Дмитро Донцов
Випускаючи брошурою статтю п. Донцова, поміщену в „Літературно-науковому віснику” 1914 р. друкуємо її без ніяких змін. – Редакція видавництва „Серп і молот”.
Велика історична епоха, сучасниками котрої нам судилось бути, епоха дозрівання політичної активности забутих історією народів, поставила перед кожним (як міщанським, так і суспільним) демократом на Україні цілий ряд питань, що уперто домагаються свойого розвязання. З них – спеціяльно для нас – висунулось наперед одно, досить старе питання, котре однак в наші дні набрало особливої актуальности. Це питання є: як маємо ставитися до національного руху на Україні? Чи вважати сей рух за явище поступове, що заслугує на наше попертя, чи, навпаки, за факт соціяльно-реакційний, щось неприродне й штучне, що жадним способом на симпатії правдивого демократа претендувати не сміє?
На перший погляд саме поставлення такого питання може видатися комічним. Український рух, прецінь, в останні літа виявив для всіх незасліплених людей таку інтензивність, що світла будуччина української нації стала лише питанням часу. Але не зважаючи на це, або може власне за для того, що українське питання саме тепер набрало такої надзвичайної актуальности – старі суперечки про житєвість або штучність, демократичність або реакційність українства ніколи не провадилися з такою пристрастю, ще ніколи не заінтересовували такі широкі круги суспільносте, як власне тепер. Сим питанням регулярно займаються кілька російських грубих місячників, не кажучи вже про російську й польську газетну пресу, що не опускає обговорити жадного факту, жадної нової публікації, котрі могли-б кинути нове світло на стару справу. Дискусія перенеслася навіть на сторінки заграничних часонисей, змушууючи і европейців розбиратися в часом дивних для них аргументах „за” і „проти” існування осібної української нації і її права на вільний розвій.
З другої сторони, спеціяльно в марксистських кругах – це питання й досі не дочекалося свого остаточного розвязання. Ні для кого не є тайною, що багато російських марксистів ще й тепер стоїть що до українського питання – на точці погляду п. Струве або проф. Погодіна. Що ж до марксистів українських, то багато з них, які вирішили поставлене в горі питання інакше, ніж Струве, все ж мали замало послідовності, щоби єднати в одну цілість свою теорію й практику. Як відомо, в своїй практичній діядьности наш марксізм ніколи не акцентував, як належалося б, цілої ваги національних постулатів для класи, інтереси котрої він брався заступати.
Найбільш характеристичним є то, що свої негативні погляди на українство багато з російських марксистів в’язало з іменами великих основоположників соціялізму – Енгельса, Маркса і почасти Ляссаля. Авторитетами цих людей старалися російські марксисти прикрити своє незнання в національних справах. Особливо ж, майже без застережень, акцентували вони погляди й гороскопи вождів соціялізму що до так званих неісторичних народів.
Енгельс і Маркс уважали національні рухи неісторичних націй (за невеликими винятками) в половині XIX віку за рухи виразно реакційні, а всіх цих хорватів, українців, чехів – колодою в ногах великих історичних народів (німців, мадярів, поляків) в їх дорозі до політичної свободи. Анальогічних поглядів в Росії тримаються російськії марксисти в XX віці, пятнуючи національні змагання українців, білорусинів і пр., яко такі, котрі лише гальмують осягнення загально-російських політичних постулятів. Саме слово „національний” майже ідентифікується у російських учеників Маркса з словом „націоналістичний”, це останнє – з словом „реакційний”. Майже одиноким праведником, котрого знайшов Маркс в слов’янськім реакційнім Содомі – були поляки, велика історична нація, що мала, на його думку, всі дані на будучий розвій і всі права на самостійний національний розвиток. Роблять цей виняток для поляків і російські марксисти. Не думаю, щоб всі, або навіть багато російських марксистів були обзнайомлені з тими писаннями Енгельса, Ляссаля і Маркса, що присвячені національним питанням; але, не вважаючи на те, загальна (лихо зрозуміла) концепція великої соціялістичної трійці в національнім питанню й досі тяжить над умами їх російських прихильників, доходячи туда через другі або треті руки.
Національні рухи націй неісторичних прийшли до нас з тою печатю зневаги, що витиснули на них Маркс, Енгельс і Ляссаль – з печатю реакційності. У нас знають, що ці люде боролися з сими національними рухами, а не попирали їх; у нас знають, що національні рухи недержавних народів в державах многонаціональних осуджувалися вождями соціялізму. І ось, напівсвідомо переносять наші доморослі марксиста без всякої критики ці погляди на національні рухи в Росії.
З огляду на блискучий публіцистичний хист Ляссаля, Маркса і, особливо, Енгельса, на їх велику ерудицію і.уміння розбиратися в складних питаннях історії, снеціяльно ж з огляду на це об’яснення, яке дають поглядам сих людей на національне питання і долю „неісторичних” народів російські марксисти для оправдання своїх оригінальних поглядів на українство, думаю не від річи буде українській публиці зазнайомитися з фактичними думками про ці справи трьох великих німців. Як вони фактично дивилися на будуче, на змагання ріжних націй европейського континенту? Чи фактично узнавали змагання деяких народів за безусловно реакційні, чи лише з певними застереженнями? Чи дасться всі їх погляди в сій справі застосувати без зміни й тепер? Що в цих поглядах було стійного, а що мусить бути зревізоване?
Зрештю, last not least, який був їх метод, з котрим вони підходили до розвивання всіх сих питань, їх загальний штандпункт, вихідна точка?
Відповідь на це останнє питання с навіть важнійшою від того, як дивився Маркс чи Енгельс на ту або иньшу націю, чи відмовляв їй права на існування, чн ні. Бо, коли деякі погляди Маркса і т.т. в інтересуючій нас справі вже давно відкинуті як неслушні або такими соціялістичними авторитетами, як Каутський, Реннер і Вауер, або – самим життем (його погляд на чехів), то метод його, котрим він керувався при рішенню сих питань, – (як я постараюся показати) – і тепер може бути ключем до них. Цей метод поможе нам відповісти і на фатальне для нас питання: чи український рух лежить в інтересі демократії?
В ту „весну народів”, в котру писали Енгельс, Маркс і Ляссаль про національну справу – ся остання була актуальна тільки в Австрії, Угорщині і Турції. Росія була лише трохи зачеплена нею. Тому цілу свою увагу наші автори присвячують тим національностям, що жили поза межами Росії. Не багато в їх писаннях знайдемо і про українців. В той час мертвим сном спала наша нація. І дивуватися скорше треба, що її взагалі завважили. Серед різних ворогуючих національних стихій (націй „революційних” і націй „коитрреволюційних”) – українці поважної ролі не грали, ні по одній стороні, ні по другій. Це й є причиною, чому про українців знаходимо у наших авторів не багато, чому вони не стягали на себе ні такої ненависти, як пр. чехи, ні такого ентузіязму, як поляки. Та все ж Україна і тоді не була цілковитим трупом. Тому – як у Енгельса, так і у Маркса – ми все ж здибуємо деякі досить цікаві і часом несподівані погляди і думки про українців і їх будуччину.
Цих кілька уваг най вияснять читачеви ціль сеї брошури та її зміст.
За порядком я постараюся дати: зміст поглядів Енгельса, Маркса і Ляссаля на „неісторичні” нації, – розділи 1-3, спробу критики цих поглядів – розділ 4, – і загальну характеристику їх методу та його значіння в оцінці ваги українського руху для демократії, – розділ 5.
Матеріял, що ним я користувався для цеї брошури такий:
1) „Aus dem literalischen Nachlass von K.Marx, F.Engels und F.Lassal”, Herausgeber Fr.Mehring;
2) „The Eastern Question, A reprint of letters written 1853-1856 dealing with the events of the Crimean war” by Karl Marx, London, 1897;
3) F.Engels – Die auswärtige Politik des russischen Zahrenthums;
4) F.Lassal – Der italienische Krieg und die Aufgabe Preussens (Reden und Schriften);
5) K.Kautsky – Der Kampf der Nationalitäten und das Staatsrecht in Österreich;
6) F.Engels – Revolution und Kontr-Revolution in Deutschland;
7) F.Engels – Internationales aus dem Volksblatt;
8) „Common in Wealth”, 1866.
1.
Для сентиментального політика, котрий звик до кожного громадського з’явища світового значіння підходити з моральним критерієм маломістечкового pater familias, неприємно мусить вражати самий тон цих статтей, в котрих наші автори забирають голос про неісторичні надії. „Відпадки націй” (Völkerabfälle), „ці хлопаки” (dies Burschen) – це ще найделікатнійші епітети, уділювані неісторичним народам. їх змагання до рівноправности або висміюються як боротьба за „право рабувати худобу” (Recht auf Viehraub), або осуджуються, як рухи реакційні, що мають бути знищені безпощадним террором. Для філістерів, що з задоволенням вишукують у великих людей брак цих моральних чеснот, які посідають вони самі, аби хоч таким способом довести свою над ними вищість – твори Маркса і Енгельса про інтересуюче нас питання дають дійсно богатий матеріял. Кожний, у кого брак оригінальности думки заступає „благородне обурення”, міг би написати цілі статті про „національну нетолерантність” Маркса або „тевтонську зарозум;лість” Енгельса. Оскільки він мав би рацію – до цього я ще верну. Тут зазначу лише, що для зрозуміння та оцінки поглядів обох авторів (також Ляссаля) на національні питання, конечно потрібно представити собі те історичне окружения, серед котрого вони зродилися і повстали.
Це окружения була Европа 48-го і пізнійших років минулого [XIX] віку. Це був час, коли вперше голосною луною розкотилися в німецьких і слов’янських краях перші кроки парнаської революції. Це був час конвульсивного пориву европейської демократії на зустріч новим ще тоді засадам лібералізму. Перемога буржуазної демократії мала на думку Енгельса і Маркса розчистити дорогу демократії соціяльній. На дорозі сьому побідному походови демократії, що так блискуче зачався над Сеною, стояли три консервативні сили тодішньої Европи: Прусія, Австрія і Росія. Що дивного, що всіх, хто виступав проти цих сил, всі щирі демократи (а між ними Енгельс і Маркс) вітали яко пожаданих союзників, яко революціонерів, перецінюючи часто і їх фактичну силу, і їх дійсну революційність.
Боротьба між демократичною і реакційною Европою в 1848-ім році досягла свого найвищого пункту. І ось, в сей час, коли гаслом обох противників стало – „або пан, або пропав”, – в сей час з’являються на історичній арені якісь відпадки націй „Völkerabfälle”, – про котрих досі майже нічого не чулося, історії котрих не зналося, котрі явно для всіх виступали в ролі звичайних шахматних фігур в руках офіціяльних гравців з Відня або Петербурга. Чи то в австрійській армії, що билася в Італії і на Угорщині (хорвати), чи то в хлопських ватагах, що мордували польську шляхту (українці), скрізь революційний рух великих історичних націй напотикався на цих попихачів обскурантизму, на ту саму темну масу, що досі сиділа тихо і лиш тоді виявляла свою активність, коли ходило о подання помочі реакції.
В такій ситуації нема чого дивуватися, тцо ці неісторичні народи, що дали себе ужити яко знаряддя реакції – сконцентрували на собі цілий гнів, цілу ненависть Маркса і Енгельса – цих передових борців европейської демократії. Не потребуємо дивуватися і тому, що наслідком цієї суб’єктивної оцінки була: з – одної сторони непотрібна ідеалізація революційних змагань поляків і мадярів, з другої – брак глибшого розуміння головних пружин контрреволюційності націй неісторичних.
Тою вихідною точкою, з котрої основоположники наукового соціялізму оцінювали ріжйі національні рухи – були інтереси західноевропейського пролетаріяту. В 80-х роках XIX в. писав Енгельс до Бернштейна:
„Ми маємо працювати раз для визволення західноевропейського пролетаріяту і цій меті пожертвувати все інше. І як би нас не цікавили балканські слов’яне, скоро їх змагання до свободи стають в супереч з інтересами пролетаріяту, можуть вони про мене хоч згинути (können sie mir gestohlen werden). Ельзасці також пригнічені… Але коли б вони в переддень явно наближаючоїся революції захотіли спровокувати війну між Францією і Німеччиною, порізнити ці два народи і через те відложити революцію, – тоді я кажу: „Стій! Ви можете мати бодай стільки терпеливости, що і европейський пролетаріят. Визволиться він, будете вільні й ви… Таке ж і з слов’янами… І коли з повстання цих хлопаків (балканськнх слов’ян – Д.) має вибухнути світова війна, котра зіпсувала би нам цілу теперішню революційну ситуацію, то ми мусимо без пардону їх право рабувати худобу принести в жертву інтересам европейського пролетаріяту” [„Aus dem liter. Nachlass von K.Marx, F.Engels u. F.Lassal”. В. III, s. 77-78 u. ff.].
В 1848-ім році інтереси европейського пролетаріяту часово покривалися з інтересами революції, з інтересами демократії. Особливо так було в Німеччині і Австрії. Ось чому в цих краях робітнича кляса виступала в цей період яко скрайнє крило демократичної партії. Для того ж і на національні питання наші автори задивлялися з точки погляду інтересів демократичної Европи. Відповідно до того всі нації европейського континенту ділено на дві категорії, нації революційні – мад’яри, німці, італійці, французи, поляки, будучина котрих була тісно зв’язана з перемогою революції, і нації контрреволюційні – всі, з невеликими винятками, слов’яне, що перекинулися на сторону реакції і для того мали бути стероризовані і знищені щасливими переможцями. Ось чому Енгельс позволяв собі виступати навіть в обороні антихорватської політики Угорщини, а позволения говорити в угорськім парламенті по-хорватськи було, на його думку, „одиноке, що можна (в цій політиці) закинути мад’ярам “.
Наведені, вище слова, характеризуючі відношення Енгельса до неісторичних націй („мали бути знищені”), були до нього рівночасно і формулованням політичної задачі дня, і ствердженням історичного факту. Знищення, занепад неісторичних націй уявляв собі Енгельс (і Маркс) не лиш яко ціль політики европейської демократії, але і яко історичний процес, не лише як щось, що повинно наступити, але як щось, що вже стає. Кажучи словами Гегеля, змагання неісторичних націй в цей період стали в супереч з „духом світової історії” або, як сказали би тепер, з головними тенденціями розвою тої епохи, котрі полягали на здійсненню ідеалів революції. Неісторичні нації виступили проти „духа часу”, проти демократії, тому мусілн бути роздавлені колесом історії.
Серед усіх народів і народців Австрії – читаємо у Енгельса – є лише три, що були носителями поступу, котрі ще й тепер здібні до життя. Се – німці, поляки і мад’яри.
„Всі иньші меньші і більші племена і народи мають перед усім місію загинути в революційній світовій бурі” [Aus dem liter. Nachlass z. Marx, Engels u. Lassall. В. III s. 236].
Кілька сторінок далі, ті самі народи називаються „рештками роздавлених історією націй”, котрі, аж до їх „повної денаціоналізації або вигублення” мають грати ролю контрреводюційннх сил. ;] поміж цих націй не виключає Енгельс і полудневих слов’ян [Ibidem, s. 241]. Тому одинока перспектива, що стелеться в будуччині перед сими народами, – це „бути зметеними з поверхні землі” [Ibidem, s. 245]. Ще різкіше висловлюється Енгельс в уміщеній в „Neue Rheinіsche Zeіtung” статті про „Демократичний панславізм” (N. R. Z. 14.02.1849 р.), де безапеляційно проголошується, що „опріч поляків, росіян, хіба ще турецьких слов’ян, жодний слов’янський народ не має будучини”.
Майже ті самі думки здибуємо у Маркса. Чехи у нього є „після свідоцтва всіх знаних нам фактів… нація умираюча” [„Revolution und Kontr-Revoiution in Deutschland” (s. 62)]. Говорючи про розпуск кремзирського сойму з його слов’яиською більшістю, Маркс пише: „Тож скінчилися тепер і певно на завше спроби слов’ян Німеччини здобути самостійне національне існування” [Ibidem, s. 98]. Розбиті рештки численних націй, „котрих національність і політична активність давно була притлумлена, і котрі були змушені через це вже від тисячи років йти слідами могутнійших націй” [Ibidem, s. 98], – ось загальна характеристика дана Марксом сим народам, котрі він далі порівнює з уельсцями, басками, бретонцями і креолами.
В „Тhe Eastern Question” Маркс навіть відмовляє права називатися націями тим слов’янським народам Австрії, що цілим своїм національним організмом жиють в межах цієї держави; вони лише „додатки (appendages) або до німецької або до угорської нації і більше нічого” [„The Eastern Question”, p. 546 – 47]. Стоючи майже на тій самій лінії, що й Енгельс, в оцінці історичного значення слов’ян, Маркс одначе в своїм песимізмі не посувався так далеко, як перший. Не лише за поляками і москалями признавав Маркс право на будуччину. Це право посідали після нього рівнож і турецькі слов’яне (і греки). Після нього – греки і слов’яне були тими, що „несли поступ в усі части европейської Турції” [„The Eastern Question”, p. 26].
Лише вони були там носителями цивілізації, а турки, коли б не мали в своїх руках адміністративного і воєнного апарату, давно б зникли з европейської Турції. А в тім ці похвальні атестації Маркса цивілізаторським здібностям балканських народів (опріч турків) відносилися лише до слов’ян і греків. Про албанців, напр., Маркс був цілком иньшої думки – їх він вважав „зовсім не приготованими до цивілізації” [Ibidem, p. 6].
Третій з наших авторів – Ф. Ляссаль ні що до змісту своїх поглядів на неісторичні нації, ні що до сили і енергії виразів, мало чим ріжниться від перших двох. Австрійських слов’ян (опріч поляків) він називає „дикими і варварськими шматками народів” або „наційками” (цей останній епітет припадає між иньшим і галицьким українцям), „дикими силами природи (rohe Naturkräfte), котрими Австрія скористувалася для задавлення вільнолюбних змагань культурних народів німців, італійців і угрів [F. Lassal „Der italienische Krieg u. die Aufgabe Preussens” („Politische Reden u. Schriften”, II B. s. 381].
Що тичиться зокрема українців, то ці нечисленні згадки про них, які снотикаемо у Енгельса, Маркса і Ляссаля, часом суперечать одна другій. Вище я вже згадав, чому українцям присвячено в інтересуючій нас літературі розмірно мало місця. Інакше й не могло бути, коли зважити, яка маленька була політична вага нашої нації в тодішні часи. Нація „хлопів і попів”, темна маса, серед котрої щойно зачинав блимати перший вогник національної свідомости; маса цілком політично пасивна в Росії, ставляча перші, непевні кроки на дорозі політичного самовизначення в Австрії, не могла притягати до себе великої уваги. При таких обставинах треба лише подивляти історичну інтуїцію Маркса і Енгельса, котрі в цій аморфній масі все ж угляділи осібну націю, а не рівняли її з креолами та басками, і не залучували її яко „додаток” до москалів або поляків.
Одно місце у Маркса і два у Енгельса знаходимо ми, котрі недвозначно промовляють за тим, що обидва великі соціялісти фактично бачили в українцях націю осібну і самостійну. В „Тhe Eastern Question” ділить Маркс австрійських слов’ян на дві частини. Одна – складається з „кавалків племен, котрих історія належить до минувшини і котрих теперішній історичний розвиток зв’язаний з націями иньшої раси і мови” [„The Eastern Question”, pp. 546–7]. Такі народи – до котрих автор між іншим зачислює словінців і чехів – не можуть навіть претендувати називатися осібними сепаратними націями. До частини другої належать „фрагменти ріжних племен, що в бігу історії відділилися від gros своїх націй і котрі, наслідком того, мають свій центр тяжіння поза Австрією” [„The Eastern Question” pp. 546-7]. До цих Маркс залічує поляків, сербів і українців (Ruthenes), котрі (себто українці) мають свій центр тяжіння „в інших малоруських (Маlо-Russian) провінціях, з’єднаних (united) з Росією” [„The Eastern Question” pp. 546-7].
Зіставлення обох частин цеї цитати приводить до цікавих виводів. Перед усім, Маркс вже через те одно приймає осібність української нації, що не зачислює її до першої групи австрійських слов’ян, котрій він відмовляє права називатися націями незалежними. Застосовуючи цей самий argumentum a contrario – зобачимо рівно ж, що Маркс не відмовляв будучини нашому народови, як це він робив, напр., щодо словінців, спихаючи їх до націй, котрих „історія належить до минувшини”. Уміщаючи українців до другої групи австрійських слов’ян, Маркс, очевидно, далекий був також від думки бачити в них якийсь додаток до чужих націй, подібно чехам або словінцям. Зрештою, якби Маркс бачив в нас лише „частину великого російського народу”, то не писав би, що галицькі українці гравітують до „інших українських провінцій”; написав би був просто – до Росії. В ті часи про Україну і про українців так мало зналося на Заході, що подібну скрупулятність в термінології, подібне розріжнювання „українських провінцій” від властивої Росії могло диктувати авторови хіба лише його переконання, що він фактично має тут діло з різними народами.
Коли Маркс говорить про російських українців лише принагідно, то у Енгельса знаходимо кілька рядків, в котрих безпосередно говорится про нас. Ці кілька рядків містяться в його статі „Die auswärtige Politik des russisсhen Zarenthums”, уміщеній в „Neue Zeit”, в зв’язку з польським питанням. Пишучи про російську політику в Польщі в XVIII в. та про переслідування греко-католиків в Річи Посполитій, Енгельс каже:
„Це дало великоросійським царям бажаний привід рекламувати для себе колишні литовські, але пригнічені поляками, землі яко землі чисто-російські, хоч бодай українці (Kleinrussen) (з мешканців цих земель – Д.) – після найбільшого жиючого славіста Міклошіча не говорять, жадним російським діалектом, лиже осібною (aparte) мовою” [„Die Neue Zeit”, 1890, VIII].
Як бачимо, Енгельс визнавав українців остільки самостійною нацією, що позволяв собі навіть квестіонувати правоважність анексійнйх титулів Катерини 2-ої на „литовські” землі. Друге місце у Енгельса, яке посередньо говорить про нас, здибуємо в „Volksstaat’i”. Хоч і там він уважає Україну сферою польських впливів, але говорючи про соціяльні стосунки в Росії, він виразно зазначує, що під Росією „треба розуміти не цілу російську державу… але виключно Великоросію, себто край, що тягнеться на заході до Пскова і Смоленська, на полуднє до Курска і Вороніжа” [„Internationales aus dem Volksstaat, s. 49].
Ці два уступи мають безперечно своє значіння, одначе мусимо стерегтися перебільшувати їх вагу. Щодо думки Енгельса, то вона може служити рішаючим аргументом в питанню самостійності української нації хіба у цих, що звикли будувати будучину нації на фільольогічних аргументах. Маркс, правда, висловлюється трохи ясніше, але й тут не треба забувати, що у наших авторів саме визнання якогось народу за націю зовсім ще не передрішало питання, до котрої з двох ворожих національних стихій (націй революційних і контрреволюційних) дана нація має бути зачислена?
Що ж до цього питання, то не підлягає сумніву – як це зараз зобачимо – що як Маркс, так і Енгельс, рівно ж Ляссаль, дивилися на українців (правда, лише галицьких) яко на націю контрреволюційну, котра вже тим самим esse delendam (має бути знищена). Говорячи лро реакційні „нації і наційки” Австрії, котрим історія судила почесну долю – згинути з поверхні землі, Енгельс не робить жадного винятку і для австрійських українців. Дотичний уступ є остільки – з усякого погляду – характеристичний, що наводжу його в цілості:
„Щоб здавити їх (поляків. – Д.) революційний дух – пише Енгельс – вже Меттерніх апелював до українців (Ruthenen), племені, що відрізняється від поляків трохи відмінним діалектом, а головно грецькою релігією, котре з давна належало до Польщі і котре від Меттерніха довідалося, що поляки є його гнобителями” [„Aus dem liter”. В. 3, s. 237].
Не потребуємо зупинятися тут на деяких історичних неточностях наведеного уступу, як напр., на згадці про „грецьку релігію, коли в дійсностя треба було сказати „грецький обряд” (католицької релігії); рівно ж не потребуємо аж доводити, що українці і без Меттерніха і ще задовго перед ним „довідалися”, що поляки є їх гнобителями;. Ці історичні неточности важні лише о стільки, о скільки вони поможуть нам вирішити питання: чи, та оскільки мав Енгельс право, не знаючи історії України, ставляти гороскопи що до її нації і будуччини? Та до цего питання я буду мати нагоду ще вернутися. Тепер обмежуся на сконстатованню, що так само „роllice verso”, як на инші „наційки” Австрії, поглядав Енгельс і на українців. Вони були для нього лише знаряддям меттерніхівської політики, скерованої на приборкання революційних рухів великих історичних народів – німців, мад’ярів, італійців і поляків. Під цим взглядом погляди на українців Маркса, Ляссаля і Енгельса цілком ідентичні. Перший також бачить в них, подібно як у румунах, інструмент австрійського правительства, котрий воно з’єднувало собі „обіцянками і подарунками для своїх контрреволюційних цілей” [The Eastern Question, p. 6].
Ляссаль навіть називає Австрію „реакційним принципом” за те, що правительство віденське здавило революцію протегуванням і з помічю різних варварських народців (до них зачисляються й українці), котрі ледві чи не Відневі мають взагалі завдячувати своє появлення на арені історії [„F. Lassal’s politische Redeng. u. Schriften”, В. IL s. 381].
Summa summarum, погляди великих соціялістів на Україну суперечні. Там, де вони sina ira et studio підходять до .оцінки положення й значіння української нації – вони виявляють, як ми бачили, досить несподівану історичну інтуіцію; там знову, де вони мають діло з українцями – противниками революційно-настроєних іноді поляків – в них говорить лише европейський демократ 1848-го року, для котрого цілий світ ділився лише на два табори, котрий для ворогів революції мав лише одно гасло – „pereat” (хай згине)! Що в цім смертнім присуді неісторичним націям дуже часто „der Wunsch der Vater des Gedankens war” (бажання було батьком думок) – не потрібую хіба додавати…
На цім і кінчу перегляд думок наших авторів в українській справі, застерігаючи собі остаточний вивід що до цього на прикінці статті, бо як характеристика загального методу Енгельса і Маркса в національній справі, так і взагалі інші місця з їх творів – дадуть можність зовсім змодифікувати їх безпосередні вислови про українську націю. А тепер перейду до іншого питання, котре, правда, зв’язане з питаннями, що досі були предметом нашої уваги, але котре – з огляду на його важність – розглядатиму осібно. Маю на увазі відношення наших авторів до панславізму в зв’язку з їх відношенням до неісторичних націй.
2.
Як я вже зауважив у горі – три сили старої Европи стояли на перешкоді національно-революційних рухів 1848-го року – Прусія, Австрія і Росія. Тому, коли Енгельс і Маркс виступили ворожо проти неісторичних націй, то це було не лиш через те, що вони були знаряддям в руках австрійського правительства, але також – через те, що майже всі слов’яне Австрії в той час (опріч поляків) були авангардом панславізму. 1848 рік, коли в Празі радив слов’янський конгрес з участю Михайла Бакуніна – був роком весни панславістичного руху. Але ні ся обставина, ні участь Бакуніна в панславістичнім руху в Австрії не виключали, що серед прихильників цього руху знаходилось досить людей, котрі готові були в цілях повалення революції офірувати свої послуги не лише Відневі, але й Петербургові.
Як взагалі Енгельс дивився на панславізм, найліпше доводить його стаття „Демократичний панславізм” в „N. R. Zeitung” (14.02, р. 49), де між иньшим знаходимо таке речення: „Так звані демократи серед австрійських слов’ян, (під котрими автор розуміє власне панславістів) є або драби, або фантасти, причім драби завше водили за ніс фантастів” – характеристика, що не зістарілася й понині.
Не зважаючи одначе на те, що Енгельс (і Маркс) схильні були дивитися на панславізм, як на. течію ще не оформлену і не сконсолідовану, вони – особливо останній – надавали йому величезне значіння для Австрії і для слов’янських народів не лиш цієї імперії, але також і Турції. Що до цих останніх, то всі ці серби, болгари, босняки, македонці „дивляться на Петербург, сподіваючись звідти приходу месії, котрий визволив би їх від всякого лиха” [„The Eastern Question” p. 8]. В другім місці ми вже читали, що після Маркса – Росія була „природним центром тяжіння” для декотрих австрійських слов’ян. Уміла політика зі сторони Росії, політика збудження і підтримання слов’янської ірредеити в Австрії, не лиш – на думку Маркса – може числити на успіх, але просто загрожує істиуванню австрійської імперії. Звертаючися до можливих наслідків австро-російського конфлікту, пише Маркс: „Одна побіда над австрійцями і вони („девять або десять міліояів австрійських слов’ян”. – Д.) були б в стані повної інсуррекції” [Ibidem, p. 544]. Сталий вплив Росії на слов’янські народности Австрії є „сталою небезпекою для цілости і великости Австрії” [Ibidem, р. 552]. Трохи далі, згадуючи про погрози Росії і Наполеона зняти проти Австрії повстання слов’ян з одної сторони, Італії, угрів і поляків – з другої – Маркс пише:
„Де б Австрія не повернулася, скрізь вона знаходить революцію… і з цілою своєю армією в 600 000 штиків, найліпших в світі, ведених генералами, досвідченими на полях битв, вона була б засуджена на фактичну безсилість” [Ibidem, p. 553].
Таке величезне значіння надавав панславізмови Маркс. Ця небезпека зі сторони панславізму для Австрії ще збільшувалася через ту обставину, що, як думав Маркс, – кожний з цих фрагментів австрійських націй, більшість котрих живе в Росії – як магніт буде тягнутися на північ [Ibidem, 547. Взагалі Маркс розумів велике значіння слов’янської проблеми до австро-російських відносин, як і навпаки: значіння австро-російських взаємин для будучини поодиноких слов’янських народів. Ці дві держави Маркс називав „природними ворогами”.].
В цих поглядах Маркса на панславізм і лежить друга причина його різко негативного відношення до національних змагань неісторичних націй (перша – як ми вже бачили – був союз цих останніх з австрійським правительством). Слов’яне мають бути тримані в узді, скоро вже перші їх кроки на дорозі вільного національного розвою грозять Австрії заливом панславізму і знищенням діла революції. Тільки гегемонія германізму і безпощадний терор супроти реакційно панславістично настроєних слов’ян уратує справу свободи в Німеччині і Австрії. Неісторичні нації мусять бути зметені з історичної арени, бо вони зв’язали свою справу з справою панславізму. А панславізм – в самій своїй суті є рухом реакційним:
„Панславізм є не лиш рухом, котрий змагає до національної незалежності; він є рухом, що був би обернув у нівець зроблене протягом тисячі років історією; що не міг би був реалізувати себе без змазаняя з карти Европи Угорщини, Турції та значної частини Німеччини” [„The Easten Question” p, 544].
3.
Передше ми сформулювали погляди наших авторів на неісторичні нації таким робом: ці нації зв’язали свою справу з справою реакції (меттерніховщини і панславізму), тому вони, як і сама реакція, засуджені на смерть. Але Енгельс формулював це відношення ще інакше: неісторичні нації не мають жодних конечних підстав для дальшого розвою, цілим ходом історії вони засуджені на загин, і тому вони контрреволюційні. Така формула, – котра, як бачимо, є така сама, як перша, лише поставлена до гори ногами – приводить нас до нового питання, котре пізніше поможе нам оцінити стійність різко негативного відношення Енгельса – Маркса – Ляссаля до занедбаних історією народів. Це питання: чому, – на думку наших авторів, – плебейські нації Австрії нездібні до поступу, до дальшого розвою, до сконсолідовання в міцний національний організм?
Детальної вичерпуючої відповіди на це питання ми у наших авторів не знайдемо. А в тім така відповідь і не могла бути дана в газетних статтях. Та про те ті кілька місць, де порушується інтересуюче нас в сім розділі питання, – що до ясності й виразності висловлених там думок, не лишають бажати нічого ліпшого.
Слов’яне – поминаючи поляків, москалів і балканських слов’ян – через те не мають перед собою жадної будучности,
„що їм бракує первісних історичних, географічних, політичних та економічних умовин самостійності. Народи, що ніколи не мали власної історії, котрі від того моменту, як осягли перший примітивний ступінь цивілізації, вже дісталися під чуже панування, або що й через чуже ярмо були насильно втягнуті на перший щабель цивілізації, не мають жодної здібности до життя… Якби ще австрійські слов’яне творили одну компактну масу, як поляки, мад’яри, італійці, якби вони потрафили збудувати державу в 12 – 20 міліонів населення, тоді їх претензії мали б ще поважніший характер” [„Aus dem lit. Nachl.” В. III, ст. від. 14 2 р. 49].
Але такої компактної території слов’яне не творять. Клином врізалися між них мад’яри і німці; в Богемії чехи цілком перемішані з німцями, а чеські міста мають німецьку буржуазію. Опріч того національне з’єднання слов’ян, посілості котрих сягають аж до нобережа Адріятики – є вже через те утопією, що ні німці, ні мад’яри не можуть дати себе відтяти від Адрійського моря… з географічних і комерційних взглядів, що для Німеччини і Угорщини є таким самим питанням життя, як напр., для Польщі береги Балтику. В ті часи, коли складалась Австрійська монархія і Угорське королівство – з’єднати всі ці народці в одну велику державу, – що одне дало би їм можність брати участь в історичнім процесі – було ділом цівілізації. Що слов’яне були втягнуті в австрійський державний організм насильством – це не має значіння: без насильства, без залізної безоглядності ніщо не робиться в історії. В наші ж часи „політична централізація, наслідком колосального поступу індустрії, торговлі і комунікації є ще наглійшою потребою, як тоді – в 15 і 16 вв.” [Aus dem lit. N.].
Це пише Енгельс.
Маркс знову звертаетається до значіння історичної традиції в національних змаганнях поодиноких народів.
„Де є хоч одно з цих племен (австрійських слов’ян. – Д.) – не виключаючи чехів, – що мало би національну історичну традицію, котра живе в народі і котра виходила би по за дрібні змагання чисто льокального характеру?… Коли вони не могли здобути собі незалежність і скласти державу, яку можна було би утримати, ще тоді, коли їх обидва вороги, мад’яри й німці, шарпали один другого, як вони хочуть зробити це тепер по тисячлітнім гнобленню і денаціоналізованню?” [Ibidem. В. Ш. s. 240, 241]
Домагатися сього тепер, це значить „старатися привернути status quo, що був року Божого 800”. Тимчасом „історія останнього тисячліття мусіла б їм (австр. слов’янам) показати, що такий крок назад неможливий”; що асиміляція слов’ян німцями є „історичною тенденцією”, та що
„ся тенденція аж тоді перестане ділати, коли процес германізації наткнеться на границю великих, замкнутих в собі, нерозбитих націй, що здібні вести самостійне національне життя, як угри і до певної міри поляки, і що через те природна і неминуча доля цих умираючих націй – дати довершитися цьому процесови знищення і асиміляції їх сильнійшими сусідами” [„Revolution und Kontr-Revolution in Deutschland”, s. 98, 99].
Отже неісторичні нації мають бути асимільовані вже через те, що їм бракують „перші умови національного життя: велике число населення і одноцілість (Geschlossenheit) території [Ib., s. 99].
Отже – брак історичної традиції, брак елементарних політичних, економічних і географічних умов – ось головні причини, котрі, на думку Маркса і Енгельса, робили будучність неісторичних націй дуже проблематичною. В такім поставленню питання мусить, передусім, вдарити плутання двох – близьких до себе, але все ж – осібних питань: можливості існування якогось народу яко нації, його національної незалежності, і можності існування даного народу яко державного організму, його державної незалежності. Та до цього я ще верну. Дотепер мені ходило лише про можливо вірне віддання поглядів трьох великих соціялістів на інтересуючу нас проблему, без жадних критичних уваг.
До цих останніх переходжу тепер.
4.
Деякі думки Енгельса і Маркса про національні справи давно вже спростовані самою історією, деякі – такими загально признаними соціялістичними авторитетами, як Каутський, Бауер і Мерінг, інші знов самими ж таки Енгельсом і Марксом.
Вже вихідна точка поглядів цих останніх на національні рухи – підпорядкування цих рухів інтересам західноевропейського (навіть не ціло-европейського) пролетаріяту – ледве чи може бути поставлена в такій абсолютній формі, як це ми стрічаємо у Енгельса і Маркса. Ніколи бо тут не виключена небезпека помилкової, чисто суб’єктивної оцінки цих інтересів. Добре би вийшли „diese Burschen” на Балкані, коли б вони за порадою Маркса чекали на своє визволення аж до соціялістичної революції.
Жодних рожевих перспектив не відкриває і перед недержавними націями Росії знаний рецепт: здержатися з пред’явленням своїх національних домагань аж до здобуття політичної свободи в Росії. Оскільки навіть серед самих соціялістів може різною бути оцінка – чи активізація певних національних рухів суперечить інтересам зах.-европейського пролетаріяту, чи ні – свідчить дуже проречисто остання загальноевропейська криза. Не згадую вже про різниці, котрі заходять між українськими та російськими марксистами в оцінці значення національних рухів у Росії для інтересів робітництва. В своїй передмові до „літературної спадщини” по Марксу, Енгельсу і Ляссалю Мерінг так відповідає на питання, чи, коли та оскільки визвольні змагання окремих націй тратять своє право на здійснення стикаючися з вищими культурними інтересами:
„Саме питання – читаємо там – при яких обставинах, самі в собі оправдані, самозаховавчі змагання маленької нації мусять піти в кут, щоби не стояти в супереч з умовами революційного розвитку великих, культурних народів, – в кожнім конкретнім випадку тяжко розв’язати… Небезпека, що визвольна боротьба якоїсь далекої нації зашкодить найважнійшим інтересам історичного розвитку в великих культурних центрах, – ся небезпека має проти себе другу: що великі нації з свавільною байдужістю (mit soveräner Gleichgiltigkeit) перейдуть до порядку дневного над життєвими інтересами малих народів” [„Aus dem lit. Nachl.” В. III, s. 76 – 78].
Як ми вже знаємо „інтереси західноевропейського пролетаріяту” покривалися в той час у Маркса і Енгельса з „інтересами великих культурних націй”, з їх „революційним розвитком”; тому відповідь Мерінга може бути з повним правом віднесена до тих теоретичних розумовань Маркса (суперечність з інтересами зах.-европейського пролетаріяту), котрими він (і Енгельс), узасаднювали своє різко негативне відношення до визвольної боротьби менших народів. Як би, одначе, на це питання не відповісти – воно є чисто формального, другорядного значіння. Далеко важніше від того, чи визвольні рухи неісторичних націй мають бути підпорядковані культурним інтересам більших народів, інтересам поступу та демократії, котрі ці останні репрезентують, – далеко важніше є питання: чи ці визвольні рухи народів-паріїв фактично миналися в той час з інтересами демократії? Чи ті загибаючі нації, котрим нічого не лишалося як крутити назад колесо історії, як бути контрреволюційними, фактично були morituri (призначені на смерть)? А коли навіть і так, коли ці всі „наційки” були дійсно якоюсь реакційною голотою, що ніколи не мала навіть історії, то чи були наші автори управнені твердити, що цей стан, в котрім перебувалиці „наційки” є чимсь природним, а не переходовим? Іншими словами, чи міг Енгельс або Маркс казати, що коли українці, припустім, були в 1848 році підпорою реакції, то вони й по вік нею будуть? Або, що коли, напр., чехи не мали історії, то й не будуть її вже мати?
Ці питання приводять нас до кардинальної помилки Енгельса і Маркса в їх поглядах на неісторичні нації, на котру вже звернув увагу О. Бауер. Ся помилка полягала на тім, що хвилевий, припадковий момент в життю австрійських слов’ян, момент занепаду, коли їх інтереси припадково лише зв’язалися з інтересами абсолютизму, – наші автори взяли за тенденцію історичного розвою, за щось стале і конечне. Для пояснення того, як Енгельс і Маркс могли впасти в таку помилку, зауважу хіба, що на сілогізмі, що привів їх до сеї помилки („те що є, то й буде, то й є нормальне”) – будується ціла модерна наука і прикладні знання…
Нам тепер легко зауважити сю помилку Енгельса, бо вона справлена самим життям. Особливо ся помилка видна нам, сучасникам XX віку, котрий буде колись названий в історії „віком пробудження неісторичних націй”. І, що яайхарактеристичнійше, тою движучою силою, котра вивела ці, – мовляв Енгельс, „Volkerabfälle” з небуття, була власне та сама демократія, що на його думку мала принести їм смерть. Демократія (що сама з’явилася наслідком неустанного розвитку капіталізму), так як ми це слово розуміємо, має своїм гаслом не лише „teut роur le peuple”, але й “par le peuple”. Ці останні слова – категоричний імператив всякої демократії, а конечною умовою його здійснення є повищення активності мас, їх самодіяльності – економічної, інтелектуальної і політичної.
У націй неісторичних цей процес в тій хвилі тягне за собою потребу національної літературної мови, національної преси, науки, загалом національної культури, зрештою потребу організуватися в осібне національне тіло. Цей процес, що захопив тепер колосальну територію від Ельби до Кавказу і від Сейму і Сяну до Чорного та Егейського морів, захопив чотири великі держави і з добрих два десятка, здавалось би на смерть роздавлених колесом історії, націй, змусив і учеників Маркса і Енгельса зревізуватн їх погляди на можність національного існування неісторичних націй і бодай post factum признати їм право, котре вони вже здобули собі самі.
Сю ревізійну роботу зробили головно К. Каутськиі і О. Бауер. Детальний розгляд їх поглядів що до цього не входить в задачу цеї статті. Можність національного буття неісторичних націй не лише Австрії, але й Росії остільки не заперечується сучасною соціялістичною літературою Заходу, остільки є там труїзмом, що вистане покликатися лише на відповідні праці по національному питанню двох названих в горі авторів [„Der Kampf der Nationalitäten u. das Staatsrecht tn Österreich” – v. K.Kautsky – „Vorrede” до „Revolution und Kontr-Revolution in Deutschland”. – Bauer. – „Nationalitätenfrage u. Sozialdemokratie”].
Погляди Маркса хіба остільки були стійними, що в той час (1840-60 роки) фактично задачею часу було утворення кількох нових многонаціональних держав (Австрія, Угорщина) або їх сурогатів (Галичина), та щоіншим слов’янськнм націям Австрії – з огляду на їх соціяльно-політичну кволість – дійсно не лишалося нічого більше, як впрягтися до тріумфального возу переможців. В цім сенсі вони дійсно були morituri (засуджені на смерть) дійсно виступали проти „духа часу”.
В 1848-м році, – коли в Угорщині і Польщі шляхта була майже одинокою носителькою національної культури, одинокою політично активною клясою, ще можна було говорити про „некультурність”, про відсутність будучини у таких націй, що, як українці, складалися з „попів та хлопів”. Не вільно цього одначе робити тепер, коли в державі приходять до значіння маси. Бо не треба забувати, що той державний устрій Австро-Угорщини, який повстав яко наслідок визвольної боротьби старих культурних націй (ліберальний дуалізм) не був вічним. Означуючи поступ в порівнянню з поваленим ним меттерніховським абсолютизмом – він все ж був лише етапом в розвитку демократії.
Тепер демократія висунула нові ціли, нові гасла і тут – як на закляття – образ зовсім зміняється. Борцями за ці нові гасла виступають вже нові нації – ці „відпадки народів”. Вони в перших рядах борців за національну автономію, за загальне виборче право, за федеративний устрій Австрії – себ то за всі ті вимоги, за котрі бореться і соціял-демократія. Натомість нації колись революційні – поляки, німці, мад’яри – отверто переходять в табор реакції. Вони є противниками загального і рівного виборчого права, вони є проти автономії націй, для них існує славнозвісний § 14, котрий помагає їм за помічю уряду ломити обструкцію пригнічених націй в парламенті, вони є найзавзятійші противники соціяльного законодавства, найвірнійша підпора мілітаризму і династії.
„Der Weltgeist” Гегеля є тепер рішучо за молодими націями Австрії, вони є „одержимі” ним, цим духом, котрий покинув своїх улюбленців з 1848-го року. Те отже, що Маркс і Енгельс говорили про контрреволюційність неісторичних націй, що вони „аж до їх повного загину або винародовлення зостануться носителями контрреволюції” – тож само вже спростовано історією. Та причина, котра гнала в 1848 р. українців, словінців, хорватів і пр. на поміч реакції, це був страх перед національною смертю, перед політичним і соціяльним гнетом, страх бути зданим на ласку і неласку своїх відвічних ворогів, бути поглинутими ними.
Або іншими словами – змагання до забезпечення власного національного існування, себто той самий момент, що є тепер головною підоймою перебудови Австрії в демократичну, оперту на рівности всіх націй, державу – одним з важних чинників її демократизації. Флірт українців і хорватів з Віднем в 1848-ім році був хвилевою інтригою, що зовсім не випливала з природної взаємної склонності сторін. Тепер ці дві нації – може найбільш неприєднані противники сучасної реакційно-дуалістичної Австро-Угорщини. Історія вчить м. і. нас одного надзвичайно інтересного факту, котрий свідчить про те, що в анальогічній ситуації, в якій були українці в 1848-ім р. – кожна нація, а не дише „реакційні слов’яне” – стає „нацією реакційною”. В Славонії мешкає коло 145 000 Німців, котрі досі зазнали дуже мало доброго від конституційного режіму в Хорватії. Бо хорвати, – самі пригноблені мад’ярами, – як лиш можуть стараються денаціоналізувати своїх німців, обмежуючи їх права на власні школи і пр. Тому, коли конституцію в Хорватії завішено і запроваджено комісаріят, хорватські німці віднеслися до сього факту доволі байдужно, а подекуди з неукритою симпатією. Все це цілком зрозуміло, як рівно ж зрозуміло, що галицькі німці і українці дуже мало захоплюються краевою автономією, воліючи замісць близького польського, далекий німецький централізм.
Зачисляти за се ці нації до націй реакційних по своїй природі взагалі – звичайно нема жадних підстав. А коли це робив Енгельс, то це випливало як з вже зазначеної, так і з другої його кардинальної помилки, з ідентифікації об’єктивних інтересів неісторичних націй з інтересами націй пануючих. Говорючи, що українці щойно від Метерніха довідалися про гніт поляків над собою, Енгельс пише слідом за тим: „Так ніби в Польщі самі поляки, так само як і українці, не були гноблені, так ніби під австрійським пануванням не був Метерніх їх спільний ворог!” [„Aus dem lit. Nachl.” s. 237]. З цієї цитати видно, що Енгельс бачив в демократизації держав ледве чи не панацею на національний гніт. Його слова про Метерніха, що аж мусів переконувати українців про гніт поляків над ними, рівно ж свідчать, як недоцінював Енгельс фактичні причини національних антагонізмів між націями більшими і меньшими. Це недоцінювання і було причиною такого поспішного зачислювання неісторичних націй до націй контрреволюційиих. Енгельс думав, що як поляки так і українці мають лише одного ворога і мають іти лише одною політичною дорогою. Не дивно, що кожне збочення з цеї спільної дороги, котре диктувалося зовсім оправданою підозрілістю плебейських націй щодо добрих намірів націй історичних – видавалося йому зрадою справи революції.
Як я вже зауважив, тут ми маємо в дійсностє діло не з переконаною реакційністю політично вишколених класів, лише з тим напівсвідомим протестом пригніченої маси проти своїх визискувачів, котрий нині дається експлуатувати темним силам реакції, але завтра мусить конечно виллятися в свідомо революційні форми.
Зобачити це перешкодила Енгельсові й Марксові та обставина, що вони не звернули належної уваги на соціяльно-економічну структуру неісторичних націй, на соціяльні антагонізми між австрійськими народами, котрі скорше чи пізніше мусіли вивести плебейські нації на дорогу демократії і революції. І це було третьою помилкою наших авторів, що привела їх до хибяої оцінки історичного значення народів-плебеїв.
Рівно ж життя не виправдало гороскопів Маркса що до панславістичного руху і опертого на них прогнозу що до будучини неісторичних націй. В поглядах великого соціяліста на цей рух є багато влучного і слушного, та все ж вони грішать певною односторонністю. В однім місці напр. Маркс пише:
“Що ці фрагменти (націй – поляки, українці і серби) будуть і далі тяжіти кожний до свого природного центру, само собою розуміється (is a mather of course), і стає чимраз більш очевидним в міру того, як шириться між ними цівілізація, а разом з нею потреба в історичній, національній активности” [„The Eastern Question” p. 547].
І хоч під цим „природним центром” автор розумів кінець кінцем Росію, то все ж це місце можна ще розуміти як констатування тільки природного факту, що кожна нація змагає до своєї консолідації, до з’єднання всіх своїх частин в одну цілість. Про визнання якоїсь надзвичайної сили панславістичного руху серед австрійських слов’ян тоді б не було і мови. Але лишаються знов інші вискази Маркса що до цієї справи, зацитовані мною в 2-м розділі, котрі не лишають жадного сумніву в тім, що Маркс фактично бачив в австрійських (поминаючи поляків) і турецьких слов’янах авангард панслов’янського „Drang nach Westen”.
Історія і тут справила погляди Маркса, і то досить несподіваним способом. Знов бачимо цілковиту переміну: нації (поляки), котрі були такими рішучими ворогами панславізму, що їх навіть не вважали за слов’ян, – грають одну з перших ролей в панславістському руху; навпаки, нації, що після Маркса мали зостати на все піонерами панмосковітизму (українці), виступають його завзятими ворогами. Причина помилки Маркса – та сама. Xвилеву ситуацію, певні відносини між окремими слов’янськими народами, що носили лише тимчасовий характер – він уважав за щось стале, конечне. Тоді – ми мали перед собою поляків, в котрих ще не вигасли повстанчі традиції, українців, хорватів і балканських слов’ян, повна безсилість котрих супроти їх могутніх гнобителів робила з них рабів яких будь ідеологій, від котрих вони сподівалися свого національного визволення.
Тепер – інша ситуація. „Засиля” українців, жидів, білорусів і литовців штовхнуло посідаючі кляси Польщі до запобігання ласки тої держави, де вони могли б собі знайти найліпшу оборону як проти „соціяльної”, так і проти „національної анархії”. Навпаки, зріст інших неісторичних націй Росії і Балкану, що зачали чути в собі власні сили, – зробив для них панславізм або непотрібним, або просто крайнє шкідливим. Колишні панславісти і революціонери помінялися ролями. Легенда про „природне” москвофільство неісторичних націй розвіялася так само як і байка про їх „природну” контрреволюційність.
Переходячи до тих причин, на підставі котрих Маркс і Енгельс відмовляли неісторичним націям – так сказати – рації існування, треба зауважити, що тут ми зустрічаємо властиво помішання понять. Автори дуже часто уживають слово „національна незалежність”, а думають „державна незалежність”, так як би ці два поняття покривалися. Цю неточність треба все мати на увазі, розглядаючи інтересуючу нас проблему.
Для осягнення національної незалежності слов’ян, .на думку Енгельса, бракує перед усім конечних економічних умов. Вони не мають власної буржуазії. Цей аргумент можемо просто поминути, бо він властиво є лише констатування факту, котре було слушне в ті часи, але котре абсолютно нічого не говорило ні за, ні проти народження цієї буржуазії в будучім. Важнійшим представляється другий аргумент про нівелюючу силу централізму, котрий робив безвиглядними змагання слов’ян до федералізму, роблючи їх надії на сепаратне національне існування дуже проблематичними.
Входити в ближче обговорення питання, о скільки новочасна капіталістична держава дасться погодити з автономією своїх провінцій, – лежить по за темою і рамками цеї статті, становлючи цілком осібну проблему про себе. Тут вистане зазначити, що сучасна соціял-демократія Австрії і Німеччини – в особах своїх найліпших представників – залишила погляди Маркса в цій справі. Каутський пр. каже, що
„Австрія може ще існувати тілько як держава федеративна… Модерна з’єднана держава дасться дуже добре погодити з якнайдалі ідучим самовизначенням своїх провінцій але лише з таким, котре установлює для всіх частин рівне право” [„Der Kampf der Nationalitäten und das Staatsrecht in Österreich” von K.Kautsky].
Однакових поглядів тримаються Реннер, Бауер і ціла австрійська соціяльна демократія, в програмі котрої стоїть вільний союз автономних націй.
Цілковиту слушність має натомість Маркс, коли він каже, що передумовою для „національного існування” є „велика кількість населення і одноцільність (Geschlossenheit) території”. Але лиш тоді, коли під „національним існуванням” розуміти існування в характері незалежної держави. Та й то з певними застереженнями, бо хоч ми і бачимо, що державна незалежність маленьких держав є або фіктивна (Сербія перед останньою війною, Чорногора) або непевна, завсіди виставлена на небезпеку бути знищеною сусідами (Бельгія, Швеція), – то про те такі держави існують, а існування їх часто більш тривале і певне, ніж великих держав (Швейцарія в порівнянню з Польщею або Турцією). Коли ж під виразом Маркса „національне існування” розуміти меньш досконалі форми його, тоді і велика скількість населення і замкнутість території – яко умови національного існування – майже цілком відпадають: історія знає цілу масу дрібних народців (чехи, словінці, словаки, угорські румуни), які скоро поступають наперед, не маючи ні одноцільної території, ні поважного числа населення.
Що до значення історичної традиції, яко умови національного існування, – то і ця обставина має певне значіння тільки коли будемо говорити про існування нації яко держави. Маса ж нових народців Австрії властиво не мають жадної неперерваної історичної традиції, що не перешкоджає їм досить уперто і з успіхом відстоювати свій національний побут.
Більшу, як на перший погляд видається, вагу мають вказівки Маркса на ролю географічної констеляції, в котрій живе нація, на шанси її розвитку. Нація, що не має певних конечних для неї географічних умов, засуджена або на смерть, або на вегетування, як напр. Московщина, поки вона не здобула Балтійського і Чорного морів. Одначе тут треба бути надзвичайно обережним в ставленню гороскопів: чи дана нація має згинути чи ні через те, що їй бракує конечних географічних умов? Маркс пише, що незалежність слов’ян є утопією з тої причини, що ні Австрія, ні Угоршина не дадуть себе ніколи відтяти від Адріятику. Ці аргументи недавно трохи відсвіжила віденська преса з нагоди останньої балканської війни і. зв’язаних з нею великосербських і тріялістичних плянів. Однак уже дальші слова згаданого в горі висказу Маркса позбавляють його аргументацію всякої сили. Маркс каже, що слов’яне тому не дістануть ніколи берегів Адріятику, що ці береги так само конечні для Австро-Угорщини, як… для Польщі береги Балтику. Отже, коли конечність посідання австрійських берегів так само мало буде в стані утримати їх за Австрією, як конечність володіння Балтійським пебережем для Польщі була в стані гарантувати їй це володіння, – тоді справа з національною незалежністю слов’ян не стоїть ще так погано!
Річ в тім, що багато територій або пунктів буває заразом географічною конечністю для кількох націй. Для котрої з цих націй ся конечність покажеться „конечнійшою” – це в кожнім конкретнім випадку сказати наперед досить трудно, аби від таких непевних даних робити залежним право і шанси нації на національну незалежність. Чеський король Оттокар Пшемисл ціле життя намагався добратись до Адріятику, а через нього до світового ринку. Його спроби не вдалися, і Чехія, щоб не бути відтятою від моря (і від світового ринку) мусіла увійти в склад чужого державного організму, котрий відділяв її від Адрії. В таких обставинах все рішається взаїмним відношенням сил конкурентів. Для Чехії море також було „географічною конечністю”, одначе – так само як і Польща – робити ужиток з цієї конечности вона змогла лише в рамах чужої держави.
Не потребую згадувати, що певне географічне педоження – так само як і число населення – є конечною умовою для державного, але не для національного існування взагалі даного народу. Підсумовуючи погляди Маркса і Енгельса на причини, завдяки котрим вони заперечували можність національного існування неісторичних націй – мусимо констатувати, що деякі з них (політичний централізм) в суті річи не існують, деякі знову (географічні, територіяльні) – вправді існують, але яко конечні умови лише одної (правда найдосконалішої) з форм національного існування народів.
Мій перегляд думок Маркса і Енгельса в інтересуючій нас справі був би не повний, як би я не взяв під увагу тих поправок і застережень, які вони самі внесли в свої погляди, Зважати на ці поправки тим конечніше, що деякі з них значно змінюють або бодай ослаблюють категоричність деяких тверджень наших авторів.
Ці уваги торкаються в першій мірі тези і про т. зв. контрреволюційність слов’ян та реакційність національних рухів неісторичних народів. Захоплення австрійських слов’ян панславістичними ідеями було для Енгельса й Маркса одним з головних виявів цієї реакційності. Одначе, з деяких статей, писаних Марксом до „New York Tribune”, – можна переконатися, що залежність слов’ян від панмосковських впливів не була вже такою догмою для Маркса, як це могло би здаватися з уже цитованих уривків його творів. Підносячи поступ, котрий зробила Сербія на всіх полях громадського життя, Маркс звертає увагу на повстання – в слов’янській і православній Сербії – антиросійської поступової партії. Далі, переходячи до висновків загального характеру, пише Маркс:
„Нема сумніву, що коли греко-слов’янське населення (Туреччини) здобуде власть в країні, котру воно залюднює та де воно творить три чверті цілого населення, з тою самою конечністю народиться антиросійська поступова партія, існування котрої все було неминучою консеквенцією частинного унезалежнення від Турції якої будь її часті” [„The Bastern Question” p. 9].
Подібні ідеї висказував Маркс і щодо слов’ян австрійських, – лише не в такій категоричній формі. Признаючи „велику небезпеку” для Австрії від панславізму та конечність для неї самооборони, Маркс з жалем зауважує, що хоч Метерніх ставив опір панславізму, але
„одинокий властивий засіб (боротьби з цим рухом) – повна свобода розвитку (австрійських слов’ян) не належала до системи його політики” [„Tte Fastern Question” p. 549].
Отже тим самим автор визнає, що небезпеку панславізму при певних умовах можна відвернути!
Ці вискази стоять в різкім контрасті з загальними виводами Маркса в цій справі. Замість безнадійности – віра в можливість для слов’ян власними силами увільнитися від чужих політичних впливів. Замість анатеми „вічним реакціонерам” – несмілива надія, що може ці „відпадки народів” таки знайдуть силу визволитися з пут реакції і панславізму. Цілком несподівана у Маркса віра в можливість самостійної, поступової еволюції тих, кому відмовлялося всякої будучини, котрих називалося „природніми реакціонерами”.
Ще більш характеристичний висказ знаходимо що до слов’ян балканських, там де Маркс обговорює політику европейської дипломатії супроти Оттоманської імперії. Сміючись з безсилости дипломатії посунутися хоч на крок в розв’язанню східного питання, з її змагань за всяку ціну утримати status quo па Балкані, Маркс пропонує свій спосіб рішення цієї проблеми. Цей спосіб є „реконструкція Оттоманської імперії через заснування грецької імперії або федералістичної республіки слов’янських народів” [„The Eastern Question” р. 75; Lassal – Reden. u. Schriften П В. s. 401 – 2]. Про „федерацію незалежних держав” Німеччини писав і Ляссаль. Отже те гасло, – федералізм – за висунення котрого австрійськими слов’янами, безповоротно зачислено їх до націй умираючих, що тримаються старих реакційних кличів, це саме гасло (федералізм) поручав сам Маркс яко форму будучого устрою балканських слов’ян!
Як не дивитися на щойно наведену думку Маркса, в кожнім разі вона значно ослаблює ту його аргументацію, де він старається виказати реакційність австрійських „наційок” власне їх змаганням до федералізму. Федералізм для балканських бодай слов’ян – це є порожне місце, це є непослідовність в загальній концепції Маркса в цій справі, яка позбавлює її певної викінченості і цілості. Подібну непослідовність здибуємо і в Енгельса. З одної сторони слов’яне австрійські зостануться, на його думку, завжди („аж до їх повного загину або винародовдення”) носителями контрреволюції [„Aus dem lit. Nachl.” s. 237]. З другої сторони він дивується, чому українці в 1848-ім році звернулися проти поляків, а не проти Метерніха, котрий прецінь є їх „спільний гнобитель”! Ergo, реакційність слов’ян (українців) пояснюється тут не їх соціяльно-політичним положенням (а тільки тоді й можна було б говорити про їх природну реакційність),, а браком політичної свідомості (бо повинні б були пізнати, хто є їх „спільний ворог”).
А цей факт – сам по собі – ще ніколи не був причиною смерти жадної кляси, жадної нації. А вже цілком неоправданим булоб б приписувати сьому моментові перманентний характер. Що Енгельс взагалі сам не брав своїх поглядів на неісторичні нації за догму, – видко з богатьох місць „Літературної спадщини”. Так говорючи про конечність політичної централізації і ergo повну безвиглядність національних (федеральних) рухів неісторичних націй, Енгельс пише:
„Це все одначе не мало б рішаючого значіння. Коли б слов’яне в яку будь епоху свого пригнічення зачали нову революційну історію, вони вже через це довели б свою здібність до життя… Від того часу революція мала би інтерес в їх визволенню і спеціяльні інтереси німців і мад’ярів зникли б перед важнійшими інтересами европейської революції”.
Формула – що правда унята в гіпотетичну форму – одним ударом перекидає до гори ногами всі безапеляційні засуди автора неісторичним народам. Ця формула не могла б бути написана, коли б Енгельс безумовно вірив в слушність своїх гороскопів про природну реакційність слов’ян, виключаючу всяку можливість революційного їх піднесення.
Взагалі, може це бути велика смілість, але я думаю, що в своїх розумуваннях про долю і політичну вартість неісторичних націй, Енгельс і Маркс (а тим більше Ляссаль) виходили не стільки з об’єктивного досліду їх соціяльно-економічних і політичних відносин, їх історії (цеї останньої, як ми бачили на прикладі українців, вони не все добре знали), як піддаючись, може несвідомо, гіпнозові факту. Народам, що нічим майже не виявляли себе в історії, що в великій історичній драмі 1848-го року грали лише негативні ролі, – наші автори відмовляли будучності і здібності до розвитку.
З усіх слов’ян (крім поляків) найбільш енергічно відстоювали своє національне існування слов’яне турецькі – і ми вже бачили, як під впливом сього факту зміняли супроти них Маркс і Енгельс свої загальні національні концепції. Найбільшу ж революційну енергію розвинули в тім часі поляки – тому погляди на них наших авторів зовсім відмінні від поглядів на інших слов’ян. У Енгельса читаємо:
„Що Польщу не дасться умертвити, це вона довела в 1863 р. і доводить що дня. Її претензії на самостійне існування в европейській родині народів не заперечні” [Engels – „Internationales aus dem Volksstaat”, s. 39 – 40].
Ясніше трудно представити залежність поглядів Енгельса на живучість даної нації від фактичних доводів, зложених нею на угрунтування свого права на існування. Не потребую згадувати, що між фактичною активністю даної нації та її здібністю до життя є дуже тісна залежність. Тому погляди Енгельса почасти узасаднені. Але з другої сторони ніколи не с оправданим заперечення рації існування за якоюсь нацією єдино на підставі її хвилевої політичної безсилости. Цей гіпноз факту, під котрим були і Енгельс і Маркс, не дав їм зрозуміти, що ціла т. зв. „контрреволюційність” слов’ян (особливо австрійських українців) була ні що иньше, як протест проти реакційної сторони революційно-національних рухів 1848-го року (польського, мад’ярського); тої реакційної сторони, котра для стороннього ока була ще невидною, і котра (в виді польського і мад’ярського гніту над іншими „національностями”) щойно тепер стає очевидною для всіх.
На перший погляд може здатися дивним, що Маркс і Енгельс оперували такими сумарними поняттями, як „нарід”, „нація”, дивними в устах ідеологів певної кляси, теоретиків класової точки погляду на явища суспільного життя. Перша причина сього, розуміється, є та, що правда рідко – але є моменти в історії націй, коли з повним правом можна говорити про загальнонаціональні інтереси цілого народу. Подібних „єресей” з точки погляду вульгарних марксистів можна знайти досить не лише у названих авторів, а також, напр., і у Ляссаля, котрий, напр. називав італійське повстання корисним для німецької нації, а війну проти Данії „життєвим інтересом німецького народу” [Lassal – „Reden u. Schriften”. II В., s. 402-442].
Власне в 1848-ім р. стояли перед німецькою і мад’ярською націями цілі, котрі можна було назвати загальнонаціональними, в обороні котрих ставала (або повинна була стати) ціла нація без різниці кляс. Крім того з деяких місць у Енгельса видно, що під „нацією” він розумів активні її кляси, що виступають яко свідомі актори в історичній драмі. Решту народу (котра ідейно може бути навіть в опозиції до „акторів”) зачисляти до цеї активної части, і обіймати їх одним поняттям „нації” дає право власне пасивність цеї другої частини, що своїм чинним протестом не відбере іншим легітімації виступати в її імені.
[Ось ці місця: „Вина за всі підлоти, зроблені в інших країнах з помічю Німеччини (автор говорить про національні утиски. – Д.) падає не лише на самі правительства, але в великій мірі на німецький нарід. Без його засліплення, без його рабськості німецьке імя не було б так зненавиджене за границею, а пригнічені Німеччиною нації давно осягли б стан вільного розвою”. (Aus dem lit. Nachl.”, s. 113).
В ті часи пасивність німецької громади дала правю активнішій її часті (в даному разі правительству) репрезентувати „німецьке і’мя”, промовляти в імени німецького народу.
В другім місці Енгельс каже: „Якщо коли-небудь робітнича кляса в Росії… створить політичну програму, і та програма заключала б в собі визволення Польщі, тоді, але не скорше – і Росії, як народу, не треба буде винити (за гніт над Польщею), наш акт обжалования спаде тоді тільки на російське правительствo” („Енгельс – „Роб. кляса і польське питання”). Те саме ідентифікування нації з її активнійшюю частю.]
(В сім сенсі слово „нація” уживається і в нашій статті). В тих обставинах, здається мені, належить шукати пояснення термінології наших авторів. Крім того, розуміється ще й в тім, що за тих часів деякі нації, як українці, в котрих процес соціяльного різничкування щойно зачинався, фактично скорше можна було назвати клясою, як нацією. Оба ці поняття фактично покривалися одне з другим.
Заки перейдемо до методу Енгельса і Маркса, пригадаємо в пам’яті головні висновки з їх поглядів на неісторичні народи.
Ці виводи будуть такі:
1) застереження і поправки, пороблені нашими авторами, відібрали їх твердженням про неісторичні нації категоричний характер.
Це відноситься як до т. зв. контрреволюційності неісторичних націй, так і взагалі до їх права на існування.
2) Деякі з цих рухів вважалося можливим навіть підтримувати, яко такі, що лежать в інтересах поступу і цивілізації.
3) Заперечення можливості національної незалежности неісторичних націй відносилося скорше не до цієї незалежності, яко такої взагалі, лише до одної з її форм.
4) Згадані вище три кардинальні помилки наших авторів, а також недоведеність їх головних аргументів (роля централізму і географічних умов) – значно ослаблює вагу їх, некорисних для неісторичних націй, поглядів.
5) Все, що писали Енгельс, Маркс, а навіть Ляссаль в питанню, що нас обходить, переймає якесь темне, не ясне передчуття, що та реакційна сила слов’янства, котра допомогла задушити революцію – все ж є рухом нижчих верств, рухом демоса, який лише хвилево може мати антидемократичний зміст. Це передчуття нових великих національних рухів, нових історичних бур, що стають тепер історичним фактом. Це ж передчуття і позбавляло твердження наших авторів їх безапеляційної сили, не згадуючи вже про поправки самої історії.
5.
У певних українських кругах є дуже поширений сентиментально-прекраснодушний погляд на національні справи, котрий за кожною нацією, навіть за кожним напівкультурним племенем визнає „право на самовизначення”. Цей quasi ліберальний погляд знайшов надзвичайно різку оцінку зі сторони Маркса і Енгельса, котрі підходили до національного, питання з цілком іншим, здоровішим критерієм. В цій справі обидва великі соціялісти знаходилися – так як і в багатьох інших – під сильним впливом Гегеля. Особливо насмішки Енгельса з тих сентиментальних душ, що з „моралістичної” точки погляду осуджували всякий поступ в історії, коли лиш він був сполучений з „насильством” – пригадують геніяльний сарказм Гегеля (в „Philosophie der Geschichte”) про професорів-моралізаторів, котрі не могли дарувати великим людям брак тих маленьких чеснот, що їх посідали вони самі.
Як ми вже бачили, наші автори підпорядковували справу визволення неісторичних націй інтересам великих культурних народів. Лише ті національні рухи діставали placet, котрі не суперечили з революційними змаганнями цих більших націй. Звідси це Quos ego! – кинуте Енгельсом на адресу балканських „хлопаків”, що були так не делікатні не числитися з цією найвищою засадою. Що безумовне приложения цієї засади не дається перевести, згадував я вже вище. Тоді ж наводив я і негативне відношення до цього принципу Менгера.
Зрештою пізиіше прийшло до змодіфікування вихідної точки, з котрої оцінювалися національні змагання тодішніх націй: не їх згідність чи розбіжність з вищими культурними інтересами великих народів, лише їх – без відношення до кого б то не було – революційна чи реакційна роля в історичнім процесі; міродатним стало: чи йде даний національний рух на користь цивілізації чи ні? Чи задачі, які він має здійснювати, не суперечать з тенденцією історичного розвитку?
Цей критерій застосував м. і. Маркс вже в своїх поглядах на турецьких слов’ян. Цей критерій і можна уважати як одиноко слушний і об’єктивний, майже виключаючий чисто припадкову оцінку вартості національних рухів в залежності від суб’єктивних симпатій та антипатій. Практичну ж директиву для демократії в національних справах Енгедьс сформулував так: „Виступ в обороні кожного революційного народу”… Значіння і цінність методу Енгельса полягає опріч того на тім, що він раз на все зробив порахунок з цими сентиментальними політиками, що оперували в справах національних поняттям абстрактної „справедливості” та іншими моральними категоріями.
Аматорами цього останнього методу були передусім тодішні панславісти з Бакуніним на чолі, тому проти них головно звертається Енгельс. Висміваючи Лямартина та інших чулих політиків, у котрих раз-у-раз була на устах фраза про „братерство і щастя всіх націй”, Енгельс пише:
„На сході… все ще існують ніби демократичні, революційні фракції, котрі ніколи не устають носитись з цими фразами і сентиментами, та проповідувати євангеліє братерства народів” [„Der demokratische Panslnvismus” v. Engels].
Тим часом історичний процес не має з цими сентиментами нічого спільного. І найліпша „прекрасна ідея”, в тім числі і „свобода народів” або народа, – засуджена на смерть, коли не має по своїй стороні нічого крім – „права” і „справедливості”. В такім випадку, ця ідея лишається тілько „leeres Traumgebilde” (пустим образом під час сна). Незалежність і цілість Мексики – (які всякого іншого народу) – є дуже справедлива і гарна річ, але це не перешкодило і не могло перешкодити тому, що в сорокових роках мипулого [XIX] віку частину мексиканської Каліфорнії анектували Сполучені Держави. „Незалежність” деяких іспанських каліфорнійців або техасців мусіла від того потерпіти, „справедливість” і моральні засади могли бути також тут чи там ушкоджені; але що це все значить супроти великого факту світової історії?” [Ibidem] Справедливість була може по стороні Мексики, але інтереси світової цивілізації – по стороні її противників. Так само в інтересах цивілізації (европейської!) в XV і XVI в. було стопити всі маленькі нації Австрії в одну централізовану державу, не зважаючи на це, що „справедливість” певно промовляла за „свободою кожної нації на самовизначення”.
Подібна річ мається з чехами. Можуть собі сторонники чеського державного права скільки хочуть рекламувати право на державну самостійність земель „корони св. Венцислава” – тенденція історії всупереч з засадами „справедливости” іде своїм шляхом, і то в напрямку цілком протилежному історичним фантазіям сентиментальних політиків. Чехія остілько економічно зрослася з Австрією, що політична сепарація була б для неї економічною руїною. Це зачинають вже розуміти там, і тому такі визначні чеські політики і публіцисти, як К. Кpамарж і Ю. Пеніжек – в спеціяльних розвідках – отверто виступали яко австрійські патріоти і противники чеського державного права. Крім того мусить абстрактна справедливість спасувати перед конкретними обставинами міжнародної ситуації, котра зробила би незалежну Богемію васалом одного з її могутніх сусідів і таким чином її „самостійність” чисто фіктивною. На це вказує між іншим Каутський в своїй „Noсhmals der Kampf der Nationalitäten in Оesterreісh”, друкованій в „Neue Zeіt”.
Що більше, перед цим вищим критерієм – інтересами поступу, цивілізації мусіла схилити чоло і та одинока серед слов’янських націй, що уважалася Енгельсом і Марксом носителькою поступу – поляки. В 1848-ім році Маркс був рішучим прихильником відбудування Польщі в історичних границях, хоча б для того треба було пожертвувати частиною німецької території. Кілька літ пізнійше він уже сумнівається,
„чи можуть цілі краї, заселені переважно німцями, цілі зовсім німецькі міста бути видані нації, котра ще не виказала себе спосібною вийти зі стану основаного на неволі сільського населення феодалізму?” [„Aus dem lit. Nachl.” S. 38]
В кількох інших місцях узалежнює Енгельс можність нації самій порядкувати своєю долею від „ступня цивілізації” нації, від її „історичного становища”, „ступня суспільного розвитку”. Можна було б спершу приняти, що ці слова висловлюють ніщо інше, як звичайні погляди наших авторів: право на життя тих, що живуть (великі історичні народи); присуд смерти напівмертвим народам. Але так не є. В дійсности „ступень цивілізації”, що дає нації легітимацію на існування, не міститься тут стаціонарно, лише еволюційно, як комплекс певних умов, що дають даній нації вигляди осягнути, бодай в будучині, певний ступінь цивілізації, як властиву (не кожній!) нації потенціяльну енергію, що з часом може змінитися на енергію кінетичну, як здатність нації до розвитку взагалі.
Доказом того є хоч би щойно наведені слова Маркса про поляків, в котрих припускається, що певні народи, що навіть вже осягли потрібний „ступінь цивілізації,” – в своїм дальшім розвою можуть з нею розминутися. Доказом можуть бути й думки Маркса про турецьких слов’ян (і греків), в котрих він бачив авангард цивілізації, незважаючи на це, що „ступінь цивілізації” цих народів ледви тоді був вищим, ніж тепер албанців. Це видно зрештою з одного вже цитованого місця з „Літературної спадщини”, де каже Енгельс, що коли б слов’яне зачали „нову революційну історію” –
„революція мала б інтерес в їх визволенню”, а „партикулярні інтереси німців і мад’ярів мусіли б зникнути перед вищими інтересами европейської революції” [„Aus dem lit. Nachl.” ст. І від. 14 – п. р. 49].
В цих словах є ніби передчуття тих великих бур XX ст., в котрих колишнім „революційним” і „реакційним” поглядам довелось помінятися місцями. Тут же цілком виразно признається, що найвищим, суверенним критерієм живучости нації є не той факт, чи її змагання суперечать, чи ні, зі змаганнями більших культурних націй, лише, чи її справа зв’язана зі справою революції, соціяльно-політичного поступу, чи ні? Або, іншими словами, даний національний рух лише тоді має право існування, коли має здійснити гасла революції, спричинитися до піднесення, до поступу цивілізації незалежно від його відношення до інтересів великих націй. Установлення цього критерія – є найважнішою заслугою наших авторів.
Абстрактну ж засаду загального „братерства народів”, сентиментальне обстоювання прав кожної нації й племені, незалежно від даних конкретних обставин Енгельс не вагається назвати засадою реакційною. Сю останню засаду Енгельс називає „засадою національностей”, в противність до „національного принципу”. Перша засада
„підносить… питання права до національного незалежного існування тих численних дрібних позосталостей народів, котрі існували довший або коротший час на історичній арені, але остаточно були поглинуті, яко інтегральні части більш потужними націями, котрі були більше здібні – через свою більшу життєвість – до поконання більших перепон” [„The Commonwealth.” 1866 (Внгельс – робітнича кляса; польське питання)].
Після сеї, відкиданої Енгельсом, засади національностей
„уельсці або мешканці острова Мен, коли б собі того бажали, мали б – хоч то би і було нонсенсом, рівне з англійцями право на самостійне політичне існування. 6 це вже абсурдом убраним в популярні шати, аби милити очі людям з плитким розумом, служити до ужитку, як вигідна фраза, або бути відкинутим на бік, коли обставини того вимагають” [ibidem].
Сю засаду засвоїла собі і Росія, котра виставила її проти Польщі, а тепер проти Австрії. Проти поляків – Росія висуває право на самовизначення… кашубської „нації”, застосовується ця реакційна засада і супроти українців. Знана річ, що коли націоналістам російським бракує аргументів напр. проти націоналізації школи на Україні – в тій хвилі висувається „право на самовизначення”… киян, чернигівців, прилучан, мови котрих прецінь різняться між собою занадто, аби їм можна було накинути одну літературну українську мову.
Відкинення, отже чисто абстрактного погляду, погляду „моральної справедливості” в національнім питанню, відкинення реакційної „засади национальності” – це є перша заслуга Енгельса і Маркса, їх методи. Другою, як я вже сказав, є усталення певного критерію для оцінки вартості даного національного руху, критерію, що його й тепер ще може прийняти кожний демократ (згідности або незгідносте з головними тенденціями розвою даної доби).
Прикладаючи сю методу до теперішніх національних відносин в Европі, мусимо признати, що національні рухи неісторичних народів сходу Европи – є безперечно рухами, що заслугують на піддержку кожного послідовного демократа. Як я вже в горі вказав – ситуація політична тепер змінилася. Під впливом демократичних змагань неісторичних націй – старі, колись революційні, народи починають звертати свій зір не в будучину, лише в минувшину. Не вільний союз націй – лише дуалізм і автономія Галичини в Австрії, „єдиная и неділимая” в Росії – стають їх гаслами. Цей здвиг в сторону реакції (і власне під впливом національних рухів підбитих народів) зауважив ще Енгельс.
„Що до Прусії – читаємо у нього – то часть Польщі, що до неї належить, тяжить на ній, як змора. Це прив’язало її до тріумфального возу Росії, позволило правительству пруському – навіть в 1803 і 1864 р. – в пруській Польщі без опору ламати закон, робити замахи на особисту вільність, права зборів, вільність преси, що так скоро потім застосувалося до решти Прусії; здеморалізувало цілий ліберальний міщанський рух, котрий зі страху перед утратою кількох квадратових миль над східною границею дозволив правительству не числитися супроти поляків з жадним правом” [Ibidem].
Про цей самий здвиг в сторону реакції згадує і Каутський, кажучи, що
„ті самі німці, котрі поборювали як найрішуче абсолютизм там, де він був звернений проти німців, давали свою згоду на нього там, де він поневолював інші національності” [Kautsky – „Der Kampf der Nationalitäten und das Staatsrecht in Österreich”].
На подібний факт вказував і Бауер в Австрії. Зрештою кожний уважний обсерватор галицького життя легко запримітить, яке „здеморалізовання цілого ліберального міщанського руху” польського там викликало загострення українського питання. В Росії та сама причина викликала ті самі наслідки: „гріхопаденяя” російського лібералізму, зрада ним елементарних принципів демократизму стала фактом доконаним. Все це управнюе нас говорити в данім випадку про певну не припадкову тенденцію в еволюції політичної ідеології пануючих націй.
Причиною цієї еволюції, сього „здвигу вправо” історичних націй є конечність зміни деяких застарілих (як напр. австрійський дуалізм або російський централізм) інституцій, котрі лежать в інтересі виключно націй пануючих (колись революційних) і котрі стоять на дорозі вільного розвитку плебейських народів. Давнійше реакційні, тепер ці останні є передовими борцями европейської демократії. Тому підтримувати ці рухи неісторичних народів – є елементарною повинністю цілої правдиво-демократичної Европи.
До цього висновку прийшла тепер і західноевропейська соціял-демократія.
„Модерна національна ідея – пише Каутський, – розцвіт котрої йде в парі з еволюцією модерної держави, не є жодним ошуканством… лише лежить глибоко в потребах народів… Пролетаріят не лише не відноситься ворожо до цього роду національних рухів, але якнайживіше заінтересований в їх вільнім розвою” [Kautsky – ibidem].
Навіть коли стати на точку погляду інтересів західноевропейського пролетаріяту – навіть тоді право націй на самовизначення не може бути неговане. Навпаки, нормальний розвиток класової боротьби в середині кожної нації – становить передумову сили й поступу пролетарського руху. Що цей поступ майже неможливий там, де увагу робітничої кляси відвертається на бік національними справами – найліпше свідчать приклади різних конфліктів між національними с.-д. організаціями: російської з жидівською і з українською, української з польською, чеської з німецькою, румунської з мад’ярською etc.; з’явище – котре не є припадкове і котре дається усунути лише національним унезалежненням нації. Каутський пише:
„Самостійність нації є конечна і природна підстава кожної модерної класової боротьби; нарід мусить бути свобідним під кожним взглядом, щоб пролетаріят був в стані і хотів з цілою силою виступити проти свого соціяльного противника” [Ibidem].
Коли підтримання національних рухів неісторичних націй взагалі лежить в інтересі европейської демократії, то спеціяльно на це заслугує український рух. Ми вже знаємо, що коли Енгельс і Маркс писали про нашу націю sine ira, вони визнавали її одрубність. Навіть більше, узнаючи велику ролю географічного положення надії, її числа і великості території, вони посередньо признавали нашу націю здібною до висших форм національного існування.
На це маємо зрештою і безпосередні вказівки у Маркса. Я вже цитував те місце з „The Eastern Question”, де Маркс констатував, що українці (також поляки і серби) – в міру розвою їх цивілізації і політичної активності, з конечності змагатимуть до консолідації в одне національне тіло.
Не можуть, розуміється, промовляти на некористь українців також такі аргументи, як брак історичної традиції – бо українці її мають. Рівно ж не підлягає сумніву, що лише брак належного знання історії перешкодив Марксови бачити в українцях націю революційну не лише в будуччині, але й в минулім. Маркс уважав, що польська революція є заборолом европейської демократії. Рівно ж признавав він, що аби бути переможною, ця революція мусить бути аграрною революцією. Піонерів цеї аграрної революції він бачив помилково в польських графах, князях і взагалі повстанцях. Знання історії нашої нації вказало б йому на одинокий революційний чинник ІІольщі – українське селянство. А це могло б цілком змінити його думку як про польсько-українські взаємини, так і про ролю українців, яко нації взагалі.
Що український рух тепер є рухом живим – про це не може вже бути двох думок. Демократизація публичного життя – в краях мішаних, де демос належить до нації упослідженої – в тій хвилі прибирає характер націоналізації цього життя. Беручи участь в публічнім життю, маси витискають на нім свою національну печать. У нас на Україні ми могли обсервувати цей процес на різних з’їздах (кооперативний), згромадженнях (Дума), політичних стоваришеннях (політичні партії, селянська спілка etc), пресі. Що цей рух лежить в інтересі европейської демократії – на це вказують всі, хто цікавився українським питанням, як Шерадам, Бауер, Самаса, Сітон Уотсон, Рафалович. Яко рух, що змагає до прилучення до цивілізації і культури великанської народної маси – він є в інтересі поступу і цивілізації.
З огляду на причини цього руху (розвиток капіталізму і демократії) – він є історично-конечнй.
З огляду на свої цілі (політична свобода, автономія націй) – він є, уживаючи термінології Маркса, – революційний, тобто такий, що змагає до радикальної зміни існуючих реакційнх політичних відносин. З огляду на свої наслідки (паралізування панславістичного руху) – він лежить в інтересі европейської демократії.
Цими висновками стаття може бути закінчена. Коли вона бодай в загальних рисах вияснить основні погляди вождів соціялізму на національні справи – завдання її є виконане. Бажано було б, щоби російські марксісти, говорючи про погляди Маркса і Енгельса на неісторичні нації, коли вже не хочуть зважати на ті модифікації їх поглядів, котрі зробило життя, вони самі і їх великі ученики – звернули увагу на метод, котрим керувалися наші автори в інтересуючій нас проблемі. Тоді б вони побачили, що повторяти безкритично в XX віці те, що писали і говорили Маркс і Енгельс в національній справі в XIX-му віці, це значить ігнорувати цілу історію східної Европи за другу половину XIX в., – це значить понижувати себе до ролі ученого папуги; це значить бути вірним не духу їх науки, лише її букві. Особливо ж було б пожаданим, щоби російські доморослі марксисти (і деякі з наших) з більшим респектом ставилися до великих імен основоположників соціялізму і не надуживали їх великої тіни для оправдання власного неуцтва в усім, що тичиться одної з великих проблем нашого часу – української проблеми.
1914 р.
Джерело: Дм.Донцов. Енгельс, Маркс і Ляссаль про неісторічні нації. – Київ: „Серп і молот”, 1918. – 59 с.
Вперед 