Фрідріх Енґельс
У переднішій статті ми з’ясовували виборче гасло «справедлива заробітна платня за справедливу працю». Це нас привело до висновку, що в сучасних обставинах найсправедливіша денна заробітна платня означає цілком несправедливий поділ продукту певного робітника. З цього продукту найбільша частка припадає капіталістові, тоді як робітник мусить задовольнятися тільки такою частиною, якої досить, щоб мати змогу далі продукувати та продовжувати свій рід.
Це економічний закон, або, інакше кажучи, соціяльний закон сучасного економічного ладу, багато дужчий ніж усе писане та звичаєве право Англії взяте разом.
Поки суспільство поділене на дві протилежні кляси, де по один бік стоять капіталісти, що монополізували всі засоби виробництва — землю, сировину та машини, — а по другий — робітники, яких позбавлено всякої влади над засобами виробництва та які не мають більше нічого, крім своєї робочої сили; поки існує така організація суспільства, — матиме силу й цей закон заробітної платні та куватиме щодня нові ланцюги, якими робітник наче раб прикутий до витвору своїх рук.
Тред-юніони мало не 60 років[1] боролися проти цього закону. І які ж ми бачимо наслідки тієї боротьби? Чи пощастило їм визволити робітників із того рабства, в якому тримає їх капітал, що сам є тільки продукт робітників? Чи дали вони змогу хоч одній групі трудящої кляси поліпшити своє становище найманих робітників і стати власниками засобів виробництва, сировини, начиння та машин, а через те й власниками продуктів своєї праці? Відомо, що вони не тільки не досягли цього, а навіть ніколи й не ставили собі такої мети.
Але я зовсім не хочу сказати, що професійні спілки через те зайві (ohne Nutzen), що цього не зробили. Навпаки, професійні спілки в Англії, як і по інших промислових країнах, корисні трудящим клясам у їхній боротьбі з капіталом. Пересічна (mittlere) заробітна платня дорівнює сумі конче потрібних життьових засобів для робітників певної країни відповідно до життьового рівня цієї країни, щоб підтримувати свій рід. Життьовий рівень у робітничої кляси по різних країнах може бути неоднаковий. І велика заслуга професійних спілок є те, що вони своєю боротьбою за рівень заробітної платні та зменшення робочого дня (Arbeitzeit) намагаються зберегти та підвищити життьовий рівень.
У східній частині Лондону багато є таких професій, де праця потребує не менше досвіду та принаймні така тяжка, як праця каменярів та чорноробів. Проте робітники цих професій заробляють ледве половину заробітку цих будівників. Чому це так? — Дуже просто: сильна організація дає змогу будівникам зберегти відносно високий життьовий рівень, як маштаб заробітної платні, тоді як перші неорганізовані та безсилі і через те змушені терпіти не тільки пересічний, а й свавільний визиск від своїх роботодавців; їхній життьовий рівень дедалі знижується, вони привчаються до щоразу меншої заробітної платні, і вона в них зменшується природно до такого рівня, який вони сами звикли вже вважати за достатній.
Отже закон заробітної платні не незмінний. Він не є в певних межах невблаганний. За всіх часів, окрім великих криз, для кожної професії є певні межі, в яких заробітна платня в наслідок боротьби між робітниками та роботодавцями може мінятись. Заробітну платню в усіх випадках встановляє договір. А в разі договору той, хто може довше та краще опиратися, має кращі надії більше одержувати, ніж припадало йому раніше. Коли з капіталістом складає робочий договір окремий робітник, він звичайно буває переможений і мусить приставати на ті умови, які йому пропонують. А коли всі робітники якоїсь професії утворюють міцну організацію, збирають поміж себе гроші, щоб в разі скрути стати до боротьби і таким чином мати змогу виступити як сила проти своїх роботодавців, — тоді, і тільки тоді, вони мають надію одержати трохи навіть того, що відповідно до сучасного соціяльного ладу може бути назване, як «справедлива денна заробітна платня за справедливу денну працю».
Але закону заробітної платні боротьба професійних спілок не касує. Навпаки, через це саме він тільки й здійснюється. І без професійних, спілок, як засобу опору, робітник часами одержує те, що йому належиться за законом заробітної платні. Але тільки страх перед професійними спілками може примусити капіталіста згодитися оплатити повну ринкову вартість робочої сили робітників. Вам потрібен доказ? Тоді порівняйте ту заробітну платню, яку платять членам великих професійних спілок, із тією, яку платять у безлічі дрібних підприємств у цьому смердючому та жахливому багні, в східній частині Лондону.
Отже, професійні спілки борються не проти закону заробітної платні. Але не висока чи низька заробітна платня спричиняє деґрадацію (ганебне зниження життьового рівня) робітничої кляси. Деґрадація ця в тому, що робітнича кляса, замість одержувати повний продукт своєї праці[2], мусить задовольнятися частиною його, тою частиною, яку звуть заробітною платнею. Капіталіст забирає собі весь продукт, бо він є власник засобів праці, і виплачує з нього заробітну платню. Через те аніяк не може визволитися робітнича кляса, поки не стане власницею всіх засобів праці — землі, сировини, машин тощо, а звідци Й власницею всього продукту своєї праці.
Примітки
[1] Енґельс надрукував цю статтю в «The Labour Standard» 21 травня 1881 року.
[2] Енґельс віддає тут робітничій клясі повний продукт її праці; це поширене визначення комуністичної кінцевої мети, і його треба відрізняти від економічно неможливої та некомуністичної формули: «Кожному окремому робітникові повний продукт його праці».
Переклав з німецької мови І. Кравчук
Наводиться за кн.: Карл Маркс. Заробітна платня, ціна й зиск. — Харків-Київ, Державне видавництво України, 1930.
Вперед 