не пробували щось їм продати. Але врешті-решт розвиток дав европейським соціолоґам можливість змінити смак тубільців. Колись вождь племені прив’язував перед своїм помешканням двох прекрасних коней з найліпшим зі своїх полювальних собак, а тепер ми змінили його смаки. Ми модернізували його: замість прив’язувати перед палацом коней, сьогодні він пишається тим, що ставить на цьому місці два «Рено» з деталями із золота.

— Але чи є у них дороги? — спитав я, не приховуючи свого подиву.

— Вони побудували ґрунтовку на 8 км, — відповів він. — Коли вождь племені вперше купив машину, він щоранку виїжджав на ній, і всі люди племені збирались і дивилися на автомобіль. Він не знав, як водити, так що ми найняли йому водія. Водій працював для нього протягом восьми місяців і отримував дуже добру платню. Біля племені не було бензозаправки, так що бензин привозили здалеку на човні.

Отже, ціллю капіталіста було насправді не цивілізувати це плем’я, але модернізувати його. Вождь, що пишався своїми конями та був наїзником, тепер пишається своїм автомобілем і полюбляє їздити на ньому. Вождь племені, які багато хто з азіятів або неевропейців, модернізувався, але треба бути дуже наївним, щоб дійти висновку, що він також цивілізувався.

Модернізація змінює традиції, спосіб споживання і матеріяльне життя, заміняючи все старе новим. Люди виробляли по-старому, машини — по-новому. Щоб модернізувати всіх неевропейців, слід було спочатку подолати вплив реліґії, адже реліґія дозволяє всякому суспільстві відчувати свою неповторну індивідуальність. Реліґія постулює піднесену інтелєктуальність, що до неї всі можуть ставитися інтелєктуально. Якщо цей інтелєкт розчавлено та принижено, той, хто ідентифікує себе з ним, почуваються також розчавленим і приниженим. Відтак, тубільні інтелєктуали почали рух проти «фанатизму». Як пише Франц Фанон: «Европа мала намір причарувати неевропейця машиною. Чи можна поневолити машиною чи якимось європейським виробом людину чи суспільство, не позбавивши його індивідуальности?». Ні. Звісно, ні. Спочатку треба позбутися індивідуальности.

Оскільки реліґія, історія, культура, як сукупність інтелєкту, думки, накопичене мистецтво та література вводять особистість до суспільства, вони також мають бути зруйновані. У XIX ст. я би почувався іранцем, я би відчував, що належу до великої цивілізації IV, V, VI, VII і VIII ст.ст. ісламу, що вона не має аналоґів у світі та впливає на цілий світ. Я би почувався частиною культури з 2000-річною історією, що творила новий інтелєктуалізм, нове мистецтво та літературу ріжноманітних форм і вимірів, і це мистецтво та література входили до людського світу. Я би відчував свою приналежність до ісламу, що був найновішою, найшляхетнішою і найуніверсальнішою реліґією, що створювала всі ці прояви інтелєктуального життя та розчиняла в собі всі ці ріжні цивілізації заради створення величнішої. Я би почувався причетним до ісламу, що створив найпрекрасніший дух і найшляхетніше обличчя людства, а також я би відчував, як людина, що в очах світу у мене неповторна особистість і так само неповторною є особистість кожного. Як же вони змогли перетворити таке «я» на портативний технічний пристрій, що його єдиною функцією є споживання нових продуктів?

Його треба позбавити особистости. У нього треба забрати всі його «я», що він відчуває в собі. Його треба примусити повірити у те, що він належить до нижчої цивілізації, нижчого суспільного ладу, та прийняти, що европейська цивілізація, західна цивілізація та західна раса вищі. Африка має повірити у те, що африканець, це — дикун; відтак він має прихилитися до «цивілізації» та віддатися на ласку европейцям, що вирішуватимуть його долю. Бідолаха не усвідомлює, що його не цивілізують, а модернізують. Ось чому ми бачимо, як раптом у XVIII і XIX ст.ст. про африканців почали писати як про дикунів і канібалів. Ті з африканців, що впродовж століть контактували з ісламською цивілізацією, ніколи не були канібалами. Раптом чорношкірий африканець стає канібалом, починає по-особливому пахнути, оголошується людиною иншої раси. Сіра речовина його мозку не працює, а лобні частини мозку, як в азіятів, менші, ніж у західної людини!

Навіть їхні лікарі та біолоґи «довели» (!), що мозок західної людини має додаткові шари сірої речовини, чого не мають мізки східної людини та чорношкірого! Вони також «довели», що мозок західної людини має додаткові зв’язки з ґенами у клітинах головного мозку, тому він краще думає, ніж людина незахідна! Далі ми бачимо, що на основі «західної вищости» та «верховенства західної цивілізації та людей» було створено нову культуру. Нас і весь світ переконали, що европеєць є вкрай талановитим розумово й технічно, тоді як східна людина має чудернацькі емоційні реакції й обмежений дар пізнавати світ, а неґр може хіба що танцювати, співати, малювати та ліпити скульптури.

Результатом світ поділили на три ріжні раси: ту, що думає, — европейську (від часів Стародавньої Греції до сьогодні!); ту, що може лише відчувати або складати вірші, має лише містичну віру та забобони, — східну; і ту, що вміє танцювати, співати та грати добрий джаз, — чорну.

Потім та сама лоґіка, керуючись якою світу накинули  ідею необхідности модернізації неевропейських націй, стала основою мислення панівної верхівки самих неевропейських націй. Ми бачимо, як вони протиставили «модернізоване» суспільство «старомодному», створивши у такий спосіб найбезглуздіше протиставлення з усіх можливих.

Модернізація чого? Споживання, не мислення. У чому старомодність? У способі споживання. Природно, що боротьба завершилася на користь модернізації, і навіть якби вона завершилась інакше, це було б не на користь мас. У цій боротьбі — боротьбі між модернізацією і цивілізацією — европейське взяло гору. В ім’я цивілізації проводилася кампанія модернізації, а потім впродовж 100 років, більше ніж 100 років, неевропейські суспільства самі прагнули модернізуватися під проводом своїх хитромудрих інтелєктуалів.

Розгляньмо походження та склад цієї кляси інтелєктуалів. Жан-Поль Сартр у передмові до «Гнаних і голодних» указує: «Ми на кілька місяців привозимо ґрупу африканської чи азійської молоді до Амстердаму, Парижу, Лондону, показуємо їм все, змінюємо їхній одяг і прикраси, вчимо їх етикету та правилам поведінки у товаристві, а також — прихапки — мови. Коротко кажучи, ми спорожнюємо їх, викидаємо їхні культурні цінності та повертаємо цих людей до рідних країн. Вони більше не послуговуються мовою свого розуму — тепер вони наші речники. Ми виголошуємо красиві слова про людство та рівність, а вони повторюють звук наших голосів ув Африці й Азії: „-ство, -ність.”»

Знайшлися особи, що переконали людей зректися своєї ортодоксії, знищити свою реліґію, позбутися своєї культури (адже вона не дає їм наздогнати европейські суспільства) та «озахіднитися» з голови до ніг!

Як можливо европеїзуватися через вивезення і обмін? Чи є цивілізація продуктом, що його можна експортувати з одного місця й імпортувати в инше? Звісно, ні. Проте модерність є набором сучасних продуктів, що їх можна ввезти до певного суспільства за якихось 1,5 чи 5 років. За кілька років можна модернізувати якесь суспільство повністю. Так само можна ретельно модернізувати окрему людину, причому модернізувати навіть більше ніж якогось европейця. Можна змінити його спосіб споживання, і він модернізується. Саме на це чекали европейці.

Але йдеться не просто за принесення нації чи суспільству цивілізації. Цивілізація та культура, це — не продукція европейського виробництва, що її мати означає бути цивілізованим. Проте нас переконали в тому, що вся маячня про модернізацію була насправді про цивілізацію! І ми радо відкинули все, що мали, навіть свій суспільний престиж, моральні й інтелєктуальні здобутки, прагнувчи усмоктувати той потік, що його европейці з готовністю направляли нам до рота. От що насправді означає модерність.

Так створили істоту, позбавлену минулого, відчужену від своєї історії та реліґії, чужу всьому, що побудували його народ, прадіди та історія, — істоту, відчужену від своїх людських рис, другосортну особистість, що її спосіб споживання було змінено, її розум було змінено, що втратила колишні цінні думки, славне минуле та розумові здібності й перетворилася на пшик. Як пише Жан-Поль Сартр, «У цих суспільствах створили не справжнього мислителя чи інтелєктуала, але „асимільованого”, себто псевдомислителя і псевдоосвічену особу».

Справжній інтелєктуал — той, хто знає своє суспільство, усвідомлює його проблєми, визначає його долю, пам’ятає про минуле та спроможний самостійно вирішувати. Ці псевдоінтелєктуали, проте, завоювали вплив серед народу. Хто були ці псевдоінтелєктуали в неевропейських суспільствах? Вони були посередниками між виробниками продукції та її споживачами. Побудові системи колонізації та експлоатації сприяв посередник, що знає і европейців, і свій народ.

Ось навіщо створили місцевих інтелєктуалів, що не наважувалися самостійно обирати, не насмілювалися висловити власну думку та не могли самостійно вирішувати. Таких осіб почали вважати посередніми чи недолугими, адже коли їх питали про смак їжі, яку вони куштували, про музику, яку вони слухали, чи їхній одяг, вони не були впевнені, чи подобались їм ці речі чи ні. Це тому, що тепер вирішують не вони. Їм треба підказувати, що таке і таке вбрання носять в Европі, тоді воно їм подобається. Їм підказують, що надзвичайно гірку їжу, що вона їм смакує наче отрута, їдять в Европі, тому вони теж можуть її їсти, навіть якщо вона їм не до смаку. Все одно вони це можуть їсти, тому що так їжу їдять европейці. Їм бракує сміливости та впевнености сказати, що це їм не подобається.

В Европі та Америці, якщо люди приходять кудись, де грають джаз, і він їм не подобається, вони кажуть про це вголос. Але в східних країнах ніхто не наважується сказати: «Джаз, це — погано, і мені ця музика не подобається.» Чому? Тому що у людини на Сході відняли особистість і людяність, аби вона могла вибирати колір одягу чи смак їжі. Фанон пише так: «Для того, аби східні країни стали послідовниками Европи та мавпували її, неевропейцям треба було довести, що вони не мають тих самих людських якостей, що й европейці. Щоби відчужити неевропейців від їхньої історії, літератури, реліґії та мистецтва — від усього цього, — треба було применшити їх значення. Як бачимо, саме це европейці й зробили».

Створили народ, що не знає своєї культури, але все одно ладен її зневажати. Нічого не знаючи про іслам, він проклинає його. Не розуміючи вірша, цей народ безоглядно критикує його. Не розуміючи своєї історії, ці люди ладні засуджувати. З иншого боку, вони беззастережно обожнюють усе завезене з Европи. Внаслідок цього народилася істота, що спочатку зреклася своєї реліґії, культури, історії та минулого, а потім почала зневажати те, від чого її відчужили. Її переконали, що вона нижча за европейця. І коли це переконання ствердилося у ній, ця істота забажала та спробувала переродитися, розірвати зв’язки з усім рідним і перетворитися на европейця (адже европейця не зневажали і на нього не ставилися зверхньо), щоби з полегшенням зітхнути: «Дякувати богові, я не східна людина, оскільки я модернізувався достатньо, щоб стати нарівні з европейцем».

І поки неевропеєць тішиться зі своєї модернізації, европейський капіталіст і буржуа регочуться з нього, успішно перетворивши його на споживача своєї додаткової продукції.

перша половина 1970-х рр.

Переклад з анґлійської: «Вперед»