Од демократії до комунізму

Андрій Річицький

I.
«Банкротцтво» соціялізму.

«Соціялізм збанкротував» — під таким знаком почалася імперіялістічна війна в 1914 році. Про це банкроцтво протрубила вся буржуазна пресса й література, одночасно вихваляючи розум і патріотичне почуття робітничої кляси, яка через своїх офіціяльних представників по обох боках лінії фронту заявляла про «війну до перемоги», — вихвалюючи Burgfrieden (громадянський мир), що запанував майже по всіх країнах — Европи в ім’я священих національних інтересів. Це було дійсне банкроцтво, але не соціялізму взагалі, а банкроцтво соціяль-демократичних і соціялістичних партій, тих партій, які на протязі десятків літ вели за собою робітниці маси і репрезентували ідею соціялізму. 4 серпня 1914 року, коли німецька соціяль-демократія в своїй більшости голусувала в рейхстазі (німецькому парляменті) за військові кредити, виявила всю ту кризу, яку переживав соціялістичний рух і яка має тісний звязок з тим нечуваним розвитком капиталістичного господарства, котрим позначилися десятиліття в Европі. 4 серпня соціялістичному рухові нанесено серйозне пораження. Цим актом німецька соціяль-демократія свідомо передавала долю німецького народу й пролєтаріяту в руки кайзера Вільгельма, його юнкерскої зграї та імперіялістичної буржуазії. Вотум 4 серпня був лише яскравим покажчиком того занепаду соціялістічного руху, що виявлявся по всіх воюючих країнах вступом соціялістїв у буржуазні уряди, припиненням з боку пролєтаріяту клясової боротьби і патріотично-войовничим настроєм в рядах робитництва й соціялістичного громадянства.

Світова імперіялістична війна вже своїм фактом розбила ілюзію того, що міжнародній соціялістичний рух не допустить її, вона розбила ті ідеалістичні мрії, що будувалися лише на числах і кількости в соціялістичному рухові, а не на його якости і внутрішньому характерові. Вибух війни розірвав єдність соціялістичного руху, як по національно-державних гранях, так і в середині кожної держави і нації. Війна виявила внутрішнє безсилля соціяль-демократії і заплутанність та хибність шляхів, якими вона завела пролєтаріят в тупик, із якого він з великими труднощами виходить у бурях і крові революційної боротьби, що почалася в 1917 році і поволі перекидається із країни в країну, то втихаючи, то розгораючись полум’ям соціялістичної (комуністичної) революції.

Збанкротувавши на початку світової імперіялістичної війни, офіціяльний соціялізм удруге збанкротував на початку світової революції. В момент, коли передові лави пролєтаріяту починають боротьбу за захоплення влади і встановлення диктатури пролєтаріяту, офіціяльна соціяль-демократія чинить опір пролєтарському рухові, дезорганизує його з середини і, навіть, подавлює його збройною силою, як це було в Німеччині. Висунута революцією до влади, вона вживає її не на повалений капиталістичного ладу, а на задержання його, прикриваючись гаслом демократії і своєю старою програмою мінімум.

Старий соціялізм на наших очах розпадається на два різко виявлених і гостро ворожих табори: з нього виходять елєменти непримиримої клясової пролєтарської боротьби, елєменти соціялістичної революції, утворюючи міжнародню Комуністичну партію, яка веде пролєтаріят до переведення в життя його остаточної мети; лишаються соціялістичні і соціяль-демократичні партії як добрі оборонці і прислужники інтересів буржуазії в момент краху її, як найкраще прикриття і замаскування її в момент соціялістичної революції, як авангард буржуазії в боротьбі з наступаючим революційним пролєтаріятом.

Кристалізація цих двох ворожих груп іде по волі і не безболісно. Процес її, як і процес усякого розпаду, характизується істнуванням середніх груп і елєментів, які хитаються і иноді мають утопичні наміри об’єднання того, що розлазиться, але самі вони розлазяться, не відограючи самостійної ролі. До таких елєментів належать ріжні ліві соціялісти, незалежні соціяль-демократи, інтернаціоналісти і т.и.

І поскільки відносно соціялістичної групи, яко результату розпаду старого соціялістичного руху, можна прикласти загальну характеристику соціяль-зрадництва і відповідно освітлювати її в очах робітничих мас, постільки не можна сказати, щоб і розвиток комуністичної групи йшов без хиб і помилок, які виникають у результаті тих чи инших історичних умов істнування і розвитку пролєтаріяту і його руху.

Причини банкроцтва соціялізму, його розпаду, хибні шляхи й помилки пролєтарського руху стануть для нас зрозумілими, коли ми оглянемося на нього й дамо йому оцінку з погляду історичного.

II.
Програма мінімум і її роля.

Соціяль-демократія, яко партія пролєтаріяту, мусила показати робітничим масам, що вимога демократії це є лише засіб до роскладу буржуазії, і до виявлення в усій чистоті клясових суперечностей, при чому необхідно було вияснити його з одного боку нездійсниність в умовах буржуазного ладу, а з другого непридатність до соціялістичного будівництва.

Не можна сказати, що в перші часи розвитку соціяль-демократії аж до 90-х років [поза]минулого століття вона не відповідала цим вимогам революційности; як боєва партія пролєтаріяту, як партія збудована на підвалинах наукового соціялізму, вона і в щоденній боротьбі за практичні здобутки вела пролєтаріят в напрямі його остаточної мети. Уже в ці часи буржуазія з жахом почувала що перед нею ворог, який має її знищити. Закон проти соціялістів в Німеччині був результатом цього страху буржуазії перед соціяль-демократією; таким же страхом продіктоване і скасування його.

Характерно, що як раз у ці часи революційної енергії соціяль-демократії, не зважаючи на жорстоке переслідування її, вона досягла найбільше для поліпшення долі робітничої кляси. Але в дальнійшому після скасовання закону проти соціялістів, в звязку з певними компромісовими тенденціями німецького уряду відносно соціяль-демократії в ній з’являються опортуністичні голоси, число яких усе зростає поруч з поширенням впливу соціяль-демократії на широкі маси; із партії революційного соціялізму соціяль-демократія поволі перетворюється в велику парляментську партію, а в парляменті вона перебірае керування всією опозіцією. З цього часу конечна мета пролєтаріяту відходить в далеке майбутнє, а натомість великої ваги набірає так звана «державна політика» у парляменті і ріжні «комбінації», які непомітно замінили захоплення політичної влади пролєтаріятом і розбиття ним буржуазної держави одержанням міністерських портфелів соціялістами, коаліцію з буржуазією на грунті капиталістичного ладу.

Засіб став метою, а демократична програма з «реальною політикою» тими фетішами, через які соціяль-демократія прийшла до 4 серпня 1914 року, до Burgfrieden, оборончества і врешті до боротьби проти соціялістичної революції. На протязі десятків літ пролєтарським масам вбивали в голову програму мінімум, проповідували віру в фетіш демократії, який мовляв єдино приведе пролєтаріят у «царство небесне» до соціялізму.

І дійсно робота була зроблена. Програма мінімум закрила собою програму максімум, себ то єдину неухильну програму пролєтаріяту. Пролєтарські маси вірили в чудодійність демократії аж до великої революції, що почалася у 19і7 році.

В результаті — вибух соціялістичної резолюції, — і соціяль-демократія виявила свою повну непідготовленість до неї і нездатність зрозуміти її характер і свої завдання в ній, яко пролєтарської партії. Матеріяльний процес іде попереду розвитку свідомости. Капиталістичие господарство через імперіялізм, і світову війну прийшло до свого краху, а пролєтаріят лише в умовах революції і кровавої боротьби з великими зусиллями увільняється од демократичних ілюзій, позбавляється нав’язаної йому віри в фетіші, — в установчі збори, які самі прекрасно розлітаються од вибухів клясової боротьби, — у демократичні свободи, які не витримують напору на них борючихся сил, і витворює свідомість, що настав уже момент для здійснення його остаточної мети. Виразником цієї свідомости і справжнім боєвим провідником пролєтаріяту стає міжнародня комуністична партія.

А соціяль-демократія стає авангардом буржуазії в її боротьбі за удержання капиталістичного ладу, стає накращою виразницею буржуазних інтересів в умовах соціяльної революції. За її демократичну програму чіпляється вся буржуазія, вбачаючи в ній єдиний засіб до затримання свого панування, використовуючи її для роскладу і дезорганизації пролєтаріяту. Справджуються слова Ф.Енгельса, що коли пролєтаріят стає комуністичним і виступає на боротьбу за соціялізм, то соціялісти переходять в табор буржуазії. (Основи комунізму).

Чому і як це сталося?

III.
Соціяльна основа програми мінімум.

К.Каутський в «Ерфуртський програмі» констатує той факт, що соціяль-демократія поруч з своїми міжнародніми завданнями, як партії пролєтаріяту, розвиваючи свою акцію в міжнародньому маштабі, — в той же час все більша стає партією народньою, що об’єднує супроти капиталу широкі народні маси.

Факт цей замічено правильно, але освітлення йому дане не те, яке він і має в дійсности, це втягування широких народніх мас — селянства і міщанства в сферу впливу соціяль-демократії ішло не під гаслом соціялізму, а під гаслом демократії.

Безперечно, що пролєтаріят в своїй безупинній боротьбі проти буржуазії за соціялізм мусить використовувати те явище, що великій капитал нищить дрібну продукцію; гнітить і експльоатує дрібних власників, тримаючи їх увесь час під загрозою втрати ними власности і переходу в ряди пролєтаріяту. На цьому грунті соціялістичний рух міг захоплювати в свою течію ці відсталі дрібно-буржуазні маси. Але для цього необхідно повсякчасно говорити і на ділі показувати їм, що їх доля безнадійна в межах капиталістичного ладу, що капиталізм несе їм смерть, що повернути колесо історії назад неможливо, що часи добробуту селян і ремесників-власників давно минули, цим верствам треба наочно вияснювати, що їх доля тісно звязана з долею пролєтаріяту, що їх визволення — у визволенні робітництва од гніту капиталізму. Соціяль-демократія мусила виставити їм свою програму соціялістичної революції і тягти їх на шлях боротьби за неї.

Але соціяль-демократія виставила програму демократії і хоч назвала її програмою мінімум, ця остання одначе зайняла в соціялістячному рухові остільки поважне місце, що відсунула програму максімум на далеке майбутнє і значно віддалила в свідомости мас самий момент наступу соціялізму,

Ця програма стала метою для дрібної буржуазії. Шляхом демократії дрібна буржуазія могла сподіватися запанувати в державі для реформування капиталістичного ладу, для обмеження великого капиталу і великої власности, для оборони дрібної. В цю програму дрібна буржуазія вкладала і вкладає свої реакційні стремління.

Підносячи так високо гасла демократії, соціяль-демократія дала дрібним власникам надію на удержання їх власности і поліпшення становища в рямках капиталістичиого ладу.

Таким чином, соціяль-демократія, виставивши свою тактику як програму, оперла її не на пролєтарські завдання, а на інтереси широких мас демократії себ то дрібної буржуазії. Вона пролєтарську психольогію ростворила в психольогії дрібно-буржуазній і притупила клясову свідомість робітництва.

Так засобом закрито було мету, а пролєтарський рух позбавлено гостроти і самостійности. Зроблено історичну помилку, яку наочно виявила тільки соціялістична революція, якій доводиться спотикатись через результати її.

Розуміється, що не випадково сталася ця помилка.

І той вплив пролєтаріяту на широкі маси народу, про який говорить К.Каутський, є не що инше, як вплив дрібно-буржуазної психольогії на пролєтаріят, поскільки соціяль-демократія була його виразницею.

В самій соціяль-демократії завжди знаходили собі притулок дрібно-буржуазні елєменти «из народу»; як пролєтаріят увесь час поповнюється цими елєментами, так і партія не була застрахована од них, та вона й не цуралась ріжних дрібних купців, ремісників і селянських виходців. Але не в цьому біда, а в тому що своїм демократизмом і парляментаризмом соціяль-демократія породила міщанство в самому партійному рухові. Будучи з одного боку партією пролєтаріяту, а з другого ставши великою опозіційною взагалі партією, вона втеряла гостроту клясової боротьби, бо перебіраючи на себе всю парляментську опозіцію, а значить і увагу всього «народу», або принаймні «громадянства», вона примушена здержуватись од різкого одмежування од буржуазно-демократичних партій, голосуючих однаково з нею, їй доводиться рахуватися з так званим «общественним мнением».

Цей паралелізм, — боротьба за демократію і за соціялізм одночасно характерний для всієї історії соціяль-демократії, як продукт двох її програм остаточно збив соціяль-демократію з пролєтарського шляху і дав можливість запанувати в ній дрібно-буржуазним опортуністичним елєментам. Пролєтаріят і міщанство, пролєтарська і буржуазна психольогія не можуть істнувати поруч без шкоди для пролєтарського руху. Пролєтаріят має .єдину мету, єдине устремління відкидаючи всяке плутання в паралелізмах, лишаючи їх буржуазним філософам для роздумування над тим як доказати «незиблемость» основ капиталістічного ладу і примиряти непримириме. Зір пролєтаріяту направлений уперед, буржуазія топчется на місті і оглядається назад.

Отже як зазначено вище програма мінімум соціяль-демократії об’єднала круг себе ріжні соціяльні групи, — пролєтаріят і дрібну буржуазію причому поскільки для першої вона мала бути лише засобом з боротьбі проти буржуазії, постільки для другої вона стана кінцевою метою; в ній дрібна буржуазія одержала прекрасний грунт для своїх змагань.

Цей демократичний психоз остільки був сильний в часи розвитку соціялістпчного руху, що пролєтарська партія навіть у свою назву включила слово«демократія».

Перед бурхливими подіями революції 1848 р. К.Маркс і Ф.Енгельс вважали, що уже «привид комунізму блукає по Европі» («Комуністичний маніфест»). Навіть після розгрому революції з початком реакції Маркс сподівався затягнення промислової кризи, що почалася у 1847 році і нового вибуху революції. Одначе цього не сталося і слідуючі роки відзначилися значним розцвітком промисловости. Капиталізм лише робив передишку перед новим нечуваним розвитком своїх продукційних сил, якими відзначилося ціле послідуюче півстоліття, — надзвичайний зріст індустрії, розвиток техніки, нагромадження капиталів, розширення світового ринку і т. д. Франко-пруська війна 1870-71 р. р., розгром Франції, зідрана з неї контрибуція разом з об’єднанням Німеччини дали імпульс до надзвичайного зросту німецької промисловости. На ці часи припадає індустріяльний розвиток Росії і її вплив на далекому сході, кольонізація Сібіру, проведення великого сібірського шляху; (золоті промисли в Америці, Африці й Сібіру, капиталізм в Японії, втягнення Китаю в сферу впливу капиталістичних країн — все це викликало той Sturm und Drang (буря й натиск) капиталізму, з яким він розвивав свої продукційні сили, і той розцвіт індустрії, з яким він вступив у XX століття.

Надзвичайно швидкий темп розвитку капиталізму і його розміри вибили у провідників робітництва перспективу. Можливість краху цілого капиталістичного господарства значно віддалялася. В умов. розцвіту його не передбачалося (крім окремих попереджуючих голосів), що такий скорий темп мусить привести до скорого вичерпання продукційних сил капиталізму,

Соціялізм уявлявся якимсь далеким раєм, тим ідеальним ладом, що звалиться на голову нашим нащадкам, як «чаша изобилия» приготована капиталізмом. Натомість в робітництві після поражень революції 1848 р., після розгрому Парижської Комуни в звязку з европейською реакцією відчувалися цілком зрозумілі настрої розчарований і виникало стремління пристосуватись до розцвітаючого ладу і забезпечити собі сьогоднішній день поліпшення умов свого життя, користуючись зростом індустрії.

Виникає потреба втиснути робітничий рух в рямка капиталістичного ладу, необхідно […] такі форми сього ладу, які б давали найбільші можливости, що до соціялістичного руху, і от висовується демократія як ідеальна форма капиталістичкого ладу, повне здійснення якої виключається самим же ладом буржуазного панування. Пролєтарська партія приймає, як мінімум програмну буржуазної демократії, з пролєтаріяту свою увагу переносить на «народ», а боротьбу пролєтаріяту направляє на реалізацію цієї програми, на завойований загального виборчого права, депутатських мандатів у парляментах і всяких инших «благ», звязаних з владою «народу».

IV.
Парляментаризм.

Одною з основних форм буржуазної демократії є парляментаризм з все людним виборчим правом, через посередність якого буржуазна демократія здійснює свою «владу народа». Отже, щоб роскрити цю вже досить потерту «владу народу», якою буржуазія і досі намагається прикрити свої реакційні наміри і во ім’я якої роздушується боротьба пролєтаріяту за владу, мусимо розглянути, що то є за парляментаризм з його «святая святих» — установчими зборами, як через нього преломляється «воля народу» і що дає він для пролєтаріяту.

Загально вживане опреділення парляменту можемо дати приблизно таке: парлямент це є законодавчий орган влади, обраний усим народом. Отже, простежимо функціонування такого парляменту з моменту, коли «воля народу» перекладається на «народних виборних», себ то з моменту виборів і аж до закінчення депутатських уповноважень, себ то до роспуску його.

Маємо на увазі, що буржуазія є господарем економичного життя країни, в її руках усі економичні засоби, вона роспоряджає колосальними капиталами. В своїх руках тримає вона державну владу, при допомозі якої і переводить вибори. Треба ще додати, що й виборчий закон є завжди демократичним лише остільки, оскільки буржуазія змушена перед натиском робітничих мас іти на уступки.

І от усі ці засоби пускаються в хід, аби забезпечити буржуазним депутатам належну кількість у парляменті, аби через новообраний парлямент буржуазія могла одержувати санкцію «народу» на свою діяльність. Гроші ведуть агітацію, творять реклами, буржуазія, тримаючи у своїх руках долю працюючих, використовує мало свідомих із них, церква робить своє діло, ідуть в хід підкупи, депутати в рекламах обіцяють народові цілі гори, суспільна опінія обробляється часемною і прекрасно поставленою прессою, проти ворожих кандидатів пускаються в хід ріжні компромітуючі інсинуації, фабрикуються для цього відповідні документи і т. д., — все во славу буржуазії. Коли все це і не впливає на свідомий пролєтаріят, то в усякому разі він не може протистояти проти буржуазії з такою зброєю. Скарби у нього мізерні в порівнянні з буржуазією, пресса слаба, і лише свою клясову свідомість може він протиставити, проти буржуазії. Що ж до елєментів мало свідомого пролєтаріяту, селянських мас, елєментів клерикально настроєних, обивательства, то засоби буржуазії їм цілком імпонують, всемогутність буржуазії їм очевидна і сильному віддають вони свої слабенькі голоси.

До цього ще треба додати, що увесь апарат державної влади є до послуг буржуазії і шляхом натисків, зловживань, шахрайств б’є в одну і ту ж саму точку.

Нарешті, підготовлений відповідним способом «народ» іде опускати в урни свої виборчі бюлєтені, кожен громадянин іде самостійно й окремо, думаючи, що в своїх руках несе він свою долю. Але і по дорозі умілими руками всовується йому бюлєтень буржуазного депутата чи списка, воля його відповідно направляється.

В результаті всіх зусиль, направлених в одну точку слухняний перед буржуазією парлямент роспочинає свою «законодавчу» працю. Зарані можна припустити, що він винесе вотум довіря буржуазному урядові, його скликавшому.

Але уявім собі, що в силу тих чи инших обставин парлямент виявив непослух буржуазії і вступив у конфлікт з правлячою групою. Якою силою може він перевести в життя свої рішення? На кого він опірається? Тільки на силу тих паперових бюлєтенів, які обиватель вкинув до урн. Ніяких бойових органів під собою він не має, виявляє він волю кожного виборця зокрема, а не организованої їх маси. Він опірається на роспорошену масу ріжнородних виборців, нічим між собою не звязаних, не здатних виступити активно в оборону виразника своєї волі.

Парляментаризм не є структурою органичною; він не має сітки бойових активних органів, звязаних з низу й до гори, здатних активно підпірати і підтримувати парлямент. Структуру парляментаризму можна назвати структурою атомістичною. Вгорі безпомічні балакуни-депутати, а внизу розпорошений пасивний «народ».

І правлячій буржуазії нема ніяких труднощів, опіраючись на увесь державний апарат, розігнати непокірний парлямент, або відповідною прессією привести його до покори. Історія знає багато прикладів такого розгону і повсякчасні нажими «виконавчої» влади на парлямент.

Правда, в подібних конфліктах за оборону парляменту може виступити пролєтаріят, що й буває иноді, особливо в революційні доби. Але завжди в таких випадках його руками лише загрібають жар ріжні буржуазні групи, які у відповідний момент продають його інтереси.

Звичайно одначе буває, що парлямент спокійно переводить свою законодавчу роботу.

В стінах його буржуазія також має досить засобів для направлення його на відповідний шлях. Коли всю масу народу підкупити не можливо, то легше це зробити з кількома сотнями депутатів, або можна обмежитися і кількома особами, котрі грають провідну ролю.

Депутати з моменту виборів цілком відриваються від своїх і без того невідомих виборців. Депутатські мандати використовуються на влаштування особистого добробуту. Обіцянки можна забути. Парлямент функціонує 4-5, а то й більше років, за цей час депутат може кілька разів перекочувати від партії до партії.

Парлямент в цілому пише «вермішельні» законопроекти, а коли він є Установчими Зборами, то в якому небудь тихенькому місті (як наприклад у Веймарі — Німецьке Національне Зібрання 1919 р.), куди не ходить грім боротьби по великих містах, пише собі параграфи конституції, виявляючи собою прекрасну говорільню, але ніколи — працездатний орган.

Закостенілий, нерухомий тягне нудну волинку орган «народної волі». Парляментарії теряють довіря серед виборців, буржуазні депутати і партії стоять перед погрозою провалу на слідуючих виборах. І от перед кінцем уповноважень буржуа в парляменті проводять який небудь незначний законопроект «для народу» і тим підготовляють собі грунт на слідуючих виборах. За незначне поліпшення своєї долі «народ» може простити роки бездіяльности діяльності проти нього. Потім машинка заводиться з початку і йде своїм порядком.

Можна заперечити, що в подібному освітленню парляментаризму покладено занадто густі фарби, що парлямент усе таки може бути корисним і для пролєтаріяту. Припустим, що це й так, але навіть і ця незначна роля парляментів одійшла вже в історію. Останні десятиліття капиталістичного ладу відзначилися роспадом буржуазних фракцій у парляментах; одночасно з цим зникають ті гострі противенства, які поділяли капиталістичну клясу на ворогуючі партії напр. поділ на лібералів і консерваторів (промисловий і аграрний капитал) в Англії. Часто парлямент не може утворити постійної і тривалої більшости, без чого не можлива ніяка робота його. Значіння парляментів упадає на користь виконавчої влади, поруч з тим зростає вплив фінансової плутократії. Уже фаза фінансового капиталу веде до централізації і з’осередження всього державного апарату в руках уряду, за спиною якого стоїть купка магнатів фінансового капиталу; парляменті ж переходять на ролю немічних притакуючих підголосків. В одному місці К.Каутський зазначає, що парляментаризм сам потрібуе революції, для того щоби із становища «одряхління» знову стати життєздатним.

Але пролєтаріятові нема для чого робити революцію лише для того, щоб відживляти цю «дряхлєющую» установу. Та й сама соціяль-демократія раніше не надавала того значіння тому, що потім стало її фетішем.

Наведу резолюцію Ерфуртського партійного конгресу 1872 р.: «З огляду на політичну вузість і клясовий егоїзм буржуазних партій, конгрес не віддається ніяким ілюзіям відносно значіння парляментарних успіхів у відношенню до наших основних вимог. Він розглядає виборчу агітацію, як особливо дійсний засіб соціялістичної пропаганди, позаяк вона дає найкращу можливість увійти в стосунки з пролєтарськими масами і роз’яснити їм їх клясове становище, і позаяк використання трибуни парляменту є найбільш чинним засобом, щоб показати нездатність (істнуючої) громадської влади в справі знищення соціяльного зла і розкриття перед усим світом нездатности пануючих клясів виявити належну увагу новим культурним потребам, задоволення яких вимагає робітництво».

Отже чи не для такого використання парляментської трибуни німецьке соціяль-демократичне правительство скликало парлямент у Веймарі, а українське соціяль-демократичне правительство лише змагається з малою надією на успіх його скликати. Од використання з агітаційною метою 1872 р. і «без демократії нема соціялізму» (Каутський) 1918 р. «дистанція огромнаго розмєра», на цю дистанцію соціяль-демократія зсунулася за півстоліття убік з пролєтарського шляху.

Півстоліття тому назад в часи розвитку парляментаризму соціяль-демократія використовувала його в цілях революції, а зараз коли парляментаризм упадає, соціяль-домократія і революцію намагається втиснути в його рамки.

Говорить, що пролєтаріят через парлямент може впливати на державне життя. Правда, йому вдається проводити в парлямент кілька десятків своїх депутатів, які можуть використовувати трибуну парляменту для агітації, але навіть і тут мається у буржуазії в запасі парляментська цензура депутатських промов, яка може змягчати занадто гострі з них.

Крім того пролєтаріят ніколи не бував представлений у парляменті відповідно своїй силі, бо атомистична структура парляментаризму убавляє представництво организованого бойового пролєтаріяту на користь буржуазного представництва, яке опірається на пасивне, роспорошене, не продукційне обивательство. Що ж до впливу на. державне життя, то цей. вплив міряється не числом депутатських мандатів у парляменті, а силою организованого пролєтаріяту. Цей вплив їде зовні, а не з середини парляменту. Щоб не бути голословним, можна вказати на те, що німецька соціяль-демократія найбільше здобутків мала в часи чинности закону проти соціялістів, себ то коли вона ще не була великою парляментською партією, а виривала уступки від буржуазії своєю революційною боротьбою.

Часи ж парляментської діяльности соціяль-демократії не дуже багаті здобутками, хоч відношення до неї і стало «доброзичливим».

Не парлямент опреділяє характер держави, а навпаки він є витвір капиталістичної держави, каже Парвус (соціяль-демократія і професійний рух), через те од збільшення соціялістичних мандатів у ньому капиталістичний характер держави а ні трохи не зміняється. Даремно ж гадати, що через парлямент можна переводити соціялістичне будівництво, хоч подібну демократичну фразеольогію «на грунті соціяльної революції» чуємо ми в радах сучасної соціяль-демократії. Шлях до соціяльної революції пролєтаріяту — через його диктатуру.

Проробивши «еволюцію» од використання демократії в боротьбі проти буржуазії до оборони її проти пролєтаріяту, соціяль-демократія од викривання клясового характеру демократичної фразеольогії докотилася до такої ж самої фразеольогії і непомітно для себе перескочила із рядів пролєтаріяту в табор буржуазії. Хоч всюди вона і клянеться Марксом і інтересами пролєтаріяту, одначе кожне становище має свою об’єктивну льогику і ця льогика демократичного становища в сучасній революції неухильно пхає соціяль-демократію в табор буржуазії. І треба віддати їй справедливість: як колись була вона авангардом пролєтаріяту, так стає вона тепер авангардом буржуазії.

V.
Революція і роспад соціяль-демократії.

Таким чином од «Комуністичного маніфесту», од нещадної сатиричної критики К.Марксом (у «Новій Рейнській газеті») Національного Зібрання і848 р. соціяль-демократія в силу ріжних обставин привела пролєтаріят до такого ж Національного Зібрання 1919 р.

Чи не для того німецький пролєтаріят робив революцію в 1918 р., щоб од рейхстагу з загальними виборчим правом перейти до Національного Зібрання з теж загальним виборчим правом, мовляв по Каутському, для відживлення цієї «дряхлєющей» установи.

Завдяки поставленню демократії яко фетішу, пролєтаріят підійшов до соціялістичної революції непідготовлений до неї. В часи розцвіту капиталізму соціяль-демократія багато енергії і праці поклала на освітлення цього розцвіту, на вияснення форм пролєтарського руху, його организацій і т. д.

Взагалі соціяль-демократія і теоретично і науково прекрасно пристосувала пролєтаріят до умов капиталістичного ладу, особливо в його імперіялістичній стадії, в якій опортунізм розцвів «махровим цвітом», але не дала наукового обосновання переходового періоду до соціялізму, не дала теорії соціялістичної революції Говорити ж про самий момент соціялістичної революції вважалося утопізмом.

Лише в окремих авторів находимо натяки на швидкий прихід соціялістичної революції.

Але ще на початку світової війни в кругах офіціяльного соціялізму не передбачалося її закінчення соціялістичною революцією. До того ж не було уявлення форм її.

Світова війна намітила розкол в рядах соціяль-демократії, східно-европейська революція дала імпульс до переоцінки цінностей і, переходячи в соціялістичну революцію, намітила форми її.

Революція висунула соціяль-демократію до влади, але вона заплуталася в ріжних коаліціях з буржуазією. Тут іменно демократична програма і відограла свою ролю. З одного боку, як партія пролєтаріату, мусила би соціяль-демократія ставши до влади переводити перебудову суспільства. З другого ж боку, як партія, що плекала цілі десятиліття демократичну програму, — вона стаючи до влади мусить переводити її в життя.

В той момент, коли термометр показав точку кипіння пролєтаріяту (Енгельс), соціяль-демократія злякалася цього кипіння і задраперувавшись демократією, намагається показати начебто нічого не трапилося, а демократія врятує від усякого лиха і найбільшого з них — большевизму, що означає: диктатура пролєтаріяту.

Одначе кипіння не ущухає, наростання пролєтарського руху, направленого до диктатури пролєтаріяту, і переведення соціялістичного будівництва не припиняється. Правда з великими труднощами одмірають у пролєтаріяту демократичні ілюзії. Всім відомо, наскільки захоплюючою і популярною була серед російського пролєтаріяту ідея Установчих Зборів. У кривавій боротьбі позбавляється робітництво нав’язаних йому фетішів.

Роспадається та неприродня коаліція, в яку втягнуто пролєтаріят, підпорядкувавши його псохольогію дрібної буржуазії, яка вела за собою робітничі маси з одного боку під гаслами соціялізму, а з другого — демократизму. Революція розбила цей паралєлізм, вона розколола соціяль-демократію на її складові частини: пролєтарську, для якої демократія вже втеряла всяке значіння, і дрібно-буржуазну, для якої демократія є єдиною метою.

Пролєтаріят увільняється від дрібно-буржуазних пережитків і переходить у лави комунізму. Соціяль-демократія бореться проти його змагання до соціялізму Стаючи виразницею інтересів буржуазії, соціяль-демократія тягне за собою і ті шари привілейованого пролєтаріяту, для яких демократія ще не втратила своєї привабливости. Найкраще роспад соціяль-демократії проходить у Німеччині. Там соціяль-демократичний уряд з жорстокістю роздушив комуністичне повстання пролєтаріяту в березні 1919 р. у Берліні.

Отже кров’ю виправляється історична помилка соціяль-демократії.

VI.
До комунізму.

Витворена в результаті розкладу соціяль-демократії і поступового очищення пролєтаріяту від буржуазних пережитків, Комуністична Партія повертає пролєтарський рух. до того шляху, який накреслено йому великими учителями соціялізму Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, […] Комуністична Партія, беручи науку Маркса в її чистоті, відкидаючи ті зіпсуття, які внесено в неї буржуазними течіями приймає і ту назву, яку дали їй основоположники науки соціялізму в своєму знаменитому «Маніфесті Комуністичної Партії». Як у ту епоху, так і тепер назва «комунізму» означає розрив з тим дрібно-буржуазним зіпсуттям соціялізму, яке надано йому офіціяльними соціялістичними партіями.

Міжнародна Комуністична Партія веде проляєтаріят до його єдиної мети, до здійснення призначеної йому історією речі, — до захоплення влади для встановлення соціялістичного ладу. В цьому основна програма пролєтаріяту. Все инше, чим доводиться йому користуватися на своїм шляху, є лише засоби, лише тактика, яка не повинна затуляти собою програму. В тактиці і в засобах можуть бути помилки, але в програмі ні в якому разі.

Одначе раз поставлене основне завдання комунізму — диктатура пролєтаріяту для заведення соціялізму вже зарані опреділяє і основну тактику пролєтаріяту ї його єдиної провідниці — Комуністичної Партії.

Ніякого ослаблення клясової боротьби, ніяких коаліцій, ніяких компромісів з буржуазним клясами, в яких пролєтаріят може тільки збитися зі свого шляху. Ніяких мінімумів, що зупиняють і задержують рух робітничих кляс. — От основні гасла в тактиці Комуністичної Партії.

Комуністична Партія вирвала пролєтаріят з під згубного впливу дрібно-буржуазних течій, особливо ж соціяль-демократії. Вона веде його як самостійну силу, різко відмінну від усіх инших суспільни сил, ворожу їх утопічним змаганням задержувати капиталістичний лад всупереч назрілим уже об’єктивним умовам його занепаду. Всілякі зусилля відродити капиталістичне господарство, зруйноване світовою імперіялістичною війною, зусилля підняти капиталістичний лад із занепаду, — є різко ворожі пролєтаріятові: його партія бореться з реформаторськими тенденціями латання капиталізму шліхом демократії та инших ілюзій.

Пролєтаріят є творцем і єдиними будівничим майбутнього ладу, це накладає на нього надзвичайну відповідальність, вимагає від нього великої праці, дисципліни, свідомости, организації і ще раз праці. Комуністична Партія виховує його в напрямі його мети.

Самостійність пролєтарської тактики, розуміння того, що саме пролєтаріят є творцем комунізму, опреділяє і задає дії Комуністичної Партії […]. Уступки в засобах і ніяких уступок відносно мети!

Як партія соціяльного перевороту, як партія боротьби, активности і масової твердости, Комуністична Партія має визначену вже програму діяльности в самому процесі соціялістичної революції, програму диктатури пролєтаріяту, соціялістичного будівництва і колективної роботи працюючих мас. Вона перебудовує державу на основі нової демократії, різко відмінної від буржуазної, — демократії пролєтарської, радянської.

Диктатуру пролєтаріяту мислить Комуністична Партія лише в формі соціялістичної республіки, опертої з центру і до гори на систему ряд робітничих і селянських депутатів — органів соціялістичної революції і пролєтарської диктатура.

Розуміючи, що процес соціялістичної революції, перевертаюча всі основи суспільства, руйнуючи цілу будову і закладаючи підвалини нової будови, мусить відбуватися при надзвичайній активности працюючих мас, — Комуністична Партія кладе в основу соціялістичного будівництва ті органи і ту структуру, які дало саме життя. Органи ці ради оперті на продукційні одиниці, — заводи, фабрики, села; уявляють вони надзвичайно боєздатний, еластичний рухливий апарат, єдино придатний до соціялістичної перебудови. Опіраючись на колєктиви, збиті і организовані самим продукційним процесом, збудовані по принціпу ступневости знизу і до гори, система рад втягає в процес творчости всю масу працюючих, у чому основана ії відмінність від парляментаризму.

Упрощення системи виборів, постійні перевибори, текучість складу рад наближає органи влади до мас, тримає їх у постійному звявку з ними. Радянська система це є органична структура державного ладу, єдність влади проведена знизу і до центру, опертя ії на организовані ячейки поруч з принціпом диктатури дають одночасно і централізовану систему і найбільшу самодіяльність на місцях. Знесення всяких штучних норм і рямок, в які буржуазна держава втискувала свої апарати, дає простір до творчости.

Це є пролєтарська демократія, якою і через яку Комуністична Партія — від нині єдиний чинник суспільного поступу — направляй роботу пролєтарських мас в комуністичній перебудові суспільства.

VII.
Наш шлях, наші хиби.

Процес роспаду соціяль-демократії з неминучістю мусила пережити і українська соціяль-демократія, — ця дитина пригніченої, нині відроджуючоїся нації і відсталого капиталізму. Умовами української революції, яко революції на початку національної, цей процес затримано і формально він відбувся лише після повстання проти гетьманської реакції. Роспад української соціяль-демократії затримано ще тим примусовим звязком України з Росією, від якого вона на протязі всього періоду революції 1917-1919 р. р. намагається увільнитися на підставі самовизначення української нації; звязана з цим на грунті порозуміння характеру і завдань української революції, невдала, шкідлива і реакційна політика російського комунізму відносно України теж затримувала розвязяння соціяльних сил української революції.

Умови до роспаду української соціяль-демократії назрівали в часи гетьманщини, коли українська соціяль-демократія втратила всякі ознаки революційності і оббиванням порогів у німецьких генералів і у гетьмана гадала виторгувати де що для демократії, особливо виявилася в часи революції листопаду-грудня 1918 р. і привели до росколу на VI конгресі У.С.-Д.Р.П. у січні 1919 р. Характерно, що всі попередні спроби росколу звязані з російською пролєтарською революцією і тяга до большевизму, який тоді керувався і направлявся російськими елєментами не в етнографічному розумінні, а в розумфннф державно-економичної ідеї, не дала ніяких реальних наслідків, крім одходу деяких осіб. Причина цього в національно-економичних умовах революції на Україні і відносин останньої до Росії.

Ті ж причини, особливо диктатура партії російського комунізму і її окупаційна національно-економична політика не дали можливости незалежній українській соціяль-демократії, що одкололася на VI конгресі У.С.-Д.Р.П., зразу ж викрісталізуватись як партії  комуністичній.

Незалежні с.-д. не зразу розуміли дійсний зміст того росходження, яке привело їх до одколу від офіціяльної соц.-демок. Для них тоді ще неясною була неминучість і необхідність роспаду соціяль-демократії. Вони недооцінювали глибини тієї прірви, яка все більше оддаляла їх від офіціяльної соціяль-демократії, недооцінювали вони конфлікту двох принціпів, — демократії буржуазної і демократії пролєтарської (радянської, який штовхав обидві групи соціяль-демократії в ріжні боки). Через те вони досить довго не розривали остаточно з соціяль-демократією, не будували цілком самостійної партії, а числили себе фракцією в межах соціяль-демократії, ставлячи собі нездійсниме завдання поставити всю українську соціяль-демократію на радянську платформу.

Нездійснимим це завдання було через те, що для незалежних неясною була та двойственність соціяльного змісту соціяль-демократії. яка неминуче мусить давати після роспаду і буржуазну соціяль-демократію, котра є явищем історичним і тому на знищення якої з її демократичною програмою в сучасних умовах нема ніякої надії.

Ставши на грунт соціялістичної республіки і виставивши радянську плятформу, У.С.-Д. незалежні одначе спочатку не уясняли собі дієвого характеру і змісту радянської влади. Позіція незалежних була зазначена після росколу в їх деклярації, надрукованій у першому числі «Червоного Прапору».

Правильність основного прогнозу що до розвитку світової революції і що до умов і характеру в звязку з цим революції української як найкраще підтверджується на прикладі України усим ходом розвитку і упадку тут радянської влади, яка іменно і упадає через те, що зміст і політика її принесені зовні, а не викликані внутрішнім процесом української революції і політика її пішла в розрів з тими об’єктивними національно-економічними умовами буття України, які вимагали і відповідної свідомости движучих революцію сил.

На прикладі останнього півріччя українська історія ще раз показала, що матеріяльний процес опережає розвиток, свідомости (ідеї). Коли матеріяльний процес вимагав від керуючих внутрішніх соціяльних чинників України виразного поставлення проблеми соціялістичної революції і боротьби за її здійснення, свідомість цих чинників ще була готова до того. Наша ж свідомість витворена иншими матеріяльнми обставинами виявила на українському грунті свою непридатність. Це ще не означає повного краху революції на Україні чи як тепер висловлюються — краху «большевизму»; це тільки ускладняє процес її, а тимчасова реакція зовсім не означає припинення еволюції тієї ідеї, якій таки історією призначено направляти процес комуністичної революції на Україні.

Отже на тому основному в еволюції свідомости незалежної української соціяль-демократії, що найшло своє підтвердження в об’єктивному ході речей зупинятися не буду, бо воно після деклярації незалежности знайшло свій вияв і формульовку в нашому «Проекті програми Української Комуністичної Партії». Ту же необхідно вияснити ті хиби і помилки, які переживала ця група комунізму і од яких вона увільнилася лише в процесі і боротьби. Це тим більше необхідно, що не зовсім ізжиті вони в свідомости партійних робітників.

В деклярації поруч з визнанням соціялістичної республіки і влади рад, одночасно заявлялося, що фракція незалежних не визнає можливости в сучасний момент диктатури пролєтаріяту на Україні.

Нелогичність цього твердження, яка випливала з тодішнього стану еволюції світогляду незалежних, тепер очевидна. Соціялістична республіка і звязане з нею соціялістичне будівництво без диктатури пролєтаріяту є абсурдом. Навіть з погляду соцїял -демократії (старої) пролєтаріят є єдиною клясою, якій призначено перебудувати суспільство.

Поставленням радянської влади яко влади коаліційної — пролєтаріяту і селянства — фракція незалежних принціпіяльно повісила її у повітрі, бо ясно, що ніякого соціялістичного будівництва при коаліції двох сил, з яких одна, при тому чисельніша змагається до розвязання проблеми своєї кляси в межах капиталістичного ладу з частковою експропріацією власників і лише друга зовсім не чисельна є клясою соціялістичної перебудови.

Що до першої групи, то своїм порешнням з одного боку священного принціпу капиталізму — приватної власности на землю, а з другого зберігаючи в останньому весь капиталістичний лад, вона остаточно шарахається і кидається то на шлях революції, то в обійми реакції в залежності від того, звідкіля йде натиск на цю дрібно-буржуазну селянську клясу. Розуміється те, що ця кляса в решті цілком вискочила з під впливу комуністичного будівництва, треба цілком відносити на рахунок Комуністичної Партії (большевиків) України з її російським розумінням характеру української революції і виникаючими від того грубими помилками.

Одначе одна помилка не виправляє другу, і своїм принціпом радянської влади як принціпіяльної коаліції пролєтаріяту і селянства незалежна соціяль-деемократія ставила справу соціялістичного будівництва в безнадійне становище. Звичайно, що коли би в цей момент незалежні стояли у влади, то логіка подій надзвичайно швидко посунула би їх далі як це було в Росії з большевіками. Обставини ж складалися так, що радянська влада принесена на Україну і принціпіяльно зовнішня сила взяла в свої руки владу на Україні. Цим і еволюція українських незалежних відмінна від російських большевиків, які теж спочатку соціялістичної революції 1917 р. плуталися з Установчими Зборами, хиталися в справі соціялістичного будівництва і взагал ізживала демократичні пережитки. Вони (незалежні) позбавлялися дрібно-буржуазних пережитків у боротьбі з російською комуністичною владою на Україні. Розуміється, що відкидання коаліції пролєтаріяту і селянства, яко змісту радянської влади, зовсім не означає відсунення селянства од участи в соціялістичній революції і в її органах. Навпаки, увесь змисл робітниче-селянської радянської влади в тому і полягає, щоби в процес соціялістичиого будівництва втягнути всю масу працюючих, — більшість народу, що в аграрних країнах, як Україна неминуче вимагає втягнення селянства у сей процес.

Але втягнений це повинно йти шляхом впливу пролєтаріяту на селянство, використовуючи його революційність, а не шляхом примирення своєї ідеології з ідеологічно дрібно-буржуазно-селянською; шляхом відповідного пристосування в цій цілі тактики пролєтарської партії і ні в якому разі не програми, вживаючи метод порозуміння і уступок самим селянським масам (незаможнього і середнього селянства), а не їх дрібно-буржуазним партіям, змягчаючи і ростягаючи трудний для селян процес переходу до соціялістичного господарства не одмовляючись од переведення його.

З такого погляду зазначення в деклярації складу радянської влади із ⅓ робітників і ⅔ селян цілком штучне, відірване від життя, — крім того воно не розвязувало і національної справи на що розраховувався цей склад. Натомість цей поділ на ⅓ і ⅔ вносив у радянську структуру перевагу дрібно-буржуазного елєменту.

Для радянської структури має значіння принціп, а не цифри. У радах може бути і 80 процентов селян, поскільки селянство йде під впливом пролєтаріяту, втягується в соціялістичне будівництво і висовує комуністичних робітників, а може й зовсім не бути їх, як це сталося при пануванні російського комунізму, що відкинув селянство в табор реакції.

Зазначені позіції деклярації опреділили дальшу позіцію партії незалежних відносно диктатури пролєтаріяту і диктатури партії. В своїй агітації проти хибних методів роботи совітської влади на Україні незалежні С.-Д. виступали проти неї, як проти диктатури однієї партії, обстоюючи коаліцію радянських партій. Тоді як справа полягала зовсім не в тому, що диктувала одна партія, а в тому, яка це партія.

Правда момент диктатури однієї партії був прекрасним агітаційним засобом проти політики державної партії російського комунізму на Україні; одначе незалежні використовували його не як засіб, а накидалися на нього з усією щирістю. Можливість же диктатури однієї партії для соціялістичного будівництва є плюс, а не мінус, бо проймає всю роботу і апарати її єдністю принципу.

Для переведення соціялістичного будівництва необхідна сильна, централізована, з’єднана єдиною метою, оперта на активну діяльність мас пролєтарська влада. Найкращі умови для такої влади дає диктатура пролєтарської партії, що правильно розуміє свої завдання і відповідно впливає на маси. Решта партій близьких або споріднених можуть брати участь у державній роботі постільки поскільки вони допомогають основній партій. Правда не завше можлива така диктатура лише однієї партії, — і з умовами розбиття пролєтаріяту на низку партій, з умовами національної боротьби доводиться рахуватися. І основна комуністична партія мусить свою тактику пристосовувати до цих обставин, аби не утворювати зайвих ворогів із тих елєментів, які можуть бути творчими в процесі комуністичного будівництва. Істнування ж вільної роботи партій, які боряться з державною партією, допущено бути не може при способі диктатури пролєтаріяту через його провідну партію, бо такі парті будуть роскладаюче впливати на всю її роботу. З цього погляду допущення большевицькою владою легального істнування української незалежної соціяль-демократії — партії опозіційної навіть тоді, коли вона стала на шлях активної боротьби проти окупаційної політики влади, пояснюється лише тим, що комуністична партія (большевиків) України почувала себе досить непевно і на хисткому грунті.

В боротьбі цих двох партій боролися два розуміння способів переведення соціялістичної революції на Україні в її національно-економичних умовах. Поскільки незалежні соціяль-демократи допускалися помилок, викликаних історичними умовами і в них пережитих, постільки російські комуністи стали на хибний шлях, з якого не можуть зійти навіть при наочности його помилковости, коли їх випирають з України зовні й з середини. Товариші В.Шахрай і С.Мазлах писали в брошурі «До хвилі», що російських большевиків усе одно вигнали би з України і без німців. Вини правильно оцінила умови української революції і їх прогноз збувається зараз.

В відносинах між партіями принесеного з гори російського комунізму і виростаючого з низу українського комунізму (в наших обставинах ще доводиться приставляти до комунізму той чи инший національний термін) може бути лише два виходи: або ж злиття їх на грунті одмовлення від своїх помилок першого і дозрівання другого, або ж боротьба до поглинення російського (ідейно, а не національно) елєменту українським (теж не національно) комунізмом. Першого виходу не сталося по вині більшовиків, для незалежних лишився другий єдиний шлях.

Останні розуміли, що боротьба двох радянських марксістських партій може шкідливо відбиться на справі революції, але політика російсько-комуністичної влади ще більш шкодлива для революції. Врешті метод проповіди не випиває на виправлення помилок диктаторської партії, лише в боротьбі і поразках виправляються вони. І для незалежних соціяль-демократів иншого заходу, крім боротьби, не було, хоч ставши на цей шлях вони через свою неорганизованість і невикрісталізованість своєї позіції попали в пазурі контр-революції, яка їх врешті і виперла з невідповідної сфери впливу; одначе ця боротьба мала те позитивне значіння, що в ній виявилися суперечности ріжних інтересів і тенденцій і одкрилися помилки; ця боротьба з одного боку загартувала незалежних, як партію акції боротьби і з другого боку привела її до комунізму, — в цьому її історична логіка.

Не можна ж вважати виходом спосіб групи лівих незалежних і боротьбистів, які пристосовувалися-пристосовувалися до комуністів України, одмовлялися од своїх позіцій во імя єдности революційного радянського фронту, губили навіть свій політичний характер для цього, — і в результаті в момент краху російсько-комуністичної політики на Україні прийшли до необхідности утворення Української Комуністичної партії, але без ухвалення її програми і мети. Ці елєменти на протязі цілого періоду революції 1919 р. шукають собі притулку і того хвостика, за яки би можна було держатися, не будучи в силах самостійно опреділяти свою лінію і намітити шлях. І от багато хвостів вони лові. їй, найдовше держалися вони за хвіст комуністів України, але і той вискочив у них з рук. Така вже природа цих елементів, що иншими шляхами вони не могли йти, одначе і їм не можна заперечити у певній сторичній логіці їх істнування. Вся ця плутанина партійних комбінацій невиразности і двойствености в партійних угрупуваннях цілком опреділяється плутаниною соціяльно-економичних і національних відносин України як внутрішніх, так і зовнішніх, нерозвиненістю її і необхідністю опреділяти своє національне буття в умовах соціяльної революції.

Поминаючи характеристику лівих незалежних, як групи, що не уявляє з себе нічого серйозного і видержаного не векаючи на дуже довгу назву, вона навіть не знайшла «самостійного» хвоста, а учепилася за хвіст тих, хто уже сам тримався за хвости як у казці, — «бабка за дєдку, дєдка за рєпку». Що ж до боротьбистів, то їх така лінія опреділяється тим, що ця партія переживає досить трудний для неї процес увільнення од народницьких ідей і ілюзій і з потугами переходить од ес-еровства через досить кумедне поєднання народництва і марксизму через «соціялістично-революційно-комуністичну» назву до комунізму і марксизму.

Одначе ця еволюція «селянської» партії є надзвичайно характерною для соціяльних умов України, вона наочно свідчить, що в українському селі є елєменти здатні до такої еволюції.

Можна сподіватися що ці елєменти шукання врешті знайдуть свій притулок.

Процес крісталізації і зросту комуністичного руху на Україні відзначається тим, що в результаті роcладу соціяліcтичних партій утворилася ціла низка комуністичних парти і груп. Пояснюється це тим, що соціялістична революція захопила Україну в момент формації української нації, як історично-економичного организму і розвязання заплутаного на Україні національного клубка.

Розуміється, що таке явище закономірне з погляду історичного, є цілком не нормальним з погляду комунізму.

В процесі ізживання цими комуністичними партіями дрібно-буржуазних націоналістичних і імперіялістичних пережитків вони неминуче мусять зливатися в одну партію По суті поскільки всі ці групи стають на шлях соціялістичної революції і комуністичного будівництва, то істнування їх як окремих партій в значній мірі теряє грунт, бо раз пролєтаріят переходить до практичного соціялістичного будівництва, то розходження в ньому можуть бути лише відносно техничних засобів переведення тих чи инших соціялістичних мір, а коли так, то ця техника не може бути перешкодою до об’єднання; ріжниці ж в техничних засобах можуть уживатись і в одній партії.

Коли зараз ще істнує ріжноманітність комуністичних груп і навіть взаємна боротьба, то корінь цього лежить в історичному процесі, який ще й досі не нівелював ріжниць в умовах розвитку цих груп. Цими ж історичними умовами пояснюються і основні хиби деяких з нас.

Поскільки ж ці умови як пережитки капиталістичного ладу будуть pникати, особливо ж поскільки національне питання терятиме своє принціпіяльне значіння, коли буржуазне його розуміння зникатиме, національність в руках пролєтаріяту ставатиме засобом до втягнення всієї маси працюючих в процес комуністичного будівництва, засобом до відповідного підняття культури, до розвитку продукційних сил, поставленим на відповідне хоч все ж досить поважає місце, постільки зникатимуть і національні комунізми.

Основним завданням комунізму на Україні зараз є виривання руського пролєтаріяту з під впливу імперіялістичних тенденцій і буржуазного русофільства, виплеканих в ньому пануванням Росії над Україною і перенятим навіть російським комунізмом, а українського з під тенденцій національного фронту, себ то об’єднання з власною буржуазією.

Розвиваючи клясову боротьбу пролєтаріяту і піднімаючи його до розуміння його історичних завдань моменту, як-доводиться це признати — ще не пройшло у всю масу робітництва і не проняло її гостротою свідомости, рухливістю психики і активністю боротьби, — мусимо йти до єдиної міцної, организованої і свідомої своїх завдань і роботи комуністичної партії в межах України і до переведення нею конечної мети пролєтаріяту.

З цього погляду вважаючи найкращим і єдино можливим в сучасних умовах поставленням справи комунізму на Україні в тій формі і з тими завданнями, які намічено тов. Ткаченком і мною в нашому «Проекті програми Української Комуністичної партії», лишається закликати увесь пролєтаріят України без ріжниці націй до здійснення в рядах єдиної Української Комуністичної партії свого основного гасла.

Пролєтарі всіх країн, єднайтеся!

Джерело: ґазета «Червоний прапор», Київ. Грудень 1919 р. — січень 1920 р.

Advertisements

0 Responses to “Од демократії до комунізму”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Жов »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: