Едвард Саїд і польське питання. Проти культурної неспроможності периферії

Єва Томпсон

Професор славістики з університету Райс, американка польського походження Єва Томпсон нагадує, що формальне визволення від колоніальної залежності ще не означає фактичного визволення. Залежність зберігається у економічній і психологічній сфері. Постколоніальним країнам притаманні такі риси як економічна бідність, постколоніальний песимізм, схильність до творення міфології колишньої власної величі, і нарешті наслідування культурних трендів колишніх колоніальних потуг. Томпсон ідентифікує Польщу як постколоніальну країну і радить пильніше вчитатися у книги Едварда Саїда та інших постколоніальних теоретиків. Цілком очевидно, що все сказане Томпсон про Польщу ще більшою мірою стосується України.

***

Якщо поляки завжди були частиною Заходу – на тих самих правах, що Франція чи Великобританія, – нашим цивілізаційним пріоритетом є пристосування власної історичної пам’яті, культури, інституційного порядку до всіх зобов’язуючих Захід доґматів і норм.

А якщо ми є класичним постколоніальним народом, який часто у своїй історії потрапляв у колоніальну залежність – від Росії чи того ж Заходу? Тоді польські інтеліґенти, як їх палестинські, афроамериканські чи далекосхідні колеги, повинні дещо уважніше читати Едварда Саїда. Тому що і поляків чекає марудна праця над відшуканням власної мови, пізнанням власної традиції і виокресленням власної ідентичності. (…)

Як слон з приказки, Едвард Саїд, нещодавно померлий американський інтелектуал арабського походження, є особою не без значення для поляків. Тому що писав про способи уярмлення народів і про способи визволення з неволі. Саїд не вживав термінології, популярної у Польщі – окупація, розподіли [Польщі], повстання, воєнна окупація німцями, воєнна окупація Совітами, арешти, заборона свободи слова, гебісти… Його центральним поняттям є орієнталізм, слово, якому він надав нового значення. Книжка Е. Саїда, що вийшла під таким заголовком, була одним з найважливіших текстів другої половини ХХ ст.

Про що йдеться в “Орієнталізмі”? В цій книжці Саїд проаналізував “процес руйнування ідентичності поневолених народів інтелектуалами народів-переможців”. Цей процес складний для описання у своїй багатовимірності, однак легко інтуїтивно вловлюється тими, хто зазнав такої “орієнталізації”. Двома його головними елементами є конструювання образу даного народу і його інтерналізація (засвоєння) представниками поневоленого етносу. Неважко здогадатися, що образ цей підкреслює слабкість, пасивність та брак творчих сил і самобутності переможеного народу.

Звісна річ, в “Орієнталізмі” йдеться не про поляків, а про народи, що були колонізовані французькою та британською імперіями, народи, які живуть на Сході (у широкому розумінні терміну), звідси й “орієнталізм”, головним чином “не-білі” народи, які поколіннями населяли колонії і домініони європейських метрополій. Саїд показує як у так званому “першому світі” конструювався образ цих народів. Образ араба чи індуса в британській літературі та історіографії був, і до певної міри залишається, зформованим з описів колонізаторів, які часто не знали місцевої мови, вульгаризували літературу і історію даного регіону, й загалом гордували місцевою людністю. Саїд називає “орієнталістами” тих вчених, які (часто самі суб’єктивно вірячи у свою об’єктивність) міряють загальною шкалою спостережене ними в колоніях, перетворюють власні інтерпретації поневолених у історичні факти. У такий спосіб постає образ примітивного тубільця, який повинен вчитися у своїх переможців, як стати цивілізованою людиною. Таким чином “Захід” стає тим взірцем, на який слід рівнятися.

Згідно Саїда, актом заснування орієнталізму стала серія наукових праць, зініційованих Наполеоном Бонапартом після завоювання Єгипту у 1798 р. У тій багатотомній колекції були тексти найбільш престижних французьких істориків та інтелектуалів. З неї Європа черпала погляди на тему Єгипту і арабського світу. У той самий час єгипетський історик, Абд аль-Рахман аль-Джабарті написав 3-томну історію наполеонівського вторгнення з точки зору єгиптянина. Неважко здогадатися, що він був проігнорований європейцями.

Саїд аналізує інтелектуальну первагу, яку використовують науки для самоутвердження. Вн відкидає аргументи про вихідну безсторонність і об’єктивність гуманітарних досліджень, що випливають з методології освіченості. Цікаво, що схожим чином діє найвизначніший американський католицький філософ Елесдеа МакІнтайр (Alasdair MacIntyre), філософські засади творів якого відмінні від саїдівських. У своїй ключовій книзі “Three Rival Versions of Moral Enquiry” (1990), МакІнтайр відзначив: “Те, що вважається суттєвими даними, спосіб їх ідентифікації, опису і класифікації, залежить від того, хто ці праці пише, і на підставі яких теоретичних підстав”. Скептицизм стосовно декларованої об’єктивності науки є зараз широкорозповсюдженим у гуманітарних дослідженнях. Користає з нього і критика “орієнталізму”.

Саїд нарікає, що Орієнт продукує мало автопортретів. Скаржиться також, що “інтелектуали Сходу часто інтерналізовували накинуте їм з Заходу”. Єгиптяни почали поводити себе так, як їх бачив автор лібретто до “Аїди”, а індуси почали відчувати свою нижчість стосовно англійців. Справа Саїда є мотивована глибокою симпатією до тих, ідентичність яких порушено, і які часом не знають, або знають, але не можуть артикулювати власної історії, і тільки обурюються, що у них її відібрали або сфальшували. До тих, хто не розпізнають себе у книжках “орієнталістів” про арабів, індусів та чорну Африку…

Маємо пам’ятатати, що так звана всесвітня історія конструюється головним чином поглядотворчими колами університетів та європейських і американських медій, а
отже, згідно Саїда, у колах, у значній мірі відповідальних за продукування і поширення орієнталістичних стереотипів. Ієрархія впізнаваності і престижу у світі складена так, що, наприклад, дослідження і інтепретації якогось таїландського письменника не доходять до поглядотворчих кіл, у той час як річ, видана першорядним американським видавництвом – так. Інтелектуали першого світу таким чином мають владу можливо більшу, ніж його політики. Очевидно, це не влада спільнот, а трендів, напрямків і областей досліджень.

Праці Саїда започаткували у гуманітарній сфері першого світу напрямок досліджень, відомий як постколоніальні студії. Вони не позбавлені слабкості та помилок, однак пропонують поняття, що добре придатні для колонізованих народів, як білих, так і кольорових, передовсім розуміння, що загальноприйняті інтерпретації, витворені в країнах, що продукують світовий дискурс, виключають дискурс колонізованих спільнот. Вступ до домінуючого, панівного дискурсу подібний до виїзду на автостраду: до неї не можливо діститися з провулку у рідному містечку, спочатку треба добратися до місцевої дороги (на якій – затор), знайти там місце влиття у рух, і лише тоді можна сподіватися на успіх. Колонізовані народи не мають можливості в’їзду на автостраду з багатьох причин, починаючи з відсутності автомобіля та водійських прав. Проте гегемонія дискурсу переможців не є, за Саїдом, чимось незмінним, її можна похитнути добре продуманим дискурсом народів “підпорядкованих гегемонові” (subaltern nations). Звернення гегемона до народів імперії не повинно вислуховуватися з покірним прийняттям, народи імперії можуть навчитися “говорити до гегемона” (видана у 1989 р. антологія постколоніалізму має саме таку назву). Можна виготовити власне авто, маючи надію, що це не буде “Дачія” або “Жигулі”, і власну виїзну дорогу. “Відкриття” орієнталізму Саїдом було власне таким створенням нової дороги виїзду на автобан світового дискурсу.

Але навчитися відповідати гегемонові – це пізніша стадія, яка не так часто досягається. Попервах колонізовані народи вчаться несміливості, бо відчувають свою меншовартість у дискурсі. Гегемони дискурсу вбивають до голови колонізованим спільнотам, що ті гірші, і їх точка зору відстала, нецікава, маргінальна відносно того, що робиться у світі. Велика частина колонізованих народів, разом з їхніми провідниками, інтерналізує це почуття нижчості, добровільно погоджується з дном ієрархії важливості. В одній з статей Саїд з гіркотою писав про певний багатий арабський університет, у якому приймали його як героя (оскільки, на думку господарів, зумів “відповісти” англосаксонським гегемонам і “показати”, що араби теж вміють дискутувати). На жаль, одночасно з тою радістю і похвалами, цей університет використовував кальки з гуманітарних програм західних університетів. Саїду боліла ця нездатність місцевих еліт країн, що знаходилися на периферії західної цивілізації порушити своє становище учня. Бачив, що “араби хвалили його не за те, що він великий, але за те, що став відомим у країнах, які їх випередили”. Знаходимо тут аналогію з Вітольдом Ґомбровічем, який у “Wspomnieniach polskich” писав: “Чому не говорять, що Бальзак був французьким Уніловським, замість того, щоб казати, що Уніловський був польським Бальзаком?”.

Вивільнення з формальної залежності колоніальної не має своїм прямим наслідком зникнення залежності. Залежність зостається, як в економічній сфері, так і в
психологічній. Тому й виникло поняття постколоніалізму. Послідовники Саїда звернули увагу на багато рис, які об’єднують постколоніальні країни. Перша з них – бідність. За кількома винятками (порти Сінгапур і Гонконг та вигідне географічне розташування Ірландії), всі постколоніальні країни відзначаються низькою акумуляцією капіталу на своїх територіях. Йдеться про існування капіталу у формі банків та інших фінансових інститутів, нерухомості, великих колекцій предметів мистецтва, про концентрацію капіталу в приватних руках та унедержавних організаціях. Всупереч фантазіям революціонерів, відібрання приватної власності у невеликої верстви у таких країнах не приносить покращення добробуту всіх, як це яскраво засвідчив приклад Зімбабве за останні кілька років. Не йдеться зрештою про покращення побуту, а про інші ініціативи, які закінчуються фіаско з огляду на брак капіталу.

Тут можна навести польський приклад. Перед тим як бургомістр Микола Зиблікевич заснував в 1882 році Bank Krajowy в Кракові, у цілій Галичині, що налічувала 5 мільйонів мешканців, не було жодного банку, який надавав позики! (Marc Ben-Joseph, “Adversities of Autonomy: “Bank Krajowy Krolestwa Galicyi i Lodomeryi” and the Politics of Credit in Galicia, 1870-1913?, wyd. 1999). Такого роду дані краще пояснюють польські негаразди XIX століття, ніж гімназійні схеми, чи колишні роздумування над виною слабкого короля і свавільної шляхти. Бідність пов’язана з занепадом традиції спадковості, що, у свою чергу, приводить до занепаду інших традицій. Родини у постколоніальних країнах є такі вбогі, що не залишають дітям у спадок жодного маєтку. І це стосується не тільки пролетаріату, але і до т.зв. освічених верств. І знову повертається Ґомбровіч, який зауважив, що у передвоєнній Польщі “литовські магнати, князі і володарі земель в основному не мали й двох грошів у кишені”.

Інша риса постколоніалізму є те, що дослідники постколоніальної Африки звуть “африканським песимізмом”, що можна узагальнити і назвати песимізмом постколоніальним або, у випадку країн Східної і Центральної Європи – песимізмом пострадянським. Звільнення від безпосереднього контролю з боку спільного гегемона має своїм наслідком не оптимізм, а навпаки приносить апатію і зневіру у собі, часом навіть більшу, ніж у часах поневолення.

Третьою рисою постколоніальних країн є те, що Гомі Бгабга, американський інтелектуал пакистанського походження, називає “необхідними вимислами” (necessary fictions): тенденція народів постколоніальних до творення міфології власної колишньої могутності (яку, звичайно, знищила колоніальна інтервенція). Це є психологічно зрозуміла проба компенсації принижень, принесених колоніалізмом, чи психологічна терапія. До цього можна додати невідповідальність у дотриманні умов. “Кажете, що ми примітивні, а ось маєте”, – наш власний міф і сон про велич. Можна сперечатися, чи “необхідні вимисли” є такими вже і необхідними, але фактом залишається те, що брак почуття інтелектуальної відповідальності є неодмінним у колишніх колоніях, а міфології минулого множаться у країнах, які нещодавно стали незалежними. Це можна помітити не тільки в поляків, які некритично полюбляють минувшину, але і в фантастичних інтерпретаціях історії Литви і України, які останнім часом почали з’являтися у історіографії цих країн.

Четверта риса постколоніальних країв – “культуралізм”, термін, що вживається літературознавцем з Кенії (зараз професором Флоридського університету в США) Аполла Амоко. Культуралізм полягає у зведенні проблем постколоніалізму до сфери культури і сліпому наслідуванні культурних трендів колишніх колоніальних потуг. Йдеться про культурне спізнення і необхідність витворення інституцій, що своїм прикладом мають подібні у країнах першого світу. Амоко твердить, що всупереч інтенціям реформістів, такого роду починання частіше віддають меншовартістю ніж творчою енергією.

У випадку Польщі видно два компоненти орієнталізації: творення образу Польщі представниками інших, часом навіть конкуруючих цивілізаційних інтересів (тут відсилаю до цитати з МакІнтайра) та інтерналізація цього образу поляками. Певна частина освічених верств поляків була настільки зколонізована, що ідентифікується швидше з гегемоном, ніж з власним суспільним середовищем, від існування якого залежить саме існування “польської інтеліґенції”. Оскільки Росія рідко була у Польщі предметом здивування, в якості гегемона її заступає Захід. На цю патологію звернув увагу Ґомбровіч, письменник, який не піддався колонізації, і саркастично підкреслював, що мусів отримати визнання у Парижі, щоб його визнала Варшава.

У XVIII ст., коли Польща перестала вважатися державою, вона втратила доступ до світової суспільної думки. Образ поляків почав тоді формуватися у книжках, написаних людьми, що репрезентували непольські інтереси, в статтях та доповідях, виголошених поза межами Польщі, на які поляки не могли відповісти. Часто поляки про них навіть не знали, цілком поглинуті проблемами виживання і оборони ідентичності в імперіях, які вони населяли. Результатом є “уявлювана Польща” (перефразовуючи Бенедикта Андерсона), не зовсім відповідна (а часом і зовсім невідповідна) з самоокресленням польського народу. Наступним етапом орієнталізації стала інтерналізація такого накинутого образу пригнобленим народом. Мав місце також наступний етап “орієнталізації”: інтерналізація накинутого образу поневоленим народом. Ця інтерналізація виражається, цитуючи Міцкевича, “в кусанні руки, що тримає наш ланцюг” і у покірному визнанні вищості орієнталізуючих народів.

Не хочу цим сказати, що досвід країн першого світу не слід використовувати, що треба замикатися у якійсь ксенофобській огорожі, бо “все що польське, то добре”. Така думка – це помилка на сто відсотків. Ясно, що організація польського господарчого життя має опиратися на вже існуючі приклади, які себе виправдали. Очевидно, що докладне розуміння інтелектуального життя країн, що не зазнали поневолення у новочасній епосі, є елементом власного розвитку. Але ідентифікацію себе з інтелектуальними верствами Заходу коштом втрати ідентифікації з юрбою польського трамваю я вважаю класичним виявом колонізованості польських умів.

Коли читаю польських діячів, що з ентузіазмом приймають образ Польщі, створений, приміром, академічними колами США, або пропонують польському читачеві книжки, які стверджують, що у Польщі все слід змінити, то порівнюю їх з негритянськими інтелектуалами у США чи де-інде. Ті інтелектуали не відрікаються від своїх часто простакуватих і неморальних братів, і стоять на їх боці навіть тоді, коли й
справді важко це робити. Розбудова спільноти добре вдалася чорношкірим у США між іншим і тому, що замість повторювання зверхніх банальних фраз про необхідність “просвіти” маси залежних від наркотиків упосліджених людей, що живуть на соціалку в жахливих кварталах, негритянські інтелектуали, такі як хоча б нобелівська лауреатка з літератури Тоні Моррісон, займалися радше демонстрацією того, як дискримінація і поневолення знищували негритянські родини і відібрали у них здатність до конкурентного співіснування у американському суспільстві. Моррісон на кожному кроці підкреслює, що поділяє з негритянським темноградом ту ж ідентичність. Польські інтелектуали, які ідентифікуються з “заступаючим гегемоном”, бо трамвайна юрба є хамська, тупа і лінива (відомо, як важко знайти працьовитого раба!), знаходяться, у порівнянні до негритянських інтелектуалів, у стадії орієнталістичного поневолення. Майже всі негритянські інтелектуали, починаючи від Мартіна Лютера Кінга, і закінчуючи нинішніми групами професорів, єдині в обороні негритянської спільноти. Помимо зрозумілої різниці, яка відділяє негритянські маси від негритянського середнього чи вищого класу, єдність негритянської спільноти у США є загальновідомою, і виражається, між іншим у голосуванні головно за демократів.

Колоніалізм у Польщі не датується радянським поневоленням. Розпочавшись десь у столітті XVIII він зміцнювався, цеглина за цеглиною, з кожним пргораним повстанням, ціле ХІХ століття. Колонізація польських умів відбувалася постійно – від Телімени, яка тримала важливі речі “w biurku w Petersburku”, через Палац культури і науки, який колонізатор наказав колонізованим інтерналізувати, а вони у назву прийняли і не намагалися змінити навіть за вільної Польщі; то слово “радянський”, яке з подібною покірністю вживають гречні польські мишки, хоч його нав’язання польській мові є актом насильства, так само як і заборона вживання слова “совіцький”. Антон Чехов, той найбільш польський з російських письменників, писав: “Витискав з себе раба, крапля за краплею”. Надто мало є цього витискання у Польщі і надто багато освічених людей навіть знають, про що йдеться.

Постколоніальний дискурс є загалом невідомий у Польщі. Позиції, з яких він випливає, видаються ворожими більшій частині польської інтеліґенції. Частково це впертість (”павичем народів був і папуга”, писав Словацький): як то, ми – європейці, і тому ніколи не були колонізовані! Те, що для добре освіченого індуса чи чорношкірого є очевидним, натикається на нерозуміння багатьох високоосвічених поляків (говорю на підставі власних зустрічей і розмов). Саїд і його послідовники сформулювали парадигми, які можуть допомогти у розумінні психологічної колонізації і витлумаченні, до якого ступеня інтелектуали колонізованих країн інтерналізували накинуту їм ідентичність і навчилися демонструвати самозневагу та приниженость щодо гегемона, або властивого, або, у рамках фрейдистського displacement – заміненого.

Польща була колонією не менше, ніж африканські країни, і від тієї колонізованості необхідно відійти, замість того, щоб домагатися нової, культурної колонізації. Повторюю: не маю на думці, наприклад, ЄС, приналежність Польщі до якого є економічним порятунком, і який у певній мірі є вершиною марень і планів багатьох поколінь поляків. Не властива мені і ліниве ігнорування того, що діється в інтелектуальному житті світу. Знання про цей світ і участь у ньому не повинні однак означати підпорядкування новим гегемонам і постійного перепрошення за власну недолугість чи другосортність. Слід пам’ятати, що леви живуть довше мишей.

Переклад з польської: М. Мельник і А. Поцілуйко

Джерело: EUROPA (65) 26/05 (29.06.2005) z dzialu LITERATURA ze strony 11