Степан Савченко
Зріст регіоналізму на Заході, зокрема у Франції, тільки почасти нове, післявоєнне явище. За сто — а инколи й більш — років до того регіоналізм вже виявився у національному русі маленьких поневолених народів Австрії та инших країн, виявився спочатку якраз у тих народів, що їх національна відмінність була безперечною. Поруч ішов процес політичного об’єднання великих націй і цей процес закінчився утворенням єдиної Німеччини та Італії. І як антитеза цього останнього процесу, як коректив до нього, виникає новий регіоналізм в об’єднаних уже країнах: спочатку — пожвавлення культурного життя окремих провінцій, зріст краєзнавчої роботи, згодом — протест проти надмірної централізації та бажання автономії. Зокрема у Франції, бо ні в якій иншій країні не був такий помітний гніт централізму, нехтування провінціяльним життям та інтересами. Наслідком такого централізму був цілковитий занепад культурного життя провінції і надмірний зріст Парижу — коли Німеччина, Італія, Англія або Сполучені Штати Америки мають покільки більш-менш однаково важливих «центрів життя», то у Франції Париж вражає надзвичайною перевагою свого економічного, політичного й культурного значіння над усіма місцевими центрами. З другого боку, наполеонівський розподіл Франції на департаменти, який мав на меті переважно політичні причини — якраз боротьбу з монархічним регіоналізмом окремих французьких провінцій і зміцнення центрального натиску на периферію — цей розподіл порушував економічну географічну єдність колишніх давно утворених провінцій та утворював инколи нові формування з таких частин, які не мали між собою нічого спільного.
Вже перед війною [першою світовою. — Вперед] чути було численні протести покривдженої периферії проти такого стану і такої політики центру, а після війни ці протести значно збільшилися. Ще мало діяльні в дільниці політичній, вони в сфері культурній виявляють уже досить помітний і важливий факт провінціяльного життя. Збільшується кількість і якість провінціяльних часописів та видавництв, утворюються (навіть у Парижі) угрупування місцевих письменників, розвивається регіональний роман і нарешті низка письменників, вірних формулі давнього провансальського поета-перукаря Жасміна (1798–1864): «перше маленька батьківщина, потім велика», навіть залишаються жити на своїй «маленькій батьківщині» і завжди її описують у своїх творах. Такий був, недавно померлий, поет Бретані, Анатоль Ле Браз, або, ще живий та популярний письменник Гасконі, — Пескіду.
Звичайно, регіоналізм найбільш помітний у таких частинах Франції, що мають історичні права на політичну і, зокрема — на язикову самостійність. І тут перше місце належить Провансові та його поетам, що називають себе фелібрами. Як відомо, колись Прованс мав славне минуле, культурне та політичне, але вже давно став одною з багатьох провінцій Франції та одночасно втратив і свою літературну та язикову самостійність, звичайно, «на верхах». Народ бо зберіг принаймні стародавню провансальську мову (звичайно, в її новій формі) і провансальське відродження у XIX столітті розпочали люди, що вийшли з народнього кола.
Подібність розвитку національного відродження у Провансі та на Україні, а також їх одночасність було помічено на Україні давно. Вже /54/ 1875 року Драгоманов надрукував статтю «Ново-кельтское и провансальское движение во Франции» («Вестник Европы», серпень-вересень), де багато що нагадувало сучасне українське відродження; у 1911-му році в журналі «Аполлон» з’являється стаття «Шевченко и Мистраль», а згодом робиться переклад на укр.мову Містралевих мемуарів [2]. Взагалі якраз маленькі та поневолені нації — чехи, фінляндці, ірландці — ставились надзвичайно прихильно до провансальського національного відродження, звичайно, з почуття солідарности однаково покривджених націй. Тому-то угорський парламент висловив своє співчуття в 1914 р. вдові Містраля, коли французький парламент нічим не відзначив смерти цього «французького» поета; а Шведська Академія присудила Містралеві премію Нобеля.
Познайомимось ближче з розвитком провансальського регіоналізму та його сучасним станом, порівнюючи його инколи з українським національним рухом, що відбувався одночасно.
І.
За часів середньовічного феодалізму провансальський південь Франції: Гасконь, Лімузин, Овернь, Лангедок та Прованс (приблизно на південь од лінії Бордо-Ліон [3], мало не 2/3 території Франції) мав політичну незалежність, оскільки за феодальної доби подібна незалежність була звичайним явищем для кожної більш-менш значної округи колишньої імперії Карла Великого. Політична незалежність обумовила й культурну. І хоч державне об’єднання всіх південних частин не стало фактом, проте їх культурна подібність і навіть тотожність, у наслідок численних історичтних причин, були безсумнівні. Не маючи єдиної назви для своєї мови поети-трубадури називали її то романською, то лімузинською, то провансальською; але однаковість її вони відчували так само, як і ті еспанці та італійці, що цікавились поезією трубадурів.
Політичне об’єднання північної Франції вирішило й долю південної: в наслідок альбігойських війн північ перемогла й заволоділа південною країною. З того часу південь втрачає разом і культурну незалежність. Центри культурного життя — міста, і вищі верстви населення — дворяни та міщани були зфранцужені і колишня мова трубадурів збереглася лише серед селянства, стала «мужицькою». І тому на початку провансальського відродження у XIX ст. перші письменники могли виходити з тих верств, що зберегли рідну мову: представників «народу» є багато серед них — перукар Жасмін, муляр Понсі, носильник Астуїн, селянин Таван і т.д. Перші фелібри, ті хто вперше поставив цілком свідомо проблему культурного, а потім і політичного провансальського регіоналізму, вийшли також з народу, або з дрібної буржуазії.
1854-го року, сім молодих та енергійних провансальців (Руманіль, Містраль, Матьє, Жієра, Обанель, Брюне, Таван), зібравшись у Фон-Сеґюні. в замкові колишнього нотаря Жієри, вирішили заснувати товариство для відродження провансальської мови та літератури. З Містралевої пропозиції вони назвали себе фелібрами і від того весь культурний рух, що підлягає впливові цих перших засновників, зветься фелібрижем [4]. /55/
Для фелібрів було досить роботи. Вони мали відродити рідну мову та літературу. Отже ні мови, ні літератури (розуміється н о в о ї мови і н о в о ї літератури) ще не було, не було навіть н а з в и як для мови, так і для цілого народу, що цю мову вживав. Становище, справді, трагічне: пригадаймо в історії, українського руху боротьбу за назву, мову та за утворення літератури. Як уже було зазначено, стара провансальська мова теж «у себе вдома» не мала єдиної назви. Термін «провансальський» затверджено зовні, за кордоном та в науці і то лише в кінці XIX століття. При заснуванні-ж фелібрижу треба було ще перевести не малу боротьбу навіть за назву.
Спочатку фелібри уникають рішучости. Вони звуть свою мову: «мова фелібрів», «мова ос», «наша рідна мова». Але-ж був поза мовою ще й нарід — як він мав називатись? Звичайно, рішучим моментом у такому разі буває або політична, або культурна перевага певної місцевости. Цілком природньо паризька говірка стала французькою літературною мовою, московська — російської і т.д. Але південь Франції не мав свого політичного центру. Отже, справу вирішила культурна перевага: всі сім засновників фелібрижу були походженням з Провансу й дехто — з Авіньйону, або його околиць; їх літературна творчість на багато років була найвищим, що утворила нова провансальська література. Отже, термін «провансальський», що він, як і термін «український», спочатку мав тільки вузьке, «провінціяльне» значіння, поволі перемагає всі инші і має всі дані стати єдиною назвою народу та мови цілої південної Франції: за межами останньої він визнаний твердо й скрізь, тоді як у самій Франції загальному визнанню перешкоджає, з одного боку, місцевий патріотизм різних південних частин, з другого — відсутність будь-яких адміністративних чи культурних центрів, що об’єднували-б та нормували життя їх. Проте, ми будемо у дальшому називати Провансом усю південну Францію, що вживає провансальської мови [5], а провансальською мовою — мову цієї-ж частини Франції.
Відповідно-ж вирішено було і справу з літературною мовою: за весь час від 1854-го року мало що вартого уваги було написано на инших говірках, поруч суто провансальскої, яку твори Містраля, Руманіля та Обанеля піднесли на рівень літературної. Але й тут місцевий патріотизм заперечує цілковите визнання мови Містраля за літературну: новітній історик фелібрижу Ріпер відзначає ще й досі численні місцеві протести проти мови фелібрів та вживання в літературних творах місцевих говірок, які допускаються й на літературні конкурси.
Нарешті третій фактор, що сприяв піднесенню провансальского діялекту на літературний рівень, був фактор правописний: перші фелібри провансальці виробили для свого діялекту правила правопису відповідно до сучасної вимови. Згодом Містраль видав прекрасного словника нової мови, а инші дослідувачі дали граматичне її оброблення.
В наслідок цього всього мова фелібрів стала мовою літературною, що її тепер найчастіш звуть провансальською. І коли вона не об’єднала ще навколо себе всіх, хто працює на користь провансальського відродження, то причина цього, як зазначалось, є відсутність будь-яких нормуючих центрів, чи то адміністративних, чи то культурних. Великі досягнення, які має в національній сфері сучасна Україна, безумовно, пояснюються, коли порівняти їх з тим, чого досягли фелібри, наявністю таких центрів на Україні: пригадаємо хоча-б велику ролю Укр. Академії в нормуванні мови, правопису і т.и. Через брак авторитетного нормативного /56/ центру подібні справи у Провансі ще й досі не розвязано. Це вже зрозуміли і провансальці, які, як побачимо далі, в національних домаганнях посилаються тепер якраз на приклад України.
ІІ.
Перші фелібри утворили для провадження своєї роботи цікаву організацію: щось подібне до вільної Академії з численними місцевими відділами. На чолі стоїть консисторія та її президія, вся територія розділена на 3 краєві відліли (ментененси [6]), а кожна ментененса на підвідділи (школи). Так весь Прованс ніби вкрито цілою сіткою фелібрських осередків, що провадять місцеву роботу і виконують постанови центральної консисторії. Проте робота цих осередків досить незначна: це переважно повільна й дилетанська робота провінціяльних літераторів та аматорів місцевого минулого. Навіть більш, не літераторів, а тільки поетів, бо ще й до наших часів величезна більшість творчости фелібрів — вірші, та ще й вірші романтичні. Основоположники фелібрижа були двічі романтики. По-перше, всі вони виховані були на Лямартені, «Мірейя» Містраля вийшла з його передмовою, його фелібри урочисто зустрічали, коли він приїздив на південь. По-друге, вони ввесь час звязували себе з середньовічними провансальськими трубадурами і намагались відновити та продовжувати їх традиції: трубадурщина була для них тим, чим козаччина — для українських романтиків, — прекрасним поетичним минулим. Це утворило надовго нездорову атмосферу навколо діяльности Містраля та його товаришів, атмосферу запізненої, сентиментальної, одірваної од життя, романтики. Що-року вони влаштовують з’їзди, де головна річ, по стародавньому провансальському звичаю, квіткові гри (jo flourau): читання віршів, нагорода вінком найкращого поета від «королеви свята», бенкетні промови, «братерська чаша» за спільним столом під спів гімна фелібрів, Містралевої «Пісня про чашу» (Cansoun de la Coupo) і т.д.
Найбільше досягнення фелібрів — певне усталення літературної мови через поетичні твори. Серед поетів дотеперішнього часу на першому місці стоїть Містраль (1830–1914) з його клерикально-романтичними поемами «Мірейя», «Календау», «Нерта»; далі Руманіль (1818–1890), Матьє, Таван, з їх сентиментальною, близькою до народньої, лірикою; Обанель (1829–1886) з любовними піснями й оповіданнями досить вільного змісту; Фелікс Ґра (1844–1901), голова другого покоління фелібрів, автор народньої поеми «Вуглярі» та відомих і у нас історичних романів з часів французької революції; Валер Бернар, поет інтелігентного та міського пролетаріяту, один з нечисленних провансальських романістів; абат Жозеф Ру (1834–1905), автор лімузинської епопеї (La Chanson Lemozina — лімузинська пісня); Огюст Фурес (1848–1891), палкий республіканець та антиклерикал, поет, повний співчуття до народних страждань, як і його учні, поети — сільські вчителі Проспер Естьє (1860) та Антонін Пербоск (1861); гасконський поет Ісидор Саль (1821–1900) та лімузинський — Лянгляд (1820–1900); нарешті, група камарзьких [7] поетів, ще живих: маркіз Барончелі, колишній видавець провансальського часопису «Айолі»; Жозеф д’Арбо, поет-символіст, видавець часопису «Feu» (Вогонь) та борець за федералізм (про нього буде мова далі); Маріус Жуво, теперішній капульє (голова) фелібрської консисторії і… французький патріот у віршах про останню війну. /57/
Фелібри утворили літературну мову і досить значну літературу на ній. Проте, ще й досі провансальська мова не має жадного офіційного визнання: не зважаючи на те, що по провансальському говорить більше 15 мільйонів населення, не зважаючи на існування порядної провансальської літератури, — ні в школу, ні в офіційні установи її не допущено. Почасти тут винен суворий французький централізм, що не припускає найменших поступок в справі державної мови. Але в значній мірі винні й самі фелібри, що вони й досі не спромоглись поставити справу боротьби за мову на досить реальний ґрунт, не зуміли організуватись політично, бо справа дійсно має політичний бік. Крім того, провансальцям бракує одностайности. В цьому можна переконатись, придивившись до того, хто такі фелібри з походження, яка їх ідеологія, та чого вони домагаються.
III.
Як уже зазначалось, провансальська інтелігенція була, подібно до української, денаціоналізована, зфранцужена, і для національного відродження Провансу треба було, перш за все, відтворити нові кадри її. Ці кадри, як і на Україні, формувались, насамперед, з тих верств, що або зберегли сами народню мову, або в своїй щоденній роботі постійно стикалися з нею. Отже, найбільший відсоток першого покоління фелібрів походження селянського (селяни, вчителі, сільське духівництво) або дрібно¬буржуазного: з семи перших фелібрів 4 селяни, 1 робітник і 2 дрібних буржуа.
Це ніби вимагало від фелібрів демократичного настрою та прагнень, але в дійсності такі явища серед них мало помітні. Правда, Містраль та инші поети пишуть поеми з народнього життя і роблять селян та селянок героями цих поем. Але всі ці селяни мають малореальний вигляд, а в творах романтична ідеалізація шкодить правді. Фелібри бажали звязатися з сучасною літературною традицією і знайшли її у Лямартина; бажали звязатися з традицією національно-культурною, і не могли знайти в минулому свого народу нічого, крім лицарства, середньовічних феодалів, прекрасних дам, трубадурів та тем витонченого кохання. Все це для їх романтичної уяви здавалось прекрасним і сучасній поезії вони прищепили феодальні теми, сучасне життя звязували з традиціями, легендами та вигадками трубадурів. Вже у цьому було мало справжнього демократизму.
З другого боку, фелібри виходили не з незаможного та радикально-настроєного селянства й буржуазії, а з заможніших та поміркованіших верств обох клас, з тих, що серед них консервативність та клерикалізм були звичайним явищем; тим більш, що серед перших фелібрів було не мало й священників. Цей факт теж обумовив певний консерватизм нової провансальської поезії. Нарешті, хоч саме м о н а р х і ч н а Франція завоювала Прованс, а к а т о л и ц ь к а пропаганда викликала альбігойські війни, що знищили культурну самостійність південної Франції, — проте фелібри, були здебільшого, — монархісти та католики. Бо за часів панування монархії та католіцизму існував розподіл Франції на значні національні провінції; ці провінції мали якусь видимість автономного життя, до якого прагнуть теперішні провансальці. Після революційна-ж «якобінська» Франція запровадила суворий централізм з його — зненавистним провансальцям — розподілом на дрібні департаменти. Підкреслюючи монархічні симпатії у фелібрів першої половини XIX століття, Містраль зауважує, що вони виявляють «не стільки політичне переконання, скільки несвідомий, широко розповсюджений серед народу протест проти все більшої централізації, що набула ненависного характеру у якобінстві та за часів /58/ першої імперії». — Всі подібні факти, зрештою, сприяли консервативному ухилові фелібрського руху. І ці консервативні тенденції помітні не тільки у перших діячів провансальського відродження, а є звичайне явище до наших часів: Містраль та Руманіль були монархістами та суворими католиками, але з Провансу та з фелібрського оточення вийшли й теперішні лідери французького монархізму — Шарль Морра та Леон Доде (син відомого письменника). І цілком зрозуміла велика різниця, що виявляється в ідеології та прагненнях двох великих діячів на терені національного відродження, Містраля та Шевченка: Шевченко — кріпак, Містраль — напівпоміщик, Шевченко звязує свою музу з повстанням гайдамаків, Містраль — з вишуканою лірикою трубадурів, Шевченко прагне не тільки національного, а й соціяльного відродження рідного народу, Містраль досить байдужий до всіх соціяльних питань.
Але фелібри не могли залишитись на терені боротьби лише за культурну незалежність, не могли уникнути цілком політичних, соціяльних та инших подібних проблем, які викликали між ними більші розходження, ніж незгода в справах правописних та язикових. Католицькі тенденції перших фелібрів викликали незадоволення протестантів, потім — осіб, байдужих до справ релігії, але небайдужих до альбігойського вільнодумства; або ще незадоволення антиклерикалів. Такі, наприклад, Фурес, Фелікс Гра, Валер Бернар та инші. Саме ця-ж група представників провансальського відродження виступає й проти консервативних тенденцій першого покоління, стоючи сама на ґрунті радикалізму й демократичного устрою. Фурес іде навіть далі, доводячи, що нема підстав звязувати сучасне провансальське відродження з аристократичною добою трубадурів, і що суто народні домагання справедливіші, ніж домагання фелібрів. Але таких радикалів не дуже багато серед останніх. З другого боку, вже перше покоління фелібрів висунуло політичну проблему федералізації Франції. Ця проблема мирилася з їх консерватизмом, оскільки, як було зауважено, у федералізмі вони бачили свого роду автономізм дореволюційної, монархічної Франції. Вже Містраль говорив: «моя політична мрія — то федеративна держава у Франції». А в 1913 році, приймаючи в себе тодішнього президента Республіки, Р.Пуанкаре, він підкреслив значіння регіоналізму для Франції: «прийшовши вітати провансальського поета в його скромному селі, якого він не залишав ніколи, — зауважив він президентові, — ви голосно виявляєте ваші патріотичні симпатії до того регіоналізму, в якому Франція, я певен, знайде своє омолодження». Таким чином ця теорія регіоналізму нічим не загрожує державній єдності Франції: патріотичні вірші фелібрів підчас війни 1870-го року, а також 1914-го (Містраль і Руманіль 1870 р., д’Арбо — 1914 р.) найкраще свідчать про це.
Ідею федералізму фелібри захищають уперто. У 1892 р. група їх публікує спеціальну декларацію про автономію та федеративну Францію, і під цією декларацією підписався сам Шарль Морра, майбутній лідер монархічних партій у Франції, провансалець з походження. Теперішню позицію фелібрів у цьому питанні яскраво виявляє Жозеф д’Арбо, один з фелібрських лідерів, редактор часопису «Feu» (органу Середземного регіоналізму), полемізуючи з часописом «Paris Soir», який (себ-то «Paris Soir») твердить, що принципи «Feu» що-до регіоналізму — то принципи «Action Française» та називає фелібрів утопістами [8]). «Єдина та Неділима» [9] /59/ покривдила Прованс у всьому, відповідає д’Арбо, і ми бажаємо виправити кривду через федеративний устрій, через здійснення нашої програми що-до навчання, управління та економіки. Якщо наші домагання в цьому питанні збігаються з домаганнями «правих», тим гірше для «лівих». Для здійснення нашої програми «праві» та «ліві» не мають ніякого значіння. «Одні з нас гадають, що здійсненню федералізму найкраще сприятиме монархічний режим; другі мають ще віру у республіку; я здивую може редактора „Paris Soir“, відкривши йому, що дехто вбачає можливість здійснення наших домагань і в комунізмі. Кожний має право слідувати своїй гіпотезі. Але ми всі провансальці, люди Півдня, федералісти, всі ми — антицентралісти. Які-б не були погляди кожного з нас на управління та соціяльний устрій, — ми всі визнаємо певні положення, ми — люди з одної країни і ми ладні вимагати здійснення цих положень від короля, республіки, а, в разі невдачі, від ради (Soviet)».
Як бачимо регіоналізм культурний перетворюється серед провансальців у регіоналізм політичний, хоч сам д’Арбо у згаданій статті підкреслює аполітичність боротьби фелібрів за федералізм. Згодом покажемо, що такого-ж загострення справа набула і в питанні про навчання провансальської мови у нижчих школах.
Ще инше політичне загострення передбачається у звязку з поширенням у Провансі так званої латинської ідеї, чи панроманізму. Справа почалась тут зі зближення перших фелібрів з першими представниками каталонського відродження. Каталонія, теперішня провінція Еспанії (головне місто Барселона), в давньому минулому мала часи спільного політичного життя з Провансом і довгий час культивувала в себе любовну лірику під впливом провансальських трубадурів. Що-до мови, то каталонська мова є, власне, діялект провансальської, значить взаємини Каталонії та Провансу цілком подібні до взаємин Галичини та України. Проте довге відокремлення політичне і наявність у Каталонії, ще в середні віки, власної літератури, власного культурного життя, спричинилися до того, що й тепер у Барселоні утворився самостійний центр каталонського національного відродження. Каталонці вважають і свою мову цілком самостійною, мають досить значну літературу, а видання національних та перекладних літературних творів, а також вивчення рідного минулого, організовано в них навіть краще, ніж у провансальців [10]. Це показує, що сперечання про мову та діялект, яке мало місце що-до української мови, має цілком другорядне значіння: каталонський д і я л е к т провансальської мови стає м о в о ю, бо має свою літературу, свої традиції, культуру і т.д.
У 60-их рр. відбувається братання провансальців з каталонцями, спільні з’їзди то в Провансі, то в Барселоні. Містраль висуває ідею об’єднання середземних латинських рас, латинської федерації; відбувається кільки з’їздів у Провансі з участю французів, італійців, каталонців і румунів; засновується кільки часописів. Останніми часами прокидаються, зокрема, взаємні симпатії між Провансом та Італією. Проте, і офіційна Франція, і офіційна Еспанія ставляться досить негативно до зближення між Провансом, Італією та Каталонією: перша побоюється зазіхань Італії на Ніццу, друга — прагнень Каталонії до самостійности. Але саме на цих фактах точиться в останній час політична гра, де найактивнішу ролю починає відогравати фашистська Італія та в якій гостро-ворожу до Еспанії позицію займає і Каталонія, центр революційного руху в Еспанії. /60/
IV.
Які, зрештою, досягнення провансальського регіоналізму? Яке його теперішнє становище? Чи має він якесь майбутнє, чи захопить широкі народні маси, чи, може, як гадає Погодин, «никогда не выйдт из пределов отдельных литературных и художественных школ, никогда не поднимет с собой народа, интеллигенции… Слишком поздно он начался» («Русская Мысль» 1911, XI, 105).
Досягнення перших фелібрів безперечні: утворення нової літературної мови, ортографії, літератури, збудження інтересу культурного світу до своєї країни, певне зворушення серед провансальскої інтелігенції, — все це факти досить яскраві тим більш, що вони — результат виключно приватної ініціятиви, без жадної офіційної підтримки.
Проте певний занепад провансальського руху після смерти першого та другого поколінь є безперечний.
Найбільші сучасні поети (Бернар, д’Арбо, Деволюї, Камеля) майже невідомі за межами Провансу. Як і за Містраля, відбуваються щорічні квіткові гри з «королевою фелібрижу», «братерською чашею», нагородами поетів та танками й бенкетами. Але, звичайно, все це не посуває національної справи та, мабуть, трохи набридло й самим фелібрам. З другого боку, масова література провансальською мовою не має успіху: часописи й газети, що пробують друкуватися одною провансальською мовою або швидко припиняються, або мають дуже незначне поширення. Знання провансальської мови поширене остільки мало, що ще й досі — як і за часів Містраля — твори провансальських письменників друкуються, звичайно, з французькими перекладами. А найвпливовіші органи провансальського регіоналізму або цілком видаються французькою мовою, або серед постійного французького тексту в них уміщуються лише провансальські вірші і (дуже зрідка) статті провансальською мовою. Такий, наприклад, досить поширений у Провансі часопис «Feu» (його редагує Жозеф д’Арбо) «орган Середземного регіоналізму, трибуна історичних, лінгвістичних та економічних домагань Півдня Франції», як зазначається на обкладці. Це — типовий краєзнавчий часопис, де спочатку друкуються обов’язкові вірші французькою та провансальською мовою, потім різні статті в місцевих справах, уривки з романів французьких письменників на місцеві теми, краєва хроніка. Досить ретельно підкреслюється також все, що має спільного з регіональним питанням у Франції, Італії, Еспанії, Греції і т.д. Серед останнього матеріалу вміщуються статті та нотатки і про Україну. Така, наприклад, велика стаття у ч.7 б.р. (д’Арбо) «Червоне та Біле» — про становище України до революції, національну боротьбу за часів революції та про національну політику радянської влади. Це все наводиться, як приклад для провансальського регіоналізму: жадна влада не може подолати регіонального руху, і коли руйнуються великі держави, як Австрія або Росія, то на їх місці виростають такі, що назіть назви їх здавались забуті під тиском централізаційної австро-російської політики.
Самі фелібри зараз, мабуть, почувають брак у їх роботі тої великої їдеї, що колись вона живила Містралеву справу: утворення літературної мови, боротьбу за популяризацію провансальської ідеї. Це завдання прекрасно виконала «Стара Громада» фелібрижа, Руманіль та його товариші. Тепер треба йти далі, але фелібри не знають, за що братись. Виникають обвинувачення їх у реакційності та підтримці зовнішнього етнографізму (квіткові гри, костюми, пісні). На чергових іграх цього року теперішній «капульє» фелібрської конситорії, Жуво, мусів захищатись від /61/ таких обвинувачень: «щоб зрозуміти краще фелібриж, треба вивчати його в його відношеннях до життя, вивчати його дух. Тоді виявиться, що бенкети й двори кохання [11] — це тільки недільна служба нашої релігії, а не вся релігія… Нам треба заглядати глибше до середини, коли ми бажаємо дати собі звіт про те, що містралізм є єдина доктрина, яка може зберегти щось чисте для Франції в годину, коли різноманітні чужинці атакують її; бо він велить нам працювати задля збереження раси й проти примішування небезпечної, щоб не сказати трагічної, крови. Містралізм є ясний принцип мудрого й солідного патріотизму, збудований на любові до материної мови й пошані до традицій, патріотизму, що виявляється у братерській приязні до всіх латинських країн, виступаючи проти нездорової теорії єдиного народу і єдиної країни («Feu» 1 червня 1926, ст. 218).
Як бачимо, фелібриж уже перетворюється в містралізм; але саме культ Містраля є небезпечний, підкреслюючи консервативні тенденції (збереження мови й раси) замість прогресивних, творчих. Містраль та його група дійсно зробили багато для національного відродження Провансу, бо вони мали досить конкретну програму. Чи-ж завданням теперішніх фелібрів є тільки збереження здобутку їх попередників? Коли так, то зрозуміло, чому після смерти Містраля вплив фелібрижа занепадає.
Проте, перед ним стоїть нове, цілком конкретне завдання: мова, що її «відтворили» перші фелібри, не має жадного офіційного визнання і цілком не допускається в школу. Навіть у французькій вищій школі, в цілком науковому аспекті провансальскі справи освітлюють тільки 5 катедр, проти 40 — у німецькій вищій школі [12].
Минулого року відомий де-Монзі, тодішній міністр народньої освіти у Франції, видав обіжника, яким суворо забороняється вчителям вживати «місцевих говірок» (patois) навіть для полекшення викладання французької мови. Це образило фелібрів. Московські та австро-угорські міністри, пише один з них, проповідували ту саму політику що-до польської української та чеської мови; ви знаєте, як їм у цьому пощастило. Що-до закордонних країн таку політику називають імперіялізмом; що-до Франції її прикрашають титулом «сучасне виховання». Ми називаємо це фарисейством. І, зрештою, справа тут не технічна, а політична: чи бути у Франції централізмові, чи федералізмові («Feu» IV, 88).
До такого-ж висновку приходить і відомі й нам д’Арбо: справа язикова, говорить він, це є перша вимога; далі йдуть проблеми адміністративні та політичні. Ми вимагали досі вживання провансальської мови, як допомоги у вивченні французької. Якщо ви одкидаєте цю нашу вимогу, то ми будемо вимагати викладання її, коли почуватимемо себе досить міцними, за для неї самої («Feu» IV, 69).
Бачимо, які скромні домагання фелібрів: провансальська мова, як допомічна до французької; а коли влада цього не хоче, то будемо домагатись тільки провансальської мови для школи, і то коли матимемо змогу. А, поки що, вони демонструють свій «французьский» патріотизм і рішуче одкидають «безглузде обвинувачення у сепаратизмі» («Feu» VI 13 с.320). Але чи французький централізм поступиться чимсь добровільно? /62/
Справа дійсно полягає у тому, оскільки сучасні провансальські діячі почувають за собою досить сили, щоб чогось вимагати. Невелике поширення часописів, незначна участь широких мас у фелібрському рухові ніби свідчать про те, що поки що рух відродження не є ще міцний в т а к і й м і р і. І залишається організувати навчання рідної мови при школах приватним шляхом, що дозволяє циркуляр наступника де-Монзі — Далядьє («Feu» V, 109).
Все-ж зі статтів редактора впливого органу провансальського регіоналізму (д’Арбо) видко, як спочатку тільки культурна справа національного відродження на Півдні Франції набуває все більш політичного значіння: без федералізму ми не матимемо й рідної мови, твердять вони [13]. А від офіційного визнання провансальської мови залежить, пише Ріпер, і саме існування фелібрижу. Бо народня мова, стикаючись ввесь час з французькою, псується й засмічується, утворюється якась мішанина двох мов, яка згодом безперечно витисне чисту народню мову.
Отже, велика справа Містраля тепер є під загрозою. І, посилаючись на приклад сучасної України, нові діячі фелібрижу чи не шукають активніших методів боротьби для розвязання провансальської проблеми, що її так блискуче почав розвязувати основоположник фелібрижу. Україна тоді ніби залишалась далеко позаду, — Драгоманов повинен був у своїх домаганнях посилатись на приклад Провансу; тепер д’Арбо посилається на приклад України. /63/
Примітки
[1] Містячи цю статтю, редакція залишає за собою право освітлити окремо процес соціяльної динаміки в правонсальському рухові.
[2] Як побачимо далі, зараз вже й провансальці посилаються на Україну, як на приклад.
[3] Назва «провансальський» походить од назви одної з частин цієї країни Франції — Прованса — між Роною та Альпами. Не поширюючись поки що на ввесь географічний обсяг південної Франції, назва «провансальський» за кордоном Франції визначає язикову єдність її (провансальська мова). У Франції-ж цю мову звуть різно: мова фелібрів, мова ос («ос» — по пров. «так»), а иноді й «провансальська».
[4] Значіння цього слова (воно взято з одної старовинної легенди) не з’ясоване. Мабуть воно визначає «книжник» або «законник».
[5] Коли доведеться вживати назву Прованс у вузькому значінні слова, як назву частини південної Франції між Роною та Альпами, то це буде відзначатись.
[6] Четверта ментененса — «союзна» — Каталонія (в Еспанії).
[7] Камарг — острів, що його утворює Рона, впадаючи в Середземне море. Одне з найпрекрасніших місць цілого Провансу.
[8] Подібно до теперішніх чехів, що висувають вільнодумство Яна Гуса проти католицтва. «Feu» №5, за 1 березня б.р. «Action Française» — орган правих партій, між иншим Морра.
[9] Д’Арбо пише ці прикметники з великих літер. Безперечно це термін, взятий з колишньої російсько-української полеміки.
[10] Вони мають для цього спеціяльний Institut d’Estudis Catalans і спеціяльні видавництва.
[11] Gourt d’amour , так зветься, за старовинною традицією, весь церемоніял присуду нагороди за кращі вірші й саму нагороду поета королевою квіткових ігр.
[12] Див. статтю небожа Містралевого (Фредері Містраля) у «Mereure de France» 1925 р. 1 березня. У Франції є 5 катедр, а саме 2 у Парижі і по одній: у Тулузі, Бордо (вакантна), Монпельє. Ці катедри до того-ж присвячено не виключно провансалістиці, а взагалі романській філології.
[13] В якій мірі проблема місцевої мови у деяких країнах має політичний характер, це показує приклад Каталонії, що ввесь час вперто бореться і за свою політичну і, одночасно, язикову автономію. Отже еспанський диктатор Прімо де-Валера скасував каталонське самоврядування і одночасно заборонив вживання каталонської мови на прилюдних зборах та в державних актах. А коли було видано обіжника де-Монзі, то новий барселонський голова наказав його перекласти на еспанську мову й розіслати «до відома» по цілій провінції.
Джерело: Життя й революція (Київ). — 1926. — №9 (вересень). — С. 54–63.
Вперед 