Китайська критика СРСР і майбутнє комунізму

Всеволод Голубничий

РІЗНИЦІ В ДЕРЖАВНИХ ІНТЕРЕСАХ КИТАЮ І РОСІЇ

До глибших причин радянсько-китайських ідеологічних розходжень, — глибших, ніж відмінні зовнішньо-політичні концепції поширення комунізму на весь світ, — належать фактичні і уявні різниці в інтересах російської і китайської націй, а ці різниці проявляються зокрема у площинах державній та економічній. Питання взаємин між націями завжди було складною амальгамою раціональних та ірраціональних елементів. Комунізм теж не спромігся ні розв’язати, ні навіть спростити це питання. Як змушений був визнати радянський уряд у своїй декларації 30 жовтня 1956 року, під час польської та угорської революцій, у взаєминах з сусідами у нього «було багато труднощів, нерозв’язаних проблем і просто помилок», зокрема «помилок і порушень, що принижували принцип рівности у стосунках між соціялістичними державами».[1]

Але, щоб докопатися до справжньої суті розходжень державних та економічних інтересів СРСР і Китаю, необхідно почати з критики деяких фантастичних уявлень про ці розходження. Скрізь поширеною є вульґарна «геополітична» концепція, що виводить конфлікт китайсько-російських інтересів з того, що, мовляв, у Китаї вже забагато населення і воно швидко зростає далі, а території, землі та харчів не вистачає, і тому китайці мусять посунути в Сибір і взагалі на територію СРСР. Таке часто пишеться в західній пресі, а з численних розмов з радянськими бюрократами відомо, що й вони мають таке в голові. Що гірше, навіть де Ґолль, президент такої освіченої і культурної країни, як Франція, говорить публічно про «жовту небезпеку» для Европи та Росії і пророкує, що Росія рано чи пізно піде на об’єднання з Европою, щоб протиставитися «китайській навалі».

В дійсності ж теорія «жовтої навали» є лише сумішшю неуцтва та психологічної фобії, упередження до людей іншої раси та культури (те саме, що й антисемітизм, напр.). Серед китаєзнавців для цього роду «теорій» уже виробився і відповідний термін — «chinosérie», /68/ що означає обивательське, дрібноміщанське поняття про все, що азійське. Безглуздя теорії «жовтої небезпеки» для Росії та Европи очевидне з того, що, поперше, неправдою є, що в Китаї населення забагато, а території замало; подруге, Китай був, є і завжди буде заслабим, щоб напасти на Росію, Европу, а тим більше, — щоб завоювати цілий світ; потрете, китайці традиційно є одним з наймирніших народів на земній кулі (напр., між Китаєм та Індією за всю їхню чотиритисячолітню писану історію не відомо жодної війни!).

Як некомуністичні, так і комуністичні, як китайську, так і закордонні експерти не раз уже констатували факт, що в Китаї проблема не в нестачі землі та зайвині населення, а в нестачі капіталу, щоб наявну землю обробити і населення затруднити. Останньо, наприклад, сам прем’єр Чу Ень-Лай заявив, що ніякого перенаселення в Китаї в дійсності немає, бо площі під засівами можуть бути збільшені вдвоє, порівняно з теперішніми, а, крім того, врожайність ще може бути піднесена за допомогою добрив, механізації тощо.[2] Чого Китай потребує, то це капіталу, індустріялізації, — але не землі.

Коли сьогодні китайські комуністи встряли у сварку з Індією за кордон у Гімаляях, то це не тому, що вони хочуть захопити нову територію, а тому, що вони — запеклі націоналісти. Територія, до якої китайці висловили свої претенсії, і невелика, і непридатна ні для якого поважного вжитку. Китайцям ідеться лише про принцип: лінію кордону провели англійці в 1910 році, вона не була об’єктом договору між Індією та Китаєм, а історично Китай має якісь там права до кількох шматків території. Історія «лінії Мек Мегона» у Гімаляях цілком подібна, наприклад, до нашої «лінії Керзона». Характерно, що претенсії комуністів до Індії підтримують і некомуністичні китайці на Формозі[3] і в США.[4]

Питання кордонів між Китаєм і Росією теж може бути відкритим, але з причин політичних, нацоналістичних, якщо конфлікт між ними загостриться, а не тому, що на Росію плянувалася б «китайська навала». Очевидно, китайці могли б оспорювати, якби бачили в цьому сенс, легальність накиненої царатом розв’язки так званого «Амурського питання», і росіяни про це знають.[5] Адже ще до I860 року територія на північ і схід від Амуру належала Китаєві, а Росія анектувала її шантажем і насильством. Є цілий ряд легально спірних питань про кордони між Китаєм та СРСР і в Середній Азії.[6] Не так /69/ давно, в 1944-1949 рр., Сталін робив махінації» щоб відчепити від Китаю провінцію Сінцзян: створив був там сателітну «Ілійську республіку», яка мала приєднатися до Казахстану, але яку китайські комуністи зліквідували.[7] Китайці, ясна річ, все це знають і пам’ятають, як пам’ятають вони і Сталінів проект з 1947-1948 рр. розподілити Китай на дві частини (як Корею), створивши на півночі комуністичну державу, а південь залишивши Чан-Кай-Шекові. Мао-Тсе-Тунґ цього проекту не прийняв, і це був один з перших його конфліктів з Москвою.

Однак питання території та кордонів, наскільки відомо, зовсім не фігурують у теперішніх суперечках між СРСР і КНР. Розбіжність державних і економічних інтересів між ними торкається головним чином напрямку та темпів індустріялізації Китаю, зросту сили й потужности китайської держави, її економічної незалежносте: від СРСР.

Будучи найбільшою і найстарішою нацією на світі, Китай вимагає від світу свого природного права — трактування його як рівного. Китайці тепер бояться найбільше, щоб якось не сталося так, що дві найбільші світові потуги, США та СРСР, помиряться, домовляться між собою і стануть панувати вдвох над світом. Останньо протест проти такої можливости висловив недвозначно китайський делеґат Льяо-Чен-Чі на засіданні Світової ради миру у Стокгольмі. Він заявив, що «ті часи, коли кілька великодержав могли контролювати долю цілого світу, проминули назавжди». Проблеми світу повинні вирішувати спільно й рівноправно всі нації, «великі і малі, сильні і слабі».[8] Ця заява йде цілком у розріз з відомими кількакратними пропозиціями Хрущова Айзенгауерові та Кеннеді зустрічатись і розв’язувати світові проблеми удвох.

Китайці знають, що поваленої ролі у світовій політиці вони не відограватимуть доти, доки економіка та індустрія у них не будуть розвинутими настільки, щоб творити собою базу для поважної мілітарної сили. Швидка індустріялізація потрібна китайцям не тільки для того, щоб розв’язати проблему аґрарного перенаселення, прохарчування та затруднения мільйонів безробітних, але й для того, щоб стати модерною нацією. При затвердженні першої п’ятирічки в 1953 році голова держпляну КНР Лі-Фу-Чун говорив, наприклад, прямо, що метою пляну є «зосередження всіх зусиль і ресурсів, /70/ щоб закласти фундамент індустріялізованої держави і модернізо¬ваної оборонної сили».[9]

Американці, що брали участь у женевських нарадах у справі заборони експериментів з атомовими бомбами, твердять відкрито, що делеґати СРСР багато разів казали їм там, що СРСР боїться і не хоче, щоб Китай мав атомову бомбу.[10] Китайці, безперечно, про це знають, як знають вони і про одверті пропозиції таких впливових американських коментаторів, як С.Л.Солцберґер та О.Морґенстерн, щоб СРСР і США безпосередньо домовилися між собою в жодному разі не допустити Китай до статусу світової великодержави.[11] Все це, безперечно, китайцям не до вподоби. Хоч офіційно вони ніде й ніколи ще не сказали, що вони хочуть і намагаються мати свою власну атомову зброю,[12] проте з їхніх власних джерел відомо, що вони інтенсивно працюють у ділянці атомових дослідів. Перший атомовий реактор і прискорювач були збудовані в Китаї ще в 1955 році, а в 1959 р. Китай уже мав щонайменше 5 великих реакторів, при чому один з них, пущений у червні 1958 р., є найбільшим в Азії.[13] Поінформовані спостерігачі в Японії, Америці та Европі твердять одноголосно, що Китай матиме атомову бомбу вже в цьому, 1962 році.[14] Може бути, що китайці саме тому й намагаються останнім часом так тиснути на Хрущова, щоб не допустити до передчасного його договорення з Америкою. Подібну політику провадить і де Ґолль, щоб виграти час, мати певну кількість власних бомб і тоді вже сідати з США, СРСР та Англією за спільний стіл, як рівний з рівними. Якщо Китай матиме власну бомбу, тоді великодержави мусітимуть /71/ просити його пристати до спільної угоди. А без неї на Китай ніхто не оглядатиметься.

Звичайно, є несерйозним думати, що, як тільки китайці випродукують атомову бомбу, то відразу шпурнуть її на когось, хоч дехто на Заході і в СРСР думає саме так. Китай буде ще дуже довго заслабим, щоб розпочинати будь-яку аґресію, навіть з атомовою бомбою. Але що він, маючи бомбу, стане нею погрожувати і підпирати погрозами свої вимоги, то це сумнівів не викликає. Але тоді рівновага та структура сил у світі можуть змінитися так, що якраз всесвітня атомова війна перестане бути можливою. Наявність атомової бомби у Китаї може покінчити з двоподілом світу, а створиться три-поділ, або бльоки взагалі стануть поволі розпадатися, бо втратять сенс свого існування.

Що СРСР не хоче, щоб китайські комуністи мали атомову зброю, це очевидне і без того, щоб радянські делеґати говорили про це американцям у Женеві. Якби СРСР хотів цього, то дав би їм атомову зброю вже давно. А то таки не дає і напевне ніколи не дасть, — тут дружба кінчається. «Дружба дружбой, а бомбы врозь», — так можна б перефразувати одну з приповідок Хрущова.

РОЗБІЖНІСТЬ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ СРСР І КИТАЮ

Не тільки китайські комуністи, а й незалежні дослідники за кордоном уже віддавна прийшли до висновку, що економічна допомога СРСР Китаєві є подивугідно малою. Якщо під допомогою розуміти тільки довготермінові грошові позички, то за весь час СРСР дав Китаєві лише 1 720 000 старих карбованців, що становить лише 3% всіх китайських капіталовкладів у першій п’ятирічці (1953-1957 рр.).[15] Розуміючи допомогу ширше, як суму всіх достав знаряддя і засобів виробництва для китайської промисловости, які СРСР мусів був відривати від своєї промисловости (хоч і за оплату китайськими сільсько-господарськими продуктами), а Китай не міг їх дістати деінде, я обчислював радянську допомогу Китаєві на 16% усіх капіталовкладів у китайську промисловість протягом 1953-1957 рр. Але це становило менше 1% капіталовкладів в індустрію СРСР у той самий час![19] Отже не дивно, що китайці ремствують на те, що СРСР дає допомогу Індії, Єгиптові та багатьом іншим «націоналістичним демократіям», які за радянські гроші або розбудовують «буржуазну» демократію та «капіталізм», як Індія, або тримають комуністів у в’язницях, як Єгипет. /72/

Але Хрущов, мабуть, каже китайцям, що він не дає їм більше допомоги не тому, що йому шкода, а тому, що невигода. І невигода є не тільки в тому, що занадто швидка індустріялізація Китаю прискорює перетворення його на нову великодержаву з атомовою бомбою, а переважно в тому, що китайці одверто кажуть, що мета їхньої індустріялізації — це стати незалежними від СРСР і від усього світу. Навіть приймаючи в 1954 році радянську позику на будівництво 156 великих підприємств, китайці відкрито писали: «Радянська допомога буде скерована на те, щоб зробити нашу економіку незалежною, не колоніяльною… Після закінчення будівництва згаданих підприємств Китай стане незалежним у продукції власних машин».[17] Подібних заяв було в китайській пресі чимало, і годі припустити, щоб Хрущову вони припали до смаку.

Впадає в очі і той факт, що до останнього часу — до подвійного неврожаю в 1960 й 1961 рр. — Китай завжди робив усе можливе, щоб не залишитися в боргу перед Радянським Союзом. Вся торгівля між КНР і СРСР була збалянсованою, за весь імпорт засобів виробництва Китай негайно платив експортом рижу, свиней, шовку, руд кольорових металів. При цьому китайці вимагали, щоб усі ціни обчислялися в долярах, а не в рублях, і були такими самими, як на світовому ринку. Сателітні «народні демократії» в Східній Европі на такі вимоги не дуже відважуються.

Але, на думку сторонніх спостерігачів,[18] найбільше не подобається Радянському Союзові в його економічних взаєминах з Китаєм небажання Китаю поєднати свої економічні пляни з плянами СРСР і стати інтеґральною частиною «світового соціялістичного ринку», підпорядкованого СРСР. До східноевропейського «Комекону» Китай, як відомо, не хоче належати. Чому — ясно. «Рада економічної взаємодопомоги» або, як її звуть на Заході, «Комекон» систематично працює в напрямку спеціялізації виробництва в окремих східноевропейських «народніх демократіях» і міцного прив’язання їх до економіки СРСР. За останніми даними, пляни СРСР і всіх «народних демократій» Східньої Европи, за вийнятком Албанії, будуть скоординованими та. інтеґрованими аж до 1980 року. Нафтопроводи з Росії відріжуть Східню Европу від нафти Близького Сходу і прив’яжуть її до СРСР. Будуть створені об’єднані електросистеми. Уже зараз зчеплено електросистеми Чехословаччини, Східньої Німеччини, Польщі та Угорщини, а в Мукачеві закінчується будівництво підстанції, яка пов’яже ці системи з електросистемою України, а далі й Росії. Чорна та кольорова металюрґія Східньої Европи скоро буде /73/ працювати виключно на українській і російській сировині. Переводиться уніфікація технічних стандартів, спеціялізація окремих видів машинобудування.[19] Коротше кажучи, східньоевропейських сателітів чекає незабаром те, що Україна вже має: наприклад, автобу¬си виробляються у Львові та Одесі, а мотори до них привозяться з РСФСР.

Такої залежності Хрущов намагається досягнути не тільки тому, що вона (хоч, може, й не завжди) для СРСР вигідна економічно, а головно тому, щоб тримати всі ці країни в політичній покорі. Друга революція в Угорщині чи Польщі не буде такою легкою справою, якщо Москва закриє нафтопроводи та виключить електрику в усій країні. А за якийсь час перед поляками та угорцями, як і перед рештою Східньої Европи, постане чергове завдання з Москви: «злиття націй», русифікація. Щодо такого майбутнього Східньої Европи Хрущов уже тепер одвертий до цинічности. Ось що, наприклад, сказав він у промові в Ляйпціґу 7 березня 1959 року: «Якщо говорити про майбутнє, то мені уявляється, що дальший розвиток соціялістичних країн піде, очевидно, в напрямку зміцнення єдиної світової системи соціялістичного господарства. Один за одним будуть усуватися економічні бар’єри, що розмежовували наші країни за капіталізму. Буде міцніти спільна економічна база світового соціялізму, яка кінець-кінцем зробить питання про кордони безпредметним.[20]

Для китайських комуністів, національна свідомість яких, як побачимо далі, не потребує бути вищою, такі уявлення Хрущова не прийнятні не лише на практиці, а і в теорії. Китай хоче бути незалежним від СРСР за всяку ціну, навіть і в тім випадку, коли деяка господарська спеціялізація та інтеґрація, може, була б для нього вигідною. Тому він і не належить до «Комекону». Ще в 1957 році член ЦК КПК Лун Юнь відкрито говорив у Пекіні, що саме «економічний колоніялізм» СРСР у Східній Европі призвів до революцій у Польщі та Угорщині. Інші ж китайські комуністи якщо таке не говорять, то напевне не раз собі думають.

Найгіркіші ж почуття викликають у китайців економічні зв’язки з СРСР протягом останнього часу, коли вони ось уже понад два роки вряд голодують, а СРСР явно навмисне, караючи їх за ідеологічні «ухили», жодної допомоги їм не подає. Взимку 1961-1962 рр. у містах Китаю, після повторного неврожаю, приділи харчів на картки виглядали моторошно: 250 грамів рижу на особу в день, 50 грамів олії в місяць і 280 грамів м’яса на рік! Відомо, правда, що і в СРСР та в інших «соціялістичних» країнах у цей час не було весело з харчами; /74/ а все ж таки там не було й приблизно так погано, як у Китаї. Але, як кажуть у Китаї, хоч живіт вух і не має, проте він все чує, хоч він і без очей, а все бачить, його не переконаєш. СРСР не допоміг китайцям навіть грошима, щоб вони могли купити собі їсти за кордоном.

Це й стало причиною того, чому останнім часом Китай став поволі зривати економічні зв’язки з радянським бльоком. Досі 70-80% торгівлі КНР припадало на «соціялістичний ринок», але в 1961 році Китай раптом став купувати літаки та бензину в Англії, паротяги у Франції, сталь у Японії. З суми 367,4 млн долярів, витрачених у 1961 році на імпорт харчів, Китай витратив у радянському бльоці лише 50 мільйонів, себто 13%. Зерно й борошно Китай купував головно в Австралії, Канаді, Франції та Західній Німеччині. А недавно з’явилися поголоски,[21] що посередніми шляхами Китай уже двічі звертався до уряду США з запитом, чи той згодиться продати йому пшениці на суму 400 мільйонів долярів. В Америці, як відомо, заборонена всяка торгівля з комуністичним Китаєм. Недавно засуджено до в’язниці навіть двох китайських еміґрантів, власників ресторану, за те, що вони через Канаду ввезли з Китаю півтонни мороженої риби. Але в своїх редакційних статтях ряд органів, включно з «Нью Йорк Таймс-ом», ставить уже під сумнів ефективність та доцільність політики тотального ембарго супроти Китаю. Не виключено, що Америка, як тільки китайські комуністи хоч трохи вгамують свою ворожість до неї, може швидко змінити свою політику супроти них і підтримуватиме їх так, як підтримує Тіта чи Ґомулку.

КИТАЙСЬКИЙ «НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМ»

Переходячи до аналізи ще глибших причин китайсько-радянського ідеологічного конфлікту, причин чисто внутрішніх, доведеться трохи порушити ідеологічну історію китайського комунізму і комуністичну теорію національного питання взагалі. Китайсько-радянський конфлікт є, безперечно, конфліктом національним, якщо не забувати, що «СРСР» репрезентує головним чином інтереси, тільки російської нації в ньому. Однак між російськими і китайськими комуністами є дуже суттєва різниця в традиційному ставленні до національного питання. Російським комуністам, як і значній частині свідомої частини російської нації в цілому, завжди була властивою зовнішньо нігілістична настава до об’єктивних національних вартостей, /75/ а китайцям — навпаки. Ця доволі таки дивна і фактично вийняткова серед усіх, навіть і панівних, націй світу настанова росіян яскраво проявляється, наприклад, у відвічному переконуванні нас, українців, у тому, що їм, росіянам, мовляв, «всьо равно», чи ми українці, чи калмики; вони, мовляв, ніякої дискримінації щодо нас не виявляють, і нам теж має бути «всьо равно», бо, мовляв, морально й справедливо не розрізняти поміж людьми, а всіх вважати однаковими; отже нащо нам звати себе українцями, відділятися від них, росіян, — чому б нам не звати й себе росіянами, не вживати російської мови, не перейти на російську культуру? В цей свій «вроджений інтернаціоналізм», в цю свою «щиросердечну і добродушну схильність» вважати всіх людей «однаковими» з ними росіяни часто закохані. Тому вони і заперечують, що вони — націоналісти та шовіністи і, навпаки, з обуренням звуть кожного націоналістом лише за те, що той хоче бути сам собою і не бажає або не може перетворитися на росіянина. Але коли ви запропонуєте росіянинові: якщо ти кажеш, що «всьо равно», то чому б тобі не стати українцем, не перейти на українську мову і т.д., то він подивиться на вас щонайменше здивовано або й просто розсердиться: який ви, мовляв, дурень! Щойно після цього він почне показувати свою справжню національну підсвідомість, стане вас переконано запевняти, що російська мова та культура кращі, розвинутіші за вашу мову та культуру і т.д.

Націю, як об’єктивний феномен, російські комуністи в масі своїй не визнають, недооцінюють, а то й просто заперечують, а того, що суб’єктивно, в своїй власній свідомості вони в той же самий час є російськими націоналістами та шовіністами, вони часто таки не розуміють. Але китайські комуністи — навпаки. Вони цілком і беззастережно сприймають феномен нації, як об’єктивний факт історії людства, ані крихти національного нігілізму у них нема і не було ніколи. Може, причиною цього є те, що росіяни були імперською нацією, і їхня національна свідомість формувалася за маштабами державно-територіяльними в ті часи, коли рух спротиву неросійських націй у середині імперії не був ще сильним; а китайці, навпаки, не зважаючи на велич і давність своєї культури і розміри своєї нації, останніми століттями були нацією поневоленою, приниженою та дискримінованою. Адже від 1840 року всі імперіялісти, кому було не ліньки, посилали свої експедиційні загони для грабування та завоювання китайських прибережних міст, накидали китайцям кабальні концесії, захоплювали великі кусні їх території. Англійці, французи, американці, навіть німці, голляндці та італійці не раз бешкетували в Китаї своїми зовсім маленькими арміями, а вп’ятеро менша за Китай Японія чи такі в суті речі слабші за Китай імперії, як царська Росія, були в стані, через відсталість Китаю і внутрішню /76/ розсвареність у нім, відчахувати від нього такі великі території, як Манджурія.

В наш час іще не досліджено, чому в китайських комуністів помітні такі сильні націоналістичні настанови, але факт їх існування визнають усі безсторонні дослідники. Відомий американський китаєзнавець, проф. Бенджамін Шварц, висунув був теорію, що китайський комунізм історично розвивався у великій мірі незалежно від Москви і був ідеологічно «ориґінальним». Це, говорить Шварц, сталося після того, як продиктована Сталіном тактика КПК у революції 1927 року провалилася. Сталін настоював, щоб китайська компартія сперлася на міський пролетаріят і на боротьбу в містах, але ця тактика зазнала поразки. Після цього до влади в КПК прийшов Мао-Тсе-Тунґ, який спер партію на селянство, запровадив тактику партизанської війни, а під час китайсько-японської війни висунув націоналістичні гасла боротьби за батьківщину і таким чином згуртував за компартією різні кляси й маси китайського народу. Інший відомий китаєзнавець, Карл Віттфоґель, колишній німецький комуніст, що жив в СРСР, а тепер перебуває в Америці, заперечує теорію «ориґінальности» Шварца і твердить, що тактику ставки на селянство Мао прийняв від Леніна і на накази Комінтерну, а націоналістичні гасла він висунув на наказ Сталіна, коли Сталінові йшлося про посилення в Китаї війни проти Японії, щоб не допустити її до війни проти СРСР.[22]

З того, що я знаю про історію китайського комунізму (хоч я знаю її ще дуже мало), у мене складається враження, що в обох, і у Шварца, і у Віттфоґеля, доказів для їх теорій ще є замало, щоб остаточно вирішити, хто з них у дискусії переміг. Але, чи сталося це на наказ Сталіна, чи з власного рішення, але лишається фактом, що при кінці 1930-их років компартія Китаю почала виголошувати націоналістичні гасла. А найважливішим є те, що вона визнає їх і нині.

Я наведу тут кілька документів, яких не цитують ні Шварц, ні Віттфоґель. Промовляючи на VI пленумі ЦК КПК у 1938 році, Мао-Тсе-Тунґ сказав був таке:

«Китайські комуністи є марксистами-інтернаціоналістами, але для того, щоб бути практично здійсненним, марксизм повинен існувати в національній формі. Такої речі, як абстрактний марксизм, не існує. Є лише конкретний марксизм. Те, що ми звемо конкретним марксизмом, є марксизм у національній формі. Це значить, що марксизм /77/ треба вживати в конкретній боротьбі, що має місце в конкретному китайському оточенні, а не вживати його абстрактно. Комуністи, які хочуть бути частиною великої китайської нації і злитися з плоттю і кров’ю цієї нації, але в той же час балакають про марксизм незалежно від особливостей і характерних рис Китаю, говорять лише про порожній, абстрактний марксизм. Тому це є проблема, яку вся наша країна повинна глибоко зрозуміти і розв’язати. Треба зробити марксизм китайським, досягнути того, щоб у кожному своєму прояві він носив китайський характер, тобто — щоб він відповідав питоменностям Китаю. Чужоземний формалізм повинен у нас зникнути, порожні, абстрактні переспіви повинні припинитися, догматизм треба викинути з ужитку. На їх місце мусить прийти свіжий і живий китайський стиль роботи і дух, що буде до вподоби китайському народові. Відрізняти та відділяти інтернаціоналістичний зміст від національної форми значить виявляти повну нездатність зрозуміти методи тих, хто є інтернаціоналістами. Ми повинні поєднувати інтернаціональний зміст з національною формою. Щодо цього в рядах нашої партії ще є багато помилкових поглядів, які нам треба зрозуміти і з якими належить покінчити».[23]

Цей же пленум ЦК КПК виніс 24.VI.1938 р. резолюцію, в якій було сказано, що «найвище добро та інтереси китайської робітничої кляси є тотожніми з найвищими інтересами китайської нації». Можна, звичайна річ, пояснити ці заяви, як тактичне чи опортуністичне пристосування комунізму до націоналізму, бо ж КПК конкурувала в цей час із націоналістичною партією Чан-Кай-Шека. Але таке пояснення занадто просте. Можна також пояснити ці заяви і як капітуляцію комунізму перед націоналізмом; але це було б правильне лише тоді, якби комунізм перестав існувати. Може бути ще й третє пояснення, а саме — що всі ці заяви були цілком щирими. Можливо, китайські комуністи просто зрозуміли і переконалися, що знецінювати чи заперечувати фактор нації безглуздо і для комунізму шкідливо? Аджеж поєднався комунізм у росіян цілком природно і нормально з націоналізмом і навіть шовінізмом, — то чому такого не може бути у китайців чи в когонебудь іншого? Таким, на мою думку, був комунізм і в Миколи Скрипника. «Головна ідея українських національних комуністів полягала в тому, що комунізм можна здійснювати лише в національній формі, що для привернення українських мас до справи комунізму потрібно задовольнити їх національні вимоги, принести їм комунізм у формі української комуністичної держави, української мови й культури, школи, книжки тощо, а не накидати їм чужу російську форму, незрозумілу й ворожу масам».[24] /78/

Якщо зайняти таку лінію в національному питанні Мао-Тсе-Тунґові наказав Сталін (фактами це не доведене!), то чому й після перемоги над націоналістами Чан-Кай-Шека китайські комуністи не змінили цієї нібито тактики? Чому, навпаки, націоналізм китайських комуністів з часом весь час поглиблювався? Розпущення Комінтерну в 1943 році Мао сприйняв як несподіванку. В статті з цього приводу він досить сердито заявив, що, мовляв, ліквідація Комінтерну не означає, як того дехто хоче, ліквідації і КПК; навпаки, тепер КПК «має на меті стати ще більше національною» партією, ніж досі.[25] В 1945 році, на з’їзді КПК її генеральний секретар Лію-Шао-Чі вперше проголосив, що відтепер китайських комуністів зобов’язує не тільки «марксизм-ленінізм», але й «думка Мао-Тсе-Тунґа», яка є «як китайською, так і марксистською» і являє собою «систематич¬не достосування марксизму до умов Китаю, перетворення його з европейської форми в китайську форму».[26] Все це з’їзд КПК записав теж і до статуту партії. Але світ про це нічого не знав доти, доки Лію-Шао-Чі не дав у 1947 році інтерв’ю американській комуністці Анні Люїзі Стронґ, яка потім написала таке: «В Америці люди часто ставлять дитячу антитезу: „Чи китайські комуністи йдуть за Москвою, чи, може, за західньою демократією?” Відповідь така: ні за тим, ні за другим, або, іншими словами, вони мають у собі всього потроху… Лію-Шао-Чі розповів мені таке. Найбільшим осягом Мао-Тсе-Тунґа було переставлення марксизму з европейського на азійський тип. Маркс і Ленін були европейцями, а Мао-Тсе-Тунґ — китаєць… Мао не тільки достосував марксизм до нових умов, але й розвинув його по-новому. Він створив китайську або азійську форму марксизму».[27]

Що все це не була проста тактика, видно, наприклад, також і з того, яку позицію зайняла КПК у питанні конфлікту Сталіна з Тітом. В листопаді 1948 року Лію-Шао-Чі був єдиним з усіх спільників Сталіна, що розцінив цей конфлікт як прояв національного питання, як міжнаціональний конфлікт. Він засудив Тіта, але тільки з погляду, так би мовити, чисто утилітарного: він заявив, що, відірвавшися від СРСР, Юґославія втратить те, за що вона боролася, — свою самостійність. Якби не ця загроза, виходить у Лію, то Тіто поступив правильно. Націоналізму Тіта Лію-Шао-Чі не засудив, а, навпаки, написав таке: «Якщо комуністи, скинувши у своїй країні панування імперіялістів і взявши до своїх рук владу, не знищують негайно імперіялістичного поневолення різних національностей і не проголошують повної рівноправности всіх народів у межах своєї країни, а продовжують національний гніт і провадять аґресивну /79/ політику щодо інших народів, то це — зрада пролетарського інтернаціоналізму, зрада соціялізму та комунізму, вживання слова „інтернаціоналізм” тільки для гарних, але порожніх балачок, сповзання на позиції буржуазного націоналізму».[28] До кого, до яких комуністів стосувалася ця репліка, як не до російських?

Нині в Китаї інтенсивно форсується культ «думки Мао-Тсе-Тунґа», яку в газетах уже навіть відкрито звуть «маоізмом».[29] Що Мао стоїть інтелектуально вище за Хрущова і навіть за Сталіна, є безсумнівним і загальновизнаним також і серед західніх спостерігачів та дослідників. Але, з другого боку, безперечне й те, що Мао не настільки мудрий, щоб про нього в газетах появлялися такі, наприклад, вірші:

«Що це світить? Сонце світить.
Але сонце не порівняти з творами Предсідника Мао!
Сонце бо світить тільки вдень,
А писання Мао світять і вдень, і вночі!»[30]

Отже годі не добачати, що китайська компартія свідомо провадить кампанію розбудови культу ідеології Мао, ідеології «китайського марксизму», протиставляючи її таким чином «російському марксизмові», чи, як частіше пишуть тепер у Китаї — «західньому марксизмові» (бож і Росія супроти Китаю — це Захід). В обличчі всіх цих фактів і стає зрозумілим, чому нова програма КПРС, прийнята на XXII з’їзді, записала в своєму III-му розділі, що націоналізм (ясна річ, всякий, крім російського!) є сьогодні головною небезпекою для комунізму (ясна річ, тільки для російського!): «Націоналізм приносить шкоду спільним інтересам соціялістичної спільноти і перш за все шкодить народові тієї країни, в якій він проявляється, оскільки самостійність від соціялістичного табору гальмує її розвиток, не дає можливости користуватися перевагами світової соціялістичної системи, заохочує спроби імперіялістичних держав використовувати націоналістичні тенденції в своїх цілях».

КИТАЙСЬКИЙ СПОСІБ ПЕРЕХОДУ ДО КОМУНІЗМУ І КРИТИКА РАДЯНСЬКОГО СОЦІЯЛІЗМУ

Коли в 1956 році Москва вперше погодилася, що можуть бути «різні», «власні» шляхи до соціялізму в кожної нації, тобто, що не все повинно робитися так, як в СРСР, китайці апльодували перші, бо вони вже віддавна обстоювали саме цю позицію. Наприклад, ще /80/ в 1936 році, критикуючи різні течії в КПК, Мао писав таке про одну з них: «Інша група людей тримається у нас другого помилкового погляду, який ми відкинули вже давним-давно. Вони кажуть, що вистачає вивчати досвід російської революції… Тим самим вони не добачають, що … якби ми: копіювали досвід СРСР і застосовували його механічно, без жодних змін, то це було б рівнозначним з тим, що ми обрубали б собі ноги, щоб допасувати до них черевики!» [31]

Шукаючи свого «власного шляху» до соціялізму та комунізму, китайці вирішили в 1958 році будувати комуни. Хоч це питання ще як слід не досліджене, є проте підстави припускати, що початкову ідею творення комун китайці перейняли від Юґославії, а щойно в процесі полівішання своєї політики перегнули її до крайностей. Якщо б спробувати коротко це викласти, то сенс китайських комун полягає ось у чому. Щороку в Китаї приростає 6-7 мільйонів працездатного населення, а капіталу, щоб затруднити цю робочу силу поза сільським господарством, вистачає лише на 2-3 мільйони чоловік. Отже, більше, ніж половина приросту робочої сили рік-у-рік осідає в сільському господарстві, де залишається безробітним, бо село і так перенаселене. Доти, доки існувало приватне господарство на селі, нікого не обходило, що роблять селяни в себе на подвір’ї. В середньому ж китайський селянин працював лише 170 днів на рік, бо більше не було роботи. З часом кількість ротів, що їх треба було прогодувати, зростала, але землі та інших знарядь селянин докупити не міг, бо не було за що. Коли в 1956 році китайські комуністи завели колгоспи радянського типу, вони скоро переконалися, що це проблеми не розв’язує. Китайські колгоспи були дрібні розміром, і вигнана з приватного господарства робоча сила все одно не мала в них праці. Але, зліквідувавши приватне господарство, держава перебрала на себе відповідальність за те, щоб селяни мали працю й їжу. Голодні тепер ремствували не на свою долю, як раніше, а на державу і партію. Тому китайські комуністи вирішили піти на крайність — перетворити колгоспи в комуни. Кожна комуна об’єднує кілька сел. Комунам передано під управління місцеву промисловість і наказано розбудовувати її спеціяльно для того, щоб дати безробітним селянам працю в час, вільний від робіт у полі. Робочу силу в комунах зорганізовано у формі бриґад з військовою дисципліною. Комуни стали спроможні вживати маси людей на будівництві шляхів, гребель, каналів, при садженні лісів, закладанні садів тощо. Працю комуни оплачують почасти зарплатнею, а почасти харчами у спільних їдальнях. Розрахунок вийшов той, що за ту саму кількість харчів, яку так чи інакше селяни мусіли з’їдати в минулому, щоб не вмерти, але працюючи при тому лише половину свого часу, бо не було чого робити, їх тепер примушено працювати цілий день. Інакше кажучи, завдяки /81/ комунам комуністи здобули половину праці китайських селян безплатно!

Безперечно, це — експлуатація селянства. Ніхто не має сумніву, що комуни були і є страшним насильством. І, може, ще зарано судити, чи дали комуни той продукційний ефект, якого китайські комуністи від них сподівалися. Але факт залишається фактом, що, хоч і насильством, але проблему перенаселення та безробіття на селі вони розв’язували і давали можливість творити хоч якийсь капітал, хоч якусь продукцію буквально з нічого — з голих рук безробітного. Я не хочу цим сказати, що іншого виходу в Китаї і не може бути. Це інша, не моя тут тема. Я говорю про все це тільки для того, щоб показати, який сенс вбачали китайські комуністи в комунах, бо цього сенсу не зрозуміли не тільки західні спостерігачі, але, що є важливим для нашої теми, також інші комуністи.

Найбільше критики серед радянських та інших комуністів стосовно китайського експерименту викликало те, що в постанові ЦК КПК про комуни і в масі пропаґандивних статтей китайці стали твердити, що їхні комуни — це «перші паростки комунізму». Як на елементи комунізму в комунах, китайці вказують на «всенародню» власність у них на засоби виробництва, на колективні їдальні, майже зовсім рівну оплату праці всіх робітників і бюрократів (за вийнятком тих, що працюють на дуже важких фізичних роботах), на обов’язок для всіх бюрократів відробити два місяці в році на фізичних роботах і таке інше. Коли в 1959 році систему комун було поширено також на міста в Китаї, до фізичної праці зобов’язано всіх, навіть найвищих бюрократів. І ще сьогодні кожен китайський міністер мусить попрацювати місяць звичайним робітником, а кожен генерал мусить відслужити один місяць у році звичайним солдатом. Фота Чу-Ень-Лая, що возить тачку з землею на будівництві греблі під Пекіном, були передруковані в цілому світі.

В січні 1959 року, подорожуючи по Америці, Мікоян перший відкрито розкритикував комуни, нагадавши, що в СРСР свого часу вони провалилися тому, що в них не існувало матеріяльної заохоти до праці.[32] Далі посипалися критичні репліки з уст західньоевропейських комуністів, а в лютому того ж року американський сенатор Гомфрі після зустрічі з Хрущовим у Москві заявив на цілий світ, що Хрущов назвав китайські комуни «реакційними».[33] Хрущов це спростував, але пізніше, промовляючи в Польщі 21.VII.1959 p., він знову розкритикував комуни (хоч і не назвав при цьому Китаю). У травні розкритикував комуни Кардель, а що серед західніх коментаторів була злива критики, то про це і згадувати не доводиться. Передовиця в «Ренмінрібао» від 29.VIII.1959 р. стверджувала: «Виникнення /82/ в Китаї народніх комун відразу зустрілося з отруйною ненавистю і злобою всіх ворожих, антисоціялістичних сил. З самого початку імперіялісти стали вживати найдикішу мову і найбрудніші наклепи у своїх нападах на народні комуни».

Початкове принципове оформлення розходжень між КПРС і КПК в концепції побудови комунізму було довершене Хрущовим у його промові на XXI з’їзді КПРС 27 січня 1959 року. Явно б’ючи по китайських хвастощах, що вони вже будують комунізм, Хрущов вису¬нув нову доктрину, що всі соціялістичні країни «перейдуть до комуністичного суспільства більш-менш одночасно», наголосив «неможливість перескочити через ступені розвитку» та потребу поступового переходу від капіталізму до соціялізму і від соціялізму до комунізму і заявив, що СРСР починає відтепер будувати в себе комунізм за допомогою нового семирічного пляну.

Китайці відповіли на це одночасно і обороною контратакою. Промовляючи на XXI з’їзді КПРС, делеґат КПК Чу-Ень-Лай став виправдуватися, що комуни в Китаї заведено тому, що колгоспи «більше не відповідали потребам дальшого розвитку продукційних сил»; а далі він заявив, що «перетворення колективної власности у власність всенародню» в комунах «уможливлює нам прискорення соціялістичного будівництва; ми маємо намір перетворити Китай на соціялістичну країну з високим розвитком модерної індустрії, сільського господарства, науки та культури через 15-20 років або трохи пізніше».[34]

Далеко гостріше зареаґувала преса в самому Китаї. Вже 8 лютого 1959 p., пишучи про подорож Мікояна до США і нову лінію Хрущова на замирення з американцями, редакційна стаття в «Ренмінрібао» саркастично натякнула, що Радянському Союзові така закордонна політика потрібна лише для того, щоб виконати семирічку. А передовиця в центральному теоретичному органі КПК, присвячена XXI з’їздові КПРС, заявила таке: «Товариш Хрущов вказав, що… не можна перескочити від капіталізму до комунізму». Це, мовляв, правильно, «алеж не можна також і залишатися вдоволеним з досягнутого, не можна ж і зупинитися. Це теж важливий принцип при переході до комунізму». «Далі тов. Хрущов вказав, що дуже важливим є розвивати продукційні сили і підносити продуктивність праці». Ми, мовляв, і з цим згідні, «але одночасно з розвитком продукційних сил треба весь час поліпшувати також продукційні відносини, казав Ленін». «Нема сумніву, що було б помилкою практикувати „зрівняльний комунізм” на релятивному низькому щаблі розвитку продукційних сил». Алеж тільки «в умовах Радянського Союзу повне задоволення людських потреб… може бути здійсненим», а не в умовах Китаю. «У своїй доповіді тов. Хрущов висунув /83/ творчу тезу» про одночасний перехід усіх країн до комунізму; «він наголосив, що основним, детермінуючим чинником у розвитку всіх країн у напрямі до комунізму є спільні закони, що є застосовними скрізь, а не специфічні прояви цих законів. Однак слід взяти під увагу й різні історичні умови в коленій країні, що обумовлюють специфічні особливості цих країн. … Ми є проти обох тенденцій: і проти недооцінки національних особливостей, отже проти відриву від життя і народніх мас, що веде тільки до догматизму та сектантства; і проти перебільшення значення цих особливостей, що… веде до ревізіонізму».[35]

З бігом часу полеміка, хоч і в стриманій формі і без називання імен, продовжувалась і набирала на гостроті. Не виключено, що ЦК КПРС писав до ЦК КПК якісь критичні теоретичні листи тощо. А офіційно радянська преса тим часом розбудовувала на нову доктрину хрущовську концепцію переходу до комунізму засобами поступового розвитку економіки та техніки, засобами семирічок, індустріялізації Сибіру тощо, а не будь-яких змін продукційних, соціяльних відносин, як цього вимагали китайці.[36] В Китаї ж у цей час було запроваджено на базі комун нову політику «великого стрибка вперед»: мільйонові армії робочої сили скеровувано штурмом будувати греблі та залізниці, варити сталь кустарними способами і т.д. Політика «великого стрибка» теж підпала критиці радянських та інших комуністів, не кажучи вже про західніх коментаторів, і це вже зовсім розгнівало китайських комуністів, які добачали в цьому те, що їхніх проблем ніхто не розуміє і всі навіть насміхаються з них. В десяті роковини революції Лію-Шао-Чі виступив з знаменитою статтею п.н. «Перемога марксизму-ленінізму в Китаї», в якій, замість оборони, повів атаку на радянських критиків Китаю. «Деякі люди твердять», — писав Лію, — «що великий стрибок нашої країни вперед у 1958 році є ненормальним явищем, що організація масових рухів у господарському будівництві може привести тільки до порушення та диспропорцій у виробництві… Це правда. Коли масовий рух розгортається, то деякі виробничі режими тріщать і розвалюються. Але масові рухи перекидають тільки ті застарілі режими, які перешкоджають розвиткові виробництва! … Соціялістична система не є чимось закам’янілим і встановленим раз і назавжди … Треба /84/ безперечно перебудовувати виробничі відносини та надбудову[37] так, щоб вони весь час відповідали потребам зростаючих суспільних сил … Ленін колись сказав: „Важливо зрозуміти, якою забріханою буває мізерна буржуазна концепція соціялізму, що уявляє його позбавленим життя, закам’янілим і незмінним”».

«Той, хто критикує масові рухи», — продовжує Лію, — «стоїть осторонь від них. Він не довіряє їм, сумнівається в ентузіязмі мас … Такі погляди на масові рухи… не гідні комуністів. Вони гідні лише гордовитої буржуазії». «В масовій кампанії варення заліза й сталі минулого року десятки мільйонів людей занехаяли сон та їжу і не звертали уваги на матеріяльну оплату. Але настрій у них був високий, і вони виявляли безмежний ентузіязм і комуністичне дерзання у творенні нового життя». «Вбачати щось погане в нашому великому стрибкові і в народніх комунах значить вбачати погане в генеральній лінії нашої партії, скерованій на будівництво соціялізму… Ясна річ, що революція і будівництво в Китаї мають особливі риси, притаманні лише нашій країні. Але можливим є й те, що деякі з цих важливіших рис перекинуться й до інших країн. У цьому сенсі китайський досвід має до певної міри також і міжнародне значення».[38] /85/

В дальшому китайська критика радянського соціялізму і радянської системи взагалі набрала ще гостріших і влучніших форм. Кандидат у члени політбюра КПК, Лу-Тінґ-Ї написав, що в комуністичному русі «з’явилася теорія, що… в соціялістичному будівництві вистачає покладатися тільки на техніку, не на маси; що розвивати соціялістичну систему немає жодної потреби, треба лише зміцнювати її; а якщо вона й мусить розвиватися в напрямку до комунізму, то все одно у неї нема потреби переходити через період боротьби, через якісний стрибок … У філософії все це зветься метафізикою, а не діялектичним матеріялізмом».[39] Інший провідний китайський партієць, Ву-Чі-Пу, пов’язав тих, хто «не визнає існування протиріч при соціялізмі» і вважає «вистачальним розвивати тільки продукційні сили» для переходу від соціялізму до комунізму, з тими, хто «думає, що в так званий атомовий вік між нами й ворогами можна полагодити всі розходження».[40] Ще інший автор, видатний комуністичний філософ, запропонував узагальнюючу тезу, що, мовляв, «помилки в ідеології завжди відзеркалюють соціяльне буття того, хто помиляється»,[41] а загальним підсумком усіх цих теоретичних пояснень і в’їдливих реплік на адресу СРСР стала, мабуть, найдалі сягаюча концепційно стаття відомого китайського марксиста Ву Чіянґа п.з. «Перемогу історичній діялектиці!», що з’явилась у філософському органі КПК. Ву Чіянґ почав з прямої критики «західніх представників марксизму», які, мовляв, твердять про можливість «кінця історії» і «зникнення діялектики» при соціялізмі та комунізмі. Ці теорії, каже Ву, є «продуктом шкідливої тенденції до абсолютизму в період соціялізму». «Соціялістичне суспільство не є жадною незалежною суспільною формацією. Воно є лише нижчим щаблем комуністичного суспільства. Хоча через нього і не можна перескочити, проте воно є лише перехідним щаблем. Такої речі, як „окремий” чи „чистий” соціялізм (тобто соціялізм без залишків капіталізму та елементів комунізму), не існує… В соціялістичний період, а особливо в наш час, питанням, що фактично стоїть руба, є питання, чи рухатися до комунізму, чи залишитися назавжди на щаблі соціялізму, чи, може, повернутися назад до капіталізму. Це питання є природним /86/ відзеркаленням суперечности двох шляхів, що стикаються в період соціялізму, і боротьба між ними ще триватиме досить довгий час … Пролетаріят повинен поборювати міщанські тенденції задоволення існуючим, тенденції „мати інтерес” у збереженні сучасности, уникати революції і зупиняти поступ. Якщо таким тенденціям не запобігти, вони з’являються в умовах соціялізму виразно. Клясове коріння цих тенденцій лежить у буржуазних впливах, а втікання від діялектики та потопання у метафізиці є їх проявом у свідомості».

«На протилежність до різного роду примітивів», — каже далі Ву Чіянґ, — «товариш Мао-Тсе-Тунґ відкидає погляд, що в соціялістичному та комуністичному суспільстві існує одна тільки потреба технічної революції, а потреби революціонізувати суспільну систему немає. Цей помилковий погляд є в суті речі реставрацією давно збанкрутованої (бухарінської! — В.Г.) „доктрини розвитку продукційних сил”… Тов. Мао-Тсе-Тунґ довів уже безліч разів, що і при соціялізмі революція мусить продовжуватись, що вона є цілковито неминучою, бо інакше розвиток суспільства зупинився б… Тов. Мао-Тсе-Тунґ також мав нагоду довести вже кілька разів, що протиріччя в соціялістичному суспільстві… розв’язуються в боротьбі і якісними стрибками та перетвореннями… Так звана „теорія безконфліктности” є метафізичною вигадкою. Вона твердить, що при соціялізмі немає потреби боротьби та якісних змін. Але даремне вона протиставляється неминучому… Закони діялектики не зміняються ні при соціялізмі, ні при комунізмі. Революція буде при соціялізмІ продовжуватись … Якісні перетворення не можуть щезнути, як торішній сніг, і розтопитися в процесі самих тільки кількісних змін».[42]

До кого заадресоване це пророцтво неминучости революції, не може бути сумніву. Поперше, тепер тільки в одному СРСР формально існує соціялізм, в «народніх демократіях» (за вийнятком Чехо-Словаччини) його ще немає, він тільки ще будується. Ще немає його офіційно і в Китаї. А тим більше жодна інша країна, крім СРСР, не переходить від соціялізму до комунізму. Подруге, ніде, крім СРСР, у марксистській філософії не народилась і не закріпилася (ще за Сталіна) теорія „безконфліктности” та відсутности протиріч при соціялізмі. Такої теорії ще немає в молодих і недорозвинутих філософіях «народніх демократій» (якщо не брати під увагу перекладів з російської мови). Отже стаття Ву Чіянґа скерована тільки проти СРСР.

Ця китайська критика радянського соціялізму під багатьма поглядами важлива і нова. Тим, що вона вказує на соціяльне коріння консервативного абсолютизму сучасного режиму в СРСР і підкреслює тенденції до «заінтересованости» в збереженні цього режиму незмінним, вона приєднується до вже існуючих критичних оцінок СРСР /87/ лівого напрямку, починаючи, скажімо, від Троцького і кінчаючи на Джіласі, хоча критику, подібну до китайської, висловлював уже і Толіятті, коли писав про «бюрократичну деґенерацію» СРСР. Але новизна китайської критики — в її, так би мовити, «неомарксизмі», в тому, що вона наголошує універсальність законів діялектики, (про що майже всі сучасні марксисти вже давно забули!); акцентує детермінізм, неминучість революційних якісних перетворень при всіх умовах і без вийнятку, а зокрема те, що соціялізм повинен бути не окремою, довготривалою суспільною формацією, як капіталізм чи февдалізм, а лише переходовим щаблем, періодом, з якого є дві дороги — або до комунізму, або до капіталізму. Те, що соціялізм нібито є окремою суспільною формацією, справді вигадав Сталін. Коли китайці нагадують, що з соціялізму є дві дороги в протилежні боки, то вони, значить, ніяк не певні, що комунізм в СРСР уже переміг назавжди, як твердить Хрущов. Але загрозу для СРСР китайці бачать не з боку «паперових тигрів» за кордоном, а з боку консервативної радянської бюрократії, що хоче лише кількісних, технічних, а не якісних, політичних змін і реформ своєї системи. Китайці бояться, що СРСР внутрішньо здеґенерує до реставрації капіталізму, а «мирне співіснування» з Заходом лише прискорить цей процес. Таким чином бачимо, що між китайською критикою зовнішньої політики СРСР і їхньою критикою внутрішніх явищ радянського суспільства існує пов’язаність, концепційна єдність, яка робить ідеологічні розходження між КПК та КПРС дуже серйозними.

МОЖЛИВИЙ РОЗВИТОК ПОДІЙ У МАЙБУТНЬОМУ

Отже, можна підсумувати, що 1) ідеологічний конфлікт між Китаєм і СРСР є справді глибокий; 2) економічно Китай і СРСР тісно не пов’язані, великих спільних господарських інтересів у них немає; але 3) спільні державні інтереси, головно в міжнародній світовій політиці та в ділянці мілітарної оборони, у них, безперечно, є. Взаємини, між Москвою та Пекіном дуже залежать від політики США; конфлікт між ними може відразу стати відкритим і антагоністичним, якщо тільки хтось із них піде на справжнє зближення з Америкою.

Однак у китайців є більше гострих причин помиритися з американцями, ніж в СРСР. Якщо СРСР і піде на зближення з США, то, так би мовити, лише емоційно, а не з потреби. Радянській бюрократії «світова революція» набридла, тим більше, що вона справді загрожує атомовою війною. Але від великодержавної світової політики СРСР ніколи не відмовиться. Кремлівським бюрократам цей спорт якраз починає припадати до смаку — аджеж вони сідають з «великими» за конференційний стіл, як рівні з рівними, очі цілого світу /88/ звернені на, них, вони можуть, як у шахи, грати то в Берліні, то в Конґо, то в Ляосі. Отже справжнього миру і дружби американці від Москви не дочекаються ніколи. Поволі вони, здається, починають, уже це розуміти. Як зазначила раз спересердя редакція «Нью-Йорк Таймсу», «гірка іронія в усьому цьому є цілком ясною: будучи далеко не марксистом, Хрущов є фактично російським великодержавним шовіністом, націоналістом, що сп’янів від своєї влади, як колись, перед 1917 роком інші мешканці Кремля».[43]

Китайці ж, не зважаючи на всю свою революційну ворожість до США, можуть бути змушені економічною доцільністю помиритися з Заходом. Кінець-кінцем нащо практично потрібна Мао-Тсе-Тунґові світова революція? Дехто гадає, що для того, щоб оправдувати нею свій внутрішній тиск у Китаї. Але це неправильно. Для виправдання внутрішнього тиску свого режиму Мао має націоналізм, і він, напевне, більш ефективний для переконування китайських мас, ніж якась там революція за кордоном. Китайський народ повинен робити зусилля в ім’я самого себе, повинен терпіти обмеження в ім’я перетворення Китаю на модерну державу, гідну його шеститисячолітньої історії та, культури, і т.д. То Сталінові, а не Мао-Тсе-Тунґові, потрібною була ідея світової революції, небезпека капіталістичного оточення тощо, щоб виправдати власну диктатуру і п’ятирічки в середині СРСР, бо Сталін мав до діла з насильно створеною, багатонаціональною державою, в якій природно не могло виникнути ніякої іншої, об’єднуючої всіх ідеї. Тому слід припускати, що зовнішня революційність китайців може швидко вичерпатись, і вони посмирнішають. Але, на відмінність від СРСР, у випадку Китаю примирення з Заходом напевне не означало б відходу китайців від комуністичної ідеології. Китай бо ще дуже довго буде однією з найбідніших, «найпролетарськіших» націй на світі.

Однак ясно, що конфлікт між США, з одного боку, і СРСР та Китаєм, з другого, залишатиметься й далі напруженим; іншими словами, якщо не прийде до зближення ні між СРСР і США, ні між США і Китаєм, тоді конфлікт між СРСР і Китаєм може й не перетворитись у відкритий. У цьому випадку цікаво розглянути, як Пекін і Москва розцінюють у принципі ідеологічні дискусії та розходження в середині комуністичного руху. Тут поміж ними теж є велика різниця. У китайців ніколи не було традицій «єдіномислія», фізичного нищення «єретиків» та «схизматиків», як у росіян. Китайці ніколи не мали церкви такої непримиренної до раціоналізму та інтерпретаторства, як російське православіє. Цими моментами, мабуть, і пояснюється той факт, що Ленінову концепцію партії китайські комуністи зрозуміли і сприйняли дещо по-своєму. Не зважаючи на всю свою, без порівняння більшу, ніж у Сталіна, толерантність і демократичність, /89/ Ленін все ж таки мав у своїх поглядах на партію деяку дозу «православія»: опозиції він не терпів, а вільну дискусію хоч і допускав, проте ніколи не вважав її життєво необхідною для партії. А Мао-Тсе-Тунґ ще в 1937 році писав таке: «Якби в партії не було ні протиріч, ні ідеологічної боротьби … партія б умерла».[44]

Ще ясніше і принциповіше висловився на цю тему Лію-Шао-Чі у своїй статті «Про внутрішньо-партійну боротьбу» в 1941 році. Зробивши екскурс в історію і вказавши на те, що в КПК ніколи не було меншовизму, легального періоду боротьби на виборах тощо, Лію ствердив, що КПК «є цілком відмінною» від партії російських комуністів. Хоч КПК і є ленінською партією, проте, заявив далі Лію, «багато наших товаришів механістично і помилково сприймають Ленінові принципи як щось абсолютне. Вони думають, що великий ступінь централізму в партійній організації виключає демократію в середині партії, що внутрішньо-партійна боротьба шкодить мирові в партії, що міцна, залізна дисципліна знищує індивідуальність члена партії, його ініціативу та творчість». Такі погляди на партію Лію відкинув. Він настоював на «життєвій необхідності безперервної дискусії та боротьби поглядів» у середині КПК. В кінці він піддав критиці, очевидно, типових сталіністів: «У кожному випадку, як тільки виникає якесь розходження, вони стають в опозицію і розпочинають боротьбу для того, щоб примусити всіх до абсолютної згоди. Вони цілком безкомпромісові в таких випадках. Кожну суперечку вони розуміють як опозицію. Протиставитися їй — це для них все. От у чому полягає їхній абсолютизм … Сприймаючи кожну розбіжність поглядів як опозицію, вони не розуміють, що в питаннях щоденної політики, в питаннях чисто практичних компроміс у середині партії знаходити можна і треба. Вони не розуміють, що тільки в принципових питаннях, в питаннях цілей боротьби треба бути безкомпромісовим».[45]

Покищо є підстави думати, що КПК хоче зобразити свій сучасний ідеологічний конфлікт з КПРС як нормальну дискусію. Наприклад, Тао-Те-Лінь, видатний партійний пропаґандист, пише: «Боротьба .в середині марксизму є природною необхідністю, законом діялектики, якого не можна уникнути. Марксисти не мусять вирощувати себе в теплиці. Вони повинні загартовувати свої погляди».[46] А вище наведену цитату з писання Мао з 1937 року взяла за ляйтмотив передовиця в «Ренмінрібао» від 29.І.1962 р.

Але залишається відкритим питання, чи Хрущов згоден з усім цим, чи, може, він, як ті «абсолютисти», про яких говорить Лію-Шао-Чі, /90/ всяку дискусію сприймає як опозицію і хоче негайно її задушити. Покищо все промовляє за тим, що Хрущов сприймає китайську критику нетолерантно і вороже, чисто в дусі московського православія. Але, може, він спроможеться на інше ставлення? Згадана передовиця «Ренмінрібао» цитує й розвиває ще іншу тезу Мао: «У випадку неантагоністичних протиріч треба застосовувати формулу „єдність-критика-єдність”. Це значить, що треба виходити з бажання єдности, розв’язувати суперечку шляхом критики й боротьби, але з метою досягнення нової єдности на вищому щаблі… Найголовніша річ — це починати з бажання єдности. Без такого суб’єктивного бажання єдности кожна боротьба, раз почавшися, може вийти з-під контролі і скінчиться погано».

Проте, чим би не скінчилася сучасна суперечка між Москвою і Пекіном (навіть у тім разі, коли б між ними не дійшло до відкритого розриву і взаємного поборювання), незмінним залишиться доконаний факт, що світовий комуністичний рух справді вступив у «новий етап», як туманно натякає «Правда» з 21.XI.1961 р. у зв’язку з подіями на XXII з’їзді КПРС і виступом Хрущова проти Албанії.

Новизна цього етапу, ясна річ, полягає в тому, що Москва втратила контролю над цілістю світового комунізму. В комунізмі безповоротно переміг національний фактор, національна форма, світовий комунізм остаточно перетворився на комунізм національний і поліцентричний. Починаючи від Василя Шахрая, Султан-Ґалієва та Скрипника і кінчаючи на Тітові, Мао-Тсе-Тунґові та Годжі, комунізм, поки дійшов до сьогоднішніх простих істин, пройшов довгий і безпотрібно кривавий шлях. Багато народньої крови пролилося тільки тому, що російські більшовики у своїй еґоцентричній засліпленості не зрозуміли національного питання, нігілістично підійшли до національних особливостей людських спільнот, були під цим поглядом нерозумними навіть настільки, що довго не розуміли самих себе і заперечували свою власну російськість.

В 1919 році, коли Ленін заснував Комінтерн, він розглядав його як одну, єдину, плянетарну комуністичну партію, не поділену на національні секції. Так про це й написано у перших документах Комінтерну. Ще раніше Ленін, як відомо, так уявляв собі й РСДРП, що й стало причиною першого розходження з Бундом та українськими соціял-демократами в 1903 році. І РКП Ленін створив за цим принципом, надавши КП(б)У — і то лише під тиском українських націонал-комуністів — статус обласної організації. Але з попередніх своїх помилок Ленін висновків не зробив і тому у випадку Комінтерну він знову помилився і вже в 1921 р. був змушений перебудувати його з «світової партії пролетаріяту» на міжнародню організацію — на об’єднання окремих національних компартій: німецької, /91/ французької, італійської і т.д. Це фактично була перша перемога національного принципу над утопійним космополітизмом у ко¬мунізмі; але мало хто цей факт у той час саме так зрозумів і по¬валено сприйняв. За Сталіна Комінтерн перетворився на експозитуру розвідки і наркомату зовнішніх справ СРСР. Радянський Союз був єдиною в світі «соціялістичною» країною, і тому Сталін вимагав і переконував закордонних комуністів ставити інтереси «батьківщини пролетаріяту» понад власні національні інтереси. В наслідок сталінської централізації законні компартії перетерпіли безліч політичних невдач у себе вдома, втратили багато нагод, а не здобули нічого. Те саме було і в епоху Комінформу. Щойно виникнення інших «соціялістичних» держав поза СРСР поставило руба проблему стосунків між: цими державами і проблему пріоритету власних національних інтересів перед інтересами Москви. Тіто був першим, що розрубав цей застарілий Гордіїв вузол. Далі прийшов Ґомулка і Надь, тепер прийшли Мао і Годжа. Всі вони перемогли у змаганнях з московським централізмом лише завдяки тому, що мають власну державу і партію, власну армію і розвідку. Націонал-комунізми на Україні, в Грузії, Туркестані та: Білорусії криваво загинули у 1920-их та 1930-их роках тільки тому,, що у них не було власної організації та зброї. Тупоголова Москва розуміє бо тільки силу.

Тепер не залишається вже жодного сумніву, що навіть якби комунізм у якийсь спосіб завтра переміг у цілому світі (що, ясна річ, тільки вилами по воді написано), то і тоді б не прийшло ще ні до відмирання держав, ні до злиття націй, якщо б погляди Москви на національне питання залишилися такими, як досі. Мао мусів би тримати армію та розвідку проти СРСР, а Хрущов — проти Мао, Годжа мусів би далі зберігати свої концтабори та в’язниці для радянських аґентів, бо інакше він сам опинився б у радянському концтаборі, і так без кінця. Коли комуністи кажуть, що лише існування СРСР на світі стримує сьогодні Англію та Німеччину — чи США та Японію від того, щоб вони знов не побилися між собою за ринки, то в такій самій мірі існування США стримувало досі СРСР, наприклад, від нападу на Юґославію чи стримує його тепер від висадки парашутистів в Албанії.

Немає сумніву і в тому, що, якби завтра Хрущов і Мао-Тсе-Тунґ помирилися, якби в їхньому таборі запанувала дружба та спокій, то все це однаково не було б ні щирим, ні стабільним, ні довготривалим. Як це не дивно, але серед комуністичних держав не помітно ні найменшої здатности створити між: собою якусь нормальну спільноту націй, якийсь «коммонвелт» чи хоч би власну «Організацію Об’єднаних Націй». А головною (якщо не єдиною) причиною цьому є настанова російських комуністів до всіх інших. Росіяни /92/ хочуть бути «гегемоном», хочуть панувати, хочуть усіх учити. Очевидно, доки російські комуністи будуть сповідувати свою теорію про «неминуче злиття націй», доки вони будуть переконаними у «вищості» всього російського, доки вони будуть з презирством дивитися на китайців і з погордою ставитися до інших сусідів, доти не може бути жодного справжнього миру в середині комуністичного табору. Росіяни заражені шовінізмом не менше, ніж німці за Гітлера, і їх, мабуть, виправить теж тільки відкрита денацифікація.

З існуючого в середині світового комунізму конфлікту було б однак помилково робити поспішний висновок, що комуністичному рухові вже приходить кінець. Що сучасна фізична, ідеологічна та моральна криза комунізму є найгострішою і найбільшою в його історії, це факт. Але навіть якщо це й є вже початок його кінця, то й тоді процес його розпаду може протривати ще довго. Найгірші вигляди на майбутнє має комуністичний рух в Европі. Тут він підривається зростом життєвого стандарту, відходом молоді від політики, поширенням ідеологічного ревізіонізму. Об’єктивних виглядів на покращення коньюнктури для нього тут покищо не видко. Коньюнктура для комунізму в Европі могла б змінитися лише тоді, якби раптом настала велика господарська криза, безробіття; але такого не передбачають тепер і самі комуністи. Вони вже бачать, що европейський капіталізм, не зважаючи на всю свою нібито старечу кволість, зміг пристосуватись до факту відриву від нього колоній, уник кризи, що в наслідок цього відриву загрожувала, і — що більше — в об’єднанні та розширенні внутрішньо-европейського ринку знайшов певний спосіб стимулювання та оздоровлення себе новою конкуренцією.

В Північній Америці, ясна річ, комунізм не має тепер зовсім ніяких виглядів. Хоч на перенасичених ринках господарське життя пульсує тут кволо, а автоматизація виробництва та конкуренція Европи та Японії не оживляють, а загострюють конкуренцію і призводять до досить великого безробіття, все ж і Америці велика господарська криза більше не загрожує, бо вже винайдено багато метод своєчасно її поборювати.

В Азії, Африці та Південній Америці шанси для комуністичної активности назагал ще є великі, хоча з часом вони теж маліють. Оскільки національно-визвольні, антиколоніяльні революції в більшості вже завершилися, виглядає, що комуністи спізнилися їх очолити так, як було в Індо-Китаї. Мао-Тсе-Тунґова концепція використання світової антиімперіялістичної революції, безперечно, є влучніше продуманою, ніж хрущовська концепція захоплення парляментів шляхом виборів; але де сьогодні ще є другий Індо-Китай, в якому б, з одного боку, існував популярний націоналістичний рух на /93/ чолі з комуністами, а, з другого боку, йому протистояв такий упертий колоніялізм, як французький? Може, хіба ще в портуґальських колоніях в Африці; але чи вдасться китайцям створити там міцні неґрські комуністичні партії, ще не певно. Китайці, правда, розраховують, що, оскільки в більшості колишніх колоніяльних країн, які недавно усамостійнилися, господарство переважно знаходиться далі у власності колишніх імперіялістів, національно-визвольна боротьба на формальному усамостійненні ще далеко не закінчилась і ще буде там багато гострих конфліктів з европейцями та американцями, які комуністам, можливо, вдаватиметься використовувати. Але, з другого боку, проти цих китайських надій промовляє досвід Єгипту, Іраку, Ґани, Ґвінеї, Індонезії, де націоналістичні режими виступають як «третя сила» і, усуваючи з своєї економіки впливи старих колоніялістів, одночасно в той чи інший спосіб не допускають до влади і комуністів. Ще інший тип розвитку, що перечить китайській концепції, зарисовується в таких країнах, як Індія та Ніґерія і в Південній Америці, де вже створилася або створюється мирна співпраця чужоземного капіталу з місцевими націоналістичними режимами. Таким чином і в економічно відсталій частині світу вигляди на комуністичні успіхи в майбутньому далеко не блискучі.

Найміцніше покищо стоїть комунізм і ще, очевидно, довго стоятиме там, де він є при владі, себто в радянському та китайському бльоках. Тут до його диспозиції є все потрібне: апарати насильства, кадри, зброя. Те, що комунізм не популярний і тут, практично ще не має великого значення, бо 10-15% людности завжди є на його боці, якщо не за честь, то за гроші, а цього для існування режиму вистачає — принаймні доти, доки не виникає якась велика господарська криза (голод) і доки таємна поліція справно викриває кожну підпільну організацію. Комуністи знають, що насправді Захід проти них війни не готує і перший на них не нападе, бо йому це і не потрібно, і небезпечно. Навіть повстань у радянському бльоці Захід не підтримає, побоюючися, що таке втручання викличе світову атомову війну. Захід вважає, що для забезпечення його власних інтересів існуюча політика «стримування» комунізму є цілком вистачальною та задовільною. Тому, якщо комуністи самі не спровокують війни, від якої загинуть, або якщо якимсь чудом самі не здемократизуються і не переродяться в щось популярніше і прийнятне для виборців у вільних виборах, їхнім режимам у їх сучасній формі загрожує лише повільна ерозія та гниття — моральний розклад, остаточна смерть ідейности серед кадрів, остаточне виродження вже й так ненаукової теорії та доктрини, застій творчої творчости. Економічний і технічний проґрес у комуністичних країнах, безперечно, буде продовжуватись, хоч і рухатиметься з рипом, як непідмазане колесо. Перегони в озброєнні та інша конкуренція з Заходом, правда, /94/ можуть поважно сповільнювати темпи їхнього росту, а то й викликати дисльокації та заламання плянів. Але неминучої господарської кризи в комуністичній системі не може бути, бо вона плянова.

Проте при паралельному розвиткові економіки, науки та техніки, з одного боку, і морально-політичному та ідеологічному розкладові режиму в комуністичних країнах, з другого боку, криза людська, політична назрівала б з часом все одно, хоч і повільно, але закономірно і неминуче. Бо, як влучно висловився недавно Максим Рильський,

«Ця суперечка виникла не вчора,
Може, в печерній ще добі,
Але буть додатком до мотора
Для людини мало, далебі!» /95/

Примітки

[1] «Правда», 31.X.1956.

[2] «Hsinhua Bulletin», 4. XI. 1960.

[3] Chang Yin-t’ang, «A Historical-Geographical Study of the Undemarkated Borderland between China and Indo-Burma», «Tsing Hua Journal of Chinese Studies» (Taipei), No.1, May 1960.

[4] Див. лист проф. Тьє-Цен-Лі до редакції «Нью Йорк Таймсу», число від 14.I.1962 р.

[5] Див, Кабанаов П. И.: «Амурский вопрос», Благовещенськ-на-Амуре, 1959.

[6] Lattimore, О., «Frontières Russo-Chinoises», «Politique etrangère» (Paris), Vol.23, 1958, pp. 365-375.
Boorman, H.L., «The Borderlands and the Sino-Soviet Alliance», in H.L.Boorman (ed.): «Moscow-Peking Axis», Council on Foreign Relations, New York, 1957.

[7] Holubnychy, Lydia, «Chinese Treatment of the Nationality Problem in Sinkiang», «The East Turkic Review» (Munich), No.4, 1960.
Fedyshyn, Oleh, «Soviet Retreat in Sinkiang?» «American Slavic and East European Review» (New York), No.2, April 1957.

[8] «Hsinhua Bulletin», 21-22.XII.1961.

[9] «Takungpao», 16.IX.1953.

[10] Див., наприклад, «Нью Йорк Таймс», чч. від 10.XII.1960 і 16.III.1961. Але слід мати на увазі й те, що, може, такі речі більшовики навмисне говорили американцям, щоб приспати їхню чуйність. Сьогодні у Вашінґтоні визнано, що більшовицькі експерименти з атомовими бомбами, переведені у вересні 1961 року, були настільки великими, що вимагали для підготови місяців десять часу. Отже рішення розпочати атомові експерименти було прийняте в СРСР якраз у той час, коли радянські делеґати «заговорювали зуби» американцям.

[11] «Нью Йорк Таймс», 15.VI.1960. Ясно, що треба припускати й таку можливість, що американці пишуть такі речі з свідомою метою викликати у китайців підозру й ворожнечу до СРСР. Поважна роля світової преси та інших міжнародніх форумів у впливанні на політичну опінію й настрої в середині радянського бльоку є доволі помітною.

[12] Ще 10 березня 1958 р. уряд КНР заявив, що він «стоїть за створення з усієї Азії мирної зони, вільної від атомової зброї», і «за підписання колективного договору про мир».

[13] «Renminribao», 11.X.1959.

[14] Pergent, J., «Les forces armées de la Chine communiste», «Est & Ouest» (Paris), No.246, 16-30.XI.1960.
Kalb, Marvin L.: «Dragon in the Kremlin: A Report on the Russian-Chinese Alliance», New York, 1961.

[15] Choh-Ming Li, «The First Decade: Ecomonic Development», «The China Quarterly», No. 1, 1960, p. 38.

[16] V.Holubnychy, «Soviet Economic Aid to China», «Bulletin of the Institute for the Study of the USSR» (Munich), No.1, 1956, p. 17.

[17] «China Reconstructs» (Peking), January-February 1954, p. 8, 16.

[18] Напр., твердження японського впливового тижневика «Ajia Kenkyu», 13.XII.1960, а також зауваги D.S.Zagoria в «The China Quarterly» (London), No.8, 1961, р. 11.

[19] Див. О.Богомолов, «Международное социалистическое разделение труда на новом зтапе», «Вопросы зкономики», ноябрь 1961.

[20] Ця промова цитується з явною насолодою в статті І. Злобіна, одного з керівників «Комекому»: «Мировой социалистиіческий рынок, его цены, валюта и система расчётов», «Вопросы экономики», февраль 1962 г.

[21] Див. лист відомої письменниці Перл Бак до редакції «Нью Йорк Гералд Трібюн», опублікований 11.III.1962 р. Авторка закликає президента Кеннеді продати пшеницю китайцям — під умовою, що вони згодяться сказати своєму народові, що ця пшениця прийшла, як допомога, з Америки.

[22] Для. тих, хто бажав би ближче познайомитися з цією матерією, рекомендую: Schwartz, В.J.: «Chinese Communism and the Rise of Mao», Harvard, 1952, 258 pp.; Schwartz, B., «On the „Originality” of Mao Tsetung», «Foreign Affairs» (New York), October 1955; Wittfogel, K. A., «The Influence of Leninism-Stalinism on China», «The Annals of of the American Academy of Political & Social Science». Дискусія поміж ними відбулася на сторінках «The China Quarterly» (London), 1-2, 1960.

[23] Mao Tse-tung: «The New Stage», Chungking, 1938.

[24] Моя стаття «Комунізм», «Енциклопедія українознавства» (словникова частина), зошит 14, том 3, стор. 1095.

[25] Цит. в Stuart Gelder (ed.): «The Chinese Communists», London, 1946, p. 172.

[26] Liu Shao-chi: «On the Party», Peking, 1951, рр. 30-32.

[27] A.L.Strong, «The Thought of Mao Tse-tung», «Amerasia» (New York), June 1947, рр. 161-162. Що це було офіційне інтерв’ю, немає сумову. Авторка і тепер живе у Пекіні і часто пише на подібні теми.

[28] Лю Шао-ци: «Об интернационализме и национализме», Москва, Госполитиздат, 1949, стор. 12.

[29] «Kuangminjihpao», 05.V.1960; «Peichingjihpao», 06.V.1960.

[30] «Tsingtaojihpao», 01.VII.1960.

[31] Mao Tse-tung, «Selected Works», New York, 1954, Vol.I, р. 177.

[32] «The New York Times», 13.I.1959.

[33] «The New York Times», 6-7.II.1959.

[34] «Peking Review», ч. 5, 3.II.1959.

[35] «Hongqi», 16.II.1959.

[36] Про хрущовську концепцію екюномачно-технічного, механічного переходу від соціялізму до комунізму написано вже дуже багато, наприклад, у «Коммунисте» та «Комуністі України». Але особливо характерними є такі статті: П.Юдин, «Закономерный характер перехода от социализма к коммунизму», «Коммунист», ч. 12, 1961, а також редакційна «Творческое развитие марксизма-ленинизма и строительство коммунизма», «Коммунист», ч. 18, 1961.

[37] Для читачів, кому ця езотерична термінологія нічого не говорить, перекладаю, що під «виробничими відносинами» у марксизмі розуміється питання власности й контролі над підприємствами, форми: оплати пра¬і, відносин між робітниками й дирекцією тощо. «Надбудовою» у Маркса зветься майже все в суспільстві поза економікою, яка є «базою» «надбудови». Зокрема до «надбудови» належить держава, її закони устрій, політична система. Іншими словами, коли китайці вимагають змін у виробничих відносинах та в надбудові при ооціялізмі (себто в СРСР), то фактично вони вимагають політичних рефрм, суспільних змін, змін у хрущовському режимі. У Маркса навіть є формула, що революція стає неминучою тоді, коли продукційні відносини перешкоджають дальшому розвиткові продукційних сил, коли надбудова суперечить базі. І, навпаки, кожна зміна продукційних відносин є зміною якісною, революційною. З цього можна зробити висновок, що китайці вимагають революції в СРСР, і, як далі буде видно, вони про це кажуть навіть прямо.

[38] Цитую за офіційним текстом: Liu Shao-chi, «The Victory of Marxism-Leninism in China», «Peking Review», №39, 01.X.1959. Російський варіянт цієї статті є в «Проблемы мира и социализма» (Прага), №10, октябрь 1959 г., але я не мав змоги порівняти його з ориґіналом. Пом’якшення або й інші зміни в російському тексті, очевидно, можуть бути зроблені навмисне. В цій же статті, до речі кажучи, Лію-Шао-Чі довго говорить про переваги комун перед; колгоспами, а вкінці заявляє, що в комунах «ми на практиці знайшли шлях, в умовах нашої країни, для поступового перетворення ооціялістичної колгоспної власности в соціялістичну, всенародню власність, шлях майбутнього поступового переходу від соціялізму до комунізму на селі». Заява, що «ми знайшли» вже такий шлях, теж є шпичкою в бік Хрущову, який ніяк такого шляху у себе не може знайти. Хрущовське укрупнення колгоспів та ідея «аґроміст» із спільними їдальнями, пральнями тощо були, очевидно, подумані в цьому ж напрямку, але Маленков та інші гостро розкритикували ці пропозиції на XIX з’їзді КПРС. Сталінів плян запровадження «прямого продуктообміну» між селом і містом за допомогою якихось посередницьких бюрократичних установ, пізніші пропозиції творення «колгоспсоюзів» та міжколгоспних об’єднань для розвитку сільської промисловости та підсобних виробництв, реформа МТС, як і остання реформа управління сільським господарством та підпорядкування колгоспів і радгоспів обласному партійному апаратові, затверджена березневим пленумом ЦК КПРС цього року, — все це шукання того, що китайці «вже знайшли». Радянські комуністи знають, що колгоспи зліквідувати треба вже давно, але як, в якому напрямку — вони непевні. Тому китайська заява, що вони вже знайшли вихід, звучить викликом для СРСР, критикою його відставання.

[39] «Peking Review», No.17, 26.IV.1960, p. 36.

[40] «Hsin Chienshe», No.6, 07.VI.1960.

[41] «Kungminjihpao», 05.VIII.1960.

[42] «Chehsiuh Yenchiu», No.6, 10.VI.1960, pp. 4-16.

[43] «The New York Times», 13.VIII.1961.

[44] Mao Tse-tung, «Selected Works», op.cit., Vol.2, p. 20.

[45] Цитовано в В. Compton (tr.): «Mao’s China: Party Reform Documents 1942-44», Seattle, 1952, pp. 197-199.

[46] «Hsin Chienshe», No.6, 07.VI.1960, p. 10.

Джерело: «Сучасність» (Мюнхен). — 1962. — №6 (червень). — Стор. 68-95.

Advertisements

0 Responses to “Китайська критика СРСР і майбутнє комунізму”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Грудень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Бер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: