Українська комуністична партія (більшовиків)

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

У кінці листопада і на початку грудня 1917 року, в момент остаточного розриву між Ц.Радою і Совітами, коли Ц.Рада, пропустивши через Україну озброєне козацьке військо, почала обеззброювати «більшовицьке», совітське військо, напередодні 1-го київського з’їзду Совітів, у Києві була випущена листівка від «Соціял-демократії України» до українських робітників, вояків і селян.

Як виявилося на партійній конференції, що відбувалася в Києві у зв’язку з з’їздом, ся проклямація була випущена членами Р.С.Д. партії (більшовиків). На жаль, ми не маємо сієї проклямації, навіть не читали її всю, але початок ми пам’ятаємо добре. Проклямація починалася приблизно так: «Що? Нова партія? Та хіба їх ще мало?» Далі автори, погоджуючись з тим, що партій дійсно не бракує, розповідають, чому потрібна ще одна партія, — партія українців більшовиків, які й виступають під титлом: «с.-д. України». Партія потрібна тому, що інтересів українського робітника і бідности селянської нікому боронити. Бо українські с.-д. і с.-р. злигалися з буржуазією, а російські більшовики, хоч і гарна й революційна партія, а все ж кацапи… вибачайте, там сказано було — «великоруська» чи «російська». На конференції ся проклямація викликала протест проти таких антидисциплінарних і антипартійних вчинків членів партії. Правда, сей протест був значно пом’якшений тим, що конференція ухвалила закласти організацію більшовицьких партійних організацій і присвоїти назву «с.-д. України», яко підзаголовок «РСДРП (більшовиків)».

Ми пригадуємо тут сей маленький епізод тому, що він показує, поперше, як давно почала народжуватися думка про «свою», українську партію, а подруге, він показує еволюцію двох осіб, на нашу думку, не випадкову, котра не обмежується особистим характером, а має деякий і соціяльний ґрунт.

Одним з авторів сієї проклямації був т. Затонський. Тоді В.Затонський привселюдно обвинувачував партію більшовиків у тому, що вона не дбає за інтереси українських працюючих мас. Тепер т. Затонський лише в дужках осмілюється доводити «до відома товаришів», що український рух не є «видумкою» Грушевського, що українські робітники і селяни є таки українськими робітниками і селянами, що за автономію і республіку змагалися українські селянські маси, «і кулачьо і біднота», «навіть» Катеринославщини і Харківщини. І до такого дужкового «шовінізму» і «націоналізму» т. Затонський дійшов лише після філозофічеського міркування: українська нація, хм! — а що таке нація? Дуже було б цікаво знати: як дійшов він до жизні такої?

Найгарячіший протест проти того вчинку, проти проклямації, висловив один з нас, що брав участь і на конференції і на з’їзді, — В.Шахрай. Тоді В.Шахрай був проти «окремої» партії «української» і за «єдину і неділиму» російську партію. Тепер В.Шахрай самостійник, стоїть за самостійну Україну і за самостійну партію. Самий крайній «націоналіст» і «шовініст»! Як він дійшов до жизні такої? Чи виявилося тут несподіване підвищення «в ньому для нього» українського національного почуття, чи щось інше?

Ні, щодо українського національного почуття «в ньому для нього», то він раз-у-раз був «націоналістом» і «шовіністом».

І навіть на тій конференції, де він прохав занести свій протест у протокол (на жаль, протоколи досі не оголошені, хоч багато матеріялу вже зникло), він сам виступав крайнім «націоналістом» і «шовіністом», яко співдоповідач по українському національному питанню проти «зверхінтернаціональної точки погляду» другого доповідача, сам виступав за організацію об’єднаних більшовицьких комітетів, за утворення свого краєвого ЦК, який підлягає ЦК РСДРП в загальноросійських питаннях, за назву «українська комуністична партія», яко підзаголовок до «РСДРП (більшовиків)», до того часу, поки і російська партія не прийме назви комуністичної. І в той же час протестує проти заклику до організації окремої «української» партії! І на 2-му катеринославському з’їзді зрікається закласти українську організацію більшовиків, як то пропонували йому члени з’їзду, що були записані у фракції більшовиків. Що за причина?

Причина проста. У момент рішучого перелому в історії української і російської революції, коли переворот у жовтні кинув усіх «соціялістів» в обійми реакції і контрреволюції, коли в кожному місті кипіла страшенна боротьба, коли кожна хоч невелика сила мала великий вплив на результат бою, — в той час вносити розбрат між більшовиків було безглуздим практично. І під час 1-го київського, і під час 2-го катеринославського з’їзду треба було додержувати якнайтіснішого організаційного зв’язку. Се треба було робити як в інтересах боротьби з російською (і «союзною») контрреволюцією, так і в інтересах боротьби з австро-германським імперіялізмом, з котрим Росія (і Україна) перебувала в стані війни, з котрим треба було миритися. Додержувати єдности революційного фронту тоді було як в інтересах загальноросійської, так і в інтересах української революції. Міркування було таке: і між нашими членами є багато «катеринославців». Але се «маленькие недостатки механизма», які в процесі революції виправляться. Партія визнає «самовизначення», вона буде рахуватися з українським рухом, у свій час зробить відповідний висновок, прикладе на ділі п. 5 своєї резолюції літньої наради 1913 року. Першим кроком до сього буде об’єднання більшовицьких організацій в українському маштабі. На гірший випадок, якщо «катеринославці» візьмуть верх, Україні легше буде визволитися від сієї нової неволі, ніж на випадок перемоги контрреволюції. Се останнє міркування тоді ще не відбилося в одверту форму, бо ми були твердо переконані, що інтернаціоналізм партії не є лише «словесним», «меншовицьким», «катеринославським». В усякому разі, якби повернулися ті часи, тов. Шахрай робив би те саме, навіть маючи сучасний досвід. Як би не було багато «катеринославців», але се було другорядним фактом, порівнюючи з загальноісторичним змістом тієї хвилі.

Досвід революційної боротьби з грудня 1917 по квітень 1918 року дав багато матеріялу, особливо до партійного відношення до України. У партії не було певної лінії! І що найдужче вражало — се «політиканство». Воно й зрозуміло. Там, де нема політики, там може бути лише політиканство. Люди, котрі й досі (і тоді) ще міркували, а чи є Україна, котрі все гадали, що вони живуть у «Південній Росії», — у них не могло бути політики, а було політиканство. Політиканство до власного ЦК. Ц.Комітет присилає своїх людей. «Сам» ЦК! Значить, у нас піде тепер музика не та! Але політиканство не припиняється, а все поширюється. Невже у ЦК немає певної лінії? Ні, він далеко, він не знає тутешніх умов, а відомості подають йому про благополучіє на Шипці. Найвищим проявом політиканства було оголошення Донецько-Криворізької Республіки (се політиканство між собою) і делеґація від Народного Секретаріяту в Москву для ведення мирних переговорів з приводу кордонів України після оголошення самостійности України на 2-му катеринославському з’їзді (се політиканство до ЦК).

Волосся на голові ставало сторч, коли посилалася ся делеґація і коли голова тодішнього Секретаріяту доповідав, повернувшися з Москви, як він там «загибал салазки» власним товаришам по партії— і з-за чого? Він і сам добре не знав. Треба ж було щось робити!

«Делеґація» була останнім кроком політиканства на «власній» території.

Далі йде політиканство у зв’язку з ліквідацією Ц.В.Комітету і політиканство в «еміграції»: повстанська дев’ятка, хронічне погребеніє і воскрешеніє «Совітського Уряду України» під різними назвами (Нар.Секр., В.-Р.Ком., Тимчасовий), пропозиція союзу Совітській Росії, «своя», «окрема», «українська» партія: «Комуністи України» і т.д.

Хай читач не подумає, що ми тому проти сього політиканства і «проти» «комуністів України», що вони носять «великоруський», «кацапський», «російський» характер. Навпаки, ми вважаємо за якнайбільш сильний і виграшний бік «партії» й «уряду» їх зв’язок з російською.

Політиканство тут полягає ось у чому.

Відомий історик Ключевський характеризував раз царицю Катерину II так: вона хотіла здаватися, а не хотіла бути.

Отак і ся «партія» і сей «уряд». Вони нічого не мають проти «назви», «слова», щоб «здаватися», і ні за що не хочуть бути. Та й чим бути? Аджеж України немає, а була «Південна Росія», стала «південна частина окупованого на сході Германією краю», і ніякого українського руху не було й немає, а є «окупація і лише окупація».

А у нас на Україні кажуть усім: «якщо здається, то хрестись, то воно й здаватися не буде!»

От ми й «хрестимося», і нам зовсім не «здається». Ми бачимо, що ся «партія» є просто краєвим комітетом Російської партії. Се для нас має ось яке значення. Значить, політика «катеринославської партії комуністів України» є політикою російської партії, себто політикою Совітської Росії. І коли вона «здається», то се лише те дране рядно, яким пропонувала укритися хазяйка проїжджим паничеві й панночці, коли вони ночували в неї вкупі в хаті. Кажуть, стидно, як видно. І катеринославцям дуже стидно, коли їм кажуть, що вони, «здається», брешуть, коли говорять, що належать до «пригніченої» нації.

Значить, укривання «рядном», щоб «здаватися», — се теж частина політики Совітської Росії. Пригляньмося до політики Совітської Росії, — що за напасть: Катеринославом пахне і в Москві!

Ось мирова делегація в Києві. X.Раковський — «любимець» навіть чорносотенної публіки. Що за диво? Виявляється, у Києві завелися «вжасно страшні звірі», від яких сильніших ніде немає: «судейські чиновники, в роді Шелухіна». А сі «звірі» кажуть, що Україна чи є, чи повинна бути самостійною. X.Раковський заявляє: нащадком (преємником) бувшої Російської імперії явилася РСФСР, і лише в тому випадкові могли б виступати бувші частини Російської імперії яко суб’єкти права, якби на се була дана згода РСФСР («Известия Московского Совета», ч. 113 (361), 6.VI.1918). У «Киевской Мысли» ми зустрічаємо один з пунктів однієї з комісій (число газети десь згубилося, і ми не можемо вказати числа), де говориться, що всяка держава, яка відокремлюється, повинна повернути всі збитки, що виходять з сього відокремлення.

«Окрім етнографічних й історичних прав (на багатства Дон.бас), Росія має ще й інші права, виходячи з двох загальновідомих фактів. На утворення й експлуатацію Донецького басейну тратила засоби вся країна, крім того, у виробленні скупчених багатств брали участь головним чином зайшлі руські робітники» (X.Раковський, «Известия ЦИК», ч. 148 (412), 16.VII.1918).

«Найупертіша боротьба ведеться на конференції з приводу питання про Донецький басейн. Українці, посилаючися на етнографічні права, вимагають для себе велику частину Дон. бас, лишаючи нам територію з 12 відс. продукції й 30 відс. всіх вугільних покладів. Звичайно, ми не можемо погодитися на се. Крім того, в Дон. бас. е значний відс. великоруського населення; ми указуємо на той факт, що вся донецька промисловість — всі печі, заводи, устаткування копалень — все се утворено трудом великоруських робочих центральних губерній, масами, що приходили в Дон. бас на заробітки» (X.Раковський, «Известия ЦИК, ч. 165 (429), 4.VIII.1918. Підкреслення скрізь наше). Що тут від «інтернаціоналізму» і що від «націоналізму»? Що тут від політики Совітської Росії і від румунської дипломатії? Що тут від боротьби з якнайсильнішим у світі звіром, «судейськими чиновниками, в роді Шелухіна», і що від послуги щирого приятеля, що каменем проганяв з лоба муху?

Ніхто нам не міг відповісти. Мимоволі довелося звернутися до «священного писанія й ізусного преданія отців церкви». І ми знайшли багато дечого повчального, як от, наприклад, з приводу твердження X.Раковського, що окремі частини бувшої Рос.імп. можуть виступати на міжнародній арені лише тоді, коли дасть згоду на се РСФСР. Се те саме, що й «совместное (і пануючої і пригніченої нації) определение судеб» пригніченої нації. «Усі реакціонери й буржуа представляють націям, насильно утримуваним у межах даної держави, права „совместно определять” його судьби, в спільному парляменті. Вільгельм II також представляє бельгійцям право „совместно определять” у спільному німецькому парляменті судьби німецької нації».[1] Але повної відповіді на наші питання ми не могли знайти. І нас дивувало одне. Тов. Н.Ленін відгукується на всякі події, питання і дає пряму й одверту відповідь. Чому він ні слова не сказав з приводу українського питання? Невже він погоджується з «катеринославською точкою погляду», румунською дипломатією і т.д.? І, читаючи його статті, ми натрапили на таке місце. У 1913 році між більшовиками й ліквідаторами йшов спір про право націй на самовизначення. Ліквідатори робили закиди сій формулі, що вона є «абстрактною», об’єктивно безглуздою» і т.д. От з приводу писань Семковського т. Ленін писав:

«І подібну неймовірну нісенітницю пишуть в органі ліквідаторів, у котрому одним з ідейних керівників являється п. Л.Мартов. Той самий Л.Мартов, котрий складав проект програми і проводив його в 1913 році, котрий і пізніше писав про заборону волі відокремлення. Л.Мартов міркує тепер, за правилом:

Туда умного не надо,
Вы пошлите-ка Реада,
А я посмотрю.

Він посилає Реада — Семковського і дозволяє у щоденній газеті перед новими шарами читачів, що не знають нашої програми, перебріхувати й плутати без кінця!».[2]

І ми думали з приводу всяких писань у щоденній, щотижневій, щодвотижневій, щомісячній пресі з приводу всіляких дипломатій, дірявих ряден і т.д.:

«І подібну неймовірну нісенітницю пишуть у партійних органах, говорять на мирових конференціях від імени тієї партії, того уряду, тієї Росії, на чолі якої стоїть т. Н.Ленін. Той самий т. Н.Ленін, котрий складав проект програми і проводив його в 1913 році, котрий написав такі чудесні статті: „Критические заметки по национальному вопросу”, „О праве наций на самоопределение”, „Тезисы о социальной революции и праве наций на самоопределение”, „Итоги дискуссии о самоопределении”, „О брошюре Юниуса”. Тов. Н.Ленин міркує тепер, видимо, за правилом:

Туда умного не надо,
Вы пошлите-ка Реада,
А я посмотрю.

Він посилає Реадів — катериноелавців, Раковських і дозволяє у щоденній, щотижневій, щомісячній і неперіодичній пресі і на всяких мирових конференціях, перед новими шарами читачів і слухачів, що не знають нашої програми, перебріхувати і плутати без кінця людям, які самі не знають програми і взагалі не знають, що вони говорять!»

Так думали ми. І таким шляхом ми дійшли до думки підійти своїми власними невеликими силами до «хворобливого питання», щоб дати відповідь на підставі «священного писанія й ізустного преданія отців церкви» і на підставі аналізи тенденцій розвитку національних рухів взагалі, українського зокрема, в дану історичну епоху, в даних конкретних історичних умовах, в дану конкретну історичну хвилю. Ми зробили, як уміли. Хай хто може, зробить краще! І от яко результат «ума холодных наблюдений и сердца горестных замет» ми прийшли до такого висновку.

«Україна може бути лише самостійною! Повірте, іншого виходу немає!» І в сьому нічого ні поганого, ні шкідливого немає. Для України, розуміється. Для робітничо-селянської України, розуміється.

Як і для Совітської Росії — ми так гадаємо. А не для єдиної і неділимої Росії Мілюкових, Родзянок, розуміється. Алеж усім не догодиш!

При тому підвищенні національної свідомости і напруженої волі до вільного, незалежного, самостійного життя цінний національно-визвольний рух, — не може бути й мови про повернення України в стан будьчиєї колонії. Раніше чи пізніше, чи трудним і кривавим шляхом озброєної боротьби, чи згодою, шляхом демократичного вирішення спірних питань з сусідніми країнами, — а Україна буде самостійною і незалежною не на словах тільки, а й на ділі. Чи шляхом довгої дипломатичної й збройної боротьби, лавіруванням між різними державами, чи шляхом революційного активізму самих робітничоселянських мас, — а Україна буде самостійною. У кращому випадкові Україна досягне своєї повної волі у якнайближчі часи завдяки активності і свідомості власних мас. Чим повніше, чим скоріше буде досягнена ся мета, тим краще буде і для України і для сусідніх країн, тим менше буде національної гризні і ворожнечі, тим легший буде дальший поступ економічного, політичного, соціяльного, культурного і духовного життя України, тим більший вклад у скарбницю світової культури дасть Україна. Навпаки, чим довший буде шлях здобування самостійности, чим більше буде Україна покладатися на дипломатичні заходи, на допомогу з боку когось іншого, чим менше буде виявлено у найближчі часи власної активности і власної сили, — тим довше буде перебувати Україна в «хворобливому» стані не вирішеного національного питання, тим більше отрута національної ворожнечі, гризні, під’юджування буде гальмувати поступ соціяльно-економічного, громадсько-політичного і духовно-культурного поступу. Революції не тільки виявляють більш глибокі сили й пружини, не тільки відкидають все зверхнє й умовне. Революції — се льокомотиви історії. Десятки років «мирного» періоду рівняються дням у революційні епохи.

Те, що в «мирну» епоху може бути досягнуто лише на протязі довгих років, у революційну добу вирішується на протязі декількох місяців. І якщо пожар революції загартовує сталь, то епоха «мирного» розвитку часто роз’їдає сталь іржею. Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане в наслідство історії, як іржа, буде точити соціяльно-економічний і культурно-політичний розвиток і
України й сусідніх держав. І тому в сей рішучий момент історичного життя надзвичайно важливо, щоб усі ті сили, котрі змагаються зараз на Україні і з-за України, ясно уявляли собі важливість сучасної хвилі. Особливо се є справедливе щодо обопільних стосунків України і Росії. 2,5 століття перебування України в межах Росії під царським самодержавством зав’язали багато зв’язків соціяльно-економічного і культурно-духовного змісту. Але в порах сих зв’язків протягом сих же часів набралося стільки гною, що сі зв’язки згубили свою елястичність, одубіли, не здатні погнутися при історичних поворотах. Вони ламаються, лопаються, при чому злам іде нерівно, рейки, балки і швелери випирають у різні боки, переплітаються між собою якнайдивовижніше. Сей процес відбивається страшенно боляче по обидва боки зламу, рейки і балки ранять людей, камінь, бетон, вугілля засипають людей, порох і тріски б’ють у лице, засліплюють очі, тріскотіння і гук оглушують вуха.

Чим хапатися за окремі виступи, рейки, балки, чим тратити даремно сили, аби підставити присішки до стіни, котра не сьогодні-завтра упаде, — краще розчистити місце, розібрати місце зламу і поставити нові стропила.

І чим скоріше й ясніше буде усвідомлений сей факт, тим краще. І усвідомитися в ньому потрібно передусім Совітській Росії. X.Раковський говорив цілком справедливо, що РСФСР є нащадком Російської імперії. Тільки висновок треба зробити не зовсім той, який робив X.Раковський на мировій конференції. Не треба забувати, що у спадщину Совітській Росії дісталася не тільки величезна держава, а й багато трухлятини, гнилизни. І треба пильно слідкувати за тим, що перепало в руки. Історичний досвід показує, що буває така спадщина, від якої краще зректися, щоб не зруйнувати дощенту придбаного власними силами добра. І якраз подібний випадок є з Україною. Треба забути про колишню колонію і пам’ятати, що доводиться зараз і потім мати з незалежною, самостійною країною, якщо не im Sein (є зараз), то im Werden (що намагається стати). Треба забути, що в Донецький басейн приходили з Центральної Росії робітники на заробітки і будуть ще приходити. Треба забути про 2 міл. 100 тис. великоросів поміж 16,5 міл. українців, щоб ради них намагатися повернути своє «первородство». Треба побудувати свої стосунки до України на підставі цілком нових стосунків, збудованих на живій, дійсній, а не словесній інтернаціональній єдності. Пора залишити всякі «наукові» досліди про незначність етнографічних відмін українського і великоруського народу. Пора забути валуєвщину, столипінщину, мимрецовщину. Пора визнати на ділі «право націй на самовизначення». Пора порахуватися з фактами. Пора прикласти п. 5 резолюції літньої наради 1913 року і зробити відповідний висновок: або туди, або сюди.

І зробити висновок, не боячися навіть того, що одрізнюватися будуть від вас. Забудьте про чечевичний, чи цукровий, чи вугільний, чи залізний, чи хлібний куліш. Се приложиться саме собою. У наших власних інтересах вирішити українське національне питання в повній мірі. Коли се буде зроблене, ви завоюєте собі такого спільника, якого не дасть ніяка «єдина і неділима».

Треба усвідомити і другій стороні: українському робітництву і селянству.

Поперше, се усвідомлення українського робітництва і селянства допоможе усвідомитися російському робітництву і селянству.

А друге, — Кажуть от ще що, небоже: Себе люби, то й Бог поможе! Щоб тебе поважали, мало, щоб усі люди були рівні. Треба ще, щоб ти сам себе поважав. Ти повинен примусити поважати твою волю, твою мову, тебе самого.

Третє — раз розпочате діло треба довести до краю.

Українське робітництво і селянство налякане окупацією, заходами Ц.Ради, попекло губи на гарячому молоці, а тепер є окремі шари, котрі дмуть і на холодну воду. Може, зараз і є де в кого каяття, але історія не дає вороття. Треба було не розпочинати в березні 1917 року. А зараз перед Україною є лише два шляхи: або валятися гнилою колодою десятиліття і отруювати повітря своєю «хворобою», або загартуватися і раз назавше забезпечити себе від усяких червей і гнилизни. А як; гнити колодою, то краще згоріти дощенту. Хай і попіл вітер розвіє по полю. Треба керуватися не почуттям хвилини, а загальним і цілим історичного розвитку.

До останнього часу ми гадали, що пролетаріят легше зречеться всяких «історичних» прав. Сей процес значно трудніший і складніший, ніж ми гадали. Ми гадали, що історичний процес скоро перетравить в собі всі перестороги минулого часу, примусить стати до себе лицем. Ми сподівалися, що, наприклад, «комуністи України» порахуються з фактами. Але на ділі у кращому випадкові ми маємо дивовижний вид людей, у котрих голова зосталася на місці, у той час коли корпус повернувся у другий бік: голова лицем назад. Процес звичайно трудніший, ніж ми гадали. Сподіватися, що «комуністи України» самі стануть лицем наперед, нічого.

Шкода й олово тупить!
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи!
А час не жде, а час біжить.

Події несуться з такою надзвичайною швидкістю, що людська голова ледве встигає їх реєструвати, усвідомитися в їх значенні. Люди живуть деякий час старим життям, керуються в своїй щоденній роботі старими звичками думки й діяльности, в той час коли ґрунт під їхніми ногами вже змінився. Вони хапаються за шмаття порваної старовини, намагаються їх позшивати, хапаються за окремі балки і рейки, щоб зв’язати порвані зв’язки старої будівлі, поспішають за вугіллям, щоб нагріти зруйновану хату за допомогою напіврозваленої печі. З сих заходів нічого не виходить, крім даремної, а часто й шкідливої праці.

Переконати таких людей не можна «словами» і легенькими замітками в дужках. Переконати їх можуть тільки факти. Бо факти — вперта річ! Бо з фактами рахуються!

З фактами рахуються навіть російські поміщики і капіталісти, котрі добре розуміють смак продукційних сил єдиної і неділимої Росії, і знають сей смак не «по-катеринославському», не по-книжному, не в «теорії», не «абстрактно», а «конкретно», кожною жилкою власного тіла, кожним порожнім карманом або порожнім гаманцем. «Катеринославці» чули про «продукційні сили» з уст свого дяді, як тому розказував його дядя, що він «видал, как наш барин едал». А російські поміщики і капіталісти самі «едали», і навіть відригування ще не пройшло. А й вони мусять рахуватися. Може, саме тому, що вони ближче стоять до грішної землі, до «продукційних сил» і добре бачать власними очима, до чого довело «обурення продукційних сил», які зв’язки порушило се «обурення», в який бік прагне се «обурення». Забути зовсім смачні «продукційні сили» єдиної і неділимої вони, звичайно, не можуть, душа не лежить. Відродити єдину і неділиму треба, обов’язково треба, се для них єдиний і неділимий шлях забезпечити за собою хоч те, що зосталося. Але вони все ж розуміють, що єдина і неділима єдиною і неділимою, а повернути цілком старе не можна. І вони щось бурмочуть про якийсь «федеративний» стан України, про забезпечення якихось там «прав» на «підставі її національної і державної самостійности». Вони «порахувалися» з фактами вже настільки, що визнають існування України й українського народу.

Навпаки, «катеринославці» саме тому, що вони знають про «продукційні сили» лише в «теорії»; що для них всі сі «продукційні сили», «фінансовий капітал», «комбіновані підприємства» є «абстракцією і лише абстракцією», в яку вони не здатні вкласти ніякого конкретного змісту; що вони знають і вживають «слова», вичитані з гарних, розумних книжок, а не знають і не розуміють, що до чого, — їм «порахуватися» з «фактами» значно трудніше. Бо для них «конкретним» «фактом», з яким вони рахуються, є їхня крамничка. В сій крамничці революційна буря порвала покрівлю, пошматувала стіни, порвала всі стропила, — і «катеринославські» крамарі збирають цеглу, куски заліза, тріски і намагаються відродити свою крамницю. їм і в голову не приходить, що частина крамниці цілком одірвана і старими трісками нічого не вдієш. їм і в голову не приходить, що була колись «Південна Росія», а стала Україна. їм і в голову не приходить, яке смішне у них становище. На Україну являється «сват» X.Раковський з «підбрехачами» «катеринославцями».

«Сват»: «Самостійної України немає і не буде, аж поки нащадок царської Росії не дасть згоди на самостійність».

«Підбрехач»: «Авжеж немає! Була „Південна Росія”, а тепер є „південна частина окупованої Германією на сході области”».

«Сват»: «Україну видумали страшенні звірі, „судейські чиновники, в роді Шелухіна”, котрі хочуть самі бути бюрократами».

«Підбрехач»: Да, є такі звірі. Просто у деяких добродіїв несподівано виникли українські почуття. Україна існує лише „в них для них”! А на ділі є „окупація і лише окупація”».

«Сват»: «Ми такі хороші, що хоч у вас етнографічні відміни незначні, що хоч ви руками й ногами цураєтеся „українщини”, — ми все ж таки забезпечимо вам мову і в школі і в урядових установах».

«Підбрехач»: «Та де там забезпечимо. Ми ще сього питання й не вирішили: ліві есери стали на перешкоді. А там побачимо… Може, це шовінізм буде ще плодити …»

Се вже раз було. Знаєш, читачу, як скінчилося се сватання тоді? Свата з підбрехачем з глумом вигнали. Дівка і парубок зосталися незасватаними, а сорому, а глуму скільки було !..

Криком кричати треба про сю кумедію. Російський пролетаріят повинен остерігатися «сватів» і «підбрехачів». Повинен остерігатися їх український пролетаріят («руського походження» в тому числі). Переконати «сватів» і «підбрехачів» «словами», доводженням з пошаною «до відома товаришів» — даремна праця!

А «свати» і «підбрехачі» можуть переконати других, що дійсно України немає, що тут просто «судейські чиновники, в роді Шелухіна» та ще деякі добродії з своїми почуттями «в них для них» «видумали» Україну.

Ні, переконати можуть тільки факти. Бо факти — вперта річ! Бо з фактами рахуються! Мало тих фактів, що було? Треба ще, значить, подбати за них.

І найкращим, найбільш усвідомлюючим, здатним переконати фактом — було б народження:

Української комуністичної партії (більшовиків).

Ся партія мусить собі поставити такі задачі:

1. Повести енергійну боротьбу з «своєю» українською, російською, світовою контрреволюцією, з імперіялістичними замірами придушити Україну. Се задача якнайлегша.

2. Повести боротьбу з тими самостійниками, котрі будуть намагатися провести самостійність України за допомогою дипломатичних ходів, «орієнтації» і т.ін., особливо коли є небезпека нової окупації або, власне кажучи, продовження сучасної окупації на невідомо довгий час. Телеграма Енно Директорії і німецькому совітові в Києві показує, якою великою є ся небезпека. А минуле Директорії не дає жодної певности, що вона не піде, як не зараз, то далі, стежкою своєї праматері Ц.Ради у лютому 1918 року. Се ne’st gue le premier pas, gui coute!

Страшний лише перший крок!

3. «Переконувати» кожним своїм кроком, кожним своїм вчинком, кожним своїм «словом» російський пролетаріят і український пролетаріят «російського походження», що Україна існує, що український народ є, що українська мова є і вона майже нічим не відрізняється від інших «інтернаціональних» мов, навіть тим, що вона здається незрозумілою для тих, хто її не знає. Чим упертіше, чим настирливіше буде проводитися на ділі се «переконування», тим буде краще і для України, і для Росії, і для інтересів боротьби з світовою контрреволюцією. Особливо на початку се буде дуже трудно виконувати. Бо тут зразу посиплються «страшні» «інтернаціональні» слова про «націоналізм», про «шовінізм». Слів не треба боятися. Треба боятися діла. Треба дивитися на діла, а не на слова і робити діла пропорційні і відповідні тому, що маєш переробити. «Клин клином вышибай!» І якщо будуть у тебе на очах творитися «історичні», «етнографічні», «економічні» діла під захистом і покровом «інтернаціональних» фраз, як се ми бачимо у X.Раковського, «катеринославців», — не треба боятися бути навіть «шовіністами» і «націоналістами». «Клин клином вышибай!» Для українського робітника і селянина бути «націоналістом» і «шовіністом» покищо є не тільки історичним правом, а й історичною необхідністю, історичною повинністю.

На превеликий жаль, навіть найбільш революційна і найбільш інтернаціоналістична частина міжнародного пролетаріяту, російський пролетаріят, виявляє риси і ознаки, котрі свідчать, що се не одні лише «слова»: «Пролетаріят не зробиться святим і застрахованим від помилок і слабостей тільки від того, що він утворить соціяльну революцію». Не тільки англійський пролетаріят, не дивлячись на півтора-і двогодинні реферати Маркса про необхідність самостійности Ірляндії (хоча б діло потім дійшло і до федерації) в інтересах власного визволення ніяк і досі не спромігся рішуче стати в. обороні волі Ірляндії. Не тільки німецька соціял-демократія 4 серпня 1914 року пішла на налигачі «своїх» імперіялістів. На жаль, ми спостерігаємо на ділі факти і тенденції, котрі свідчать про справедливість відомої «абсолютної» істини: «Значно легше зберегти свою дівочу невинність п’ятилітній дівчині, ніж двадцятип’ятилітній дівці».

Краще попередити «хворобу», ніж лікувати її тоді, коли вона опанує весь організм, — навчає нас медицина.

Отже, краще попередити самим пролетарям «можливі помилки», ніж чекати часу, коли «можливі» помилки (і корисні інтереси — спробувати сісти на чужій спині) приведуть його (пролетаріят, який утворив соціяльну революцію) неодмінно до «усвідомлення», що «переможний пролетаріят не може ніякому чужому народові нав’язувати ніякого ощасливлення, не підриваючи сим своєї власної перемоги».

4. Провести в життя «тезу» Петлюри: на всьому світі селяни й робітники стали панами. Еrgo, кажемо ми, селяни й робітники повинні стати панами і на Україні. А для сього треба волі для утворення Рад (Совітів) робітничих і селянських депутатів. А для забезпечення, сієї волі треба, щоб влада належала сим Радам.

5. Провести в життя, здійснити на ділі, а не на словах і на бомазі, самостійність і незалежність Української Совітської Робітничо-Селянської Республіки. А осягти се можна тільки покладаючися на власні сили українського робітництва і селянства, викликаючи їх свідомість і активізм.

«Україна може бути лише самостійною! Повірте, іншого виходу немає»! Чи дипломатією та орієнтацією на інші держави, чи власною силою революційної свідомости і активізму власних робітників і селян, — а Україна буде самостійною. Для нас, для України (як і для других країн, кажучи взагалі) найкращим буде останній шлях.

Але хай так, хай «іншого виходу немає». Але для чого потрібно Україні відстоювати свою самостійність? Хіба не можна в конституції єдиної і неділимої Росії зазначити, що за Україною забезпечуються її «права на підставі її державної і національної самобитности»? Приклад австрійської конституції переконує нас у протилежному. §19 австрійської конституції говорить:

«Усі народності держави рівноправні, і кожна народність має недоторкане право на охорону і розвиток своєї національности і мови.

«Держава визнає рівноправність всіх вживаних в окремих землях (landezubliche) мов у школі, управлінні і суспільному житті.

«У тих землях, у котрих мешкає декілька народностей, державні шкільні установи повинні бути побудовані так, щоб кожна з сих народностей, не будучи примушена до навчання другої місцевої мови (Landessprache), могла на своїй мові одержувати всі необхідні для освіти засоби».[3]

Досить пригадати історію, ну, скажемо, тяганини української Галичини з-за кожної початкової школи, гімназії, університету саме за часів сього хорошого параграфу, щоб переконатися, як далеко від хороших «слів» до хорошого «діла», як мало «конституції» для забезпечення в житті всяких «прав малих народностей».

Але то було в буржуазній Австрії, а буржуазія всякі «конституції» пише для обману і т.д. У приєднаній до Росії Совітській Україні так не буде. До останнього часу ми твердо і непохитно вірили у сю «тезу». Але досвід і спостереження над «катеринославцями», деякими дипломатами Совітської Росії переконали нас у противному. «Верю, Господи, помоги моєму неверию»!

Коли ми чуємо запевнення X.Раковського, що його совітський уряд України краще забезпечить за українським робітництвом і селянством вживання в школах і урядових установах української мови, ніж оті страшні звірі «судейські чиновники, в роді Шелухіна», — ми кажемо: X.Раковський дуже гарний чоловік і слово його тепле. Але він розписується за грамотних. А грамотні «катеринославці» ще не вирішили в «теорії» сього питання, а про «практику» нам може свідчити така «дрібниця». На одному зібранні комуністів з України обговорювалося питання про утворення курсів для товаришів, що збираються їхати працювати на Україну. У них є вільний час. От, щоб використати сей час, і пропоновані були курси по організації управління. Один з нас, «хитрий хохол», щиро вітав сі заходи і вніс пропозицію, щоб на сих курсах обов’язковим було навчання української мови й історії, себто мови й історії того народу, який «самовизначати» вони збиралися. Пропозиція, звичайно, була провалена, — і тут нема нічого несподіваного: хіба мало всяких пропозицій провалюється? А характерне ось що: пропозиція була зустрінута яко «шовінізм», «націоналізм». Зібрання не зрозуміло пропозиції «хитрого хохла». «Хитрий хохол» хотів «сіпнути за зуб», щоб зробити «дослід»: якої марки їх «інтернаціоаналізм»? «Хитрий хохол» далі й міркує: якщо українська мова «шовінізм» і «націоналізм» і якщо «комуністи України» бояться отруїтися сим «націоналізмом» і «шовінізмом», то чи не случиться такої біди, що, прослухавши гарні курси по чрезвичайці, вони повернуть свій талант і на «забезпечення» «націоналізму» і «шовінізму» на Україні?

Віримо хорошим і теплим словам вашим, шановний товаришу X.Раковський, але допоможіть нашому невір’ю! «Забезпечте» на початок хоч короткотермінові курси української мови для «комуністів України», от хоч так, як були утворені короткотермінові курси для «судейських чиновників, в роді Шелухіна»!

Ми особисто вважаємо, що коли Українська комуністична партія (більшовиків) складеться хоч для того, щоб примусити «комуністів України» піти на короткотермінові курси, аби вивчити українську мову, мову того народу, який вони будуть «самозизначувати» — то й то вже буде великою історичною послугою. Бо Україна зараз перебуває в такому стані, що 2,5 століття колоніяльного життя вимагає не тільки «забезпечення» того, що зараз є, а й революційного утворення нової школи українською мовою. Для сього потрібно не тільки «забезпечення», «дозвіл». Для сього потрібна ще ота «свята воля», без якої «не буде там добра ніколи».

Отже, самостійна Совітська Росія[4] не тільки «може бути лише самостійною, повірте, іншого виходу немає», а вона й потрібна бути такою, щоб усунути наслідки господарювання царату.

Отже, Українська комуністична партія (більшовиків) не тільки повинна бути тому, що «іншого виходу немає», а й тому, щоб попередити «можливі помилки і корисні інтереси — спробувати сісти на чужу спину» і щоб повести боротьбу за дійсно самостійну, дійсно незалежну Україну, в якій українське робітництво і селянство будуть панами не тільки в проклямаціях Директорії, а й на ділі.

Українська комуністична партія (більшовиків) потрібна для того, аби вести боротьбу у себе дома, на Україні, з «власними» націоналістами, «шовіністами», прихильниками єдности різних кляс українського громадянства. «Є дві нації в кожній сучасній нації — скажем ми всім націонал-соціялістам. Є дві національні культури в кожній національній культурі. Є великоруська культура Пуришкевичів, Гучкових, Струве, — але є також і великоруська культура, що характеризується іменами Чернишевського і Плеханова. Є такі ж дві культури в українстві, як у Германії, Франції, Англії, у євреїв і т.д. Якщо більшість українських робітників перебуває під впливом великоруської культури, то ми знаємо твердо, що поруч з ідеями великоруської попівської і буржуазної культури діють тут й ідеї великоруської демократії і соціял-демократії. Борючися з першого роду „культурою”, український марксист раз-у-раз виділить другу культуру і скаже своїм робітникам: всяку можливість зустрічі з великоруським свідомим робітником, з тою літературою, І тим кругом ідей обов’язково всіма силами ловити, використовувати, закріпляти, сього вимагають інтереси українського і великоруського робітничого руху.

«Коли український марксист дасть себе затягти цілком законною і природною ненавистю до великоросів-гнобителів до того, що він перенесе хоч частину сієї ненависти, хоч тільки відчуження на пролетарську культуру і пролетарське діло великоруських робітників, то сей марксист покотиться в болото буржуазного націоналізму. Так само і великоруський марксист покотиться в болото націоналізму, не тільки буржуазного, а й чорносотенного, коли він забуде хоч на хвилину домагання повної рівноправности українців або їх право на утворення самостійної держави.

«Великоруські й українські робітники повинні вкупі і, поки вони живуть в одній державі, в якнайтіснішій організаційній єдності й злитті відстоювати спільну або інтернаціональну культуру пролетарського руху, ставлячися з абсолютною терпимістю до питання про мову пропаганди і про врахування чисто місцевих або чисто національних дрібниць в сій пропаганді. Таке безумовне домагання марксизму. Всяка проповідь відокремлення робітників одної нації від другої, всякі напади на марксистське „асиміляторство”, всяке протиставлення в питаннях, що торкаються пролетаріяту, одної національної культури в цілому другій ніби-цілій національній культурі і т.д. є буржуазним націоналізмом, з котрим є обов’язковою безоглядна боротьба».[5]

Ся друга частина кожної нації не може не помилятися, не може зразу позбутися впливу першої частини нації. Сей процес значно трудніший і складніший, ніж то собі взагалі уявляють. У даному випадкові ми маємо якраз необхідність вжити всіх заходів, аби запобігти лихові «можливих помилок».

Утворення Української партії (більшовиків) зараз скоріше приведе до дійсної єдности, ніж лицемірна єдність драного рядна «применения к местности». Се «зло», але менше зло, ніж «інтернаціоналізм» «катеринославців».

Ми вважаємо утворення Української комуністичної партії (більшовиків) за прогрес, який має вийти з щоденної революційної боротьби на Україні. Лише власним досвідом, а не нашими доказами, робітництво і селянство України дійде до переконання в необхідності такої партії. Ся партія буде єдиною і для бувшої російської України і для австрійської, Галичини.

Ся партія буде побудована не за національним принципом, а за територіяльним. На Україні є не тільки «катеринославці». І не тільки українські маси почували вже необхідність такої партії. Не тільки «с.-д. України» випускали свої проклямації. Не тільки українські робітники і селяни зверталися до одного з нас на катеринославському з’їзді, аби скласти Українську комуністичну партію (більшовиків).

У Полтаві з червня аж до грудня 1917 року велися досить жваві переговори між с.-д. і більшовицьким комітетом. Полтавські у.с.-д. складали найбільш революційну частину власної партії. Від полтавського комітету більшовиків вів переговори не «хитрий хохол» і взагалі не «хохли», а «неукраїнці», і сі переговори, хоч і не доведені були до кінця, далеко краще забезпечували вплив партії і єдність на ділі, ніж «революційні і єдині слова» «катериноелавців». Але тоді ще не настав час, не було відповідного історичного ґрунту.

Зараз такий ґрунт є. Його утворила «окупація і лише окупація».

Хай живе Українська комуністична партія (більшовиків)!

Хай живе Самостійна Робітничо-Селянська Совітська Україна!

Хай живе Російська Соціялістична Федеративна Совітська Росія!

Примітки

[1] Н.Ленин. Итоги дискуссии о самоопределении. «Сборник С.-Д.», стор. 12.

[2] Н.Ленин, О праве наций на самоопределение. «Просвещение», 1914, чч. 4-6.

[3] М.Я.Лазерсон, Национальность и государственный строй. Изд. «Книга», 1918, стор. 67.

[4] Мабуть, помилка: логічно мало б бути — Україна. — Ред.

[5] Н.Ленин, Критические заметки по национальному вопросу. «Просвещение», чч. 4-6.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. — Пролог, Нью-Йорк, 1967.