Погода з примарами

haunted-weatherΡoмąн Пíıцąлoв

Рецензія на кн.: David Toop. Haunted Weather: Music, Silence And Memory
London: Serpent’s Tail, Five Star Paperback, 2005. 279 стор.

„Погода з примарами” – так трохи ексцентрично назвав свою нову книгу Дейвид Туп. Англійський музикант, журналіст і куратор мистецьких заходів активно пише, і до цієї книжки світло побачили три його музикознавські роботи: „Атака репу” (1984), „Океан звуку: мова ефіру, звук довкілля та уявні світи” ( 1995), „Екзотика: рукотворні звукові пейзажі в реальному світі” (1999). Хоча слова „музика, тиша та пам’ять”, винесені в назву нової книжки, можуть здатися такими, що натякають на щось науково-дидактичне, книжка написана зовсім не по-науковому, можна сказати навіть не систематично, а навпаки – фрагментарно. Її навіть не написано, а складено зі спостережень, вражень, згадок, ідей. Чудернацьку назву автор запозичив з роману „Привиди Маніли” Джеймса Гемілтона-Петерсона.

Серед тем книги – еволюція сприйняття музики, вплив техніки на процес її створення, важливість дитячих музичних і звукових спогадів для емоційного розвитку людини, записи природи як музичні композиції. Розкрити ці та інші теми зроблено спробу на прикладах робіт та ідей Джона Кейджа, Карлгайнца Штокгаузена, Мортона Фельдмана, Корнеліуса Кардью, AMM, Дерека Бейлі, Spontaneous Music Ensemble, Брайена Іно, Джона Освольда, Рьодзі Ікеди, Крістіана Марклея, Джона Зорна, Autechre, Oval, Pan Sonic, Сачіко М, Бйорк – одним словом тих, про кого в останні 10-20 років так чи інакше писала музична преса, зокрема англійський журнал Wire.

На перших сторінках захопивши увагу розповіддю про концерти електронної музики в Токіо, книжка дуже швидко втрачає темп і перетворюється на одноманітне зачарування фактами. Точніше темп вона так ніколи і не спроможеться набрати. Все в ній – і тон автора, і швидкість зміни героїв, і частота появи нових місць – рівне, позбавлене гострих кутів, майже закруглене. Звалені до купи і вільно пригнані один до одного уривки електронних листів, телефонних розмов, випадкові спостереження, споглядання японських садів, коротенькі враження від міст і аеропортів, сухі залишки дискусій завалюють Тупа своєю масою і не дають бодай підійти до аналізу та критики. Він ніколи не висуває ні тез, ні антитез, не сперечається ані з музикантами, ані з самим собою, ніяких особистих точок зору не висуває, ставить питання, але не дає відповідей. Через цю джентльменську гру у ввічливу ненав’язливість текст, у якому так багато заокеанських поїздок і незвичайної музики, схожий радше не на розповідь про захоплюючу пригоду, а на звіт про нудну, але безпечну, а тому й терпиму службу.

Часто мова заходить за пам’ять, одначе до кінця книги так і не стає зрозумілим, чому такими важливими для музиканта є дитячі спогади саме про звуки чи музику, а не, скажімо, про запахи і будівлі. Чи всі, хто добре пам’ятає звуки свого дитинства, обов’язково мають стати музикантами? І чи всі музиканти в дитинстві обов’язково мали бути чутливими слухачами, а не уважними глядачами? Цікаво, що коли заходить за власний досвід, Туп – практикуючий музикант і імпресаріо – часто не знаходить, що розповісти, і переказує японські фільми, нью-йоркські аудіо-старожитності і матусині спогади про гуркіт у лондонському небі німецьких військових дирижаблів Zeppelin під час першої світової війни. Тут хотілось би – нехай, можливо, не зовсім доречно – зауважити, що схоже на те, що німецька військово-повітряна міць взагалі справила на підданих британської корони незгладиме враження. Я читав, як ще в середині 1980-х (через 40 років після закінчення Другої Світової!) одна англійська газета порівнювала імпровізацію Ентоні Брекстона з бомбардуванням двомоторними Heinkel.

Автор багато подорожує, багато де бував, але коли читаєш про його поїздки, виникає враження, що він насправді ніколи не покидав свого будинку або навіть дивану. Його подорожні нотатки – випадкові й поверхневі – ніколи не намагаються обрисувати контекст для наступної розповіді про музику, чого взагалі можна було б чекати від таких нотаток. Є в них щось від вражень туриста. Немов покупець в екзотичній лавці, жадібно помацавши кілька секунд одну яскраву річ, він тут же хапається за іншу, щоб так само невимушено як і попередню за кілька секунд облишити вже її… Або від дитини, яка гортає сторінки книжки з великими і яскравими малюнками нехай і отруйно-неприродних кольорів, але головне яскравими.

Найвдалішими частинами книги мені здалися ті, в яких йдеться про музику японця Тору Такеміцу та звукові доріжки до фільмів японця ж Акіри Куросави (стор. 127-134). Особливо заінтригував опис музичного колажу до однієї з сцен фільму „Бродячий пес” (Нора іну, 1947). Поліцейський у пошуках вкраденого в нього пістолета мандрує чорним ринком під уривки популярних пісень, що звідусіль долинають до нього (і до глядача). Тут ніби зібралась уся Південно-Східна Азія, земля, яка ще зовсім недавно пала в полум’ї війни – змінюють один одного американські, китайські, японські, гавайські шлягери. Галопуюче плигання по музичних територіях підсилює запаморочливе відчуття втраченості й дезорієнтованості, яка виникає в літню спеку на ринку, де як у калейдоскопі мерехтять одяг, зачіски, обличчя, хода, настрої, голоси, крики, жести… Інший вдалий момент книги – фрагмент про композитора звукових пейзажів Міхаеля Рюзенберґа та зокрема його висловлення про польові записи: „Так що я роблю, коли я слухаю звуки існуючого світу та намагаюся знайти в них музичне значення? [Філософ музики Петер] Ківі знає відповідь – я роблю це в режимі „ніби”. Так би мовити, ми слухаємо пташиний спів, ніби він має певні синтактичні властивості, а насправді приписати йому такі властивості неможливо” (стор. 76).

Свого часу мене якось дивувало і навіть бентежило те, як багато людей поквапилося називати XX ст., тільки воно закінчилось, „минуле”. Відчувалось у цьому поспіху незрозуміле мені намагання виглядати сучасним, спортивний майже запал випередити всіх у бігу геть від такого ще недавнього минулого. До чого тут такк швидкість? Невже від вчорашнього дня так сильно тхне нафталіном? Так само швидко, як майже всі поспішили згадувати про XX ст. не інакше як про століття минуле, багато хто спішить проголошувати все, що відбувається тепер, „явищами XXI ст.” Так, ніби до кінця цього століття залишилося так само мало часу, як пройшло від закінчення минулого, і все майбутнє, включно з прийдешньою музикою, стане всього лише продовженням тенденцій, наявних вже сьогодні. Ось і зворотна обкладинка книги Тупа поспішає відрекомендувати „Погоду з примарами” як „мапу звуку XXI ст.”, хоча й герої книги – це композитори (музиканти) останньої третини минулого XX ст., й обговорювані проблеми – не набагато молодші й часто детально розглянуті в інших виданнях і на Інтернеті до Тупа. Мабуть, тут дали знати про себе закони виживання на книжковому ринку, які примушують як довідник з майбутнього рекламувати книгу, яка не стільки заглядає за горизонт, скільки оглядається через плече.

Так що хоча „Погода…” й заселена кількома цікавими „примарами”, врешті-решт найціннішою її частиною для себе я визначив не сам текст, а дискографію – достатньо довгий список „рекомендованої музики” (стор. 262-273).

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — №7, 2007.

Advertisements

0 Responses to “Погода з примарами”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: