Сергій Іщенко
Бути марксистом в Україні сьогодні не модно.
— Марксизм остаточно дискредитував себе. Комуністичні експерименти довели його утопічність та нежиттєздатність. Марксизм — це насильство над вічними, природними законами економіки, яке неминуче закінчиться крахом, — скаже ліберальний професор (вчорашній викладач партшколи КПРС).
— Комунізм — це швондерівщина (або шаріковщина)! Це ідеолоґія люмпенів! «Відібрати і поділити» — от чого ви хочете! Колективізм веде до безвідповідальности, спільне значить нічиє. Крім того, комунізм — це диктатура, репресії, тоталітаризм, адже тільки приватна власність — основа демократії. Подивіться на весь цивілізований світ! — обурюватиметься пострадянський інтеліґент-демократ.
— Ой людоньки, то що ж то ви таке кажете! Який марксизм? Хіба ви не знаєте, що комунізм — то просто чергова московська омана, щоби загарбати вільні народи (український в першу чергу). Комуністи — всі антиукраїнці, московські холуї!, — волатиме такий самий інтеліґент, тільки «національно свідомий».
— Марксизм — жидівська вигадка, — просто і доступно пояснить бритоголовий підліток.
Ці типажі — не перші й не останні, хто прагнув поховати марксизм. Тим не менш, як влучно підмітив французький філософ Жак Дерріда (1930-2004), попри всі зусилля професійних екзорцистів, остаточно вигнати «привид комунізму» так і не вдається. Теорію марксизму ніхто заперечити так і не зміг, хоча спроби робилися неодноразово. Варто прислухатись до поради наших антикомуністів і поглянути на «цивілізований світ». Вихідці з колишнього СРСР, які отримували освіту на Заході, особливо у США, були сильно здивовані, побачивши, що теорія Карла Маркса (1818-1883) викладається там в якості однієї з фундаментальних основ соціолоґії та економіки. У телевізійному рейтинґу «Кращі наші» (німецький аналоґ «Великих українців»), що його склав провідний німецький канал ZDF наприкінці 2003 року, Маркс впевнено зайняв третє місце (після федерального канцлера Конрада Аденауера (1876-1967) та реліґійного реформатора Мартіна Лютера (1483-1546)). На книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні у жовтні 2008 року «Капітал» виявився найбільш популярною книгою. Тисячі людей, без яких важко навіть уявити собі світову культуру, були і є переконаними комуністами. Поети Владімір Маяковський (1893-1930) і Пабло Неруда (1904-1973), письменники Ромен Роллан (1866-1944), Теодор Драйзер (1871-1945), Анрі Барбюсс (1873-1935), Джек Лондон (1876-1916), Ярослав Гашек (1883-1923), Андре Бретон (1896-1966), Луї Араґон (1897-1982), Бертольд Брехт (1898-1956), Алехо Карпентьєр (1904-1980), Жан-Поль Сартр (1905-1980), Жоржі Амаду (1912-2001), Кьорт Воннеґут (1922-2007), Жозе Сарамаґу (народ. 1922), кінорежисери Сєрґєй Ейзенштейн (1898-1948), П’єр Паоло Пазоліні (1922-1975), Кен Лоуч (народ. 1936), Бернардо Бертолуччі (народ. 1940), художники Пабло Пікассо (1881-1973) і Дієґо Рівера (1886-1957), композитори Луїджі Ноно (1924-1990) і Корнеліус Кардью (1936-1981), архітектор Оскар Німейєр (народ. 1907), психолоґи Карен Горні (1885-1952), Вільгельм Райх (1897-1957), Еріх Фромм (1900-1980), творець теорії відносности Альберт Айнштайн (1879-1955), провідний ґенетик ХХ століття Джон Голдейн (1892-1964), винахідник сонару Поль Ланжевен (1872-1946), основоположник космофізики Антон Паннекук (1873-1960), археолоґ Ґордон Чайлд (1892-1957) — от лише деякі із них. Вилучаючи марксизм із суспільного простору, офіційна Україна аж ніяк не наближується до омріяного «цивілізованого світу», а навпаки — віддаляється від нього.
Чим поганий капіталізм?
Ну добре, скаже «рожевий» ліберал або соціял-демократ. Марксизм зробив свій внесок у скарбницю світової науки і культури, показав протиріччя «дикого капіталізму», зрештою, натхненні марксистським вченням трудящі змогли добитися суттєвого покращення свого положення. Але все це вже у минулому. Сучасний світ мало нагадує той, в якому жили Карл Маркс і Фрідріх Енґельс (1820-1895). Теорія клясової боротьби застаріла. Візьмемо сучасну Европу. Демократичні права і свободи, дієві соціяльні ґарантії, високий рівень життя… Так чим поганий сьогоднішній капіталізм?
Відповідаємо: тим, що капіталізм сьогодні, як власне й вчора, як економічна система ґрунтується на приватній власності й експлоатації людини людиною. Як у минулому імущі кляси багатіли за рахунок володіння землею, маєтками, кораблями, рудниками, майстернями та рабами, так само і сьогодні приватна власність на засоби виробництва дозволяє капіталістам експлоатувати працівників заради нескінченного нагромадження капіталу.
Щоправда, у порівнянні з минулими епохами (економічними формаціями) є одна суттєва відмінність. У середні віки селянин або ремісник були власниками хоч і невеликого, але все ж таки свого господарства, на основі чого могли — нехай у більшости випадків суто теоретично — розбагатіти. Найманий робітник (пролєтар) не має иншого «капіталу», крім своєї робочої сили, яку він вимушений продавати, а не продаючи її, він ризикує померти з голоду, роботодавцю — власнику засобів виробництва. Отримуючи зарплату, він не розбагатіє ніколи.
На ринку капіталіст і робітник укладають ніби рівноправну угоду — один купує, а иншій продає. Проте насправді її умови завжди нерівні й невигідні для робітника: аби отримувати прибуток, капіталіст не доплачує робітникові частину його реальної заробітної платні. Ця неоплачена, безкоштовна праця утворює додаткову вартість, частиною якої є і прибуток, що вона становить джерело капіталістичного нагромадження. Звідси — клясове протиріччя між пролєтаріятом (робітничою клясою) і буржуазією (капіталістичною клясою), яке неможливо прибрати: робітник прагне продати свою працю за її повну вартість, але це означає зведення до нуля вигоди капіталіста; відтак, він прагне отримати максимальний прибуток за рахунок найманої праці. Чи можливий вихід з цього протиріччя (яке ще називають «антаґонізмом»)? За умов збереження приватної власности — ні. Рівень експлоатації (розмір додаткової вартости) може змінюватися, але сама експлоатація ніколи не зникає.
Наймана праця, на відміну від праці вільного селянина або ремісника, є відчуженою. Це означає, що робітник не може ані розпоряджатися продуктом своєї праці (адже працівник заводу з виробництва, наприклад, телевізорів все одне купує телевізор у маґазині), ані контролювати виробничий процес. Основний конфлікт капіталістичного суспільства полягає у протиріччі між суспільним характером праці та приватною формою привласнення її результатів.
Названі вище протиріччя капіталістичного способу виробництва спричиняють цілу низку руйнівних наслідків. Оскільки стимулом і мотивом життєдіяльности капіталізму є прибуток, тоді як задоволення потреб суспільства виступає у другу чергу, то лоґіка капіталізму стає лоґікою війни. Війни всіх проти всіх — гонитви за прибутком за будь-яку ціну. Капіталісти та їхні уґруповання конкурують між собою за ринки збуту, ресурси, політичний вплив. Робітники ж конкурують на ринку праці, забезпечуючи таким чином найкращі умови для власної експлоатації. Транснаціональні корпорації у гонитві за прибутком руйнують традиційні суспільства, живі культури, еколоґію, підривають суверенітет національних держав, сприяють ліквідації політичних і соціяльних прав трудящих. При цьому лоґіка «вільної конкуренції» призводить до того, що все вирішують короткотермінові інтереси капіталістичних гравців. Вигода має бути отримана тут і зараз, незалежно від того, до яких наслідків це призведе у майбутньому. Еколоґічно чи соціяльно відповідальний буржуа у рамках такої системи завжди буде невдахою. Тому не інакше як наївними слід вважати, наприклад, надії «зелених» на вирішення еколоґічних завдань людства без зміни системи соціяльно-економічних відносин.
Істнування безлічі конкуруючих між собою та непідконтрольних суспільству «господарюючих суб’єктів» (так звана «анархія виробництва») неминуче веде до руйнівних економічних криз. Про те, що це таке, зайве розповідати, адже кожен з нас в останні роки добре відчуває це на собі.
Вбогість, безробіття, нерівність і гноблення залишаються сьогодні долею переважної більшости населення земної кулі. Так, середній рівень життя у Західній Европі або США доволі високий, але це забезпечується за рахунок нещадної експлоатації трудящих у недорозвинених країнах (так званому «третьому світі»), куди західні компанії переносять свої виробництва, а разом з ним імпортують у ці країни чисельні еколоґічні та соціяльні проблєми. Допоки істнує капіталізм, бідність і гноблення нікуди не дінуться; хоча рівень розвитку світових продуктивних сил цілком достатній, щоби покінчити з ними — треба лише звільнити ці продуктивні сили з-під влади капіталу. Безодня між найбагатшими та найбіднішими сьогодні, на початку ХХІ століття, ширша, ніж за всю попередню історію людства. Причина цього розриву — протиріччя капіталізму, які не можуть бути вирішені інакше, ніж через знищення самого капіталізму.
В умовах велетенської технолоґічної потуги, якої досягло людство на початок ХХI ст., збереження «вільної» економіки, що не піддається контролю та реґуляції, «економіки казино», загрожує самому істнуванню земної цивілізації. Жадоба капіталістичних хижаків не зупиниться ні перед чим: у несамовитій гонитві за прибутками вони вже двічі кидали людство у криваві бойні світових воєн. Соціяльна, еколоґічна, воєнна катастрофи при збереженні нинішнього стану речей не тільки вірогідні, але й — як би боляче не було це визнавати — невідворотні. Єдиний спосіб запобігти їм — створити принципово иншу, керовану суспільством, некапіталістичну економіку, спрямовану не на безперервне накопичення капіталу, а на задоволення справжніх потреб людини. Сьогодні, можливо, як ніколи раніше, актуальними є слова німецької марксистки Рози Люксембурґ (1871-1919): «Соціялізм або варварство!».
Що таке соціялізм?
Усе це правильно, погодиться анархіст або «постмодерністський лівий». Стосовно критики капіталізму з доводами марксистів можна погодитися. Але який вихід вони пропонують? Адже ми це все вже проходили. Соціялізм вже був. Невже ви хочете повернутися до Радянського Союзу або відтворити порядки, пануючі у Північній Кореї? Чи ви за «новий соціялізм» в стилі анґлійських лейбористів і німецьких соціял-демократів — насправді пом’якшений, «гуманізований» капіталізм?
І справді, слово «соціялізм» у ХХ столітті вживалося настільки часто і такими ріжними людьми, його настільки часто промовляли вуста наймізерніших демаґоґів, політиканів та політолоґів, що зміст його знівелювався. В СРСР, наприклад, на найвищому рівні — ґенеральні секретарі Комуністичної партії Йосиф Сталін (1879-1953) і Лєонід Брєжнєв (1906-1982) — стверджували, ніби соціялізм в країні в цілому збудований. Подібним же чином капіталістичну Китайську Народну Республіку та сталіністську Корейську Народно-Демократичну Республіку сьогодні також називають «соціялістичними». З иншого боку, Адольф Гітлер (1889-1945) теж начебто будував «соціялізм», щоправда, національний, себто тільки для німецької нації. Часто можна почути, як соціялістичними називають ті країни, де тривалий час при владі перебувають або перебували соціял-демократичні уряди, які підвищили податок на прибуток, ввели великий проґресивний податок з доходів фізичних осіб і спрямовували значну частку бюджету на соціяльні потреби. В такому розумінні соціялістичною стає, наприклад, Швеція. У 1960-70-х роках у соціялістичних ходили також Індія та Єґипет — країни з потужним державним сектором в економіці. «Соціялістами» називають президента США Барака Обаму та колишнього прем’єр-міністера України Юлію Тимошенко…
Усе це, звісно, просто гра слів. Марксисти розуміють під соціялізмом суспільство без приватної власности, без кляс і без держави. Соціялізм — це соціяльна система, свідомо збудована і свідомо керована робітничою клясою, в основі якої лежать суспільна власність на засоби виробництва і демократичне плянування економіки. Суспільна власність означає не одержавлення (чи націоналізацію), але те, що економіка більше не представлятиме собою аґломерат воюючих між собою автономних приватних господарств. Усі члени суспільства є як виробниками матеріяльних благ, так і їх споживачами, і через демократичні орґанізації беруть участь у плянуванні виробництва на кожному рівні. Рух суспільства до соціялізму передбачає відмирання кляс, а значить — і поступову заміну держави (адже держава — це всього-на-всього інструмент управління правлячої кляси — кляси власників засобів виробництва) неієрархічною системою суспільного самоврядування.
Сенс соціялістичної революції, тобто радикальної, якісної зміни соціяльної системи, полягає в тому, щоб підпорядкувати економічну стихію безпосередньо потребам людини. Не люди для економіки, але економіка для людей — в цьому сенс і мета соціялістичного проєкту.
До найважливіших передумов і базових елєментів соціялістичного ладу ми відносимо:
1. Рівень розвитку продуктивних сил і світових зв’язків — чим він вищий, тим легшим має бути перехід до нового устрою в економіці;
2. Пролєтарська демократія, тобто форма орґанізації суспільства, за якої політична та економічна влада належить трудящим, які беруть участь в управлінні через систему демократичних орґанів (робітничі ради, робітничі партії, професійні спілки);
3. Економіка, що базується на суспільній власности та спрямована на вдоволення суспільних потреб. Виробництво реґулюється за посередництва демократичного плянування, яке здійснюється не бюрократією, але самими трудящими через систему відкритих та підконтрольних ним координаційних структур.
Скептики заперечать нам, що такий маштабний переворот неможливий, оскільки це буцімто насильство над усіма «економічними законами» чи навіть над самою «природою людини». Але не варто забувати, що закони економіки, на відміну від, скажімо, законів фізики, породжені наявними відносинами між людьми, а значить, немає нічого надзвичайного в тому, щоб змінити або скасувати їх через зміну відносин між людьми. Суспільні відносини взагалі мають історичний характер. Вони змінюються під впливом багатьох факторів, вирішальним з яких є зростання світових продуктивних сил, а головною продуктивною силою є сама людина. На сьогоднішній день рівень розвитку цих сил настільки високий, що нерівність, бідність, культурна відсталість більшої частини населення Землі не мають більше жодних об’єктивних підстав. Вони істнують тільки тому, що істнує капіталізм.
Хроніки Маркса
У покоління, що здобуло освіту за часів СРСР, марксизм обов’язково асоціюється з казенним «марксизмом-лєнінізмом», зубрінням цитат, ритуальним повторенням словесних формул, над значенням яких мало хто замислювався. Чи про такий марксизм говоримо ми? Звичайно ж, ні. Всесвітньо відомий революціонер-практик і маловідомий революційний теоретик Ернесто «Че» Ґевара (1928-1967) свого часу обурювався, що ролю «Капіталу» починає відігравати підручник (еспанською ефектніше: «no “Das Kapital”, sino el manual»), і наголошував: марксизм не можна механічно завчити як певний набір «вічних істин», але слід розуміти як підсумок довгого процесу людського пізнання, що постійно оновлюється.
Воістину історичним стало знайомство — вони познайомились у паризькому журналі «Франко-німецькі аннали» — Маркса у 1844 році з Енґельсом, який незалежно від майбутнього друга розробляв економічні питання. Його нарис «Становище робітної кляси в Анґлії» (1844) Маркс назвав ґеніяльним. Їхня дружба була так само міцною, як і продуктивною. Основоположники соціялістичної науки — Маркс і Енґельс — відкрили закономірності розвитку суспільства, сформулювали основні поняття, продемонстрували, що таке капіталізм і як він функціонує, вказали можливі альтернативи.
Працювали вони, звичайно, не посеред пустелі — спирались на останні на той час досягнення в ріжних галузях знань (за словами самого Маркса, він «стояв на плечах титанів»). Так основними складовими частинами Марксової системи стали німецька клясична філософія (в першу чергу діялектика Ґеорґа Геґеля (1770-1831) і матеріялізм Людвіґа Фоєрбаха (1804-1872)), анґлійська політична економія (особливо аналіза капіталістичного господарства Дейвидом Рікардо (1772-1823)) і французький утопічний соціялізм (реформаторські ідеї Анрі Сен-Сімона (1760-1825) і Шарля Фур’є (1772-1837)).
Сьогодні заслуги двох друзів-мислителів не наважується заперечувати навіть буржуазна наука (звичайно, якщо це чесна буржуазна наука, а не наукоподібні спекуляції).
Від початку вчення Маркса було дуже динамічним, воно пропонувало своїм послідовникам знаряддя — метод діялектичного матеріялізму — для аналізи процесів, що відбувалися у суспільстві. Згодом італійський марксист Антоніо Лабріола (1843-1904) скаже, що марксизм — це філософія практики. Якщо точніше — зброя клясової боротьби пролєтаріяту.
Проте помер Маркс, пізніше пішов з життя Енґельс, а їхні учні (німець Карл Кауцький (1854-1938), росіянин Ґєорґій Плєханов (1857-1918) та инші) дуже добре прочитали та навіть вивчили, але, нажаль, не завжди зрозуміли те, що створили у теоретичній царині основоположники. На будь-яке запитання вони відповідали цитатою з Маркса, перетворюючи живе вчення на суху доґму. Не дивно, що більшість епіґонів згодом скотилися до опортунізму, а деякі з них, такі як провідник німецької соціял-демократії Едуард Бернштайн (1850-1932), взагалі розпочали ревізію марксизму. Потрібний був ґеній Владіміра Ілліча Лєніна (1870-1924), аби повернути вченню первісну динаміку.
Більшовизм
Лєнін жив у відсталій, аґрарній, напівфеодальній країні, де пролєтаріят складав мізерну частку населення, а Маркс писав про індустріяльну Анґлію. Відтак, готових відповідей на питання, що постали перед Лєніним, у «Капіталі» не було. Марксисти-доґматики зробили з цього висновок, що пролєтарська революція у Росії неможлива; треба чекати, поки відімруть феодальні порядки, буржуазія здійснить буржуазну революцію, і Росія наздожене Захід, ставши нормальною капіталістичною країною. Проте життя показало, що все відбувається не зовсім так.
Російський капіталізм доволі орґанічно поєднався з пережитками феодалізму, а російська буржуазія виявилась аж ніяк не революційною і чудово ужились з самодержавством. З точки зору доґматиків ситуація безпорадна. Лєнін же не був доґматиком, він не шукав готових відповідей, але діяв, суворо дотримуючись Марксового вчення. Саме тому ми вважаємо його одним з найбільших теоретиків марксизму. Виходячи з марксистського вчення та конкретно-історичних умов Російської імперії, Лєнін дійшов висновку про геґемонію робітничої кляси у буржуазно-демократичній революції, а инший великий революціонер Лєв Троцький (1879-1940) розвинув і популяризував концепцію безперервної (перманентної) революції. Сутність її полягає у наступному. У відсталих і залежних країнах буржуазія не спроможна виконати жодного завдання національної демократичної революції. Ці завдання може вирішити тільки робітнича кляса шляхом боротьби за соціялізм; саме їй призначено вирішити як старі проблєми, які не здатна вирішити буржуазія, так і нові, що виникають на шляху від капіталізму до соціялізму. Таким чином, буржуазно-демократична революція має без будь-якої перерви чи проміжного етапу перерости в соціялістичну, перетворюючись таким чином на безперервну революцію. За Марксом, соціялізм не може бути збудований в одній окремо взятій країні, адже така країна вимушена буде взаємодіяти з капіталістичним оточенням; соціялізм — це ґлобальна система, що йде на зміну капіталізму. Тому безперервна революція може тривати довго, аж до всесвітньої перемоги соціялізму.
Опортунізм европейських соціял-демократичних партій примусив Лєніна замислитися над тим, якою має бути робітнича партія, а практика російської революції породжувала все нові й нові питання: про ставлення до селянства, про право націй на самовизначення, про нову форму пролєтарської демократії — ради робітничих депутатів. Лєнінські праці з цих питань є клясикою марксизму, так само як і твори основоположників. Ще одна визначальна заслуга Лєніна — розробка теорії імперіялізму. Вже у «Маніфесті Комуністичної партії» (1848) Маркс і Енґельс писали про ґлобальне розширення капіталістичної системи. Проте згодом вони перейшли до розгляду инших важливих питань: загальні принципи та механізми функціонування капіталу. Лєнін, спираючись вже на новий історичний досвід, розвинув та доопрацював думки основоположників щодо імперіялізму.
До цілісної теорії концепції імперіялізму звела Роза Люксембурґ. Згідно з нею, розширення виробництва всередині капіталістичного суспільства можливе лише тоді, коли воно нерозривно пов’язане з розширенням попиту на споживчі товари. Для того, аби капіталістична експансія тривала, необхідна наявність некапіталістичних кляс, які, отримуючи доход поза капіталістичною системою, посилюватимуть платоспроможний попит, купуючи промислові товари, вироблені всередині системи. В Европі доби раннього капіталізму такими некапіталістичними клясами були землевласники й фермери. Після завоювання національних некапіталістичних ринків, капітал, робить висновок Р. Люксембурґ, не міг не кинутися на завоювання нової некапіталістичної сфери — в аґрарні країни Азії та Африки. Розкриваючи механізми сучасного імперіялізму, Люксембурґ відзначала особливу важливість для капіталістичної системи «компенсуючих виходів», представлених, в першу чергу, державними закупками озброєнь. Дуже важливе місце у поглядах Р. Люксембурґ займала проблєма пролєтарської демократії. «Без загальних виборів, без необмеженої свободи друку й зборів, без вільної боротьби думок,» — відзначала вона, — «життя у всіх суспільних установах вмирає, стає лише видимістю життя, де одна лише бюрократія продовжує діяти».[1] Ці слова були сказані у 1918 році. Подальша історія повною мірою довела їхню істинність.
Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років у Радянському Союзі перемогла контрреволюційна бюрократія, що супроводжувалось знищенням ветеранів лєнінської партії та новим закріпаченням робітників і селян. Тоді й з’явився той самий «марксизм-лєнінізм» (або «радянський марксизм»), який насправді мав набагато більше спільного з поглядами епіґонів-опортуністів II Інтернаціоналу, ніж Лєніна. Власне, у пізній період істнування СРСР взагалі важко говорити про марксизм. Це був радше позитивізм, підфарбований марксистською фразеолоґією. Справжнє марксистське вчення було або загнане у підпілля, або витіснене на узбіччя академічної науки.
Троцькізм
Аналізуючи те, що відбулось у СРСР, Троцький прийшов до висновку про бюрократичне переродження робітничої держави. Він і його послідовники, такі як Ернест Мандель (1923-1995), сформулювали марксистську теорію бюрократії — що це таке, звідки вона виникає, в чому відмінність між бюрократією радянською та бюрократією у капіталістичних країнах. Знов-таки, окремі думки з цього приводу є вже у клясиків. Маркс писав про ролю й місце бюрократії в суспільстві. Енґельс припускав можливість виродження робітничої партії, якщо вона відірветься від мас. Небезпека термідору, тобто контрреволюції, що виростає з самої революції, турбувала Лєніна. Таким чином, вихідні ідеї Троцького та його прихильників не були принципово новими, але висновки їхні стали творчим розвитком клясичного марксизму.
У радянській науці для позначення поглядів Троцького використовувався термін «троцькізм», який мав би підкреслювати їх неправильність, єретичність по відношенню до «правильного» радянського марксизму. Взагалі-то, це слово вигадав кадет Павєл Мілюков (1859-1943) у 1905 році; всередині більшовицької партії воно практично не вживалося. Воно було реанімовано Йосифом Сталіним, вульґаризатором марксизму і вождем нової партійної бюрократії, під час внутрішньопартійної боротьби 1920-х років, коли «троцькістами» почали називати опозицію бюрократичному курсу. Сталіністи прагнули показати, що саме вони є справжніми марксистами і лєнінцями, а їхні противники підміняють марксизм «троцькізмом». Спочатку опозиціонери протестували проти такої назви, але потім — як це часто трапляється в історії політичної боротьби — почали з гордістю її носити.
Ролю Троцького і троцькістів в історії революційного марксизму важко переоцінити. В умовах сталінських фальсифікацій вони зберегли чистоту марксистського вчення; в умовах чисельних зрад інтересів робітничої кляси радянською бюрократією вони зберегли його честь. Прихильник лівої опозиції, письменник Віктор Серж (1890-1947) писав: «Треба, щоб хтось не зраджував. Ослабнути, зректися, вчинити всупереч собі, зрадити може багато хто, але не все втрачено, поки хтось залишається не схиленим. Усе врятовано, якщо це найвеличніший. Той, хто ніколи не здавався і ніколи не здасться, незважаючи на інтриґи, страх, обожнення, образи і навіть втому. Ніщо не може відділити його від революції, переможної або переможеної, овіяної леґендами і червоними прапорами, революції, що наповнює під звуки похоронних маршів братські могили своїми загиблими, або бережеться у серцях небагатьох по розкиданих у снігах в’язницях. І нехай потім він помиляється, нехай буде непоступливим і владним, це майже не рахується. Головне — бути вірним».[2]
Західний марксизм
Поки у Радянському Союзі марксистська думка фальсифікувалась і вихолощувалась, на Заході тривали дискусії, народжувались і заперечувались нові ідеї. Виник так званий «західний марксизм». Якщо сам Маркс приділяв основну увагу економічним законам капіталізму, то «західні марксисти» зосереджувалися на питаннях психолоґії, культури, політичної боротьби. Але ніякого протиріччя тут немає. У 1932 році були вперше надруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 року» — забута, невідома до того широкому загалу праця молодого Маркса, в центрі якої стоїть не питання капіталістичної експлоатації, як у «Капіталі» та инших пізніших його творах, але проблєма відчуження і перспектива його подолання у процесі революційної практики. Виявилося, що Маркс — не тільки економіст, але й філософ-гуманіст, і саме ця сторона його спадщини звертала на себе увагу «західних марксистів».
Одним з найбільш відомих і популярних з них є засновник Італійської Комуністичної Партії Антоніо Ґрамші (1891-1937). З поразкою робітничого руху в Европі, відливом революційної хвилі та постанням фашизму в 1920-ті він задався питанням, чому робітнича кляса не завжди виступає у ролі революційної сили і навіть капітулює перед фашистською ідеолоґією. Теоретична робота призвела його до створення нової інтерпретації поняття «громадянського суспільства», відомого з початку XIX ст. У своїх «В’язничних зошитах», що він їх вів у фашистській тюрмі з 1926 року до самої смерті, Ґрамші дійшов висновку, що буржуазія не може керувати суспільством за допомоги одного тільки державного примусу. Через систему освіти, культуру, засоби масової інформації та инші інститути громадянського суспільства вона нав’язує свої цінності, свої погляди та ідеолоґічні настанови, які через їхню часту повторюваність та повсюдність сприймаються суспільством як загальні, природні, єдино можливі, як здоровий глузд. Це явище Ґрамші назвав «геґемонією». Відповідно, революціонери-марксисти повинні завоювати геґемонію у громадянському суспільстві, що є передумовою для завоювання міцної й авторитетної політичної влади. Завойовується вона у тривалій «позиційній війні» в царині культури й ідеолоґії, що передує рішучій розв’язці — збройному повстанню й революції. Згодом теорія геґемонії була використана деякими опортуністичними лідерами постсталіністських партій для виправдання відмови від революційної стратеґії на користь виключно мирної парляментської боротьби (так званий «еврокомунізм»). Одначе цей факт жодним чином не перекреслює цінність внеску Ґрамші у революційний марксизм.
Ґрамші критикував перебільшення значення економіки і застерігав від прийняття тієї точки зору, що економіка є єдиним вирішальним фактором в історії. Він наголошував на тому, що культурна геґемонія має не менше значення для утримання буржуазії при владі, ніж її економічне панування. Економічний детермінізм, що на практиці проявлявся у відокремленні економічної боротьби від політичної, він вважав наслідком спрощеного розуміння історичних закономірностей та недооцінки ролі в історії людської волі.
Розмірковуючи над ролею, що її відіграє у суспільстві інтеліґенція, Ґрамші ввів у марксистську теорію поняття «орґанічної інтеліґенції», яку він протиставляв інтеліґенції традиційний, що вона сприймала себе — помилково — як окрему клясу. Орґанічна інтеліґенція є найактивнішою частиною кляси, що, в противагу традиційній інтеліґенції, не просто вивчає і пояснює суспільне життя «за наукою», себто так, аби таке пояснення сприяло збереженню статусу-кво (майнової та правової нерівности, поділу на буржуазію та пролєтаріят, гнобителів і пригноблених), а висловлює настрої та досвід, що їх трудові маси не спроможні висловити самі. Орґаніцазійною формою орґанічної інтеліґенції є комуністична партія, в якій відбувається її відбір. Ґрамші вважав, що всі люди є інтеліґентами, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретичну роботу з практичної боротьбою за інтереси своєї кляси.
Инший відомий «західний марксист», угорець Дьйордь Лукач (1885-1971) назвав комуністичну партію формоутворенням пролєтарської свідомости, себто практичним втіленням прагнень пролєтаріяту в процесі усвідомлення себе та своїх клясових інтересів. Також він розробив питання особливої ролі пролєтаріяту в русі історії та наново сформулював поняття ортодоксального марксизму. В статтях своєї збірки «Історія та клясова свідомість» (1923) він відстоював ту позицію, що через своє особливе положення в суспільстві пролєтаріят є єдиною клясою, спроможною здобути справжню клясову свідомість — усвідомити свою історичну ролю революційного суб’єкту. Клясова свідомість не дається робітникові при народженні, а здобувається у постійній боротьбі з диктатом буржуазної ідеолоґії. Всі инші суспільні кляси приречені на хибну свідомість, яка утримує їх від розуміння тотальности історії та створює ілюзію вічности й універсальности окремого історичного етапу, наприклад, капіталізму. Носії хибної свідомости сприймають капіталізм як щось природне й об’єктивне, тим часом це всього лише минущий історичний епізод. Ортодоксальним марксизмом Лукач називав не вірність доґмі, не некритичну віру в ту чи иншу тезу, не збереження традицій, а наукове застосування і розвиток марксистського методу (діялектичного матріялізму).
Одним з найбільших його внесків в марксистську філософію стала розробка поняття «уречевлення», що є результатом перетворення людських властивостей, стосунків та дій на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що вони відокремлюються від людини й починати керувати її життям. Уречевлення — крайній, але вельми поширений прояв відчуження. Воно призводить до того, що люди починаються сприйматися як речі чи абстрактні поняття, а ті в свою чергу заступають місце людей і починають сприйматися як живі істоти. Так в робітникові перестають бачити людину, а бачать тільки працю чи навіть просто руки.
Член спочатку Незалежної Соціял-Демократичної, а пізніше Комуністичної партії Німеччини, Карл Корш (1886-1961) виступав проти представлення матеріялістичного розуміння історії в якости «науки», яку не обов’язково пов’язувати з клясовою боротьбою пролєтаріяту. Попри протиставлення «наукового соціялізму» соціялізму утопічному, марксизм не є наукою в буржуазному розуміння цього слова. Марксова система призначена не збагатити буржуазну філософію, історію чи соціолоґію новими відкриттями, а критикувати буржуазну теорію і практику з метою пошуку шляху радикальної зміни матеріяльних умов та соціяльних відносин, що їх буржуазна наука і філософія відображають. Що не означає що філософію взагалі та філософську складову марксизму зокрема треба іґнорувати. Навпаки — боротьба проти буржуазного суспільства є також і філософською боротьбою, під час якої революційна філософія грає свою важливу ролю у зміні світу.
Корш одним з перших звернув увагу на селянський характер Російської революції, а також на те, що в Радянському Союзі марксизм як ідеолоґія постав на службу немарксистській практиці побудови сучасної капіталістичної держави. Тому, що «початкове нагромадження» капіталу та експлоатація пролєтаріяту відбувались без відмови від марксистської ідеолоґі, не слід було дивуватися, вважав німецький комуніст, адже і за капіталізму пануюча ідеолоґія не відображає дійсно істнуючих умов, а тільки маскує їх. В тому власне полягає її завдання — покривати та виправдовувати неприйнятну суспільну практику (ще Маркс і Енґельс називали ідеолоґію «хибною свідомістю»).
Прагнення доповнити марксизм вченням про окрему особистість висловлював французький філософ-екзистенціяліст Жан-Поль Сартр. Серед питань, що займають його увагу — місце особистости у світі, свобода і несвобода, відчуження. Серед иншого, Сартр розмірковував над ролю інтеліґенції у революційному процесі. Він розріжняв інтелектуала революційного та буржуазного. Останній — це просто «технік практичного знання», що обслуговує істнуючу капіталістичну систему. Революційний інтелектуал, натомість, має не тільки певний набір знань, але й етичні норми, соціяльний обов’язок — саме вони штовхають його на шлях соціяльної революції.
Ернесто Ґевара, кумир молоді, чиє обличчя можна побачити і на прапорах латиноамериканських повстанців, і на футболках студентів-мажорів, як вже зазначено, був не тільки героїчним партизаном, але й марксистським теоретиком. Він аналізував шляхи революційної боротьби у країнах «третього світу», співвідношення між пролєтаріятом, найбіднішим селянством та національною буржуазією. Особливо займали його питання ролі особистости у революції, революційної моралі. Яким має бути революціонер? — відповідь на це питання Че давав як у своїх статтях і листах, так і самим своїм життям. Займаючи державні посади на Кубі, він багато міркував над перспективами соціялістичного будівництва, вивчав досвід СРСР, і, навіть не будучи знайомим на той момент з троцькістською літературою, прийшов до висновків, дуже схожих на ті, які зробив свого часту Троцький: суспільний лад СРСР є «гібридний», що перегукується з визначенням Радянського Союзу як «деформованої робітничої держави». Жан-Поль Сартр назвав Ґевару «найдосконалішою людиною нашої доби», і з цією характеристикою важко не погодитися. Тому не дивно, що його образ намагаються привласнити і сталіністи, і соціял-демократи, і навіть буржуазні політикани на кшталт ґрантоїдів з української «Пори». Тим важливіше для нас, революційних марксистів, захищати справжнього Че та його спадщину.
Значний вплив на «західний марксизм» справила революція у психолоґії, пов’язана з іменем Зіґмунда Фройда (1856-1939). Сам Фройд марксистом не був, багато в чому помилявся, недооцінював значення соціяльного фактору. Проте саме він відкрив феномен несвідомого, заклавши фундамент для подальших досліджень. Праці Фройда від самого початку викликали неабиякий інтерес серед марксистів. Вже Троцький у листі Івану Павлову (1849-1936) від 27 вересня 1923 року намагався захистити його від вульґарних матеріялістів. Нарешті представники Франкфуртської школи соціяльних досліджень надали відкриттям Фройда марксистську інтерпретацію. Наприклад, Еріх Фромм встановив зв’язок між суспільними відносинами та характером людини (соціяльний характер), визначив соціяльну природу неврозів та охарактеризував капіталістичне, буржуазне суспільство як хворе, побудоване на хибних потребах і хибних цінностях, на відчуженні. У своїй чудовій книзі «Втеча від свободи» (1941) Фромм розкриває соціяльно-психолоґічні передумови фашизму. Инший представник Франкфуртської школи Герберт Маркузе (1898-1979) показав, як панівна кляса буржуазного суспільства, нав’язуючи особистості хибні потреби, перетворює її на «одновимірну людину», позбавлену критичного ставлення до оточуючої дійсности. В цілому дослідження цих теоретиків продовжують традицію, закладену творами молодого Маркса, хоча не можна не зауважити, що вони припускалися низки суттєвих помилок. Так Фромм вірив у можливість подолати хвороби суспільства реформістським шляхом, а Маркузе перебільшував силу контролю буржуазної системи над особистістю.
На початку 1960-х Маркузе дійшов висновку, що робітнича кляса промислово розвинених країн втратила свій революційний потенціял, і роля революційного аванґарду перейшла до соціяльних ґруп, не вбудованих чи погано вбудованих в буржуазне суспільство, — студентів, безробітних, чорношкірих мешканців ґетто, люмпен-пролєтарів. Він, щоправда, утримувався від проголошення появи «нової революційної кляси», як це інколи можна почути від його критиків: таке формулювання домислили за Маркузе студенти — його послідовники. Події 1968 року у світових столицях примусили Маркузе переглянути свої погляди на ролю студентства і пролєтаріяту. У нарисі «Контрреволюція і бунт» (1972) він розглядає молодіжний рух не як аванґард, але як детонатор — як малий мотор, що заводить великий мотор робітничої боротьби. Подібні думки підтверджуються і нещодавньою практикою — згадаймо хоча б події грудня 2008 року у Ґреції, коли протест молоді проти поліцейського свавілля послугував поштовхом до загальнонаціональних робітничих страйків.
Ще один внесок Маркузе у теорію революційного марксизму — поняття «превентивної контрреволюції». Правлячі кляси, стверджував він, розуміючи можливість революційного вибуху, можуть розпочати контрреволюцію ще до того, як почнеться революція. Нарешті, Маркузе цікавило значення нових технолоґій з точки зору соціялістичної перспективи. Нова технолоґічна революція, писав він, одночасно створить нові форми відчуження, дасть буржуазній державі та корпораціям нові механізми контролю, але ті ж самі технолоґії відкривають і нові перспективи для визволення. Зауважте: це писалося до появи інтернету та мобільних телефонів!
Натхненний ідеями Франкфуртської школи, досвідом Китайської революції та прикладом Че Ґевари рух «нових лівих» 1960-х років зробив свій внесок у революційний марксизм. «Нові ліві» дуже гостро поставили питання культурної альтернативи буржуазній геґемонії, сформулювавши теорію контркультури. Власне кажучи, важливість культури розуміли і Маркс, і Лєнін, і Троцький, а Ґрамші стверджував, що культурна боротьба є не просто відображенням клясового протистояння, але одним з головних фронтів цього протистояння. Контркультура «нових лівих» — це не просто небуржуазна, альтернативна буржуазній культура, це — культура принципово антибуржуазна. Дійсно, багато музикантів, кінорежисерів, письменників висунулись у перші ряди пропаґандистів соціялістичних ідей. Водночас переоцінювати значення контркультури не слід. Як цілком справедливо попереджав Маркузе, «якщо контркультура не буде пов’язана з революційною політичною практикою вона виродиться… у втечу від дійсности»[3]. Інтеґрація вчорашніх бунтарів в шоу-бізнес — наочне тому підтвердження.
Инше питання, яке поставили «нові ліві» — питання емансипації. Тобто, визвольна, лібертарна складова була притаманна марксизму завжди. Саме революційні соціялісти чи не першими поставили вимогу рівноправ’я жінок (святкування 8 березня було запроваджено II Інтернаціоналом), боролися за права національних меншин. Для «нових лівих» емансипаційна практика стала особливо важливою. Вони визнали специфічні інтереси за жінками, національними, расовими, сексуальними, культурними меншинами й розпочали активно з ними працювати. Цей напрямок роботи для лівих надзвичайно важливий. Разом з тим слід пам’ятати, що емансипаційна складова має бути пов’язана з трудовою, клясовою проґрамою, адже саме в експлоатації людини людиною і полягає першопричина фізичного та морального пригноблення у суспільстві. Саме тому боротьба проти антигуманної капіталістичної системи може бути тільки солідарною, а становлення руху пригноблених меншин має бути пов’язане зі становленням робітничого руху, маючи у ньому незалежний, але орґанічний і солідарний голос.
Революційна хвиля 1960-х років спричинила виникнення цілої низки нових соціяльних рухів, серед яких особливе місце займає еколоґічний. Як ми знаємо, прагнення прибутку за будь-яку ціну, притаманне капіталістичному суспільству, у другій половині ХХ століття зробило реальністю загрозу еколоґічної катастрофи планетарного масштабу. Ця обставина зумовила опозиційний характер «зеленого» руху й зробила його союзником лівих сил. Поширення марксистських ідей серед «зелених» з одного боку, і поширення еколоґічних ідей серед марксистів з иншого, породили таке явище, як екосоціялізм. Його ідеолоґи (Андре Горц (1923-2007), Мюррей Букчін (1921-2006)) стверджують, що руйнування довкілля є невипадковим, воно є питомою рискою капіталізму, а отже — не може бути реформованим. Відповідно, боротьба за збереження екосистеми Землі — це боротьба за соціялізм. Ні в кого у марксистському середовищі сьогодні не викликає сумнівів, що соціялістичне суспільство мусить бути еколоґічно відповідальним. Зрештою, це питання виживання самої людської цивілізації.
Якщо представників Франкфуртської школи та «нових лівих» турбував здебільшого антрополоґічний, людський вимір марксистського вчення, то французького філософа Луї Альтюссера (1918-1990) марксизм цікавив і як наукове явище. Зокрема він заявляв, що Маркс став відкривачем цілого нового континенту в науці — континенту історії, і відкриття це сталося, коли Маркс облишив ідеалістичну діялектику та абстрактний гуманізм своїх ранніх творів і в розумінні історії став на клясові позиції. Цю зміну в методі пізнання Альтюссер назвав «епістемолоґічним розривом». Марксу він приписував «теоретичний антигуманізм» і виступав проти захоплення багатьма марксистами у 1950-60-ті поняттями «соціялістичний гуманізм», «свобода особистости», «гуманізм особистости» тощо. В умовах незавершеної боротьби пролєтаріята проти буржуазії прийняття на озброєння цих понять він вважав відкочуванням до іделоґії буржуазних революцій, коли буржуа придавали своїм власним вимогам форму вимог універсальних, з тим, аби привернути на свій бік тих самих людей, котрих вони пізніше визволяли лише для того, щоб експлоатувати. На початку 1970-х французький філософ звернувся до проблєми ідеолоґії. Для її розв’язання він увів поняття «ідеолоґічних державних апаратів», що працюють над підтриманням тієї чи иншої ідеолоґії у суспільстві. Ідеолоґічні утворення (ідеї, думки, світогляди) істнують не тільки у свідомості — вони постійно підтримуються та відтворюються через соціяльні інститути: як державні (армія, поліція, правова система), так і безпосередньо з державою не пов’язані (родина, система освіти, церква, заклади культури). Філософію Альтюссер розглядав як поле клясової битви — тільки не у сфері практики, а у сфері теорії.
Ще один напрямок «західного марксизму» — це так звана світосистемна аналіза. Його представники (Іммануїл Валлерстайн (народ. 1930), Самір Амін (народ. 1931) та инші), спираючись на лєнінську теорію імперіялізму й нерівного розвитку, розглядають сучасний капіталізм як світосистему, в якій накопичення капіталу в центрі (в розвинених капіталістичних країнах) відбувається значною мірою за рахунок експлоатації периферії («третього світу»). З їхньої точки зору, буржуазна система паразитує на периферійних країнах, перетворюючи їх на джерело сировини, дешевої робочої сили, звалище для застарілих технолоґій, свідомо гальмуючи при цьому їхній розвиток, консервуючи (а інколи навіть штучно насаджуючи) економічно відсталі механізми та інститути.
Доволі ориґінальну інтерпретацію марксистської теорії пропонує угорський філософ та економіст Іштван Месарош (народ. 1930). Сам він визначає свої погляди як «постмарксизм». Капітал, на думку Месароша, це орґанічна система соціяльного метаболізму, всередині якої істнує ціла низка суттєвих суперечностей, що зумовлюють її минущий характер. Відповідно, капіталізм не може бути вічним і незмінним. Нашу добу Месарош розглядає як час поглиблення кризи капіталізму, пов’язаної з досягненням ним своїх меж. Звідси протиріччя між транснаціональним капіталом і національною державою, загострення еколоґічних проблєм, структурне безробіття, нездатність здійснити емансипацію жінок, національних меншин та инших ґруп. Природа цієї кризи, що вона триває, на його думку, вже більше тридцяти років, відріжняється від звичайних циклічних криз капіталістичного виробництва, — сьогоднішня криза є структурною. Саме вона підштовхує сучасний імперіялізм до посилення авторитаризму та експансії. За Месарошем, капітал має жорстку ієрархію та командну структуру й потребує контролю, забезпечити який стає все важче і важче. Отож, на часі — соціяльна революція.
Наприкінці 1990-х років просто на наших очах розгорнувся новий ґлобальний лівий рух. Малоосвічені журналісти обізвали його «антиґлобалістським», хоча самі його учасники це визначення ніколи не вживають. Більш того, воно неправильне, бо учасники руху не виступають проти ґлобалізації як такої. Навпаки, вони активно користуються ґлобальними комунікаціями, координують свої дії на міжконтинентальному рівні, зрештою, є послідовними та переконаними інтернаціоналістами. Рух виступає проти капіталістичної ґлобалізації згори, вигідної тільки транснаціональним корпораціям, ґлобалізації, яка робить багатих ще багатшими, а бідних ще біднішими. На противагу їй висувається ґлобалізація знизу, вигідна більшості населення планети. Тому правильніше було б назвати цей рух «альтернативним ґлобалізмом», «альтерґлобалізмом». Він досить ріжнорідний за своїм соціяльним складом, за ідеолоґією, в ньому є радикальне (революційне) та помірковане (реформістське) крила. Водночас не викликає сумнівів, що усе це було б неможливим без традиції революційного марксизму. Саме революційні марксистські орґанізації, їхній кадровий потенціял і консолідована соціялістична позиція стали ключовим елєментом в об’єднанні безлічі робітничих, молодіжних, еколоґічних та правозахисних ініціятив у те, що ми називаємо «альтерґлобалістським рухом».
Пролєтаріят сьогодні
Марксизм — це філософія робітничої кляси. Саме з пролєтаріятом Маркс пов’язував перехід людства до соціялізму, саме наймані робітники покликані, на його думку, знищити капіталізм. Водночас можна почути, що чисельність робітничої кляси у світі зменшується, відповідно, вона втрачає свою соціяльну ролю. Виходячи з цього, деякі ліві теоретики говорять про втрату нею революційної ініціативи, яка буцімто переходить чи то до студентів, чи то до люмпенів, чи то до окремих пригноблених соціяльних ґруп (так званих «ґруп за ідентичностями» — жінок, гомосексуалістів, національних і реліґійних меншин тощо). Таким чином клясова боротьба підміняється відстоюванням прав окремих ґруп чи навіть індивідуумів, грань між соціялізмом та лібералізмом стирається.
Насправді все не зовсім так. З одного боку, провідні корпорації у межах капіталістичної світосистеми переносять виробництво у бідні країни — і там промислова робітнича кляса швидко зростає. З иншого — ріжноманітні сектори економіки, які раніше були некапіталістичними, тепер повністю захоплені капіталом, відповідно, їхні працівники пролєтаризуються. Справа в тому, що до другої світової війни переважна маса робітничої кляси була зосереджена у промисловості, будівництві та транспорті. Такі галузі, як роздрібна торгівля, освіта, лікарні й аптеки, громадське харчування, відпочинок і розваги, спорт знаходилися або у руках дрібних родинних підприємств, або у руках осіб «вільних професій». Сьогодні все радикально змінилося: велетенські супермаркети, мережі ресторанів «швидкої їжі», фармацевтичні ґіґанти, вищі школи, нічні клюби та дискотеки, професійні спортивні клюби, фітнес-центри, книговидання, мода, шоу-бізнес — усе це стало місцем вкладення величезного грошового капіталу. Ці маси капіталу вимагають прибутку, а значить, аби створювати необхідну додаткову вартість, вимагають і відповідної кількости робочої сили.
Зовні все може виглядати традиційно і навіть патріархально (одеський ринок «7-й кілометр» виглядає майже так само, як і 100 років тому). Але всередині все змінилося. Дрібних виробників тут майже немає, а господарі великих партій товару або скупники вже не стоять за прилавком самі — вони наймають для цієї роботи продавців. Так само найманими працівникам є носильники, водії, прибиральники, охоронці тощо.
Звичайно, у кожному конкретному випадку необхідно деталізувати, хто належить до робітничої кляси, а хто ні. Наприклад, у київському клюбі «Динамо» професійні футболісти не є робітничою клясою, але ті, хто відповідає за функціонування стадіону та інфраструктури клюбу, обслуговуючий персонал — безсумнівно, робітники.
Крім того, виникають нові галузі (і, відповідно, нові потреби), що пов’язані зі сферою «високих технолоґій» — Інтернет, мобільний зв’язок, комп’ютери, проґрамування, ігри. І тут теж необхідна робітнича кляса, інакше не буде ніякого прибутку. Нехай цей пролєтаріят не стоїть у спецівці біля верстату, а сидить у білій сорочці за монітором комп’ютера, але сутність від цього не змінюється.
Марксизм і анархізм
«Червневими днями всі кляси й партії об’єдналися до партії порядку проти пролєтарської кляси, як партії анархії, соціялізму, комунізму», — писав Маркс про революцію 1848 року.[4] Тобто, слова «комунізм», «соціялізм» і «анархія» були для основоположника марксизму синонімами. Адже комуністичне суспільство — це суспільство безклясове, а значить — і бездержавне. Держава, за Марксом, — це не якась самодостатня, майже містична субстанція, «втілення духу нації», як уявляється консерваторам і фашистам. Держава — це лише апарат управління правлячої кляси. Відповідно, відмирання кляс означає і відмирання держави. Диктатура пролєтаріяту і є насправді державою, що відмирає (за Марксом, будь-яка держава — це диктатура панівної кляси, але за умов диктатури пролєтаріяту панівною клясою стає переважна більшість населення). Таким чином, з приводу остаточної мети — ліквідації держави, між марксистами й анархістами істнує повна згода.
Проте історія взаємовідносин двох течій соціялістичного руху — марксистської та анархістської — починаючи з часів І Інтернаціоналу, сповнена протиріч, конфліктів, взаємних обвинувачень і образ. Анархістська програма передбачає ліквідацію держави тут і зараз, «із сьогодні на завтра». Саме держава часто розглядається як головне джерело експлоатації та відчуження, а значить, боротьба з державою — головна мета. Звідси — неможливість використання ніяких істнуючих державних інститутів у революційних цілях. Відповідно, анархісти заперечують необхідність політичної боротьби, політичних партій тощо.
Марксисти погодитися з цим не можуть. Держава відмирає не миттєво. Відмирання держави — це досить тривалий процес. Йдеться не про те, щоб таке відмирання проголосити, але про те, як зробити це реальністю. Шлях до цього — поступове передання державних прерогатив орґанам самоорґанізації населення, усуспільнення адміністративних функцій, радикальна зміна суспільного розподілу праці тощо. Усього цього не можна досягти за один день, вольовим рішенням революційної орґанізації. Перемога революційних сил у збройній боротьбі проти контрреволюції ще не означає перемоги в цілому — це лише початок безперервної революції. Марксист не відмовляється від використання істнуючих державних інститутів (наприклад, парляментської трибуни — вчитися використовувати її закликав ще Маркс), водночас — не робить з них фетишу. Обрання соціялістичних депутатів до парляменту — не самоціль, але один із шляхів революційної пропаґанди. Саме так, наприклад, використовували трибуну Державної думи більшовики. Крім того, соціялізм не падає з неба — він виростає з наявних протиріч капіталізму. Відповідно, у сьогоднішній буржуазній демократії визрівають елєменти майбутньої демократії пролєтарської — робітничі партії, профспілки, ріжні форми самоорґанізації.
Отже, розбіжності між марксизмом і анархізмом істнують, і досить суттєві. Та попри все анархісти й марксисти знову й знову стають союзниками у спільній антикапіталістичній боротьбі. Під час громадянських війн у колишній Російській імперії та в Еспанії, в антифашистському Опорі часів другої світової війни та на паризьких барикадах 1968 року вони не тільки опинялися поруч і билися пліч-о-пліч. Анархісти часто «червоніли», а марксисти бачили у них своїх товаришів, зокрема у боротьбі проти сталіністів, теж нібито «червоних». Адже головна лінія фронту все ж таки проходить не між ріжними таборами революційного руху, але між працею і капіталом, пригнобленими та гнобителями, якими б масками ці останні не прикривалися. Тому анархісти й марксисти, не відмовляючись від своїх переконань, ведуть діялоґ, основою якого є те спільне, що їх об’єднує: неприйняття будь-якої експлоатації та нерівности, заперечення капіталізму, прагнення нового, справедливого суспільства.
В ході такого діялоґу мало місце й зближення ідеолоґій. Велике зацікавлення з боку анархістів викликали, наприклад, праці Рози Люксембурґ, в яких пропаґується самоорґанізація мас. Лєнінська праця «Держава і революція» (1917) робить наголос на зруйнуванні старої бюрократичної державної машини й на нових формах самовизволення, що виникають в ході революції. Починаючи з 1960-х років, під впливом руху «нових лівих», що спирався на марксистську аналізу суспільства й водночас зазнав величезного впливу анархістської традиції, робляться спроби анархо-марксистського синтезу. Наприклад, француз Ґі Ернест Дебор (1931-1994), один з провідних теоретиків «ситуаціоністів», сприймав буржуазне суспільство в першу чергу не як машину примусу чи систему споживання, але як систему продукування видовищ — «суспільство видовищ». Відповідно, політична боротьба втрачає будь-який сенс, адже вона — всього лише ще одне видовище, частина спектаклю, покликана відволікти трудящих від справжніх проблєм. Звідси — цілком анархістські висновки: непотрібність партій та орґанізацій, відання переваги стихійній дії з метою створення революційних «ситуацій». Поєднання анархістських і марксистських ідей у ріжних формах проповідували також Даніель Ґерен (1904-1988), Антоніо Неґрі (народ. 1933), субкоманданте Маркос (народ. пр. 1957) та инші.
Марксизм і національне визволення
У 1869 році у соціялістичному русі розгорівся скандал. На шпальтах женевської ґазети «Égalité» прихильники анархістського ватажка Міхаїла Бакуніна (1814-1876) звинуватили К. Маркса й Ґенеральну раду Міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу) в тому, що вони буцімто занадто захопилися ірляндським питанням і намагаються нав’язати його міжнародному робітничому рухові на шкоду інтересам пролєтаріяту. І дійсно, національне питання від самого початку перебувало під прискіпливою увагою марксистських теоретиків. Тут варто відзначити, що невід’ємною складовою марксистського світогляду є заперечення будь-яких проявів і форм національної нетерпимости, національної виключности, шовінізму, расизму та ксенофобії. Буржуазному націоналізму, прагненню капіталу розділити робітничу клясу на ізольовані національні загони, нацькувати трудящих ріжних національностей одне на одне, марксисти протиставляють пролєтарський інтернаціоналізм, висловлений у знаменитому гаслі, що його викинули Маркс і Енґельс ще у 1848 році: «Пролєтарі всіх країн, єднайтеся!» Відповідно, соціялістична, революційна і демократична політика не може ґрунтуватися на запереченні, придушенні, забороні чи обмеженні прав національностей на самовизначення й власний самостійний розвиток. Саме виходячи з цього, очолюваний Марксом і Енґельсом І Інтернаціонал приділяв таку велику увагу національному визволенню пригноблених народів, зокрема, польського та ірляндського. Лєнін відзначав: «Політика Маркса і Енґельса в ірляндському питанні дала визначний взірець, що й нині зберігає величезне практичне значення, взірець того, як повинен ставитися пролєтаріят націй-гнобителів до колоніяльних рухів».[5]
Серед марксистів істнує декілька точок зору щодо того, як розвиватимуться національні відносини у майбутньому. Лєнін, Кауцький, Паннекук та инші вважали неминучим майбутнє злиття всіх націй в універсальній спільній соціялістичній культурі. Саме з цих позицій чимало марксистів, наприклад, пропаґували поширення нової загальнолюдської мови есперанто (український комуніст, народний комісар внутрішніх справ, юстиції й освіти Микола Олексійович Скрипник (1872-1933) називав її «латиною пролєтаріяту»). Представники иншої течії вважали, що матиме місце вільний розвиток всіх національних культур в об’єднаній вселюдській спільноті. Так, Троцький у 1915 році писав: «Нація — активний і постійний фактор людської культури. А за соціялістичного ладу нація, звільнившись від кайданів політичної та економічної залежности, буде покликана грати фундаментальну ролю в історичному розвитку». Нарешті, третя позиція була намічена одним з лідерів єврейської робітничої партії Бунд Володимиром Медемом (1878-1923). Її можна умовно окреслити як «національний нейтралітет». Медем стверджував, що неможливо передбачити, чи призведе майбутній розвиток до асиміляції єврейського народу чи ні, але в будь-якому разі соціялісти не повинні ані гальмувати, ані підштовхувати цей процес. Якщо таку позицію узагальнити й віднести до всіх національностей, то можна розвинути ориґінальну й новаторську концепцію.
Події, що розгорнулися у світі після першої світової війни (розвал Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, розгортання масової антиколоніяльної боротьби у країнах Азії та Африки) показали, що рух за національне визволення перетворюється на грізну силу, не рахуватися з якою революційні соціялісти не можуть. Ще раніше Лєнін висуває принцип права націй на самовизначення. До будь-якого намагання замовчувати або іґнорувати проблєми пригноблених національностей, він ставився як до прояву великодержавного шовінізму — для нього не істнувало «аристократичних» і «неісторичних» націй. За словами Лєніна, наприклад, український соціял-демократ може бути прихильником самостійности, федерації або повного об’єднання з Росією — це його право, але російський соціял-демократ зобов’язаний визнавати право України на відокремлення, інакше він виступатиме як шовініст. З лєнінським принципом самовизначення не погоджувалась Роза Люксембурґ. Вона відмовляла у підтримці національним рухам, зважаючи на їх здебільшого непролєтарський характер. Створення національних держав малих народів, на її думку, в умовах імперіялізму — неможлива утопія, а в умовах соціялізму — поступка реакції, враховуючи дрібнобуржуазну природу національно-визвольних рухів. Подальший розвиток подій довів, що правим у цьому питанні виявився все ж таки Лєнін.
Створений 1919 року III (Комуністичний) Інтернаціонал оголосив про підтримку революційної боротьби народів колоніяльних і залежних країн проти імперіялізму. Така боротьба розглядалася як складова частина світового революційного процесу. Адже і експлоатація пролєтаріяту у розвинених капіталістичних країнах, і консервація відсталих феодальних відносин у колоніях — це два шляхи отримання надприбутків імперіялістичних монополій, тісно пов’язаних між собою. Анґлійський або німецький робітник, так само як індійський або китайський селянин протистоять не тільки національній буржуазії своєї країни, але й усьому світовому імперіялізмові. Таким чином, неможливо знищити колоніялізм без знищення експлоатації пролєтаріяту й навпаки. Проблєма справжнього національного визволення у добу імперіялізму — це проблєма безперервної революції. Національна буржуазія не здатна забезпечити дійсної незалежности своїм країнам і зрештою йде на поступки імперіалізмові; «незалежність» виявляється формальною, паперовою. Доля вчорашніх колоній — наочне тому підтвердження. Ще наприкінці ХIХ століття видатний ірляндський революціонер Джеймс Конноллі (1868-1916) попереджав: «Навіть якщо завтра ви проженете анґлійську армію й піднімете над Дублінським замком зелений прапор, поки ви не збудуєте соціялістичну республіку, ваші зусилля будуть марними. Анґлія продовжуватиме панувати над вами. Вона пануватиме через своїх капіталістів, через своїх землевласників, через своїх фінансистів, через всю сукупність комерційних й індивідуалістичних установ, що вона насадила її в нашій країні й змастила слізьми наших матерів і кров’ю наших мучеників.»[6] Тільки пролєтарська революція здатна реально вирішити національне питання.
Протягом всього свого істнування, марксистський рух не тільки надавав підтримку народам колоніяльних і залежних країн в їхній боротьбі за незалежність, але й підтримував справедливі вимоги пригноблених національностей у країнах ядра імперіялізму (ірляндців, басків, курдів, афроамериканців США та инших). Революційні соціялісти не боялися говорити про національні проблєми і в деформованих робітничих державах, в тому числі — у СРСР. У 1939 році Лєв Троцький проголошував: «Питанням першої черги є революційне забезпечення єдности й незалежности робітничо-селянської України, у боротьбі з імперіялізмом, з одного боку, з московським бонапартизмом — з иншого».[7] Прояви великодержавного шовінізму у державах «реального соціялізму» — ще один доказ відсутности в них справжнього соціялізму.
Соціялістичний інтернаціоналізм, очевидно, протистоїть буржуазній націоналістичній ідеолоґії. Але це зовсім не означає, що він заперечує історичні та культурні традиції нації. Свого часу Лєнін казав, що у кожній національній культурі є насправді дві культури. Одна — демократична, проґресивна, революційна, друга — реакційна, шовіністична, мракобісна. І завдання революціонерів у тому, щоби поєднати історичну і культурну спадщину світового соціялістичного руху з тим революційним і визвольним, що є у національній спадщині. Так само, як соціялісти у своїй політичній боротьбі мають враховувати значення конкретних історичних умов, у своїй ідеолоґічній боротьбі вони не можуть іґнорувати національну своєрідність власної культури та історії. Так чинив, наприклад, Сандіністський Фронт Національного Визволення у Нікараґуа, пов’язуючи марксизм з національно-визвольною традицією Авґусто Сандіно (1895-1934), або рух «26 липня» на Кубі, який апелював до спадщини поета і революціонера Хосе Марті (1853-1895).
Поширення марксистських ідей у національно-визвольних рухах стало причиною виникнення особливого, так званого «марксизму третього світу». У ньому питання національного визволення, антиімперіялістичної боротьби грають центральну ролю. Серед його ідеолоґів слід назвати Франца Фанона (1925-1961), вихідця з французької колонії Мартиніка, учасника другої світової війни в Европі та національно-визвольної боротьби в Алжирі. В своїй книзі «Гнані і голодні» (1961) він відстоював необхідність тотального розриву з колоніялізмом, що він має — для повного звільнення (чи одужання, оскільки психіатр за освітою Фанон розглядав колонізованого не тільки як пригноблену, але і як психічно травмовану особистість) — неминуче супроводжуватися насильством. Через насильство пролягає шлях до звільнення й визнання. Своїх бійців революційні ґрупи мають шукати серед селян, оскільки ті живуть за межами колонізованих міст і колоніяльних поселень, а відтак, достатньо незалежні від колонізаторів економічно й ідеолоґічно, аби піднятися на антиколоніяльну революцію. Національна революція, що зупиняється на пів-шляху, не перетворюючись на соціяльну, приречена на поразку. Книга отримала величезну популярність у середовищі «нових лівих» та борців за національне визволення у всьому світі.
У цьому ж напрямку рухалися й афроамериканські лідери США, такі як борець за громадянські права Мелколм Ікс (1925-1965) і засновник леґендарної Партії Чорних Пантер Г’ю Ньютон (1942-1989). «Ми живемо у добу революції, і повстання американського неґра — частина повстання проти пригноблення й колоніялізму, що характеризує нашу добу… Неправильно клясифікувати повстання неґра як просто расовий конфлікт чорних проти білих, або як чисто американську проблєму. Ми радше сьогодні бачимо ґлобальне повстання пригнічених проти гнобителя, уярмлених проти експлоататора», — стверджував Мелколм Ікс.[8] А от слова Ньютона: «Ми спочатку хочемо визволити себе як ґрупу людей. Але це — лише початок нашого визволення. Це лише перший крок. Коли ми його пройдемо, це не означає, що ми вже станемо вільними. Я можу уявити, що в майбутньому чорношкірі протестуватимуть проти структури влади, сформованої чорними. Оскільки все одно залишатиметься обмеження індивідуальної свободи, навіть у суспільстві без каст. Але визволення особистостей можливе тільки після того, як стануть вільними ґрупи».[9]
Ориґінальний варіянт «марксизму третього світу» — це так звана «теолоґія визволення», поширена у країнах Латинської Америки, де населення перебуває під сильним впливом католицької церкви. Її засновником вважається колумбійський священик Камілло Торрес (1929-1966), що вважав вищим сенсом християнського служіння участь у революційній боротьбі пригнічених проти експлоататорів, тому приєднався до партизанського загону й загинув у бою з урядовими військами. Неприйняття капіталізму Торрес і його послідовники виводили з цінностей раннього християнства («Якби Христос прийшов до нашої країни, його б кинули до в’язниці»). Таким чином, участь в революції, на їхню думку — прямий обов’язок справжнього християнина. Але християнство, за словами Торреса, може бути лише стимулом революції, тоді як наукою революції є марксизм. У партизанському наметі отця Каміло зображення Ісуса Христа й Че Ґевари висіли поруч.
Марксизм і маоїзм
Саме на стику марксизму та національно-визвольного руху народилася така форма соціялістичної ідеолоґії як маоїзм, що його назва походить від імені лідера Комуністичної партії Китаю Мао Цзе-дуна (1893-1976). Виникнення маоїзму пов’язане зі специфікою китайської революції, яка відбулася у країні ще більш відсталій, аґрарній та напівфеодальній, ніж царська Росія. Сам Мао розглядав революцію у Китаї як «національну» та «новодемократичну», метою якої є перемога над феодальними силами й іноземними імперіялістами. Головну соціяльну базу Комуністичної партії складало селянство; відповідно, у вченні Мао саме воно виступає в ролі рушійної сили революції. «Справа в тім», — пояснював він, — «що імперіялізм… та його реакційні союзники у Китаї, як правило, надовго закріпляються у центральних містах країни; тому, бійці революції, якщо вони не бажають йти на компроміс з імперіялізмом… повинні з відсталого села створити передову міцну опорну базу, великий військовий, політичний, економічний та культурний бастіон революції».[10] Селянство, таким чином, має власний орґанізаційний, ідейний та культурний потенціял; воно, звичайно, не може обійтися без підтримки робітничої кляси, але провідну ролю у революції зіграє саме воно.
Із визнання селянства революційною клясою у Мао випливає переконаність у тому, що селянське за складом населення країни «третього світу», зазнаючи капіталістичної експлоатації ззовні, виступає в ролі революційної сили. Вводяться поняття «націй-пролєтарів», що вони протистоять «націям-буржуа». У розвинених капіталістичних країнах, стверджують маоїсти, робітнича кляса «обуржуазилася», оскільки буржуазія підкупила його за рахунок надприбутків, отриманих від експлоатації «націй-пролєтарів». А значить — він втратив свою революційну ролю. Таким чином, аванґардом світової революції стає національно-визвольна боротьба пригноблених країн «третього світу». Це не зовсім відповідає основним положенням марксизму про клясове, а не національне протистояння, проте критику пасивности робітничої кляси в розвинених країнах не можна назвати несправедливою.
Інколи до послідовників маоїзму зараховуються Ернесто Ґевару, оскільки він, як і Мао, вважав основною ареною революційної боротьби у країнах «третього світу» сільську місцевість. Одначе між їхніми поглядами є суттєва ріжниця. Мао визнавав необхідність у ході «новодемократичної революції» союзу з національною буржуазією, вважаючи її революційною клясою — оскільки її так само як селянство і робітників придушує імперіялізм. Ґевара можливість такого союзу катеґорично відкидав — національна буржуазія, відзначав він, не піде на пряме зіткнення з імперіялізмом через страх перед соціяльною революцією. Тому революція у країнах «третього світу» буде битвою між усіма пригнобленими та усіма експлоататорами. Співвідношення між пролєтаріятом і селянством Че також бачив зовсім інакше, ніж Мао. Орієнтовані на виробництво монокультур латиноамериканські латифундії та плантації були, фактично, аґрарними придатками великого капіталістичного господарства, а селяни, таким чином, виявлялися ніким иншим, як сільськогосподарськими робітниками. Вони починають усвідомлювати, що їхня відвічна мрія про власну землю не буде реалізована без знищення латифундистів, а значить — без знищення імперіялізму, тому селянська боротьба виявляється нерозривно пов’язаною з пролєтарською революцією. Нарешті, світовий революційний процес Ґевара розглядав як клясове протистояння, а не як боротьбу «націй-пролєтарів» та «націй-буржуазії».
Разом з тим маоїзм зберігає великий революційний потенціял і привабливість для революціонерів на капіталістичний перифіерії. Якщо десь у малорозвинених країнах і відбувається антибуржуазна й антиімперіалістична боротьба, то ведеться вона під прапором маоїзму, як у Перу, Індії, Непалі, на Філіппінах.
Маркс в Україні
Від антикомуністів часто доводиться чути, що марксизм як ідеолоґія чужий українській «ментальності». Українець, мовляв, по природі своїй консерватор, господар; повага до приватної власности у нього в крові. Отож, таку мерзоту, як ідеолоґію загальної рівности та припинення експлоатації людини людиною він сприйняти аж ніяк не міг. Її вигадали «жиди» на загибель християнським народам, а в Україну принесли на своїх багнетах завойовники-«москалі». Подібний погляд — щоправда, у трохи більш політкоректних висловлюваннях — пропонує й офіційна українська історіоґрафія. У своєму прагненні викреслити соціялізм з української історії вона не зупиняється навіть перед відвертими фальсифікаціями та перекручуваннями. Так і виявляється, що пропаґандист марксизму Іван Якович Франко (1856-1916) перетворюється на його противника, Леся Українка (1871-1913) перекладає «Маніфест Комуністичної партії» виключно заради заробітку, а «найщиріший комуніст» (за його ж таки власним зізнанням) Микола Григорович Хвильовий (1893-1933) стає «борцем з комуністичним тоталітаризмом»…
Історію українського марксизму намагаються усіляко оббрехати, замовчати, забути. А вона, однак, істнує. Марксизм в Україні має свою традицію, своїх героїв і мучеників. Повна історія українського марксизму ще чекає на свого дослідника, ми ж спробуємо накреслити тільки її обриси.
Відомо, що самі основоположники марксизму цікавилися українськими проблємами, про що є чимало свідчень у їхніх працях. Маркс і Енґельс неодноразово зверталися до історії України, зокрема, до питань феодально-кріпосницьких відносин, Запорізької Січі (саме Марксові належить її характеристика як «християнської козацької республіки»), селянських рухів тощо. В особистій бібліотеці Маркса зберігалася доповідь відомого українського соціяліста-утопіста Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895) «Література українська, проскрибована урядом російським» (1878) з чисельними помітками філософа. Виходячи з поміток, можна зробити висновок, що у цій брошурі автора «Капіталу» найбільше зацікавили ті місця, де йшлося про специфіку поезії Тараса Шевченка (1814-1861), про Кирило-Мефодіївське братство — таємну демократичну орґанізацію, членом якої був Шевченко.
Першими пропаґандистами марксистського вчення в Україні були представники проґресивної інтеліґенції. Відомо, що професор політекономії Київського університету Микола Іванович Зібер (1844-1888) вже 1868 року — через рік після виходу книжки — на квартирі Драгоманова у Києві читав реферат, присвячений «Капіталу». За умов відсутности перекладів першоджерел саме книга Зібера «Давід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях» (1885) довгий час була для російських та українських революціонерів головним підручником марксизму. При цьому сам Зібер революціонером не був: він вірив у те, що суспільний лад можливо змінити шляхом мирних реформ. На противагу йому соціялістичний діяч Сергій Андрійович Подолинський (1850-1891) стверджував: «На Україні ще може менше, ніж будь-де можна сподіватися, що начальство й пани добровільно зреклися б свого панування, і тому простому народові на Україні не обійтися без збройного бою та повстання (революції). Тільки це повстання передасть у руки хліборобських та робітничих громад і товариств сили природи й інструменти, необхідні для виробництва».[11] На працях Подолинського позначився вплив народницьких ідей, разом з тим саме вони представляють першу спробу застосувати економічне вчення Маркса до умов України. Він був особисто знайомий з Марксом і Енґельсом, листувався з ними, зокрема, надіслав Марксу рукопис свого трактату «Праця людини та її відношення до розподілу енерґії» (1880), який отримав загалом схвальну оцінку автора «Капіталу». Відомий зі шкільної парти письменник Іван Якович Франко переклав українською кілька розділів «Анти-Дюрінґа» (1878) Енґельса й 24-й розділ 1-го тому «Капіталу» — той, в якому йдеться про первинне нагромадження капіталу в результаті експропріяції дрібних власників великими. Цей процес був надзвичайно актуальним для тодішньої Галичини. Франко пропаґував ідеї марксизму у гуртках робітничої самоосвіти, зі сторінок редагованих ним ґазет, він був головним орґанізатором української радикальної партії, яка об’єднувала українських селян і ремісників.
Цікаво, що концепцію самостійности України вперше сформулював саме марксист — Юліан Олександрович Бачинський (1870-1940), один з лідерів молодіжного крила Української Радикальної партії (1890-1926). Незалежність для нього, в той самий час, не була самоціллю; більш того, він розглядав істнування національних держав як необхідний, але минущий епізод людської історії. Народи, за Бачинським, домагаються самостійности не для того, щоб ізолюватися від решти світу, але щоб повніше розвинутися культурно й економічно, завдяки чому надалі зможуть посісти гідне місце в майбутній «всесвітній людській родині». Цікаво, що тодішня галицька правиця сприйняла ідеї Бачинського у багнети: адже для неї політичним ідеалом була лише обмежена автономія Західної України у складі Австро-Угорської монархії.
Більшовизм як політичний рух також не був для українців чимось чужорідним чи імпортованим. Він мав потужну соціяльну базу у промислових реґіонах Східної України. А Київ наприкінці ХІХ століття став одним з головних центрів всеросійського соціял-демократичного руху. «Кияни розгорнули насправді вражаючу роботу. Вони знову об’їхали всі орґанізації, ще міцніше зв’язалися з «Бундом», випустили перше й друге числа «Рабочей ґазеты» та взагалі практично підготували з’їзд (знайшли місце, розробили порядок денний)… Таким чином виявилося, що Київ наприкінці 1890-х років став орґанізуючим центром», — писав в своєму короткому нарисі історії РКП(б) історик Владімір Нєвський (1876-1937). Один з майбутніх лідерів більшовизму Лєв Троцький народився в Україні, у селі Яновка Єлизаветградського повіту Херсонської ґубернії (нині Береславка Бобринецького району Кіровоградської области). Свої перші як революціонер Троцький також зробив в Україні — у Миколаєві, де він був одним з лідерів «Південноукраїнського союзу робітників». Революційний марксизм мав прихильників і на заході України — спочатку вони гуртувалися у «драгоманівських гуртках», потім в орґанізації «Інтернаціональна революційна соціял-демократія», згодом учасники цих ґруп стали керівним ядром Комуністичної Партії Західної України (КПЗУ).
У царській «тюрмі народів» — дореволюційній Росії, де великодержавний шовінізм був однією з основ державної ідеолоґії — більшовицька партія послідовно відстоювала права пригноблених народностей, в тому числі — й українців. В цьому пляні слід згадати, наприклад, статті Лєніна «Кадети про українське питання», «Як єпископ Никон боронить українців?», «Про право націй на самовизначення», «Робітнича кляса і національне питання» та инші. Коли царський уряд 1914 року заборонив відзначати сторічний ювілей з дня народження Тараса Шевченка, більшовики виступили на захист права українців вшанувати свого національного ґенія. Той факт, що до 1917 року не істнувало жодної більшовицької ґазети українською мовою, зовсім не свідчить про якусь притаманну більшовикам антиукраїнську позицію, як, можливо, хтось думає. Справа тут виключно в тому, що читачем своїх ґазет вони бачили в першу чергу промисловий пролєтаріят великих українських міст, а той був зрусифікований.
Прагнення українського народу до національного самовизначення бурхливо прорвалися під час революційних подій 1917 року. Для мільйонів українських робітників і селян визволення національне було нерозривно пов’язане з соціяльним проґресом, звільненням від капіталістичної експлоатації. Проте українські соціялісти, які опинилися на чолі національно-визвольного руху, цілком в дусі епігонів Маркса й російських меншовиків, вважали, що пролєтарська, соціялістична революція не на часі, наразі — буржуазно-демократичні завдання. Їхня політика не виходить за межі обережного реформізму. Проте історичний процес невблаганний — питання національного визволення у добу імперіялізму, як ми вже зазначали вище — це питання перманентної революції, й ніяк інакше. Провідники національно-визвольного руху, лідери Центральної Ради та Директорії, зрештою вимушені були зрікатися навіть поміркованих соціялістичних гасел і йти на угоду з місцевими поміщиками та капіталістами, з німецьким мілітаризмом, французьким імперіялізмом, з буржуазно-поміщицькою Польщею… Така політика тільки відштовхувала від них маси трудящих. Найчесніший та найкращий з них, Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951), зрозумів це у 1919 році. У своїй книзі «Відродження нації» (1920) він виносить суворий, але справедливий вирок українським провідникам: «Вся причина в тому, що українська влада, вся керуюча партійна українська демократія розійшлася зі своїми масами, що вона була соціяльно непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціялістична.»[12]
Часто доводиться чути, що встановлення більшовицької влади в Україні — це наслідок російської окупації, що більшовизм — це лише нова форма російського імперіялізму. Історичні факти неспростовно доводять, що це зовсім не так. Після Лютневої революції, коли Центральна Рада намагалася виторгувати у буржуазного петроградського Тимчасового уряду незначні подачки, усіляко намагаючись не розсердити „старшого брата”, більшовицька партія рішуче виступала проти великодержавного шовінізму й за право націй на самовизначення та відділення. Свідченням цьому можуть бути промови більшовицьких делеґатів на І Всеросійському з’їзді Рад, у статтях Лєніна «Україна» (1917), «Не демократично, громадянине Керенський!» (1917) тощо. Незмінною ця позиція лишилася й пізніше, під час війн більшовиків з Центральною Радою та Директорією. «Тільки український робітник і селянин має одиноке право управляти своєю власною країною», «трудові маси України самі вирішать своє ставлення до радянської Росії», — писав у наказі по Червоній Армії її засновник і керівник Троцький.[13] Протистояння між «червоними» та «петлюрівцями» аж ніяк не було війною між Україною та Росією — це була громадянська, клясова війна. Знову надамо слово Винниченку: «не російський совітський уряд виганяв нас з України, а наш власний народ».[14] Талановитий письменник, що культивував інтелектуальну чесність з собою, зумів визнати те, в чому не наважувалися зізнатися Петлюра та инші провідники національного руху, прикриваючись словами про «окупацію».
Водночас ідеалізувати національну політику більшовиків також не слід. «Більшовицька партія не легко, лише поступово, під безперервним тиском Лєніна засвоїла собі правильне ставлення до українського питання», — згадував Троцький.[15] Траплялися випадки національного нігілізму і навіть російського націоналізму. Частина більшовиків перебувала під впливом поглядів Р. Люксембурґ на національне питання (нагадаємо, що вона вважала національні рухи непролєтарськими і відмовляла їм у підтримці). Навіть такі віддані революціонери, як, наприклад, Георгій Пятаков (1890-1838), не розуміли до кінця важливість правильної національної політики. Водночас всередині партії сформувалося досить потужне середовище, що наголошувало на необхідності врахування національних прагнень українського народу. На цих позиціях стояли М. Скрипник, Георгій (Юрій) Федорович Лапчинський (1887-1937) та инші. Чи не найбільш безкомпромісну позицію у питанні незалежности Червоної України займав Василь Матвійович Шахрай (1888-1919). Його книга «До хвилі. Що діється на Вкраїні й з Україною» (1919, написана у співавторстві з Сергієм Михайловичем Мазлахом (Робсменом) (1880-1937)) стала справжнім маніфестом українського комунізму. Шахрай гостро критикував тих членів партії, що іґнорували або применшували вагу національного питання, вимагав створення самостійної української комуністичної партії, а Лєніна звинувачував у недостатній увазі до національних прагнень українців та недотриманні власних принципів. Конфлікт зайшов так далеко, що Шахрая виключили з партії. Проте він залишився бійцем революції, працював у радянському підпіллі на Кубані, де й був вбитий білоґвардійцями.
Говорячи про історію українського марксизму, слід зазначити, що він розвивався не тільки у складі більшовицької партії. Напередодні Революції паралельно з російськими соціял-демократами та соціялістами-революціонерами революційну аґітацію в Україні вели партії, котрі метою своєї боротьби мали як соціяльну революцію, так і національне визволення — Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія (1905-1950) та Українська Партія Соціялістів-Революціонерів (1905-1950). Ліве крило останньої, «боротьбисти» (від назви їхньої ґазети «Боротьба»), підпорядковуючись лоґіці революційного процесу, еволюціонувало від радикального народництва до революційного марксизму і 1919 року орґанізаційно оформилось в Українську Комуністичну Партію (боротьбистів). Наступного року УКП (боротьбистів) злилась з Комуністичної Партією (більшовиків) України, а провідні діячі партії боротьбистів обійняли важливі посади в уряді Радянської України, зокрема Олександр Якович Шумський (1890-1946) став народним комісаром освіти.
Не можна не згадати Українську Комуністичну Партію (УКП), створену 1920 року лівим крилом української соціял-демократії. До неї певний час входив і В. Винниченко. Перебуваючи з 1919 року в еміґрації, він орґанізував у Відні закордонну ґрупу партії, яка видавала ґазету «Нова доба». Стоячи на клясових позиціях та поділяючи в цілому більшовицьку проґраму, УКП наголошувала на необхідності істнування незалежної від РКП(б) української компартії, окремої Української Червоної Армії та відстоювала економічну самостійність Радянської України. Центральний Комітет УКП звертався із заявою про вступ до III (Комуністичного) Інтернаціоналу, проте у вступі партії було відмовлено.
Значення Жовтневої революції для України важко переоцінити. Вона означала радикальний розрив з усім застарілим, відсталим, консервативним, усім, що гальмувало подальший розвиток продуктивних сил. Соціяльні завоювання Радянської республіки визнають навіть її вороги. Революція зрівняла у правах чоловіків і жінок, започаткувала сміливі експерименти у галузі побуту, освіти, культури, науки. Політика коренізації забезпечила українцям та иншим етнічним ґрупам в Україні небачені досі можливості для вільного національного розвитку. Українська література, мистецтво, театр, кіно переживали нечуваний ні до, ні після того в українській історії розквіту. Навіть запеклі антикомуністи визнають, що це був період національного відродження. Стрімко розвивалася українська марксистська думка. Під редакцією Андрія Річицького (псевдонім Анатолія Андрійовича Пісоцького, 1893-1934), колишнього члена ЦК УКП і співавтора — разом з Михайлом Степановичем Ткаченко (1879-1920) — її проґрами, вперше вийшов повний український переклад першого тому «Капіталу». Формувалися марксистські наукові школи. Наприклад, у вітчизняній історіоґрафії марксистський напрямок започаткував Матвій Іванович Яворський (1884-1937). Нові українські історики, озброївшись Марксовим вченням, руйнували офіціозні міти російської царської пропаґанди, давали бій великодержавному шовінізму, досліджували історію трудового народу та його визвольної боротьби.
Російський письменник Варлам Шаламов (1907-1982) називає пореволюційне десятиліття «величезною програною битвою за майбутнє». Ґрандіозної сили революційний зрив назавжди змінив вигляд величезної країни. Але продуктивних сил вчорашньої царської імперії було явно недостатньо для якісної зміни суспільного ладу. Більшовики розраховували на швидку перемогу пролєтарської революції на Заході, і ці розрахунки були зовсім небезпідставні: зруйнованою світовою війною Европою у 1918-1921 роках прокотилася революційна хвиля небаченої сили. Проте ця хвиля не призвела до робітничого повстання і знищення капіталізму (не в останню чергу через зраду соціял-демократів), і більшовицька влада опинилась в ізоляції. Завдання знищення капіталістичної держави та передачі влади трудящим поступилося завданню збереження влади за будь-яку ціну. Робітники, марксистська інтеліґенція та частина більшовицької партії, що зберегла вірність ідеалам революції, чинили спротив бюрократичній контрреволюції, формували всередині РКП(б) опозиційні ґрупи: спочатку Ґрупу демократичного централізму (1919-1920), Робітничу опозиції (1920-1922), а пізніше Ліву опозицію (1923-1927). Остання згуртувалася навколо Троцького, який події у СРСР 1920-х років порівнював з подіями Великої Французької революції 1789-1794 рр. Тоді революційна якобінська диктатура була повалена не зовнішньою інтервенцією, не монархічною контрреволюцією, не старими експлоататорськими клясами, але… самими якобінцями, тільки такими, що поправішали, виродилися, продали революційні ідеали за привілеї та безтурботне життя. Це сталося 28 липня 1794 року (9 термідору II року за французьким революційним календарем), відповідно і сам переворот, і встановлений ним режим отримав назву «термідоріанського». За аналоґією, встановлення сталінської диктатури у СРСР увійшло до словника революційного марксизму під іменем «радянського термідору».
Одним з проявів термідоріанського перевороту стала радикальна зміна у національній політиці. Радянський Союз, що задумувався як вільна федерація самостійних Радянських республік, швидко перетворювався на бюрократичну імперію. Чому це сталося — пояснює колишній голова Ради народних комісарів УРСР Християн Раковський (1873-1941): бюрократії було «незручно керувати двадцятьма республіками, а от якби це все було одне, якби, натиснувши на одну кнопку, можна було б керувати всією країною, — це було б зручно. З точки зору відомчої, звісно, це було б легше, зручніше, приємніше».[16] Відповідних змін зазнала й ідеолоґія національних відносин. Якщо у дореволюційні й революційні часи стверджувався інтернаціоналізм і засуджувалися прояви російського шовінізму, тепер Росія оголошується старшою з «республік-сестер», офіційна історіоґрафія повертається до старих, царських штампів, імперський пафос стверджується в літературі, кінематоґрафі, театрі. На кожного, хто насмілювався критикувати нові орієнтири національної політики, навішувався ярлик «націонал-ухильників» чи «дрібнобуржуазних націоналістів», вони зазнавали жорстоких переслідувань. М. Скрипник був доведений до самогубства, розстріляні А. Річицький і Г. Лапчинський, О. Шумський загинув за нез’ясованих досі обставин, повертаючись з заслання…
У 1933 році, не в змозі більше протистояти сталінській контрреволюції й не бажаючи пристосовуватися до неї, покінчив життя самогубством письменник і революціонер М. Хвильовий. Нинішні офіціозні історики та літературознавці з усіх сил намагаються представити його, переконаного більшовика, учасника громадянської війни, прихильника Лівої опозиції, як ледь не націоналістичного митця, який «творив всупереч комуністичній ідеолоґії», «критикував примітивізм пролєтарської літератури», «орієнтувався на Европу». Але варто почитати самого Хвильового, його прозу та публіцистику, щоб зрозуміти, наскільки далекі їхні потуги від реальности. «Треба якомога скоріш піти назустріч українській радянській молоді, яка хоче бути перш за все комунарами, а потім вже українцями», — писав Хвильовий. Не приховував він і свого ставлення до хуторянської, провінційної культури, з якою так носиться сьогоднішній український офіціоз. «Ми гадаємо, що в зв’язку з прискоренням так званої українізації пролєтарське мистецтво попадає в тимчасову небезпеку: — «Сатана в бочці» з гопаківсько-шароваристої «просвіти» вилазить зі свого традиційного кубла і хмарою суне на город. Буде великою помилкою гадати, що це «підвівся чорнозем», — той митець, до якого Тичина «посилав свої нерви». Безграмотне міщанство — от хто. Це саме та рідненька «Просвіта» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом, що в свій час була ідеолоґом куркульні. Тепер, в силу своєї безпринципности, загубивши до того під собою ґрунт та намацавши несподівані для себе можливості (прискорена українізація), вона робиться «червоною» і йде «селозувати» (певніше — профанувати) міську пролєтарську культуру». Коментувати цей уривок, здається, зайве — письменник чітко й ясно показав, на чиєму він боці. Хвильовий не протистояв пролєтарській літературі, як намагаються нас переконати, навпаки — він сам створював і стверджував її. Так, він дійсно проголошував гасла «Геть від Москви» та «Дайош Европу», які гріють душу сьогоднішньому націонал-демократу. Але гасла ці не мали жодного антиросійського чи прозахідного змісту. Триматися осторонь від Москви Хвильовий закликав, оскільки «Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства, що в ньому, як всесвітній оазис, — пролєтарські заводи, Комінтерн і ВКП. Коли на Україні, і зокрема в центрі її, ви чули тільки «товариш», там вже давно перейшли з «гражданина» на «господина». В той самий час він постійно нагадував, що російська революційна демократія це одне, а «жидкобородий московський інтеліґент» — дещо зовсім инше. Так само й «Европа» для Хвильового була Европою Ґьоте, Дарвіна та Маркса. Хвильовий боровся проти сталінізму не за реставрацію капіталізму, але за Червону Україну, за відродження ідеалів Жовтня. «Хай живе комунізм. Хай живе соціялістичне будівництво. Хай живе комуністична партія», — написав він у передсмертній записці.
Величезної деформації у СРСР зазнали не тільки сама робітнича держава і робітнича партія, але й ідеолоґія марксизму. Адже вона була справжньою бомбою, закладеною під бюрократичний режим, що зрадив революцію й узурпував владу. Звичайно, партійні та державні начальники продовжували клястися іменами Маркса, Енґельса й Лєніна, повторювали цитати з їхніх творів. Проте офіційна ідеолоґія СРСР досить мало нагадувала революційний марксизм. Взагалі, це був радше ерзац ідеолоґії, ніж власне ідеолоґія: не будучи соціяльною клясою, а всього лише паразитичною верствою, бюрократія не могла виробити власної системи поглядів. Сталін, в оточенні якого не залишилося жодного значного теоретика, привласнив собі одноосібне право висувати, формулювати й проголошувати всі політичні та ідеолоґічні новації. Камуфлюючи постійні хитання соціялістичною фразеолоґією, вирваними з контексту й сфальсифікованими цитатами Маркса і Лєніна, він висунув лише декілька концепцій, оголошених «теоріями»: про перемогу соціялізму в одній окремо взятій країні, про посилення клясової боротьби за мірою просування до соціялізму тощо. Усі ці нововведення були покликані виправдати політику правлячої бюрократії. Е. Мандель пише: «Вона не змогла обрубати всі свої зв’язки з теорією Маркса і Лєніна, водночас спотворюючи цей критичний, визвольний набір ідей і методів дослідження, перетворюючи його на низку диких ріжнокаліберних доґм. Її головним підходом до марксистської традиції був схоластичний відбір цитат з єдиною метою: виправдати істнуючі соціяльні та політичні структури у керованих нею державах і ріжноманітні — часто суперечливі — проваджувані нею один за одним політичні заходи. Тим самим бюрократія перетворила науку на інструмент, на прислужницю кон’юнктурних політичних цілей та інтересів».[17]
Автентична українська марксистська традиція за цих умов мала своє продовження за межами СРСР, зокрема, у лавах Комуністичної Партії Західної України, яка одна з небагатьох европейських компартій насмілилася критикувати сталінську політику. Її лідери Йосип Васильович Крілик (Васильків, 1898-1941) та Роман Володимирович Кузьма (Турянський, 1896-1940) прямо заявляли, що створений Сталіним авторитарний режим у Комуністичному Інтернаціоналі перешкоджає орґанізації революційних сил у Европі. Сталіністи жорстоко покарали КПЗУ за таку самостійність: партія пережила дві чистки, а 1938 року рішенням підконтрольного кремлівській бюрократії виконкому Комінтерну була розпущена. Більшість її лідерів і членів загинули у сталінських таборах.
У 1930-х виникають українські троцькістські ґрупи. У Львові така ґрупа гуртується навколо журналу «Життя і слово», редагованого Романом Осиповичем Роздольським (1897-1967). У Канаді українські троцькісти видавали ґазету «Робітничі вісті», їхній лідер Нік Оленюк листувався з Троцьким. Сам Троцький в ці роки дуже активно цікавився українським питанням. У 1939 році він пише кілька статей з цієї проблєми: «Про українське питання», «Незалежність України та сектантська плутанина», «Демократичні кріпосники та незалежність України». У них йдеться про стан України у складі сталінської бюрократичної імперії: «Ніде затиск, чистки, репресії й взагалі усі види бюрократичного гуліґанства не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, у боротьбі з сильними підґрунтовими прагненнями українських мас до більшої свободи й самостійности. Радянська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною економічного цілого та військової бази СРСР. Сталінська бюрократія будує, щоправда, пам’ятники Шевченкові, але тільки для того, аби міцніше придавити цим пам’ятником український народ і примусити його мовою Кобзаря співати славу кремлівській банді насильників».[18] Відзначаючи провину сталінізму в тому, що революційно-марксистські ідеї втратили свій колишній вплив серед трудящих Західної України та діаспори, Троцький проголошує принцип єдности та незалежности Радянської України, як від сталінської бюрократії, так і від імперіялістичних держав. Водночас він застерігав від співпраці з буржуазними націоналістами, відзначаючи, що «проґрама незалежности України у добу імперіялізму прямо й нерозривно пов’язана з проґрамою пролєтарської революції».[19] Політика націоналістів неодмінно призведе до єдиного результату: підпорядкування України одному з імперіялістичних хижаків, і тільки перемога робітничої кляси здатна забезпечити справжнє самовизначення українському народові.
Р. Роздольський, опинившись після другої світової війни у США, став відомий як видатний теоретик марксизму. Його праці «До національного питання. Ф. Енґельс і проблєма „неісторичних” народів» (1964) та «До історії створення Марксового „Капіталу”. Дослідницький нарис» (1967) стали клясикою сучасної марксистської думки, були перекладені багатьма мовами, а от українського перекладу вони досі так і не дочекалися. Роздольський належав до напрямку, відомого як «тепла течія у марксизмі», який, визнаючи первинність соціяльно-економічних чинників, основну увагу приділяє все ж таки людському факторові.
Неабияким цікавим явищем у політичному житті повоєнної української еміґрації була ґазета «Вперед» (основні автори: Іван Васильович Майстренко (1899-1984), Борис Васильович Левицький (1915-1984), Всеволод Сергійович Голубничий (1928-1977)). Згуртована навколо неї ґрупа походила з Української Революційно-Демократичної Партії і була не зовсім марксистською, декларувала свою приналежність до «третьої сили», однак представляла собою найбільш ліву орґанізацію української еміґрації. Програма ґрупи «Вперед» передбачала боротьбу проти всіх імперіялізмів (в якості імперіялістичної держави розглядався також СРСР), створення демократичної безклясової незалежної Української держави. На думку І. Майстренка та його товаришів, панування партійно-державної бюрократії було головною і фактично єдиною перешкодою для переходу до безклясового суспільства в Україні. Відкидаючи обвинувачення правих кіл еміґрації у «націонал-комунізмі», ґрупа «Вперед» водночас високо цінила українських комуністів 1920-х років, з симпатією відгукувалася про Лєніна й Троцького. Висловлюючи готовність до співпраці із соціялістичними силами, які заперечують і капіталізм, і радянську геґемонію, вона неодноразово виступала з підтримкою самостійницького курсу комуністичної партії Югославії. В цілому, «Вперед» можна розглядати як прихильників ідеолоґії демократичного соціялізму.
Попри сталінські та післясталінські фальсифікації, марксизм продовжував істнувати і всередині Україні. Так чи інакше, але книжки Маркса, Енґельса, Кауцького, Плєханова, Лєніна, Люксембурґ видавалися, до того ж масовими накладами, і, порівнюючи викладені у них ідеї з оточуючою дійсністю, радянський читач міг прийти до зовсім небажаних для панівної бюрократії висновків. Більшість радянських і українських дисидентів були на перших етапах своєї діяльности людьми лівих поглядів. Наприклад, Іван Михайлович Дзюба (народ. 1931) у своїй книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) критикував радянську національну політику саме за відхід від лєнінських принципів і закликав ці принципи відновити. Юрій Васильович Бадзьо (народ. 1936), прихильник «демократичного соціялізму», закликав демонтувати самодержавство КПРС і рухатися до Марксового ідеалу суспільства, хоча верхівку цього ідеалу — комунізм — він вважав недосяжним. Марксистом був Леонід Іванович Плющ (народ. 1939), який у своїх поглядах на суспільний лад СРСР наближався до троцькізму. Пізніше він згадував, що російський більшовик Ніколай Бухарін (1888-1938) був близький йому своїми симпатіями до селянства, а Троцький — безкомпромісністю у критиці бюрократії та захисті пролєтарської демократії. Борис Іванович Бульбинський (народ. 1933) стверджував, що внаслідок сталінського контрреволюційного перевороту у СРСР утвердився державний капіталізм, і повернутися на соціялістичний шлях можна тільки через антибюрократичну революцію. А от декілька цитат з видатного українського поета і дисидента Василя Семеновича Стуса (1938-1985), ім’я якого часто береться на щит антикомуністами. З пояснювальної записки від 7 вересня 1965 року: «Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціялістичний лад, нашу радянську демократію. Кожна чесна людина мусить боротися за Лєніна». «Соціялізм, як найпроґресивніше вчення, восторжествує попри всі перепони, виставлені сьогодні його облудними ревнителями. Той соціялізм, де людина думає, мислить і вільно висловлює свої думки. Той соціялізм, який тримається на успадкованій од віків етиці вільних розкріпачених людей з ясними лицями, не спотвореними конвульсіями страху». З листа 1968 року до Петра Шелеста (1908-1996), тодішнього першого секретаря КПУ: «Соціялізм — це найчесніший людський лад. І він мусить виростати на чистій, на природній людській основі чесности, справедливости і взаємоповаги людей, а не підтримуватись зграєю платних шпигунів, поліцейських, донощиків, кар’єристів, чиє ім’я — людська безликість. І за такий соціялізм варто боротися до скону».
Революційна традиція продовжувала жити також у середовищі інтеліґенції, що не належала до дисидентського руху. Певна частина академічних вчених-гуманітаріїв берегли чистоту марксистського вчення за рахунок відмови від активної соціяльної позиції. Для багатьох діячів української культури (наприклад, для Василя Андрійовича Симоненка (1935-1963)) неприйняття сталінізму та його спадщини нерозривно поєднувалося зі щирою вірою у комуністичні ідеали.
Ще наприкінці 1930-х років Троцький визначав Радянський Союз як суспільство, що застигло на півдорозі від капіталізму до соціялізму. Він порівнював його з коконом, яким вкривається капіталістична гусінь перш ніж перетворитися на соціялістичного метелика — при цьому кокон може загинути, так і не ставши метеликом. Такий стан не може тривати вічно, зрештою, одна з тенденцій має перемогти. Троцький передбачав два варіянти розвитку подій: оптимістичний і песимістичний. «Перемога бюрократії… означала б її перетворення на нову імущу клясу. Навпаки, перемога пролєтаріяту над бюрократією забезпечила б відродження соціялістичної революції».[20] Проґноз Троцького справдився на початку 1990-х, тільки, нажаль, у песимістичному варіянті. Бюрократичне правління завершилося безумною вакханалією приватизації, економічною, соціяльною та культурною катастрофою. При цьому більша частина вчорашніх партійних, комсомольських та господарських начальників не тільки нічого не втратила, але й значно покращила своє становище, або залишивши за собою адміністративні посади, або поповнивши лави нової буржуазії.
Нова панівна кляса українського суспільства, нащадки радянських бюрократів та пострадянських бандитів, роблять все для того, аби остаточно витіснити марксизм з інтелектуального простору України, з академічної науки, з свідомости людей. Вчорашні викладачі «марксизму-лєнінізму» перетворилися на запеклих антикомуністів, дурноверхих постмодерністів, «демократів» і «націоналістів». Проте революційна традиція не скінчила свого життя. Ствердження буржуазного ладу, формування нової клясової структури суспільства зруйнували створений ліберальними пропаґандистами часів «перебудови» міт про ринковий рай. Реальність виявилась такою, що примушує все більшу кількість критично мислячих людей повертати ліворуч. Серед інтеліґенції — особливо молодої — відбувається переосмислення цінностей, і певна її частина починає цікавитися марксизмом. Ідеолоґічний пошук йде у лавах лівих орґанізацій та ґруп. Виникають незалежні «мозкові центри», що ведуть важливу просвітницька-пропаґандистську роботу, в т.ч. в інтернеті. Виросло ціле покоління, що сформувалося при капіталізмі, і йому цей капіталізм зовсім не до вподоби. В Україні пробуджується робітничий рух, народжуються нові соціяльні рухи. Соціяльна боротьба потребує теорії, стратеґії й тактики, а забезпечити їх здатний тільки марксизм. Тому всі розмови про смерть Марксового вчення, м’яко кажучи, передчасні. Зрештою, Сартр колись казав, що кінцем марксизму може бути лише кінець капіталізму. Боротьба триває!
Примітки
[1] Luxemburg, Rosa. Zur russischen Revoluion. (Цит. за: Люксембург Р. Рукопись о русской революции. IV // Люксембург Р. О социализме и русской революции. — Москва: Издательство политической литературы, 1991.)
[2] Серж В. Полночь века. Глава II. Чёрная. // Серж В. Полночь века. Дело Тулаева. — Челябинск: Южно-Уральское книжное издательство, 1991.
[3] Le Nouvel Observateur (08.01.1973). (Цит. за: Тарасов А. Революция не всерьёз. — Екатеринбург: «Ультра.Культура», 2005. С. 189.)
[4] Маркс К. Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта. — Харків: Державне видавництво України, 1925. С. 16.
[5] Ленин В.И. Полное собрание сочинений. — Москва: Издательство политической литературы, 1967. С. 307.
[6] Connoly, James. “Socialism and Nationalism”. Shan Van Vocht (January 1897).
[7] Троцкий Л.Д. Об украинском вопросе. // Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев), Париж. — 1939. — №77-78.
[8] Smith, Ray. Malcolm X, 40 Years after the Death of a Revolutionary (22 February 2005). // In Defence of Marxism: http://www.marxist.com
[9] Newton, Huey P. In Defense of Self-Defense (20 June 1967). // Hilliard, David (ed.) and Weise, Donald (ed.). The Huey P. Newton Reader. New York: Seven Stories Press, 2002. pp. 134-138.
[10] Мао Цзэдун. Избранные произведения. Т. 3. — Пекин: Издательство литературы на иностранных языках, 1953. С. 156.
[11] Здоров А. Украинская марксистская традиция за пределами СССР. Доклад, прочитанный на международной конференции «Антитоталитарные левые между прошлым и будущим» (Москва, 21-22 июня 2003).
[12] Винниченко В. Відродження нації. Частина II. — Київ-Відень: видавництво «Дзвін», 1920. С. 89.
[13] Винниченко В. Відродження нації. Частина III. — Київ-Відень: видавництво «Дзвін», 1920. С. 495.
[14] Винниченко В. Відродження нації. Частина III. — Київ-Відень: видавництво «Дзвін», 1920. С. 204.
[15] Троцкий Л.Д. Об украинском вопросе. // Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев), Париж. — 1939. — №77-78.
[16] XII съезд Российской Коммунистической партии (большевиков). — Москва, 1968. С. 576-582.
[17] Мандель Э. Власть и деньги. — Москва: Экономическая демократия, 1992. С. 82.
[18] Троцкий Л.Д. Об украинском вопросе. // Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев), Париж. — 1939. — №77-78.
[19] Троцкий Л.Д. Об украинском вопросе. // Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев), Париж. — 1939. — №77-78.
[20] Троцкий Л.Д. Преданная революция. Глав 9. Что такое СССР? — Москва: НИИ культуры, 1991.
Хронолоґія
1789 Початок Великої Французької революції (1789-1794), першої всесвітньо важливої соціяльної революції Нового часу.
1796 Змова рівних: невдала спроба паризького пролєтаріяту під проводом якобінця Ґракха (Франсуа-Ноеля) Бабьофа (1760-1797) повалити контрреволюційну Директорію.
1831 Повстання Ліонських ткачів.
1836 Заснування в Парижі Союзу Справедливих, товариства спочатку німецьких, а пізніше европейських робітників, натхненої ідеями Бабьофа — першої революційної орґанізації, до якої приєдналися Маркс і Енґельс (у 1845 році).
1844 Знайомство Маркса й Енґельса в Парижі.
1848 Вихід «Маніфесту Комуністичної партії» Маркса й Енґельса, найбільш відомого марксистського документу. Революції у Франції, Німеччині, Угорщині й Австрії. Поразка Липневої революції в Парижі, за якою слідує період реакції в Европі, що триває до 1870-х.
1864 Заснування в Лондоні Міжнародного товариства робітників — першого міжнародного об’єднання пролєтаріяту (Першого Інтернаціоналу), що проістнувало до 1876 року.
1867 Вихід 1-го тому «Капіталу», головного твору Маркса.
1869 Створення соціял-демократичної партії у Німеччині.
1871 Встановлення Паризької Комуни — першої в історії пролєтарської держави, яка проістнувала три місяці.
1883 Смерть Маркса.
1889 Заснування у Парижі Міжнародного об’єднання соціялістиних і робітничих партій (Другого (Соціялістичного) Інтернаціоналу), що проістнувало до 1916 року.
1895 Смерть Енґельса.
1898 Створення соціял-демократичної партії у Росії.
1914 Початок першої світової війни. Депутати европейських соціалістичних партій голосують за надання урядам своїх країн військових кредитів. Окремі соціял-демократи протестують проти зради міжнародного братерства робітників. Серед них Ленін, Люксембурґ. Криза міжнародного соціялістичного руху.
1917 Початок революції в Російській імперії, найвищою точкою якої стає Жовтневе збройне повстання і передача влади Всеросійському з’їзду раді робітничих, салдатських і селянських депутатів.
1918 Російська Соціял-Демократична Робітнича Партія (більшовиків) перейменовується у Російську Комуністичну Партію (більшовиків).
1919 Поразка Німецької революції та вбивство контрреволюціонерами лідерів німецьких комуністів Рози Люксембурґ і Карла Лібкнехта (1871-1919). Заснування в Москві Третього (Комуністичного) Інтернаціоналу, міжнародного об’єднання комуністичних партій, що проістнувало до 1943 року.
1921 Придушення Кронштадського повстання. Заборона фракцій та опозиційних ґруп у РКП(б).
1923 Вихід книжок «Історія та клясова свідомість» Лукача й «Марксизм і філософія» Корша, що вони започатковують «західний марксизм».
1924 Смерть Лєніна.
1929 Троцького вигнано з Радянського Союзу.
1932 Вперше надруковані «Економічно-філософські рукописи з 1844 року» Маркса — твір, що матиме ключове значення для гуманістичного оновлення марксизму після другої світової війни.
1936 Початок громадянської війни в Еспанії.
1948 Югославія займає в комуністичному таборі позицію незалежну від СРСР.
1949 Перемога китайських комуністів у громадянській війні й початок соціялістиних перетворень у Китаї.
1953 Смерть Сталіна.
1956 Початок «десталінізації». Придушення Радянською Армією народного повстання в Угорщині. Криза в світовому комуністичному русі.
1959 Перемога Кубинської революції.
1963 Розрив між Комуністичною Партією Радянського Союзу і Комуністичною Партією Китаю.
1964 Виходить «Одновимірна людина» Маркузе.
1965 Виходить збірка статей Альтюссера «За Маркса».
1966 Початок Великої Пролєтарської Культурної революції — руху трудящих мас і молоді проти бюрократизації державного і партійного керівництва — в Китаї.
1967 Смерть Ґевари.
1968 Підйом революційного руху в світі. Хвиля народних повстань, студентських і робітничих демонстрацій захлинає світові столиці Америки й Европи.
1973 Поразка мирної соціялістичної революції та фашистський переворот у Чилі.
1976 Смерть Мао Цзе-дуна.
1991 Усунення Комуністичної Партії Радянського Союзу від влади та розпад СРСР.
1994 Початок повстання сапатистів у Мексиці.
1996 Початок маоїстського повстання у Непалі.
1999 Початок Боліваріянської революції у Венесуелі.
Словник
базис притаманна суспільству сукупність виробничих відносин, «економічний скелет» (за виразом Лєніна) суспільної формації. Див. також надбудова.
буржуазія одна з основних кляс капіталістичного суспільства, що володіє засобами виробництва та живе за рахунок експлоатації найманої праці. Пор. пролєтаріят.
відчуження процес і результати перетворення продуктів людської діяльности, а також властивостей і здібностей людини на щось незалежне від людини і над нею пануюче; перетворення явищ і відносин на щось инше, чим вони насправді не є. Див. також товарний фетишизм, уречевлення.
виробничі сили основні й в решті-решти визначальні фактори історичного процесу: сировина, інструменти, знаряддя, машини матеріяльного виробництва, а також люди, що ними у процесі виробництва користуються.
виробничі відносини матеріяльні і незалежні від свідомости людей взаємовідносини, в які люди вступають у процесі матеріяльного виробництва та становлять основу істнування економічних і соціяльних законів.
власність приналежність якихось об’єктів суб’єктам, якими можуть бути окремі люди, їхні ґрупи, держава, суспільство. Див. також приватна власність.
геґемонія панування чи домінування у сфері економіки, політики чи культури або у всіх сферах водночас.
держава основний інститут політичної системи клясового суспільства, що здійсню управління суспільством, охорону його економічних і соціяльних структур.
диктатура пролєтаріяту державна влада пролєтаріяту, політична система, що встановлюється в результаті ліквідації капіталістичного ладу й руйнування буржуазної державної машини.
додаткова вартість вартість додаткового продукту, створеного працею найманого працівника і привласненого капіталістом.
експлоатація безкоштовне привласнення людьми, соціяльними ґрупами чи клясами продуктів праці инших людей, соціяльних ґруп чи кляс.
засоби виробництва сукупність предметів праці та засобів праці, що їх людина використовує в процесі матеріяльного виробництва.
ідеалізм філософський напрямок, що виходить з первинности духовного, нематеріяльного, і вторинности матеріяльного та вважає дійсність втіленням «універсальних ідей» чи «свідомости», що зближує його з реліґійними доґматами. Пор. матеріялізм.
ідеолоґія сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів, що відображають і оцінюють соціяльну дійсність з точки зору інтересів певних кляс; ідеолоґія спрямована або на закріплення істнуючих суспільних відносин (ідеолоґія панівних кляс), або на їхню зміну й перетворення (ідеолоґія революційних кляс).
інтернаціонал 1. Міжнародне товариство робітників — перше міжнародне об’єднання пролєтаріяту (Перший Інтернаціонал, 1864-1876); 2. Міжнародне об’єднання соціялістиних партій (Другий (Соціялістичний) Інтернаціонал, 1889-1916); 3. Міжнародне об’єднання комуністичних партій (Третій (Комуністичний) Інтернаціонал, 1919-1943); 4. Міжнародне об’єднання комуністичних ґруп і окремих марксистів (Четвертий (Троцькістський) Інтернаціонал, засн. 1938); 5. Ініціятива Ліґи революційного комуністичного інтернаціоналу, міжнародного об’єднання троцькістських ґруп (П’ятий (Троцькістський) Інтернаціонал, започ. 2003).
капітал суспільне відношення, представлені у речі (сукупності засобів виробництва) й істнуюче там, де власник засобів виробництва і життєвих засобів знаходить на ранку вільного робітника — продавця своєї робочої сили.
капіталізм суспільно-економічна формація, що базується на індустріяльному способі виробництва, приватній власності та експлоатації найманої праці.
кляса велика ґрупа людей з певним місцем у системі суспільного виробництва, стосунком до засобів виробництва й ролю в суспільній орґанізації праці.
клясова боротьба боротьба між клясами з несумісними інтересами.
клясова свідомість усвідомлення місця в суспільстві й інтересів своєї кляси.
комунізм суспільно-економічна формація, що характеризується суспільною власністю на засоби виробництва, відсутністю суспільних кляс і держави.
матеріялізм філософський напрямок, що виходить з первинности матеріяльного і вторинности духовного, ідеального, що означає вічність світу та його безкінечність у просторі й часі. Пор. ідеалізм.
надбудова взаємопов’язана система суспільних явищ, породжених економічним базисом. Надбудова включає сукупність політичних, правових, моральних, реліґійних, естетичних і філософських утворень, відносин між людьми, обумовлених ідеолоґією, та установ і орґанізацій (державні орґани, партії, суд, церква тощо). Надбудова характеризує своєрідність соціяльного та духовного життя кожної формації. Див. також базис.
наймана праця продаж робочої сили за матеріяльну (грошову або в иншій формі) винагороду.
націонал-комунізм течія в українському революційному русі, представлена Українською Комуністичної Партією (боротьбистів) (1919-1920) і Українською Комуністичної Партією (1920-1925).
національне питання питання про звільнення та умови вільного розвитку нації.
нація форма спільности людей, що склалась історично і що характеризується спільністю території, економічного життя, мови, певних рис національного характеру і культури.
приватна власність приналежність якихось об’єктів окремій людині (приватній особі) та вилучення цих об’єктів із суспільного користування. Див. також власність.
пролєтаріят одна з основних кляс капіталістичного суспільства — кляса найманих працівників, що не володіють засобами виробництва, продають свою робочу силу та експлоатуються клясою капіталістів; головна рушійна сила революційного процесу переходу від капіталізму до комунізму. Пор. буржуазія.
робітнича кляса див. пролєтаріят.
соціялізм див. комунізм.
спосіб виробництва конкретний вид виробництва необхідних для життя засобів, що відбувається у формі історично визначених суспільних стосунків.
суспільно-економічна формація історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва.
товарний фетишизм приписування речам (товарам) самім по собі специфічних соціяльних якостей (надприродної чи чарівної сили) і сприйняття створених культурних якостей як природних. Див. також відчуження, уречевлення.
третій світ збірна назва для слаборозвинених країн Латинської Америки, Африки та Азії («перший світ» — розвинені капіталістичні країни; «другий світ» — «соціялістичні» країни). Із зникненням «другого світу» дещо втрачає сенс, але продовжує вживатися для позначення капіталістичної периферії.
уречевлення перетворення людських властивостей, стосунків та дій на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що вони відокремлюються від людей й починають керувати їхнім життям. В результаті люди починаються сприйматися як речі чи абстрактні поняття, а ті в свою чергу заступають місце людей і сприймаються як живі істоти. Див. також відчуження, товарний фетишизм.
хибна свідомість продукт ідеолоґічного панування буржуазії; ситуація, коли вигляд матеріяльних процесів в капіталістичному суспільстві, часто сконструйований із «загальноприйнятих» штампів і норм, не відповідає їхній сутності та заважає пролєтаріяту усвідомити свої клясові інтереси.
Рекомендована література
Карл Маркс
Економічно-філософські рукописи (Ökonomisch-philosophische Manuskripte, 1844).
Клясова боротьба у Франції у 1848-1850 рр. (Die Klassenkämpfe in Frankreich 1848 bis 1850, 1850).
Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта (Der achtzehnte Brumaire des Louis Bonaparte, 1852).
До критики політичної економії (Zur Kritik der politischen Ökonomie, 1859).
Капітал. Том 1. (Das Kapital. Band 1, 1867).
Громадянська війна у Франції (The Civil War in France, 1871).
Критика Ґотської проґрами (Kritik des Gothaer Programms, 1875).
Фрідріх Енґельс
Основні засади комунізму (Grundsätze des Kommunismus, 1847).
Переворот науки пана Ойґена Дюрінґа (Herrn Eugen Dührings Umwälzung der Wissenschaft, 1878).
Початок родини, приватної власности й держави (Der Ursprung der Familie, des Privateigenthums und des Staats, 1884).
Карл Маркс, Фрідріх Енґельс
Німецька ідеолоґія (Die deutsche Ideologie, 1845).
Маніфест комуністичної партії (Manifest der Kommunistischen Partei, 1848).
Марксизм II Інтернаціоналу
Антоніо Лабріола. Нариси матеріялістичного розуміння історії (Saggi intorno alla concezione materialistica della storia, 1895).
Рудольф Гільфердінґ. Фінансовий капітал (Das Finanzkapital, 1910).
Роза Люксембурґ. Акумуляція капіталу (Die Akkumulation des Kapitals, 1913).
Більшовизм
Владімір Лєнін. Що робити? (Что делать?, 1902).
Владімір Лєнін. Імперіялізм як вища стадія капіталізму (Империализм как высшая стадия капитализма, 1916).
Владімір Лєнін. Держава і революція (Государство и революция, 1917)
Троцькізм
Лєв Троцький. Безперервна революція (Перманентная революция, 1928).
Лєв Троцький. Зраджена революція (Преданная революция, 1936).
Ернест Мандель. Влада і гроші (Power and Money, 1992).
Західний марксизм
Ґеорґ Лукач. Історія та клясова свідомість (Geschichte und Klassenbewuβtsein, 1923).
Карл Корш. Марксизм і філософія (Marxismus und Philosophie, 1923).
Антоніо Ґрамші. В’язничні зошити (Quaderni del carcere, 1929-1935).
Вальтер Беньямін. Про поняття історії (Über den Begriff der Geschichte, 1939).
Луї Альтюссер. За Маркса (Pour Marx, 1965).
Лючіо Коллетті. Ідеолоґія і суспільство (Ideologia e societá, 1969).
Нікос Пуланзас. Суспільні кляси у сучасному капіталізмі (Les Classes sociales dans le capitalisme aujourd’hui, 1973).
Етьєн Балібар. Про диктатуру пролєтаріята (Sur La Dictature du prolétariat, 1976).
Джералд А. Коен. На захист Марксової теорії історії (Karl Marx’s Theory of History: A Defence, 1978).
Іштван Месарош. По той бік капіталу (Beyond Capital, 1995).
Франкфуртська школа
Еріх Фромм. Втеча від свободи (Escape from Freedom, 1941).
Теодор Адорно, Макс Горкгаймер. Діялектика просвітництва (Dialektik der Aufklärung, 1947).
Герберт Маркузе. Одновимірна людина (One-dimensional Man, 1964).
Теодор Адорно. Неґативна діялектика (Negative Dialektik, 1965).
Герберт Маркузе. Контрреволюція та бунт (Counter-revolution and Revolt, 1972).
Еріх Фромм. Мати чи бути? (To Have or to Be?, 1976).
Екзистенціялізм
Жан-Поль Сартр. Буття і ніщо (L’être et le néant, 1943).
Альбер Камю. Бунтівна людина (L’homme révolté, 1951).
Ситуаціянізм
Рауль Ванейґем. Трактат про життя для молодого покоління [Революція повсякденности] (Traité du savoir-vivre à l’usage des jeunes générations, 1967).
Ґі Дебор. Суспільство спектаклю (La société du spectacle, 1967).
Національне визволення і постколоніялізм
Франц Фанон. Гнані і голодні (Les damnés de la terre, 1961).
Кваме Нкрума. Африка має об’єднатися (Africa Must Unite, 1963).
Мелколм Ікс. Автобіоґрафія Мелколма Ікса (The Autobiography of Malcolm X, 1965).
Елридж Клівер. Душа на кризі (Soul on Ice, 1968).
Ахмед Секу Туре. Африка і революція (L’Afrique et la révolution, 1969).
Боббі Сіл. Не гай часу. Історія Партії Чорних Пантер і Г’ю П. Нютона (Seiz the Time. The Story of Black Panther Party and Huey P. Newton, 1970).
Г’ю П. Ньютон. Революційне самогубство (Revolutionary Suicide, 1973).
Амілкар Кабрал. Єдність і боротьба (Unité et lutte, 1975).
Самір Амін. Кляса й нація в історії та сучасна криза (Classe et nation dans l’histoire et la crise contemporaine, 1979).
Томас Санкара. Визволення жінок і боротьба за визволення Африки (L’émancipation des femmes et la lutte de libération de l’Afrique, 1990).
Едвард В. Саїд. Культура й імперіялізм (Culture and Imperialism, 1993).
Маоїзм
Мао Цзе-дун. Стосовно практики (1937).
Мао Цзе-дун. Стосовно протиріччя (1937).
Мао Цзе-дун. Цитатник (1966).
Збройний спротив
Ернесто Ґевара. Партизанська війна (La guerra de guerrillas, 1960).
Режі Дебре Революція в революції? (Révolution dans la révolution?, 1967).
Карлос Маріґела. Короткий підручник з міської партизанської війни (Manual do guerrilheiro urbano, 1969),
РАФ. Концепція міської партизанської війни (Das Konzept Stadtguerrilla, 1971).
Американські «нові ліві»
Джеррі Рубін. Дій! Сценарії революції (Do it! The Scenarios of the Revolution, 1970).
Дейвид Деллінґер. Ненасильницька революція (Nonviolent Revolution, 1970).
Еббі Гоффман. Вкради цю книжку (Steal this Book, 1971).
Соціяльна історія
Едвард П. Томпсон. Становлення анґлійської робітничої кляси (The Making of the English Working Class, 1963).
Перрі Ендерсон. Перехід від античности до февдалізму (Passages from Antiquity to Feudalism, 1974).
Ерік Гобсбаум. Вік крайнощів. Коротке двадцяте століття 1914-1991 (The Age of Extremes: The Short Twentieth Century 1914-1991, 1994).
Говард Зінн. Народна історія Сполучених Штатів (A People’s History of the United States, 2003).
Літературна критика
Лєв Троцький. Література і революція (Литература и революция, 1923).
Ґеорґ Лукач. Історичний роман (Der historische Roman, 1937).
Вальтер Беньямін. Шарль Бодлер. Ліричний поет в епоху зрілого капіталізму (Charles Baudelair: ein Lyriker in Zeitalter des Hochkapitalismus, 1940).
Фредерік Джеймсон. Марксизм і форма (Marxism and Form, 1971).
Террі Іґлтон. Марксизм і літературна критика (Marxism and Literary Criticism, 1976).
Український марксизм
Микола Зібер. Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях (1885).
Юліан Бачинський. Ukraina irredenta (1895).
Лев Юркевич. Національна справа і робітництво (1913).
Микола Порш. Автономія України і соціял-демократія (1917).
Василь Шахрай, Сергій Мазлах. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною? (1919).
Андрій Річицький (Анатолій Пісоцький). Од демократії до комунізму (1920).
Микола Скрипник. Кляса і партія (1930).
Іван Майстренко. Більшовицький бонапартизм (1948).
Всеволод Голубничий. Діялєктичний матеріялізм Мао Цзе-дуна (1962).
Роман Роздольський. Історія виникнення Марксового «Капіталу» (1968).
Вперед 
Мабуть, це найкраща стаття про марксизм українською, яку доводилось читати.
Дослідницька робота проведена велика, але питання розвалу СРСР, в тому числі УРСР, яке відкинуло розвиток марксиського руху на дисятиліття назад, залишилися практично поза увагою дослідження. А в остальному робота цікава. Дякую.