Ґрамші та політична теорія

Ерік Гобсбаум

(Нижче надруковано статтю, підготовлену за доповіддю професора Е. Д. Гобсбаума для конференції, присвяченої Ґрамші та орґанізованої спільно видавництвом Lawrence & Wishart і Політехнічним інститутом центрального Лондона 5-6 березня 1977 року. Назви розділів наші.)

Антоніо Ґрамші помер 40 років тому. В перші десять з цих сорока років він був невідомий фактично нікому крім товаришів з 1920-х рр., оскільки опубліковано або розповсюджено з написаного ним було зовсім мало. Це не означає, що він був невпливовим, адже про Пальміро Тольятті можна сказати, що він вів Італійську Комуністичну партію згідно з ґрамшістською лінією або, принаймні, згідно із своїм розумінням ґрамшістської лінії. Разом з тим, більшості людей — навіть комуністам — до закінчення другої світової війни ім’я Ґрамші мало про що казало.

В друге десятиріччя він став вельми відомим в Італії, і ним почали захоплюватися не тільки в комуністичних колах. Його твори активно публікувалися Комуністичною партією, але перш за все видавництвом Ейнауді. Хай там як пізніше критикували ці перші видання, вони відкрили Ґрамші широкій аудиторії та дали італійцям змогу оцінити його постать як одного з провідних мислителів-марксистів та — більш загально — як одну з головних фіґур італійської культури XX ст. Але тільки італійцям. Адже протягом цього періоду з технічних причин Ґрамші залишався невідомим за межами своєї батьківщини, бо його практично не перекладали. Так зазнали невдачі спроби публікації в Британії та США навіть його зворушливих «Листів з в’язниці». За виключенням невеличкої купки людей з особистими зв’язками в Італії та тих, хто читав італійською (переважно, комуністів), для инших по цей бік Альп він не істнував.

Протягом третього десятиріччя з цих сорока років з’явилися перші ознаки інтересу за кордоном. Безсумнівно, стимулом до виникнення цього інтересу став процес десталінізації, а також — і навіть в першу чергу — та незалежна лінія, прибічником якої проголосив себе Тольятті після 1956 року. Серед подій цього періоду ми бачимо вихід перших анґлійських перекладів вибраних місць з його творів і перші обговорення його ідей поза межами комуністичних партій. За межами Італії першими країнами, в яких виробився стійкий інтерес до Ґрамші, стали країни саме анґломовні. Парадоксальним чином у самій Італії протягом цього десятиріччя поширилась голосна, а часом навіть криклива критика Ґрамші, а в середовищі Комуністичної партії розгорілися спори щодо тлумачення його робіт.

Частина нашого інтелектуального всесвіту

Нарешті, в останнє десятиліття з цих сорока років Ґрамші здобув справжнє визнання. В самій Італії публікація його творів вперше була здійснена на задовільній науковій основі у вигляді повного видання «Листів з в’язниці» (1965), видання різних ранніх та політичних текстів і, перш за все, завдяки науковому пам’ятнику Ґерратана — виданню в хронолоґічному порядку «В’язничних зошитів» (1975). Тепер і біоґрафія Ґрамші, і його роля в історії Комуністичної партії стали набагато зрозумілішими, переважно завдяки систематичній історичній праці над його записами, що її активно проводить і заохочує Комуністична партія.

Дискусія триває, і тут не місце для дослідження дебатів навколо Ґрамші, що точаться в Італії з середини 1960-х. Вперше в достатньому обсязі опубліковані іноземні переклади робіт Ґрамші, зокрема два томи видавництва Lawrence & Wishart за редакції Гоера та Новелла Смітів. Так само з перекладами важливих вторинних робіт, таких як «Життя» (1970) Фьйорі. Знову ж таки, облишивши осторонь питання зростання на нашій мові кількости літератури про нього, що містить різні, але в цілому схвальні точки зору, достатньо буде заявити, що на сорокову річницю його смерти немає більше виправдань для тих, хто досі про Ґрамші не знає. Важливо, що його знають навіть ті, хто його насправді не читав. Такі типово ґрамшістські терміни як «геґемонія» вживаються сьогодні в марксистських і навіть немарксистських текстах про політику й історію так само часто і довільно, як фройдівські вживалися у міжвоєнний період.

Ґрамші став частиною нашого інтелектуального всесвіту. Його авторитет як своєрідного мислителя-марксиста — на мою думку, найбільш самобутнього такого мислителя на Заході після 1917 року — визнаний фактично всіма. Разом з тим, те, що він сказав, і чому це важливо, поступається у відомості тому простому факту, що він є важливим. Тут я говоритиму лише про одну річ, яка пояснює його важливість — його теорію політики.

Основи марксизму кажуть нам, мислителі не вигадують своїх ідей абстрактно і можуть бути зрозумілими тільки в історично-політичному контексті своїх часів. Якщо Маркс завжди наголошував на тому, що люди роблять свою історію або, якщо буде так завгодно, вигадують свої ідеї, він також наголошував на тому, що вони спроможні на це тільки — цитуючи відому частину «18-го Брюмера» — безпосередньо з готового матеріялу за тодішнього ступеня розвитку, даних обставин та взаємин. Виходячи з цього, думки Ґрамші вельми ориґінальні. Він — марксист, навіть більше — лєнініст. Але я пропоную не марнувати час на захист його від звинувачень з боку різноманітних сектантів, які претендують на те, аби точно знати, хто є марксистом, а хто ні, претендують на володіння певним авторським правом на свій власний марксизм. Для тих ж із нас, хто вихований в клясичній марксистській традиції (в обох її варіянтах — до 1914 і після 1917 років), він часто виглядає марксистом доволі несподіваним. Наприклад, він відносно небагато писав про економічний розвиток, але дуже багато про політику, в тому числі про Кроче, Сореля та Макіавеллі (не тільки про них, але керуючись їхнім понятійним апаратом) — тих, хто зазвичай не так часто з’являється або зовсім не з’являється в клясичних марксистський творах. Таким чином, важливо з’ясувати, якою мірою цією ориґінальністю він завдячує своєму життєвому й історичному досвіду. Зайвим буде додати, що це ні в якому разі не применшує значення його постати як самостійного мислителя.

Життєвий та історичний розвиток

Коли Ґрамші потрапив до муссолінівської в’язниці, він був провідником Італійської Комуністичної партії. Тоді, в часи Ґрамші, Італія відрізнялась цілою низкою історичних особливостей, які спонукали до ориґінальних відхилень від марксистської філософії. Я маю коротко нагадати про деякі з них:

1) Італія була мікрокосмом світового капіталізму не в останню чергу через те, що в одній країні вміщалися як метрополія, так і колонія, як розвинуті, так і відсталі реґіони. Сардинія, на якій народився Ґрамші, уособлювала в собі відсталу, якщо не сказати архаїчну й напівколоніяльну сторону Італії. Турин з його заводами Fiat, на яких він висунувся як робітничий ватажок, тоді – як і сьогодні – уособлював найвищу стадію промислового капіталізму та масове перетворення селян-міґрантів на робітників. Иншими словами, освічений італійський марксист займав надзвичайно вигідну позицію для дослідження природи як розвинутого капіталістичного світу, так і «третього світу», і їхніх взаємин, на відміну від марксистів з країн, що належали цілком або одному, або иншому «світу». Відповідно, це помилка зараховувати Ґрамші просто до теоретиків «західного комунізму». Його думка не тільки не призначена виключно для промислово-розвинутих країн — її не можна застосовувати тільки до них.

2) Важливим наслідком особливости історичного розвитку Італії було те, що 1914 року італійський робітничий рух був не тільки промисловим, але й аґрарним, спираючись як на пролєтаріят, так і на селянство. В цьому відношенні в Европі до 1914 року країна стояла більш-менш осібно, хоча тут не зовсім місце для докладного розвитку цієї теми. Разом з тим, дві прості ілюстрації підтвердять правильність такого погляду. Реґіони найсильнішого комуністичного впливу (Емілія, Тоскана, Умбрія) не є промисловими реґіонами, а великий післявоєнний провідник італійського профспілкового руху Ді Вітторіо був південцем і сільськогосподарським працівником. Італія була не єдина країна, в робітничому русі якої надзвичайно важливу ролю грали інтеліґенти (переважно з відсталого та напівколоніяльного півдня). Проте, це явище варто відзначити, оскільки йому присвячена важлива частина філософії Ґрамші.

3) Третьою особливістю є винятково своєрідна історія Італії як нації та буржуазного суспільства. Тут я знову ж таки не хочу заглиблюватися в цю тему. Дозволю собі просто нагадати вам про три речі: а) Сучасна цивілізація та капіталізм почали розвиватися в Італії на кілька століть раніше, ніж в инших країнах, але вона на змогла скористатися цим своїм досягненням і в період між Ренесансом та Рісорджіменто перетворилась на щось на кшталт задвірків континенту; б) На відміну від Франції буржуазія не створила свого суспільства через переможну революцію, і на противагу Німеччині вона не прийняла компромісного рішення, запропонованого їй зверху старою панівною клясою. Вона здійснила часткову революцію: Італію об’єднали частково зверху Кавур, частково знизу Ґарібальді; в) Таким чином, італійська буржуазія не виконала — або виконала тільки частково — свою історичну задачу: створити італійську націю. Її революція залишилася незавершеною, й італійські соціялісти, такі як Ґрамші, надзвичайно переймались можливою ролю їхнього руху як потенційного поводиря нації, носія національної історії.

4) Італія не була і не є тільки католицькою країною, як багато инших, але країною, в якій церква була специфічно італійською інституцією, знаряддям підтримки влади правлячих кляс без допомоги й окремо від державного апарату. Вона була також країною, в якій національна висока культура виникла раніше за національну державу. Так що італійському марксисту як нікому иншому зрозуміло те, що Ґрамші називав «геґемонією», себто спосіб, у який влада підтримується не просто силою примусу.

5) Через цілу низку причин, деякі з яких я щойно навів, Італія була таким чином своєрідною лябораторією політичних експериментів. Не випадково, що країна мала давню традицію політичної думки від Макіавеллі в XVI ст. до Парето та Моска на початку XX ст., так що навіть іноземних першовідкривачів у тій науці, яку ми сьогодні називаємо політолоґією, також прийнято пов’язувати з Італією або пояснювати їхні ідеї наявністю італійського досвіду (я маю на увазі таких людей як Сорель і Мішель). Таким чином, не дивно, що саме італійські марксисти мали розглядати політичну теорію як проблєму.

6) Врешті-решт, ще один значущій факт: Італія була країною, в якій після 1917 року постали кілька об’єктивних і навіть суб’єктивних умов соціяльної революції, схоже, навіть більше ніж в Британії чи Франції, або Німеччині. А проте ця революція не відбулась. Навпаки — до влади прийшов фашизм. Виглядає цілком природнім, що італійські марксисти мали розпочати аналізу причин непоширення Російської революції на західні країни, і якими мусять бути в таких країнах альтернативні стратеґія та тактика переходу до соціялізму. Цим, звичайно, Ґрамші й зайнявся.

Першовідкривач марксистської теорії політики

І тут я підхожу до головного, а саме, що найвагомішим внеском Ґрамші в марксизм є розробка марксистської теорії політики. Адже хоча Маркс і Енґельс багато писали про політику, вони вельми неохоче бралися за розробку загальної теорії в цій царині, в першу чергу, через те, що — як писав, уточнюючи матеріялістичне розуміння історії, у своїх останніх листах Енґельс — вони вважали значно важливішим показати, що — я цитую — «правових відносин, як і державних форм, не можна зрозуміти ані з них самих, ані з так званого загального розвитку людського духу, а що вони коріняться радше в матеріяльних умовах життя» (передмова до «До критики політичної економії»). Отже вони понад усе наголошували на — я цитую — «виведенні політичних, правових та инших ідеолоґічних уявлень … з економічних фактів, які лежать в їх основі» (з листа Енґельса Мерінґу).

Таким чином, розгляд Марксом й Енґельсом таких питань як природа й структура влади, розбудова й орґанізація держави, природа й орґанізація політичних рухів має форму спостережень, зроблених в рамках коментування поточного моменту та, як правило, поміж инших арґументів, за виключенням, можливо, їхньої теорії походження та історичної природи держави.

Лєнін відчував необхідність у більш систематизованій теорії держави та революції, що цілком лоґічно з огляду на підготовку до взяття влади, але, як всі ми знаємо, Жовтнева революція здійснились до того, як він встиг до кінця сформувати її. І я зауважу, що інтенсивна дискусія щодо структури, орґанізації та ставання на чолі соціялістичних рухів, яка точилась в часи II Інтернаціоналу, стосувалась практичних питань. Її теоретичні узагальнення були випадковими та ad hoc, за виключенням, можливо, царини національного питання, в якій наступники Маркса й Енґельса мали починати практично з нуля. Я не стверджую, що це не призвело до важливих теоретичних нововведень, адже такі очевидно були у Лєніна; проте вони парадоксальним чином були радше праґматичними, ніж теоретичними, хоча й підкріпленими марксистською аналізою. Якщо, наприклад, ми звернемось до обговорення нової лєнінської концепції партії, то нас здивує, наскільки мало в дискусії, до якої долучилися такі відомі марксисти як Кауцький, Люксембурґ, Плєханов, Троцький, Мартов і Рязанов, йдеться про власне марксистську теорію. В ній вгадуються натяки на теорію політики, але відкрито про себе вона так і не заявляє.

Цей пробіл пояснюється різними причинами. В будь-якому разі, схоже, до початку 1920-х це не мало великого значення. Але згодом, я вважаю, цей пробіл переріс у суттєвий недолік. Поза межами Росії революція зазнала поразки або зовсім не сталась, тому постала необхідність у систематичному переосмислені не тільки стратеґії завоювання рухом влади, але й технічних проблєм переходу до соціялізму, який до 1917 року як конкретна та нагальна проблєма серйозно не розглядався. В СРСР проблєма майбутнього соціялістичного суспільства з точки зору його політичної структури та інституцій за мірою формування «громадянського суспільства» постала, коли після відчайдушної боротьби за істнування Радянський Союз заявив про себе як про постійну дійсність. В принципі, в цьому й полягає проблєма, яка в останні роки хвилює марксистів і є предметом суперечок між комуністами Радянського Союзу, марксистами та «еврокомуністами», не кажучи вже про некомуністів.

Політична дія

Я хочу наголосити на тому факті, що тут ми говоримо про дві різні ґрупи політичних проблєм: стратеґія та природа соціялістичних суспільств. Ґрамші спробував вирішити обидві, хоча деякі з коментаторів, як на мене, зосереджувалися виключно на одній з них, а саме стратеґічній. Хай там якою б не була природа цих проблєм, їхнє обговорення невдовзі стало та протягом довгого часу залишалось неможливим всередині комуністичного руху. Насправді, справедливо буде зазначити, що Ґрамші залишався єдиним, хто зберіг можливість розробляти ці проблєми в своїх творах, оскільки він був у в’язниці, відрізаний від політичних подій на волі, пишучи не для сучасности, а для майбутности.

Це не означає, що він писав про політику без оглядки на поточну ситуацію 1920-х і 1930-х. Насправді, одна з труднощів у розумінні його робіт полягає в тому, що він виходить з того, що читач обізнаний із обставинами та дискусіями, нині вже більшості з нас невідомими або забутими. Так Перрі Ендерсон нещодавно нагадав нам, що в деяких з його найхарактерніших думок прослідкуються та розвиваються теми комінтернівських дискусій початку 1920-х. В будь-якому разі, йому було призначено розробити складові завершеної політичної теорії в рамках марксизму, і він став, непевне, першим марксистом, кому це вдалось. Я не робитиму спроби викласти реферат його ідей. Деякі з них докладно виклав нещодавно Роджер Саймон в Marxism Today (березень 1977). Замість цього я розгляну кілька аспектів проблєми і виділю те, що мені в них видається важливим.

Ґрамші є політичним теоретиком, оскільки він вважає політику «діяльністю, що керується своїми власними принципами» («В’язничні зошити», стор. 134) в умовах і в рамках обмежень, встановлених історичним розвитком, а також оскільки він особливу увагу приділяє дослідженню «місця, що його в систематичному (цілісному та лоґічному) уявленні про світ займає чи має зайняти політолоґія» в марксизмі (стор. 136). Це означає, що в марксизм він вніс щось більше ніж розгляд проблєм у дусі свого героя Макіавеллі — людини, яка в творах Маркса й Енґельса згадується не дуже часто.

Політика для нього є сутністю не тільки стратеґії перемоги соціялізму, але й самого соціялізму. Вона для нього є, за влучним спостереженням Гоера та Новелла Смітів, «центральною людською діяльністю, засобом, за допомогою якого окрема свідомість доторкається до соціяльного та природного світу у всіх його формах» («В’язничні зошити», стор. xxiii). Коротше кажучи, це визначення значно ширше за термін в його звичайному значені. Ширше навіть за «науку та мистецтво політики» у вужчому ґрамшістському розумінні цього слова, яке він визначає як «сукупність практичних правил дослідження й всебічних спостережень, корисних для пробудження інтересу до істнуючої дійсности та для стимулювання точніших і сильніших політичних осяянь» (там же, стор. 175-176).

Такий сенс частково вже закладений в саме поняття praxis — єднання пізнання світу та його зміни. І praxis, історія, здійснена самими людьми, хоча й за даних — і змінних — історичних умов, є їхньою діяльністю, а не просто ідеолоґічними формами, в яких люди усвідомлюють соціяльні протиріччя; це, цитуючи Маркса, не «спосіб боротьби» — це, якщо двома словами, те, що називається політичною діяльністю. Але це частково й визнання того факту, що політична діяльність сама по собі є діяльність, що керується своїми власними принципами навіть попри те, що вона «народжена на «нескінченній» та «орґанічній» території економічного життя» (стор. 139-140).

Будівництво соціялізму

Це стосується будівництва соціялізму так само як і всього иншого, а, можливо, більше ніж всього иншого. Можна було б сказати, що для Ґрамші основою соціялізму є не усуспільнення в економічному сенсі (суспільна та плянова економіка), хоча це є його базисом і фундаментом, але усуспільнення в сенсі політичному та соціолоґічному, себто те, що називається процесом формування звичок колєктивної людини, які роблять соціяльну поведінку автоматичною та усувають необхідність у нав’язуванні норм зовнішнім апаратом — автоматичною, але в той самий час свідомою.

Коли Ґрамші говорить про ролю виробництва за соціялізму, йдеться не просто про засоби створення суспільства матеріяльного достатку, хоча між иншим можна зауважити, що він сумнівався в першочерговості максимального збільшення виробництва (стор. 242). Воно важливе, тому що місце людини у виробництві є центральним у його свідомості за капіталізму, тому що природною школою такої свідомости був досвід робітників на великому заводі. Ґрамші був схильний розглядати — можливо, в світлі свого досвіду в Турині — сучасний великий завод не як місце відчуження, а радше як школу соціялізму.

Але справа у тім, що виробництво за соціялізму слід таким чином розглядати не як окрему технічну й економічну проблєму — його слід розглядати одночасно та, на думку Ґрамші, передусім як проблєму політичної освіти та політичної структури. Навіть у буржуазному суспільстві, яке в цьому відношенні було проґресивним, поняття роботи стояло в центрі освіти, адже «відкриття того, що посередником між суспільним і природнім устроями служить праця, людська теоретична та практична діяльність, породжує перші елєменти передчуття світу, вільного від чарів і забобонів. Воно забезпечує основу наступного розвитку історичного, діялектичного уявлення про світ, яке розуміє рух і зміну, сприймає сучасний світ як синтез минулого, всіх минулих поколінь, що проєктують себе в майбутнє. Це й було справжньою основою початкової школи» (стор. 34-35). Нам тут слід звернути увагу на тему, що весь час повторюється у Ґрамші: нерозривність людського розвитку в революції, єдність минулого, теперішнього та майбутнього.

Поняття геґемонії

Головні теми політичної теорії Ґрамші окреслені у відомому листі від 23 вересня 1931 року:

«Моє дослідження інтеліґенції — це величезний проєкт… Я значно розширив поняття інтеліґенції далеко за межі теперішнього значення слова, під яким мають на увазі в першу чергу видатних інтеліґентів. Це дослідження також веде мене до визначення держави. Зазвичай, її розуміють як політичне суспільство (себто диктатуру апарату примусу, призначену підпорядкувати народну масу тому виду виробництва та господарювання, який переважає в будь-який даний момент), а не як рівновагу між політичним суспільством і громадянським суспільством (себто геґемонію над усім національним суспільством певної соціяльної ґрупи, що здійснюється за допомогою так званих приватних орґанізацій, таких як церква, профспілки, школи тощо). Саме громадянське суспільство і є особливою цариною дій інтеліґенції.»

Розуміння держави як рівноваги між інститутами примусу та геґемонії (або, якщо так більше подобається, єдности обох) само по собі не є новим, принаймні, для тих, хто дивиться на світ реалістично. Зрозуміло, що панівна кляса спирається не тільки на силу примусу та авторитет, але й на згоду, породжену геґемонією — те, що Ґрамші називає «інтелектуальним і моральним лідерством», що його здійснює правляча ґрупа, та «ґенеральним напрямком суспільного життя, що його встановлює панівна основоположна ґрупа».

Що нового саме в Ґрамші, так це його спостереження, що навіть буржуазна геґемонія не є автоматичною, але досягається через свідому політичну дію та орґанізацію. Міська буржуазія італійського Ренесансу могла досягти геґемонії в загальнонаціональному масштабі тільки так, як пропонував Макіавеллі, і навіть більше — тільки через різновид якобінізму. Для завоювання політичної геґемонії кляса повинна вийти за межі того, що Ґрамші назвав «економічно-корпоративною» орґанізацією, ось чому навіть найактивніша профспілкова боротьба залишається підпорядкованою частиною капіталістичного суспільства. З цього випливає, що першочергову важливість має різниця між «панівною» чи «геґемонійною» та «підпорядкованою» клясами. Це ще одне нововведення Ґрамші, що є надзвичайно важливим для його філософської системи. Адже основна проблєма революції — це як до цього часу підпорядковану клясу зробити спроможною на геґемонію, змусити повірити в себе як у потенційно правлячу клясу і допомогти завоювати довіру в цій новій якості в инших кляс.

Ґрамші та партія

Тут ми підступаємо до питання важливости для Ґрамші партії — «сучасного Державця» (стор. 129). Адже окремо від історичного значення розвитку партії в цілому в буржуазний період — Ґрамші має щодо цього кілька ґеніяльних зауваг — він визнає, що тільки через рух і орґанізацію, себто, на його думку, через партію робітнича кляса виробляє свою свідомість і долає спонтанний «економіко-корпоративний» або профспілковий етап. Насправді, наскільки ми знаємо, там, де соціялізм переміг, перемога досягалася шляхом перетворення партій на держави. В загальному погляді на ролю партії Ґрамші залишається переконаним лєніністом, хоча ця його переконаність не обов’язково поширюється на його погляди на партійну орґанізацію в конкретний проміжок часу або на природу партійного життя. Проте, як на мене, в розробці природи та призначення партії він йде далі Лєніна.

Про інтеліґенцію

Звичайно, як ми знаємо, значні практичні проблєми постають з того факту, що партія та кляса, як би їх історично не ототожнювали, є не одним і тим самим та можуть не співпадати (особливо в соціялістичних суспільствах). Ґрамші добре розумів це, так само як і небезпеку бюрократизації тощо. Як би мені хотілось сказати, що він запропонував реальне розв’язання цих проблєм, але я не впевнений, що він запропонував щось відмінне від уже відомих рецептів. Одначе зауваження Ґрамші щодо бюрократичного централізму — хай там якими концентрованими й складними («В’язничні зошити», стор. 188-189) вони є — заслуговують на серйозне вивчення.

Що ще нового в Ґрамші, так це те, що владний апарат — як в його геґемонійній, так і, до певної міри, в авторитарній формі — складається з «інтеліґенції». Він визначає її як не особливу еліту чи особливу соціяльну катеґорію або катеґорії, але як функціональну спеціялізацію суспільства для цих цілей. Иншими словами, для Ґрамші всі люди інтеліґентні, але не всі виконують суспільну функцію інтеліґенції. Це важливо в тому сенсі, що цим він підкреслює самостійну ролю надбудови в суспільному процесі, або навіть простого факту, що політик — виходець з робітничої кляси необов’язково одне й те саме що робітник за верстаком. Проте, навіть попри пов’язані з цією ідеєю чудові історичні приклади, я особисто не бачу тієї її важливости для політичної теорії Ґрамші, яку їй вочевидь приписує сам автор. Зокрема, я вважаю, що різниця, яку він простежує між так званою «традиційною» інтеліґенцією та «орґанічною» інтеліґенцією, народженою самою новою клясою, принаймні, в деяких країнах не така вже велика. Цілком можливо, звичайно, що я просто не до кінця зрозумів його складну та важку думку, разом з тим ще раз повторю, що з огляду на обсяг, який Ґрамші присвятив обговоренню цього питання, воно для нього є надзвичайно важливим.

Стратеґічна теорія

З иншого боку, роздуми Ґрамші про стратеґію не тільки, як завжди, сповненні ґеніяльних історичних прозрінь, але мають велике практичне значення. Я думаю, в цьому зв’язку нам тепер слід виокремити три речі: загальна аналіза Ґрамші, його ідеї щодо комуністичної стратеґії в конкретні історичні періоди та, нарешт, фактичні ідеї Італійської Комуністичної партії щодо стратеґії в будь-який даний час, безумовно основаної на прочитанні теорії Ґрамші Тольятті та його наступниками. Я не хочу заглиблюватися в третій з цих пунктів, тому що його обговорення не стосується предмету цієї статті. Не хочу я докладно зупинятися і на другому, оскільки моя думка про Ґрамші не залежить від його оцінки конкретної ситуації 1920-х і 1930-х.

Можна сказати так: Марксове «18-те Брюмера» — це глибока та фундаментальна робота навіть попри те, що Марксове ставлення до Наполеона III у 1852-1870 рр. та оцінка політичної стабільности його режиму були часто далекими від дійсности. Це, одначе, не означає ніякої критики стратеґії Ґрамші чи Тольятті. Обох можна легко виправдати. Обходячи ці питання стороною, я б хотів виділити три складові стратеґічної теорії Ґрамші.

«Позиційна війна»

По-перше, цікаво не те, що для Заходу Ґрамші робить вибір на користь стратеґії затяжної або «позиційної» війни, яка протиставляється — як він її називає — «фронтальній атаці» або маневреній війні, а те, як він ці варіянти розглядає. Приймаючи як довершений той факт, що в Італії та більшості країн Заходу з початку 1920-х ніяка жовтнева революція відбуватись не збиралась, а також беручи до уваги відсутність реальних перспектив революції, він, звичайно, мав звернутися до розгляду довгочасної стратеґії. Хоча він насправді не схилився принципово до жодного закінчення тривалої «позиційної війни», яку він передбачав і радив. Вона могла б призвести або до прямого переходу до соціялізму, або до наступної фази маневреної війни чи атаки, або якоїсь иншої стратеґічної фази. Розвиток подій залежатиме від змін в конкретній ситуації. Одначе, він розглянув один варіянт, який крім нього чітко побачили небагато марксистів, а саме: поразка революції на Заході може призвести до небезпечного довготермінового послаблення проґресивних сил через — як він назвав її — «пасивну революцію». З одного боку, правляча кляса може піти на поступки певним вимогам й уникнути революції; з иншого, революційний рух може опинитися на практиці (хоча і необов’язково в теорії) в ситуації, коли його сприймуть всерйоз, підірвуть і політично інтеґрують в систему («В’язничні зошити», стор. 106). Коротше кажучи, «позиційну війну» слід систематично продумати радше як бойову стратеґію, а не просто як щось, що робиться для революції за відсутности перспектив побудови барикад. Звичайно, Ґрамші зі свого соціял-демократичного минулого до 1914 року виніс, що марксизм — це не історичний детермінізм. Недостатньо просто чекати, що історія якось там приведе робітників до влади.

Боротьба за геґемонію

По-друге, Ґрамші наполягає на тому, що боротьба за перетворення робітничої кляси в потенційну правлячу клясу, боротьба за геґемонію повинна розпочинатися до приходу до влади, а також тривати під час захоплення влади та після її захоплення. Але (і тут ніяк не можна погодитися з такими авторами як Перрі Ендерсон) ця боротьба є не просто аспектом «бойової позиції», але ключовим аспектом стратеґії революціонерів у всіх обставинах. Природно, завоювання геґемонії, наскільки це важливо до приходу до влади, є надзвичайно важливим у країнах, де влада правлячої кляси спирається радше на підпорядкування мас, ніж на примус. Так воно і є в більшости «західніх» країн, що б там не казали ультраліві й яким б незаперечним не був той факт, що в останній аналізі йдеться саме про примус. Як ми можемо бачити, скажімо, в Чилі чи Уруґваї, застосування для підтримки влади примусу після певної межі стає відверто несумісним з використанням апарату або реальною згодою, і правителі мають обирати між геґемонією та силою, м’якою постіллю та твердим ліжком. У випадках, коли вибирали силу, результати зазвичай були далекими від прийнятних для робітничого руху.

Проте, як ми можемо побачити навіть у країнах, у яких, як у Портуґалії, колишні правителі скидалися революційним шляхом, за відсутности геґемонійної сили забуксувати можуть навіть революції. Вони все одно повинні завоювати достатню підтримку в страти, яка ще не до кінця відокремилась від старого режиму. Основна проблєма геґемонії, розглянута із стратеґічної точки зору, полягає не в тому, як революціонери приходять до влади, хоча це питання вельми важливе. Проблєма полягає в тому, як досягти того, щоб їх сприймали не тільки як політичних або неминучих правителів, але як провідників і лідерів. Істнують два аспекти цього: завоювання згоди і готовність революціонерів до лідерства. Істнує також конкретна політична обстановка — як внутрішня, так і міжнародна — яка може або збільшити дієвість їхніх зусиль, або утруднити їх застосування. Польських комуністів у 1945 році, непевне, не сприймали як геґемонійну силу, хоча вони й були готові нею бути; але вони встановили свою владу завдяки міжнародній обстановці. Німецьких соціял-демократів в 1918 році цілком сприймали як геґемонійну силу, але вони не хотіли нею бути. В цьому полягає траґедія німецької революції. Чеських комуністів, можливо, сприймали як геґемонійну силу як у 1945 році, так і в 1968 році; також вони були готові виконати цю ролю, але не були спроможні. Боротьба за геґемонію до, під час і після перехідного періоду, незалежно від його характеру і швидкости, залишається вирішальною.

Відносини між клясою та партією

По-третє, суть стратеґії Ґрамші полягає в наявності постійного орґанізованого клясового руху. В цьому сенсі його ідея «партії» повертається до Марксового поняття — принаймні, в його останні роки життя — партії, як орґанізованої кляси, хоча він присвятив багато часу — навіть більше ніж Маркс чи Енґельс, чи навіть Лєнін — не стільки формальній орґанізації, скільки формам політичного лідерства та структури, а також характеру того, що він називав «орґанічними» відносинами між клясою та партією.

Тоді, в час Жовтневої революції, більшість масових партій робітничої кляси були соціял-демократичними. Більшість революційних теоретиків, у тому числі більшовики до 1917 року, були зобов’язані мислити тільки в термінах кадрових партій або ґруп активістів, що за можливістю мобілізують спонтанне невдоволення мас, тому що масовим партіям або не дозволяли істнувати, або вони були реформістськими. Вони не могли мислити в термінах постійних і всеохоплюючих, і в той самий час революційних масових робітничих рухів, які б відігравали важливу ролю на політичній сцені своїх країн.

Туринський рух, в якому Ґрамші сформував свої ідеї, був рідкісним виключенням. І хоча одним з головних досягнень Комуністичного Інтернаціоналу було створення кількох комуністичних масових партій, істнують свідчення за те, що, наприклад, під час сектантського, так званого «Третього періоду», керівництво міжнародного комуністичного руху (на відміну від окремих комуністів у країнах з масовими трудовими рухами) не було знайоме з проблємами масових трудових рухів, що розвивалися по-старинці.

Тут важливим є наполягання Ґрамші на «орґанічних» стосунках між революціонерами та масовими рухами. Через італійський історичний досвід він був знайомий з революційними меншинами, які не мали таких «орґанічних» стосунків, але були ґрупами «добровольців», що мобілізовувалися де і як могли, «ніякими не справжніми масовими партіями… а політичними відповідниками циганських ватаг або кочівників» («В’язничні зошити», стор. 202-205). Велика частина лівої політики сьогодні — напевне, особливо сьогодні — орієнтується на такий ж спосіб, а не — з аналоґічних причин — на справжню робітничу клясу з її масовою орґанізацією, не на національну робітничу клясу; вона орієнтується на погляд на робітничу клясу чи будь-яку иншу мобілізаційну ґрупу як на щось зовнішнє. Ориґінальність Ґрамші полягає в тому, що він був революціонером, який ніколи не спокушався на такий погляд. Основою його аналізи та стратеґії була не орґанізована робітнича кляса, якою вона мала б бути в теорії, а кляса як вона є.

Нерозривність і революція

Але, як я вже наголосив, політична філософія Ґрамші була не тільки стратеґічною, практичною та спрямованою на дію. Її ціллю була не просто перемога, після котрої починається новий порядок і вид аналізи. Очевидно, що він неодноразово розглядає певну історичну проблєму або випадок як стратеґічну точку, а потім, виходячи з неї, робить узагальнення не тільки щодо політики правлячої кляси або подібних питань, а й щодо політики в цілому. Ось чому він ніколи не забуває, що істнує щось спільне між політичними стосунками серед людей взагалі або — принаймні в певний історичний проміжок часу — суспільствами; як, наприклад, він любив нагадати (стор. 144) розбіжність між тими, хто очолює, і тими, кого очолюють.

Він завжди пам’ятав, що суспільства є більше ніж будовами економічного панування та політичної влади, їм притаманна певна згуртованість, навіть коли їх розколює клясова боротьба (зауваження, зроблене задовго до того Енґельсом), і звільнення від експлоатації дає можливість установлення їх як спільнот вільних людей. Він завжди пам’ятав, що брати відповідальність за суспільство, не важливо — практично чи потенційно, означає не просто перейматися певною клясою або окремими чи державними інтересами — це передбачає, зокрема, «нерозривність з минулим, з традицією або майбутнім» (стор. 146). Звідси наполягання Ґрамші на тому, що революція є не просто експропріацією експропріяторів, але також — в Італії — створенням народу, втіленням призначення нації, одночасним запереченням і здійсненням минулого. Фактично, у філософській системі Ґрамші висувається дуже важлива, але рідко обговорювана проблєма: що саме в минулому революціонізується в революції, що зберігається і чому, і як, яким є характер діялектичних відносин між економікою та революцією.

Але, звичайно, для Ґрамші це важливо не само по собі, але як засіб народної мобілізації та переродження, інтелектуальної й моральної зміни, колєктивного саморозвитку як частини процесу, в результаті якого, в його боротьбі народ змінюється й творить себе під керівництвом нової геґемонійної кляси та її руху (стор. 133). І хоча Ґрамші дотримується звичайного марксистського ставлення із сумнівом до роздумів про соціялістичне майбутнє, на відміну від більшости він шукає ключ до його розуміння в самому русі. Якщо він аналізує його характер та структуру та розвиток як політичного руху, як партії, з такою прискіпливістю й увагою до мікроскопічних дрібниць, якщо він, наприклад, відслідковує виникнення постійного та орґанічного руху, який відрізняється від швидкого «вибуху», аж до останньої тонкощі та найдрібнішої складової — як він їх називає, — це тому що він бачить майбутнє суспільство як таке, що спиратиметься на — як він це називає — «формування колєктивної волі» через такий рух і тільки через такий рух. Адже тільки в такий спосіб колишня підпорядкована кляса може перетворитися на клясу потенційно геґемонійну і, якщо так завгодно, загорітися будівництвом соціялізму. Тільки в такий спосіб вона — через свою партію — може по справжньому стати «сучасним Державцем», політичним механізмом перетворень. І в будівництві самої себе вона певною мірою створить одну з основ, на якій вибудовуватиметься нове суспільство і з якої з’являться його контури.

Ключова важливість партій

Дозвольте на завершення запитати, чому в цій статті я вирішив зосередитися на Ґрамші як на політичному теоретику? Не просто тому, що він цікавий і захоплюючий теоретик. І точно не тому, що він володіє рецептом орґанізації партій чи держав. Як Макіавеллі, він є теоретиком заснування та перетворення суспільств, тільки без конституційних тонкощів, не кажучи вже про банальності, якими так переймаються парляментські кореспонденти. А тому, що серед марксистських теоретиків він чіткіше за инших розумів важливість політики як особливого виміру суспільства, а також тому, що він усвідомлював, що в політиці йдеться більше ніж просто про владу. Це має величезну практичну важність, в тому числі не в останню чергу для соціялістів.

Буржуазне суспільство — принаймні, в розвинених країнах — завжди приділяло велику увагу своїй політичній структурі та механізмам, до яких з історичних причин не слід удаватися. Ось чому політичні устрої завжди були потужними засобами укріплення буржуазної геґемонії. Таким чином гасла, такі як захист Республіки, захист демократії або захист громадянських прав і свобод, пов’язують правителів і підлеглих разом заради вигоди правителів. Але це не означає, що вони не стосуються підлеглих. Так що вони більші за просто косметику на обличчі примусу чи шахрайство.

Соціялістичні суспільства також з цілком зрозумілих історичних причин зосереджувалися на иншому завданні, а саме: на плянуванні економіки, та — за рідкісним виключенням ключового питання влади, а в багатонаціональних країнах ще й питання відносин між націями — набагато менше уваги приділяли своїй поточній політиці та правовим інститутам і процесам. В найкращому випадку їх залишали на неформальному рівні, іноді навіть в порушення прийнятих законів або партійних статутів (наприклад, в порушення резолюцій реґулярно скликаних з’їздів), при цьому позиція часто залишалась невизначеною.

У крайніх випадках, як останніми роками в Китаї, головні політичні рішення, що стосуються майбутнього країни, схоже, виникають зненацька з боротьби маленької ґрупи правителів наверху, і, оскільки вони ніколи не обговорюються громадськістю, не зрозуміло, що стоїть за ними. В таких випадках щось вочевидь не так. Залишаючи осторонь инші шкідливі аспекти нехтування політикою, як можемо ми сподіватися на створення соціялістичного суспільства (на відміну від суспільно-власницького та керованого господарства), коли народна маса виключена з політичного процесу та може навіть докотитися до деполітизації і апатії щодо громадських питань? Стає зрозумілим, що нехтування соціялістичними суспільствами своєю політичною орґанізацією призводить до суттєвого послаблення, про що ніколи не слід забувати. Майбутнє соціялізму — як у країнах, які ще не є соціялістичними, так і в країнах, які такими є — може залежати від приділення уваги цьому питанню.

В своєму наполяганні на виключній важливості політики Ґрамші привернув увагу до важливого аспекту побудови соціялізму, а також завоювання соціялізму. Він нагадує нам про необхідність зберігати пильність. Ось чому надзвичайно вартісним сьогодні є читати, занотовувати та засвоювати ідеї цього видатного марксистського мислителя, який у центрі своєї аналізи поставив політику.

З анґлійської переклав Роман Тиса

Джерело: «Marxism Today», Лондон. — Липень 1977. — Стор. 205-213.