Карл Корш
Зібрані тут документи призначені не для того, аби стати своєрідним внеском у дискусію, що вже багато місяців відбувається на сторінках журналу, і послужити арґументацією за чи проти марксизму. Дискутувати з приводу спірних питань будь-якої суспільної теорії (навіть якщо це суспільна теорія, яку зазвичай прийнято називати реліґією) немає сенсу доти, доки така дискусія не стане частиною суспільної боротьби, що вона відбувається прямо зараз. Для партії, ґрупи чи кляси, до яких звертається ця суспільна теорія, мають істнувати кілька можливостей діяти. Розбіжності можуть виникнути стосовно до суспільних цілей, тактики, форм орґанізації чи з’ясування того, хто є ворогом, а хто — союзником, хто дотримуються нейтралітету, стратеґічного пляну (якщо такий є), який слід складати, виходячи з тих чи инших міркувань щодо даного суспільного стану чи розвитку. Разом з тим результат будь-якої такої дискусії, що вона має проводитися з матеріялістичних позицій, повинен в будь-якому разі мати значення для вибору поведінки у конкретних умовах не просто окремої людини чи невеличкої купки людей, але значного колєктиву, суспільних мас. В цьому матеріялістичному сенсі немає навіть впевнености в тому, що суспільна теорія під назвою «марксизм» коли-небудь була предметом дискусії в цій країні.
Час від часу ріжних людей питають, чому вони є — чи не є — марксистами, так само, як їх могли би питати, чому вони вірять — чи не вірять — у бога, у науку, у мораль, у расу, клясу, демократію, перемогу, мир чи неминучу руйнацію всієї цивілізації в ядерній війні. Не бракувало також зусиль у філолоґічній і тлумачній царинах, спрямованих на з’ясування питання «що-ж Маркс насправді мав на увазі». І, нарешті, останній, але не найгірший варіянт: безліч безглуздих дискусій, покликаний розв’язати болюче питання, який-же саме бік теорій Маркса, Енґельса та кількох поколінь їхніх послідовників аж до Лєніна, Сталіна чи, скажімо, Лєонтова, представляє найбільш ортодоксальний варіянт Марксової доктрини. Чи рівнем вище: котра з ріжноманітних метод, що їх застосували в ріжний час Геґель, Маркс і марксисти, заслуговує на звання істинно «діялєктичної» методи.
Відкидаючи безумовно доґматичний підхід, що він вже встиг за майже сторічну історію розвитку революційної марксистської теорії в Европі вихолостити її та із самого початку прикро позначився на марксизмі в тому вигляді, в якому його намагалися поширити і в США, в цьому нарисі ставиться на меті виступити на захист того критичного, праґматичного й активістського елєменту, який не змогли повністю витіснити з Марксової суспільної теорії та який протягом кількох нетривалих періодів свого тріюмфу перетворив цю теорію на найефективнішу зброю пролєтарської клясової боротьби.
Документи, передруковані нижче, своєю появою на цих сторінках завдячують почасти давній спробі перенести наголос саме на цей елємент Марксової теорії — спробі, яку зробили автор цих строк і ґрупа товаришів у Німеччині на початку 1930-х, але яку тимчасово перервали репресії гітлерівського режиму проти марксистів. З чотирьох документів двоє відсилають до ще давніших спроб, що їх зробили в 1894-му та 1902-му такі недоґматичні марксисти як Лєнін і Жорж Сорель. Вони були зразками та вихідними пунктами для ґрупи 1931 року, коли та здійснила свою спробу звільнення марксистської теорії від доґматизму та надання їй другого життя.
Лєнінський фраґмент 1894 року (Документ III) спрямований проти книги, в якій економічні та соціолоґічні теорії відомого теоретика народництва Міхайловського піддавались критичним нападкам з боку тоді «марксистського», а пізніше буржуазного автора Петра Струве. З цього важливого Лєнінського твору анґлійською, нажаль, опубліковано лише невеличкий фраґмент (див. том 1 «Вибраних творів»), і цей фраґмент не включаю главу, з якою ми взяли наш уривок. Надзвичайний інтерес цей документ представляє тому, що в ньому Лєнін, сам критик суб’єктивного «ідеалізму» народників з матеріялістичних позицій, змушений застосувати свою матеріялістичну критику — з не меншим запалом — і до абстрактного й мертвого «об’єктивізму» Струве. Аби зробити Лєнінську арґументацію повністю зрозумілою, ми наводимо твердження Струве, що воно викликало у Лєніна розпач. Струве знайшов хибу в думці Міхайловського, коли той заявляє, що не істнує «непереборних історичних тенденцій, що служать вихідними пунктами, а рівно й обов’язковими межами цілеспрямованої діяльности людей та соціяльних ґруп». Лєнін дуже швидко виявляє нереволюційні наслідки цієї зауваги Струве на написане Міхайловським. «Це — пише Лєнін, — мова об’єктивіста, а не марксиста (матеріяліста).» І виходячи з цієї точки, Лєнін починає роз’яснювати суть розбіжностей, що вони відокремлюють основні засади «об’єктивізму», з одного боку, від засад «марксизму» («матеріялізму»), з иншого.
У Документі IV робиться спроба підкреслити недоґматичний характер Лєнінської антитези до об’єктивістського варіянту традиційної Марксової доктрини у виконанні Струве. З метою розгортання експерименту з подальшого очищення марксистської теорії від доґматизму ґрупа 1931 року скористалась схожими опитами, зробленими Сорелем 1902 року. Як пише Сорель, шість тез, що вони увійшли до нижченаведеного Документу II, народились у процесі «витягування з теорії історичного матеріялізму строго наукових елєментів історії». В цьому переформулюванні історичного матеріялізму одним з найбільш наукових і праґматичних інтерпретаторів марксизму сучасности той особливий акцент, що його робить Сорель на ролі правових понять та професії юриста, беручи до уваги своєрідність автора, представляються найменш цікавим пунктом. Що має справжнє значення, так це спроба прояснити ріжноманітні зв’язки, що вони утворюють загальну мережу понять матеріялістичної теорії, в якій право та спеціялісти з права, схоже, виступають лише як один з можливих прикладів. Найсуттєвішою, однак, є форма, в якій Сорель змінив на позитивний стимул до необмеженого наукового дослідження те, що до нього багатьом історикам очевидно здавалось вельми авторитарним встановленням правил викладання історії. (Ближче знайомство з яскраво вільним використанням «критично-матеріялістичної методи», до якого вдавався сам Маркс, могло б справити цілком инше враження. Проте нова зброя революційної клясової боротьби на час написання Сорелем своїх заміток уже встигла затупитися в руках першого покоління вчених-марксистів. І зовсім не є таємницею те, що з того часу революційний марксизм повність програв — його поглинув «стабілізуючий» вплив, теоретично вираженим у появі старої й нової ортодоксії від Кауцького до Сталіна. Відтак, прийшов час повторити Сореліву вправу.)
На кінець, ми додали документ, покликаний зробити з відомою «діялєктичної методою» те саме, що Сорель і Лєнін зробили з історичним матеріялізмом. «Тези про Фойєрбаха та революцію», що їх переклад наведено у Документі I, були написані німецькою 1931 року, в сторіччя смерті Геґеля. Як ми побачимо, до всієї плутанини складнощів, що в ній опинилось питання Геґелівської діялєктики та її застосування Марксом і Енґельсом, тези підходять із зовсім иншого боку. Діялєктика у тезах розглядається не як своєрідний ріжновид надлоґіки, себто не як набір правил, що їх мають застосовувати окремі мислителі в процесі думання, як у звичайній лоґіці, та відмінний від останньої тільки в тому сенсі, в якому так звана «вища» математика відріжняється від тих простих — і, насправді, давно застарілих — правил, що сьогодні викладаються в наших школах під назвою «елєментарної математики». Вона розглядається радше як певна кількість своєрідних явищ, які можна спостерігати ззовні в послідовності та розгортанні думок у дану історичну епоху.
Першим «недоґматичним» підсумком цього зміненого підходу став наступний: людина не стає революціонером через вивчення діялєктики, але навпаки — революційні перетворення в людському суспільстві впливають, крім всього иншого, на спосіб, у який люди певної історичної епохи схильні мислити й обмінюватися думками. Матеріялістична діялєктика, отже, є історичним дослідженням способу, в який в дану історичну епоху та в ріжних періоди цієї епохи певні суспільні кляси, ґрупи, особистості формулюють і сприймають нові слова й ідеї. Її предмет, це — часто незвичні та дивні форми, в яких люди поєднують свої та чужі думки й співпрацюють над демонтажем істнучих закритих систем знань і заміною їх иншими, гнучкішими системами або — в найліпшому разі — над знищенням всіх систем і звільненням місця для нового, нічим не скованого руху вільної думки, що вона пролітає через постійно нові фази більш-менш безперервного чи уривчастого розвитку.
По-друге, (після тез II і III) стає зрозумілим, що немає чим пишатися в тому, що після першого критичного розгляду «діялєктики» старого Геґеля та відмови від неї Маркс і Лєнін згодом прийшли — не без відчуття розчарування та часткової зневіри у власні сили — до майже беззастережного прийняття тієї самої філософської методи, яка — в ліпшому разі — відображала ніщо инше, як буржуазну революцію на її початковому етапі. В цьому відношенні, як і в багатьох инших, нічим не скований розвиток марксистської теорії кличе не назад — до старої буржуазної філософії, а вперед — до недоґматичного та неавторитарного, наукового й активістського застосування марксизму, а також всіх инших теоретичних наробіток колєктивного досвіду робітничої кляси.
ДОКУМЕНТ I
Тези про Геґеля та революцію
Карл Корш, 1931
I. Геґелівську філософію та її діялєктичну методу не можливо зрозуміти без урахування її відношення до революції.
1) Вона постала історично з революційного руху.
2) Її завдання полягало в наділенні цього руху його понятійним вираженням.
3) Діялєктична думка революційна навіть за своєю формою:
a) відвертання від безпосередньо даного — радикальний розрив з дотепер істнуючим — «стояння на голові» — новий початок;
b) принцип протиріччя та заперечення;
c) принцип безперервних змін і розвитку — «якісний скачок».
4) З виконанням революційного завдання та виникненням нового суспільства революційна діялєктична метода неминуче зникає з філософії та науки.
II. Геґелівську філософію та діятєктичну методу не можна критикувати без урахування їхнього відношення до певних історичних умов революційного руху своєї доби.
1) Це філософія не революції взагалі, а буржуазної революції XVII і XVIII ст.ст.
2) Навіть як філософія буржуазної революції вона не відображає всього процесу цієї революції, але тільки її кінцеву фазу. Відтак, це філософія не революції, а реставрації.
3) Ця подвійна історична природа геґелівської діялєктики формально виглядає як подвійне обмеження її революційного характеру:
a) розправившись зі всіма нав’язливими ідеями минулого, Геґелівська діялєктика сама врешті-решт перетворилась на нову нав’язливу ідею: вона сама стала абсолютом, одночасно «абсолютизуючи» весь доґматичний зміст геґелівської філософської системи, побудованої на цій діялєктиці;
b) революційний діялєктичний підхід, кінець-кінцем, вигинається назад у «коло», себто до понятійного відновлення безпосередньо даної дійсности, до примирення з дійсністю, а також до прославляння істнуючого стану.
III. Спроба, зроблена засновниками наукового соціялізму, врятувати високе мистецтво діялєктичного мислення, пересадивши його з тверді німецької ідеалістичної філософії на ґрунт матеріялістичного розуміння природи й історії, перенісши його з буржуазної теорії на пролєтарську, виглядає — як історично, так і теоретично — лише як проміжний крок. Те, що отримали в результаті, є теорією не пролєтарської революції, що розгортається, виходячи зі своїх власних засад, а пролєтарської революції, що постала з революції буржуазної; відтак, теорією, що вона у всіх відношеннях — і за формою, і за методою — несе на собі родимкі якобінства, себто революційної теорії буржуазії.
ДОКУМЕНТ II
Тези про матеріялістичне розуміння історії,
подані на конференцію Французького філософського товариства 1902 року
Жорж Сорель
1) При дослідженні певного періоду (історії) стає у великій пригоді з’ясувати, як суспільство поділене на кляси; останні характеризуються через низку важливих правових понять, пов’язаних з утворенням доходу в кожній ґрупі.
2) Вельми бажано відсунути вбік всі атомістичні пояснення; недоцільним є розбирати, яким чином утворюються зв’язки між індивідуальними психолоґіями. Що-ж можна безпосередньо спостерігати, так це самі зв’язки, за якими стоять маси. Міркування та діяльність індивідів можна до кінця зрозуміти лише у їхньому взаємозв’язку з рухами мас.
3) Багато світла можна пролити на історію, якщо присутнє вміння прояснити взаємовідношення між продукційними силами, орґанізацією праці та суспільними відносинами, що вони пануються у царині виробництва.
4) Реліґійні та філософські вчення мають народне коріння; разом з тим, попри свою тенденцію орґанізовуватися у системи, геть закриті до будь-якого зовнішнього впливу, зазвичай вони певним чином зв’язані з суспільними умовами свого часу. З цієї точки зору вони виглядають як мисленні відображення умов життя, а часто як спроби пояснити історію за допомогою певного віровчення.
5) Історію вчення можна уяснити до кінця тільки тоді, коли його можна ув’язати з історією суспільної ґрупи, що вона поставила собі за мету розвивати та застосовувати це вчення (вплив юридичної професії).
6) Якщо припустити, що революції не спроможні сприяти значному розвитку продукційних сил, якщо на заваді цьому стоїть застаріле законодавство, надзвичайно важливим є розглянути суспільні перетворення з цієї точки зору та дослідити, яким чином відбувається зміна правових понять під тиском всеосяжної потреби визволення в економічній царині.
ДОКУМЕНТ III
Матеріялізм і об’єктивізм
[уривок зі статті «Економічний зміст народництва і критика його в книзі П.Струве»]
Лєнін, 1894
Об’єктивіст говорить про необхідність даного історичного процесу; матеріяліст констатує з точністю дану суспільно-економічну формацію і породжувані нею антаґоністичні відносини. Об’єктивіст, доводячи необхідність даної низки фактів, завжди ризикує збитися на точку зору аполоґета цих фактів; матеріяліст розкриває клясові суперечності й тим самим визначає свою точку зору. Об’єктивіст каже про «непереборні історичні тенденції»; матеріяліст говорить про ту клясу, що вона «завідує» даним економічним порядком, створюючи такі-то форми протидії иншим клясам. Таким чином, матеріяліст, з одного боку, більш послідовний, ніж об’єктивіст, і глибше, повніше проводить свій об’єктивізм. Він не обмежується вказівкою на необхідність процесу, а з’ясовує, яка саме суспільно-економічна формація дає зміст цього процесу, яка саме кляса визначає цю необхідність. В даному разі, наприклад, матеріяліст не задовольнився б констатуванням «непереборних історичних тенденцій», а вказав би на істнування відомих кляс, що вони визначають зміст даних порядків і виключають можливість виходу поза виступом самих виробників. З иншого боку, матеріялізм включає в себе, так би мовити, партійність, зобов’язуючи у всякій оцінці події прямо та відкрито ставати на точку зору певної суспільної ґрупи.
ДОКУМЕНТ IV
Про активістську форму матеріялізму, про клясу та упереджений характер науки
Карл Корш, 1931
1) Немає сенсу протиставляти суб’єктивістське положення про вирішальну ролю особистости в історичному процесі та инше, не менш абстрактне положення про обумовленість даного історичного процесу. Корисніше буде дослідити — якомога точніше — антаґоністичні відносини, що постають з матеріяльних умов виробництва за даної економічної формації суспільства між ґрупами цього суспільства.
2) Багато світла проллє на історію вивчення питання обумовлености історичного процесу в купі з наступними питаннями: a) обумовленість діями яких кляс? b) які зімни стануть необхідними в діях кляс, що зіткнуться з історичною обумовленістю?
3) При дослідженні антаґоністичних відносин, що вони істнують між ріжними клясами та їхніми фракціями за певної економічної формації суспільства, вельми бажано брати до уваги не тільки матеріяльні, але й ідеолоґічні форми, яких такі антаґоністичні відносини набувають у рамках певної економічної формації суспільства.
4) Зміст вчення (теоретичної системи, будь-якої сукупности положень і правил, що їм слідують при формулюванні та прикладанні якоїсь теорії чи вірування) не можна уяснити доти, доки він не буде ув’язаний із змістом даної економічної формації суспільства та матеріяльними інтересами певних кляс цього суспільства.
5) Не слід боятися, що об’єктивність вчення буде ослаблена його методичним зв’язком з матеріяльними інтересами та практичною діяльністю певних кляс.
6) Щоразу, коли якесь вчення його прибічниками не пов’язується з матеріяльними інтересами певної кляси, можна сміло припускати, що прибічники такого вчення націлені на захист — за допомогою цього вчення — інтересів панівних кляс відповідного суспільства. У таких випадках викриття клясового характеру даного вчення в теорії дорівнює приєднанню на практиці до справи кляс, пригноблених у цьому суспільстві.
7) З цього стану речей і його теоретичного визнання постає об’єктивно та суб’єктивно упереджена природа науки.
З анґлійської переклав Роман Тиса
Джерело: «Politics», Нью-Йорк. — Травень 1946.
Вперед 